Джерела (форми) цивільного процесуального права

Джерела цивільного процесуального права виступають зовнішньою формою вираження і функціонування процесуальних норм, у яких містяться загальні та спеціальні правила цивільного судочинства.

Особливості цивільного процесуального права можна розкрити через його зовнішні форми виразу, які фіксують його межі, способи зовнішнього вираження, порядок правозастосування і прояву у цивільних процесуальних правовідносинах, які виникають у процесі розгляду і вирішення цивільних справ у судах. Процес активної правотворчої діяльності в Україні, реформування судової системи говорить про те, що джерела права займають важливе місце у теорії цивільного процесуального права, правозастосовчій діяльності судів, які розглядають і вирішують цивільні справи.

В теорії цивільного процесуального права поняття джерела (форми) права розглядається як спосіб, або форма, вираження державної волі українського народу, щодо яких ця воля стає правом, або як нормативні акти різного рівня, які містять норми цивільного процесуального права. Аналогічні поняття джерел права вже давно існують у країнах романо-германської правової системи, де під цим поняттям розуміють ті норми, на які суддя при постановленні рішення може посилатися, оформивши їх у відповідній формі у своєму рішенні.

Джерела цивільного процесуального права досить різноманітні і їх неможливо просто механічно перераховувати. Всі законодавчі акти, міжнародні договори з участю України, інші нормативні акти, норми права інших держав так чи інакше регулюють питання щодо процесуальної регламентації цивільного судочинства і застосування законодавства при розгляді і вирішенні цивільної справи судом. Повна характеристика джерел цивільного процесуального права можлива лише при їх розгляді як у процесі правотворення, так і у процесі правозастосування та тлумачення. Це дасть можливість виділити особливості джерел цивільного процесуального права, охарактеризувати їх види, показати їх співвідношення. Для джерел цивільного процесуального права характерно: пріоритетність і верховенство Конституції і законів України; розширення кола нормативних актів, у яких містяться норми цивільного процесуального права; наявність не лише законів, а й підзаконних актів якими суд керується при вирішенні цивільної справи; включення в систему ратифікованих в Україні міжнародних договорів, які стосуються цивільного процесу, а також норм інших держав, які суд може застосувати у разі якщо це передбачено законом України чи міжнародними договорами; визначення судової практики у якості самостійного джерела цивільного процесу.

Для характеристики джерел цивільного процесуального права їх варто об'єднати у певні групи. Основним критерієм поділу джерел цивільного процесуального права на групи і види покладено акти, які регулюють цивільне судочинство і акти якими суд керується у своїй діяльності при вирішенні цивільних справ, а їх співвідношення є юридична сила цих актів.

Джерела цивільного процесу можна поділити на такі групи і види:

• 1) національне законодавство України: а) Конституція України; б) міжнародні договори; в) цивільний процесуальний кодекс України; г) закони України і Кодекси України; д) підзаконні акти;
• 2) норми права іноземних держав;
• 3) судова практика: а) практика Європейського суду з прав людини; б) рішення Конституційного суду України; в) судова практика судів загальної юрисдикції у цивільних справах.
• 1. Національне законодавство України поєднує нормативно-правові акти, у яких містяться процесуальні норми, що врегульовують порядок здійснення судочинства у цивільних справах, чинних на території України. Правовою основою виділення цієї групи є положення ЦПК, відповідно до яких цивільне судочинство регулюється Конституцією України, ЦПК та Законом України "Про міжнародне приватне право" (ч. 1 ст. 2), а цивільні справи, згідно із статтею 8 ЦПК, суд вирішує відповідно до Конституції України, законів України та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, прийнятих на підставі Конституції України і законів України, нормативно-правових актів. У разі, якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права).

Конституція України є основним джерелом (формою) в системі цивільного процесуального права. Пов'язано це з тими властивостями, які характеризують Основний Закон, як акт вищого органу державної влади, який наділяється найвищою юридичною силою по відношенню до інших нормативно - правових актів, регулює найбільш важливі питання суспільного життя в державі. Конституція України, будучи основним законом нашої держави, встановлює основні засади організації і здійснення правосуддя в цивільних справах: 1) визначає судову систему України та уповноважує суди на здійснення правосуддя в цивільних справах; 2) є законом прямої дії і має найвищу юридичну силу по відношенню до всіх інших актів цивільного процесуального права; 3) визначає основні засади цивільного судочинства, правовий статус особи; 4) закріплює право особи на судовий захист та гарантії його реалізації.

Конституція України названа першою у системі законодавства, яке визначає порядок провадження у цивільних справах (ст. 2 ЦПК) і у якості законодавства, відповідно до якого суд зобов'язаний вирішувати справу (ст. 8 ЦПК). У цих положеннях визначено верховенство Конституції в системі джерел цивільного процесуального права. Конституції є основними джерелами цивільного процесу в переважній більшості західних країн (Німеччині, Франції, Іспанії та ін.), в країнах СНД (Російської Федерації, Білорусії, Молдові та ін.).

Для цивільного процесу України важливе місце мають положення Конституції України, які містяться у ст.ст. 8, 9, 10, у розділах II "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина", у розділі VIII "Правосуддя" та інших.

Суди загальної юрисдикції ухвалюючи рішення у цивільній справі повинні робити посилання на відповідні норми Конституції. Згідно з статтею 8 Конституції України вона є законом прямої дії, та відповідно її норми повинні бути тими основними і вихідними положеннями на яких ґрунтується рішення судів загальної юрисдикції.

Міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України (стаття 9 Конституції України). Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого подана Верховою Радою України, передбачено інші правила, ніж передбачені у ЦПК (ч. 2 ст. 2 ЦПК) або у законі України (ч. 5, ст. 8 ЦПК), то суд застосовує правила міжнародних договорів. Поява міжнародних договорів у системі джерел цивільного процесуального права створює певні труднощі у їх застосуванні. У діючому законодавстві України відсутні положення, які б визначали повний перелік загальновизнаних правил, що містяться у міжнародних договорах, відсутні чіткі рекомендації щодо їх застосування в судовій практиці.

Міжнародні договори визначають взаємну правову допомогу у цивільних справах. Прикладом таких актів є Конвенція з питань цивільного процесу (Гаага, 1 березня 1954 р.), договори України з Болгарією (21.05.2004 р.), Грузією (9.01.1995 р.), Китаєм (31.10.1992 р.), Молдовою (13.12.1993 р.), Польщею (24.05.1993 р.), Румунією (30.12.2002 р.), Угорщиною (2.08.2001 р.) та інші. В ієрархічній системі джерел цивільного процесуального права міжнародний договір займає основне місце, поступаючись за своєю юридичною силою лише Конституції України.

В системі джерел цивільного процесуального права, після Конституції і міжнародних договорів, важливе місце посідає Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 р. Це основний кодифікований законодавчий акт, який детально регулює процесуальний порядок судочинства у цивільних справах. Саме ЦПК визначає завдання цивільного судочинства, порядок провадження в цивільних справах, основні засади цивільного судочинства, процесуально - правове становище суду і учасників процесу, порядок судового розгляду та інші питання, які пов'язані з розглядом і вирішенням цивільних справ в судах загальної юрисдикції.

У ЦПК розміщено основний масив цивільних процесуальних норм, а отже - це основний процесуальний закон, який регулює цивільне судочинство, нормами якого суддя обов'язково повинен керуватися у своїй діяльності.

Важливим джерелом є також Закони України. Норми цивільного процесуального права містяться в законах, які в різному обсязі регулюють відносини у сфері цивільного процесу. Наприклад, до цієї групи можна віднести Закон України "Про судоустрій і статус суддів", який визначає засади організації судової влади, судову систему України, основні засади судочинства в Україні. Це Закони України "Про прокуратуру", "Про адвокатуру і адвокатську діяльність", "Про місцеве самоврядування в Україні", "Про судову експертизу", "Про міжнародне приватне право", "Про виконавче провадження", "Про судовий збір" та інші. Загальною особливістю цих законів є те, що вони регулюють окремі сторони цивільного процесу, але не весь процес в цілому.

У системі джерел чільне місце займають кодекси України (Цивільний, Сімейний, Трудовий, Житловий та інші). їх особливістю є те, що вони як джерела цивільного процесу мають значення для врегулювання матеріального спору. У них передбачено способи захисту, деталізуються правила про допустимість і належність доказів, визначається коло доказів у справі, є джерелом формування вимог позивача (заявника) тощо. Хоча такі норми знаходяться в матеріально правових актах, але за своєю суттю містять процесуальні положення, оскільки регулюють порядок і особливості розгляду конкретних категорій цивільних справ.

Підзаконні акти також є джерелом цивільного процесуального права. Суддя вирішуючи справу повинен враховувати положення, які містяться в Указах Президента, постановах Кабінету Міністрів, актах міністерств, відомств, актах органів місцевої влади і місцевого самоврядування, в інших нормативно-правових актах, прийнятих відповідним органом на підставі та в межах повноважень та у спосіб встановлений Конституцією та законами України. Застосування судом підзаконних актів у процесі розгляду і вирішення цивільної справи можливо при умовах: якщо вони не суперечать Конституції України і законам України, міжнародним договорам які ратифіковані Україною; застосовуються судом одночасно із положеннями Конституції і законів України, положеннями міжнародного договору. Якщо суд з'ясує, що підзаконний акт не відповідає названим нормативним актам, він вправі його не застосовувати при вирішенні справи.

2. У процесі вирішення цивільної справи суд може застосувати норми інших держав. Україна поширила на іноземців та осіб без громадянства національний правовий режим (ст. 26 Конституції), але у сфері цивільного судочинства при вирішенні деяких питань може виникнути необхідність звернутися до норм іншої держави. Відповідно до ч. 6 ст. 8 ЦПК суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це встановлено законом України чи міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Застосовуючи норми права іншої держави суд повинен визначати зміст цих норм і встановити відповідність їх національному законодавству. Звичайно, що при цьому виникне цілий ряд проблем, оскільки у кожній країні існує специфічне національне законодавство, своя правова система, сформована судова практика. Важливе значення має і правильний переклад норм права іноземної держави, тлумачення їх змісту. Це питання потребує вирішення в окремому нормативно - правовому акті, у якому слід в першу чергу передбачити порядок звернення до органу, який вправі дати роз'яснення змісту норми права іншої держави, навести перелік органів чи осіб, які уповноважені це робити, визначити порядок оформлення такого роз'яснення, а також суди які вправі звертатися за таким роз'ясненням та інші питання.

3. Судова практика здійснює досить вагомий вплив на правозастосування і ефективність цивільного судочинства. Визнання судової практики у якості джерела цивільного процесу в повній мірі відповідає концепції судової влади, є складовою здійснюваної у нашій країні судово - правової реформи.

У науці цивільного процесуального права все більше набуває ідея про необхідність визнання судової практики у якості самостійного джерела цивільного процесуального права, даються її поняття та виділяються її особливості у цивільному судочинстві, обґрунтовуються підстави її запровадження у практичній діяльності суддів. Можна виділити дві основні точки зору з приводу судової практики: одні вчені вважають, що судова практика не є джерелом права, але вбачають у ній фактори які впливають на авторитет права, а інші, характеризують її як джерело права.

В останні роки зросло роль судової практики. Юристи вивчають не лише діюче законодавство, а й матеріали судової практики. Значення судової практики можна визначити у наступному: 1) здійснює позитивний вплив на вироблення єдиних правил поведінки у одно-типових фактичних ситуаціях; 2) сучасне законодавство характеризується великою кількістю законів, які містять недостатньо чіткі положення, або взагалі не регулюють ті суспільні відносини, з яких виник конфлікт. А отже, цілий ряд положень нормативних актів вимагають конкретизації в судовій практиці; 3) судова практика слугує важливою основою для подальшого вдосконалення діючого законодавства (матеріального і процесуального).

В системі судової практики важливе місце відводиться рішенням Конституційного Суду України, правовою основою діяльності якого є Конституція України, Закон України "Про Конституційний Суд України". У теорії права, галузевих науках формуються власні підходи щодо природи актів Конституційного Суду України та їх місця в системі джерел права. Для цивільного процесуального права акти Конституційного Суду України повинні розглядатися у якості джерела права. Конституція України визначила два напрямки діяльності Конституційного Суду України, а саме вирішення питань про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і надання офіційного тлумачення Конституції України та законів України (ст. 147 Конституції). Аналогічні положення містяться у ст.ст. 13, 61, 62 Закону України "Про Конституційний Суд України". У ч. 3 ст. 8 ЦПК передбачено правило, що у разі виникнення у суду сумніву під час розгляду справи щодо відповідності закону чи іншого правового акта Конституції України, вирішення питання про конституційність якого належать до юрисдикції Конституційного Суду України, суд звертається до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта.

Рішення Конституційного Суду про скасування тієї чи іншої норми права набуває значення джерела права, оскільки загальні суди не вправі посилатися і застосовувати таку норму права. Якщо у цьому випадку утворюється прогалина у нормативно - правовому акті, то слід застосовувати норми Конституції, аналогію права чи аналогію закону.

Рішення Конституційного Суду України у яких здійснюється тлумачення положень Конституції України, Законів України, ЦПК є джерелом цивільного процесуального права.

Для практики застосування цивільного процесуального законодавства принципово важливим стали, наприклад, такі рішення Конституційного Суду України: від 22 квітня 2008 р. (справа про мову судочинства); від 27 січня 2010 р. (справа про апеляційне оскарження ухвал суду); від 28 квітня 2010 р. (справа щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвідомчості справ, пов'язаних із соціальними виплатами").

В структурі судової практики важливе місце посідає практика Європейського Суду з прав людини. Юрисдикція Європейського суду з прав людини з недавнього часу поширюється і на Україну. Правовою основою для цього є Закон України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23 лютого 2006 р. Це дає можливість розглядати його рішення як складову частину джерел цивільного процесуального права. Вітчизняна правозастосовча практика судів поступово йде у напрямку використання правил, сформульованих у рішенні європейського Суду з прав людини, у якості обов'язкових правил поведінки у типових ситуаціях. В Україні загальні суди при розгляді цивільних справ повинні приймати до уваги рішення Європейського Суду з прав людини, оскільки рішення ЄСПЛ є джерелом права (ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23 лютого 2006 р.). Завдяки цьому буде забезпечено гармонізація права ЄС і національного законодавства України.

До судової практики необхідно віднести постанови Пленуму Верховного Суду України. Але сьогодні питання про те, чи є джерелом цивільного процесуального права постанови Пленуму Верховного Суду України залишається дискусійним. Особливість даного виду судової практики полягає в неофіційному тлумаченні положень Конституції, матеріального і процесуального законодавства, застосування аналогії права і аналогії закону. Результати такої діяльності оформлялися у відповідних актах суду (постанови, роз'яснення, рішення, ухвали).

Основне призначення постанов Пленуму Верховного Суду України - це тлумачення законів, яке здійснювалося у формі роз'яснення окремих положень закону. Такими положеннями суди загальної юрисдикції керувалися при вирішені цивільних справ.

Забезпечення законності в ході здійснення правосуддя у цивільних справах вимагає чіткого з'ясування змісту кожної процесуальної норми, її дійсного змісту (тобто тлумачення)23. Така необхідність виникає у випадках коли законодавство відстає від вимог і потреб суспільного життя. Разом з тим, у ч. 8, ст. 8 ЦПК заборонено відмовляти у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини. Щоб запобігти судовим помилкам і забезпечити однакове праворозуміння та правозастосування норм матеріального і процесуального права судом необхідно, щоб постанови (роз'яснення) Пленуму Верховного Суду України відігравали функцію джерела цивільного процесуального права. З цього питання є пропозиція про наділення органів судової влади правом приймати відповідні підзаконні акти, які і будуть забезпечувати однаковість судової практики.

Судове тлумачення норм матеріального і процесуального права здійснюється при розгляді і вирішенні будь-якої цивільної справи. Зроблені при цьому висновки надалі будуть покладені в основу судового рішення. Саме в судових рішеннях право набуває своєї реалізованості, конкретизації. Здійснюючи тлумачення змісту положень закону, судця наповнює його новим змістом. При цьому не слід виходити за межі регулюючого впливу закону, не порушувати принципи, права, права, свободи та інтереси особи, права та інтереси юридичної особи, інтереси держави.

Важливе значення мають опублікована практика Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ Пленуму даного суду, Верховного Суду з цивільних справ. Правовим підґрунтям для цього стали положення ч.4 ст. 338 ЦПК, що висновки і мотиви, з яких скасовано рішення у Вищому спеціалізованому суді України з розгляду цивільних і кримінальних справ в порядку касаційного провадження є обов'язковими для суду першої інстанції чи апеляційної інстанції при новому розгляді справи. А у статті 360-7 ЦПК закріплено обов'язковість судових рішень Верховного Суду України для всіх суб'єктів владних повноважень, які у своїй діяльності застосовують нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Отже, нижчестоящі суди зобов'язуються привести свою судову практику у відповідності до рішень Верховного Суду України.

Отже, джерела цивільного процесуального права є досить складним та багатоаспектним явищем. Під джерелами цивільного процесуального права слід розуміти систему нормативно-правових актів у яких містяться загальні та спеціальні правила, що регулюють процесуальний порядок судочинства у цивільних справах, а також нормативно-правові і міжнародні акти, норми права іноземних держав, основні і визначальні положення судової практики, якими суд керується у правозастосовній діяльності в порядку цивільного судочинства. Джерела цивільного процесуального права України утворюють систему, яка характеризується нормативною взаємодію всіх джерел, а також розподілом їх на види в залежності від юридичної сили і значення у правозастосовчій діяльності суду кожного виду джерела.

Судову практику слід розглядати як особливий вид джерела цивільного процесуального права, який з часом повинен набути більш цивілізованої правової форми з врахуванням світового досвіду.

Дія норм цивільного процесуального права визначається у часі, просторі, за колом осіб.

Дія норм в часі визначається правилом: провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (ч. 3, ст. 2 ЦПК); цивільний процесуальний закон зворотної сили не має, якщо він встановлює нові обов'язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам цивільного процесу, чи обмежує їх використання (ч.4, ст. 2 ЦПК).

Ці правила поширюються на всі види і стадії цивільного судочинства.

Дія цивільних процесуальних норм у просторі визначається тим, що: норми поширюють свою дію на всю територію України; до спірних правовідносин, що виникли, змінилися чи припинилися за межами України, але підлягають розгляду на території України; процесуальні норми застосовуються у випадках передбачених законом України та міжнародними договорами за участю України.

Дія цивільних процесуальних норм за колом осіб визначається їх обов'язковістю для всіх громадян України незалежно від національності, статі, походження, майнового стану, службового становища, місця проживання, роботи тощо; юридичних осіб; іноземних громадян, осіб без громадянства, які знаходяться на території України; іноземних юридичних осіб, які знаходяться на території України.

Іноземні фізичні та юридичні особи, іноземні держави та міжнародні організації мають право звертатися до судів України для захисту своїх прав, свобод чи інтересів (ч. 1 ст. 410 ЦПК). У такому випадку іноземні особи мають рівні процесуальні права та обов'язки як і громадяни та юридичні особи України, за винятками, які встановлені законодавством України, міжнародними договорами з участю України. Прикладами таких обмежень є випадки реторсії (якщо є певні обмеження в процесуальних правах громадян та юридичних осіб в інших країнах та відповідні обмеження можуть встановлюватися в нашій країні стосовно громадян, юридичних осіб цієї держави).