Реферат на тему:
Радіаційно-небезпечні об'єкти
Радіаційно-небезпечними називають об'єкти народного господарства, що використовують у своїй діяльності джерела іонізуючого випромінювання, або такі утворюються в процесі їхнього функціонування.
На даний час майже в 30 країнах світу експлуатується близько 450 атомних енергоблоків, з них 46 – у країнах СНД. Їхня загальна потужність становить більше 30 ГВт. Кількість електроенергії, що виробляється атомними електростанціями у світі складає близько 20%, у Європі її частка становить майже 35%.
За всю історію атомної енергетики в усьому світі було зареєстровано більше 300 аварійних ситуацій (за винятком СРСР). У СРСР, крім катастрофи на ЧАЕС, інші аварії були не оприлюднені. Найбільш великі викиди РР приводяться в табл. 3.8.
Крім небезпеки, що створюють аварії на АЕС, існують ще багато різних джерел радіоактивного зараження. Вони безпосередньо зв'язані з видобутком урану, його збагаченням, переробкою, транспортуванням, збереженням і похованням відходів. Небезпечними є чисельні галузі науки і промисловості, що використовують радіоізотопи та інші джерела іонізуючих випромінювань. Це – ізотопна діагностика, рентгенівське обстеження хворих, рентгенівська оцінка якості технічних виробів та інші. Радіоактивними іноді можуть бути деякі будівельні матеріали.
Радіаційні аварії по масштабах поділяються на 3 типи:
локальна аварія – це аварія, радіаційні наслідки якої обмежуються однією будівлею;
місцева аварія – радіоактивні речовини не поширюються за межи території АЕС;
загальна аварія – аварія, радіаційні наслідки якої поширюються за територію АЕС.
Основними уражаючими факторами аварій на радіаційно небезпечних об’єктах є:
хмара зараженого повітря, що утворюється в перший період аварії і поширюється за вітром;
радіоактивно заражена місцевість;
радіоізотопи, що потрапили у нутро організму людини з водою та їжею;
комбінований вплив як радіоактивних, так і нерадіоактивних факторів: механічна дія уламків інженерних конструкцій, термічні травми, хімічний опік, інтоксикація, опромінення організму уражаючими дозами, психотравматичний ефект та ін.
Таблиця 3.8
Викиди радіоактивних речовин, що представляли загрозу для населення
Рік, місце | Причина | Активність, МКu | Наслідки
1957, Південний Урал | Вибух сховища з високоактивними відходами | 20,0 | Забруднено 235 тис. км2 території
1957, Англія, Уиндскейл | Загоряння графіту під час отжигу й ушкодження ТВЕлів | 0,03 | Радіоактивна хмара поширилася на північ до Норвегії і на захід до Вени
1945...1989 | Зроблено 1820 ядерних вибухів, з них 483 у атмосфері | 40,0 по
137Сs і 90Sr | Забруднення атмосфери і місцевості по сліду хмари
1964 | Аварія супутника з ЯЕУ | 70% активності випало в Південній півкулі
1966, Іспанія | Розкид ядерного палива двох термоядерних бомб | Точні зведення відсутні
1979, США | Зрив запобіжної мембрани першого контуру теплоносія | 0,043 | Викид 22,7 тис. тон забрудненої води, 10% радіоактивних речовин було викинуто в атмосферу
1986, СРСР, Чорнобиль | Вибух і пожежа четвертого блоку | 50 | Непорівнянні з усіма попередніми
Основні тлумачення суті зовнішнього опромінювання наведені раніше, що стосується внутрішнього, то воно розвивається в результаті надходження радіоактивних речовин в організм із повітрям, продуктами харчування і з водою. У перші дні після аварії найбільш небезпечні радіоактивні ізотопи йоду, які накопичуються щитовидною залозою. Через 2…3 місяця після аварії основним агентом внутрішнього опромінення стає радіоактивний цезій, проникнення якого в організм можливо з продуктами харчування. В організм людини можуть потрапити й інші радіоактивні речовини такі як стронцій, плутоній, америцій, уран ...
Характер розповсюдження радіоактивних речовин в організмі може бути проілюстрований рис. 2.3. Дослідження показують, що кальцій, стронцій, радій, плутоній в основному накопичуються у кістках; у печінці концентруються церій, лантан, плутоній; рівномірно розподіляються по органах і системам тритій, вуглець, інертні гази, цезій. Радіоактивний йод вибірково накопичується в щитовидній залозі, причому питома активність тканини щитовидної залози може перевищувати активність інших органів у 100...200 разів.
Організм людини постійно піддається впливу космічних променів і природних радіоактивних речовин. Вони постійно присутні у повітрі, ґрунті, їжі, у тканинах самого організму. Рівні природного опромінювання від усіх джерел характеризуються еквівалентною дозою величиною порядку 100 мбер за рік, але в окремих районах можуть досягати 1 000 мбер і більше.
В сучасних умовах людина зіштовхується з перевищенням цього середнього рівня радіації. Для осіб, що працюють у сфері дії іонізуючого випромінювання, установлені значення гранично допустимої дози (ГДД) на все тіло, яка при тривалому впливі не викликає порушення загального стану, а також функцій кровотворення і відновлення. Вона становить величину 5 бер за рік.
Міжнародна комісія з радіаційного захисту (МКРЗ) рекомендувала як гранично допустиму дозу (ГДД) одноразового аварійного опромінення 25 бер і професійного хронічного опромінення – до 5 бер за рік. Для населення та персоналу, що не залучається до робіт з РР, ГДД пропонується не більшою 0,5 бер за рік.
З метою оцінки віддалених наслідків дії іонізуючого випромінювання в потомстві враховують можливість збільшення частоти мутацій. Доза випромінювання, імовірніше всього, що подвоює частоту мимовільних мутацій, не перевищує 100 бер на покоління. Генетично значимі дози для населення знаходяться в межах 7…55 мбер/рік.
При загальному зовнішньому опроміненні людини дозою в 150…400 бер розвивається променева хвороба легкого і середнього ступеня; при дозі 400…600 бер – важка променева хвороба; опромінення в дозі понад 600 рад є абсолютно смертельним, якщо не використовуються заходи профілактики і терапії.
Дози 100…1 000 бер приводять до ураження, в основі якого лежить так називаний кістковомозговий механізм розвитку променевої хвороби. Загальне чи локальне опромінення живота дозами 1 000...5 000 бер – кишковий механізм розвитку променевої хвороби з превалюванням токсемії.
Наслідком опромінення організму дозами більше 5 000 бер являється розвиток стрімкої форми променевої хвороби. Смерть “під променем” настає, під впливом одноразової дози 20 000 бер і більше.
Коли в організм людини потрапляють радіоактивні речовини, відбувається їхня інкорпорація. Небезпека інкорпорації визначається особливостями метаболізму, питомою активністю, шляхами надходження радіоізотопів в організм. Найбільш небезпечними радіоізотопами є такі, що мають великий період напіврозпаду і погано виводяться з організму. До них можна віднести радій-226 (226Rа), плутоній-239 (239Рu), уран-235 (235U). На уражаючий ефект впливає місце депонування радіоізотопів.
Діяльність людей на зараженій місцевості значно утруднена через повільний спад радіоактивності. Заходи щодо обмеження опромінення населення регламентуються Нормами радіаційної безпеки НРБ-97.
Основні принципи обмеження опромінення населення в умовах радіаційної аварії визначені положеннями Закону України “Про захист людини від впливу іонізуючого випромінювання” від 14. 01.1998 року № 15/98-ВР (із змінами, внесеними згідно із Законом № 2397-ІІІ, від 26.04.2001 року, ВВР, 2001, №30, ст.139), яким впроваджені:
основні дозові межі опромінення населення – 1 мзВ у рік;
основні дозові межі опромінення персоналу – 20 мзВ ефективної дози у рік.
У випадку виникнення аварії повинні бути прийняті практичні заходи для відновлення контролю над джерелом випромінювання, зведення до мінімуму доз опромінення, кількості осіб, що опромінюються, радіоактивного забруднення навколишнього середовища, економічних і соціальних утрат – при аварії, що викликало за собою радіоактивне забруднення великої території, на підставі прогнозу радіаційної обстановки, установлюється зона радіаційної аварії і здійснюються відповідні заходи щодо зниження рівнів опромінення населення;
на пізніших стадіях розвитку аварій, що викликало за собою забруднення великих територій радіоізотопами з великим періодом напіврозпаду, рішення про захисні заходи приймаються з урахуванням сформованої радіаційної обстановки і конкретних соціально-економічних умов.
По ступені небезпеки заражену місцевість по сліду викиду РР і поширення радіоактивної хмари поділяють на 5 зон:
зону М – зону радіаційної небезпеки; потужність поглиненої дози опромінювання (Рп) на її зовнішньому кордоні становить14 мрад за годину;
зону А – зону помірного зараження, Рп на її зовнішньому кордоні дорівнює 140 мрад за годину;
зону Б – зону сильного зараження, забруднена місцевість характеризується величиною Рп, що становить 1,4 рад за годину і більше;
зону В – зону небезпечного зараження – на зовнішньому кордоні Рп = 4,2 рад/год.;
зону Г – зону надзвичайно небезпечного зараження; у цій зоні Рп не менше 14 рад/год.
Визначення зон радіоактивного зараження необхідно для планування дій працюючих на об'єкті, поведінці населення, ступені захисту підрозділів МНС; для визначення заходів щодо захисту контингентів людей; кількості потерпілих внаслідок аварії. Відповідно до вищевикладеного навколо АЕС встановлені наступні зони: санітарно-захисна – радіусом 3 км; можливого небезпечного забруднення – 30 км; зона спостереження – 50 км; 100-кілометрова зона для регламенту проведення захисних заходів.
З метою захисту персоналу і населення у випадку аварії на радіаційно-небезпечному об'єкті передбачені наступні заходи:
створення автоматизованої системи контролю радіаційної обстановки (АСКРО);
налагодження роботи системи оповіщення персоналу і населення в 30–ти кілометровій зоні;
будівництво і готовність захисних споруджень у радіусі 30 км навколо АЕС, а також можливість використання вбудованих протирадіаційних укриттів;
визначення переліку населених пунктів і чисельності населення, що підлягає захисту та евакуації із зон можливого радіоактивного зараження;
створення запасу медикаментів, засобів індивідуального захисту та інших засобів для захисту населення і забезпечення його життєдіяльності;
підготовка населення до дій під час і після аварії;
створення на АЕС спеціальних формувань для ліквідації наслідків аварії;
прогнозування радіаційної обстановки і її оцінка;
організація радіаційної розвідки та контролю опромінювання населення і персоналу;
проведення навчань на АЕС і прилягаючій території.
Питання для контролю засвоєння навчального матеріалу.
1. Джерела радіоактивної небезпеки.
2. Основні уражаючі фактори аварій з викидом у навколишнє середовище радіоактивних матеріалів.
3. Поняття про радіоактивне зараження місцевості.
4. Критерії оцінки небезпеки радіоактивного зараження місцевості.
5. Принцип поділу місцевості, що заражена РР, на зони.
6. Коротка характеристика зон радіоактивного зараження.
7. Принципи захисту населення на радіоактивно-зараженій території.
3.3. Хімічно небезпечні об'єкти
Хімічно небезпечними об'єктами (ХНО) називають підприємства народного господарства, які виробляють, зберігають та використовують у виробничому циклі небезпечні хімічні речовини (НХР).
В сучасних технологіях підприємств народного господарства широко застосовуються хімічні сполуки, більшість з який небезпечні для людини. Серед 10 млн. хімічних речовин, що використовуються у промисловості, сільському господарстві й побуті, більше 500 ? високотоксичні.
До хімічно небезпечних об'єктів відносяться:
підприємства хімічної та нафтопереробної промисловості;
підприємства харчової, м'ясо-молочної промисловості, холодокомбінати, продовольчі бази, що мають холодильні установки, у яких як холодоагент використовується аміак;
водоочисні та інші очисні спорудження, де використовується в якості дезинфікуючої речовини хлор;
залізничні станції, які мають колії відстою рухомого складу зі СДОР;
залізничні станції вивантаження і навантаження СДОР;
склади і бази з запасами отрутохімікатів, речовин для дезінфекції, дезинсекції і дератизації.
У навколишнє середовище НХР потрапляють в процесі виробничих і транспортних аварій, при стихійному лисі.
Кожну добу у світі реєструється близько 50 хімічних аварій. Прикладами можуть служити:
1961 рік, 22 липня в м. Дзержинську (Росія) через розрив хлоромережі була заражена територія хімічного заводу; 44 особи одержали отруєння різного ступеня;
1985 рік, Індія, Бхопал, підприємство «Юніон карбід», в результаті вибуху у навколишнє середовище потрапило 45 т метілізоціаната; загинуло 3 тис. людей, більше 300 одержали важкі отруєння.
За даними офіційних джерел у світі тисячі підприємств, подібних Бхопальскому. Тільки в Західній Європі їх нараховується сотні.
В процесі розвитку аварії на ХНО формується осередок хімічного зараження (0X3), у межах якого може опинитися саме підприємство і прилягаюча до нього територія. Відповідно до цього виділяють 4 ступеня небезпеки хімічних об'єктів:
I ступінь – у зону можливого зараження потрапляють більше 75 000 людей;
II ступінь – у зоні впливу НХР знаходяться 40 000…75 000 осіб;
III ступінь – уражених менше 40 000 людей;
IV ступінь – зона можливого хімічного зараження не виходить за межи об'єкта.
Наслідки аварій на ХНО визначаються як ступенем небезпеки підприємств, так і токсичністю і небезпекою самих хімічних речовин. Згідно показникам токсичності і небезпеки хімічні речовини поділяють на 4 класи:
1-й – надзвичайно небезпечні (середня смертельна концентрація – LС50 менше 0,5 г/м3);
2-й – високо шкідливі (LС50 коливатиметься від 0,5 до 5 г/м3);
3-й – помірно шкідливі (LС50 – від 5 до 50 г/м3);
4-й – мало шкідливі (LС50 – більше 50 г/м3).
По характеру впливу на організм НХР (чи СДОР – сильнодіючі отруйні речовини) поділяються на наступні групи:
I. Речовини задушливої дії:
1) з вираженим припікальним ефектом (типу хлор);
2) зі слабкою припікальною дією (отруйні речовини типу фосген ).
II. Речовини загально отруйної дії (синильна кислота, ціаніди, чадний газ ).
III. Речовини задушливої і загально отруйної дії:
1) з вираженим припікальним ефектом (акрилонітрил, азотна кислота, з'єднання фтору);
2) зі слабкою припікальною дією (сірководень, сірчистий ангідрид, оксиди азоту).
IV. Нейротропні отрути (фосфорорганічні з'єднання, сірковуглець, тетраетілсвінец).
V. Речовини нейротропної і задушливої дії (аміак, гидразин).
VI. Метаболічні отрути (діхлоретан, оксид етілена).
VII. Речовини, що псують обмін речовин (діоксин, бензофурани).
Крім того, всі НХР поділяються на швидкодіючі і повільно діючі. При ураженні першими картина отруєння розвивається швидко, а при отруєнні повільно діючими до прояви симптомів ураження проходить кілька годин, має місце так званий латентний період.
Тривалість зараження місцевості НХР залежить від їх стійкості – часу, продовж якого вони спроможні нанести ураження незахищеній людині.
Стійкість і здатність заражати поверхні землі та різних об’єктів залежить від температури кипіння отруйної речовини. До нестійких відносяться НХР із температурою кипіння нижче 1300С, а до стійких – отруйні речовини з температурою кипіння вище 1300С. Нестійкі НХР заражають місцевість на одиниці чи десятки хвилин. Стійкі – зберігають уражаючи властивості, на термін від декількох годин до декількох місяців.
З позицій тривалості уражаючої дії і часу досягнення вражаючого ефекту НХР умовно поділяються на 4 групи:
нестійкі з швидкою дією (наприклад, синильна кислота, аміак, оксид вуглецю);
нестійкі уповільненої дії (фосген, азотна кислота);
стійкі з швидкою дією (фосфорорганічні з'єднання, анілін);
стійкі уповільненої дії (сірчана кислота, тетраетілсвинец, діоксин).
На зараженій території небезпечні хімічні речовини можуть знаходитися у рідкому, твердому, краплиннорідкому, пароподібному, аерозольному і газоподібному стані.
При викиді в атмосферу паро і газоподібних хімічних сполук формується первинна заражена хмара, що поширюватиметься в атмосфері. Гази з високим показником щільності (вище 1) будуть стелитися вздовж землі, «затікати» у низини, а гази із щільністю менше 1 – швидко розсіюватися у верхніх шарах атмосфери.
Характер зараження місцевості залежить від багатьох факторів: способу викиду хімічних речовин в атмосферу (розливі, вибуху, пожежі); від агрегатного стану агентів, що заражають, (твердому, рідкому, газоподібному); від швидкості випаровування хімічних речовин з поверхні землі і інших.
У кінцевому результаті, зона хімічного зараження включає дві території. До першої відноситься район, що опинився у безпосередньому впливі хімічної речовини, до другої належить місцевість, над якою поширюється заражена хмара.
Зазначені і багато інших факторів, що характеризують зону хімічного зараження, необхідно враховувати при плануванні аварійно-рятувальних робіт з ліквідації наслідків аварій на хімічно небезпечних об'єктах.
Загальні вимоги до організації і проведення аварійно-рятувальних робіт при аваріях на хімічно небезпечних об'єктах установлює Державний стандарт.
Зокрема, відповідно до вищенаведеного стандарту:
аварійно-рятувальні роботи повинні починатися негайно після ухвалення рішення на проведення невідкладних робіт і проводитися з використанням засобів індивідуального захисту органів дихання і шкіри, що відповідають характеру хімічної обстановки;
попередньо проводиться розвідка аварійного об'єкту і зони зараження, масштабів і границь зони зараження, уточнення стану аварійного об'єкта, визначення типу НС.
Головними задачами хімічної розвідки є:
уточнення наявності і концентрації отруйних речовин на об'єкті робіт, границь і динаміки зміни хімічного зараження;
одержання необхідних даних для організації аварійно-рятувальних робіт і заходів безпеки населення і сил, що здійснюють ліквідацію аварії;
постійне спостереження за зміною хімічної обстановки в зоні НС, своєчасне попередження про різку зміну обстановки.
Одночасно в зоні зараження ведуться пошуково-рятувальні роботи. Пошук потерпілих проводиться шляхом суцільного візуального обстеження території, будинків, споруджень, цехів, транспортних засобів і інших місць, де могли знаходитися люди в момент аварії, а також шляхом опитування очевидців і за допомогою спеціальних приладів у випадку руйнувань і завалів.
Рятувальні роботи в зоні зараження проводяться з обов'язковим використанням засобів індивідуального захисту шкіри й органів дихання.
При порятунку потерпілих на ХНО враховується характер, ступінь ураження, місце перебування потерпілого. При цьому здійснюються наступні заходи:
деблокування потерпілих, що знаходяться під завалами зруйнованих будинків і технологічних систем, а також в ушкоджених блокованих приміщеннях;
екстрене припинення впливу НХР на організм уражених шляхом застосування засобів індивідуального захисту й евакуації із зони зараження;
надання першої медичної допомоги потерпілим;
евакуація уражених у медичні пункти та в установи для надання лікарської допомоги і подальшого лікування.
Перша медична допомога повинна надаватися на місці ураження, при цьому необхідно:
забезпечити швидке припинення впливу НХР на організм через видалення крапель речовини з відкритих поверхонь тіла, промивання очей і слизуватих;
відновити функціонування важливих систем організму шляхом найпростіших заходів (відновлення прохідності дихальних шляхів, штучна вентиляція легенів, непрямий масаж серця);
накласти пов'язки на рани і іммобілізувати ушкоджені кінцівки;
евакуювати уражених до місця надання лікарської допомоги і наступного лікування.
Одним з найважливіших заходів є локалізація надзвичайної ситуації і осередку ураження. Локалізацію, чи зниження до мінімального рівня впливу виниклих при аварії на ХНО уражаючих факторів в залежності від типу НС, наявності необхідних технічних засобів і нейтралізуючих речовин здійснюють такими способами:
припиненням викидів НХР способами, що відповідають характеру аварії;
постановкою рідинних завіс (водяних чи нейтралізуючих розчинів) у напрямку руху хмари зараженого повітря;
створенням висхідних теплових потоків у напрямку руху хмари НХР;
розсіюванням і зсувом хмари зараженого повітря газоповітряним потоком;
обмеженням площі виливу та інтенсивності випару токсичної речовини;
збором (відкачкою) НХР у резервні ємності;
охолодження проливу рідини твердою вуглекислотою чи нейтралізуючими речовинами;
засипанням проливу сипучими речовинами;
загущенням проливу спеціальними рецептурами з наступними нейтралізацією і вивозом;
випалюванням токсичної рідини.
В залежності від типу НС локалізація і знешкодження хмар і проливів НХР може здійснюватися комбінуванням наведених способів.
ЛІТЕРАТУРА
Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру: Закон України.– К.: – 2000.
Бабенко О.І., Задорожна О.М.,Черевко Р.І. Безпека життєдіяльності людини в надзвичайних ситуаціях: Навч.посібник.– К.: ІЗМН. – 1996.– 224с.
Миценко І.М. Забезпечення життєдіяльності людини в навколишньому середовищі: Навч. Посібник. – Кіровоград. – 1998.– 292с.
Чирва Ю.О.,Баб’як О.С. Безпека життєдіяльності: Навч.посібник. – К.: АТІКА.– 2001.– 304с.
Джигирей В.А. та ін. Безпека життєдіяльності: Навч.посібник. – Львов: “Афіша”. – 1999.–254с.
Литвак С.М., Михайлик В.О. Безпека життєдіяльності: Навч.посібник. – Миколаїв: ТОВ “Компанія ВІД”. – 2001. – 230с.
Методичні вказівки і завдання для самостійної роботи студентів з курсу “Безпека життєдіяльності людини”, КНЕУ.– 1998. –44с.
Каммерер Ю.Ю.,Кутырев А.К., Харкевич А.Е. Защитные сооружения гражданской обороны :Учеб.пособие.– М.: Энергоатомиздат. – 1985.– 232с.
Шубин Е.П. Гражданская оборона : Учебное пособие. – М.: Просвещение. – 1991. – 223с.
Жалібо Е.П. Безпека життєдіяльності.– Львів.: “Новий світ”. – 2000. –320с.
СтеблюкМ.І. Цивільна оборона.– Київ.: “Знання-прес”. –2003.– 430 с.
Алексеенко В.А. Биосфера и жизнедеятельность: Учеб.пособие. – Логос, 2002.– 212с.