Реферат на тему:
Суспільно-географічні особливості світової агропродовольчої проблеми та її вплив на фізичне здоров’я населення
Значна частина населення України і в ХХІ ст. не може придбати достатню кількість харчів для забезпечення фізіологічних потреб та отримати науково обґрунтовану добову кількість калорій. При цьому, головною проблемою є не відсутність продовольства взагалі, а бідність населення, яке витрачає понад 2/3 і більше місячного доходу на харчування. З етичної точки зору вважається, що отримання достатньої кількості продуктів відповідної якості є правом кожної людини. В цілому, у світі проблема продовольчої безпеки раніше асоціювалася лише з наявністю продовольства. Підхід змінився у 1980-х роках, коли стало очевидно, що не дивлячись на збільшення його запасів, чисельність голодуючих у світі не зменшувалась.
Згідно концепції недостатнього харчування виділяється 4 види неправильного харчування (Мейер, 1976): 1) переїдання; 2) вторинне недостатнє харчування; 3) дієтична незабезпеченість; 4) недоїдання. Останній є найнебезпечнішим видом, особливо для дітей, бо призводить до порушень у функціонуванні імунної системи, дистрофії, до впливу на розумовий, духовний і фізичний розвиток. За даними експертів ООН, за два останні десятиліття через недоїдання щорічно передчасно помирає близько 50 млн. чол. Найкритичніша ситуація з первинним недостатнім харчуванням склалась у 40 країнах з найнижчим рівнем економічного розвитку, розташованих у екваторіальній частині Африки та Південно-Східній Азії (Ефіопія, Сомалі, Чад, ЦАР, Нігер, Уганда, Камбоджа, Гаїті та ін.). Дефіцит продовольства і ефективних лікувальних препаратів у сучасному світі підривають здоров’я понад 1 млрд. чол., і безпосередньо загрожують майже 25% населення країн, що розвиваються, нормальним умовам життя та праці в них, та близько 5% населення у розвинутих країнах [, с. 33]. Близько 150 млн. дітей (1/3 дітей, які живуть у країнах, що розвиваються) страждають від недоїдання. Найгірше харчуються діти у Північній Кореї (5% дітей до п’яти років), Бангладеш (48%), Непал, Індія, Ефіопія (47%), Камбоджа та Ємен.
Згідно А.Сена, споживання індивідів, сімей або соціальних груп залежить від того, що саме з їжі вони можуть придбати.
Тобто, домогосподарство вважається забезпеченим, при задоволенні потреб в їжі за рахунок харчів власного виробництва, закупівлі продуктів на ринку, отриманні продовольчих товарів у вигляді допомоги від батьків, рідних.
Однак варто відмітити, що самозабезпеченість (здатність країни виробляти все те, що вона споживає на внутрішньому ринку) не гарантує продовольчої безпеки, через наступні причини:
1. Продукування країною певної кількості необхідного продукту не гарантує його споживання всіма індивідами.
2. Самозабезпеченість країни у конкретний період не гарантує самозабезпечення за екстремальних (кризових, катастрофічних) ситуацій.
3. Дотримання такої політики призводить до значних витрат.
Прикладом вирішення продовольчої проблеми в окремо взятому регіоні може бути спільна аграрна політика (САП) країн Європейського Союзу. САП є одним з найважливіших, найдорожчих та найсуперечливіших трактувань понять Західна Європа та ЄС. Витрати на САП складають приблизно половину всього бюджету ЄС, а при залученні сюди і витрат Союзу на регіональну політику сільської місцевості питома вага ще вища [, с. 190]. Автори допускають, якби Україна була членом ЄС, то вона б могла очікувати зиск від витрат на САП у розмірі близько 6 млрд. євро. Однак тут же зауважують:
а) будуть ті хто виграє (фермери – через підвищення цін на сільськогосподарську продукцію та інших форм підтримки), та ті хто програє від цих заходів (споживачі та платники податків);
б) значна частина витрат на САП фактично є фіксованими і при збільшенні виробництва сільськогосподарської продукції в Україні вони не збільшуватимуться (фермери ЄС отримують фіксовану погектарну плату) відносно пропорційну до врожайності зерна, але різну для країн-членів.
Спільна аграрна політика ЄС була започаткована наприкінці 50-х років Римським договором і повністю запроваджена після 1967 р., і полягає в тому, що Рада Міністрів кожного року визначає цільову ціну для відповідного виду продукції. Цільова ціна є верхньою межею цін всередині Євросоюзу, як правило, значно вища ціни світового ринку. Для запобігання дешевого імпорту, який би збивав цільову ціну, з усіх продуктів імпорту стягується мито у розмірі різниці між ціною світового ринку і цільовою ціною. За допомогою “перемінного мита” (перемінне, бо його розмір коливається у залежності від різниці між змінною ціною на світовому ринку та постійною цільовою ціною) конкурентоспроможність імпортної продукції допускається всередині об’єднання лише за умови, коли її ціна на внутрішньому ринку принаймні така ж, як і цільова.
Якщо ЄС виступає у ролі чистого імпортера, тоді імпортні мита не мають жодного впливу на внутрішню ціну, яка в цьому випадку знижується до ціни світового ринку. Для адекватного реагування на ці процеси встановлюється “інтервенційна ціна”, що являє собою для аграрників цінову гарантію, найнижчу цінову межу. Офіційні інтервенційні установи в кожній з країн зобов’язані закуповувати пропоновану кількість відповідного продукту за інтервенційною ціною (єдина умова – відповідність продукту встановленим стандартам якості та дотримання певних адміністративних обмежень). Такі фізичні інтервенції запобігають падінню цін на внутрішньому ринку нижче рівня інтервенційної ціни. При вичерпуванні складських потужностей інтервенційні установи мусять експортувати закуплену кількість продукції, але продати його можна лише за ціною нижчою за інтервенційну (світовою), що призводить до значних збитків.
Для втримання ціни на внутрішньому ринку на рівні, вищому від рівня інтервенційної ціни застосовуються експортні субсидії. За кожну експортовану тонну продукції приватні торговці отримують субсидію, що дорівнює різниці між інтервенційною та світовою ціною. При цьому бюджет ЄС має збитки з кожної тонни на рівні зазначеної різниці.
Наслідком даних процесів є поява соціальних проблем – цінова підтримка обтяжує бюджетний прошарок населення, що і призвело до реформи Мак-Шеррі у 1992 році, що мала вагомі наслідки в ціновій підтримці. За три роки інтервенційні ціни були знижені майже на 30%. В результаті внутрішні ціни на зерно практично досягли рівня світових, а обсяги цінової підтримки для зерна значно скоротились.
Аналогічні перспективи стосуються і нових членів ЄС. Згідно рішення Єврокомісії (постанови цього інституту є обов’язковими для виконання і стають частиною національних законодавств) вони отримують тільки чверть аграрних дотацій, а 100% обсяг виплат для них планується тільки в 2014 році. До цього, починаючи із 2006 року, ЄС планує докорінно змінити САП: різко знизити об’єм прямих субсидій фермерам і переводити гроші у фонди регіонального розвитку для покращення інфраструктури сільських поселень і екологічного стану та удосконалення переробки сільськогосподарської продукції. І якщо Польща, Словаччина, Прибалтика планують отримувати дотації для своїх селян, то зміни в САП передбачають, щоб гроші господарства отримували не за валову продукцію, а за дотримання всіх норм стандартів (а вони значно вищі у нинішніх членів) та квот на виробництво зерна, мяса чи молока [3]. Введені стандарти в нових країнах членах досить жорсткі до місцевого виробництва, а низькі закупівельні ціни взагалі роблять сільське господарство збитковим. Все суворіше, ніж європейських країнах, і в торгівлі продуктами, а від цього потерпають дрібні виробники і селяни. Село розоряється, бо за такими євростандартами сільгосппродукція не витримує конкуренції. При вступі до ЄС сільському господарству цих країн обіцяли фонди і паралельно встановили квоти, бо в ЄС перевиробництво продовольства. Дуже жорсткі євростандарти і директиви встановлені і в тваринництві – тварини повинні жити краще, ніж люди. Прийнявши до ЄС нових членів із слабкою економікою і слабкими можливостями, Європа від них відвернулась: ті вливання, які зараз проходять значно менші обіцяних до вступу. На наступному етапі буде зроблено обмеження у виробництві сільгосппродукції, ковбас, молочних виробів, пивоваріння [].
Сукупні обсяги підтримки аграрного сектора, в цілому, в ЄС становили 49%, США – 24%, Японії – 65%, Канаді – 20%, Швейцарії – 73% []. Чи варто запроваджувати таку політику або її елементи в Україні? За оцінками ОЕСР у 1995 р. споживачі з ЄС заплатили за харчові продукти майже на 53 млрд. доларів США більше, ніж це було б у випадку без САП [8, с.72]. Оскільки в Україні умови гірші, то будь яке підвищення цін на продовольчі товари навіть на незначний відсоток прямо призводить до зниження життєвого рівня населення.
У Європі та світі застосовується сучасні підходи та методи поліпшення якості, рівня ділової досконалості та управління довкіллям, зокрема, згідно вимог міжнародних стандартів ISO, бо якість аграрної продукції – головна умова її конкурентоспроможності. Згідно даних цієї організації, у 2002 р. Україна представила 269 сертифікованих систем, а Великобританія (1-е місце) – 66760, Італія та Німеччина, відповідно, 48109 та 41629. Стає зрозумілим хто буде домінувати на ринку основних продовольчих товарів. А оскільки Україна за своїми показниками випереджає ряд країн СНД та Балтії (Бєларусь, Литву, Латвію, Середня Азія), можна також очікувати експортної орієнтації продовольства саме на ринки цих країн, що підтверджує вплив кількості сертифікованих систем якості на конкурентоспроможність товару.
На наш погляд, варто звернути увагу на ще одну проблему супутню продовольчій: хімічні замінники і продукти трансгенного походження та їх вплив на здоров’я населення. При ознайомленні з переліком інгредієнтів на етикетках харчових виробів, стає зрозумілим, що у їжі, наприклад, американців стає все більше хімічних замінників або синтетичних продуктів.
Перші живі змінені організми (ЖЗО) як комерційні продукти, з’явились на світовому ринку 10 років тому і з часом стали використовуватись при виробництві сільськогосподарської продукції. Останніми роками відбувся прискорений вихід на поля трансгенних рослин з різними господарсько-корисними ознаками: у 1996 р. у світі під посівами трансгенних сортів рослин було зайнято близько 1 млн. га, а в 2002 р. – 52,6 млн. га (з них 35,7 млн. га – у США). Розвинені країни мають врегульовану національну правову базу щодо застосування ЖЗО (закони і нормативні акти діють у США, Канаді, Росії, ПАР, Євросоюзі). У деяких країнах-претендентах на вступ до ЄС ЖЗО вивільняються у широких масштабах, а в більшості із них не існує повноцінного моніторингу імпорту агропромислової продукції та структур для перевірки товарів на генетичну забрудненість. Для цих країн генетично модифіковані сільськогосподарські товари та харчові продукти, що узаконені до моменту їх вступу до Союзу, але не схвалені в ЄС, потрібно буде усунути з ринку, що буде коштувати дуже дорого []. Крім того, на ринку України та Росії є достатньо продуктів отриманих за допомогою генної інженерії імпортного походження.
Ряд дієтологів вважає, що американці не вживаючи в їжу злаки, ягоди та інші продукти багаті на летрил Біохімік д-р Ernst T. Krebs, Jr. висунув теорію, що рак – один із видів авітамінозу, що посилюється нестачею істотних складових, основним з яких є летрил., внаслідок чого відчувають збільшення рівня онкологічних захворювань. Вони звернули увагу, що більшість злаків були гібридизовані і від летрилу позбавлені методом генної інженерії [, с.402-403].
Відомий французький д-р медицини Л. Брокер відмічав, що в ЄС з населенням приблизно 320 млн. чол. (до розширення), онкологічні захворювання щорічно уражають до 2,7 млн. чол., що складає приблизно 8,5% населення, а серйозні захворювання вражають від 16 до 18 млн. чол. Із цієї кількості онкохворих 60% помирає, що складає біля 1,62 млн. чол. Із 16-18 млн. хворих важкими недугами помирає до 10%, що складає від 1,6 до 1,8 млн. летальних випадків [, с. 59]. Кількість ракових захворювань у найрозвинутіших країнах за останні 10 років збільшилась на 30% і рак вражає зараз і дітей, причому не тільки раннього віку, але і новонароджених. Імунна система людини стає все менш стійкою внаслідок хімічного забруднення і частих вакцинацій.
Наприклад, 80% онкологічних і серцевих захворювань можна виключити за допомогою простих змін гастрономічних звичок: зменшити споживання м'яса і збільшити кількість свіжих овочів і фруктів у раціоні. Сухі сніданки, дитячі продукти, арахісова олія, заморожена піцца, заморожені рибні палички, а також сотні борошняних виробів містять штучні жири (або частково гідрогенізовані олії) збільшують кількість передчасних смертей від серцевих захворювань у країні більш, ніж на 100 тисяч у рік, а їх вживання можна розцінювати як серйозну загрозу для здоров'я нарівні з палінням. Уживання такої їжі пов'язано зі збільшенням ризику серцевих захворювань, раку, діабету й інших хвороб. Їхня їжа також містить багато хімічних добавок, деякі з який можуть викликати нездужання чи порушення в дітей. Лікарі американської державної служби охорони здоров'я заявляють, що порушення культури харчування і зв'язане з ним ожиріння стають причиною смерті 300 тис. американців щорічно.
Як бачимо їжа, що ми споживаємо, буквально насичена хімічними сполуками, небезпечними для нашого здоров’я. Поза всяким сумнівом, різні синтезовані хімічним шляхом сполуки не можуть виявитися нейтральними для організму. Відома неправда прикривається нібито бажанням нагодувати людей, але ж у своїх країнах ці продукти фірми-виробники не реалізують, а поставляють їх у країни, що розвиваються, до яких зарахували і нашу.
Таким чином, можна констатувати, що держава, суспільство, сім’я, індивід повинні приділяти належну увагу не тільки кількості, але і якості харчування. Основою якого повинна бути натуральна їжа, що мінімально піддавалась хімічним обробкам при приготуванні. Крім того, важливе значення для організму має піст, а не голодування і дієта без віри і молитов. В той же час, вирішення продовольчої проблеми в симбіозі з успіхами в галузі охорони здоров’я сприятиме сталому соціально-економічному розвитку регіонів (країн та територій світу) і процесу відтворення, апріорі демографічному відтворенню.
Література.
Броуэр Л. Фармацевтическая и продовольственная мафия / Пер. с франц. – К.: Издательский дом «Княгиня Ольга», 2002. – 280 с.
Гончаренко В. Восточная Европа после вступления в Евросоюз // Мир. – 2006. – №3. – С. 8-9.
Кондрашов А. Євросоюз перед расширением // Столичные новости. – 2002. – № 39. – С. 7.
Лукінов І.І. Продовольча безпека та її гострота у світовому вимірі // Економіка АПК. – 2001. – №4. – С. 33-36.
Московська Н. Трансгенна епідемія // Урядовий кур’єр. – 2003. – № 49. – С. 10.
Осадчий С.О. Механізм державного регулювання розвитку аграрного сектора економіки // Економіка АПК. – 2002. – № 12. – С. 69.
Політика та розвиток сільського господарства в Україні. За ред. Ш. Фон Крамона-Таубаделя, С. Зорі та Л.Штріве. – К.: Альфа-Принт, 2001. – С. 126-148.
Реформування сільського господарства в Україні: широке поле. За ред. Ш. Фон Крамона-Таубаделя та Л. Штріве. – К.: Фенікс, 1999. – С. 67-74.
Україна на шляху до Європи. За ред. Хоффмана Л., Мьоллерс Ф. – К.: Фенікс, 2001. – С. 190-204.
Эпперсон Р. Невидимая рука. – СПб: СЗ Ф ИНЭС, 1999. – 450 с.