Deprecated: Array and string offset access syntax with curly braces is deprecated in /home/u14446/domains/vchys.com.ua/public_html/engine/classes/templates.class.php on line 217 Deprecated: Array and string offset access syntax with curly braces is deprecated in /home/u14446/domains/vchys.com.ua/public_html/engine/modules/sitelogin.php on line 109 Преса періоду застою

Преса періоду застою

Реферат на тему:
Преса періоду застою


Партію і країну очолив Л. І. Брежнєв. Він відновив посаду генерального секретаря ЦК КПРС та скасував прийняту Хрущовим заборону на суміщення її з посадою голови Верховної ради. Було відмінено ряд особливо непопулярних рішень попереднього керівництва.
Газети майже ніяк не відреагували на зміну керівництва: надрукували портрети й біографії нового вождя, обійшлися кількома публікаціями щодо шкідливості волюнтаризму в партії - та й поготів. Люди якось вже звикли і до змін, і до розвінчань попередньо непогрішимих. За два роки перед викриттям культу особи Сталіна розгромили “антипартійну групу Маленкова-Булганіна”, ще раніше арештували, судили й розстріляли всемогутнього Берія, тепер прийшов час чергової жертви. Щоразу це подавалося як перемога здорових сил у партії, як доказ її могутності та життєздатності. Народ безмолвствував: так - то й так.
Перші роки так званої “епохи застою” були визначені досить динамічними реформами в економіці. Прийняті у 1965-1967 рр. постанови ЦК КПРС, уряду мали на меті впорядкувати хід розпочатих перемін, посилити госпрозрахункові засади виробництва, включити механізми економічного інтересу. Здавалося, ніби реформи, розпочаті наприкінці 1950-х а потім загальмовані, знову відновилися. На сторінки газет повернувся певний оптимізм. Здавалося, відновлюється нормальне життя і партії, і суспільства.
Партія пожвавила роботу по керівництву пресою. У ряді постанов ЦК, що приймалися раз на два роки, піднято фундаментальні проблеми розвитку ЗМІ: “О повышении роли районных газет в коммунистическом воспитании трудящихся” (1968 р.), “Об освещении вопросов социалистического соревнования в печати Литовской ССР”(1973 р.), “О мерах по улучшению подготовки и переподготовки журналистских кадров” (1975 р.), “О руководстве Томского обкома КПСС средствами массовой информации и пропаганды” (1977 р.), а також важлива постанова “О дальнейшем улучшении идеологической, политико-воспитательной работы” (1979) та інші.
Щоразу після виходу постанови в Москві республіканський ЦК приймав власну постанову з цього ж питання, за ним - обкоми і далі вниз по сходах партійної ієрархії, аж до первинних парторганізацій редакцій ЗМІ. Проводилися збори, ухвалювалися рішення, коригувалися плани, в перші два-три місяці вживалися відчутні заходи - але потім все поверталося до рутини, і так до нової постанови. Чим вищим був рівень видання чи телерадіоорганізації, тим кращим був склад професіоналів у редакції - і під тим пильнішим контролем партійних комітетів, Головліту він перебував і тим відчутнішими були зміни після кожної постанови. У “районках” їх відбували за три-чотири номери, та поверталися до надоїв, сівби, зимівлі худоби тощо.
Організаційно світ партійно-радянської преси України лишався незмінним в тому вигляді, як його було створено у 1923-1930 рр. та відновлено у 1943-му: згідно з принципом “один партком - одна газета” переважною більшістю видань лишалися загальнополітичні газети, які відрізнялися тільки особливостями територій, що були ними охоплені. Зрідка, під час поділення областей чи районів, автоматично зявлялися нові видання, як, скажімо, у Попасній Луганської області чи в Алушті в Криму. Подекуди було засновано нові багатотиражні заводські, будівельні, колгоспні чи вузівські газети.
Але приблизно з 1970-1972 р. почався зворотній хід соціального життя.
Зовні це виглядало так: з газет зникли “живі” матеріали про живих людей, замість них зявилися “парадні портрети” передовиків виробництва з рішучими обличчями. Нариси ставили як найпершу особистісну якість ставлення героїв до соціалістичного змагання, перевиконання планів на певну кількість відсотків тощо. Політичне життя театралізувалося, партійні збори, пленуми й зїзди розписувалися, як спектаклі, до окремого слова, де у кожного делегата була своя роль. Це не могло позначитися і на пресі: вона не повинна була показувати життя таким, яким воно є, а їй треба було відображати його таким, яким воно мало бути, або яким його бачили партійні керівники.
Вже досить розвинені на той час українські телебачення й радіо опинилися набагато більше, ніж газети, затиснутими в лещатах компартійного керівництва. Після закінчення першого етапу створення обласних телерадіостудій в Дніпропетровську, Луганську та ряді інших обласних центрів України, в 1957-1958 рр. відбувається реорганізація мовлення в цілому в СРСР. Обєктивно вона зіграла негативну роль: у обласних станцій забрали для центральних програм ефірний час, залишивши їм невеликі “вікна”, це загальмувало і творчий, і матеріально-технічний розвиток українського телебачення, зате полегшило керування всією телемережею величезної країни.
Оскільки в житті парадні заходи поволі витісняли вдумливу роботу, це знаходить відображення в публікаціях преси. Журналістика ніби завмирає у раз і надовго завданих і звичних ідеях, формах. Всяка новизна не схвалюється - а без цього творчість припиняється, вся справа починає вироджуватися. Настає епоха “застою”. Робота не для результату, а для рапортування начальству заформалізовує всілякі соціальні відносини. Численні зони, вільні від критики, розростаються: під забороною завжди були критичні виступи на адресу армії, КДБ, міліції, тепер заборонялося критикувати проведення звичайних політзанять. Ціла війна в Афганістані була замовчана, лише після 1986 року дозволили, за особливим дозволом військової цензури, висвітлювати в місцевій пресі бойові дії в масштабі не більше взводу без вказання місця, часу і т. п.
Розвинена структура Головліту (так закодовано називалося Головне управління СРСР по охороні державних таємниць) мала свої управління в кожній області, а уповноважених - практично в кожному місті та районі. Кожен редактор мав знати напамять товстий “Перечень сведений, запрещенных к упоминанию в открытой печати” з численними додатками, в яких, окрім дійсних таємниць, були й такі вимоги, як заборона негативних характеристик військовослужбовців. Порушення ретельно нотувалися, винних попереджали, погрожували звільненням з роботи. Одним з найпоширеніших “гріхів” було неточне називання постанов ЦК КПРС.
Слабшають, зникають традиції видатних українських публіцистів, таких, як Ярослав Галан; професія журналіста перетворюється на службу, з неї потроху щезають мужність репортажів М. Кольцова, політична загостреність памфлетів І. Еренбурга, щирий патріотизм нарисів К. Симонова. Творчі рубежі прагнули утримати Анатолій та Валерій Аграновські, плеяда публіцистів “Литературной газеты” - нарисовці О. Чайковская, А. Ваксберг
На українському небосхилі в ці часи світили видатні публіцисти Дмитро Прилюк, Сергій Плачинда, Анатолій Москаленко, Микола Подолян та інші. В межах партійної ідеології вони відстоювали пріоритети загальнолюдських цінностей, людської гідності, здорового глузду, відповідальності за долю країни тощо.
Дуже важке враження справило на світ преси звільнення О.Твардовського з посади головного редактора надзвичайно популярного “товстого” журналу “Новый мир”. Вигнання за кордон письменника і публіциста О. Солженіцина та цькування його в усіх газетах, навіть в “Літературці” довершило справу. Преса працювала на холостих обертах.
Дослідження, проведені по підшивці обласної газети “Ворошиловградская правда” за 1981 рік, показують, що, в залежності від критеріїв оцінки, від 55 до 65 процентів її площі були зайняті висвітленням економічних тем, прямо чи побічно спрямованими на виконання суто виробничих завдань. Решту слід поділити між оголошеннями та іншим довідковім матеріалом - та невиправдано оптимістичними публікаціями з соціальної проблематики, в яких недостатньо глибоко аналізуються реальна обстановка та тенденции її розвитку.
Те ж саме стосується публікацій на так звані партійні теми, висвітлювати які в усі часи компартійної журналістики вважалося її завданням 1. Відповідно відділи партійного життя були чільними творчими ланками редакційних структур. Діяльність парторганізацій нижчого рівня оцінювалася з вищих щаблів ієрархії, а отже і пресою, за одним головним критерієм: на скільки процентів очолюваний нею трудовий колектив виконує план.
Характерно, що в газетах майже перестають друкувати фейлетони, які ще траплялися в хрущовські часи: фейлетоністи вважали за краще перекваліфікуватися на більш безпечні ділянки редакційної роботи. Найбільш талановиті московські публіцисти перебираються в міжнародну журналістику: там, в численних лещатах великої політики, дипломатичних тонкощів, лишається невеличке поле для творчості. Певну свободу з огляду на потреби інтеліґентської аудиторії зуміла залишити за собою московська “Литературная газета”.
Для українських авторів і такої можливості було: республіканські газети, такі як “Правда України”, “Радянська Україна”, “Робітнича газета” та “Сільські вісті”, хоч і містили в своїх структурах відділи міжнародного життя, проте не мали власкорів за кордоном та майже не випускали своїх працівників за кордон. Натомість на газетних шпальтах дедалі гостріше розпалювалася ідеологічна боротьба і контрпропаганда, головним чином навколо радянського способу життя, прав людини, а пізніше міжнародного тероризму, у підтримці якого ворожо налаштовані журналісти західних газет звинувачували СРСР.
Зацікавленість місцевої преси в міжнародних поліях, захоплення ідеологічною боротьбою та контрпропагандою були проявами своєрідного журналістського ескапізму, втечі від нагальних проблем оточуючої реальності, які в межах партійної ідеології не знаходили свого вирішення. Цей ескапізм був для багатьох і способом реалізації власного творчого потенціалу на інших проблемно-тематичних теренах, що було неможливо на ґрунті вітчизняних проблем саме через вкрай обмежені можливості аналізу, узагальнень та висновків місцевого рівня. У критиці “сучасного імперіалізму” самореалізація журналістських здібностей здавалася незрівнянно легшою.
Зовні, як і в попередній історичний відтинок, в партійно-радянській пресі України все лишалося без змін. Складена ще в 1930-ті роки, система “один партком - одна газета” лишалася незмінною і працювала без зривів. Навіть в галузевих виданнях поліграфічний бік справи забезпечувало керівництво відповідного міністерства, залізниці чи профспілки - а політичний бік лишався за парткомом відповідного відомства. Подекуди відкривалися нові багатотиражні заводські, колгоспні чи вузівські багатотиражні газети, або, з організацією нових районів і, відповідно, райкомів партії автоматично організовувалися нові газети та редакції районного радіомовлення, як, скажімо, в Попасній (Луганська область). Це ніяким чином не міняло діяльності всієї системи, лише розвивало її та посилювало організаційно.
Від хрущовських часів СРСР вважалася і дійсно була країною з найбільш “читаючою” публікою. В 1970-1980 роки кожна радянська родина виписувала від 5 до 10 і більше газет, журналів. Причиною були, по-перше, дуже низькі ціни на передплату. По-друге - велика довіра в суспільстві до радянських журналістів, взагалі до друкованого слова, яка дивним чином поєднувалася з цікавістю до заборонених “ворожих радіостанцій” “Голос Америки”, “Німецька хвиля”, “Бі-Бі-Сі”. Важливим є й те, що парткоми організовували і жорстко контролювали передплату, навязували трудящим офіційні пропагандистські видання (скажімо, “Комуніст України” чи “Трибуна лектора”), як додаток до популярних журналів чи дефіцитних книжкових серій.
Слід зазначити, що власне українська преса, тобто така, що видавалася рідною мовою на рідній землі, була кількісно в меншості та несла на собі помітну печатку меншовартості. Якщо в області виходили дві обласні газети, то головною серед них обовязково була російськомовна. Так було в Дніпропетровську (“Дніпровська правда” та “Зоря”) або у Ворошиловграді (“Ворошиловградская правда” та “Прапор перемоги”. Це було наслідком того, що неофіційно, але реально мовою партії була саме російська. Районні газети були переважно україномовними, а видання крупних промислових центрів виходили російською.
Але найголовніше те, що на теренах України центральні всесоюзні газети мали тиражі набагато більші, аніж власне місцеві. Так, “Правда” або “Комсомольская правда” мали понад три мільйони передплатників, не враховуючи продажу в роздріб, - а найпопулярніша тоді “Сільські вісті” лише близько двох мільйонів, інші ж республіканські газети - близько півмільйона кожна.
Причини цього полягали, по-перше, в певній провінційності місцевої преси: центр влади знаходилися в Москві, найважливіші рішення приймалися там, отже, першочергову увагу читацький загал приділяв саме союзній пресі. По-друге, вона мала набагато більшу “географію” пошуку тем, в ній було більше цікавих матеріалів звідусіль. По-третє, центральна преса акумулювала в своїх редакціях кращі творчі сили з усіх республік. Запрошення на роботу в Москву було надзвичайно престижним, сприймалося як свого роду вище творче визнання - і в кінцевому рахунку це відбивалося на різниці рівнів роботи журналістів московських та київських.
Партія завжди приділяла величезну увагу власним кадрам, і журналісти були в числі тих, на кого зверталася пильна увага. Так, у вищих партійних школах були відкриті відділення журналістики, де кращі професори готували поруч з майбутніми секретарями парткомів і керівні кадри редакцій. Численні конкурси Спілки журналістів СРСР мали на меті стимулювати творче ставлення підручних партії до дорученої справи та водночас задовольнити амбіції тих, хто цього потребував. Найпрестижнішою була премія імені М.Ульянової - сестри В. Леніна, яка певний час була відповідальним секретарем газети “Правда”.
Одним з головних “правил гри” була обовязкова приналежність до КПРС. Якщо працівник редакції навіть районної ланки не був членом партії, йому не слід було розраховувати на успішну карєру в журналістиці. Навіть завідуючим відділом листів “районки” мав бути комуніст. За станом на 1987 рік у Львівській області 96 процентів працівників обласних ЗМІ були членами чи принаймні кандидатами в члени КПРС, в низовій ланці - 125 з 211. Практично всі редактори газет області закінчили вищі партійні школи або навіть Академію суспільних наук при ЦК КПРС. Керувати ними такій обстановці було надзвичайно легко: як члени партії, вони мусили виконувати всі вказівки секретарів - або ж їх виключали з партії і тут же знімали з роботи.
Зїзди партії регулярно, раз у пять років, розглядали стан справ у країні та в світі, приймали масштабні програми розвитку, наприклад - “Пятирічка ефективності та якості”. Але насправді в житті людей мало що змінювалося на краще. Відрив слова від діла, який давно став помітним як відмінна риса партійного керівництва, на початок 1980-х років набув помітних розмірів, охопив майже всі сторони життя. На словах, в резолюціях проголошувалися вірні й необхідні рішення - але на практиці все робилося для того, щоб нічого не мінялося. .Виходили розумні й виважені, ідеологічно бездоганні постанови щодо керування пресою, де вказувалося на необхідність “покращення”, “поглиблення” та “вдосконалення” різних боків її діяльності. Але насправді у редакційних колективах відчували, що реальні зміни нікому не були потрібні - ні “кремлевским старцам”, ні їхнім намісникам в республіканському ЦК, обкомах та райкомах.
Журналісти, які не мирилися з обстановкою застою, вступали в неминучий конфлікт з владою - партійними інстанціями, місцевими органами КДБ тощо. Кінець цих конфліктів міг бути різним: або винний каявся та приймав “правила гри” і вже ніколи їх не порушував - або лишався без роботи, а в разі продовження активного опору опинявся серед так званих “дисидентів” або “инакомыслящих” та мусив виїхати з СРСР в еміграцію або стати вязнем тюрем чи сибірських таборів. Неосталінізм був гуманнішим від старого культу особи: масових репресій, розстрілів не було, але атмосфера остраху щодо “зайвого слова” лишалася. Сумне прочитання російського прислівя “Слово не воробей: поймают - вылетишь” народилося в редакціях саме в ці роки.
Застиглість суспільства породжувала негативні глибинні процеси: непогрішимість партійного керівництва, неможливість притягти партноменклатурників до відповідальності породжувала безкарність та підпільну злочинність у вищих керівних структурах і на місцях. Хабарництво, кумовство, протекціонізм набули таких розмірів та стали настільки очевидними, що ЦК партії доводилося “про людське око” вести з ними (тобто з собою) “рішучу боротьбу”.
Розбещеність партійних кадрів при Брежнєві набула надзвичайно небезпечних для соціалізму форм і стала зрештою одним з найпотужніших чинників розкладу КПРС та розвалу Радянського Союзу й всього “соціалістичного табору”. Зрозуміло, всі ці теми були абсолютно заборонені для центральної і місцевої преси.
Відрив слова від діла, який зародився ще в ленінські часи, набув при Брежнєві надзвичайної гостроти. І преса, покірна волі партії, своєю активною бездіяльністю наближала крах системи. Нічого не міняли на краще й періодичні ритуальні “заслуховування” на засіданнях парткомів, пленумах, секретаріатах чи бюро звітів редакцій, їхніх керівників. Ніщо не мало вийти за межі заздалегідь написаних сценаріїв, а настійливі вимоги “покращити роботу”, “поглибити зміст публікацій” та їм подібні нічого насправді не покращували і не поглиблювали, бо писані були зовсім не для того, щоб зрушити справу, а для успішного проходження наступних перевірок вищого начальства.
Ось приклади безвідповідального мовчання масової преси в роки застою. Планове господарство, перевагами якого так пишалися партпропагандисти, у тому перекрученому вигляді, в якому воно існувало в країні, ставало на заваді розвиткові суспільства. Непрофесіоналізм, неоперативність, корумпованість планових органів були сюжетами багатьох анекдотів, на які був багатим цей період. Публіцистичний виступ “журналіста № 1” 1970-х років Анатолія Аграновського з цього приводу (див. збірки нарисів “А лес растет...”, “Своего дела мастер”) не призвів ні до яких результатів.
Ще один приклад неглибокої розробки журналістами суспільних проблем. Надзвичайно занижена ще при Сталіні ставка амортизаційних відрахувань буквально тягла назад всю економіку країни, прирікаючи її на вічне відставання від світового рівня. Але преса замість того, щоб бити на сполох, домагалася з номера в номер від робітників, інженерів підвищення процентів перевиконання необгрунтованих планів та “соціалістичних зобовязань”.
Коли ж передовик-новатор дійсно винаходив щось, що дозволяло йому і товаришам стійко перевиконувати плани - то замість підвищення заробітної платні їм підвищували норми виробітку, а зарплату лишали низькою. Преса ж закривала на це очі та продовжувала писати про подальше зростання виробництва та поліпшення якості продукції.
Ті ж причини гальмували сільське господарство, але преса в масі своїй інформувала та коментувала або про надумані успіхи, або про “обєктивні труднощі”. Поодинокі виступи публіциста В. Чередниченка (зведені врешті в збірку нарисів “Председательский корпус”) не в змозі були змінити що-небудь. Найбільше, що вони могли зробити - не дати загинути зернам сумніву, які потім так стрімко проросли у “золоту добу” радянської журналістики в розпал перебудови, у 1988-1991 роки - але вже на антикомуністичному ґрунті.
Відрив соціалістичної ідеї від економічного інтересу виробника буквально трощив саму цю ідею. Тогочасні комуністи виявилися вкрай поганими марксистами, і про це преса теж мовчала.
Неприродність, безперспективність такого стану суспільства дедалі краще розуміли всі трудящі верстви населення. Всі чекали на зміни, бажали свіжого повітря в атмосфері задухи, слова щирої правди серед океану напівбрехні. І лише дехто з журналістів наближав ці переміни.
Оскільки у середині 1960-х років почався новий відтинок часу історії української журналістики, період стагнації, застою, постільки реакцією політичної, національно свідомої опозиції в Україні був перехід до створення власних газет. Але дійсна ситуація в країні була такою, що видавати щось легально, або навіть напівлегально, не було ніякої можливості. І друкувати в партійно-радянській пресі статті на підтримку національної ідеї теж було нереально. Вважалося на той час, що Україна є самостійною державою (вона була членом ООН, мала власний парламент, уряд, навіть міністерство іноземних справ, Єдине, чого в неї не було - власного міністерства оборони. Мала всі ознаки держави - гімн, прапор. Ті, хто думав інакше, дисиденти, не мали практично можливостей для оприлюднення своїх думок - і тому мусили висловлюватися або в пресі діаспори, яка не потрапляла на територію України, або до української редакції радіо “Свобода”.
Найрішучіші та найпослідовніші прибічники національної української ідеї вдалися до відчайдушних спроб видавати за брежнєвських часів підпільну пресу, і найяскравішим явищем цієї історії було видання у 1972 р. позацензурного (нелегального) журналу “Український вісник”. Він став своєрідною реакцією на першу хвилю залякувань і арештів, які прийшлися на українську національну інтелігенцію на 1965 рік (нагадаємо: 1964 р. - прихід Брежнєва до влади, поступове відновлення тоталітарних методів управління державою). Взагалі у партійного керівництва стосунки з інтелігенцією якось не складалися (згадаймо, відвідання у грудні 1962-го року Хрущовим виставки художників-авангардистів у московському Манежі закінчилося величезним скандалом і означало остаточний розрив партійної верхівки не тільки з митцями-реформаторами, такими як скульптор Ернст Неізвестний, популярні поети А. Вознесенський, Р. Рождественський, Є. Євтушенко, а й взагалі з творчою інтеліґенцією). За умов повної підкореності преси партійній волі публіцистична загостреність тогочасного мистецтва, і найбільше поезії, перебирала на себе завдання духовного оновлення суспільства. Навіть реформаторська частина партійної верхівки злякалася того, що розпочаті нею процеси можуть вийти з-під її контролю. В цьому був сенс конфлікту і наступного розриву. В цьому полягала й приреченість розпочатих реформ.
А відколи прийшов до влади новий генсек, гоніння на інтеліґенцію, особливо творчу, як на самостійно мислячий прошарок суспільства не тільки не послабли, а й посилилися.
Природною реакцією митців на негативне ставлення партії до них стало відповідне ставлення їх до такої партії. В Україні ця реакція відразу набула національно-визвольного забарвлення. Отже, буде справедливо стверджувати, що спровокувала нову хвилю руху інтеліґенції саме недолуга внутрішня політика нової генерації партійних бюрократів. Саме вони виявилися нездатними дати задовільну відповідь на виклик часу та використати в справі дедальшого розквіту України й всього СРСР суспільну енергію національно мислячої інтеліґенції.
Власне, цієї ж помилки припустився й останній генсек М. Горбачов та його оточення, які недооцінили енергію центробіжного руху народів Прибалтики, Закавказзя, Середньої Азії. Україна разом з Бєларуссю зіграла в подіях дезінтеграції Радянського Союзу 1991 року вирішальну роль. Одним з кроків до цього було виникнення й розгром позацензурної української преси 1970-х років.
Українська позацензурна або самвидавна, підпільна преса, стала тоненькою ниточкою, що звязала історичні пласти вітчизняної журналістики різних епох. Вона не зявилася на світ на пустому місці. За нею були і часописи Центральної Ради, УСС та УГА, постаті М. Грушевського, В. Винниченка, М. Тиктора, інших велетів та сотень дописувачів, чиї імена лише один раз зявилися в цих виданнях, щоб назавжди лишитися на пожовклих сторінках. За нею було й несприйняття українською інтеліґенцією брежнєвського “застою”, ставлення до нього як до нового лиха, що насунулося на рідну землю.
Ця героїчна спроба знову заявити про себе, безперечно, була приречена на розгром - але й на те, щоб залишитися в історії рідного народу яскравим прикладом нескореності духу.
Отже, перша хвиля репресій проти національно мислячої інтеліґенції прийшлася на 1965 рік. Вона, незважаючи на арешти й судові процеси, не досягла мети, про що свідчить робота зїзду письменників України в 1966 р. - одного з найдемократичніших за всі роки існування Спілки українських радянських письменників. На ньому сильно прозвучав протест проти русифікації суспільного життя України. Одним з наслідків цього зїзду стало поширення позацезурної поезії, яку розповсюджували в машинописних копіях та читали на молодіжних вечірках.
Кульмінацією подій став вихід позацензурної книги публіцистики В. Чорновола “Лихо з розуму”, яку він уклав та написав до неї передмову. Книга мала певне поширення в Україні, у 1968 р. її було видано у Франції. Один примірник укладач переслав тодішньому керівникові України, першому секретареві ЦК КПУ В. Щербицькому.
Такою була передісторія появи власне підпільної преси. Дослідники - зокрема львівянин М. Осадчий - відрізняють два періоди власне її історії. Перший - 1970-1972 рр., коли було здійснено шість випусків позацензурного журналу “Український вісник”, редактором якого став Вячеслав Чорновол. Разом з ним працювала над випусками Л. Шереметьєва. змістом їх було викриття “імперської політики Москви”, денаціоналізація або злиття націй в єдиний радянський народ, тобто русифікація корінного населення союзних республік. Проблеми екології рідного краю, ставлення до певних подій історії свого народу - все це поєднувало підпільних публіцистів з самвидавними поетами В. Симоненком, В. Стусом, М. Холодним, Ігорем Калинцем, С. Тельнюком, В. Голобородьком та іншими.
Нова хвиля неосталіністських репресій була спровокована саме виготовленням, зберіганням або розповсюдженням підпільної преси та літератури.
Репресії мали наслідком припинення виходу журналу. Але у 1974 р. новий етап історії самвидавної преси починається відновленням виходу “Українського вісника” та випуском його 7-8 чисел. Підписані вони були псевдонімом “Максим Гайдамака”, а крився під ним, як припускають дослідники цих подій, відомий в 1990-х роках політичний діяч Степан Хмара. Зміст нових номерів журналу відрізнявся від змісту перших: дався взнаки досвід чергової хвилі репресій. Додалося гіркоти розчарувань - але й зміцніло прагнення перемоги. Саме на пресу покладали автори відновленого часопису головні надії:
“Успіх нашої боротьби залежить від масового розповсюдження вільної преси”
Чергові арешти знову припинили вихід у світ “Українського вісника”.
Приблизно в ті часи на Західній Україні почали виходити також нелегально “Воля і Батьківщина” Зеновія Красивського, “Поступ” Зоряна Попадюка (тут часто друкувалася позацензурна публіцистична поезія Симоненка, Стуса), “Скриня” Григорія Чубая.
З 1974 р. по 1987 р., коли на Україні настав пік застою, припиняється видання позацензурної преси.
Великим орієнтиром на цьому шляху є створення української групи сприяння Хельсінкським угодам (1976 р.). Заключний документ Хельсінської угоди передбачав, що всі держави, які підписалися під ним, а отже й СРСР, надають своїм громадянам рівні права й свободи. Отже, за Хельсінкськими угодами у громадян України були такі самі права, як у громадян Франції або Великої Британії. Насправді цього не було. Лідери української хельсінської групи почали боротися за те, щоби формально проголошений документ почав діяти. Українська хельсинкська група не створила власної преси, але певна кількість відозв, звернень, протестів та інша інформація йшли через радіо “Свобода” - це був єдиний і досить надійний канал.
Водночас в українській радянській пресі розгорнулася боротьба проти порушень прав людини в Америці, в Західній Європі. Ця пропагандистська кампанія тривала десять років. Боротьба за права людини стала полем міжнародної ідеологічної боротьби протягом 1976-1986 рр. Це була постійна тема і українських радянських газет, і преси української діаспори, і передач радіо “Свобода”.
При цьому позиція партійного керівництва і партійних радянських журналістів полягала в тому, що права людини в Радянському Союзі забезпечені абсолютно повністю, а порушуються вони саме в США та інших імперіалістичних державах, де існує безробіття, поділ на багатих та бідних. Слід відзначити високу ефективність такої пропаганди на маси людей, яки ніколи не виїжджали за кордон в розвинені країни і були змушені вірити талановито написаним матеріалам публіцистів, які також не виїжджали ніколи в ці країни, а брали матеріали з радянських джерел.
З 1987 по 1990 рр. починається новий етап випуску “Українського вісника” та інших видань, але вже не позацензурної, а напівлегальної преси. Це короткий, але дуже яскравий відтинок часу. Журнал знову очолив Вячеслав Чорновіл, до редакції увійшли відомі політичні діячі “першої хвилі перебудови” Михайло Горинь, Іван Гель а також Павло Скочок, Михайло Осадчий.
Справа в тому, що квітневий пленум ЦК КПРС (1985 р.), який привів до влади реформаторське крило (так званих прагматиків) верхівки партії на чолі з Михайлом Горбачовим, які дійсно розпочали реальні зміни в суспільстві. Оголошена ними політика перебудови і гласності означала, що оновлюються партія, держава, ідеологія. Було проголошено право на власну думку, на слово, право на вільне обговорення назрілих питань. Але рішення партійних зїздів не давали ще права видавати позапартійні газети. І тому певний час такі видання були напівлегальними, тому що за їх випуск вже не заарештовували, але й права виходити на законних підставах ще не давали.
Згодом М.Осадчий почав видавати журнал “Кафедра” як орган української асоціації незалежної творчої інтелігенції (грудень 1987 р.).
Нарешті 1989 р. було засновано Всеукраїнський народний Рух за перебудову. На наступному зїзді Руху було змінено назву, з неї було вилучено згадку про перебудову: цим було уточнено політичні орієнтири, компартійне маскування скинуто, і виявилося, що насправді це від самого початку був рух за політичну незалежність і державну самостійність України - народний Рух. Почалася відкрита політична боротьба за незалежність України, до неї включились київська рухівська “Народная газета”, Львівське видання крайової організації Руху “Віче”. Рух почав створювати низові ланки власної преси.
Цікавий досвід: у 1987 р., ще до створення Руху, було організовано групу “Євшан-зілля”, від якої увійшла на зразок альманаху газета “Євшан-Зілля” з культурно-просвітницьким та історикознавчим ухилом. Створена вона була Іриною та Ігорем Калинцями і теж залишила певний слід в історії позацензурної української преси.


Література:
1. Богачевська-Хомяк М. Білим по білому. Жінки в громадському житті України. 1884 - 1939. - К., Либідь, 1995.
2. Газетный мир. Краткая справочная книга. - М., Политиздат, 1971.
3. Горєвалов С. І. Військова журналістика України в національно-визвольних змаганнях за утвердження самостійної держави. - Львів: Видавництво відділення військової підготовки ДУ “Львівська політехніка”, 1997.
4. Горєвалов С. І. Автореферат на здобуття вченого ступеня доктора історичних наук. - Львів, 1998.
5. Єфремов С. О. Історія українського письменства. - К.: Феміна, 1995.
6. Животко А. Історія української преси. З передмовою К.Костева. - Мюнхен, Український технічно-господарський інститут. 1989-90.
7. Законодавство України про інформацію //Бюлетень законодавства і юридичної практики України. - 1998. - 7.
8. Збірник праць Науково-дослідного центру періодики / Ред. кол.: М. М. Романюк (відп. ред.) та ін. - Львів, 1995. - Вип. 2.
9. Иванов В. Ф. Это нашей истории строки. - К.: 1988.
10. Конституція України // Відомості Верховної Ради. 1996, № 30.
11. Крупський І. В. Національно-патріотична журналістика України. (Друга половина ХІХ - перша чверть ХХ ст.) - Львів: Світ, 1995.
12. Крупський І. В. Преса як джерело досліджень національно-визвольних змагань за Українську державу (Друга половина ХІХ - перша чверть ХХ ст.). Автореф. дисс на здобуття наук. ступеня доктора іст. наук. - К.: 1996.
13. Мас-медіа України. - К.: “К.І.С.”, 1885.
14. Москаленко А. З. Сучасна українська журналістика. У зб. Сучасна українська журналістика: поняттєвий апарат / За ред. А. З. Москаленка. - К., 1997.
15. Москаленко А. З. Теорія журналістики. - К.: 1998.
16. Періодичні відання Катеринослава та Катеринославської губернії (1838 - 1917 р.): Список / Укл. Н. М. Сидоренко, О. І. Сидоренко, О. Д. Школьна. - Львів-Київ, 1995.
17. Преса боротьби й ідеї (західноукраїнська публіцистика першої половини ХХ століття) / Збірник текстів. - Львів, 1994.
18. Редакційно-видавнича справа: лосвід, проблеми, майбутнє / За ред. проф. В.В. Різуна. - К.: Вид-во “Київський університет”. 1997.
19. Романюк М. М. Українська преса Північної Буковини (1918 - 1940 рр.). - Львів, Фенікс. 1996.
20. Сучасна українська журналістика: поняттєвий апарат / За ред. А.З.Москаленка. - К.: 1997.Vchys: ГДЗ, Решебники , Ответы, Реферати, Твори, ПрезентаціїГДЗ, Решебники и Ответы

17-03-2019, 12:35
Повернутись назад