Реферат на тему:
Степан Скрипник і видавництво “Волинь”
Центральне місце в громадсько-політичній діяльності С. Скрипника у другій половині 1941 – початку 1942 рр. займали газета “Волинь” та однойменне видавництво. Вони були тісно пов’язані з публіцистичною і редакторською роботою У. Самчука, тому ця проблематика вже частково знайшла своє відображення у монографії А. Жив’юка і кандидатській дисертації Р. Радчик [8; 11]. У цій статті спробуємо показати роль С. Скрипника як головного організатора “Волині”.
Про знайомство двох видатних діячів розповідає У. Самчук. Саме випадкова зустріч останнього із Степаном Скрипником 6 серпня 1941 року у Рівному різко змінила плани письменника. “Ми познайомилися. Це був відомий колишній посол від Волині до польського сойму – Степан Скрипник. А другий, молодий добродій, його швагер Юрій Вітковський. З цього моменту почалася моя бурхлива рівненська епопея. Темп мого життя одразу змінився” [13, 130].
Степан Скрипник порадив Уласові Самчуку не поспішати до Києва, бо і в Рівному є широке і вдячне поле діяльності – це, насамперед, організувати впливовий пресовий орган, для чого дуже знадобиться його досвід письменницької й організаторської роботи. Степан Іванович був далекоглядним політиком, він знав, що преса служитиме краянам не лише як джерело інформації у важкий воєнний час, а й спричинить значною мірою пробудження національної свідомості мешканців як Західної, так і, особливо, зрусифікованої більшовицькою владою Східної України. Ця ідея Самчуку видалася привабливою. І почалася у середині серпня 1941 року в Рівному велика підготовка до налагодження роботи редакції газети та книжкового видавництва.
Для того, щоб розгорнути по-справжньому роботу газетно-книжкового видавництва, потрібні були насамперед кадри, відповідна матеріально-технічна база, приміщення. З дозволу міського голови Рівного П. Бульби ініціатори цього проекту С. Скрипник та У. Самчук відшукали і закріпили за собою чимале приміщення на розі вулиць Тополевої й Шкільної, оглянули і взяли в користування також міську друкарню та склад паперу. Ця поліграфічна база частково збереглась від радянської влади і частина спеціалістів-поліграфістів погодилась працювати у видавництві “Волинь”. 12 серпня голова УРДВ навіть роздобув у німецького генерала офіційний дозвіл на друк газети. “Генерал не мав на це ніяких повноважень, але це не наше діло. Маємо печатку якогось польового штабу, цього досить”, – згадував Самчук [13, 180].
На підставі цього С. Скрипник звернувся до голови міської управи Рівного з проханням передати в користування друкарню: “В прилозі пересилаю відпис листа Заступника державного міністра для окупованих теренів Сходу, яким доручено мені зорганізування і видання часопису для Волині п. наз. “Волинь”. Рівночасно в цім листі доручається мені цілковитий заряд друкарні, в якій друкувався перед тим місцевий орган компартії, а яка зараз знаходиться під управою міської управи. У зв’язку з цим, прошу передати мені 26 серпня ц. р. друкарню, разом з запасом паперу та повідомити дотеперішній заряд і працівників друкарні про вищезгадане” [3, 197, 198, 199; 5, 33; 1, 302]. Полікарп Бульба наклав позитивну резолюцію і видав розпорядження задовольнити прохання Степана Скрипника.
Видавці добре розуміли стан речей, і їх турбувало питання про концепцію газети взагалі. “А як з напрямком, політичним обличчям? Ніякої офіційної напрямної лінії ми ще не мали, ніяких компетентних урядів ще не було, залишилося діяти на власну відповідальність. Маючи на увазі суворий воєнний час, як також загальне політичне настановлення наших “визволителів”, мусимо бути подвійно обережними. Поки що на нас не звертають уваги, але довго це не буде тривати” [13, 180].
З першого вересня 1941 року дирекцію видавництва “Волинь” очолював С. Скрипник, який одночасно виконував обов’язки “головного керманича всіх редакцій”. На чолі адміністрації видавництва стояв рідний брат Симона Петлюри Олександр. Редактором часопису “Волинь” був Улас Самчук, редакторами журналу “Український хлібороб” – Петро Колесник, дитячого щомісячного часопису “Орленя” – Петро Зінченко. Фотографом працював Іван Шеккер, художниками – графік Ніл Хасевич і Семен Корж [12, 8].
Кадрове питання в редакції “Волині” набуло першочергового значення. Підбір журналістів здійснювався дуже скрупульозно. До уваги бралися передусім професійні здібності й можливості працівника. Спочатку вся організаційна і журналістська робота лягла на плечі видавців, хоча функції ці були в них чітко розмежовані: Скрипник займався друкарською справою, а Самчук суто творчою, журналістською.
31 серпня 1941 року з датою 1 вересня 1941 року побачило світ перше число часопису “Волинь”. “Перша справжня газета на території окупованої України, видана незалежними силами і засобами, – писав У. Самчук. – Скрипник власноручно цілу ніч її верстав, а на ранок, коли ще всі спали, сам розніс її по знайомих, виголошуючи: “Волинь”! Газета! Нова газета! “Волинь”! П’ятдесят копійок! “Волинь”!” [13, 180-181]. У вихідних даних часопису подавались такі відомості: “Видавець і головний керманич Степан Скрипник. Редагує колегія за проводом Уласа Самчука”. З 26 березня 1942 р. Степан Іванович фігурував як “основоположник і головний редактор”.
Однак у вихідних даних не було вказано накладу газети. До речі, протягом усього періоду існування газети жодного разу не зазначався тираж. Про нього згадує лише у своїх споминах У. Самчук. За підрахунками Р. Радчик, з 1 вересня 1941 року до 7 січня 1944 року у світ вийшло 233 номери газети, накладом приблизно 7 500 000 примірників [11, 27].
На чолі редакції стояли: вересень 1941 р. – березень 1942 р. – Улас Самчук, березень – травень 1942 р. – Степан Скрипник, травень 1942 р. – липень 1943 р. – Андрій Мисечко, липень 1943 р. – січень 1944 р. – Петро Зінченко.
У кабінетах головного керманича С. Скрипника та головного редактора У. Самчука постійно відбувалися наради і засідання, де вирішувалися господарські, шкільні, судові, навіть військові справи. У громадському житті краю не було проблеми, яку так чи інакше не висвітлювала газета “Волинь”, адже редакція за основу своєї діяльності брала організацію й розбудову українського життя.
Кілька разів Скрипник звертався до Е. Коха з проханням дозволити видавати “Бібліотеку “Антикомуніст”. Однак дозволу не було. 5 березня 1942 року видавництво в черговий раз подало лист-звернення такого змісту: “Українське видавництво “Волинь” звертається до пана Райхскомісара з проханням дозволити видавати бібліотеку для поборювання залишених комуністичних впливів серед українського населення України під назвою “Підручна бібліотека “Антикомуніст”… Щоденна українська преса не може тому запобігти, а до цього потрібні окремі брошури, які би сильними ударами розхитали самі підвалини комуністичного світогляду та виказали брехливість основних тез більшовицької “науки”, яку вони залишили серед українського народу. Жидо-комуна прищепила людям у дуже пофальшованому виді всяке знання, науку про природу і всесвіт, науку про суспільство і економічне життя, науку про демократію, історичні, правові та релігійні погляди. Все це треба розбити в ряді невеликих, але переконуючих брошур. Книжки ці мають слугувати нашим людям як конспекти, даючи матеріал для поборювання й компромітовання комуністичних поглядів та спинити їх дальше ширення. Проектована бібліотека “Антикомуніст” виконає колосальну роботу та спричинить розклад в лавах законспірованих прихильників комунізму” [8, 33]. Дозвіл був даний і відразу Українське видавництво “Волинь” повідомило своїх читачів про те, що воно приступило до видання книг двох серій: “Бібліотеки “Антикомуніст” і “Театральної Бібліотеки” [12, 24].
За безпосередньої участі С. Скрипника з навчальною і виховною метою видавництво “Волинь” у жовтні 1941 року започаткувало щомісячний дитячий журнал “Орленя” (редактор П. Зінченко), який виходив у світ до кінця 1942 року і був “єдиним “товстим” часописом для дітей воєнного періоду на землях Волині, Полісся, Холмщини та Підляшшя” [10, 198]. У програмному зверненні “Від редакції” йшлося: “Випускаємо перший нумер у світ з одиноким бажанням. Хай він стане справжнім другом кожної української дитини. Хай дає не лише розвагу, але й добру пораду, хай пробуджує національну свідомість і повчає хто ми і чиї ми діти, хай стане книгою, без якої ніхто із молодого покоління обійтись не може” [9, 32]. Журнал відзначався різноманітністю жанрів, рубрик, матеріалів, а також високохудожнім оформленням [12, 27-30].
За весь час існування газети “Волинь” Степан Скрипник опублікував лише три публіцистичні статті, дві подяки і одне оголошення. Такий незначний творчий доробок керманича пояснюється, очевидно, тим, що він більше займався організаційними, адміністративними, господарськими справами, а наповнення газети матеріалами лягало на плечі інших працівників редакції. У зв’язку з цим, надзвичайно важливими видаються ті статті С. Скрипника, які були написані для “Волині”. Зокрема, перша була опублікована 7 грудня 1941 р. під назвою “На часі” і стосувалась проблем Православної церкви. Крім того, у ній зазначалось: “Український народ включився у великі історичні події і всіма доступними йому сьогодні засобами прагне спричинитися до перемоги Великої Німеччини, що веде боротьбу за перебудову не тільки фізичну, але й духову цілої Європи, вважаючи, що знищення Москви є головною до цього передумовою. Тому всі ділянки нашого життя мусимо підпорядкувати тій великій меті. Церкву теж. Мусимо скінчити з партизанами і на тім відтинку. А щоб охоронити наш організм від штучного обезсилення, мусимо діяти скоро й рішуче” [16, 1].
29 березня 1942 р. у “Волині” з’явилась передовиця з аналогічною назвою, але присвячена зовсім іншій темі: критиці комуністичної влади і возвеличенню нацистської Німеччини. “І сьогодні, звільнені кров’ю і трудом німецького вояка зі страшних кайдан 23-річної московсько-жидівської азіатської неволі, ми, українці, з гордо піднятим чолом повертаємо до нової Європи, до тієї Європи, що повстала в геніальні візії Великого Європейця – Адольфа Гітлера… Серед вільних народів нової Європи займе і український народ гідне йому місце” [17, 1]. В останній статті Степан Скрипник наголошував, що український народ “гідно тримав прапор боротьби за Нову Європу для європейців. Вірність цій ідеї український народ довів мільйонами офір та ріками крові своїх найкращих синів, що загинули в нерівній боротьбі з московсько-жидівсько-плутократичною зграєю міжнародних злодіїв і торгашів” [15, 1].
Не дослідженими залишаються джерела фінансування “Волині”, хоча можна припустити, що здійснювалось воно з партійної каси ОУН(м) та через Головну Управу Українського національного об’єднання в Німеччині. Крім того, А.Жив’юк згадує про те, що газета “Волинь” виходила на кошти, зібрані “допомоговим комітетом” у Рівному, контрольованим ОУН [8, 74]. Потрібно також враховувати і прибутки від продажу газети і книжкової продукції видавництва.
Зарплатня виплачувалася карбованцями, гонорар іноді – дойчмарками. Зокрема, ставка С. Скрипника у лютому 1942 року становила 4950 крб. (до виплати 4305), що було на той час досить значною сумою [6, 11]. Для порівняння прибиральниця отримувала всього 280 крб. [6, 90]
Як же складалися відносини між співвласниками “Волині”? Стосунки Самчука із Скрипником були “добрі, ділові, часом дружні, часом контроверсійні…” [13, 228-229]. Погіршились вони після приходу в листопаді 1941 р. у видавництво відомого галицького книговидавця Івана Тиктора. “Наша адміністрація знаходилась в стані поетичного безладдя і щоб привести її до порядку вимагалося досвідченої руки. А Тиктор мав таку руку з найбільшим досвідом і тому ця праця йому належалась. І він її перейняв” [14, 109-110]. Поки головним редактором був У. Самчук, він не міг втручатися у творчий процес, хоч був не проти того, щоб перебрати у свої руки все керівництво. Спроба створити за спиною письменника (Тиктор – Скрипник) видавничу спілку власників з обмеженою відповідальністю зазнала поразки через його категоричний супротив [18, 347].
Тому, мабуть, не випадково після звільнення з рівненської в’язниці 20 квітня 1942 року У. Самчук за весь час жодного разу не побував у редакції “Волині” [14, 184-185]. Хоч варто відзначити, що згодом Скрипник із письменником неодноразово зустрічались у Рівному, Києві, Берліні й таборах Ді-Пі, підтримували контакти через листування.
У травні 1942 року газету і видавництво “Волинь” залишив його фундатор Степан Скрипник, який прийняв чернечий постиг з ім’ям Мстислав. Перебуваючи у Києві, напередодні єпископської хіротонії він написав подячні слова, які були опубліковані у “Волині”: “Відходячи від громадської праці, а зокрема залишаючи становища співвидавця і головного редактора “Волині” цією дорогою складаю сердешну подяку всім тим, хто щирою радою та відвертою співпрацею допомагав мені в міру моїх сил виконувати дуже тяжкі й відповідальні обов’язки служення своєму народові” [2, 3]. З цього часу фактично всі функції, пов’язані з видавничою діяльністю, почав виконувати Іван Тиктор.
У статті, написаній з приводу річниці виходу “Волині” на прохання тодішнього її редактора Андрія Мисечка, але так і не надрукованій, Улас Самчук підкреслював: “Часопис “Волинь” був на цьому терені першим цього роду проявом культурного життя після приходу сюди німецької армії. Його завдання були накреслені моєю ж рукою, але були вони в дійсності значно ширші і значно поважніші, ніж це було тоді висловлено. Це мала бути не тільки звичайна пресова служба. Це мав бути своєрідний літопис наших буряних днів, до котрого і в майбутньому не раз прийшлося б повернутись” [4, 100].
Резюмуючи, можна зробити висновок, що видавництво і газета “Волинь” відігравали певний час функцію своєрідного ідеологічного і організаційного штабу українства, якщо не на всій території окупованої України, то на Волині безперечно, а також були безпосередньо причетні до діяльності УПА та інших підрозділів української “партизанки”.
Функціональне дослідження діяльності “Волині” у Рівному дає можливість розкрити завдання і методи їх реалізації, які ставили перед собою у роки Другої світової війни українські патріотичні кола. Зокрема, це спроба досягти політичного компромісу з німецькою окупаційною владою у питанні відновлення української державності, використання пропагандивно-видавничої справи для активізації впливу на національну свідомість українців та з метою створення українських владних інституцій [8, 87]. Громадсько-політична діяльність Степана Скрипника відіграла тут особливу роль, як фактор пробудження національної свідомості українського населення на території рейхскомісаріату “Україна”, що, у свою чергу, стало важливою передумовою для початку антинацистського Руху опору на Волині у 1942–1943 рр.
Література
Борщевич В. Волинський пом’янник. – Рівне: ВАТ “Рівненська друкарня”, 2004.
Волинь. – 1942. – Ч. 41. – 31 трав.
Державний архів Рівненської області (далі – ДАРО). – Ф. Р-33 (Рівненська міська управа, м. Рівне). – Оп. 1. – Спр. 11.
ДАРО. – Ф. Р-280 (Українське видавництво газети “Волинь”). – Оп. 1. – Спр. 5.
ДАРО. – Ф. Р-280. – Оп. 1. – Спр. 8.
ДАРО. – Ф. Р-280. – Оп. 1. – Спр. 22.
ДАРО. – Ф. Р-280. – Оп. 1. – Спр. 30.
Жив’юк А. Між Сциллою політики і Харибдою творчості: громадсько-політичний портрет Уласа Самчука. – Рівне: Ліста, 2004.
Орленя (Рівне). – 1941. – Ч.1.
Павлюк І. Українська легальна преса Волині, Полісся, Холмщини та Підляшшя 1917-1939, 1941-1944 рр. – Львів: Каменяр, 2001.
Радчик Р. Газета “Волинь” та однойменне видавництво (1941-1944 рр.): організаційний і проблемно-тематичний аспекти: Дис. … канд. філол. наук: 10.01.08. – К., 2005.
Радчик Р. Рівненське видавництво “Волинь” (1941-1944 рр.) у боротьбі за українську Україну. – Рівне: Тетіс, 2004.
Самчук У. На білому коні: спомини і враження. – Видання третє. – Вінніпег: Накладом товариства “Волинь”, 1980.
Самчук У. На коні вороному: спомини і враження. – Видання друге. – Вінніпег: Видання товариства “Волинь”, 1990.
Скрипник С. Європа виступає до останнього бою // Волинь. – 1942. – Ч. 34. – 7 трав.