Реферат на тему:
Преса української діаспори у міжвоєнний період
Ми включаємо в історію української преси україномовну періодику діаспори, тобто газети й журнали що систематично подавали новини, коментарі тощо про Україну и про життя українців як за кордоном, так і в Галичині, і у Великій Україні. Єдино, що вона виходила не тут, ми поступаємось географією на користь суті справи.
Українська таборова преса
Кінець першої світової війни застав багато українців в таборах військовополонених. Ще більше їх туди потрапило по закінченню громадянської війни в Україні. В 1920 р. отримали статус військовополонених і колишні січові стрільці - бійці Української Галицької Армії, і петлюрівці - вояки Української Народної Республіки, і бійці колишньої австро-угорської армії, яких посилали воювати в Італію.
Одним з таких таборових центрів була Чехія (4 тисячі військовополонених були розміщені в таборах міст Ліберці, Йозефів). Всі вони були чужі в радянській Україні, в Польщі. Тому вони тікали подалі й шукали якусь нейтральну державу, яка би їх прийняла на проживання і на роботу. Такою державою стала Чехія.
У 1920-1923 рр. в цих таборах було засновано кілька цікавих газет, чи не єдине видання української таборової преси в Чехії була газета “Український скиталець” (у північній Чехії). Спочатку вона виходила як щомісячна газета, а потім як двотижневик. А з 1924 р., після закриття таборів став виходити під назвою “Обєднання”. За змістом це був таборовий щоденник. Одна з постійних рубрик - “З життя-буття в таборі в Йозефові”. Коли редактором став Петро Будз, газета почала виходити за межі табору і розвилася до значної події культурного життя цілої української діаспори. Почали виходити спогади про славні військові походи українських січових стрільців Галицької армії. Воєнна мемуаристика прийшла на сторінки газети. Це відразу повернуло до неї увагу. Газета піднялась від 300 до 1000 примірників ( на 4 тис. полонених). Газету почали видавати і обмінюватися з іншими осередками української діаспори (США, Франція, Італія, Німеччина, Австрія). Газета підтримувала основи дитячої школи. На професійному рівні газета виконувалася на низькому рівні щодо її оформлення. Вона брала своєю наближеністю до життя і відвертістю.
Після ІІ Світової війни українська журналістика зазнала нової хвилі таборової преси. В цілковито інших історичних умовах дещо суттєве, однак, повторювалося в створенні, діяльності осередків цієї преси, і це порівняння дозволяє побачити деякі закономірності і в світі вітчизняних ЗМІ, і в українському менталітеті в цілому.
Маса українських військовополонених в останні місяці війни в Європі та в перші роки після другої світової війни складалася з трьох джерел:
1. Українські вояки з Війська Польського, які потрапили в німецький полон ще в 1939 р., або з польської армії В. Андерса, створеної на території СРСР після подій вересня 1939 р., які, за рішенням емігрантського уряду Польщі, відмовилися воювати на радянсько-германському фронті та майже мільйонною кількістю були випущені Сталіним разом зі зброєю через Близький Схід на північну Африку. Вони хоробро билися з фашистами під Ель-Аламейном, під Монте-Кассіно та брали участь у вирішальних битвах “другого фронту”. Після закінчення війни вони з різних причин відмовилися від репатріації до радянської України та залишилися в Європі;
2. “Дивізійники” - це решта української дивізії “Галичина”: яка була розбита Червоною армією, приблизно 8 тисяч їх відступили на захід, здалися в полон британцям, які вивезли частину їх на острови до таборів військовополонених.
3. Цивільні особи, колишні “остарбайтери”, та вязні німецьких концтаборів, які були визволені союзниками та потрапили до англійської, французької чи американської зон окупації.
Таким чином, як зазначає Н. Сидоренко з Києва у грунтовному дослідженні в зб. “Українська журналістика: історія і сучасність”, на Британських островах у 1947 р. опинилося приблизно 35 тисяч колишніх військовополонених українців. За юридичним статусом вони були європейськими добровільними робітниками і мусили відпрацювати три роки під керівництвом державних британських установ.
У Великій Британії виходило 7 часописів українською мовою, три з них виходило латиницею, тому що не було в друкарнях кирилиці. Головним чином займалися цією справою лише дивізійники. Наклад цих часописів дуже малий - від 20 до 100 примірників. Серед них - “Відгук”, “Другий етап”, “Мета”, “Наші будні, “Нове життя”, “Скиталець”, “Таборовик”. Через відсутність кирилиці деякі з них видавалися навіть латиницею з друкарень адміністрації таборів.
У Великій Британії лишилося приблизно 60 процентів від усіх українських військовополонених.
В цей час виходила у Великої Британії не таборова українська газета “Наш клич”, сатирична газета “Оса”.
Теми таборових газет: життя табору, життя діаспори, збереження національної памяті, сатира, гумор, політичні і культурні події в Україні і Європі. Таборова преса нової хвилі була більш войовничою, налаштованою антикомуністично.
Українська преса у Франції
Франція приймала українську еміграцію ще з давних давен. В 1709 р. во Францію втекла решта мазепинців. На рубежі століть тут існувала чимала українська еміграція, як із Заходу, так і зі Сходу України. Після першої світової війни Париж став одним з найбільших центрів еміграційного українського життя.
Дослідниця зі Львова О. Денека зазначає у збірці “Українська преса за межами України”, що, на відміну від еміграційної преси в Америці, періодика української громади в Європі була наскрізь політична. В 1918-1921 рр. у Франції було створено близько десяти політичних організацій, які видавали 8 періодичних видань (загалом українських часописів у цій країні було понад 30 у ті роки), з яких головними стали “Тризуб” (тижневик Симона Петлюри) і “Українське слово” (тижневик, орган Головного проводу українських націоналістів у Парижі). Генеральна рада союзу українських емігрантських організацій у Франції видавала журнал “Скоб” як журнал українського пласту у Франції. Журнал “Ватра” видавався Пластовим куренем ім. Міхновського.
Певний час тут існувала військова преса. Цікаво, що журнали видавали генерали. Управа товариства бувших вояків УНР у Франції в 1927-28 рр. видавала журнал “Військова справа” (генерал-хорунжий О. Удовиченко). В 1938 р. почав виходити “За збройну Україну” (генерал-хорунжий М. Капустянський).
Українська еміграція в Європі за своїм складом поділялася на два прошарки та ідейно була відповідно двох напрямків: політична (з них виходили видавці та публіцисти українських часописів) та заробітчанська (вона складала більшість читацької аудиторії).
Виходило кілька англомовних газет, серед них “The Ukrainian Quaterly. Journal of Ukrainian & International affairs” ( “Український щоквартальник. Журнал українських та міжнародних подій”).
Українська преса Бразилії
Тижневик “Праця” виходив тут впродовж десятиліть, і це найстаріша з досі існуючих газет в Бразилії. Почалося її видання в грудні 1913 р. в місті Парана, де й досі існує найбільший в цій країні за чисельністю й розвинений організаційно український осередок.
У перші роки видання вона мала підзаголовок “Одинока українська часопись в Бразилії”. Видавник - видавнича спілка василіян. Це був інформаційно-просвітницький та релігійно-католицький журнал, потужний фінансово: в 1936 р. тут навіть видавали додаток “Недільне слово”, який роздавали безкоштовно.
Основні теми журналу: ідея соборності України; ідея збереження національної свідомості в діаспорі; ідея підтримання мови; історія українського народу, культури, літератури; друкування літературних памяток, зокрема творів Маркіяна Шашкевича.
Газета відрізнялась жанровим багатством та професійністю журналістів. Вона обмінювалася матеріалами з іншими газетами України - “Українське діло”, “Українське слово”. Життя етнічної батьківщини газета висвітлювала широко і агресивно по відношенню до комуністичного режиму, переслідувань українських діячів у СРСР.
Завдання, які вирішувала ця газета:
згуртування українців Бразилії навколо пресового органу, який звязує їх між собою, з етнічною батьківщиною та з українськими осередками в інших країнах;
національне виховання молоді;
спромогання до визнання українського народу в світі як етнічної одиниці.
Втім, “.Праця” не відчужувалася й від суспільного життя своєї країни. В газеті була постійна рубрика “Бразилійські вісті”, яка велася цілком професійно.
Незважаючи на те, що більшість матеріалів подавалася без підписів, серед відомих редакторів, авторів були П. Карманський, С. Дністрянський, Г. Хомишин.
Більш детально тема розкрита О. Дроздовською в зб. “Українська преса за межами України”.
Українська преса Китаю та Далекого Сходу
Українська діаспора в Китаї почала створюватися в 1870-1880 рр. - перша хвиля еміграції була організована царським урядом еміграція. Уряд вирішував таким чином два питання:
1) заселяв землі справжніми фермерами, які могли підняти самотужки Манджурію;
2) знесилював етнічну українську націю на її території, послаблював національний опір на її рідних теренах.
До 1917 р. української преси в Китаї не було, була лише російська преса.
На 1917 р. в Манджурії проживало 20 тис. родин українців (70-80 тис. чол.). Як і повсюди в світі, вони прагнули обєднання, і тому розпочали випускати власну пресу, не раз проявляючи справжню підприємливість та публіцистичний талант.
Лютнева революція в Росії різко змінила ситуацію і в Китаї. Червень 1917 р. - перший інформативний бюлетень “Вісти українського клюба в Харбіні”, який інформував про події в Петрограді, Києві.
Листопад 1917 р. - почав виходити двотижневик “Засів” - літературний, політичний, економічний часопис. Виходив рік (випущено 30 номерів).
Від 1917 р. до 1920 р. - період занепаду української мови і видавництва, повязані з перебігом громадянської війни та іноземних інтервенцій на Далекому Сході.
В 1920 р. відновилося видання української преси: в Харбіні почали виходити газети “Добробут”, “Поступ”, “Вимоги життя”.
На вихід газет дуже негативно впливала проросійська орієнтація дирекції КСЗ (Китайська східна залізниця). Тому до 1931 р. української преси в Харбіні, взагалі в Манджурії не було. Лише в 1925 р. виходила газета “Українське життя”, тому що її видавником був японець і видання не підпадало під китайські закони.
В 1931 р. японці створюють маріонеткову державу Манджу-Го. В цьому ж році починається нове відродження української преси:
двотижневик “Листи з Далекого Сходу” (5 номерів);
1932 р. - “Манджурський вісник”, який існував пять років з підтримки українського підприємця Івана Шевченка. Випустили 200 номерів, однак через прихильність до незалежної національної позиції видання припинило своє існування;
1937 р. - в Шанхаї, в Ціндао виходила газета “На Далекому Сході” під редагуванням М. Мілька, кошти на яку дав меценат В. Мігулін;
часопис “Далекий Схід” виходив у Харбіні 1937 - 1938 рр. як орган Української національної колонії.
Вже під час ІІ світової війни у листопаді 1941 р. - під редакцію М. Мілька починає виходити двотижневик “Український голос на Далекому Сході”. Він не був політично заангажований і брав до висвітлення матеріали місцеві, висвітлюючи їх з незалежних позицій.
Отже, українські родини, що мешкали в Манджурії, були, за висновками київського дослідника цієї проблеми, О. Сидоренка, який значно просунув на цьому напрямку історичні розвідки А. Животко, мали де прочитати “рідне слово правди і національної надії”.
Вступ радянської армії в Харбін у 1945 р. привів до арештів і заслання українських журналістів, з тим історія вітчизняної преси в Азії закінчилася.
Багатою на події і приклади щирого служіння національним інтересам є історія преси української діаспори після 1917 р. в Сполучених Штатах Америки, Канаді, Німеччині. Ґрунтовні дослідження цього відтинку містяться в книзі А. Животко “Історія української преси”, та в матеріалах науково-теоретичної конференції в Києві 25-26 квітня 1996 р., що увійшли до збірки “Українська преса за межами України”. До них і відсилає читачів автор.
Література:
1. Богачевська-Хомяк М. Білим по білому. Жінки в громадському житті України. 1884 - 1939. - К., Либідь, 1995.
2. Газетный мир. Краткая справочная книга. - М., Политиздат, 1971.
3. Горєвалов С. І. Військова журналістика України в національно-визвольних змаганнях за утвердження самостійної держави. - Львів: Видавництво відділення військової підготовки ДУ “Львівська політехніка”, 1997.
4. Горєвалов С. І. Автореферат на здобуття вченого ступеня доктора історичних наук. - Львів, 1998.
5. Єфремов С. О. Історія українського письменства. - К.: Феміна, 1995.
6. Животко А. Історія української преси. З передмовою К.Костева. - Мюнхен, Український технічно-господарський інститут. 1989-90.
7. Законодавство України про інформацію //Бюлетень законодавства і юридичної практики України. - 1998. - 7.
8. Збірник праць Науково-дослідного центру періодики / Ред. кол.: М. М. Романюк (відп. ред.) та ін. - Львів, 1995. - Вип. 2.
9. Иванов В. Ф. Это нашей истории строки. - К.: 1988.
10. Конституція України // Відомості Верховної Ради. 1996, № 30.
11. Крупський І. В. Національно-патріотична журналістика України. (Друга половина ХІХ - перша чверть ХХ ст.) - Львів: Світ, 1995.
12. Крупський І. В. Преса як джерело досліджень національно-визвольних змагань за Українську державу (Друга половина ХІХ - перша чверть ХХ ст.). Автореф. дисс на здобуття наук. ступеня доктора іст. наук. - К.: 1996.
13. Мас-медіа України. - К.: “К.І.С.”, 1885.
14. Москаленко А. З. Сучасна українська журналістика. У зб. Сучасна українська журналістика: поняттєвий апарат / За ред. А. З. Москаленка. - К., 1997.
15. Москаленко А. З. Теорія журналістики. - К.: 1998.
16. Періодичні відання Катеринослава та Катеринославської губернії (1838 - 1917 р.): Список / Укл. Н. М. Сидоренко, О. І. Сидоренко, О. Д. Школьна. - Львів-Київ, 1995.
17. Преса боротьби й ідеї (західноукраїнська публіцистика першої половини ХХ століття) / Збірник текстів. - Львів, 1994.
18. Редакційно-видавнича справа: лосвід, проблеми, майбутнє / За ред. проф. В.В. Різуна. - К.: Вид-во “Київський університет”. 1997.
19. Романюк М. М. Українська преса Північної Буковини (1918 - 1940 рр.). - Львів, Фенікс. 1996.
20. Сучасна українська журналістика: поняттєвий апарат / За ред. А.З.Москаленка. - К.: 1997.