ПЛАН
ВСТУП
Поняття та види транспортних договорів. Відповідальність за транспортними договорами.
Договір про спільну діяльність.
Правова характеристика виконання зобов’язання.
ВИСНОВОК
Використана література
ВСТУП
Однією і найпоширеніших підстав виник-нення зобов'язань закон називає договір.
Поняття договору розкривається через поняття угоди (правочину), бо договір є одним із видів угод. Відповідно до ЦК України угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав або обов'язків. Договори - це дво- або багатосторонні угоди.
Договором визнається угода двох чи більше осіб, яка спрямо-вана на встановлення, зміну чи припинення цивільних право-відносин.
Отже, договору як юридичному факту властиві такі озна-ки: 1) в договорі виявляється воля не однієї особи (сторони), а двох чи кількох, причому волевиявлення учасників за своїм змістом повинно збігатися і відповідати одне одному; 2) дого-вір - це така спільна дія осіб, яка спрямована на досягнення певних цивільно-правових наслідків: на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Саме за цією ознакою цивільно-правовий договір відрізняється від договір-них форм, що використовуються в інших галузях права (тру-довому, екологічному тощо), набуваючи там певних специ-фічних рис.
Іноді під поняттям „договір” розуміють саме цивільні пра-вовідносини (зобов'язання), що виникли з договору як юри-дичного факту, або мають на увазі правовий документ, яким зафіксовано факт виникнення договірного зобов'язання з волі його учасників. Отже, в конкретному аналізі юридичних явищ завжди слід розкривати їх сутність, встановити, зокре-ма, що розуміється під поняттям „договір” у тому чи іншому випадку.
В цій контрольній роботі ми розглянемо декілька видів договорів та умови їх виконання.
Поняття та види транспортних договорів. Відповідальність за транспортними договорами.
Перевезенню та договору перевезення присвячені статті 908-928 ЦК України та норми, які регулюють порядок здійснення переве-зення, що мають місце у ряді законодавчих актів - Повітряному кодексі України, Кодексі торговельного мореплавства України, Ста-туті залізниць України та ін.
До революції 1917 р. договір перевезення існував як один із видів договору підряду, причому значна увага приділялася лише заліз-ничним та морським перевезенням, інші види (наприклад річкове сполучення у межах країни) не регулювалися. Але доктрина вихо-дила з того, що це є самостійний договір, який вимагає детального регулювання. У ЦК України, де містяться істотні умови, приводяться їх визна-чення та класифікація, договори перевезення та транспортного екс-педирування відображені узагальнено.
Договір перевезення за об'єктами поділяється на такі види: 1) перевезення вантажу; 2) перевезення багажу; 3) перевезення па-сажирів.
Залежно від виду транспорту існують такі види перевезення транспортом: залізничним; внутрішньоводним; повітряним; морсь-ким (міжнародні морські перевезення та перевезення всередині краї-ни (каботажні перевезення: малий каботаж - між портами одного моря, великий каботаж - між портами різних морів), автомобіль-ним (міські перевезення, що здійснюються у межах міста, примісь-кі - за межі міста (іншого населеного пункту) на відстань 50 кіломе-трів включно; міжміські - перевезення, що здійснюються за межі міста (іншого населеного пункту) на відстань більше 50 кілометрів; міжобласні - перевезення, що здійснюються на території двох та більше областей; міжнародні - за межі України).
За кількістю транспортних організацій, що виступають на стороні перевізника, договір може бути: договором перевезення лише одним видом транспорту, що називається перевезенням у місцевому сполу-ченні; при перевезенні вантажу за одним транспортним документом різними транспортними організаціями одного виду транспорту - до-говором перевезення у прямому сполученні; коли перевезення здійс-нюється за одним транспортним документом різними транспортними організаціями різних видів транспорту, його називають перевезен-ням у прямому змішаному сполученні (комбінованим перевезенням).
На залізничному транспорті залежно від кількості вантажу роз-різняють: дрібні перевезення; повагонні перевезення; помаршрутні перевезення (перевезення цілими составами).
На морському транспорті існують: лінійні регулярні перевезення (здійснюються на певних напрямках за твердим розкладом); трампові (нерегулярні) перевезення (здійснюються на основі вільної до-мовленості сторін).
У системі транспортних договорів особливе місце займає договір на перевезення вантажів, оскільки є найбільш поширеним.
За договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити довірений їй другою стороною (відправни-ком) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов'я-зується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату (ст. 909 ЦК України).
Договір перевезення вантажу укладається у письмовій формі, оскільки перевізник зобов'язаний скласти та видати відправнику відповідний документ про прийняття вантажу до перевезення. Цим документом може бути транспортна накладна, коносамент або ін-ший документ, передбачений транспортним статутом або кодексом.
Цей договір є реальним, оскільки відправник передає вантаж пе-ревізнику, а останній видає документ, що підтверджує цей факт.
Предметом договору є послуги з доставки, зберігання, видачі, завантаження-розвантаження вантажів.
Договір перевезення має оплатний характер. Плата за перевезен-ня вантажу, пасажирів, багажу, пошти транспортом загального ко-ристування встановлюється за домовленістю сторін, якщо вона не встановлена тарифами, затвердженими в установленому порядку (ст. 916 ЦК України).
Договір перевезення укладається на певні терміни, за порушення яких встановлюються штрафи, обумовлені, як правило, статутами чи кодексами. У разі прострочення доставки вантажу перевізник зо-бов'язаний відшкодувати другій стороні збитки, завдані порушен-ням строку перевезення, якщо інші форми відповідальності не вста-новлені договором, транспортними кодексами (статутами) (ст. 923 ЦК України).
Договір перевезення - двосторонній.
Сторонами договору виступають перевізник та відправник ванта-жів. Перевізник - транспортна організація, що здійснює функції гро-мадського візника і зобов'язана здійснювати перевезення на вимогу будь-кого, хто до неї звернеться. Відправник - будь-який суб'єкт ци-вільного права. У договорі може брати участь третя особа - вантажо-отримувач, який не брав участі в укладенні договору, але наділений певним обсягом прав - зокрема правом вимагати від перевізника ви-дачі вантажу, а також певними обов'язками - наприклад, доплати-ти провізну плату та отримати вантаж. Завдяки цьому договір схиля-ється за ознаками до договорів на користь третьої особи.
Законом можуть бути передбачені особливості укладення та ви-конання договору на перевезення вантажу. Договір перевезення є публічним договором.
Договір перевезення пасажира та багажу. За договором пере-везення пасажира перевізник зобов'язується перевезти пасажира до пункту призначення, а в разі здавання багажу - також доставити багаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання багажу, а пасажир зобов'язується сплатити встановлену плату за проїзд, а при здаванні багажу - також за його провезення (ст. 910 ЦК України).
Хоча ці два види договорів об'єднані однією статтею кодексу, це не дає права говорити про їх правову єдність. Деякі ознаки цих до-говорів дещо відрізняються. Так, договір перевезення пасажира - консенсуальний, а багажу - реальний.
Письмове оформлення цих двох видів договорів також різне. Укладення договору перевезення пасажира посвідчується проїзни-ми документами - квитками, а здача пасажирами багажу, відправ-никами вантажобагажу - багажними або вантажобагажними кви-танціями відповідно.
Стаття 911 ЦК України встановлює мінімальний обсяг прав паса-жира, що має бути забезпечений транспортною організацією, яка здійснює перевезення. Так, пасажир має право:
- одержати місце у транспортному засобі згідно з придбаним квитком;
- провозити з собою безоплатно одну дитину віком до шести ро-ків, якщо вона не займає окремого місця;
- купувати для дітей віком від 6 до 14 років дитячі квитки зі
сплатою в пільговому порядку;
- перевозити з собою безоплатно ручну поклажу в межах норм,
встановлених транспортними статутами (кодексами);
- зробити не більше однієї зупинки в дорозі з подовженням стро-ку чинності проїзних документів не більше ніж на 10 діб, а в разі
хвороби - на весь час хвороби;
- відмовитися від поїздки з поверненням вартості або частини
вартості квитка - залежно від строку здавання квитка згідно з пра-вилами, встановленими транспортними кодексами (статутами);
- отримувати повну та своєчасну інформацію про час та місце відправлення транспортного засобу за вказаним у квитку маршрутом;
- інші права, встановлені транспортними статутами (кодексами).
У разі порушення зобов'язання, що випливає із договору переве-зення, сторони несуть відповідальність, встановлену погодженням сторін, якщо інше не передбачено транспортними статутами та ко-дексами (ст. 920 ЦК України). Крім того, ЦК України встановлена також відповідальність перевізника за ненадання транспортного за-собу і відповідальність відправника за невикористання наданого транспортного засобу (ст. 921), а також відповідальність перевізни-ка за затримку відправлення пасажира та порушення строку доставлення пасажира до пункту призначення (ст. 922). Перевізник від-повідає за втрату, нестачу, псування або пошкодження вантажу, ба-гажу, пошти (ст. 924).
Перевізник відповідає за втрату, нестачу, псування або пошко-дження прийнятих до перевезення вантажу, багажу, пошти у роз-мірі фактичної шкоди, якщо не доведе, що це сталося не з його вини (ст. 924 ЦК України).
Відповідальність перевізника та іншої сторони договору переве-зення, як правило, врегульована транспортним законодавством. Крім того, законодавство встановлює скорочені строки позовної дав-ності для притягнення до відповідальності за порушення зобов'я-зання щодо перевезення.
Організацію транспортних перевезень не завжди бере на себе без-посередній перевізник. У деяких випадках, особливо коли здійсню-ється комплексне перевезення, його організацію виконує професій-на особа на ринку перевезень - експедитор.
Договір транспортного експедирування
За договором транспортного експедирування одна сторона (екс-педитор) зобов'язується за плату і за рахунок другої сторони (клієн-та) виконати або організувати виконання визначених договором по-слуг, пов'язаних із доставкою вантажу (ст. 929 ЦК України).
Цей договір є оплатним - взаємним (реальним, якщо виконують-ся послуги, і консенсуальним, якщо організовується виконання по-слуг).
Сторонами договору є клієнт та експедитор. Клієнтами є будь-які особи, зацікавлені в отриманні експедиційних послуг, експедито-ром може виступати лише особа, яка має ліцензію на здійснення транспортно-експедиційних послуг.
Предметом договору є послуги, пов'язані з перевезенням вантажу.
Форма договору - проста письмова.
Клієнт зобов'язаний надати експедитору доручення для підтвер-дження його повноважень, якщо це необхідно, оскільки транспорт-но-експедиційна угода є різновидом угод про представництво ін-тересів.
Для виконання договору експедитор може залучати третіх осіб, залишаючись при цьому відповідальним перед клієнтом за належне та своєчасне виконання транспортно-експедиційного договору.
Для виконання договору клієнт зобов'язаний надати експедито-ру інформацію про вантаж, його властивості та умови здійснення перевезення. Це необхідно для того, щоб експедитор належним чи-ном організував перевезення - отримав передбачені законодавст-вом дозвільні документи, вибрав оптимальний маршрут та виконав усі інші взяті на себе зобов'язання (ст. 933 ЦК України).
Невиконання цього обов'язку клієнтом надає експедиторові пра-во відкласти термін виконання перевезення, запросити додаткову інформацію, вимагати від клієнта надання інформації при її ненаданні, а також відшкодувати збитки, завдані експедиторові таким неналежним виконанням.
Клієнт або експедитор мають право відмовитися від договору транспортного експедирування, попередивши про це другу сторону в розумний строк. Сторона, яка заявила про таку відмову, зобов'я-зана відшкодувати другій стороні збитки, завдані їй у зв'язку з ро-зірванням договору (ст. 935 ЦК України).
Договір про буксирування
На морському та внутрішньоводному видах транспорту переміщення суден, плотів або інших плавучих об'єктів може здійснюватися шляхом буксирування їх, тобто застосування до них зовнішньої тяги, а також методом штовхання. Час-тіше об'єктами буксирування є баржі з різними вантажами та плоти з лісопро-дукцією. Володільці плотів - це організації, що сплавляють ліс, а суден і барж - організації чи громадяни, яким вони належать на праві власності або повного господарського відання. Буксирувальниками виступають пароплавства (при здійсненні буксирних операцій у портах) та порти, які мають права юридичної особи.
Буксирування здійснюється в основному на договірних засадах. Договір не укладається тільки тоді, коли буксир і судно (об'єкт), яке буксирується, мають один порт приписки.
За договором буксирування власник одного судна зобов'язується за винаго-роду буксирувати інше судно чи інший плавучий об'єкт на певну відстань або протягом відповідного часу, або для виконання якогось маневру (ст. 222 Кодексу торговельного мореплавства, ст. 126 Статуту внутрішнього водного транспорту). Отже, договір буксирування взаємний та сплатний. На морському транспорті договір буксирування може укладатися як в усній, так і в письмовій формах. Так, договір портового буксирування укладається в усній формі (ст. 229 Кодексу торговельного мореплавства). Проте угоди про покладення обов'язків з управлін-ня буксируванням на капітана судна-буксира можна доводити виключно письмо-вими доказами.
Договори про річкове буксирування завжди укладають у письмовій формі (ст. 128 Статуту внутрішнього водного транспорту). При пред'явленні плоту або судна до буксирування його володілець подає накладну, а пароплавство видає йому квитанцію. Буксирування плотів морським шляхом здійснюється за коноса-ментом.
За договором про буксирування кожна сторона повинна завчасно привести своє судно (об'єкт) у такий стан, при якому можливе буксирування. Володілець буксира не відповідає за недоліки свого судна, якщо доведе, що вони не могли бути виявлені за умови належного піклування (приховані недоліки). Пароплавст-во повинно перевірити придатність судна чи плоту до буксирування. Це має бути підтверджено сторонами в технічному акті (ст. 132 Статуту внутрішнього водно-го транспорту). Буксирувальник зобов'язаний буксирувати судно або інший пла-вучий об'єкт на певну відстань чи протягом відповідного часу для виконання якогось маневру, відповідно друга сторона за це сплачує винагороду.
Договір про спільну діяльність.
Розвиток економічних і соціальних потреб породжує необхідність об'єднання майна і діяльності людей для досягнення ними спільної мети. Таке добровільне об'єднання являє собою договір учасників, що взаємно зобов'язує їх до певних дій (щодо передачі майнових вкладів і подальшої узгодженої діяльності), тобто тягне за собою виникнення між ними зобов'язально-правових відносин. Учасники, які здійснюють спільну діяльність, ставлять одну й ту саму мету (побу-дувати будинок, школу), для досягнення якої вони об'єднують свої спільні зусилля і вносять певні майнові вклади.
Договір про спільну діяльність є одним з найдавніших цивільно-правових договорів. У класичному римському праві розрізняли два види товариств:
- товариства за спільним проживанням і спільною діяльністю,
учасники якого домовлялися про спільність усього теперішнього і
майбутнього майна і поділ між собою всього, чим вони володіли. Та-кий договір, як правило, укладався між членами однієї сім'ї (співвласниками, спадкоємцями). Ці договори стали прообразом договорів про спільну діяльність, що не мають підприємницького характеру;
- виробничі товариства, учасники яких об'єднували частину влас-ного майна для виконання певної роботи або ведення спільної господарської діяльності і одержання спільних доходів. Такі договори
укладалися між купцями або ремісниками для спільного ведення тор-гівлі, промислу чи іншої дохідної діяльності. Так утворювалися різні
промислові та торговельні товариства.
З розвитком капіталізму договір товариства поступово набув знач-ного поширення. У Росії з XVIII ст. було відоме складництво як фор-ма об'єднання людей на основі договору, укладеного з метою спіль-ного ведення сільського господарства, торгівлі. Суб'єкти цього дого-вору виступали як єдине торговельне підприємство, яке, однак, не бу-ло суб'єктом права. Купці заміняли один одного у поїздках і несли майнову відповідальність за пошкодження або втрату довіреного їм чужого товару. Одержаний дохід вони ділили між собою відповідно до внесених кожним паїв або товарів. Такі договори могли мати як епізодичний характер, так і укладатися на певний строк.
У проекті Цивільного Уложення договором товариства називався правочин, за яким кілька осіб зобов'язувалися одна перед другою спільно брати участь майновими вкладами або особистою працею в торговельному, промисловому чи іншому починанні, спрямованому на одержання прибутку (ст. 680). Учасники такого товариства здій-снювали підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, причому участь у спільній справі могла обмежуватися тільки внесен-ням майнового вкладу.
У цивільному праві радянського періоду поняття зазначеного дого-вору дещо змінюється. Законодавець вимагав від учасників договору обов'язкової особистої участі у справах підприємства. Так, ЦК УРСР 1963 р. визначав, що за договором про сумісну діяльність сторони зо-бов'язуються сумісно діяти для досягнення спільної господарської мети, як-то: будівництво й експлуатація міжколгоспного або держав-но-колгоспного підприємства або установи (що не передаються в опе-ративне управління організації, яка є юридичною особою), будування водогосподарських споруд і пристроїв, будівництво шляхів, спортив-них споруд, шкіл, родильних будинків, жилих приміщень і т. п. (ч. 1 ст. 430). Для досягнення цієї мети учасники договору робили внески грошима чи іншим майном або трудовою участю (ч. 1 ст. 432).
Пізніше нормативно-правові акти почали вживати терміни „прос-те товариство” і „договір про спільну діяльність” як синоніми, при-чому спільна діяльність учасників для досягнення спільної мети вва-жалася необхідною ознакою.
Згідно з новим ЦК за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридич-ної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. При цьому спільна діяльність може здійснюватися як на основі об'єднання вкладів (просте товариство), так і без об'єднання вкладів (ст. 1130 ЦК).
Таким чином, законодавець розрізняє такі поняття як „просте товари-ство” і „спільна діяльність”, що не завжди враховується на практиці.
Договір простого товариства укладається для здійснення його учасниками спільної підприємницької діяльності без створення юри-дичної особи. Істотною умовою цього договору є погодження його учасниками спільної мети - одержання прибутку.
Учасники договору про спільну діяльність без об'єднання вкладів мають спільну мету, відмінну від одержання прибутку (будівництво будинку для наступного проживання в ньому, наукове і творче спів-робітництво в процесі створення твору науки, техніки тощо).
Під спільною метою в договорі про спільну діяльність слід розуміти той усвідомлений підприємницький або непідприємницький результат, на досягнення якого спрямовані узгоджені спільні зусилля учасників спільної діяльності. Наявність спільної для всіх учасників мети - голов-на кваліфікуюча ознака договору про спільну діяльність. Як зазначаєть-ся у п. 1 Роз'яснення ВАСУ № 02-5/302 від 28 квітня 1995 р. „Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладенням і вико-нанням договорів про спільну діяльність”, підприємницька мета спіль-ної діяльності може бути різною. На практиці це може бути спільна інвестиційна діяльність, консорціумне банківське кредитування, ство-рення і спільна експлуатація об'єктів інвестування, створення і діяль-ність навчально-виробничого підприємства на базі майна виробничих підприємств і навчальних закладів, а також будь-яка інша мета, не забо-ронена законодавством. Тому коло суб'єктів договору про спільну діяльність визначається залежно від цілей, які вони ставлять перед со-бою. Суб'єктами договору можуть бути фізичні особи - підприємці, під-приємницькі товариства та непідприємницькі товариства, якщо підпри-ємницька діяльність не суперечить тій меті, заради якої вони утворені, Таку точку зору поділяють й інші правники. Одна й та ж особа може бу-ти учасником декількох договорів про спільну діяльність.
Незалежно від того, в якій із двох вищезгаданих форм здійснюєть-ся спільна діяльність, вона не є самоціллю для учасників договору, вона - лише засіб досягнення певного результату, спільної для всіх учасників мети.
За своєю юридичною природою договір про спільну діяльність є консенсуальним, двостороннім або багатостороннім, відплатним і фідуціарним.
В результаті укладання договору його учасники утворюють об'єд-нання осіб, що не стає новим самостійним суб'єктом цивільного пра-ва, але зобов'язує їх до спільних узгоджених дій в межах досягнення спільної мети.
Цей договір консенсуальний, оскільки визнається укладеним у момент досягнення домовленості щодо його істотних умов.
Залежно від кількості учасників договору та розподілу між ними прав та обов'язків він може бути дво- або багатостороннім. Однак при цьому слід враховувати, що навіть коли в цьому договорі беруть участь дві особи, їх інтереси не протиставлені як кредитора та борж-ника в звичайному двосторонньому договорі. Інтереси учасників спільної діяльності спрямовані не протилежно, а на досягнення спіль-ної для всіх мети. Тому спірним є те, чи мають в цьому договорі вза-галі місце фігури кредитора та боржника. Висловлювалася позиція, що оскільки кожна особа, будучи зобов'язаною до внесення майнового вкладу і вчинення певних дій у спільних інтересах, має право вима-гати такої ж поведінки від решти контрагентів. Але більше впевнює інший підхід, що суб'єкти цього договору йменуються не кредитора-ми та боржниками, а учасниками або товаришами. Взаємні права і об-ов'язки виникають тут у кожного учасника стосовно решти. Кожний з учасників виступає одночасно і як кредитор, і як боржник щодо всіх і кожного з учасників договору. Тому головною особливістю зобов'я-зань із спільної діяльності є те, що жодна із сторін не має права вима-гати виконання договору стосовно себе особисто і, відповідно, не по-винна проводити виконання безпосередньо щодо будь-якої іншої сторони. Така складна, переплетена структура взаємозв'язків, по-роджена багатостороннім характером відносин, не властива звичай-ним двостороннім зобов'язанням.
Питання про відплатний характер договору про спільну діяль-ність також є дискусійним, оскільки його учасники не одержують один від одного зустрічного задоволення, а діють спільно для досяг-нення загальної мети. Проте з іншого боку, внесення учасниками майнових вкладів, від яких в подальшому всі учасники одержують за-доволення, свідчить про відплатність цього договору.
Отже, у вузькому розумінні відплатності, як зустрічного задово-лення від спільної діяльності, договори можуть бути як відплатними, так і безвідплатними. Так, якщо за договором про спільну діяльність для виробництва певної продукції один учасник зобов'язується нада-ти приміщення, а другий - внести вклад обладнанням для розміщення його в цьому приміщенні, то в такій ситуації один учасник задоволь-няє свої інтереси в необхідному йому приміщенні, а другий - в облад-нанні, а відтак, можна говорити про відплатність. Якщо ж сторони об'єднують майнові та інші зусилля для досягнення спільної непідприємницької мети, то задоволення ними матеріальних інтересів від-ступає на другий план. У зв'язку з цим немає й ознаки відплатності до-говору, хоча сторони і здійснюють своєрідне „зустрічне задоволення”.
Слід враховувати також те, що відплатність договору про спільну діяльність характеризується тим, що учасник, який виконав свій обо-в'язок, має право вимагати від решти учасників відповідних дій щодо виконання договірних зобов'язань, включаючи передачу йому части-ни (частки) загальної вигоди (доходу). І це само по собі характеризує відплатність договору, тоді відплатним є навіть договір, що не має метою одержання прибутку, оскільки кожен з його учасників стає зобов'язаним виконати певні дії майнового характеру на користь інших (для досягнення спільної для них мети).
Договір про спільну діяльність є фідуціарним договором, бо між його учасниками складаються відносини особисто-довірчого характеру. Учасники довіряють один одному частину свого майна, яке за взаємною згодою використовується для досягнення поставленої мети на благо всіх учасників. В інтересах спільної справи кожному з учас-ників звичайно надається право виступати від імені всіх учасників, які вважають, що ніхто не зловживає своїми правами, а діятиме доб-росовісно. Фідуціарний характер спільної діяльності знаходить свій прояв в умовах договору, які встановлюють порядок координації спільних дій або ведення спільних справ учасників. Загальним прави-лом відносин учасників спільної діяльності між собою щодо ведення спільних справ є їх спільна згода, якщо інше не встановлено догово-ром між ними. У випадку, коли сторони договору про спільну діяль-ність уповноважили одного з учасників діяти від їх імені та за їх раху-нок перед третіми особами в спільних інтересах, вони повинні встановити обсяг його повноважень. Він визначається насамперед змістом договору про спільну діяльність, а залежно від його поло-жень - спільною довіреністю решти учасників, виданою кожним учасником окремо, або письмовим актом спільного волевиявлення. Зобов'язання щодо спільної діяльності оформлюють не стільки безпосередні відносини товарообміну між учасниками, скільки їх особливу організацію. Ця остання і дозволяє декільком особам (учас-никам даного зобов'язання) виступати в майновому обороті спільно. Тому угода про спільну діяльність має не тільки товарно-грошовий, а й організаційний характер.
Предметом договору про спільну діяльність є спільне ведення діяльності, спрямованої на досягнення спільної для всіх учасників мети (юридичний об’єкт), і вклади учасників (матеріальний об’єкт). Згідно зі ст. 1133 ЦК вкладом учасника вважається все те, що він вно-сить у спільну діяльність (спільне майно), в тому числі грошові кош-ти, інше майно, професійні та інші знання, навички та вміння, а також ділова репутація та ділові зв'язки (п. 6.1 Роз'яснення В АСУ № 02-5/302 від 28 квітня 1995 р. „Про деякі питання практики ви-рішення спорів, пов'язаних з укладенням і виконанням договорів про спільну діяльність”). Вклади учасників вважаються рівними за вар-тістю (ч. 2 ст. 1133 ЦК), якщо інше не випливає із договору або фак-тичних обставин. Вклади передаються учасниками на загальну ко-ристь і утворюють спільне майно. У праві власності на спільне майно кожен з учасників має частку, розмір якої відповідає розміру його вкладу.
Договір про спільну діяльність укладається у письмовій формі (ст. 1131 ЦК).
Слід відмітити, що договір про спільну діяльність відповідно до публічного законодавства потребує державної реєстрації.
Строк договору про спільну діяльність, як правило, обумовлений його метою досягнення якої припиняє дію договору. Однак незалежно від цього сторони можуть зазначити в договорі особливий строк його дії, закінчення якого припинить відповідні зобов'язання. Це до-цільно в тих випадках, коли мета договору є тривалою і не може бути досягнута до якоїсь певної дати (наприклад, одержання прибутку з підприємницької діяльності). Якщо в договорі відсутні строк його дії і спосіб його визначення, договір вважатиметься укладеним на невизначений строк.
Правова характеристика виконання зобов’язання.
Цінність зобов'язання полягає у його виконанні. Виконання зобов'язання - це вчинення боржником на користь кредитора певної дії або утримання від дії, яка становить предмет виконання зобов'язання.
За своєю юридичною природою ця дія є нічим іншим, як правочином, оскільки вона є правомірною та спрямованою на настання певного цивільно-правового результату - припинення зобов'я-зання. Саме тому на неї поширюються загальні правила, закріплені у ЦК стосовно правочинів, у тому числі й правила щодо форми правочину (статті 205-209 ЦК).
Наявність різноманітних зобов'язань (як у межах зобов'язань до-говірних, так і недоговірних) обумовила необхідність закріплення в ст. 526 ЦК загальних умов (засад) виконання будь-яких зобов'я-зань. Згідно з ними зобов'язання має виконуватися належним чи-ном відповідно до умов договору та вимог ЦК, інших актів ци-вільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що зви-чайно ставляться. Наведена формула, з одного боку, є універсаль-ною, оскільки містить умови виконання як договірного, так і недоговірного зобов'язання, а, з другого - у її межах залежно від типу зобов'язання (договірне чи недоговірне) наголос слід робити на пев-ній її складовій.
Саме тому виконання недоговірного зобов'язання, що регу-люється виключно імперативними приписами актів цивільного зако-нодавства, має відбуватися відповідно до вимог зазначених актів. Виконання договірного зобов'язання повинно відбуватися, перш за все, відповідно до умов договору, визначених і погоджених сторонами на свій розсуд (ініціативні умови), оскільки у цій сфері цивільних (приватних) відносин діє принцип свободи договору (ст. 627 ЦК).
Разом з цим відповідно до вимог ст. 628 ЦК зміст договору можуть складати не тільки умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ни-ми, а й ті, які є обов'язковими для сторін відповідно до актів цивіль-ного законодавства (обов'язкові умови). За наявності у договорі та-ких умов договірне зобов'язання має виконуватися не тільки від-повідно до ініціативних умов, погоджених його сторонами, а й згідно з вимогами ЦК та іншими актами цивільного законодавства.
Виконання зобов'язання, породженого договором, у якому певні умови відсутні і не передбачені актами цивільного законодав-ства, має здійснюватися відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Звичаї ділового обороту - правила поведінки, усталені у сфері підприємницької діяльності. Ви-моги, що звичайно ставляться - це усталені положення, які викорис-товуються у цивільному обороті його учасниками. Вони можуть сто-суватися, наприклад, вимог щодо якості предмета виконання зобо-в'язання. Так, згідно зі ст. 673 ЦК, у разі відсутності у договорі купівлі-продажу умов щодо якості товару, продавець зобов'язаний переда-ти покупцеві товар, придатний для мети, з якою товар такого роду звичайно використовується. Сторони зобов'язань можуть запере-чувати наявність вказаних вимог.
У зазначених загальних вимогах (засадах) знайшов втілення прин-цип належного виконання зобов'язання. Належним визнається ви-конання, здійснене належними сторонами, відповідно до предмета виконання, у передбачений строк (термін), у визначеному місці та у належний спосіб.
Роль принципу реального виконання зобов'язання (виконання його у натурі), який мав особливе значення в умовах планової (дирек-тивної) економіки, нині поступово зменшується. Це пов'язано з тим, що в умовах ринкової економіки, через наявність конкурентного се-редовища, сплата кредиторові неустойки та відшкодування збитків, завданих невиконанням боржником зобов'язання у натурі, може за-довольнити його інтерес у повному обсязі. Саме тому новий ЦК у ст. 622 обмежує сферу дії цього принципу. Так, боржник звільняється від виконання зобов'язання у натурі, якщо це передбачено у догово-рі або у законі, зокрема, у разі відмови кредитора від прийняття виконання, яке внаслідок прострочення втратило для нього інте-рес (ст. 612 ЦК), або передання відступного (ст. 600 ЦК), або від-мови кредитора від договору (ст. 615 ЦК). Але і нині цей принцип зберігає певною мірою своє значення. Про це свідчать правила, за-кріплені у статтях 620-621 ЦК. Так, у разі невиконання боржником обов'язку передати кредиторові у власність або у користування річ, визначену індивідуальними ознаками, кредитор має право витребува-ти її у боржника, а у випадку невиконання боржником для кредитора певної роботи чи ненадання йому послуги - виконати цю роботу власними силами або доручити її виконання третій особі і вимагати від боржника відшкодування збитків.
Хоча новий Цивільний кодекс не містить спеціального правила щодо неможливості односторонньої відмови від виконання зобов'я-зання, воно випливає із змісту ст. 525 ЦК, згідно з якою, за загальним правилом, не допускається одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов.
При виконанні зобов'язання сторони мають керуватися і такими загальними засадами цивільного законодавства, як справедливість, добросовісність та розумність. Виходячи саме з них, наприклад, за-мовник за договором про надання послуг зобов'язаний за наявності певних умов сплатити виконавцеві розумну плату (ст. 903 ЦК); під-рядник у договорі підряду має право на отримане заощадження, що виникло в результаті здійснення ним права на ощадливе ведення робіт, за умови забезпечення належної їх якості (ст. 845 ЦК); замов-ник у договорі підряду зобов'язаний сприяти підрядникові у вико-нанні роботи у випадках, у обсязі та у порядку, встановленому дого-вором (ст. 850 ЦК).
ВИСНОВОК
Як юридичний факт договір належить до правомірних дій, що вчиняються з волі його учасників і спрямовуються на ви-никнення, зміну чи припинення цивільних прав або обов'яз-ків. Проте роль договору не обмежується тільки тим, що він впливає на динаміку цивільних правовідносин (породжує, змінює або припиняє їх), а й відповідно до законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та спра-ведливості визначає зміст конкретних прав та обов'язків учасників договірного зобов'язання. В цьому розумінні дого-вір виступає засобом регулювання поведінки сторін у цивіль-них правовідносинах.
У нинішніх умовах особливо зростає роль договору як універсальної та найдоцільнішої форми опосередкування то-варно-грошових відносин. У процесах роздержавлення і при-ватизації договору належить чільне місце серед форм, що використовуються для подолання монополії державної влас-ності.
Дедалі більшого поширення набуває договірний порядок створення певних комерційних структур: господарських това-риств, підприємств, що працюють за договором про спільну діяльність за участю зарубіжних партнерів, господарських асоціацій та ін. Правовою основою утворення таких організацій стає установчий договір. В установчому до-говорі засновники зобов'язуються утворити юридичну особу, визначають порядок спільної діяльності по її створенню, умови передачі в її володіння, користування і розпорядження свого майна та участі в її діяльності. Договір визначає також умови і порядок розподілу між засновниками прибутку та збитків, управління діяльністю юридичної особи, виходу за-сновників з її складу тощо.
Перехід до ринкової економіки і саме функціонування ринкового механізму можливі лише за умови, що основна маса товаровиробників - підприємств, громадян має свободу господарської діяльності та підприємництва. Результати ж цієї діяльності реалізуються на ринку товарів і послуг на дого-вірних засадах. Перехід до ринку супроводжується звуженням планово адміністративного впливу держави на майнові відно-сини і, отже, розширюється свобода вибору партнерів у гос-подарських зв'язках і визначення змісту договірних зобо-в'язань. Це стосується насамперед договорів, спрямованих на забезпечення потреб організацій та громадян у матеріальних, енергетичних, продовольчих ресурсах (купівля-продаж, пос-тавка, контрактація, міна - бартер, постачання енергії тощо). Безумовно, не зменшується роль договорів майнового найму (оренди, лізингу, прокату та інших), за допомогою яких опо-середковуються відносини по тимчасовому володінню і ко-ристуванню майном. Зростає значення і договорів підрядного типу, і про надання різного роду послуг громадянам та орга-нізаціям (побутовий підряд, про надання посередницьких послуг, на рекламу продукції тощо).
Задача
У підтвердження одержання грошей за договором позики Макєєв видав Павленку розписку. При поверненні грошей Макєєв зажадав від Павленко повернути розписку. Павленко відповів, що не може повернути розписку, тому що він її загубив, і запропонував написати розписку про те, що він прийняв від Макєєва гроші. Він був також згодний вказати в розписці на те, що отриману від Макєєва розписку він загубив. Однак, Макєєв стверджував, що він не може повернути гроші, поки не буде повернута Павленком видана при укладанні договору позики розписка. Чи законні вимоги позичальника (Макєєва)?
За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж саму суму грошових коштів (суму позик) або таку ж саму кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (ст. 1046 ЦК України).
Як правило, договір позики укладається в письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян.
Згідно ч.2 ст. 1047 ЦК України на підтвердження укладеного договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальником (або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей).
За умовами задачі саме розпискою підтверджується передача Макєєву грошей за договором позики.
Крім того за умовою задачі ні Макєєв, ні Павленко не заперечують, що договір позики укладався і що дійсно передавались гроші.
За таких умов, коли обидві сторони підтверджують договірні зобов’язання, можна і не вимагати розписку, яка зі слів позичальника була ним загублена.
Якщо ж так трапилось (втрачено розписку), то Макєєву достатньо було б отримати від Павленка, як позичальника, власну розписку на умовах, запропонованих останнім, а саме про те, що гроші йому повернуті в повному розмірі і він не має жодних претензій з цього приводу. Це так би мовити єдиний в даному випадку варіант розв’язання тієї проблеми, що виникла між контрагентами. Саме така розписка і буде в даному випадку свідченням виконання договірних зобов’язань боржника перед кредитором.
Тому не повернення боржником грошей за вказаних обставин є не тільки не правильним, а й не законним. Невиконання Макєєвим своїх зобов’язань надає Павленку право в такому випадку на звернення до суду.
Якщо все це знайде своє підтвердження в суді, то Макєєв, як боржник, буде зобов’язаний повернути Павленку позичену суму. Але якщо ж в суді Макєєв буде заперечувати про укладення такого договору, передачу йому грошей і надання Павленку розписки, то Павленко за відсутності такої розписки не зможе посилатися на показання свідків. В даному випадку підтвердженням договору позики буде лише така розписка.
Використана література:
Конституція України від 28 червня 1996 року;
Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року;
Я.М. Шевченко, Цивільне право України, т.2, „Юрінком Інтер”, -К:, 2003;
В.І.Борисова, І.В.Спасибо-Фатаєєва, В.Л.Яроцький, Цивільне право України, „Юрінком Інтер”, -К:, 2004;
О.В.Дзера, Цивільне право України, „Юрінком Інтер”, -К:, 2002;