План
Вступ.
1. Склад і система позовів
2. Речовий та особистий позови у Римському праві
3. Позов строгого права
4. Позов за аналогією
5. Позов за фікцією
Список використаної літератури.
Вступ
У римському праві позов позначався терміном actio. Смисл терміна actio в епоху легісакційного процесу, як уже відомо, означав певну процесуальну діяльність особи, яка зводилися до виконання встановленого ритуалу. У класичному римському праві позов - actio визначався як передбачений едиктом магістрату засіб домогтися за допомогою судового процесу рішення, яке відповідало б інтересам даної особи. Інакше кажучи, позов - це звернення до суду за захистом схюго порушеного права.
В епоху формулярного процесу судові магістрати, переважно претори, мали право в силу своєї влади - imperium давати судовий захист новим відносинам, враховуючи принципи справедливості і добросовісності, а не наявні норми цивільного права. Тому практично першорядне значення мало питання, чи надає претор у даному випадку позов. Відповідь на це запитання можна було знайти в преторському едикті. Поступово формули позовів у практиці преторів типізуються, тобто виробляються типові форми для окремих категорій позовів.
1. Склад і система позовів
У класичному римському праві позов є правом до-магатися через суд того, що тобі належить, тобто по-зов — це звернення до суду за захистом своїх порушених прав. Під час дії формулярного процесу претор мав право дава-ти позов, виходячи з принципу добра, справедливості, а не з наявності норми права. Була розроблена ціла система по-зовів. У преторських едиктах постійно публікувалися фор-мули окремих позовів, розроблених щодо відносин, які от-римали правовий захист з боку претора. Такі позови були створені для захисту від правопорушень основних приват-ноправових інститутів і приведені до певної системи .Роз-глянемо найтиповіші з них.
Складається чітка система позовів. Розглянемо найтиповіші з них: позови речові (actio in rem) і позови особисті (actio in personam).
Римляни вважали, що право власності, сервітутне, заставне таїнше речове право може бути порушено будь-якою третьою особою. При цьому заздалегідь невідомо, хто саме буде можливим порушником права. Тому римляни говорили, що для захисту такого права позов дається проти будь-якої третьої особи, яка буде порушником права певної особи. Позов у такому випадку називається actio in rem - речовий позов. Термін actio in rem показує, що відповідачем за цим позовом може бути кожний, у кого виявиться чиясь річ, або той, хто по-сягне на дану річ. Захист за допомогою речового позову дістав назву абсолютного захисту. Серед речових позовів найпоширеніші віндикаційні та негаторні позови, про які детальніше мова йтиме у наступному розділі.
2. Речовий та особистий позови у Римському праві
Якщо предметом спору є право на річ, то це — речовий позов. Захист засобом речового позову на-зивається абсолютним захистом.
Коли предметом спору є певна дія, право вимагати вико-нання якої належить позивачеві, — це особистий позов. Захист за допомогою особистого позову дістав назву відносного захисту. Розрізнялися позови суворого права і позови доброї совісті. Основна їх відмінність в тому, що при розгляді позовів су-ворого права суддя керується буквою договору чи закону і не може від цього відступити, навіть коли припустилися помилки. При розгляді позовів доброї совісті суддя поглиб-лювався у зміст договору, в справжню волю сторін, з'ясову-вав передусім, до чого сторони прагнули при укладенні до-говору, а не що було виражено в букві договору чи закону.
За обсягом і метою майнові позови поділялися на три види:
1 Позови для поновлення порушеного майнового права.
2. Штрафні позови, що мали на меті піддати відповідача певному приватному покаранню — штрафу.
З Позови, спрямовані на відшкодування заподіяних збитків і покарання відповідача
Захист права власності має різноманітні способи, методи, форми. Розглянемо лише речево-правові засоби цього захисту, які римське право розробило досить ґрунтовно. Це три спеціальних позови: віндикаційний, негаторний і прогібіторний. Пізніше преторська практика додала до них ще один – action in rem Publiciana.
Віндикація – витребування своєї речі власником, що не володіє, від не власника, що не володіє.
Негаторний позов – позов про заперечення. Він застосовувався для усунення перешкод, що заважали власнику здійснювати правоможність користування річчю.
Прогібіторний позов – був подібний до негаторного позову, однак відрізнявся від нього тим, що міг бути пред’явлений, якщо порушення права власності ще не відбулося, але відбудеться в майбутньому.
Actio in rem Publiciana – за змістом був практично подібний до індикаційного, але стосувався конкретних юридичних казусів.
Позов, який мав назву actio in, personam - особистого позову, давався для захисту правовідносин особистого характеру між двома або декількома певними особами. Ці правові відносини випливають, здебільшого, з договору або іншого позадоговірного зобов'язання. Наприклад, А позичив 100 асів у В. Тому В має право вимагати повернення боргу тільки від А і ні від кого іншого. По-рушити право в даному випадку може тільки А. Отже, можливий порушник такого роду права відомий заздалегідь і позов у цьому випадку має назву actio in personam. Захист за допомогою особистого позову носить назву відносного захисту.
3. Позов строгого права
Для повної характеристики римської позовної системи необхідно розглянути ще й інший поділ позовів.
Позов строгого права (actio stricti juris). У цих позовах суддя вирішує справу на підставі букви закону або договору і не має права це порушити, навіть якщо допущена явна помилка. Позови строгого права є відображенням стародавніх часів, коли в судах панував надзвичайний формалізм.
Позов, що грунтується на добросовісності і справедливості (actio bone fidei). Цей позов є породженням часів пом'якшення формалізму. Розглядаючи по-зов, суддя мав право брати до уваги заперечення відповідача, основані на вимогах справедливості, його посилання на те, що позивачем допущений обман тощо. Суддя міг глибоко вникати в саму суть договору, в справжню волю сторін, тобто чітко з'ясувати те, чого прагнули сторони, укладаючи договір, а не те, що було виражено в букві закону чи в договорі.
4. Позов за аналогією
Відомий позов застосовується для подібного випадку. Наприклад, відповідно до вже згадуваного закону Аквілія відповідач зобов'язаний був відшкодувати заподіяну ним чужій речі шкоду за умови, що їй заподіяна шкода іншою річчю — согроге согрог.
Позов за аналогією (actio utilis). Цей позов був одним із засобів здійснення правотворчості претора без зміни букви закону. Пояснимо його на такому прикладі. У Римі було правило, за яким особа, що знищила або пошкодила чуже майно, несла відповідальність лише за тієї умови, коли шкода спричинена фізич-ною дією на тілесну річ. За допомогою позову за аналогією претор поширив захист особи, яка зазнала шкоди, і на ті випадки, коли шкода завдана винним чином, хоч і без застосування сили. Наприклад, особа навмисне довела до загибелі чужу тварину голодом.
5. Позов за фікцією
З розвитком господарського обороту виникали нові майнові відносини, для як їх цивільне право не передбачало захисту. В таких випадках претор надавав судовий захист новому відношенню, пропонуючи в формулі судді допустити існування фактів, яких насправді не було, тобто допустити фікцію і підвести під неї це нове відношен-ня.
Позов з фікцією (actio ficticio). З розвитком у Римі виробництва і товарно-грошового обороту виникли майнові відносини, для яких цивільне право не передбачало захисту. З метою надання судового захисту новим відносинам претор пропонував судді у формулі допустити існування фактів, яких насправді не було, тобто припустити фікцію. Наприклад, А. знайшов якусь річ, зробив усе від нього залежне, щоб розшукати власника і повернути йому цю річ, про-те власника не знайшов і володіє річчю. Дана річ якимось чином потрапила до В, однак А. не може пред'явити власного позову до В., бо він не є її власником. Тоді претор в ексцепції пропонував судді припустити фікцію, тобто А. нібитоволодів річчю протягом 10 років й за давністю володіння став власником, і присудити йому річ. Отже, не будучи власником, А. дістав позовний захист.
У римському цивільному процесі відомі й інші позови, про які мова йтиме в наступних розділах.
Кондикції. Припускалось, що кондикції — це абстрактні вимоги, що грунтувались на нормах цивільного права. При цьому конкретна правова основа кондикції не приводилась Чим відрізнялися кондикції від позовів — невідомо.
Висновок
Римське право складалося в обстановці гострої соціальної боротьби, у якій приходилося від багато чого відмовлятися, зберігаючи найкраще. Це і сформувало такі його риси, як строгість, твердість правової регламентації, раціоналізм і життєва мудрість. Подібні якості визначили становлення строгої юридичної системи, зв'язаної широкими принципами, що поєднують правові норми. Висловлюється думка, що римлянам із самого початку вдалося виділити субстанцію права зі сфери почуттів і підкоривши її розрахунку створити з права незалежний від мінливих суб'єктивно-моральних поглядів зовнішній організм.
Особливістю римського права є його пристосованість до світового обороту, тому що Рим активно підтримував торгово-економічні і політичні відносини із сусідніми країнами. Це сприяло розробці абстрактних фундаментальних юридичних конструкцій у сфері приватного права. Таким чином, римське право пройшло строгу технічну школу.
Список використаної літератури
1. Виппер Р.Ю. Очерки истории Римской империи. Изд. 2-е. Берлин 1923.
2 Жебелев С.А. Древний Рим, ч.I. Царская и республиканская епоха. II. 1922
3 Косарев А.И. Римское частное право. «Закон и право» Издательское объединение «ЮНИТИ» М. 1998
4 Машкин Н.А. История древнего Рима. ОГИЗ Государственное издательство политической литературы 1948
5. Всеобщая история государства и права. Под ред. К. И. Батыра. Москва: Былина, 1996.
6.Методическое пособие по изучению курса основ римского права. Составитель Е.