Поняття підсудності у цивільному судочинстві
ПЛАН
1) Поняття і значення підсудності. Види підсудності.
2) Адміністративна і кримінальна відповідальність за правопорушення цивільному судочинстві.
3) Письмові докази: їх види, порядок витребування, спір про
підробку документів.
4) Задачі.
1) Поняття і значення підсудності. Види підсудності.
Розмежування компетенції між окремими ланками судової системи і між судами однієї ланки щодо розгляду і вирішення підвідомчих їм цивільних справ називається підсудністю.
На відміну від підвідомчості, яка розмежовує компетенцію між державними органами і громадськими організаціями щодо вирі-шення цивільних справ, підсудність розмежовує компетенцію в тій же сфері (щодо вирішення цивільних справ), але між різними судами. Тому підсудністю називають ще коло цивільних справ, вирішення яких віднесено до компетенції певного суду.
Визначення компетенції різних судів системи провадиться залежно від виконуваних ними функцій, від роду (предмета) спра-ви, суб'єктів спору, що підлягає розгляду, і місця (території), на яку поширюється діяльність певного суду. В зв'язку з цим підсудність поділяється на функціональну (функціональна компетенція , родову (предметна, об'єктивна компете-нція), територіальну (особиста, суб'-єктивна компетенція).
Функціональна підсудність визначає компетенцію окремих ла-нок судової системи України на підставі виконуваних ними функ-цій. За цією підсудністю місцеві суди виступають судами пер-шої інстанції, виконуючи функцію розгляду і вирішення по суті справ, підвідомчих цивільному судочинству (ст. 125 ЦПК).
Верховний Суд України, Верховний Суд Автономної Респуб-ліки Крим, апеляційні суди 1) перевіряють у апеляційному порядку (як суди другої інстанції) законність і обґрунтованість судових рішень, ух-вал, що не набрали законної сили (ст. 289 ЦПК); 3) переглядають у порядку судового нагляду рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили (ст. 330 ЦПК).
Усі суди системи виконують також функцію перегляду у зв'я-зку з ново виявленими обставинами постановлених ними рішень, ухвал і постанов, що набрали законної сили (ст. 345 ЦПК).
Родова підсудність визначає компетенцію різних ланок судової системи по розгляду цивільних справ по першій інстанції залежно від роду справи (предмета цивільного спору) або суб'єктного складу сторін спірних правовідносин. Таке розмежування компетенції су-дових органів обумовлюється міркуваннями публічно-правового характеру стосовно найкращої організації судової влади — щоб створити для осіб, які потребують судового захисту, найбільш спри-ятливі умови для участі в судочинстві, для залучення всіх заінтере-сованих осіб і доказів у справі. За загальними правилами родової підсудності всі цивільні справи, які підлягають вирішенню в поря-дку цивільного судочинства, крім тих, що віднесені законом до інших судів, розглядаються місцевими судами (ч. 1 ст. 123 ЦПК).
Міжрайонні (окружні) суди за правилами родової підсудності розглядають справи про визначення місця проживання і відібрання дитини, встановлення батьківства, виселення, у разі скасування по них рішень районних (міських) судів, постановлених одноособове суддею, та якщо у цих судах кількісний склад суддів такий, що не дозволяє розглядати повторно зазначені справи в колегіальному складі (ст. 124і ЦПК).
Військовим судам гарнізонів як судам першої інстанції підсудні цивільні справи про захист честі і гідності, сторонами у яких є військовослужбовці або військові організації, інші справи, пов'язані із захистом прав і свобод військовослужбовців інших громадян, прав та законних інтересів військових частин, установ, організацій.
(Справи, які виникають за скаргами військовослужбовців на неправомірні дії і рішення посадових осіб і органів військового управління, підсудні по першій інстанції військовим судам гарнізо-нів, регіонів, Військово-Морських Силі (ч. 2 ст. 123 ЦПК). Розме-жування компетенції між цими судами провадиться залежно від того, дії яких посадових осіб і органів оскаржуються.
Міжобласному судові, як суду першої інстанції підсудні всі справи, підвідомчі цивільному судочинству, що виникають на осо-бливо режимних об'єктах, розташованих на території України (ч. З ст. 123 ЦПК).
Верховному Судові Автономної Республіки Крим, апеляційним судам підсудні по першій інста-нції справи по скаргах на рішення місцевих державних органів з питань перевищення встановленого законом строку прийняття рішень про реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій, відмови в реєс-трації статутів релігійних організацій, володіння та корис-тування культовими будівлями і майном (ст. 248і' ЦПК).
Цивільні справи, в яких однією із сторін є місцевий суд, військовий суд гарнізону, розглядають відповідно Верховний Суд Автономної Республіки Крим, апеляційні суди, військові суди регіонів, Військово-Морських Сил.
Цивільні справи, в яких однією із сторін є Верховний Суд Автономної Республіки Крим, апеляційні суди, підсудність по першій інстанції визначає Верховний Суд України (ст. 124 ЦПК).
Верховному Судові України по першій інстанції підсудні такі справи, які виникають з державних і адміністративних правовідно-син: а) по скаргах на рішення Центральної виборчої комісії про відмову в реєстрації участі партії (виборчого блоку) у виборах Президента України, на відмову цієї комісії зареєструвати претен-дента на кандидата у Президенти України як кандидата у Президе-нти України, на відмову окружної виборчої комісії в реєстрації ініціативної групи виборців, на рішення Центральної виборчої комісії про визнання виборів недійсними по заявах про скасування рішення Центральної виборчої комісії про реєстрацію кандидата в Президенти України (ст. 2436 ЦПК); б) по заявах про скасування рішення окружної виборчої комісії про реєстрацію кандидата в народні депутати України (ст. 24311 ЦПК); в) по скаргах на рішення Центральної виборчої комісії по виборах народних депутатів Укра-їни про визнання виборів недійсними (ст. 24316 ЦПК); г) по скаргах на рішення державного органу України у справах релігій, прийняте відносно релігійних організацій (ст. 248'1 ЦПК).
Родова підсудність у конкретних справах може бути змінена Головою Верховного Суду України, його заступниками, головами Верховного Суду Автономної Республіки Крим, обласних, Київсь-кого і Севастопольського апеляційних судів, військового суду регіону, Військово-Морських Сил, які мають право в межах своєї компете-нції на заяву осіб, які беруть участь у справі, прокурора або з власної ініціативи витребувати будь-яку цивільну справу, що є у провадженні того чи іншого суду, і передати її на розгляд до іншого суду України. Зазначеним посадовим особам надано право передавати справи на розгляд іншому судові, коли після відсторонення судді замінити його в даному суді неможливо (ст. 133 ЦПК). Верховний Суд України, Верховний Суд Автономної Республіки Крим, обласні, військові суди регіонів, Військово-Морських Сил, які розглядають справи в касаційному порядку, в разі повторного скасування рішення суду першої інстанції повинні обговорити пи-тання про прийняття справи до свого розгляду по першій інстанції (ст. 316 ЦПК). Якщо зазначені судові органи розглядають справу в порядку нагляду, то вони мають право скасувати рішення, ухвалу, постанову і направити справу на новий розгляд до суду першої або касаційної інстанції (п. 2 ст. 337 ЦПК), у тому числі змінивши по справі родову підсудність. Отже, в ЦПК в одних випадках визначе-на родова підсудність по конкретних справах, в інших — надано право це зробити посадовим особам вищестоящого суду і суду, який розглядає справу в касаційному і наглядному порядках!}
Територіальна підсудність розмежовує компетенцію по розгля-ду підвідомчих судам справ між однорідними судами залежно від території, на яку поширюється їх діяльність. Таке просторове роз-межування компетенції називається особистою, або суб'єктивною, компетенцією. Вона персоніфікує суди по розгляду справ, визна-чає, який конкретно суд може розглянути конкретну справу по першій інстанції.
Територіальна підсудність має декілька видів: загальна, альтернативна, договірна, виключна, по зв'язку справ.
Загальна підсудність визначає компетенцію суду по розгляду справи залежно від знаходження відповідача (ст. 125 ЦПК). Коли ним є громадянин, то позови пред'являються до суду за місцем його проживання, його постійної осілості. По-зови до підприємств, установ організацій незалежно від форми власності пред'являються за місцем знаходження їх органу управ-ління. Правила загальної підсудності поширюють свою дію на всі справи позовного провадження, за винятком тих, для яких ЦПК встановлює інший вид підсудності.
Пред'явлення позову за місцем проживання відповідача створює сприятливі умови для захисту його прав та інтересів у спірних правовідносинах з позивачем, оскільки самим пред'явленням позову він пос-тавлений у скрутніше становище за позивача. Крім того, первісні витрати по справі (ст. 63 ЦПК) при її порушенні в суді несе позивач, тому загальна підсудність дисциплінує його, стримуючи від пред'явлен-ня безпідставних позовів, оскільки в разі відмови в їх задоволенні судом він буде позбавлений можливості стягнути витрати по справі з відпові-дача і зазнає невиправданих матеріальних збитків.
Місце проживання відповідача встановлюється позивачем (п. 2 ст. 137 ЦПК), а якщо воно йому невідоме, він може скористатися правилами альтернативної підсудності, передбаченими ч. 6 ст. 126 ЦПК, а також може порушити перед судом питання про розшук відповідача. Якщо невідоме місце фактичного перебування відпові-дача по оправах за позовами про стягнення аліментів, про відшко-дування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, а також втратою годувальника, суд зобов'язаний оголоси-ти розшук відповідача і покласти виконання такої ухвали на органи внутрішніх справ (ст. 97 ЦПК).
Альтернативною називається підсудність, за якою декілька су-дів є компетентними розглянути справу. Позов може бути пред'яв-лений до одного із судів, визначених законом. Оскільки право вибору належить позивачеві, то ця підсудність статтею 126 ЦПК названа підсудністю за вибором позивача. Альтернативна підсуд-ність є пільговою, вона встановлена для невеликої категорії справ, які мають особливо велике життєве значення для громадян. Визна-чена вона ст. 126 ЦПК для позовів про стягнення коштів на утримання (аліменти) і про встановлення батьківства, позовів робі-тників і службовців, що випливають з трудових правовідносин, позовів, що випливають з авторського права, права на відкриття, винахід, корисну модель, промисловий зразок та раціоналізаторсь-ку пропозицію, які можуть подаватися як за місцем проживання відповідача, так і за місцем проживання позивача.
Позови про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодження здоров'я, а також втратою годувальника, мо-жуть пред'являтися за місцем проживання позивача чи за місцем заподіяння шкоди. Але позови осіб, за яких стягуються періодичні платежі, про зміну їх розміру і строків, у тому числі і позови платників аліментів до стягувачів про їх зниження, пред'являються за загальною підсудністю.
За місцем проживання позивача або місцем знаходження від-повідача можуть пред'являтися позови про поновлення трудових, пенсійних і житлових прав, повернення майна або його вартості, пов'язаних з відшкодуванням шкоди, заподіяної громадянинові незаконним засудженням, незаконним притягненням до криміна-льної відповідальності, незаконним застосуванням як заходу впливу взяття під варту, незаконним накладенням адміністративного стяг-нення у вигляді арешту чи виправних робіт.
Позови про відшкодування шкоди, заподіяної майну громадян або юридичних осіб, можуть пред'являтися також за місцем заподі-яння шкоди. Альтернативна підсудність встановлена для позовів, що випливають з діяльності філіалу юридичної особи, які можуть бути пред'явлені також за місцем знаходження філіалу.
Позови до відповідача, місце постійного проживання якого невідоме, пред'являються за місцем знаходження його майна, або за місцем його тимчасового проживання чи перебування, або за останнім відомим місцем постійного проживання чи постійного заняття відповідача.
Але якщо відповідач не має в Україні місця проживання, то позови можуть бути пред'явлені за місцем знаходження його майна або за останнім відомим місцем його проживання в Україні. Місце знаход-ження майна відповідача та останнє відоме місце його проживання чи заняття повинні бути в кожному випадку достовірно встановлені.
Позови про розірвання шлюбу з особами, визнаними у належ-ному порядку безвісно відсутніми, недієздатними внаслідок душевної хвороби або недоумства, а також з особами, засудженими за злочин до позбавлення волі на строк не менше трьох років, можуть пред'я-влятися за місцем проживання позивача. За місцем проживання останнього можуть пред'являтися позови також у випадках, коли при ньому перебувають неповнолітні діти або коли йому за станом здо-ров'я чи з інших поважних причин виїзд за місцем проживання відповідача буде утрудненим. При взаємному бажанні подружжя справа може бути розглянута за місцем проживання одного з них.
Альтернативна підсудність передбачена також ст. 127 ЦПК, за якою позови, що випливають з договорів, де зазначено місце виконання, або виконати які через їх особливості можна тільки в певному місці, можуть бути пред'явлені за місцем виконання.
Виключна підсудність встановлює, що пред'явлення позовів у деяких справах можливе тільки у точно визначеному законом суді. Вона передбачена ст. 130 ЦПК до незначної частини позовів, виключаючи можливість застосування до них інших видів територі-альної підсудності, тому і названа виключною підсудністю. Це позови про право на будівлю, про виключення майна з опису, позови кредиторів спадкодавця, пред'явлені до прийняття спадщи-ни спадкоємцями, підсудні судові за місцем знаходження цього майна або його основної частини. Виключна підсу-дність передбачена: для позовів про порядок користування земель-ними ділянками, які розглядаються районним (міським) судом за місцем знаходження земельної ділянки: для позовів клієнтів до перевізників, що випливають з договорів перевозки вантажів, паса-жирів або багажу, які підсудні судові за місцем знаходження упра-вління транспортної організації, до якого у встановленому порядку була подана претензія. За чинним законодавством претензії, які виникають з перевезення вантажів, пред'являються до управління залізниці призначення, а з перевезення пасажирів і вантажу можуть пред'являтися до управління залізниці відправлення чи призначен-ня на розсуд заявника претензії, у зв'язку з чим аналогічні позови підсудні за місцем знаходження вказаних управлінь залізниць. По-зови залізниці до пасажирів, відправників і одержувачів вантажу подаються за правилами загальної підсудності.
Договірна підсудність встановлюється за угодою сторін, у зв'я-зку з чим вона ще називається добровільною. Сторонам надається право встановлювати тільки договірну територіальну підсудність (ст. 129 ЦПК), але не родову, а також не дозволяється змінювати виключну підсудність.
Договірна підсудність може бути встановлена стосовно конк-ретних позовів, їх групи, що можуть виникнуть з існуючих між сторонами цивільних правовідносин. Угода сторін про підсудність може бути вкладена у формі окремого письмового договору або включена до змісту конкретного цивільного договору: поставки, купівлі-продажу та ін.
Встановлена договірна підсудність є обов'язковою для сторін, але вони можуть відмовитися від одержаних ними переваг у підсудності.
Сторона договору про підсудність може оспорювати його за-конність і обґрунтованість. Суд, встановивши, що такий договір порушує інтереси сторони чи третіх осіб, має право визнати його недійсним і застосувати до справи правила про підсудність, перед-бачені законом.
Підсудність по зв'язку справ встановлює, що позов підлягає розглядові судові, який розглядає іншу, пов'язану з ним справу. Цим створюються кращі умови для дослідження всіх матеріалів по справі з метою виявлення дійсних обставин, прав і обов'язків сторін, а також для економії процесуальних засобів і часу. Ст. 131 ЦПК передбачено, що позови до кількох позивачів, які проживають або знаходяться в різних місцях, пред'являються за місцем проживання чи знаходження одного з них за вибором пози-вача. Зустрічний позов незалежно від його підсудності подається до суду за місцем розгляду первісного позову. Цивільний позов, що випливає з кримінальної справи, розглядається судом разом з такою справою. Якщо позов не був заявлений або не був вирішений у кримінальному процесі, то він пред'являється в порядку цивільного судочинства за правилами територіальної підсудності.
Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору між сторонами, пред'являють позов судові, в провадженні якого перебуває спірна справа сторін (ст. 107 ЦПК).
2) Адміністративна і кримінальна відповідальність за правопорушення в цивільному судочинстві.
Правова система в будь якій країні призвана захищати законні права і інтереси громадян і суспільства в цілому. В той же час і сама правова система потребує захисту за допомогою механізмів передбачених нормами законодавства.
Враховуючи, що судочинство у цивільних справах є одним із найважливіших правових інститутів для забезпечення захисту законних прав та інтересів громадян, організацій та держави, адже в цивільні правовідносини по яких можуть виникнути конфлікти вступаємо ми всі і напевно найчастіше (у порівнянні з іншими правовідносинами в які за життя вступає особа), нормами різних галузей законодавства передбачено ряд правових механізмів відповідальності за правопорушення в цивільному судочинстві.
Найбільш строга відповідальність за найбільш небезпечні правопорушення передбачена нормами кримінального законодавства. Враховуючи, що грубі правопорушення щодо порядку судочинства є практично в однаковій мірі небезпечні як в щодо цивільного судочинства так і щодо інших галузей судочинства кримінальний кодекс у більшості випадків містить загальні норми кримінальної відповідальності за певні правопорушення у різних галузях судочинства.
Так згідно статті 375 КК України постановляння суддею (суддями) завідомо неправосудного рішення, ухвали або постанови - карається обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавленням волі на строк від двох до п'яти років.
Ті самі дії, що спричинили тяжкі наслідки або вчинені з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах - караються позбавленням волі на строк від п'яти до восьми років.
Згідно ч.1, статті 376 КК втручання в будь-якій формі в діяльність судді з метою перешкодити виконанню ним службових обов'язків або добитися винесення неправосудного рішення - карається штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців.
Втручання в діяльність судді може здійснюватись і в найбільш небезпечній формі, у формі насильства або погрози щодо судді.
Згідно ст.377 КК України погроза вбивством, насильством або знищенням чи пошкодженням майна щодо судді, а також щодо його близьких родичів у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуддя, - карається виправними роботами на строк до двох років або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на той самий строк.
Згідно ч.2 цієї статті умисне заподіяння судді або його близьким родичам побоїв, легких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень у зв'язку з його діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуддя, - карається обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавленням волі на строк до шести років.
Ч.3, цієї статті передбачено, що умисне заподіяння судді або його близьким родичам тяжкого тілесного ушкодження у зв'язку з його діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуддя, - карається позбавленням волі на строк від п'яти до дванадцяти років.
За умисне ж посягання на життя судді у зв’язку з виконанням ним службових обов’язків передбачені ще більш суворі міри покарання. Статтею 379 КК України передбачено, що вбивство або замах на вбивство судді або його близьких родичів у зв'язку з його діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуддя, - караються позбавленням волі на строк від восьми до п'ятнадцяти років або довічним позбавленням волі.
Законом охороняється не лише життя, але і майно суддів. Згідно ст..378 КК України, умисне знищення або пошкодження майна, що належить судді, або його близьким родичам, у зв'язку з його діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуддя, - караються арештом на строк до шести місяців або позбавленням волі на строк до п'яти років.
Ті самі дії, вчинені шляхом підпалу, вибуху або іншим загально небезпечним способом, або такі, що спричинили загибель людей чи інші тяжкі наслідки, - караються позбавленням волі на строк від шести до п'ятнадцяти років.
Важливим для здійснення судочинства, як у цивільному так і в інших видах судочинства є безперешкодне здійснення своїх функцій у процесі судочинства і іншими суб’єктами цивільного процесу. Згідно ст..386 КК України перешкоджання з'явленню свідка, експерта до суду, примушування їх до відмови від давання показань чи висновку, а також до давання завідомо неправдивих показань чи висновку шляхом погрози вбивством, насильством, знищенням майна цих осіб чи їх близьких родичів або розголошення відомостей, що їх ганьблять, або підкуп свідка, чи експерта з тією самою метою, а також погроза вчинити зазначені дії з помсти за раніше дані показання чи висновок - караються штрафом від п'ятдесяти до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців.
В той же час кримінальне законодавство передбачає і відповідальність цих осіб за правопорушення в процесі цивільного судочинства.
За завідомо неправдиве показання свідка або завідомо неправдивий висновок експерта під час провадження дізнання, досудового слідства а також завідомо неправильний переклад, зроблений перекладачем у таких самих випадках, - караються виправними роботами на строк до двох років або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років (Стаття 384 КК України).
Відмова свідка від давання показань або відмова експерта чи перекладача без поважних причин від виконання покладених на них обов'язків у суді - караються штрафом від п'ятдесяти до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців.
Важливим елементом є і захист майна яке є спірним в позові. Згідно ст.. 388 КК України приховування майна, на яке накладено арешт чи яке описано, - карається штрафом від ста до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, або позбавленням волі на строк до двох років.
Особливим суб’єктом у цивільному судочинстві є особа представника. Згідно ст..397 КК України вчинення в будь-якій формі перешкод до здійснення правомірної діяльності представника особи по наданню правової допомоги або порушення встановлених законом гарантій його діяльності та професійної таємниці - карається штрафом від ста до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років.
Ті самі дії, вчинені службовою особою з використанням свого службового становища, - караються штрафом від трьохсот до п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
Погроза вбивством, насильством або знищенням чи пошкодженням майна щодо представника особи, а також щодо його близьких родичів у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з наданням правової допомоги, - карається арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на той самий строк (ст.. 398).
Умисне заподіяння представнику особи або його близьким родичам легких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з наданням правової допомоги, - карається обмеженням волі на строк від трьох до п'яти років або позбавленням волі на той самий строк.
Умисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження - карається позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти років.
Умисне знищення чи пошкодження майна що належить представнику особи або його близьким родичам, у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з наданням правової допомоги, - караються штрафом від п'ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на той самий строк (ст..399, ч.1).
Ті самі дії, вчинені шляхом підпалу, вибуху або іншим загальнонебезпечним способом, або якщо вони заподіяли шкоду в особливо великих розмірах, - караються позбавленням волі на строк від п'яти до восьми років (ст..399, ч.2).
Ці ж дії, що спричинили загибель людей, завдання їм тяжких тілесних ушкоджень чи настання інших тяжких наслідків, - караються позбавленням волі на строк від восьми до п'ятнадцяти років (ст..399, ч.3).
Вбивство або замах на вбивство представника особи або його близьких родичів у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з наданням правової допомоги, - караються позбавленням волі на строк від восьми до п'ятнадцяти років або довічним позбавленням волі (ст..400 КК України).
Важливим у цивільному судочинстві є забезпечення виконання судових рішень.
Статтею 382 КК України передбачено, що умисне невиконання службовою особою рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або перешкоджання їх виконанню - карається штрафом від п'ятисот до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
Ті самі дії, вчинені службовою особою, яка займає відповідальне чи особливо відповідальне становище, або особою, раніше судимою за цей злочин, або якщо вони заподіяли істотну шкоду охоронюваним законом правам і свободам громадян, державним чи громадським інтересам або інтересам юридичних осіб, - караються обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавленням волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
За правопорушення у цивільному судочинстві які законом не визнані як злочини передбачена адміністративна відповідальність.
Так неповага до суду, що виразилась у злісному ухиленні від явки в суд свідка, позивача або в непідкоренні зазначених осіб та інших громадян розпорядженню головуючого чи в порушенні порядку під час судового засідання, а так само вчинення будь-ким дій, які свідчать про явну зневагу до суду або встановлених у суді правил, - тягнуть за собою накладення штрафу від трьох до восьми неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або адміністративний арешт на строк до п'ятнадцяти діб.
Злісне ухилення експерта, перекладача від явки в суд - тягне за собою накладення штрафу від трьох до восьми неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ст..185-3КпАП), (ст..44 ЦПК України).
Залишення посадовою особою без розгляду окремої ухвали суду чи окремої постанови судді або невжиття заходів до усунення зазначених в них порушень закону, а так само несвоєчасна відповідь на окрему ухвалу суду чи окрему постанову судді - тягнуть за собою накладення штрафу від п'яти до восьми неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ст..185-6).
Відповідальності за правопорушення у цивільному судочинстві передбачена не тільки нормами Кримінального кодексу і Кодексу про адміністративні правопорушення, але і нормами Цивільно-процесуального кодексу та іншим законодавством. Нормами Цивільно-процесуального кодексу передбачене накладання судових штрафів – за неповідомлення суду про зміну своєї адреси (ст..95ЦПК), за неявку в суд без поважних причин (ст..172- 174 ЦПК), та за інші правопорушення. А статтею 63 Закону “Про судоустрій”, судді судів України несуть дисциплінарну відповідальність на підставах і в порядку, встановлених Конституцією України, законами України "Про статус суддів" ( 2862-12 ) і "Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів України".
3) Письмові докази: їх види, порядок витребування, спір про
підробку документів.
Згідно ст..46 Цивільно-процесуального кодексу України письмовими доказами є: всякого роду документи, акти, листування службового або особистого характеру, що містять в собі відомості про обставини, які мають значення для справи.
Як бачимо, у статті передбачається, що письмовими доказами є будь-якого роду документи, акти, листування службово-го або особистого характеру, що містять у собі відомості про обставини, які мають значення для справи.
Письмові докази — це предмети, на яких за допомо-гою знаків закріплені думки, що містять свідчення про факти, необхідні для вирішення справи. У цьому визна-ченні відбиваються головні ознаки письмового доказу.
Істотною ознакою письмового доказу є також те, що відомості про факти закріплюються в об'єктивній формі на тих або інших матеріальних предметах. Предмет, який може бути використаний для закріплення думок, пови-нен бути придатним для письма, щоб нанесені знаки мо-гли зберегтися протягом певного часу (наприклад папір).
Ознакою письмового доказу є й те, що закріплення людиною на предметі своїх думок здійснюється за допо-могою певних знаків. Засіб нанесення знаків повинен бути таким, щоб на предметі утворювалися матеріальні сліди цих знаків, доступні для сприйняття. Знаки наносяться певними хімічними засобами або шляхом механічної зміни поверхні предмета.
Відомості про факти можуть бути виражені або у фор-мі думки, або у вигляді певних слідів на матеріальних предметах. Лише своїм змістом письмові докази можуть підтверджувати наявність або відсутність факту, який має бути встановлений.
Письмові докази за своїм джерелом належать до до-казів особистих, внаслідок чого їм притаманний процес формування особистих доказів, на який впливають особи-сті якості людини: освіта, спеціальність, вік, спостереж-ливість, інтереси, розвиненість органів чуття, душевний стан тощо. Сукупність цих факторів і визначає об'єктив-ність та повноту одержання і закріплення відомостей. Особливість письмового доказу полягає у тому, що при закріпленні відомостей можливі всякого роду неточності, перекручення, неповнота, що нерідко виявляються при наступній перевірці документа за допомогою показань осіб, які його склали.
Важливість письмових доказів у цивільному процесі перш за все визначається значенням форми матеріально-правових відносин. Законом передбачено обов'язкову пись-мову форму низки угод і заборонено використання інших засобів доказування на підтвердження їх укладення.
У судовій практиці використовуються різні види письмових доказів, яким притаманні певні особливості, що необхідно враховувати при їх дослідженні.
Письмові докази класифікуються за такими ознака-ми: суб'єкт (джерело) формування; характер змісту; форма закріплення; засіб формування.
За суб'єктом письмові докази поділяються на офі-ційні і неофіційні. Офіційні письмові докази — це доку-менти, акти, які виходять від державних органів, установ, підприємств, службових осіб і громадських організацій. Неофіційні — це документи, які виходять від громадян.
Розмежування письмових доказів на офіційні і неофі-ційні зумовлює неоднаковий порядок їх дослідження. Дослідження офіційних документів потребує з'ясування наявності повноважень органів і службових осіб, які скла-ли документ, додержання передбаченого законом поряд-ку складання документів і перевірки істинності викладе-них у документах відомостей.
Оспорювання офіційних документів у деяких випад-ках можливе лише в установленому законом порядку.
Офіційні письмові докази — такі письмові матеріали, які виходять від державних, громадських організацій, слу-жбових осіб і складені у порядку здійснення службових, державних або громадських обов'язків. До офіційних пись-мових доказів належить велика група документів, у складі якої можна виділити певні підгрупи, у тому числі й доку-менти, що виходять від органів влади та місцевого само-врядування, службових осіб, судово-прокурорських органів, органів громадських організацій тощо.
У судовій практиці з цивільних справ часто зустріча-ються неофіційні документи. В усіх випадках особа, яка склала документ, виступає тільки як громадянин. До не-офіційних документів належать листування ділового і особистого характеру, різні записи, щоденники, рукописи, договори тощо.
Дослідження неофіційних документів допускають пе-ревірку істинності відомостей, які містяться в документі, або волевиявлення суб'єкта. Неофіційні документи ма-ють велике доказове значення для правильного вирішен-ня спору, тому що вони можуть містити позасудове ви-знання певних фактів.
За змістом письмові докази поділяються на розпо-рядчі й інформативні. Розпорядчі докази визначаються як документи, які містять виявлення волі. До розпоряд-чих потрібно віднести акти органів державної влади і державного управління, місцевого самоврядування, а також документи, в яких виявляється воля суб'єктів права, спрямована на встановлення, зміну і припинення правовідносин. Інформативні документи містять відомості про наявність або відсутність певних фактів.
Різноманітність розпорядчих документів пояснюється характером суб'єкта доказування і його функціями, що має враховуватися при дослідженні цих доказів. Розпо-рядчі документи характеризуються двома головними озна-ками: правомірністю волевиявлення і наявністю дійсної волі суб'єкта, вираженої у документі.
У судовій практиці використовуються інформативні письмові докази (довідки, звіти, акти, листи, повідомлен-ня). Істотною ознакою інформативного документа є те, що в ньому повідомляється лише про певні факти, їх наяв-ність або відсутність. У таких документах головним при дослідженні доказів є встановлення відповідності закріп-лених відомостей самим фактам дійсності. Особливо ре-тельно потрібно з'ясувати умови їх складання з ураху-ванням усіх обставин, які впливають на процес формування.
Наведений поділ документів має умовний характер, тому що в одному й тому ж документі можуть бути закріплені одночасно і волевиявлення особи, і відомості інформатив-ного характеру.
За формою письмові докази поділяються на прості та нотаріально засвідчені, або документи простої письмо-вої форми і кваліфікованої письмової форми.
Для документів простої письмової форми характер-ним є те, що вони не мають обов'язкових реквізитів. Ці документи можуть бути використані як докази з ураху-ванням вимог допустимості. Форма таких документів до-вільна і визначається їх суб'єктами.
Велику групу становлять документи кваліфікованої форми. Головна їх ознака полягає в тому, що для них уста-новлено визначену форму з наявністю необхідних рекві-зитів.
Письмові докази можуть бути класифіковані також за засобом і характером формування. За цією ознакою їх можна поділити на оригінали і копії. Оригіналами є перші примірники. Такий документ має більшу вірогідність, тому що відомості про факт закріплені у ньому безпосередньо особою, яка склала даний документ. При вирішенні спра-ви повинні бути використані в першу чергу письмові до-кази в оригіналі. Якщо подано копію, суд може витребу-вати оригінал.
Письмові докази або протоколи їх огляду, складені в порядку, передбаченому ст.ст. 33, 36 і 189 ЦПК, оголо-шуються в судовому засіданні й подаються для ознайом-лення особам, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках — експертам і свідкам. Особи, які беруть участь у справі, можуть дати свої пояснення з приводу цих дока-зів або протоколу.
З метою охорони таємниці листування і телеграфних повідомлень особисте листування та особисті телеграф-ні повідомлення громадян можуть бути оголошені у від-критому судовому засіданні тільки за згодою осіб, між якими це листування і телеграфні повідомлення відбу-валися. У протилежному разі це листування і телегра-фні повідомлення оголошуються й досліджуються у за-критому судовому засіданні (ст.187 ЦПК).
Особа, яка порушує клопотання перед судом про ви-требування від інших осіб письмових доказів, повинна докладно зазначити: який письмовий доказ вимагаєть-ся, підстави, з яких вона вважає, що письмовий доказ має інша особа, і обставини, які може підтвердити цей доказ.
Письмові докази, що їх вимагає суд або суддя від державних підприємств, установ, організацій, колгос-пів, інших кооперативних організацій, їх об'єднань, ін-ших громадських організацій, а також від окремих гро-мадян, надсилаються безпосередньо до суду.
Суд або суддя може також уповноважити заінтересо-вану сторону або іншу особу, яка бере участь у справі, одержати письмовий доказ для представлення його суду (Стаття 47ЦПК України).
Потрібно зазначити, що за невиконання вимог Цивільно-процесуального кодексу України щодо письмових доказів, ст.48 цього кодексу передбачена відповідальність за це правопорушення.
Згідно цієї статті, державні підприємства, установи, організації, колго-спи, інші кооперативні організації, їх об'єднання, інші громадські організації, а також громадяни, які не мо-жуть подати письмових доказів, що їх вимагає суд або суддя, зобов'язані повідомити про це суд, зазначивши причину. В разі неповідомлення у встановлений для по-дачі строк, а також в разі неповажності причин відмов-лення від подачі письмового доказу суд або суддя мо-жуть накласти на винних службових осіб державних підприємств, установ, організацій, колгоспів, інших коопе-ративних організацій, їх об'єднань, інших громадських організацій, а також на громадян штраф у розмірі до одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.
Накладення штрафу не звільняє відповідних служ-бових осіб і громадян від обов'язку подати письмовий доказ, що вимагається судом.
Особливості подання окремих письмових доказів зазначені ст..49-51 ЦПК України.
В разі, якщо виникає спір про те, що письмові докази можуть бути фальшивими (підробленими), суд згідно статті 57 ЦПК України може призначити експертизу, яка може підтвердити, або заперечити те чи являється письмовий доказ підробкою.
4) Задача 1: Комбінат пред'явив позов про стягнення з комірника Монастирського суми нестачі інструменту.
У судовому засіданні Монастирський і його представник вимагали закрити провадження справи у зв'язку з пропуском 3-річного строку позовної давності.
Яку відповідь належить дати суду?
Статтею 71 Цивільного кодексу України загальний строк позовної давності для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.
Проте, згідно статті 76 ЦК України право на позов і відповідно перебіг строку позовної давності починаються не з дня події при якій було порушено право особи, а з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Винятки з цього правила, а також підстави зупинення і перериву перебігу строків позовної давності встановлюються статтями 78 і 79 цього Цивільного Кодексу.
Це і пояснює чому законодавець статтею 74 ЦК України визначив такий порядок, що вимога про захист порушеного права приймається до розгляду судом, господарським або третейським судом незалежно від закінчення строку позовної давності.
Таким чином вимога приймається судом до розгляду в обов’язковому порядку (в будь-якому випадку потрібно спочатку встановити коли особа взнала чи повинна була взнати про те, що її право порушене) і лише тоді можна буде встановити чи було пропущено строк позовної давності.
Тому суд не може задовольнити вимогу Монастирського закрити провадження на підставі того, що пропущений строк позовної давності.
В разі встановлення судом факту, що строк позовної давності справді пропущено і не буде подано доказів щодо його пропущено з поважних причин то суд (згідно статті 75 ЦК України) приймає рішення про відмову у задоволенні позову.
5) Задача 2: Загнойко працював столяром на фабриці "Меблі" і був звільнений з роботи за профнепридатністю. Вважаючи звільнення неправомірним, Загнойко звернувся з позовом до фабрики про поновлення на роботі та виплату за вимушений прогул. При підготовці до розгляду суд залучив на сторону відповідача третьою особою начальника цеху фабрики, за ініціативою якого було звільнено Загнойка. До розгляду справи у суді наказом по фабриці Загноймо був поновлений на роботі і з цих підстав звернувся до суду із заявою про відмову від позову. Суд прийняв його відмову і провадження у справі закрив.
Визначте елементи позову і обґрунтуйте правильність прийняття судом відмови від позову.
Елементами позову є суб’єкти позову, об’єкт позову і ціна позову. В даному випадку суб’єктами є позивач Загноймо, відповідач фабрика і третя особа залучена на стороні відповідача начальник цеху.
Об’єктом є вимога про поновлення на роботі та про відшкодування за вимушений прогул
Суд прийняв правильне рішення про прийняття відмови і закриття провадження. Можливість прийняття такого рішення передбачена статтею 179 Цивільно-процесуального кодексу України.
Література.
Кримінальний Кодекс України.
Цивільний Кодекс України.
Цивільно-процесуальний Кодекс України.
Закон про судоустрій України.
Цивільно-процесуальний Кодекс України. Науково-практичний коментар. За редакцією Комарова В. В. Харків-2001. 815с.
Цивільний процес. Штефан.-1997.