Право учнів
Надаючи певні освітні гарантії, держава для їх здійснення у першу чергу повинна була б наділити учнів як учасників навчально-виховного процесу високим правовим статусом. Тобто забезпечити їм належне становище у системі освіти. Адже остання відповідно до Закону України “Про освіту” визнає своєю основною метою “всебічний розвиток людини як найвищої цінності суспільства” (А, с. 533). Саме тому ці правові принципи слід твердо визначити у становищі вихованців, котрі відповідно повинні визнаватися найважливішими учасниками навчально-виховного процесу. Але статус учнів якраз нерозривно забезпечується у їх власних правах. Адже останні відповідно визначають ті сфери, на які поширюються повноваження вихованців. Варто також зазначити, що відповідно до міжнародного Пакту про економічні, соціальні та культурні права освіта повинна спрямовуватися “на повагу до прав людини та основних свобод” (Міл, с. 9). А здійснення такої тези можливе лише за умови наявності відповідних повноважень у самих вихованців. Таким чином, аналіз наявних у учнів реальних, проголошених та закріплених, прав дасть змогу відобразити їх статус. Цілком зрозуміло, що діти як особлива соціальна група, потребують особливого підходу і відповідно повинна бути наділена більш ширшими повноваженнями особливо у сфері освіти. А остання визнається “основою інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави”. Таким чином, права вихованців повинні бути не тільки широкими, але й, безперечно. мають відображати демократичні принципи через наявність механізмі їх реалізації.
Основні повноваження учнів як учасників навчально-виховного процесу закріплені перш за все у Законі України “Про освіту”, “Про загальну середню освіту” та в Положенні про загальноосвітній навчальний заклад. Отож, проголошені в цих документах тези фактично і визначають становище вихованців. Таку варто піддати аналізу кожен з зазначених повноважень. Відповідно до статті 51 Закону України “Про освіту” учні мають право на “вибір закладу освіти, форми навчання, освітньо-професійних та індивідуальних програм .позакласних занять” (А, с. 539). Загальновизнані є надання державою можливості вибору різних форми навчання, але більш цікавим є повноваження вибору особистих освітніх програм. Адже відповідно до Національної доктрини розвитку освіти пріоритетними напрямками державної політики щодо покращення навчання є “особистісна орієнтація освіти” (Дзв, 2. 215). Виходить, що таке право надано для реалізації останнього інституту. Але перш за все необхідно розглянути його реальне втілення. Детальніше це повноваження розкрито у Положенні про навчальний заклад. Так, зазначено, що воно включає вибір предметів “варіативної складової навчального плану, спецкурсів, позакласних занять” (п.р. 42). Проте, досліджуючи відповідні наявні інститути, можна зіткнутися з рядом суперечностей. Почнемо з першої вказаної тези. Відповідно до Державного стандарту початкової, основної загальної середньої освіти (останній остаточно не закріплений) варіативна складова Базового навчального плану формується відповідним навчальним закладом (П. м. 2001, с. 28) у лиці директора і педагогічного колективу. Адже саме останні керують режимом роботи закладу, здійснюють контроль за виконанням програм удосконалення науково-методичного забезпечення (П, р. 62). Таким чином, вплив вихованців на ці сфери значно обмежений. Тому можна стверджувати, що учні мають досить вузькі можливості вибору варіативних програм, бо перевага у їх створенні надається іншим особам з можливістю не врахування думки перших. Хоча тут варто було б зазначити, що існують інші правові форми впливу вихованців на цю ж таки частину освітнього процесу. До них у першу чергу входить участь учнів в управління закладом через громадське самоврядування, котре може вносити пропозиції щодо варіативних програм. Відповідно до Закону України “Про загальну середню освіту” статті 39 пункту 2 до таких органів належить “загальні збори (конференція) колективу” (А, с. 558), але їх склад, повноваження визначаються відповідно статутом закладу, на створення якого вихованці також впливу не мають. Таким чином, і у цьому інституті реалізація права учнів на вплив і вибір варіативної складової не має належного закріплення. А це легко може призвести до узурпації відповідних повноважень. Звідси випливає, що забезпечення індивідуальності освіти здійснюється без ініціативи вихованців, що не може носити демократичного характеру, тому власне це завдання не виконається в повній мірі.
Вище вже йшлося про право вихованців на вибір позакласних занять, факультативів, спецкурсів, котре також встановить частину особистої освіти. Але й тут увагу слід звернути на обмеженість відповідного повноваження. Адже перевага у створенні цих інститутів належить педагогічним працівникам. Тут варто зазначити, що це випливає з статті 55 Закону України “Про освіту”, де зазначено, що останні можуть самостійно обирати “форми. Методи, засоби навчальної роботи”, а також виховання (А, с.540). А останнє вони мають право здійснювати “як у урочній так і позаурочній формі” (А, с.554). тому звідси випливає. Що викладачі можуть без врахування думки учнів створювати програми для цих самих позакласних занять. Виходить, що вихованцям у цій сфері надається пасивне і вузьке право. Адже на формування самого змісту такого повноваження вони не впливають.
Розкриваючи відповідну тему не можна не оминути характеристики отримання вихованцями знань та їх оцінювання. Один з аспектів таких повноважень закріпленні в Положенні про загальноосвітній навчальний заклад. Зокрема, зазначено, що учні мають право на “переатестацію з навчальних предметів” (п. р. 42). Цілком зрозуміло, що ця теза повинна була б створити підвалини демократичної освіти. Адже можливість оскарження оцінюваного в тому числі підсумкового мала б давати реальні гарантії впливу вихованців на досить суб’єктивні методи контролю їх знань. А останні є й справді такими. Адже відповідно до Закону України “Про загальну середню освіту” статті 34 “поточне оцінювання знань учнів та вибір їх форм, змісту та способу здійснює сам навчальний заклад” (А, с. 556). Відповідно учасниками такого контролю є вчитель предметник та власне дирекція школи. Саме на них покладені ці повноваження. І відповідно вихованець опиняється у замкнутому колі без реальних інститутів оскарження оцінки власних знань. На остаточне підтвердження цього безперечно варто було б підкреслити інститути проведення підсумкової атестації. Адже вони також є антидемократичними, хоча становлять одну з найважливіших складових навчання. Візьмемо, у першу чергу склад атестаційних комісій. Відповідно до Положення про державну підсумкову атестацію учнів до них входить голова (котрий може бути вчителем), викладач та ще два члени комісії, котрими є також вчителі (Збір, с. 216). Таким чином, оцінювання проводиться без залучення третіх нейтральних осіб, скажімо, викладачів з інших навчальних закладів, тому не може відображати справжніх об’єктивних принципів. Тому за такої системи освіти без реальних відкритих, толерантних, справедливих моніторингових засад (котрі, до речі повинні були стати основою розвитку цієї сфери, спираючись на Національну доктрину освіти (с. 216-217)) вихованець не може мати ніякого конкретно визначеного високого правового статусу. Адже не має ймовірності існування цього інституту в учнів з урізаними повноваженнями. Отож, вище викладене право на переатестацію є чи не єдиною підвалиною можливості оскарження дійсно суб’єктивних рішень. Але й ту є певні суперечності. Адже відповідно до Положення про державну підсумкову атестацію пункту 8.2 на чисельність і склад апеляційних комісій, ні самі учні, ні батьки не впливають, тобто не можуть його оскаржити (с. 222). Тому ці утворення також можуть носити суб’єктивний характер. Тим більше це стауєтсья переатестації з простих предметів (тобто не підсумкових), до складу апеляційних комісій яких входять вчителі цього ж навчального закладу. Таким чином, цілком існує ,ймовірність, що власне системи реалізації й тому саме вище викладене право не носить цілком демократичний характер.
Цілком закономірно, що вихованець як учасник навчально-виховного процесу повинен був би бути поділений повноваженням повноправної участі й самоуправлінні школою. Адже відповідно до концепції загальної середньої освіти діяльність останньої „вибудовується” так, щоб сприяти становленню особистості як творця і проектувальника власного життя” (П. Ш. 22002, с. 4).
Тобто, безперечно, важливим є створення інституту впливу на сам освітній процес. Адже останній саме для них і створений. Тому враховування думки учнів в управлінні навчальним закладом має мати важливе змагання й бути не просто проголошені, але й обґрунтованими широкими системами реалізації, закріплена у відповідних актах. Через них також змогло б здійснитися зобов’язання держави у системі освіти щодо самореалізації особистості (Дз., с. 216).
Таке право, безперечно, закріплене в Законі України „Про освіту” статті 51. Тут зазначено можливість особистої або через своїх представників участі у громадському самоврядуванні, в обговоренні, вирішенні питань удосконалення навчально-виховного процесу” (А, с. 539). Таким чином, цілком реально з цього випливає твердження, що учні на практиці у своєму шкільному житті повинні були відчути механізм власного впливу на освіту. Це б підтвердило її демократичний характер і виходячи з цього давало поштовхи до розвитку.
Але тут також потрібно проаналізувати реалізацію відповідного повноваження. Конкретнішого закріплення це право отримало в Положенні про загальноосвітній навчальний заклад, де зазначено, що воно включає в себе „участь в органах громадського самоврядування” (П, р. 42).
До таких інститутів в першу чергу належать загальні збори (конференція) колективу закладу освіти. Проте про цей орган вже йшлося вище. Тому варто лише зазначити, що реального учнівського впливу він не закріплює. Відповідно до статті 16 Закону України „Про освіту” існують ще й інші органи громадського самоврядування, які можуть об’єднувати усіх учасників навчально-громадського самоврядування, які „можуть об’єднувати усіх учасників навчально-виховного процесу” (А, с. 535).
Оминаючи цю тему учнівського самоуправління ( бо про це буде йти мова окремо) варто виділити, що всього відповідно до Положення про загальноосвітній навчальний заклад такою організацією може бути рада цього ж таки закладу (П. р. вн).
Тут не можна не віддати належне широким можливостям вихованців в такому органі. Адже останній має обов’язок створювати і різні комітети ( в тому числі учнівський), і затверджувати рети??? Закладу, і вносити пропозиції щодо морального і матеріального заохочення учасників навчально-виховного процесу, вирішує різні бюджетні питання (П. р. 64).
Але ж таки і тут зустрічаються невідповідності. Адже учні складають 25 % членів цього органу (те ж саме), тому їхні пропозиції можуть бути не підтримані. Окрім цього, сама рада цього закладу не є органом повноправного управління школою. Останніми відповідно до Закону України „Про загальну середню освіту є директор та педагогічна рада (А, с. 557).
Окрім цього, вищезгаданий орган самоврядування, а саме його діяльність регулюється статутом Закладу на творення і закріплення якого вихованці майже не мають впливу (Пр. 64). Таким чином, учні досить обмежені у своєму впливі на формування самоврядування школи. Адже такі механізми хоча й існують, проте наявна реальна можливість нехтування й урізання ініціатив вихованців.
Це право водночас пов’язане з наступним повноваженням учнів в освітній сфері. Зокрема, їм гарантується „вільне вираження поглядів та переконань” (Пр. 42). Зрозуміло, що останні повинні поширюватися на усі площини навчального процесу.
Але й це не забезпечить насправді демократичних підвалин. Адже погляди й доцільні пропозиції учнів перш за все повинні і враховуватися. А це право може легко урізуватися, зокрема на вище викладеному прикладі громадського самоврядування.
Окрім цього, йог ймовірність здійснювати через участь у „добровільних самодіяльних об’єднаннях, творчих студіях, клубах, гуртках”, яке також становить одне з важливих повноважень вихованців, закріплене в Положенні про навчальний заклад (там само).
Проте тут варто зазначити, що для їхнього створення і діяльності ініціатива у першу чергу повинна іти від педагогічного колективу. Крім цього, інших інститутів такого забезпечення майже немає. А якщо йй створюється (наприклад, заснування шкільної газети, чи проведення учнівського конкурсу), то переважно організація покладається на самих дітей.
Не менш важливе значення для забезпечення демократичної освіти, для виконання загальних прав дитини і в освітній сфері має гарантія захисту вихованців. Фактично через цей інститут учні можуть втілювати інші свої повноваження у життя.
Саме через нього розкриваються принципи взаємодії між вихованцями і іншими учасниками навчально-виховного процесу. Та й загалом без наявності механізмів захисту, самі права не будуть відігравати у становищі дітей великої ролі.
Тому варто зазначити, що Закон України „Про освіту” проголошує право учнів на „захист від будь-яких форм експлуатації, фізичного та психічного насильства, від дій педагогічних, інших працівників, які порушують право або критикують їх честь і гідність” (А, с. 539). Оскільки останнє становить грунт для здійснення інших повноважень, то само повинно забезпечувати особливою системою засобів, діяльність яких повинна бути доведена до відома цих вихованців.
Тут варто звернути в більшій мірі увагу на закріплену в Положенні про навчальний заклад „захист від дій педагогічних та інших працівників, які порушують право” (П. р. 42).
Таким чином, звідси випливає, що у школі повинні існувати реальні демократичні інститути до складу яких, окрім вихователів, мають входити ще й інші нейтральні особи, зокрема учні. Переважна кількість останніх у таких механізмах забезпечила б їх справедливий характер. Проте цього не відбудеться. Адже відповідно до Положення про загальноосвітній навчальний заклад повноваження такого захисту покладається по директора. Але відповідно до вище викладених тез такий інститут не може носити демократичного характеру.