Поняття і природа юридичної деонтології
План
Вступ
Правова культура людини - це міра пристосованості її до законів природного права. Специфічним видом правової культури людини є професійна культура юриста, її можна визначити як міру пристосованості юриста до законів, які сама природа створила для того, хто бере на себе соціальну роль юриста.
Професійна культура юриста в такому розумінні не є тотожною його юридичним знанням - це різні речі. Різниця між ними полягає в тому, що професійна культура юриста - це єдиний засіб, який здатен забезпечити використання своїх професійних знань на службі Закону, а не супроти нього.
Відсутність сьогодні в Україні належного правового порядку вказує на гостру потребу нашого суспільства в забезпеченні правової культури громадян, і особливо професійної культури юристів.
Одним із найважливіших засобів забезпечення професійної культури юриста є юридична деонтологія. Юридична деонтологія - це галузь науки (і відповідна їй учбова дисципліна), що вивчає обов'язки, котрі накладаються на юриста у зв'язку з його професійною діяльністю.
1. Визначення деонтології
Відомо, що деонтологія, а тим більше - юридична деонтологія як наука виникла порівняно недавно.
Залежно від професії існують різні види деонтології. На сьогодні в Україні найбільш розроблена (досліджена) медична деонтологія. Напевно, причина у тому, що найбільш цінним для людини є її життя, здоров'я і саме буття, яке часто залежить від лікарів, від виконання ними професійного обов'язку. Юристи мають справу з аналогічними цінностями, у їхніх руках - доля людини. Але правнича деонтологія перебуває лише на початковій, дискусійній стадії дослідження.
За словником іншомовних слів, «деонтологія - це розділ етики, що вивчає проблеми обов'язку, сферу обов'язкового, всі форми моральних вимог та співвідношення їх».
Слово «деонтологія» грецького походження. Його вперше ввій англійський філософ права Ієремія Бентам у праці «Деонтологія» (1834 р.). Деонтологія, основи якої досліджував Бентам, є вчення про професійні обов'язки і врахування результатів їх виконання людиною. У кожній дії важливий результат, вчить Бентам, тобто та користь, яку дія приносить. Як зазначає В. Г. Сокуренко, початок користі (за Бентаном) становить основу деонтології.
Сокуренко В. Г. започаткував дослідження ідей (засад) правничої деонтології. У вступі до монографії А. М. Савицької («Возмещение ущерба, причиненного ненадлежаним врачеванием» (1982 р.) він розглядає медичну деонтологію з позиції юриста, права і моралі. Вчений зробив спробу розробити основні вимоги до професійно-правових обов'язків юриста, аналогічно вимогам, які стосуються лікаря.
У другій половині 80-х рр. вперше була запроваджена навчальна дисципліна «Деонтологія», її започаткував проф. В. М. Горшеньов у Харківському юридичному інституті як пропедевтична, вступна, можливо й експериментальна. У 1988 р. видано відповідний навчальний посібник.
По суті погляди на правничу деонтологію, викладені професорами В. Г. Сокуренком та В. М. Горшеньовим, - діаметрально протилежні. Якщо перший приділяє основну увагу внутрішнім процесам, які відбуваються у юриста при виконанні службового обов'язку, то другий - здебільшого надає перевагу зовнішнім.
Існування різних підходів до деонтологічних проблем - безумовно збагачують правничу науку, роблять її більш змістовною, ґрунтовною.
Передусім, досліджується етимологія слова «деонтологія». Так, «онтологія» (від грец. - ontos - суще а deon (deontos) - потрібне, необхідне і логія - слово, поняття, вчення) - це розділ філософії, вчення про буття (на відміну від гносеології - вчення про пізнання, в якому досліджуються всезагальні основи, принципи буття, його структура і закономірності). Якщо для онтології важливий хід думок у минуле, до початку створення (утворення), то для деонтології - хід думок у майбутнє, до дій, до потрібного й належного. Онтологія відображає внутрішні процеси минулого, а деонтологія - внутрішні процеси теперішнього й майбутнього. Для належного й потрібного найбільш характерним є внутрішнє ставлення особи до реальної дійсності, що найбільш знаходить свій вияв у обов'язках юриста: спілкуванні, прийнятті рішення, пізнанні явища та ін. Обов'язок - поняття ширше від всіх інших, оскільки основними тут є внутрішні процеси - думки, а не дії. Тобто з почуття обов'язку, його ступеня випливають певні особисті норми, які характеризуються високою якістю.
Поняття юридичної, правничої деонтології
У даний час поширені такі терміни: «правнича деонтологія», «правова деонтологія», «юридична деонтологія». Вважає&Шг-що прикметник «правова» - не зовсім точно відображає наші міркування, оскільки не відображає виду норм: духовних, моральних, позитивних та ін. «Юридична» - більш стосується лише особи юриста, без врахування процесу правотворчості, який відбувається у багатьох випадках без волі юриста.
Мабуть, найбільш вдалою є назва «правнича деонтологія». У слові «правнича» суфікс - нич викликає певну внутрішню асоціацію, приємність, ніжність, ніби нагадує про внутрішні процеси'дії права, яке покликано забезпечувати свободу волі людини. Але право діє в особі людини, а слово «правнича» підкріплює дієвість права (почуттєвого) у поведінці юриста, його свідомості (правовій); внутрішній голос (наказ, імператив).
Сучасні дослідники правничої деонтології часто змішують цю науку із іншими, зокрема з правничою етикою та професійною культурою юриста (правничою культурою). На наш погляд, хоча ці науки тісно пов'язані між собою, проте вони суттєво відрізняються одна від одної. Тому варто окремо розглянути спільні та відмінні риси цих трьох наук.
Так, для цих юридичних наук спільним є предмет дослідження: особа юриста, його професійні дії. Кожна з наук по-своєму підходить до формування юриста як головного суб'єкта права, до пізнання ним правового явища та прийняття справедливого, обґрунтованого рішення.
Вказані науки мають в основному спільні компоненти, деякі спільні принципи та функції. Так, якщо внутрішні аспекти субкультур, які мають відношення до правничої деонтології, притаманні правничій деонтології, а зовнішні аспекти цих же культур - правничій етиці, то обидва аспекти - властиві правничій культурі.
Ці науки нормативні. Для кожної з них важливо дотримувати певних норм поведінки, певних професійно-юридичних постулатів, загальновизнаних культурних парадигм. Ці норми спрямовані на особу юриста, його професійно-правомірну поведінку, на поліпшення взаємовідносин тощо. Як правило, досліджувані науки мають здебільшого одні й ті ж джерела норм і водночас служать джерелами норм одна для одної.
Юридичну деонтологію характеризує інтелектуальна діяльність юриста, його думки, впливи (внутрішніх аспектів) всіх можливих видів культур, субкультур, У той же час для правничої етики, хоча й ? важливою інтелектуальна діяльність юриста, проте оцінка її здійснюється за його службовими діями. Ці дії відображають зовнішні аспекти тих же видів культур (субкультур). Правнича культура вбирає у себе як інтелектуальну, так і фізичну діяльність юриста. Зокрема, до останньої відносять різні практично-професійні навички: культуру фізичного затримання правопорушника, вміння водити службовий автомобіль, майстерність у веденні службової документації тощо. Тобто, для правничої культури важливі думки й дії. Тут мають значення і такі фактори: час, спритність, обсяг дій, простір, залучення інших осіб їх кількість), активність рухів.
Можна сказати, що юридична деонтологія відповідає на запитання: як, що, де, коли (в мисленні).
Промінна деонтологія, призвана деонтологізувати правничу етику й правничу культуру юриста, консолідувати їх, зробити більш духовними, душевними, свідомими, чуттєво-нормативними, а, можливо, й більш гуманними. Тобто, в усі практичні дії юриста повинна вкладатися душа, душевне тепло. Таку функцію й виконує правнича деонтологія, яка є своєрідним виміром правничої етики й правничої культури юриста.
У науковій літературі виявляються різні підходи щодо визначення юридичної деонтології. Так, В. М. Горшеньов та І. В. Бенедик визначили правничу деонтологію як галузь юридичної науки, що узагальнює (інтегрує) систему знань про мудрість спілкування й мистецтво прийняття правильного рішення у юридичній практиці, тобто науку про пошук атмосфери необхідного, істинного результату у спілкуванні юриста як з колегами, так і з тими, кому він надає свої професійні послуги і кого повинен обслуговувати правовими засобами у процесі реалізації ними свого правового статуту.
О. Ф. Скакун і І. М. Овчаренко зазначають, що правнича деонтологія - галузь юридичної науки і навчальна дисципліна, яка є узагальненою системою знань про кодекс професійної поведінки юриста. Цю дефініцію автори розглядають: у вузькому значенні - як науку про застосування загальних норм моралі у специфічних умовах діяльності юристів - професіоналів; у широкому - як науку, Щр аналізує поряд з моральними, психологічні, політичні, професійні, етичні, естетичні вимоги, які регламентують ставлення спеціаліста до об'єктивної праці -клієнта, а також до своїх колег, і забезпечують в цілому режим найбільш оптимальної і гарантованої поведінки осіб у стані їх взаємозалежності С. Д. Гусарєв, О. М. Карпов солідаризуючись з О. В. Шмоткіним, вважають, що під юридичною деонтологією доцільно розуміти систему загальних знань про юридичну науку та юридичну практику, вимоги до професійних та особистих якостей юриста, про формування цих якостей.
Аналіз наведених дефініцій юридичної деонтології дозволяє згрупувати основні позиції у чотири групи:
1) кодекс професійної поведінки, професійний етикет, застосування норм моралі, моральні вимоги (нормативи), співпраця з колегами, взаємостосунки з громадянами, мудрість спілкування;
2) відомості (система знань) про правознавство;
3) відомості про юридичну практику, основні юридичні спеціальності;
4) ставлення до професійної діяльності, мистецтво прийняття правильного рішення.
Розуміння юридичної деонтології можна сформулювати у двох положеннях. Доцільно розглядати правничу деонтологію по-перше - як вступ до спеціальності, метою якого є навчити студента вважати совість (сумління), справедливість головним критерієм, виробити внутрішнє почуття, переконання до прийняття справедливого обґрунтованого юридичного рішення; по-друге - як вступ до філософії права.
Правнича деонтологія досліджує ще й такі проблеми: пізнання сутності внутрішнього імперативу службового обов'язку у правових явищах; пошуки та встановлення об'єктивної істини у правовому явищі самим юристом (а не іншими установами, особами); використання у службовій діяльності, поряд з позитивним правом, норми природного права для об'єктивної оцінки правової ситуації.
Всі ці положення доцільно досліджувати з позиції філософії права, культурології права, соціології права, юридичної психології, теорії держави і права та інших наук. Тут виявляється зв'язок правничої деонтології та суспільних наук.
Отже, правнича деонтологія - це філософсько-правова наука про пізнання юристом у правових явищах сутності внутрішнього імперативу службового обов'язку, який створює передумови формування особистісних норм професійної поведінки і мотиви їх вибору з метою формування внутрішнього переконання, встановлення об'єктивної істини та прийняття справедливого правового рішення.
3. Принципи і функції юридичної деонтології
Юридична деонтологія ґрунтується на відповідних принципах. Ці принципи (гуманність, справедливість, милосердя тощо) співпадають в основному з принципами професійної етики юриста. Але є і свої власні принципи.
Так, основним принципом правничої деонтології є нормативність. Це означає, що кожна професійна дія юриста підпорядкована певним нормам. Але це не обов'язково правову норми, які регулюють всю життєдіяльність особи. Йдеться про загальноприйняті моральні норми, особливо власні норми юриста, які він виробив під впливом різних чинників.
Принцип самостійності полягає в тому, що теоретичні положення правничої деонтології стосуються кожної особи зокрема. Юрист самостійно формує свою поведінку, яка спрямована на підвищення ефективності правоохоронної діяльності щодо громадян і суспільства в цілому. Також самостійно виробляє у себе почуття внутрішнього імперативу службового обов'язку за велінням серця та покликанням сумління.
Стосовно принципу індивідуальності наголосимо, що деонтологічна норма для кожного юриста - це його особиста норма, її не може використати інший юрист. Якщо така спроба і буде, тоді, хоча б частково, настануть зміни у самій нормі, і вона вже не характеризуватиметься індивідуальністю. Для будь-якого іншого юриста, який потрапить в аналогічну ситуацію, деонтологічна норма буде вже іншою.
Принцип неповторності особливо важливий у юридичній діяльності. Практика підтверджує, що в житті різні люди навіть у подібних ситуаціях чинять по-різному. На перший погляд, дії двох юристів видаються ідентичними, але певні відмінності все ж існують. Недарма кажуть, що немає навіть подібних двох крапель води, не кажучи вже про норми поведінки чи рівень усвідомлення службового обов'язку.
Унікальним принципом юридичної деонтології є нестандартність. Суть цього принципу полягає в тому, що деонтологічні норми розраховані не на взірцеві, ідеальні ситуації, а на несподівані, неподібні, нестандартні. Деонтологічні норми мають найбільшу цінність саме у нестандартних умовах, коли практично неможливо застосувати традиційний підхід, що доволі часто трапляється в юридичній практиці.
Моментальність характеризує високий ступінь кмітливості юриста, його здатності швидко й безпомилково приймати обґрунтоване правильне рішення. Таке мистецтво вирішення юридичних справ формують деонтологічні норми.
Дуже близьким за змістом до принципу моментальності є принцип непередбачуваності. Адже у багатьох випадках дії юриста не запрограмовані. Виникають ситуації, до яких юрист не готовий. Тому деонтологічні норми розраховані на такі явища і скеровують юриста на відповідні правомірні дії.
Головне у професійній діяльності юриста - вчасно прийняти оптимальне рішення. Цьому сприяє такий принцип правничої деонтології, як своєчасність. Не підготовлене (не обґрунтоване) рішення невелике запізнення істотно впливають на кінцевий результат або на ефективність роботи. Своєчасність забезпечується розвиненою інтуїцією, внутрішнім переконанням і навіть певним професійним ризиком.
Юридична деонтологія характеризується ще й таким принципом, як практичність. Саме на практиці, а не під час теоретичних занять, формує кожен юрист норми своєї поведінки. Теорія норм поведінки юриста може передбачати його дії, але не деталізувати їх. У конкретних випадках дії особи значно деталізуються, що фактично не має аналогів.
Зрозуміло, що важливим для юридичної деонтології є принцип конкретності. Йдеться про конкретне рішення юриста, конкретний внутрішній імператив службового обов'язку. Загальні рішення не характеризують особу юриста як професіонала, хоча вони можуть мати конфіденційний, тимчасовий характер. У підсумку юрист повинен прийняти рішення щодо себе чи своїх дій.
Безсумнівно, вищенаведені принципи правничої деонтології об'єднує принцип правового почуття. Справа у тому, що формування юристом своїх власних норм поведінки має відбуватись під кутом зору дотримання вимог чинного законодавства. Такий стан у соціалістичному праві називався законністю. Незважаючи на такі особливості як моментальність, непередбачуваність, нестандартність, самостійність, юрист повинен діяти згідно із правовим почуттям.
Звичайно, кожен принцип діє не окремо, а у певній сукупності, іноді підсилюючи один одного. У деяких правових явищах «спрацьовують» практично всі принципи правничої деонтології. У цьому полягає єдність принципів як необхідна умова дії деонтологічних норм.
Література
1. Сливка С.С. Правнича деонтологія. Підручник. – К.: Атака, 1999. – 336 с.
2. Алексеев Н.Н. Основы философии права. – СБб.: Лань, 1999. – 256 с.
Алексеев Н.Н. Философия права. – М.: Норми, 1997. – 336 с.
Гусарєв С.Д., Карпов О.М. Юридична деонтологія: Навч. Посіб. – К.: 1998 – 156 с.