Місцеве самоврядування і громадянське суспільство: проблема співвідношення.
Постановка проблеми
Україна – це держава, яка першою в світі прийняла свою власну Конституцію (Конституцію Пилипа Орлика – 1710 р.). З набуттям незалежності (1991 р.), Верховна Рада України 28 червня 1996 р. прийняла Конституцію України, яка визначила статут України – суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава. Таким чином, на конституційному рівні закріплено верховенство права, закону.
Загальновідомо, що одне з важливих місць у системі життєдіяльності людини, суспільства, держави належить селам, селищам, містам, в яких практично сконцентровані всі ланки влади, ресурси (населення, земля,надра) і комунікації. Сьогодні ми можемо констатувати, що вперше за останні кілька сотень років в Україні реалізуються на практиці ідеї місцевої влади – влади місцевого самоврядування, які були чинними в нашій державі 500 років тому. Магдебурзьке право – це історичний документ, що заклав перші підвалини демократичного самоврядування в Києві та інших містах України, визначив права та обов’язки територіальної громади.
Магдебурзьке право – це сьогоднішнє закріплення в нашому законодавстві (Конституція України, законах України) принципу самоврядування – наявності певного права в територіальних громад.
Таким чином, відкривається реальна перспектива вдосконалення і розвитку самоврядування в селах, селищах, містах, столиці нашої держави на новому історичному етапі.
У Конституції України 1996 р. вперше за новітніх часів на конституційному рівні проголошено, що «в Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування (ст. у конст. Укр.) і закріплено поняття місцевого самоврядування, яке визначається як право «територіальної громади – жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста – самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України» (ст. 140 Конституції України)
Місцеве самоврядування в Україні – це комплексна галузь українського права, що представляє собою сукупність правових норм, які закріплюють, регулюють суспільні відносини , що виникають в процесі організації місцевого самоврядування, вирішення територіальною громадою безпосередньо через органи місцевого самоврядування питань місцевого значення, а також у процесі реалізації окремих державних повноважень, якими можуть наділятися органи місцевого самоврядування.
Місцеве самоврядування в Україні має давню історію. Управління в українських містах та регіонах традиційно базувалося на використанні різних історичних форм місцевого самоврядування (вічового права, магдебурзького права, козацького самоврядування, земства тощо), що відповідало тенденціям розвитку європейської цивілізації.
Відновлення та розбудова на демократичних засадах української державності об’єктивно призвели до пошуку такої організації влади, яка відповідала б як національним традиціям, так і сучасним світовим та європейським демократичним вимогам, була б спрямована на забезпечення прав і свобод людини, задоволення її потреб, підвищення ефективності надання громадських послуг.
Нова модель влади вже не могла базуватися на політико-організаційному принципі «вертикалі влади», реалізація якого фактично відсторонює людину від участі в управлінні державними та громадськими справами. Світовий та європейський досвід переконливо свідчить, що в демократичному суспільстві територіальна організація влади може будуватися лише на основі обов’язкового використання місцевого самоврядування – специфічної форми публічної влади, територіальних громад, в рамках якої забезпечується реалізація їх права здійснювати управління в межах відповідних територіальних одиниць, самостійно вирішувати всі питання місцевого значення. Місцеве самоврядування сьогодні виступає важливим фактором демократизації суспільного життя, децентралізації управління та необхідною передумовою становлення громадського суспільства, наближення влади до її джерела – народу. І навпаки, місцеве самоврядування може ефективно функціонувати лише за умови наявності розвинутих елементів громадського суспільства. Важливим кроком у становленні місцевого самоврядування в Україні стало прийняття 26 березня 1992 р. нової редакції закону (тепер він мав назву закон України «про місцеві Ради народних депутатів та місцеве а регіональне самоврядування»), в якій передбачалося впровадження інститутів місцевого і регіонального самоврядування. Надійною правовою основою місцевого самоврядування стала Конституція України 1996 р., де самоврядування визнане одним із елементів конституційного ладу держави. Прийняття Конституції відкрило простір для становлення реального місцевого самоврядування в Україні. Правові засади місцевого самоврядування також закріплені в нині чинному законі Україні від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування в Україні».
Перший досвід свідчить, що цей процес проходить досить складно та суперечливо. Розвиток місцевого самоврядування в Україні стримується, насамперед, економічними чинниками, відсутністю достатніх матеріальних та фінансових ресурсів для здійснення завдань і функцій місцевого самоврядування. Немаловажну роль відіграють також і чинники політичного, правового і психологічного характеру, це й відсутність реального суб’єкта місцевого самоврядування – самодостатньої територіальної громади, яка володіла б необхідними матеріальними і фінансовими ресурсами, мала б належні внутрішні джерела формування доходної частини місцевого бюджету, і недостатнє правове забезпечення значного масиву питань організації і функціонування місцевого самоврядування; відсутність нових механізмів взаємовідносин органів місцевого самоврядування з територіальною громадою та її підрозділами, громадськими організаціями, підприємствами, установами та організаціями приватного сектора, інших форм власності; недостатній рівень саморегуляції територіальної громади тощо.
Значною мірою вплив негативних чинників на розвиток місцевого самоврядування та стан соціально-економічного розвитку українських міст можна зменшити шляхом реалізації програм, спрямованих на налагодження взаємодії та співпраці на засадах рівноправності між муніципальним, приватним і громадським секторами, між органами і посадовими особами місцевого самоврядування та громадськими організаціями, об’єднаннями підприємців, ініціативними групами членів територіальної громади, що формуються з метою залучення громадян до безпосередньої участі у здійсненні функцій місцевого самоврядування. Біленчук П.Д., Кравченко В.В., Підмогильний М.В. місцеве самоврядування в Україні. Навчальний посібник.-К: Атака, 2000. – с 7. Над проблемою місцевого самоврядування в Україні сьогодні працює велика плеяда українських дослідників. Перші результати свідчать, що місцеве самоврядування в Україні – це довгострокова стратегія розвитку суспільства на демократичних засадах.
Публікації науковців.
Місцеве самоврядування розглядається як елемент механізму держави – децентралізоване державне управління. Питання чи є місцеве самоврядування складовою частиною громадянського суспільства, залишається спірним. Його вирішення потребує врахування низки тенденцій, характерних для сучасного стану розвитку інститутів місцевого самоврядування. Загальнонаціональне значення багатьох функцій, здійснюваних місцевими владами, викликає необхідність підтримання хоча б мінімальних стандартів їх реалізації, а зміцнення соціальної спрямованості держави окреслює цілі сучасної регіональної політики у соціальній сфері – забезпечення достатнього рівня добробуту в кожному регіоні, створення приблизно однакових життєвих умов для усіх громадян, незалежно від місця їх проживання. Адже якщо відмінності в умовах життя та виробництва між окремими територіальними одиницями будуть занадто великими, це зайде у протиріччя з таким правовим принципом як надання усім громадянам рівних можливостей незалежно від того, на території якого муніципалітету вони мешкають, та стане на заваді рухової робочої сили і капіталу.
Як результат – наслідком поєднання державної і місцевої політики стало те, що протягом другої половини двадцятого століття лінія розподілу між загальнодержавним і місцевим стала менш виразною.1 Саенко Ю., Ткачук А., місцеве самоврядування в Україні: проблеми і прогнози.-К: інститут НАНУ, 1997 С 128. Інколи в літературі йдеться про необхідність чіткого поділу повноважень між загальнодержавними, регіональними та місцевими рівнями управління – чим більше самоврядування обмежується місцевими справами, тим більший простір йому може бути наданий, і навпаки, чим більше покладається на нього загальних справ, тим більше воно стримується у своїх діях і підпадає під контроль державної виконавчої влади. Але слід врахувати, що неможливість чіткого розмежування справ місцевого та державного значення вимагає пошуку більш складних шляхів вирішення цієї проблеми. Межі втручання держави дістали своє відображення у Європейській хартії місцевого самоврядування. Отже, необхідно констатувати обґрунтованість державного впливу щодо подій, які відбуваються на місцевому рівні.
Традиційно громадянське суспільство розуміється як сфера, на яку індивід має прерогативи перед державою, тобто має місце автономність громадянського суспільства як сфери приватних інтересів по відношенню до держави. Проте збіг вагомої частини інтересів місцевої громади з інтересами державного організованого суспільства не дозволяє обґрунтувати прерогативи місцевих колективів на самостійне вирішення відповідних питань. Сучасна конституційна практика багатьох держав свідчить, що активність у напрямі реалізації зазначених інтересів є одночасно атрибутом і інститутів місцевого самоврядування і держави, різним є лише коефіцієнт їх участі та принципи побудови відносин між ними.
У контексті визначення ролі кожної з названих підсистем суспільства цікавим є погляд сучасного дослідника Т. Янссона. Аналізуючи ці питання, він запропонував замість жорстокого протиставлення держави та громадянського суспільства тривалентну систему вирішення проблеми. На його думку, в даному випадку ми маємо справу зі своєрідним «трикутником»: зверху розташовується держава, знизу, з одного боку, - добровільні об’єднання, що функціонують у «приватній, соціальній, вільній сфері», а з іншого, - місцеве самоврядування, що перебуває у суспільній та державній сферах одночасно. Цей підхід вигідно відрізняється від інших тим, що поміж іншого фіксує конвергентні стани системи відносин держави і громадянського суспільства і в той же час аж ніяк не виключає і не піддає сумніву факт автономності сутнісних засад цих двох сфер людської життєдіяльності. Чапала Г. місцеве самоврядування і громадянське суспільство//Право України. – 2004. - №2 С. 128. Таким чином, підкреслюється, що громадянське суспільство, будучи феноменом, який саморегулюється, перебуває у суттєвій залежності від держави.
Поряд зі з’ясованим інтересом держави до подій на місцевому рівні, що повинна забезпечувати певний мінімальний рівень послуг на усій території, в контексті визначення місця місцевого самоврядування у системі «держава – громадянське суспільство» заслуговують на увагу й самі методи організації діяльності місцевих співтовариств. Як відзначається у спеціальних дослідженнях проблематики громадянського суспільства, останнє характеризується встановленням елементарних соціальних зв’язків між індивідами – кожна приватна особа, маючи на меті свій власний інтерес, вступає у взаємовідносини з іншим суб’єктом, який, у свою чергу пов’язаний подібним чином з іншими. Тобто рішення, вступати або не вступати в ті чи інші форми соціальної інтеграції в межах громадянського суспільства, є виключною прерогативою самого індивіда. Натомість і місцевому самоврядуванні вже сам факт проживання на певній території має наслідком залучення особи у відповідні соціальні відносини.
Окремі місцеві жителі можуть обрати пасивний варіант поведінки, не беручи участі у діяльності місцевої громади, але і в такому разі вони все одно будуть повинні виконувати волю активної громади, втілену у відповідних рішеннях, що є обов’язковими до виконання на відповідній території.
Ще на початку ХХ століття М.І. Лазаревський відзначив, що належність особи до того чи іншого приватноправового союзу, рівно як і вихід з нього , залежать виключно від доброї волі, через що лише виключно від людини залежить і підпорядкування вимогам цього союзу; натомість звільнення від впливу самоврядної одиниці, зо слушними зауваженнями автора, передбачає істотні обмеження, - безумовно, можна припинити зв’язок з даною одиницею, виїхавши з її території, але по-перше, не всі мають таку можливість, а по-друге, в силу того, що за загальним правилом територію держави поділено на самоврядні одиниці, вийти з однієї не можна інакше, як шляхом вступу до іншої.
Отже, якщо громадянське суспільство втілюється насамперед у приватноправових відносинах, з усіма їх атрибутами, такими як свобода договору, формальна рівність сторін та ін., то відносини з місцевого самоврядування не характеризуються подібною однорідністю.
Як зазначає вітчизняний дослідник І.С. Щебетун, місцеве самоврядування має особливу природу, що відрізняє його і від державного управління в інтересах усього суспільства, усіх територій, і від дій конкретних фізичних і юридичних осіб. Місцеве співтовариство має статус локальної публічної корпорації; ця комунальність являє собою щось «громадсько-публічне», середнє і посередницьке між державним і приватним. Щебетун И.С. Организационно-правовые гарантии местного самоуправления в Украине: монография. – Донецк: Дельта, 2002.-С.129
Зазначені обставини мають вагомі підстави для конституювання місцевого самоврядування як інституту, що має як ознаки, властиві виключно структурам громадянського суспільства, так і ознаки, притаманні власне державі, та дозволяють позіціонувати його як особливий інститут в системі суспільства.
Наявність у цього інституту деяких ознак, характерних для державної організації, багатьох авторів схиляла до думки про структурну єдність цих двох систем, зокрема В. Борденюк вважає, що система органів місцевого самоврядування є компонентом механізму держави, основне соціальне призначення якого полягає в реалізації завдань і функцій держави. Борденюк В. місцеве самоврядування в механізмі держави: конституційно-правовий аспект//Право України.-2003. - № 4 – С. 14-17
Загалом, прихильники подібної очки зору закріплення у законодавстві державної влади та місцевого самоврядування як організаційно відокремлених систем розглядаються як штучне відокремлення низового рівня державної влади, що суперечить принципу її єдності.
Для загальної теорії держави і права традиційним є розуміння державного апарату як системи, внутрішня побудова якої характеризується ієрархічністю.
Певні підстави для висновку про спільність завдань місцевого самоврядування та держави дає вже зазначений збіг значного кола їх інтересів, проте суб’єкти місцевого самоврядування реалізують також істотний обсяг інтересів, що є байдужим для держави, хоча й не суперечать інтересам останньої. Поряд із неоднорідністю інтересів досліджуваних підсистем публічної влади, розуміння тієї обставини, що органи місцевого самоврядування не пов’язані між собою адміністративною підпорядкованістю та загалом організація місцевого самоврядування не передбачає будь-якої централізації чи субординаційної співпорядкованості є характерним для переважної більшості сучасних досліджень проблематики організації місцевої влади.
Як зазначають М.О. Баймуратов та В.А. Григор’єв, незважаючи на те, що самоврядні і державні начала в управлінні на локальному рівні фактично сполучаються у єдиному інструментально-нормативному комплексі публічної влади і синергетично спільно беруть участь у реалізації публічно-владних повноважень, що на практиці інтегрує їх у єдиний, але вже інституційно-нормативний комплекс публічної влади, ці дві підсистеми публічної влади повністю самостійні та рівноправні. Баймуратов М.А., Григорьев В.А. Муниципальная власть: актуальные проблемы становления и развития в Украине: Монография. Одесса : «Юридична література», 2003 – С.31
Специфіка місцевого самоврядування вимагає його теоретичного осмислення як інституту, що не може бути однозначно віднесений до громадянського суспільства. У свою чергу, ознаки місцевого самоврядування, які споріднюють його з інститутами громадянського суспільства, будучи основою його ефективності, потребують чітких гарантій захисту місцевого самоврядування від поглинання державою. Подібну небезпеку фактично визнає М. Корнієнко, коли зазначає, що наділення місцевого самоврядування подвійною природою суперечить теорії цілісних соціальних систем, - один і той самий соціальний елемент не може одночасно належати двом різним системам (територіальним колективам громадян і державі, системі органів місцевого самоврядування і державному апарату); досвід свідчить про те, що рано чи пізно він виявиться цілком підпорядкованим якійсь одній із цих систем. Корнієнко М. Державна влада і місцеве самоврядування: актуальні питання теорії і практики//Українське право. – 1995 - №1(2) – С.72
Але висновок автора – закріпити місцеве самоврядування за «однією із систем» - державою уявляється недостатньо виваженим, оскільки, по-перше, означена теорія лише відображає тенденцію, прагнення з боку держави і територіальних громад, контролювати місцеве самоврядування в повному обсязі, існування якого мало хто заперечуватиме.
Наближення місцевого самоврядування як до держави, так і до громадянського суспільства повною мірою відповідає сучасним уявленням про сутність зазначених соціальних феноменів. Більше того, є об’єктивною закономірністю питання факту. Так, природу ефективності місцевого самоврядування як форми управління слід шукати саме у його соціальному підґрунті – об’єднанні мешканців тих чи інших територіальних одиниць завдяки спільним інтересам у територіальні спільноти, діяльність яких позбавлена недоліків бюрократичного процесу прийняття рішень на загальнодержавному рівні.
Ще Г. Еллінек звертав увагу, що «територіальні корпорації ґрунтуються на соціальному базисі, створеному не державою, а саме на спільних інтересах сусідства».
А. Д. Градовський відзначав, що «існування сільських громад та міст корениться в таких первісних умовах суспільного життя, що значення їх саме як суспільних одиниць ніколи не могло заперечуватися у повній мірі».
У спеціальних дослідженнях проблематики громадянського суспільства його зв’язок із державою визначається як взаємозалежність та взаємо доповнення. Конституювання місцевого самоврядування як інституту, що перебуває у пограничному полі між державою та громадянським суспільством, дозволяє констатувати аналогічний характер зв’язку в системах «місцеве самоврядування – держава» та «місцеве самоврядування – громадянське суспільство».
Зокрема, очевидною є потреба у активності держави з визначеності правових меж діяльності місцевого самоврядування, забезпечення його фінансовими ресурсами та механізмами примусового виконання рішень, гарантування своїм громадянам певного мінімального рівня задоволення соціальних потреб на всій території держави. Більш складним уявляється встановлення характерних для цих зв’язків закономірностей. Зокрема, можна стверджувати, що низькій рівень соціальної активності членів місцевого співтовариства компенсується надмірним втручанням у відповідні суспільні відносини з боку інститутів державної влади і навпаки – вирішення на автономних засадах значного кола питань організації сумісної життєдіяльності місцевого населення знижує потребу використання державно-примусових заходів.
Обумовлені побоюваннями за цілісність держави спроби значного числа вчених довести саме державну природу місцевого самоврядування є зрозумілими, але визнання громадського потенціалу місцевого самоврядування у поєднанні з визнанням пріоритету інтересів усього суспільства в особі держави включає можливість протистояння та відображає реальний стан речей. Саме в гарантуванні можливостей територіальних спільнот, їх юридичному захисті від зазіхань з боку державної влади слід шукати позитивний зміст протистояння державних та громадянських концепцій місцевого самоврядування. Чапала Г. місцеве самоврядування і громадянське суспільство//Право України. – 2004 -№2, С 131
Завдання.
Обстоюючи необхідність докорінного вдосконалення системи місцевого самоврядування, вчені та практики зазвичай наводять стандартний набір аргументів. Серед них: надмірна централізація влади на регіональному рівні, недієздатне місцеве самоврядування, нераціональна побудова системи територіального устрою України та головна проблема співвідношення: місцеве самоврядування і громадянське суспільство. Гадаю, що умови державного будівництва інших народів були не кращими. Тому треба виходити з наявності реальних умов, а не скаржитись на те, що не пощастило реалізувати результати чистої теорії. Якщо не впадати в юридичний ідіотизм, то треба займатися реальними справами, розв’язувати життєво важливі проблеми, а не вигадувати красиві концепції, які ніколи не будуть втілені у життя.
Органи місцевого самоврядування не мають достатніх можливостей (передусім фінансових) для розв’язання місцевих проблем. Чинне законодавство (а ще більше – чинна система влади) дають багато важелів для втручання органів державної влади у самоврядні функції. А там, де лідери громад виявляють непокору, їх, зрештою, або «приборкують», або усувають з посад.
Відтак відсутня й справжня зацікавленість місцевих громад у формуванні якісної самоврядної влади. Негативно позначається на рівні цієї влади й політична неструктурованість на рівні населених пунктів. Часто місцева влада не відображає поглядів більшості виборців, об’єднаних у різні структури громадянського суспільства (осередки партій, громадські організації, товариства тощо), а є фактично лише оформленням місцевих номенклатурних, підприємницьких або й криміналізованих кланів. Така влада за своєю природою нездатна дбати про суспільний інтерес. Це в свою чергу призводить до зниження якісного рівня державної влади на місцях і в центрі, в неспроможності цієї влади діяти в інтересах суспільства.
Незаперечно й інше: розумна, сильна державна влада стимулюватиме оптимальну децентралізацію й самоврядування. Головним завданням нового Президента України є формування по-справжньому ефективної й відповідальної системи влади, здатної діяти в інтересах народу. На рівні місцевого самоврядування це означає, що слід домагатися балансу права й відповідальності кожного органу місцевого самоврядування, причому підкріпленого спроможністю (матеріальною, фінансовою, правовою) виконувати покладені на цей орган обов’язки. Крім того, треба визначити найоптимальніший спосіб формування органів місцевого самоврядування.
Світова практика (зокрема й досвід посткомуністичних країн, які сьогодні приєдналися до Європейського Союзу) показує, - Україна зможе перейти до системи дієвої, народної, відповідальної влади лише через доповнення державної влади ефективним місцевим самоврядуванням. Це дозволить повернути народові роль суб’єкта в системі організації влади.
Спільна взаємодія цих двох влад у процесі державного будівництва сприяє створенню умов розвитку громадянського суспільства. Без реального місцевого самоврядування подальший розвиток України як демократичної держави з комфортним проживанням та безпекою її громадян неможливий. Загальна теорія держави і права. За ред.. Цвіка М.В., Ткач В.Д., Петришина О.В. – Харків: Право, 2002 – С. 55
Забезпечене, комфортне життя кожного громадянина повинне залежати від того, яке керівництво він сам обере для своєї громади, для села, селища, міста. І коли донедавна з владних трибун часто лунало гасло: «Сильні регіони – сильна держава», то, ставлячи на чітке місце конкретну людину з її конкретними проблемами, це гасло модифіковано на : « Сильна й заможна громада – сильна й заможна Україна».
Звідси випливає першочергове завдання реформи державної влади та місцевого самоврядування – забезпечити українських громадян якісними та доступними державними та громадськими послугами, наблизити їх до споживачів. Місцеве самоврядування. У пошуках золотої середини//Урядовий кур’єр. – 2005. - №200. – С. 10
Результати власних досліджень.
Необхідність проведення реформи місцевого самоврядування в Україні обґрунтована юридичною наукою ще понад півтора десятків років тому. Особливо очевидним це стало після ратифікації Європейської хартії місцевого самоврядування і порівняння з Європейськими здобутками в цій сфері.
Рішуча підтримка Президентом України Віктором Ющенком процесу наближення місцевого самоврядування в Україні до європейської моделі, а відтак подолання найголовнішої перешкоди на цьому шляху – опору влади природному розширенню повноважень місцевих громад вселили надію на реалізацію довгоочікуваних сподівань.
Скажімо, у Франції надзвичайно обережно поставилися до процесу реформування. Так свого часу тут практично повністю відмовилися від вольових методів, натомість держава фінансово сприяла об’єднанню територіальних громад у разі такого бажання самих громад під реалізацією окремих проектів.
Не може не турбувати фактична відсутність нині реальних і до того ж неабияких коштів для забезпечення міцної фінансової самостійності територіальних громад, створення серйозної матеріальної інфраструктури, без чого реформа взагалі втрачає сенс.
Цілком очевидно, що має бути серйозно продумана етапність проведення реформи місцевого самоврядування, її ресурси, початкова, проміжна і кінцева мета.
Однак саме розвиток демократії на місцевому рівні, причетність до якої декларують нині всі політики, науковці, урядовці, змушує нас не стояти на місці, а розбудовувати відповідне законодавче, організаційне, фінансове, методологічне інформаційне підґрунтя реформам.
Нині можна констатувати майже повну відсутність належної матеріальної і фінансової бази місцевого самоврядування. Майже всі такі територіальні громади перебувають на дотації держави, оскільки не мають необхідних фінансових та економічних ресурсів для надання повноцінних громадських, державних, комунально-побутових та соціально-культурних послуг.
Для переважної більшості сільських рад обсяг дотацій з державного бюджету становить 70-90% видатків місцевих бюджетів. Не зупинена тенденція занепаду соціальної інфраструктури села.
Система місцевих податків застаріла і неспроможна забезпечити власні потреби розвитку громад. У системі законодавства щодо місцевого самоврядування панує хаос. Понад двісті законів, які регулюють діяльність органів місцевого самоврядування і органів виконавчої влади на місцях, виписані таким чином, що ці повноваження дублюються, а відтак не досягнуто самостійності місцевого самоврядування і його незалежності від виконавчої влади. Заєць А. Задля розвитку демократії//Урядовий кур’єр. – 2005. - №179. – С. 5
Висновки
Колесо реформи територіальної організації влади в нашій країні хоч ще надто повільно, та все-таки набирає обертів. Щоправда, поки головна дискусія точиться в теоретичній площині. Та дедалі ширший загал починає розуміти, що без удосконалення системи владних інституцій, сутність якого у зміні усталеного з радянської доби тлумачення «людина – для влади» на новітнє демократичне «влада – для людини», розвіюванні міфів про народ як сукупність гвинтиків, свідомістю, буттям і життям котрих можна беззастережно управляти чиновницько-управлінській машині, поверненні первинного значення місцевому самоврядуванню як владі громади, яка не менший брат виконавчій владі держави, а рівноправний партнер з власними правами і обов’язками. Рішуча підтримка Президентом України Віктором Ющенком процесу наближення місцевого самоврядування в Україні до Європейської моделі, а відтак подолання найголовнішої перешкоди на цьому шляху – опору влади природному розширенню повноважень місцевих громад вселили надію на реалізацію довгоочікуваних сподівань.
Місцеве самоврядування сьогодні виступає важливим фактором демократизації суспільного життя, децентралізації управління та необхідною передумовою становлення громадянського суспільства, наближення влади до її джерела – народу. І навпаки, місцеве самоврядування може ефективно функціонувати лише за умови наявності розвинутих елементів громадянського суспільства.
Зрозуміло, що Україна, декларуючи створення незалежної, демократичної, правової держави, формуючи з урахуванням світового досвіду, власну модель організації влади, прийти до визнання місцевого самоврядування як єдино можливої форми організації публічної влади на місцях.
Над питанням місцеве самоврядування і громадянське суспільство: проблема співвідношення в Україні сьогодні працює велика плеяда українських дослідників.
Отже, перші результати свідчать, що місцеве самоврядування та громадянське суспільство в Україні – це довгострокова стратегія розвитку суспільства на демократичних засадах.
Список використаних джерел.
Україна. Закони. Конституція України. – К.: школа, 2002. – 48с
Баймуратов М. А., Григорьев В.А. Муниципальная власть: актуальные проблемы становления и розвития в Украине: Монография. – Одесса: «Юридична література», 2003. – С.31
Біленчук П.Д., Кравченко В.В., Підмогильний М.В., місцеве самоврядування в Україні. Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2000.-304с.
Борденюк В. місцеве самоврядування в механізмі держави: конституційно-правові аспекти//Право України. – 2003.-№4 – С.14-17
Заєць А. Задля розвитку демократії//Урядовий кур’єр. – 2005.-№179-С.5
Корнієнко М. Державна влада і місцеве самоврядування: актуальні питання теорії і практики//Українське право. – 1995. - №1(2).-С.72
Місцеве самоврядування. У пошуках золотої середини.//Урядовий кур’єр. – 2005.-№200.-С.10
Петришин О. Громадянське суспільство – підґрунтя формування правової держави в Україні//Вісник Академії правових наук України: зб. наук. Праць. – 1995. - №2(33) – 3(34). – С.151
Саенко Ю., Ткачук А., Привалов Ю. місцеве самоврядування в Україні: проблеми і прогнози. – К.: Інститут соціології НАНУ, 1997. – С.7
Загальна теорія держави і права. За ред. Цвіка М.В., Ткач В.Д., Петришина О.В. – Харків: Право, 2002. – 342 с.
Чапала Г. місцеве самоврядування і громадянське суспільство//Право України. – 2004. - №2, С. 127-131.
Щебетун И.С. Организационно-правовые гарантии местного самоуправления в Украине: Монография. – Донецк: Дельта, 2002. – С.58.