Право кожної людини користуватися будь-якими заходами, що дозволяють досягти їй найкращого стану здоров’я (ст. 11)
План
1. Право на отримання послуг від соціальних служб (ст. 14)
2. Право осіб з обмеженнями на самостійність, соціальну інтеграцію та участь у громадському житті (ст.15)
Це право має гарантуватися зобов’язаннями Сторін самостійно або у співробітництві з громадськими чи приватними організаціями вживати відповідних заходів для того, щоб, крім іншого: усунути, у міру можливості, причини слабкого здоров’я; забезпечити діяльність консультативно-просвітницьких служб, які б сприяли поліпшенню здоров’я і підвищенню особистої відповідальності за стан здоров’я; запобігати у міру можливості епідемічним, ендемічним, іншим захворюванням, а також нещасним випадкам.
Слід зауважити, що зобов’язання щодо охорони здоров’я населення прямо й опосередковано передбачені в кількох статтях Хартії. Зокрема ст. 2 в основу права на справедливі умови праці покладає захист здоров’я людей у рамках їх трудової діяльності; у ст. З визначено зобов’язання у зв’язку з безпекою та гігієною на виробництві; за ст. 12 право на соціальне забезпечення включає надання соціальних допомог у зв’язку з хворобою; право на соціальну та медичну допомогу передбачено ст. 13 тощо.
В Україні система медичного обслуговування утворює відносно самостійну ланку з розгалуженою системою законодавства, установ та закладів. У законі про Державний бюджет кошти на охорону здоров’я передбачені окремим розділом. Не зважаючи на поступове упровадження платних медичних послуг, на сучасному етапі право на охорону здоров’я в Україні забезпечується державною системою медичного забезпечення. Водночас згідно з Концепцією соціального забезпечення населення (1993 р.) і Основами законодавства про загальнообов’язкове державне соціальне страхування медичне страхування в Україні є одним із видів загальнообов’язкового державного соціального страхування. Отже, організаційно-правовий та фінансовий механізми надання медичної допомоги входять до системи соціального захисту. Натомість Закон України про медичне страхування, який має кардинально змінити ситуацію, ще не прийнято.
Оцінюючи ситуацію із виконанням зобов’язань за ст. 11, Комітет по соціальних правах – Комітет незалежних експертів не досліджує питання про структурну будову відповідної галузі права, його щонайменше цікавлять теоретичні проблеми. Комітет проводить глобальну оцінку відповідності стану з охороною здоров’я вимогам Хартії щодо усунення причин поганого здоров’я (п. 1 ст. 11). Вважається, що держава дотримує цього зобов’язання, якщо вона надала відомості про наявність належної системи охорони здоров’я, включаючи такі елементи: належну і загальнодоступну державну систему охорони здоров’я, що дає змогу надавати медичну допомогу всьому населенню і забезпечує профілактику і діагностику захворювань. Особлива увага приділяється вразливим верствам населення, а також післяпологовим станам породілей. Практика винесення Комітетом висновків свідчить, що високі показники дитячої смертності призводять до негативного висновку. Окрім суто медичних заходів враховуються заходи щодо захисту навколишнього середовища і щодо забезпечення безпеки продуктів харчування, зменшення забруднення повітря, ґрунту та води; для захисту від шуму; щодо лікування деяких захворювань: СНІДу, розумових відхилень, хвороб, пов’язаних з палінням, наркоманією, алкоголізмом та ін.; відомості про рівень числа працюючих у санітарних службах, про число лікувальних закладів (лікарень, диспансерів, медичних центрів) та про їх географічний розподіл. Окрім того, досліджуються питання про консультативні і просвітницькі послуги та профілактику захворювань (практику щодо вакцинації, заходи, пов’язані з інфекційними захворюваннями). Комітет прагне забезпечити, щоб Договірні Сторони мали медичні служби загального профілю у всіх початкових і середніх школах.
Якщо держава при ратифікації Хартії бере на себе зобов’язання за от. 11, у першій доповіді необхідно описати систему охорони здоров’я в країні, при цьому вказати наявні проблеми та їх масштаб. Показники у сфері охорони здоров’я в Україні залишаються критичними.
У Посланні Президента України Верховній Раді України "Про внутрішнє і зовнішнє становище в 2002 р." наведено такі цифри щодо стану здоров’я населення. За даними 2001 р., лише 60% населення вважаються умовно здоровими. Решту становлять інваліди та особи, які перебувають на диспансерному обліку. Істотне зростання захворюваності населення зумовлене низкою соціально-економічних чинників, з одного боку, та зростанням у складі населення осіб похилого віку – з іншого. Кількість уперше зареєстрованих хвороб (у розрахунку на 100 000 населення) збільшилася: системи кровообігу – в 2,1 раза, новоутворень – на 29%, органів травлення – на 26, інфекційних і паразитарних – на 13%, у тому числі активного туберкульозу органів дихання – вдвічі. Майже троє з кожних чотирьох осіб, яким уперше в житті встановлено діагноз активного туберкульозу, – чоловіки, 80% – особи працездатного віку. Дається взнаки Чорнобильська катастрофа. Тільки за 1996–2001 pp. кількість осіб, чия інвалідність пов’язана з її наслідками, зросла більше ніж в 1,6 раза і становить майже 100 тис. осіб. Протягом 2002 р. зберігалася тенденція до збільшення показників захворюваності населення, зокрема поширення туберкульозу та ВІЛ/СНІДу. На кінець 2003 р. на обліку в медичних закладах перебувало 47,3 тис. ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД. Показники смертності немовлят були особливо високими у 1993 та 1996 pp. Все ж смертність немовлят впродовж другої половини 90-х років систематично зменшуючись, у 2002 р. була на 18% нижча, ніж у 1990 р. Основною причиною позитивних змін стало поліпшення охорони здоров’я дитинства. Разом з тим ще незадовільно вирішуються питання розвитку медицини в сільській місцевості, ряд сіл не мають фельдшерсько-акушерських пунктів. Це істотно обмежує доступність кваліфікованої медичної допомоги для мешканців цих сіл. Недостатньою залишається забезпеченість населення України, передусім соціально вразливих верств, ліками за прийнятними цінами. Значною мірою це пов’язано з низьким розвитком власного фармацевтичного виробництва та низькою купівельною спроможністю населення. Громадянин України витрачає на споживання ліків на 58% менше, ніж громадянин Росії, і на 85–97% менше, ніж мешканець західноєвропейських країн. Численні опитування населення свідчать, що близько третини громадян не можуть користуватися медичною допомогою через високі ціни. Бюджетні видатки на охорону здоров’я в Україні у 1995–1998 pp. становили в середньому 4,1% ВВП при 6,2% у країнах ЄС, 4,5% – у країнах Східної Європи та СНД. У 1999–2001 pp. цей показник зменшився і тримався у середньому на рівні 2,7% ВВП. У 2002 р. видатки Зведеного бюджету на охорону здоров’я було передбачено в обсязі 6685,3 млн грн., що на 19,4% більше, ніж у 2001 р. Однак фактично профінансовано лише 90% від передбачуваної суми. У 2003 р. видатки на охорону здоров’я становили 3,7% ВВП. Вкрай низьким залишається рівень оплати праці медичних працівників.
Постановою Верховної Ради України від 3 лютого 2004 р. № 1426-IV схвалено Рекомендації парламентських слухань на тему: "Соціально-економічні проблеми ВІЛ/СНІДу, наркоманії та алкоголізму в Україні та шляхи їх розв’язання", що відбулися 1 грудня 2003 р. Учасники парламентських слухань зазначають, що, незважаючи на певні зусилля органів державної влади, місцевого самоврядування, неурядових організацій і суспільства в цілому, ситуація з поширенням цих хвороб у державі продовжує залишатися тривожною та складною. Україна, враховуючи вимоги низки важливих стратегічних міжнародних документів, серед яких передусім слід назвати прийняті Генеральною Асамблеєю ООН Декларацію тисячоліття та Декларацію про прихильність справі боротьби з ВІЛ/СНІДом, взяла на себе зобов’язання здійснити комплекс заходів, спрямованих на призупинення епідемії ВІЛ/СНІДу, передусім серед молоді та вразливих груп населення, на забезпечення підвищення доступності відповідного лікування для хворих на ВІЛ/ СНІД та пом’якшення впливу зазначеної епідемії на українське суспільство. Проте, незважаючи на створення достатньо сучасного і такого, що в основному відповідає міжнародним вимогам, законодавства у сфері забезпечення контролю за епідемією ВІЛ/СНІДу, декларування базованих на всебічній координації зусиль усього суспільства, широкій участі, гласності й відповідальності політичних підходів до розв’язання проблеми ВІЛ/СНІДу, Україна, на жаль, продовжує посідати одне з провідних місць на Європейському континенті за темпами зростання зазначеної епідемії.
Надзвичайно складною залишається й ситуація з наркотиками в Україні, яка продовжує входити до числа держав, для населення яких є характерним досить високий рівень вживання наркотиків. При цьому проблема наркоманії в Україні надзвичайно тісно пов’язана з проблемою ВІЛ/СШДу.
Не краще вирішуються й проблеми, пов’язані з алкогольними розладами, на які, за оціночними даними (з урахуванням прихованої кількості), страждає майже 7 відсотків населення працездатного віку. При цьому з року в рік число таких осіб залишається стабільним, не зазнаючи зменшення, а частка дітей та молоді серед них поступово зростає. Динаміка смертності від алкогольних отруєнь свідчить про зменшення їх загальної кількості по країні з 1995 р. до 1998 р. більше ніж на 30 відсотків. Однак протягом останніх років вона знову почала зростати.
Рекомендації передбачають вжиття комплексу заходів щодо створення єдиної національної системи моніторингу та оцінки ефективності заходів, що вживаються з метою забезпечення контролю за епідемією ВІЛ/СНІДу; забезпечення цільового фінансування у повному обсязі заходів з профілактики ВІЛ-інфекції та лікування ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД, передбачених відповідними національними та місцевими програмами, та заходів, передбачених Програмою реалізації державної політики у сфері боротьби з незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів на 2003– 2010 роки; посилення контролю за дотриманням встановлених Конституцією України та законами України прав і свобод ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД осіб у сфері охорони здоров’я, освіти, праці тощо, а також за дотриманням законодавства в частині реклами алкоголю, правил торгівлі алкогольними напоями, зокрема щодо заборони продажу алкогольних напоїв у недозволених для цього місцях та неповнолітнім. Одним із напрямів удосконалення законодавства передбачається виключення з переліку платних послуг, які надаються в державних та комунальних закладах охорони здоров’я, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 вересня 1996 р. "Про затвердження переліку платних послуг, які надаються в державних закладах охорони здоров’я та вищих медичних закладах освіти", анонімного обстеження та лікування хворих, заражених хворобами, що передаються статевим шляхом, а також хворих на алкоголізм і наркоманію тощо.
Перелік питань з дотримання зобов’язань за ст. 11 величезний. Комітету ще не вдалося повністю його охопити. Корисно буде взяти до уваги те, що останніми роками Комітет займався розглядом таких питань, як охорона здоров’я осіб, що проживають у безпосередній близькості від атомних електростанцій, і заходи щодо відвернення поширення СНІДу. Для України це буде стосуватися передусім соціального захисту осіб, що потерпіли від Чорнобильської катастрофи, а також тих, хто проживає на забруднених територіях.
Право на отримання послуг від соціальних служб (ст. 14)
З метою забезпечення ефективного здійснення права на користування соціальними службами Сторони зобов’язуються:
1. Сприяти функціонуванню служб або створювати служби, які завдяки використанню методів соціальної роботи сприяли б підвищенню добробуту і розвиткові як окремих осіб, так і груп осіб у суспільстві, а також їх адаптації до соціального середовища.
2. Заохочувати окремих осіб і добровільні чи інші організації до участі у створенні та функціонуванні таких служб.
Якщо ст. 13 Хартії поширюється лише на осіб, які зазнають нужди, то п. 1 ст. 14 вимагає від Договірної Сторони "утворити систему соціальних служб, призначених для здійснення допомоги всім людям у розв’язанні проблем, пов’язаних з адаптацією до соціального середовища, незалежно від їх походження й особистих, сімейних, професійних, фізичних або психічних наслідків".
Такі соціальні служби згідно зі ст. 14 можуть або бути загальними, або спеціалізуватися на обслуговуванні конкретних груп населення. Важливо забезпечити стан, за якого буде забезпечено доступність і рівність у користуванні службами. Уразливими верствами населення вважаються діти, особи похилого віку, інваліди, молодь у скрутних обставинах, правопорушники, меншини (мігранти, біженці та ін.), алкоголіки, наркомани, жінки, які постраждали від насильства, особи, що звільнилися з місць позбавлення волі.
Закон України "Про соціальні послуги" 19 червня 2003 р. № 966-IV визначає основні організаційні та правові засади надання соціальних послуг особам, які перебувають у складних життєвих обставинах та потребують сторонньої допомоги. Закон визначає соціальні послуги як комплекс правових, економічних, психологічних, освітніх, медичних, реабілітаційних та інших заходів, спрямованих на окремі соціальні групи чи індивідів, які перебувають у складних життєвих обставинах та потребують сторонньої допомоги, з метою поліпшення або відтворення їх життєдіяльності, соціальної адаптації та повернення до повноцінного життя. Згідно із Законом право на соціальні послуги мають громадяни України, а також іноземці та особи без громадянства, у тому числі біженці, які проживають в Україні на законних підставах та перебувають у складних життєвих обставинах (ст. 6). Таким чином, згідно із законодавством України юридично забезпечено рівність у користуванні соціальним службами громадян України та інших осіб, які на законних підставах "проживають" в Україні, але нічого не йдеться про осіб, які "перебувають" на території України. Закон дає визначення поняття "складні життєві обставини". Це обставини, які об’єктивно порушують нормальну життєдіяльність особи, наслідки яких вона не може подолати самостійно (інвалідність, часткова втрата рухової активності у зв’язку зі старістю або станом здоров’я, самотність, сирітство, безпритульність, відсутність житла або роботи, насильство, зневажливе ставлення та негативні стосунки в сім’ї, малозабезпеченість, психологічний чи психічний розлад, стихійне лихо, катастрофа тощо). Позитивним слід вважати те, що цей перелік є "відкритим", що робить його універсальним і дає змогу включати до таких обставин й інші.
На сьогодні це найбільш універсальний закон, який передбачає загальні правила надання послуг соціальними службами. До соціальних служб належать підприємства, установи та організації незалежно від форм власності та господарювання, а також громадяни, що надають соціальні послуги. До державних служб загального спрямування належать управління праці та соціального захисту, які побудовані за територіальною ознакою і перебувають у структурі обласних, Київської та Севастопольської міської, районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій; центри нарахування і виплати допомог; територіальні центри соціального обслуговування пенсіонерів та одиноких непрацездатних громадян; відділи соціальної роботи вдома; будинки-інтернати дитячі, для громадян похилого віку та інвалідів; геріатричні пансіонати, пансіонати для ветеранів війни і праці тощо. Окрім загальних служб, які надають соціальні послуги, в Україні запроваджено діяльність центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, тимчасових притулків для неповнолітніх, тимчасових притулків для дорослих та ін. Станом на 1 квітня 2004 р. налічувалося 749 територіальних центрів соціального обслуговування пенсіонерів та одиноких непрацездатних громадян, 782 служби у справах неповнолітніх, 112 дитячих будинки сімейного типу, 44 прийомні сім’ї, 89 притулків для неповнолітніх, 271 центр реабілітації дітей-інвалідів.
Безоплатно соціальні послуги надаються державними та комунальними суб’єктами в обсягах, визначених державними стандартами соціального обслуговування, і лише певним категоріям осіб: громадянам, які у зв’язку з похилим віком, хворобою, інвалідністю не здатні до самообслуговування і не мають рідних, які повинні забезпечити їх догляд і допомогу; дітям та молоді, які перебувають у складній життєвій ситуації у зв’язку з інвалідністю, хворобою, сирітством, безпритульністю, малозабезпеченістю, конфліктами і жорстоким ставленням у сім’ї.
Порядок надання платних соціальних послуг та їх перелік встановлений постановою Кабінету Міністрів України від 14 січня 2004 р. № 12.
Платні соціальні послуги повинні відповідати опису їх змісту і якості, наведеному в Державному класифікаторі соціальних стандартів та нормативів, а також чинним соціальним нормам і нормативам. До переліку платних послуг входять: придбання і доставка: продовольчих, промислових та господарських товарів; медикаментів; книг, газет, журналів; гарячого харчування; приготування їжі; транспортні послуги; забезпечення засобами малої механізації; перукарські послуги; послуги з дотримання особистої гігієни; прибирання приміщень; прання білизни; обробіток присадибних ділянок; роботи з ремонту приміщень, меблів, побутової техніки; відвідування представниками соціальних служб хворих у стаціонарних медичних закладах; читання художньої та іншої літератури, написання листів; організація дозвілля; освітні послуги; надання допомоги в оформленні документів; організація консультування; пошук підходящої роботи (крім роботи за кордоном). Слід звернути увагу на те, що Комітет по соціальних правах – Комітет незалежних експертів вивчає питання щодо адекватності географічного розподілу соціальних служб; звернення до соціальних служб має не завдати шкоди приватному життю; має бути забезпечено доступ до служб без дискримінації стосовно громадян інших Договірних Сторін, які на законних підставах проживають або працюють на території тієї чи іншої держави.
Соціальні служби повинні бути укомплектовані людськими ресурсами – кваліфікованими співробітниками у достатній кількості; інституціональними засобами – центрами прийняття рішень, максимально наближеними до користувачів. Маються на увазі територіальна децентралізація і покладення відповідальності на місцеву владу. Важливо також, щоб фінансова забезпеченість була достатньою для виконання службами своїх завдань і проведення динамічної політики.
Стосовно виконання зобов’язань за п. 2 ст. 14 Комітет розглядає усі форми підтримки громадянського суспільства для створення соціальних служб – надання субсидій, податкових пільг тощо.
Комітет вважає, що ст. 14 встановлює "суб’єктивне" право, згідно з яким відповідні послуги повинні надаватися в порядку реалізації законного права, яке захищається в суді.
Право осіб з обмеженнями на самостійність, соціальну інтеграцію та участь у громадському житті (ст.15)
Слід звернути увагу на деякі неточності, які були допущені в офіційному тексті при перекладі Переглянутої хартії. Назва ст. 15 була перекладена як "Право інвалідів на самостійність, соціальну інтеграцію та участь у житті суспільства". Англійський текст такий:
"Article 15. The right of persons with disabilities to independence, social integration and participation in the life of the community.
With a view to ensuring to persons with disabilities, irrespective of age and the nature and origin of their disabilities, the effective exercise of the right to independence, social integration and participation in the life of the community..."
Очевидно, що в цій статті йдеться про право "осіб з обмеженнями", а не "інвалідів". Таке розуміння терміна "persons with disabilities" підтверджується й змістом ст. 15, де у частині І встановлено: "Особи з обмеженнями, незалежно від віку, природи (виду) і походження їх обмежень..." Довідник Ради Європи вказує, що ст. 15 застосовується до осіб як з фізичними, так і з розумовими обмеженнями.
Зведення осіб з обмеженими можливостями до "інвалідів" звужує коло суб’єктів, які мають права, передбачені цією статтею. В національному законодавстві вже з’явилося кілька нормативно-правових актів, де вживається термін "особи з обмеженими фізичними можливостями", водночас це поняття не визначено. У цій сфері термінологія і поняття вимагають узгодження з урахуванням вимог міжнародних стандартів.
Стаття 15 вимагає від Сторін вжиття належних заходів для надання засобів професійної підготовки, включаючи, коли це необхідно, доступ до спеціалізованих державних або приватних установ, вживати заходи щодо працевлаштування інвалідів, зокрема за допомогою спеціалізованих служб працевлаштування, шляхом надання робочих місць із полегшеними умовами праці і шляхом заходів, спрямованих на заохочення роботодавців щодо прийняття на роботу інвалідів. Сприяти всебічній соціальній інтеграції інвалідів та їх участі у житті суспільства, зокрема шляхом вжиття заходів, включаючи технічну допомогу, що спрямовані на усунення перешкод для спілкування і пересування і що надають доступ до транспорту, житла, культурної діяльності і відпочинку.
Зараз в Україні майже 2,5 млн інвалідів. Щороку кількість їх збільшується на 200–220 тис. осіб. Так, у 1999 р. загальна дитяча інвалідність в Україні становила 151,1 тис, а кількість інвалідів з дитинства – близько 300 тис. осіб. Зростає інвалідність серед осіб молодого працездатного віку внаслідок туберкульозу, серцево-судинних захворювань, злоякісних новоутворень, виробничих та дорожньо-транспортних травм та ушкоджень. Має тенденцію до зростання дитяча інвалідність, навіть на фоні зниження показника народжуваності. За законодавством України інвалідами вважаються особи зі стійким розладом функцій організму внаслідок захворювання, травм та уроджених дефектів, що обмежують їх життєдіяльність, та які потребують соціальної допомоги і захисту. Як міра втрати здоров’я інвалідність визначається шляхом експертного обстеження медико-соціальними експертними комісіями МОЗ. Порядок організації та проведення медико-соціальної експертизи втрати працездатності затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 4 квітня 1994 р. № 221.
При дослідженні зобов’язань за ст. 11 Хартії Комітет, наприклад, просить надати йому дані про осіб, що повернулися до звичайних занять або таких, що працюють у полегшених умовах, і виявляє інтерес, чи має Договірна Сторона законодавчі положення, що зобов’язують роботодавців приймати на роботу певний процент осіб з фізичними і розумовими обмеженнями.
Особи зі зниженою працездатністю в Україні володіють усією повнотою соціально-економічних, політичних, особистих прав і обов’язків. Згідно із Законом України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 21 березня 1991 р. дискримінація інвалідів заборонена і переслідується законом (ст. 1). З метою реалізації творчих і виробничих здібностей інвалідів та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право працювати на підприємствах зі звичайними умовами праці, в цехах і на дільницях, де застосовується праця інвалідів, а також займатися індивідуальною та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом.
Водночас для інвалідів встановлено низку суттєвих гарантій. Зокрема відмова в укладенні трудового договору або в просуванні по службі, звільнення за ініціативою власника або уповноваженого ним органу, переведення інваліда на іншу роботу без його згоди з мотивів інвалідності не допускається, за винятком випадків, коли за висновком медико-соціальної експертизи стан його (інваліда) перешкоджає виконанню професійних обов’язків, загрожує здоров’ю і безпеці праці інших осіб або продовження трудової діяльності чи зміна її характеру та обсягу загрожує погіршенням здоров’я інвалідів. Залучення інвалідів до надурочних робіт і робіт у нічний час без їх згоди не допускається. При працевлаштуванні інваліда роботодавець повинен керуватися індивідуальною реабілітаційною програмою інваліда. Ті підприємства, які не виконали в установлені строки реабілітаційні заходи щодо інваліда, за рішенням медико-соціальної експертної комісії відраховують кошти в розмірі вартості реалізації цих заходів до Фонду України соціального захисту інвалідів. Положення про індивідуальну програму реабілітації та адаптації інваліда затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 22 лютого 1992 р. № 83 (зі змін, і доповн.).
Постановою Кабінету Міністрів України від 3 травня 1995 р. № 314 затверджено Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів, яким передбачено, що робоче місце інваліда – це окреме робоче місце або ділянка виробничої площі на підприємстві незалежно від форм власності та господарювання, де створено необхідні умови для праці інваліда. Робоче місце інваліда може бути звичайним, якщо за умовами праці та з урахуванням фізичних можливостей інваліда воно може бути використане для його працевлаштування, і спеціалізованим, тобто обладнаним спеціальним технічним оснащенням, пристосуваннями і пристроями для праці інвалідів залежно від анатомічних дефектів чи нозологічних форм захворювання та з урахуванням рекомендацій медико-соціальної експертної комісії, професійних навичок і знань інваліда.
Підприємства, які використовують працю інвалідів, зобов’язані створювати для них умови праці з урахуванням рекомендацій медико-соціальної експертної комісії та індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством.
Законом України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (від 21 березня 1991 р., зі змін, і доповн.) встановлено спеціальні гарантії щодо забезпечення інвалідів робочими місцями. Для підприємств (об’єднань), установ і організацій незалежно від форми власності та господарювання встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі 4 відсотків від загальної чисельності працюючих, а якщо працює від 8 до 25 осіб – у кількості одного робочого місця. Керівники підприємств (об’єднань), установ і організацій незалежно від форми власності та господарювання у разі незабезпечення зазначених нормативів несуть за це відповідальність. Підприємства (об’єднання), установи і організації, незалежно від форми власності і господарювання, де кількість працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду України соціального захисту інвалідів штрафні санкції, сума яких визначається у розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом. Для підприємств (об’єднань), установ і організацій незалежно від форми власності та господарювання, на яких працює від 8 до 15 осіб, розмір штрафних санкцій за робоче місце, не зайняте інвалідом, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві (об’єднанні), у відповідній установі, організації*339. Порушення термінів сплати тягне за собою нарахування пені із суми недоїмки. Сплату штрафних санкцій підприємства провадять відповідно до закону за рахунок прибутку, який залишається в їх розпорядженні після сплати всіх податків і зборів (обов’язкових платежів) (ст. 20 Закону "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" зі змін, і доповн.).
Таким чином, практично законодавством покладено обов’язок щодо пошуку інвалідів та працевлаштування їх на спеціально створені місця не на службу зайнятості, а на роботодавця, що, вважаємо, є неприпустимим, оскільки порушує не лише права роботодавця, а й загальні принципи надання соціальних послуг з працевлаштування.
Кабінет Міністрів України своєю постановою від 28 грудня 2001 р. № 1767 затвердив Порядок сплати штрафних санкцій*340. Кабінет Міністрів України постановою від 11 липня 2002 р. № 54 реорганізував Фонд соціального захисту інвалідів в урядовий орган державного управління у складі Міністерства праці та соціальної політики. Утримання Фонду здійснюється за рахунок видатків з Державного бюджету. Згідно з Положенням про Фонд соціального захисту інвалідів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26 вересня 2002 р. № 1434, Фонд серед іншого здійснює контроль за своєчасним перерахуванням сум штрафних санкцій, що надходять від підприємств, установ і організацій за недодержання ними нормативів робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів, а також контролює цільове використання підприємствами коштів, переданих їм Фондом для здійснення заходів щодо соціального захисту інвалідів.
Законом України від 15 червня 2004 р. № 1773 внесено значні зміни до Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні".
Зокрема встановлено низку гарантій забезпечення доступу інвалідів до інформації та спілкування. Державою визнається дактильно-жестова мова як засіб міжособового спілкування, а також як засіб навчання інвалідів з вадами слуху. Інвалідам по слуху забезпечується доступ до засобів масової інформації шляхом титрування та здійснення сурдоперекладу на дактиль-но-жестову мову глухих інформаційних і тематичних телепрограм, кіно-, відеофільмів у порядку та на умовах, визначених Кабінетом Міністрів України. Інваліди забезпечуються засобами спілкування, що полегшують їх взаємодію між собою та з іншими категоріями населення. Інвалідам першої та другої груп надано право на позачергове і пільгове встановлення квартирних телефонів за рахунок коштів Фонду соціального захисту інвалідів. Інвалідам першої, другої груп і сім’ям, у складі яких є два або більше інвалідів, оплата послуг електрозв’язку за місцеві телефонні розмови з квартирних телефонів за почасовим (похвилинним, посекундним) обліком їх тривалості встановлюється тільки за їх згодою. Інвалідам першої, другої груп по зору надається право безплатного користування радіотрансляційною точкою. Держава здійснює підтримку засобів масової інформації, видавництв, підприємств та організацій, які випускають спеціальну літературу, звукову та відеопродукцію для інвалідів. При розробці, виробництві та встановленні засобів зв’язку та інформації враховуються можливості їх використання інвалідами.
Інвалідам по слуху послуги із сурдоперекладу та сурдотехніка надаються відповідно до Закону України "Про соціальні послуги" в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Послуги із соціально-побутового і медичного обслуговування, технічні та інші засоби (протезно-ортопедичні вироби, ортопедичне взуття, засоби пересування, у тому числі крісла-коляски з електроприводом, автомобілі, індивідуальні пристрої, протези очей, зубів, щелеп, окуляри, слухові та голосо-утворювальні апарати, сурдотехнічні засоби, мобільні телефони та факси для письмового спілкування, ендопротези, сечо- та калоприймачі тощо) надаються інвалідам та дітям-інвалідам безплатно або на пільгових умовах за наявності відповідного медичного висновку.
Інваліди, які отримують пенсію, що не перевищує мінімального розміру пенсії, або державну соціальну допомогу, призначену замість пенсії, діти-інваліди мають право на безплатне придбання лікарських засобів за рецептами лікарів у разі амбулаторного лікування. Інваліди першої і другої груп мають право при амбулаторному лікуванні на придбання лікарських засобів за рецептами лікарів з оплатою 50 відсотків їх вартості. Інваліди і діти-інваліди за наявності медичних показань мають право на безплатне забезпечення санаторно-курортними путівками.
Транспортне обслуговування інвалідів здійснюється на пільгових умовах. Інваліди, діти-інваліди та особи, які супроводжують інвалідів першої групи або дітей-інвалідів (не більше одного супроводжуючого), мають право на безплатний проїзд у пасажирському міському транспорті (крім метрополітену і таксі), а також всіма видами приміського транспорту. Діти-інваліди та інваліди першої, другої груп по зору і з ураженням опорно-рухового апарату та особи, які супроводжують інвалідів першої групи або дітей-інвалідів зазначених категорій (не більше одного супроводжуючого), мають право на безплатний проїзд також у метро. Інваліди, діти-інваліди та особи, які супроводжують інвалідів першої групи або дітей-інвалідів (не більше однієї особи, яка супроводжує інваліда або дитину-інваліда), мають право на 50-відсоткову знижку вартості проїзду на внутрішніх лініях (маршрутах) повітряного, залізничного, річкового та автомобільного транспорту в період з 1 жовтня по 15 травня. Пільгове перевезення інвалідів здійснюють усі підприємства транспорту незалежно від форми власності та підпорядкування відповідно до Закону України "Про транспорт". Категорії інвалідів та дітей-інвалідів і порядок їх транспортного обслуговування на пільгових умовах визначає Кабінет Міністрів України.
Пільги, передбачені цим Законом, зберігаються за інвалідами та дітьми-інвалідами незалежно від виду виплачуваної пенсії або допомоги, призначеної замість пенсії. У випадках, коли іншими нормативно-правовими актами передбачені норми, що підвищують встановлений цим Законом рівень соціального захисту інвалідів, застосовуються положення тих нормативно-правових актів, які визначають найбільший рівень соціального захисту інвалідів. Якщо інвалід має право на одну і ту саму пільгу за цим Законом і одночасно за іншим нормативно-правовим актом, пільга йому надається лише за одним із них за його вибором (незалежно від підстави встановлення пільги).
Комплексна програма профілактики інвалідності серед дітей та населення працездатного віку на період 2000–2006 років, затверджена наказом МОЗ України від 23 травня 2000 р. № 117, і Національна програма професійної реабілітації та зайнятості осіб з обмеженими фізичними можливостями на 2001–2005 роки передбачає впровадження комплексу медичних, організаційних та правових заходів. Серед них, зокрема, заходи проф-підготовки, працевлаштування, запровадження комплексної реабілітації інвалідів з урахуванням медичної, професійної, соціально-трудової за допомогою регіональної мережі сучасних медико-соціальних Центрів професійної, медичної та соціальної реабілітації інвалідів*342, забезпечення повного та якісного медичного обстеження робітників, які працюють в умовах впливу шкідливих та небезпечних факторів, для своєчасного виявлення професійної патології на ранніх стадіях та проведення необхідних оздоровчих заходів, активізацію діяльності медико-санітарних частин, дільничних поліклінік тощо.
10 березня 2004 р. відбулися парламентські слухання "Про підсумки проведення в Україні у 2003 році Року людей з інвалідністю щодо забезпечення соціальних, економічних, правових і конституційних гарантій у сфері соціального захисту та реабілітації інвалідів". У Рекомендаціях, схвалених постановою Верховної Ради України, визначаються ключові проблеми нормотворчого, економічного та організаційного характеру в цій сфері. До таких, зокрема, належать: недостатнє фінансування з Державного бюджету України заходів щодо соціального захисту інвалідів; утруднений доступ до забезпечення інвалідів транспортними засобами; низький рівень державної соціальної допомоги інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам. Надто повільно упроваджується така допомога у практику. На сьогодні контингент її одержувачів становить лише 8 відсотків від загального числа інвалідів. Нові загрози щодо соціального захисту інвалідів виникли у зв’язку із запровадженням в Україні системи пенсійного страхування, побудованої за принципово новими засадами, коли враховується не трудовий, а страховий стаж для призначення пенсії по інвалідності. У зв’язку з цим нової актуальності набуло питання реального працевлаштування інвалідів та належного соціально-захисного механізму обчислення пенсій по інвалідності. Окремою проблемою є належне забезпечення інвалідів війни пенсіями та соціальними допомогами і послугами, які б гарантували їм гідний рівень життя і реальну соціальну захищеність.