Система гарантій законності та правопорядку
План
1. Система гарантій законності та правопорядку
2. Правосвідомість: поняття, структура та види
3. Роль правосвідомості у правотворчості та реалізації права
4. Професійна правосвідомість працівників правоохоронних органів
5. Поняття та види деформації правосвідомості. Правовий нігілізм: поняття, витоки та перспективи подолання
6. Правова культура та правове виховання
7. Правова система: поняття, структура, види
Реалізація режиму законності в країні базується на системі гарантій, дієвість яких покликана зробити законність реальною.
Гарантії законності та правопорядку — це система засобів, за допомогою яких у суспільному житті впроваджується, охороняється і, в разі порушення, відновлюється законність.
Систему гарантій законності та правопорядку становлять:*
загальносоціальні гарантії;*
спеціальносоціальні гарантії.
Загальносоціальні гаранти законності та правопорядку:
1) економічні — ступінь економічного розвитку суспільства; зростання продуктивності праці та обсягу виробництва; багатоманітність та рівність усіх форм власності; рівність економічних можливостей суб'єктів суспільних відносин;
2) політичні — ступінь демократизму конституційного ладу: наявність розвиненої системи народовладдя; демократичних форм та інститутів його здійснення; наявність політичного плюралізму; дотримання принципу поділу влад;
3) ідеологічні — ступінь розвитку правосвідомості; ідеологічний плюралізм; турбота держави про правове виховання та підвищення рівня правової культури; ступінь інформованості населення, свобода преси та ін.;
4) соціальні — ступінь розвиненості системи соціальних послуг, соціального страхування і забезпечення, допомоги малозабезпеченим; реальність охорони здоров'я; широкий доступ громадян до культурних та інших соціальних цінностей тощо.
Спеціально-соціальні гаранти можна поділити на дві групи:*
організаційні, тобто заходи організаційно-юридичного характеру, спрямовані на забезпечення режиму законності, боротьби з правопорушеннями, захисту прав громадян: кадрова робота; організація умов для нормального функціонування юрисдикційних та судових органів тощо;*
юридичні, тобто передбачена законом система спеціальних засобів, завдяки яким забезпечується створення якісних законів, їх дотримання та виконання.
Такими гарантіями є:
1) діяльність законодавчих органів, спрямованих на підготовку і видання якісних законів та інших нормативно-правових актів;
2) діяльність виконавчих органів, спрямована на втілення в життя норм, основного та поточних законів, на охорону і захист прав і свобод громадян;
3) чіткість і конкретність норм чинного права, ефективність санкцій норм права;
4) забезпечення конституційності нормативно-правових актів завдяки діяльності Конституційного Суду;
5) упровадження правосуддя як спеціальної форми універсальної, здійснюваної на основі права і справедливості діяльності судів;
6) здійснення вищого нагляду за дотриманням та правильним застосуванням законів з боку органів прокуратури;
7) діяльність правоохоронних органів, спрямована на безпосередню охорону суспільства від злочинних посягань, профілактику та припинення правопорушень;
8) діяльність державних інспекцій та контрольно-ревізійного апарату, які в межах своєї компетенції здійснюють роботу із запобігання порушенням законності в різних сферах державного і суспільного життя, виявлення їх і припинення.
Правосвідомість: поняття, структура та види
Свідомість людини, відображаючи об'єктивні потреби суспільного розвитку, є передумовою та регулятором поведінки людини. Саме свідомість надає цілеспрямованого характеру людській діяльності. Правосвідомість є специфічною формою суспільної свідомості.
Правосвідомість — це система відображення правової дійсності в поглядах, теоріях, концепціях, почуттях, уявленнях людей про право, його місце і роль у забезпеченні свободи особи та інших загальнолюдських цінностей.
Ключовий пункт правосвідомості — усвідомлення людьми цінностей природного права, прав і свобод людини й оцінка чинного права з погляду його відповідності загальнолюдським цінностям, закріпленим у міжнародних документах про права людини. Правосвідомість не тільки відображає у правових категоріях, концепціях, теоріях, почуттях, поглядах людей правову дійсність, але й спрямовує суб'єктів права на певні зміни в правовому середовищі, прогнозує і моделює їх.
У структурі правосвідомості виділяють такі елементи.
1. Правова психологія — це структурний елемент правосвідомості, що включає правові почуття, настрої, інші емоційні сприйняття правових явищ.
Виникнення й існування правової психології пов'язане з властивістю людей безпосередньо чуттєво відображати правове середовище, емоційно реагувати на зовнішні правові явища. При цьому вона відображає право не узагальнено, а конкретизовано.
У структурі правової психології виділяють:*
сталі частини (настрої, почуття, переживання);*
пізнавальні частини (правові емпіричні знання, уявлення, погляди);*
емоційні складові (правові емоції, почуття, настрої);*
регулятивні елементи (правові звички, традиції).
2. Правова ідеологія — це структурний елемент правосвідомості, який охоплює знання, уявлення, поняття про зміст права, що формуються в результаті правового виховання та юридичних наукових досліджень.
Іншими словами, це система правових принципів, ідей, теорій, концепцій, які відображають теоретичне (наукове) відношення суспільства до права, державно-правового розвитку, правових режимів, упорядкування суспільних відносин.
У структурі правової ідеології виділяють такі складові:*
правові ідеї, теорії, переконання;*
правові поняття, правові категорії;*
правові принципи.
На відміну від правової психології, що формується стихійно, правова ідеологія формується в результаті наукового, теоретичного відображення правової дійсності, на основі узагальнення і розвитку найбільш відомих і значущих державно-правових теорій минулого і сучасного, вивчення основних закономірностей становлення, розвитку і функціонування держави і права.
Сучасна правова ідеологія включає: концепцію поділу влади, визнання пріоритету загальнолюдських цінностей над інтересами окремих верств суспільства і, відповідно, домінування загальновизнаних норм міжнародного права, теорію правової держави і громадянського суспільства, принципи демократизму, гуманізму, невідчуження природних прав людини тощо.
3. Правова поведінка — це вольова сторона правосвідомості, яка становить процес перетворення норм права в реальну правову поведінку.
У структурі поведінкової частини правосвідомості виділяють такі елементи:*
мотиви правової поведінки;*
правові установки, які є одним з найбільш складних компонентів правосвідомості. Вони відображають не тільки готовність до певної правової поведінки, а й схильність до певних уявлень, оцінки правових явищ.
Класифікувати правосвідомість можна за різними підставами.
1. 3а суб'єктами (носіями) правосвідомості: індивідуальна; групова та суспільна.
2. За глибиною відображення правової дійсності: повсякденна (буденна, непрофесійна); професійна (практиків-юристів); наукова (теоретична).
Роль правосвідомості у правотворчості та реалізації права
Правосвідомість як система відображення правової дійсності є необхідною умовою створення норм права, їх точної та повної реалізації. Вона виступає фактором поваги до права.
Роль правосвідомості у процесі правотворчості виявляється в тому, що вона:*
певною мірою начебто випереджає юридичне право, є безпосереднім ідейним його джерелом, існує "до" права;*
діє "паралельно" з правом: визначає потреби і напрямки вдосконалення права; визначає зміни та перспективи його розвитку; безпосередньо впливає на процес та результати правотворчості.
Роль правосвідомості у правореалізації полягає в тому, що вона є:*
орієнтиром вибору доцільного, оптимального варіанта поведінки в межах норм права, які реалізуються;*
інтелектуальним інструментом ефективного використання законодавства, тлумачення норм права;*
ідейно-моральним вимірювачем професіоналізму діяльності посадових осіб;*
способом забезпечення законності та справедливості застосування норм права.
У свою чергу право впливає на правосвідомість тим, що право — найважливіше джерело формування, зміни та розвитку правосвідомості.
Професійна правосвідомість працівників правоохоронних органів
Правосвідомість працівників правоохоронних органів включає в себе структурні елементи, притаманні правосвідомості всіх громадян (правову психологію, правову ідеологію, правову поведінку), а також функціонує в єдності та взаємодії з політичною, естетичною та іншими формами суспільної свідомості.
Але правосвідомість правоохоронців має свою специфіку, що зумовлено специфікою тих завдань, прав та обов'язків, які вони виконують. Якість та ефективність виконання працівниками правоохоронних органів своєї роботи створюють імідж галузевої підсистеми державного управління і впливають на суспільну правосвідомість та правову культуру суспільства. У свою чергу, від рівня професійної правосвідомості та правової культури цих працівників залежить правомірна поведінка населення та забезпечення особистої безпеки кожної людини.
Правосвідомість правоохоронця відображає правову реальність крізь призму належного, з позицій принципів і норм права, які склалися в суспільстві. Тому його правосвідомість — оцінне явище, причому оцінці підлягає не стільки саме право, скільки правові вчинки з позиції їх відповідності законослухняності та правомірності.
Особливості правосвідомості працівників правоохоронних органів формуються у процесі юридичного навчання і становлять загальну та спеціальну правову підготовку та інші знання і вміння.
Для правосвідомості правоохоронця важливе значення має ставлення до злочинності та засобів боротьби з нею. До особливостей правосвідомості у цій сфері необхідно віднести:
1) осудження посягань на блага та цінності, які охороняються правом, і розуміння об'єктивної необхідності боротьби з ними;
2) неухильне дотримання законності, неприпустимість порушення норм та принципів права;
3) більш високий рівень оцінки права та забезпеченого ним правопорядку, ніж у інших законослухняних громадян;
4) негативна реакція на злочинність, упевненість у необхідності активної боротьби з нею;
5) відповідність його оцінки зла та добра загальнодержавним цінностям;
6) більш високий рівень вимог до санкцій за правопорушення, якщо порівняти з іншими законослухняними громадянами, орієнтація на більш жорсткі покарання;
7) більш висока оцінка власної діяльності та діяльності свого відомства;
8) недооцінка процесуальних гарантій, якщо порівняти з іншими, у тому числі матеріальними;
9) наявність елементів правового нігілізму, що тягне за собою вибір варіанта правомірної поведінки не на основі переконання, а внаслідок страху покарання, боязні настання небажаних наслідків та ін.
Отже, правосвідомість працівника правоохоронних органів поєднує позитивні та негативні тенденції, в яких превалюють перші.
В узагальненому вигляді належну правосвідомість працівника правоохоронних органів можна уявити таким чином:*
упевнений у необхідності забезпечення прав і свобод громадян;*
осуджує протиправну поведінку;*
усвідомлює об'єктивну потребу боротьби з правопорушеннями та дотримання правопорядку;*
упевнений у необхідності дотримання законності при виконанні службових обов'язків.
Усі ці якості правосвідомості дозволяють правоохоронцю правильно орієнтуватися у складній ситуації та оперативно обирати варіант поведінки.
Поняття та види деформації правосвідомості. Правовий нігілізм: поняття, витоки та перспективи подолання
Деформація правосвідомості — це її перекручування, "руйнування" позитивних ідей, установок, почуттів та переконань.
Види деформації правосвідомості такі.
1. Правовий інфантилізм — несформованість, недостатній рівень правових знань за особистої впевненості у власній високій професійній юридичній підготовці.
2. Правовий дилетантизм — вільне поводження із законами або з оцінками юридичної ситуації не через корисливі мотиви, а через недбалість ставлення до юридичних цінностей.
3. Правовий ідеалізм — гіпертрофоване уявлення про роль юридичних засобів при вирішенні соціально-економічних, політичних та інших завдань.
4. Правовий нігілізм — заперечення соціальної цінності права, свідоме ігнорування вимог закону, різко критичне ставлення до вимог дотримання права та поваги до нього.
Правовий нігілізм українського суспільства має глибоке історичні коріння. Багатовікова правова незабезпеченість суспільства, нерівність перед законом і судом, правовий цинізм уряду та інших вищих органів влади, викорінення національної самобутності народу — все це "вбивало будь-яку повагу до законності" в Російській державі, до складу якої протягом століть входила більшість території України.
Правовий нігілізм в Україні за часів СРСР — результат певної деформації правосвідомості та правового регулювання того періоду.
У СРСР правовий нігілізм мав дві форми:
1) теоретичній (ідеологічній), коли на державному рівні обґрунтовувалися ідеї про відмирання держави і права при соціалізмі, що принижувало роль права в суспільному житті, про перевагу всесвітньої пролетарської революції над правами людини, про перевагу постанов Комуністичної партії перед законами, про вторинність права та ін.;
2) практичній, коли згідно з офіційною ідеологією було накопичено велику кількість нормативних актів, які або були морально застарілими, або містили декларації та лозунги, неясні та нечіткі формулювання, або суперечили один одному. Це призвело до правової деградації суспільства, до зневіри у право, до зневаження ним; встановлені державою норми права не виконувалися самими ж органами держави та посадовими особами, що спричинило появу відомчого нігілізму; правозастосовчі та правоохоронні органи діяли відповідно до принципу пріоритету доцільності перед правом та законом.
Нині причинами (крім економічних, політичних та інших) прояву правового нігілізму в Україні можна вважати:*
невпорядкованість законодавства, його нестабільність та наявність суперечностей;*
низьку правову культуру в суспільстві;*
слабкість механізму приведення в дію прийнятих законів та ін.
Спеціальними засобами, які можуть сприяти подоланню правового нігілізму, можна назвати:
1) якість законів та інших нормативних актів; забезпечення належної ролі законів у системі нормативних актів; наявність стабільності та одноманітності в регулюванні суспільних відносин;
2) авторитет державної влади та відпрацьованість механізму її дії; наявність розвиненої державної структури, що здатна забезпечити виконання права; удосконалення системи правоохоронних органів та правозастосовчої діяльності; зміцнення законності; підвищення ролі судів;
3) високий рівень правосвідомості, який би дозволяв працювати закону: збереження самобутності правової культури; поліпшення системи правової інформації, професійного навчання та виховання юристів тощо.
Правова культура та правове виховання
Правова культура — це система правових цінностей, що відповідають рівню досягнутого суспільством правового прогресу і відображають у правовій формі стан свободи, інші соціальні цінності.
Під правовими цінностями розуміють об'єктивне та суб'єктивне право, правові принципи; правомірну поведінку, що ґрунтується на глибоких знаннях і повазі до закону; законність та правопорядок тощо.
Правова культура означає високий рівень правової активності населення, готовність до виконання законів, повагу до правосуддя, відмову від використання протизаконних засобів вирішення конфліктів, удосконалення законодавства, ефективність правозастосувальної практики та ін.
Розрізняють правову культуру суспільства та правову культуру особи.
Правова культура суспільства - сукупність факторів, які характеризують рівень правосвідомості, досконалості законодавства, організації роботи з його дотримання, стан законності й правопорядку.
Структуру правової культури суспільства становлять такі правові утворення, як система норм права, сукупність правовідносин, сукупність суб'єктів права, суспільна правосвідомість, режим законності й правопорядку. Правова культура суспільства має і динамічний (функціональний) аспект, тобто сукупність таких правових процесів, як правоутворення, правове мислення, правове регулювання, правореалізація та правозастосування, правомірна поведінка.
Правова культура особи — властивість, що характеризується загальною повагою до права, достатнім знанням змісту його норм і вмінням їх реалізовувати.
Структуру правової культури особи становлять індивідуальна правосвідомість, розуміння принципів права, повага до права і закону, упевненість у справедливості законів, прав та обов'язків, правомірна поведінка та правове мислення, інші правові явища.
На процес формування правової культури найбільш ефективно впливає правове виховання.
Правове виховання — цілеспрямована, послідовна, систематична діяльність держави та її органів, а також громадських об'єднань та організацій щодо формування певної системи правових знань, умінь і навиків, правового мислення, правових почуттів — почуття права, законності, почуття поваги до права і закону, до тих соціальних цінностей, які регулюються й охороняються правом і законодавством.
Правове виховання складається з таких частин:
1) завдання, які можуть бути як загальними, так і конкретними;
2) принципи: системність, безперервність здійснення, цілеспрямованість, послідовність, забезпеченість як певними засобами, так і підготовленими кадрами;
3) форми (їх більше 20), серед яких виділяють:*
правову освіту (навчання) — є найбільш ефективною і результативною формою, оскільки вона дає певну систему правових знань;*
правову просвіту — має обмежені завдання — дати певні знання з тих чи інших питань права і законодавства, роз'яснити чинне законодавство;*
правову пропаганду — поширення певних правових ідей, законодавства серед великої кількості населення;*
правову агітацію — розповсюдження правових ідей, знань серед невеликої кількості населення;*
правомірну соціально активну діяльність — здійснюється практично в процесі реалізації норм права;*
самовиховання;
4) зміст — які правові знання та в якому обсязі потрібно викладати;
5) методи — переконання, примусу, позитивного прикладу, заохочення тощо.
Правова система: поняття, структура, види
Історично склалося так, що в кожній країні діють свої правові звичаї, традиції, юрисдикційні органи, сформувалися особливості правового менталітету, правової культури, що й об'єднується загальним поняттям "правова система". У будь-якій державі правова система детермінована історичними та географічними факторами, є частиною соціальної системи держави.
Правова система — це комплекс взаємопов'язаних і узгоджених юридичних засобів, призначених для регулювання суспільних відносин та юридичних явищ, що виникають внаслідок такого регулювання.
Структуру правової системи становлять такі елементи:*
суб'єкти права — фізичні особи, організації та юридичні особи;*
правові норми та принципи;*
правові відносини, правова поведінка, юридична практика, режим функціонування правової системи;*
правосвідомість та правова культура;*
законність та правопорядок як результат взаємодії зазначених елементів.
Якщо правова система виражає реально існуючий комплекс взаємопов'язаних юридичних засобів та явищ, то правовий тип (сім'я) — це узагальнювальна теоретична модель правового змісту, яка має штучний характер. Вона — результат наукової класифікації і відображає загальні та особливі риси конкретних національних правових систем.
Тому тип (сім'я) правової системи — це сукупність національних правових систем держави, які мають загальні риси, що виявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку, домінуючих форм (джерел) і принципів права, систем права і законодавства, організації правових установ, насамперед судової системи, схожості правових категорій та понять.
Класифікація правових систем світу здійснюється за такими критеріями:*
спільність історичних коренів виникнення та подальший розвиток;*
спільність основного юридичного джерела (форми) права;*
єдність у структурі системи і норми права;*
спільність принципів регулювання суспільних відносин;*
єдність юридичної техніки, у тому числі термінології, юридичних категорій, понять, конструкцій.
Розрізняють:
1. Романо-германську сім'ю (тип) — у правовому житті суспільства головним є об'єктивне право, тобто законодавство (країни континентальної Європи — Італія, Франція, Німеччина та ін.). У ній виділяють дві правові групи:*
романська — Франція, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Італія, Іспанія та ін., де головною є національна правова система Франції;*
німецька — ФРН, Австрія, Швейцарія та ін., де головною є національна правова система Німеччини.
2. Англосаксонську сім'ю (тип) — у правовому житті суспільства основне значення має юридична практика, тобто адміністративний чи судовий прецедент (Англія, Північна Ірландія, СІНА, Канада, Австралія, Нова Зеландія, колишні колонії Британської імперії та ін.). У ній виділяють дві правові групи:*
англійське загальне право (Велика Британія та ін.);*
американське право (США, Канада та ін.).
3. Релігійно-традиційну сім'ю (тип) — у правовому житті суспільства головним є правова ідеологія, а в мусульманських державах — релігійна ідеологія. У ній виділяють три правові групи:*
релігійно-общинна (мусульманська, індуська, християнська групи);*
далекосхідна традиційна (китайська, японська групи);*
звичаєва общинна (африканська група).