Реферат на тему:
«Момент виникнення і припинення правоздатності. Обсяг правоздатності. Міжнародна правоздатність. »
Зміст
Момент виникнення і припинення правоздатності………..
Обсяг правоздатності…………………………………………...
Міжнародна правоздатність…………………………………...
Використана література…………………………………………...
Момент виникнення і припинення правоздатності
Учасниками майнових та особистих немайнових відносин, що регулюються цивільним правом, виступають у першу чергу громадяни. Громадянин бере участь у цивільних правовідносинах під певним ім'ям і лише в деяких випадках (наприклад, в авторських відносинах) — під псевдонімом (вигаданим ім'ям) або анонімно (без імені). Щоб мати можливість брати участь у цих відносинах, закон наділяє громадян цивільною правосуб'єктністю, елементами якої є цивільна правоздатність та цивільна дієздатність.
Цивільна правоздатність згідно зі ст. 9 ЦК України — це здатність мати цивільні права та обов'язки. Така здатність визнається за всіма громадянами України. Вона виникає в момент народження громадянина і припиняється його смертю. Таким чином, правоздатність — це невід'ємна властивість кожного громадянина. Він є правоздатним протягом всього свого життя незалежно від віку та стану здоров'я.
У юридичній літературі радянських часів домінуючою була думка про те, що, хоч правоздатність і виникає з моменту народження, вона набувається не від природи, а внаслідок закону, тобто є суспільною властивістю, певною юридичною можливістю. Все більше сучасних українських учених схиляються до думки, яка панує в західній цивілістиці про те, що правоздатність — це природна властивість кожної людини.
Але не можна не звернути увагу на той факт, що історії відомі часи, коли великі групи людей за законами, що діяли на той час, були повністю або майже повністю позбавлені правоздатності (наприклад, раби за рабовласницького ладу).
Правоздатність не можна змішувати із суб'єктивними правами, якими володіє громадянин. Правоздатність — основа для правоволодіння. За кожним громадянином закон визнає здатність мати безліч майнових та особистих немайнових прав, але конкретний громадянин, як правило, має лише частину цих прав. Співвідношення між правоздатністю і суб'єктивним цивільним правом таке, як між можливістю і дійсністю. Можливість перетворюється на дійсність за певних умов, так і правоздатність перетворюється на суб'єктивне право через юридичний факт. Наприклад, кожен громадянин може мати майно на праві приватної власності, але для виникнення у конкретного громадянина права власності на певну річ потрібні певні умови (створення речі, придбання речі шляхом цивільно-правових угод тощо). Таким чином, набуття конкретних суб'єктивних прав означає реалізацію правоздатності.
Зміст правоздатності громадянина визначено в ст.10 ЦК України. При цьому слід зазначити, що зміст правоздатності — це якісна, а не кількісна категорія, оскільки зміст цивільної правоздатності полягає в можливості набуття прав, а не в їх сукупності. У зазначеній статті наведено приблизний перелік майнових та особистих немайнових прав, які можуть мати громадяни: громадяни відповідно до закону можуть мати майно в приватній власності, право користування жилими приміщеннями та іншим майном, успадковувати та заповідати майно, обирати рід занять та місце проживання, мати права автора твору науки, літератури і мистецтва, винаходу, раціоналізаторської пропозиції, промислового зразка, а також інші майнові та особисті немайнові права. Тобто в ЦК України передбачено можливість набуття й інших немайнових та майнових прав.
Отже, закон, визначаючи зміст правоздатності громадян, говорить лише про права, але не згадує про обов'язки. Це не означає, що в зміст правоздатності громадян входить лише можливість набуття прав, оскільки, як вказується в ст. 9 ЦК України, правоздатність — це здатність мати цивільні права та обов'язки.
Рівність правоздатності громадян. Для характеристики цивільної правоздатності принципове значення має закріплена чинним законодавством рівність прав громадян. Саме тому і правоздатність громадян закріплюється як рівна для всіх і однакова для кожного незалежно від походження, соціального і майнового становища, расової та національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин.
Відхилення від принципу рівної правоздатності не можна вбачати в тому, що деякі громадяни фактично або за прямою вказівкою закону не можуть (не здатні) мати окремі права та обов'язки (неповнолітні, психічно хворі). Наприклад, малолітній не може мати такі елементи змісту правоздатності, як право заповідати майно або бути членом кооперативу. У таких випадках йдеться про неможливість мати деякі права, яка поширюється однаковою мірою на усіх громадян (наприклад, на усіх неповнолітніх), і, таким чином, принцип рівності правоздатності не порушується, не має винятків.
Невідчужуваність правоздатності та неможливість її обмеження. Правоздатність визнається за кожним громадянином. При цьому відповідно до закону громадянин не має права відмовитися від правоздатності або обмежити її. Отже, правоздатність є невідчужуваною. Частина 2 ст. 12 ЦК України встановлює, що угода, спрямована на обмеження правоздатності, є недійсною. Громадянин має право, додержуючись встановлених законом вимог, розпоряджатися суб'єктивними правами (продати або подарувати належну йому річ тощо), але не може розпорядитися своєю правоздатністю.
Проте слід зазначити, що допускається обмеження правоздатності "у випадках і в порядку, передбачених законом" (ч. 1 ст. 12 ЦК України). За чинним законодавством обмеження правоздатності можливо, зокрема, як покарання за вчинений злочин, причому громадянин за вироком суду може бути позбавлений правоздатності не в цілому, а лише здатності мати деякі права — обіймати певні посади, займатися певною діяльністю.
Примусове обмеження правоздатності не можна зміщувати з позбавленням громадянина деяких суб'єктивних прав. Так, конфіскація майна за вироком суду означає позбавлення громадянина права власності на певні речі та цінності, але не пов'язана з обмеженням правоздатності.
Виникнення та припинення правоздатності. Згідно із законом цивільна правоздатність виникає у момент народження і припиняється смертю громадянина. Проте наведене чітке формулювання закону викликає деякі запитання.
Перш за все слід з'ясувати, чи виникають з народженням людини всі елементи змісту правоздатності, передбачені законом, чи лише деякі елементи.
Як було зазначено, принцип рівності правоздатності не означає повного збігу її обсягу у всіх без винятку громадян. Зокрема, з народженням людина здатна володіти не всіма цивільними правами та обов'язками. Отже, по-перше, сам факт народження не означає, що у новонародженого виникла цивільна правоздатність у повному обсязі, деякі її елементи виникають лише з досягненням певного віку (право вступу до кооперативу тощо). По-друге, вимагають тлумачення слова "в момент народження", оскільки встановлення такого моменту може мати практичне значення (при вирішенні питання про коло спадкоємців тощо). Момент народження дитини визначається відповідно до даних медичної науки. З точки зору права не має значення, чи була дитина життєздатною: важливо, щоб вона народилася живою та не раніше 6 місяців вагітності.
Правоздатність громадянина припиняється його смертю (ст. 9 ЦК України). Доки людина жива — вона є правоздатною незалежно від стану здоров'я. Факт смерті тягне за собою безумовне припинення правоздатності, тобто припинення існування громадянина як суб'єкта права.
Обсяг правоздатності
Зміст цивільної правоздатності фізичної особи — це сукупність (загальний обсяг) тих цивільних прав і обов'язків, які вона може мати.
Згідно зі ст.26 ЦК фізична особа має всі особисті немайнові права, встановлені Конституцією та ЦК, а також здатна мати усі майнові права, встановлені ЦК та іншими законами. Крім того, фізична особа може мати будь-які інші цивільні права, не передбаче-ні законодавством, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства.
Отже, обсяг прав, які становлять зміст цивільної правоздатності, законодавством не обмежений. Фізична особа може мати практич-но будь-які права. Існує лише одне обмеження: володіння ними не повинне суперечити закону та моральним засадам суспільства.
Таким чином, зміст цивільної правоздатності фізичних осіб ста-новить у сукупності систему їх соціальних, економічних, культур-них та інших прав, визначених і гарантованих Конституцією, ЦК, іншими актами законодавства. При цьому враховуються права, за-безпечені міжнародними актами, зокрема: Загальною декларацією прав людини; Європейською конвенцією "Про захист прав людини та основних свобод"; Міжнародним пактом про громадянські і по-літичні права 1966 р.; Конвенцією про права дитини 1989 р. Дер-жави—учасниці міжнародних актів взяли на себе зобов'язання за-безпечувати рівність правоздатності всім особам, що перебувають на їх території; не позбавляти осіб свободи на тій підставі, що во-ни не можуть виконати яке-небудь договірне зобов'язання; надава-ти право вільного пересування і вибору місця проживання всім громадянам та визнавати їх правосуб'єктність; не допускати неза-конного втручання в особисте і сімейне життя; не посягати на не-доторканність житла тощо.
Слід зазначити, що новий ЦК істотно розширив (порівняно з раніше чинним цивільним законодавством і, зокрема, ЦК 1963 р.) правоздатність фізичних осіб, визначивши її обсяг відповідно до принципу приватного права: "Дозволяється все, що прямо не забо-ронено законом".
На забезпечення реалізації цього принципу спрямоване прави-ло ст.27 ЦК, згідно з яким правочин, що обмежує можливість фі-зичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, є нікчемним, а правовий акт Президента України, орга-ну державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, що обмежує можливість мати не заборонені законом цивільні пра-ва та обов'язки, є незаконним.
Згідно зі ст.ст.24, 64 Конституції обмеження прав людини і гро-мадянина можливо лише на підставі закону і тільки у тій мірі, у якій це необхідно для захисту основ конституційного ладу, моралі, здоров'я, прав та інтересів інших осіб, забезпечення оборони краї-ни і безпеки держави.
У встановлених законом випадках і лише за рішенням суду фі-зична особа може бути обмежена у здатності мати деякі права. До таких обмежень, зокрема, належать заходи кримінального покаран-ня. Так, ст.51 Кримінального кодексу (КК) України передбачає та-кі заходи, як: арешт, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк і довічно, позбавлення права обіймати певні посади чи зай-матися певною діяльністю тощо.
Cтаття 26 Цивільного кодексу України передбачає, що юридичні особи мають цивільну правоздатність відповідно до встановлених цілей їх діяльності. Така правоздатність увійшла в наукову юридичну лексику під назвою «спеціальної правоздатності». Сутність її полягає в тому, що названа особа має право вчиняти лише дії, спрямовані на досягнення зазначеної в установчих документах мети. Концепція спеціальної правосуб'єктності сформувалася історично і органічно пов'язана з дозвільним порядком виникнення юридичних осіб. Статути перших корпорацій затверджувалися або санкціонувалися державою, і тому вчинення дій, ними не передбачених, було правопорушенням. В країнах англо-саксонської правової системи явище спеціальної правоздатності отримало назву доктрини «Ultra vires». Так описує сутність останньої англійський юрист В.Ансон: здатність корпорації укладати договори обмежена тим фактом, що будь-яка дія, вчинена нею з перевищенням прав, наданих корпорації за законом, за загальним правилом є Ultra vires та недійсна. Вона не існує окремо від акта парламента, яким створена або дозволено її створення, а тому правоздатність корпорації обмежена виконанням повноважень, наданих законом, або які можуть розумно випливати з його тексту. Навіть, якщо акціонери згодом схвалять договір, який суперечить цілям статуту, він не може вважатися зобов'язуючим компанію. В результаті правило Ultra vires виявлялося пасткою для необережного і час від часу спричиняло серйозні труднощі. Застосовуючи цю доктрину, суди визнавати недійсними угоди, які виходили за межі цілей діяльності юридичної особи.
З розширенням кола правовідносин, учасниками яких були юридичні особи, та необхідністю забезпечення стабільності господарського обороту зазначена доктрина похитнулася, і з середини XX ст. намітилася чітка тенденція до розширення правосуб'єктності даних осіб, її, концентроване вираження містить Директива № 1 Ради Міністрів ЄЕС від 9 березня 1968 p., за якою угоди, укладені органами управління, зобов'язують товариство, навіть, якщо вони виходять за межі статутної діяльності, крім випадків, коли контрагент знав або повинен був знати, що угода є позастатутною. Укладення останніх надає лише можливість поставити питання про притягнення до майнової відповідальності керівника, але не впливає на дійсність самої угоди. Дії юридичної особи, що виходять за межі її правоздатності, розглядаються як дії директорів, котрі здійснили ці дії або дали дозвіл на їх здійснення . Директива № 1 не скасувала концепцію спеціальної правоздатності, а лише усунула її основний недолік — можливість визнання недійсними угод, укладених з перевищенням статутних меж. В подальшому в ряді країн за юридичними особами почали визнавати загальну правоздатність, рівну з правоздатністю людини. Останнім часом ця ідея часто обговорюється і в Україні в зв'язку з розробленням проекту Цивільного кодексу.
Тенденція визнання за названими особами загальної правоздатності, хоча і спільна для більшості країн, реалізується в національному законодавстві по-різному. Одна частина держав визнає її за всіма юридичними особами незалежно від їх виду. На таких засадах побудовано і ст. 68 проекту Цивільного кодексу України : юридична особа може мати такі самі права та обов'язки, як і особа фізична, за винятком тих прав та обов'язків, необхідною передумовою яких є природні властивості людини. Інші країни поширюють загальну правоздатність лише на окремі види зазначених осіб комерційні організації (торгові товариства). Такий шлях обрала Російська Федерація. Відповідно до загального правила, сформульованого у ч. 1 ст. 49 ЦК РФ, юридична особа може мати цивільні права, які відповідають цілям діяльності, передбаченим її установчими документами. Згідно з ч. 2 даної статті комерційні організації, за винятком унітарних та інших видів організацій, передбачених законом, можуть мати цивільні права та нести цивільні обов'язки, необхідні для здійснення будь-яких видів діяльності, не заборонених законом.
Привертає увагу невідповідність категорій, що застосовуються російським законодавцем для позначення сфери правоздатності: у ч. 1 ст. 49 ЦК РФ йдеться про цілі діяльності, а в ч. 2 — про види діяльності. Навряд чи застосування різних категорій викликане бажанням збагатити мову тексту. Зміст цих понять все-таки не збігається. Визначення мети (цілі) діяльності, виду діяльності є важливим моментом для з'ясування сутності спеціальної правоздатності юридичної особи у сучасному її розумінні.
Зазначені особи завжди створюються для реалізації певної мети, визначеної її засновниками. Вона — невід'ємна частина установчих документів. Мета, так би мовити, є вираження інтересу засновника. Для її досягнення юридична особа бере на себе відповідні права та обов'язки, реалізує їх. Теоретичного обгрунтування відмінності між метою діяльності і видами діяльності в Україні немає. Як наслідок, не існує єдиної термінології і в законодавстві. Так, відповідно до ч. 2 ст. 9 Закону «Про підприємства в Україні» встановлено, що у статуті підприємства визначається предмет і цілі діяльності підприємства. У ст. 13 Закону «Про об'єднання громадян» визначено, що статут повинен містити вказівку на мету та завдання об'єднання громадян. Отже, законодавець використовує чотири різних категорії: предмет діяльності, цілі діяльності, мета об'єднання, завдання об'єднання. На мою думку, категорії «мета об'єднання» і «цілі діяльності» збігаються, з тією лише відмінністю, що цілі — це мета в множині. Але змістовної різниці між ними немає. Як об'єднання громадян, так і підприємства можуть мати декілька цілей, а не одну мету. Мета діяльності або мета юридичної особи — це те кінцеве прагнення, яке визначає зміст усієї її діяльності. Саме для реалізації останньої виникає й юридична особа. Так, якщо метою підприємства є отримання прибутку, то вона завжди буде прослідковуватися, незалежно від того, в якій саме сфері економічних відносин діє підприємство. Мета визначає загальну орієнтацію такої особи, що зумовлює сфери, види, завдання та форми її діяльності,
Можна загалом виділити декілька типових цілей, які можуть переслідуватися юридичними особами. За законодавством України простежується чітке розмежування названих осіб за їх цілями на підприємства (мета — отримання прибутку), громадські організації (мета — задоволення та захист своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів), політичні партії (мета — участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого та регіонального самоврядування і представництво в їх складі). Основний критерій поділу юридичних осіб на комерційні і некомерційні, запроваджений цивільним законодавством багатьох країн, також визначається метою їх створення. Організація, яка переслідує комерційну мету, набуває статусу суб'єкта підприємницької діяльності вже за самим фактом визначення такої мети її установчими документами.
Категорії «предмет діяльності», «вид діяльності» і «завдання об'єднання» співвідносяться як синоніми. Позначають вони коло тих сфер суспільного життя, в яких буде досягатися мета зазначеної особи. У практиці створення підприємств набуло поширення тлумачення ст. 26 ЦК України як норми, що обмежує правоздатність юридичної особи саме предметом діяльності, а не цілями. Це призвело до того, що при підготовці установчих документів підприємств до них, про всяк випадок, записується як мога більша кількість видів діяльності, які в сукупності становлять предмет діяльності. Траплялися випадки, коли статут загальним обсягом 20 сторінок, на 10 з них описував види діяльності. Більшістю з них підприємство ніколи займатися й не планує.
З цього приводу важливим видається наступне. На відміну від мети юридичної особи предмет її діяльності (види діяльності) може бути скоригований повністю шляхом внесення змін (доповнень) до установчих документів — це компетенція вищого органу вказаної вище особи. Сьогодні підприємство займається торгівлею цукром, а завтра — юридичною практикою. Напрями діяльності диктує ринок. Немає сенсу визначати межі правоздатності видами діяльності. Інша справа з метою (цілями). Мета організації, інтерес, у ній виражений, визначають і форму самої організації відповідно до філософської тези — зміст визначає форму. В залежності від мети законом визначаються можливі організаційні форми її здійснення. Так, досягнення політичної влади реалізується шляхом створення політичної партії, отримання прибутку — через створення підприємства одного з передбачених законом видів. Нісенітницею виглядала б можливість реалізації цілей отримання прибутку в організаційній формі політичної партії. При цьому, зміна програми партії не означає зміну її мети — досягнення політичної влади, так само, як зміна виду економічної діяльності не означає відмову підприємства від мети отримання максимального прибутку. Правове значення мети юридичної особи полягає також у тому, що нею обмежується можливість зміни своєї організаційно-правової форми. Так, некомерційні юридичні особи не можуть бути перетворені у комерційні, і навпаки. Проаналізуємо на прикладі. Для здійснення підприємницької діяльності було обрано організаційно-правову форму приватного підприємства. Згодом, у зв'язку з необхідністю залучення нових партнерів воно було перетворене у товариство з обмеженою відповідальністю. А через деякий час для залучення капіталу у нові ділові проекти — у відкрите акціонерне товариство. Після втілення проекту значна частина акцій сконцентрувалася в руках небагатьох акціонерів, які вирішили перетворити ВАТ у товариство з додатковою відповідальністю — для здійснення довірчих операцій. Врешті-решт, всі ці перетворення, зміни організаційно-правової форми не впливали на основну мету — отримання максимального прибутку. Застосовувалася та організаційна форма підприємства, яка видавалася його учасникам найбільш оптимальною для реалізації мети. Натомість, громадська організація не може бути реорганізована в юридичну особу, метою якої є отримання прибутку, оскільки це означало б зміну її цілей. На жаль, наведена думка недостатньо чітко простежується в ст. 19 Закону «Про об'єднання громадян». Але з того, що реєстрація новоствореного (внаслідок реорганізації) об'єднання здійснюється у порядку, встановленому цим Законом, випливає: одне об'єднання громадян може бути реорганізоване лише в інше, незалежно від конкретного способу реорганізації. Такий висновок повністю підтверджується практикою застосування згаданого вище Закону та підтримується більшістю науковців. Так, О.Щербина стосовно можливості перетворення громадської організації у господарське товариство вважає, що порядки створення та реєстрації названих організацій і суб'єктів підприємницької діяльності — різні, компетенція та цілі діяльності також неоднакові. Зазначені суб'єкти мають різний правовий статус, а тому не підлягають взаємним перетворенням.
Наведене вище свідчить, що мета юридичної особи є визначальною її характеристикою. Чи можна уявити існування такої особи, мета якої не визначена хоча б у загальних рисах? Вважаю, ні. Крім того, чітке окреслення мети виконує низку важливих функцій. Зокрема, визначення підприємницької мети дозволяє віднести особу до числа суб'єктів підприємницької діяльності, що, в свою чергу, поширює на неї норми про оподаткування, звітність, умови здійснення певних видів діяльності (наприклад, ліцензування), передбачає додаткові процедури припинення діяльності (наприклад, у зв'язку з оголошенням банкрутом), встановлює необхідність формування статутного капіталу тощо. Визначення іншої (непідприємницької мети) дозволяє передбачити для організації певні пільги в оподаткуванні її доходів, умови розподілу коштів та використання майна при ліквідації. Визначення мети названих осіб для окреслення обсягу її правоздатності — єдиний методологічний прийом, з допомогою якого можна привести до ладу різноманітність конкретних юридичних відносин, пов'язаних з юридичною особою.
Отже, кожна юридична особа, як і будь-яка організація, має певну мету. А це, в свою чергу, підтверджує правильність та доцільність збереження норми ст. 26 ЦК України, яка обмежує правоздатність даної особи саме цілями, визначеними в установчих документах, а не видами діяльності. Прирівняти її до правоздатності фізичної особи було б помилкою, оскільки остання не обмежується нічим, а зміст її визначається законом і є рівний для всіх. З огляду на викладене вище, вважаю, що правоздатність юридичних осіб повинна обмежуватися загальною метою їх створення, тобто має бути спеціальною. На відміну від людей, для яких основним питанням є питання про сенс життя, для юридичних осіб мета наперед визначається її засновниками. Таким чином, діюча ст. 26 ЦК України потребує лише «косметичної» правки, а не докорінних змін.
Встановивши, що зазначена особа має певну легальну мету, законодавець повинен визнати за нею право вчиняти будь-які дії, спрямовані на її досягнення, незалежно від того, в якій сфері вони здійснюються і якими саме діями досягаються. Причому, всі дії повинні бути так чи інакше пов'язані з її реалізацією. Так, якщо організація створена з метою здійснення благодійної діяльності, вона не визнається суб'єктом підприємництва і не може здійснювати діяльність, спрямовану на отримання прибутку. Останнє не означає, що благодійний фонд не може отримувати кошти і стимулювати їх якнайбільше надходження. Важливе не те, звідки гроші беруться, а те, на що вони використовуються. Ось тут і полягає різниця, оскільки благодійний фонд повинен використовувати їх на свої благодійні програми. Показовим у цьому контексті є ст. 20 Закону «Про благодійництво та благодійні організації», якою передбачено, що розмір витрат на утримання такої організації не може перевищувати 20 відсотків від її кошторису в поточному році. Значить, все решта — на благодійництво.
На мою думку, яка висловлювалася і раніше, джерелом правоздатності організацій є правоздатність її засновників. Тому організація не може мати більшого обсягу правоздатності, ніж її засновник. Ця теза не простежується в законодавстві України. Той самий Закон «Про підприємництво», встановивши категорії осіб, які не можуть бути підприємцями, не обмежив їх у створенні юридичних осіб, що переслідують мету отримання прибутку. Така ситуація є внутрішньосуперечливою, на що було неодноразово вказано в науковій літературі . Вважаю, стосовно визначення меж правоздатності юридичних осіб має діяти наступне правило: зазначена особа не може мати більшого обсягу правоздатності, ніж її засновники.
Отже, особливість правоздатності юридичних осіб полягає в тому, що вона обмежена цілями їх діяльності, визначеними при створенні. Ціль — невід'ємна характеристика, ознака такої особи. Тому для управління правоздатності юридичних і фізичних осіб підстав не вбачається.
Міжнародна правоздатність
Сторонами, чи суб'єктами, міжнародних договорів виступають тільки суб'єкти міжнародного права. Як випливає зі ст. 6 Віденської конвенції 1969 року, «кожна держава має правоздатність укладати договори». У свою чергу, правоздатність міжнародної організації укладати договори «регулюється правилами цієї організації» (ст. 6 Віденської конвенції 1986 р.). Під правилами розуміються, зокрема, «установчі акти організації, прийняті відповідно до них рішення і резолюції, а також сталого практика цієї організації» (п. 1 ст. 1 Віденської конвенції 1986 р.). Іншими словами, якщо правоздатність держав щодо договорів нічим не обмежена і вони можуть укладати договори з будь-яких питань, то правоздатність міжнародних організацій укладати договори визначається в першу чергу їх установчими актами.
Виходячи з практики, у Віденських конвенціях 1969 і 1986 років використовуються такі поняття, як «держава, яка бере участь у переговорах», «організація, що бере участь у переговорах», «договірна держава», «договірна організація», «учасник», «третя держава» і «третя організація». Держава, яка бере участь у переговорах — це держава, яка брала участь у складанні і прийнятті тексту договору: договірна — держава, яка погодилася на обов'язковість для нього договору, незалежно від того, чи вступив договір у силу. До учасників договору відносяться держави, які погодилися на обов'язковість для них договору і для який договір знаходиться в силі. Держави, що не є учасниками договору, називаються третіми державами. Усе сказане щодо держав застосовується і до міжнародних організацій.
Стороною в міжнародних договорах може бути будь-як суб'єкт міжнародного права. У залежності від стадії оформлення участі в договорі розрізняються: учасники переговорів — суб'єкти міжнародного права, що приймали участь у складанні і прийнятті тексту договору; договірні сторони — суб'єкти міжнародного права, що остаточно прийняли договір, незалежно від того, вступив він вже в чи силу ні; учасники договору — суб'єкти міжнародного права, що остаточно прийняли договір і для який договір набрав сили.
Основними сторонами в договорах є держави. Міждержавним договорам належить головна роль у регулюванні міжнародних відносин і в створенні норм міжнародного права. Кожна держава має рівне право на участь у договорах. Держава — член федерації може брати участь у договорах, якщо це передбачено в конституції федерації і на визначених нею умовах.
Значне число договорів полягає за участю міжнародних (міжурядових) організацій. Оскільки на відміну від держави організація володіє похідної і спеціальною правосуб'єктністю, можливості її участі в договорах незмірно більш обмежені, ніж у держави. Спеціальна правоздатність організацій брати участь у міжнародних договорах залежить від їхніх функцій і регулюється відповідними правилами кожної організації.
У силу суверенітету держави договори інших держав не можуть створювати для нього права і зобов'язання без його на те згоди. Якщо держава користається витікаючими з договору інших держав правами, то вона повинна дотримуватись і зв'язаних з цими правами зобов'язаннь. Учасники договору можуть змінювати його без згоди третіх держав, що користаються правами, які випливають з його.
Виключенням з цього правила є договори у відношенні держави-агресора, укладені без участі останнього, як, наприклад, угоди про Німеччину між СРСР, США й Англією, укладені в період другої світової війни. Постанови таких договорів обов'язкові для держави-агресора, тому що вони являють собою застосування норм міжнародного права про відповідальність за агресію й інші міжнародні злочини.
У залежності від числа учасників договори поділяються на двосторонні і багатобічні, котрі, у свою чергу, класифікуються на загальні, чи універсальні, і локальні.
Основну масу договорів складають обопільні умови, за допомогою яких створюється більшість норм, що враховують особливості відносин між державами, що беруть участь. Разом з тим росте роль багатобічних договорів. При їхній допомозі регулюються важливі проблеми більш широкого чи загального значення. Багатобічні конвенції служать засобом кодификації і прогресивного розвитку міжнародного права.
Договори, за допомогою яких здійснюються кодификація і прогресивний розвиток міжнародного права або об'єкт і мети яких становлять інтерес для всіх держав, називають загальними, чи універсальними, багатобічними договорами. Такі договори повинні бути відкритими, тобто в них може взяти участь будь-яка держава. Договори за участю обмеженого числа держав іменуються локальними багатобічними, чи регіональними, договорами. Під останніми розуміються договори держав визначеного географічного району. Якщо ці договори стосуються тільки інтересів договірних сторін, то вони можуть чи бути відкритими, чи закритими для участі інших держав, чи ж напівзакритими, тобто такими, до яких можуть приєднуватися інші держави, але за умови спеціальної згоди в кожнім випадку початкових учасників.
Використана література:
Кравчук В.М. «Корпоративне право».
”Цивільне право України” під редакцією О.В Дзери, Н.С. Кузнєцової, Київ, 2000р.
“Вісник законодавства України” №47. 2000 рік.
2. Міжнародне право. Посібник. – К., 2001.