Розбудова української державності
ПЛАН
Проголошення незалежності в 1991 р........................................3
Створення власного державного апарату.................................6
Становлення Українського права.............................................14
Закінчення...........................................................................................20
Використані джерела........................................................................22
1. Проголошення незалежності в 1991 р.
Останнє десятиріччя XX ст. ввійшло в історію вельми суттє-вими геополітичними змінами. Серед нових політичних реа-лій — творення Української незалежної держави з-поміж інших країн пострадянського простору.
Передумовами глобальних зрушень на континенті були: подолання військово-політичного протиборства Схід — Захід, падіння комунізму і переорієнтація низки держав на засади цінностей західної демократії. Внаслідок цих подій світ із дво-полюсного, чітко розмежованого поступово набирає обрисів багатополюсного, взаємозалежного, зростають взаємовпливи дер-жав і народів. Тісно пов’язані між собою процеси подолання розколу Європи й Німеччини, ослаблення полюса сили, що його уособлювала Москва, та самовизначення народів східноєвро-пейських держав і національно-державного волевиявлення народів колишнього Радянського Союзу. На Сході припинили існування воєнно-політичний блок країн Варшавського Дого-вору, Рада Економічної Взаємодопомоги та СРСР як світова наддержава.
Поява на політичній карті світу незалежної України запо-чаткувала глобальні трансформації не лише в даному регіоні. Досягнення суверенного статусу Українською державою, за визначенням американського політолога 3. Бжезінського, є однією з найвідчутніших геополітичних подій XX ст.
Верховна Рада Української РСР 16 липня 1990 p. прийняла знаменний, історичного значення документ — Декларацію про державний суверенітет України. Із 385 де-путатів, присутніх у цей день на засіданні парламенту, за Декларацію проголосували 355, проти — чотири, не взяли участі у голосуванні — 26 (однак 18 з них звернулися до секретаріату з проханням приєднати їхні голоси до голосів “за”).
Декларація складалася зі вступу (преамбули) та деся-ти розділів: І. Самовизначення української нації. II. Наро-довладдя. III. Державна влада. IV. Громадянство Україн-ської РСР. V. Територіальне верховенство. VI. Економічна самостійність. VII. Екологічна безпека. VIII. Культурний розвиток. IX. Зовнішня і внутрішня безпека. X. Міжнарод-ні відносини.
Незважаючи на прийняття Декларації про державний суверенітет, Україна продовжувала залишатися у складі Союзу РСР, хоча з цього часу діяла самостійніше, сміливі-ше, без огляду на Москву. Впродовж короткого часу (з літа 1990 p. до літа 1991 p.) Верховна Рада УРСР схва-лила близько 40 законів і 68 постанов з різних аспектів економічної політики. Серед них — закон про економічну самостійність України (серпень, 1990 р.) та постанова (листопад, 1990 p.) “Про проекти концепції та програми переходу Української РСР до ринкової економіки”, інші акти. Закон про економічну самостійність визначав зміст, мету й основні принципи економічної самостійності Украї-ни як суверенної держави, механізм господарювання, ре-гулювання економіки й соціальної сфери, організації фінансово-бюджетної, кредитної та грошової систем. В Ук-раїні 1991 p. розпочато реформу цін. Однак введення з 1 січня 1991 p. нових закупівельних і оптових цін створило для багатьох промислових підприємств критичну ситуацію, оскільки нові ціни на більшість товарів народного спожи-вання перевищили діючі роздрібні. Це призвело до пору-шення госпрозрахункових відносин при реалізації продукції і, як наслідок,—до порожніх полиць крамниць. Тільки з 2 квітня були запроваджені нові державні фіксовані, регульовані й вільні роздрібні ціни. Цей крок виявився ду-же непопулярним серед населення. З 1 листопада уряд був змушений до насичення ринку товарами ввести продаж продовольчих і непродовольчих товарів з використанням картки споживача з купонами.
Розпочався новий етап — етап загальнодемократичної революції, в ході якої юридично ліквідовано компартійну систему, припинив існування “непорушний” Союз РСР. Розпочався незворотний процес об’єктивної суверенізації республік, який М. Горбачов з гіркою іронією назвав “па-радом суверенітетів”. Однак це був не парад, а природний рух народів до волі, прагнення утворити свої суверенні держави.
Позачергова сесія Верховної Ради України 24 серпня 1991 p. розглянула надзвичайно важливе для долі народу питання: про політичну ситуацію в республіці й заходи, які необхідно вжити для недопущення можливості повторення подібних дій у майбутньому. Сесія прийняла історичний документ — Акт проголошення незалежності України, в якому підкреслювалося:
“Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 p.,—
продовжуючи тисячолітню традицію державотворен-ня в Україні,—
виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими доку-ментами,—
здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціаліс-тичної Республіки урочисто проголошує незалежність Ук-раїни та створення самостійної Української держави — України.
Територія України є неподільною і недоторканою. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України.
Цей Акт набирає чинності з моменту його схвалення”.
Акт проголошення незалежності України, день прийнят-тя якого був незабаром проголошений національним свя-том, не був випадковим явищем, навіяним серпневим пут-чем. Прагнення до національного суверенітету випробува-но віками. Право самовизначення — право народу самому визначати свою долю. Акт проголошення незалежності Ук-раїни український народ прийняв, продовжуючи тисячоліт-ню традицію державотворення в Україні з урахуванням природного права на самовизначення. Отже, це не витвір політиків чи партій — це об’єктивна потреба, об’єктивний процес розвитку людства в сучасну епоху.
Прагнучи утвердження на території України загально-людських соціальних цінностей і благ, зокрема, принципів свободи людини, гуманізму, соціальної справедливості, рівноправності усіх націй та етнічних груп, беручи до ува-ги, що на території держави проживають громадяни понад 100 національностей, які разом з українцями становлять 52-мільйонний народ України, Верховна Рада 1 листопада 1991 p. прийняла “Декларацію прав національностей України”.
Дуже важливим завданням молодої держави було ство-рення власних Збройних сил — гаранта захисту державної незалежності, територіальної цілісності та суверенітету країни. Без надійних і достатніх збройних сил будь-яка держава не могла б довго проіснувати.
Прагнучи забезпечити економічний суверенітет, вхо-дження у світове господарське співтовариство, добробут і умови для вільної, творчої праці громадян, Україна роз-почала перехід до ринкової економіки, визначила рівно-правність усіх форм власності.
2. Створення власного державного апарату.
На першій стадії створення нового державного апарату України одним з важливих моментів стало прийняття Закону від 14 лютого 1992 р. про внесення змін і доповнень у Конституцію України. Було зроблено спробу більш чітко розмежувати повноваження між зако-нодавчою, виконавчою і судовою владою. Були також затверджені символи України як незалежної держави: Державний герб, Дер-жавний прапор і Державний гімн.
За Конституцією єдиним органом законодавчої влади в Укра-їні є Верховна Рада — представницький орган, депутати якого обираються населенням на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні. Верховна Рада право-мочна розглядати і вирішувати будь-які питання, не віднесені до компетенції органів державної виконавчої або судової влади. Ті ж них які не є такими, вирішуються виключно всеукраїнським рефе-рендумом. Порядок призначення, підготовки, проведення рефере-ндуму, порядок визначення його результатів передбачено Законом України від 3 липня 1991 р. "Про всеукраїнський і місцеві рефе-рендуми".
Склад Верховної Ради — 450 народних депутатів, правовий статус яких визначався Законом України "Про статус народного депутата України".
Порядок роботи Верховної Ради України визначався її регла-ментом, прийнятим українським парламентом 27 липня 1994 p. Верховна Рада працювала сесійно. Для організації її роботи утворю-валась Президія.
З метою здійснення законопроектної роботи, попереднього розгляду і підготовки питань, віднесених до відання Верховий Ради, а також сприяння втіленню в життя законів та підзаконних актів, контролю за діяльністю державних органів і організацій Верховна Рада обирала з числа народних депутатів постійні комісії. їх організацію і діяльність регламентував Закон "Про постійні комісії Верховної Ради України. Формування державності безпосередньо пов’язане зі станов-ленням парламентаризму на демократичних засадах. Важливе значення для діяльності українського парламенту мало прийняття Верховною Радою 17 листопада 1992 р. Закону «Про статус народ-ного депутата України». Згідно із Законом народні депутати є пов-новажними та відповідальними представниками українського наро-ду у Верховній Раді України. Вони покликані виражати і захищати суспільні інтереси та інтереси своїх виборців, брати активну участь у здійсненні законодавчої та контрольної функцій Верховної Ради України, їхні повноваження починаються з дня відкриття першої сесії Верховної Ради України і закінчуються в день першої сесії Верховної Ради наступного скликання.
Закон наділив народного депутата України широким колом прав у Верховній Раді та її органах: обирати і бути обраним до ор-ганів Верховної Ради України; пропонувати питання для розгляду Верховної Ради або її органами; правом законодавчої ініціативи у Верховній Раді; ставити питання про визнання законопроекту тер-міновим та про винесення його на загально-народне обговорення або референдум; вносити проекти постанов, інших актів, поправки до них; вносити пропозиції та поправки до проектів законів та ін-ших законодавчих актів, а також пропозиції щодо порядку голосу-вання; висловлювати думку щодо персонального складу органів і кандидатур посадових осіб, які обираються, призначаються або за-тверджуються Верховною Радою України та ін.
Прагнення забезпечити оперативне вирішення питань, пов’я-заних із запровадженням ринкової реформи, і зосередити їхнє за-конодавче розв’язання в одних руках зумовило розширення пов-новажень Кабінету Міністрів України. Спочатку, 18 листопада 1992 р., Верховна Рада прийняла Закон, яким тимчасово (строком на шість місяців) зупинялася дія п. 13 ст. 97 Конституції України 1978 р. (повноваження Верховної Ради) в частині здійснення зако-нодавчого регулювання відносин власності, підприємницької діяль-ності, соціального і культурного розвитку, державної митної, нау-ково-технічної політики, кредитно-фінансової системи, оподатку-вання, державної політики і ціноутворення, а також дія п. 7 ст. 1145 Конституції України (повноваження Президента). Здійс-нення цих повноважень покладалося на Кабінет Міністрів. Через місяць, 19 грудня 1992 р., Верховна Рада доповнила Конституцію України 1978 р. статтею 971 та внесла зміни і доповнення до низки інших статей. Згідно зі статтею 971 Верховна Рада може, як виня-ток, двома третинами голосів від загальної кількості народних де-путатів делегувати Кабінету Міністрів України на визначений тер-мін повноваження видавати декрети у сфері законодавчого регулю-вання з питань, про які йшлося вище. Для реалізації делегованих повноважень Кабінет Міністрів ухвалює декрети, які мають силу закону. Декрет після його підписання Прем’єр-міністром України передається до Верховної Ради і набуває чинності, якщо протягом десяти днів з дня одержання декрету Верховна Рада не наклала на нього вето. У період здійснення Кабінетом Міністрів делегованих повноважень Верховна Рада може законом скасувати декрети Ка-бінету Міністрів або їх окремі положення, якщо вони суперечать Конституції України. Того ж дня Верховна Рада спеціальним за-коном постановила делегувати тимчасово, строком до 21 травня 1993 р., Кабінету Міністрів згадані повноваження.
Велике значення для становлення суверенної України мала розбудова власних Збройних Сил. У преамбулі Закону «Про Зброй-ні Сили України», прийнятого Верховною Радою 6 грудня 1991 р., зазначалося: «Україна як незалежна держава і суб’єкт міжнарод-ного права, виходячи з того, що оборона країни є справою всьо-го народу України, проголошує про створення власних Збройних Сил». Збройні Сили України призначені для захисту незалежності, територіальної цілісності та недоторканності України. Велике зна-чення має ст. 2 Закону, яка наголошує, що використання Збройних Сил України для виконання завдань, не пов’язаних з обороною дер-жави, вирішується виключно Верховною Радою України.
Загальне керівництво Збройними Силами України здійснює Президент України як Головнокомандувач Збройних Сил України і Голова Ради оборони України. Безпосереднє керівництво Збройни-ми Силами Закон покладає на Міністерство оборони України.
Уже в перші місяці існування України як незалежної держа-ви в країні була створена Національна гвардія. Закон України від 4 листопада 1991 р. визначає Національну гвардію України як дер-жавний озброєний орган, створений на базі внутрішніх військ, покликаний захищати суверенітет України, її територіальну ціліс-ність, а також життя та особисту гідність громадян, їхні конститу-ційні права і свободи від злочинних посягань та інших антигромад-ських дій. Діяльність цієї державної інституції будується на прин-ципах законності і гуманізму та поваги до особи, її прав і свобод. Закон визначав такі основні завдання Національної гвардії: захист конституційного ладу України, цілісності її території від спроб змінити її насильницьким шляхом; участь у підтриманні режиму надзвичайного стану в порядку, передбаченому законодавством України; участь у ліквідації наслідків аварій, катастроф та стихій-ного лиха; охорона й оборона найважливіших державних об’єктів; подання допомоги прикордонним військам у затриманні порушни-ків державного кордону України силами частин, дислокованих у прикордонних районах; участь у бойових діях з відбиття нападу ззовні та захисту безпеки України; охорона дипломатичних і кон-сульських представництв іноземних держав на території України. Надалі Національна гвардія зобов’язувалася брати участь в охороні громадського порядку.
На службу в Національну гвардію приймалися громадяни України незалежно від національності та віросповідання, її компле-ктування здійснювалося за контрактом.
Діяльність будь-яких політичних партій і рухів у Національній гвардії заборонялася. Згідно з Законом Національна гвардія підпо-рядковувалася Верховній Раді України. Безпосереднє керівництво нею здійснював командувач, який призначався Верховною Радою України за поданням Президента України строком на п’ять років.
У системі правоохоронних органів суверенної України важли-ве місце має Служба безпеки України, правовий статус якої рег-ламентований Законом від 25 березня 1992 р. Це — державний правоохоронний орган спеціального призначення, який забезпечує державну безпеку України. Служба безпеки безпосередньо підпо-рядковується Президенту України і підконтрольна Верховній Раді України. На неї покладені обов’язки щодо захисту державного су-веренітету, конституційного ладу, територіальної цілісності Украї-ни, законних інтересів держави і прав громадян від розвідувальної діяльності іноземних спецслужб, економічного, науково-технічного й оборонного потенціалу України та ін. Згідно зі своїм завданням Служба безпеки України здійснює розвідувальну та інформацій-но-аналітичну роботу, бере участь у розробленні й реалізації захо-дів щодо захисту державних таємниць України, надає допомогу прикордонним військам України в охороні державного кордону тощо.
В останні роки змінився правовий статус міліції України. Зо-крема, система органів міліції стала більш централізованою. Керів-ництво усією міліцією здійснює Міністерство внутрішніх справ України. Були розширені права працівників міліції. Велике значен-ня для зміцнення правової основи діяльності міліції мало прийнят-тя Верховною Радою України 18 лютого 1992 р. Закону «Про оперативно-розшукову діяльність» (нова редакція була затверджена 22 квітня 1993 р.).
Уже впродовж кількох років в Україні здійснюється широка судово-правова реформа, у межах якої прийнято низку законодав-чих актів. Серед них важливе значення має Закон України «Про статус суддів». Він визначив суддів як носіїв судової влади в Україні, що здійснюють правосуддя незалежно від законодавчої та виконавчої влади. У своїй діяльності із здійснення правосуддя вони незалежні і підпорядковуються тільки закону і нікому не підзвітні. Держава гарантує фінансове і матеріально-технічне забезпечення суддів і судів. Суддя не може бути народним депутатом; належати до будь-якої політичної партії, руху; входити до складу органів ви-конавчої влади, інших державних органів, органів місцевого само-врядування, керівництва підприємств, які мають на меті одержан-ня прибутку; займатися підприємницькою та іншою діяльністю, окрім викладацької, наукової та іншої оплачуваної творчої діяльно-сті у вільний від роботи час. Не може бути суддею особа, яка має судимість, обмежена у дієздатності або визнана недієздатною за рішенням суду.
Закон України від 3 червня 1992 р. передбачив створення в судовій системі України такої важливої ланки, як Конституційний Суд. Він є незалежним органом, покликаним забезпечити відповід-ність законів, інших нормативних актів органів законодавчої і вико-навчої влади Конституції України, охорону конституційних прав і свобод особи.
Законом установлювалося, що судді Конституційного Суду обираються Верховною Радою в індивідуальному порядку шляхом таємного голосування строком на 10 років. Пропозиції про персо-нальний склад суддів подають Президент України і Голова Верхов-ної Ради України в рівній кількості.
5 листопада 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про прокуратуру» (нова редакція затверджена 26 листопада 1993р.). Органи прокуратури становлять єдину централізовану сис-тему, очолювану Генеральним прокурором. Закон передбачив при-значення Генерального прокурора Верховною Радою за поданням Голови Верховної Ради України. До системи органів прокуратури входять: Генеральна прокуратура України, прокуратура Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя (на правах об-ласних), міські, районні, міжрайонні, інші прирівняні до них проку-ратури, а також військові прокуратури. Закон визначав основні функції прокуратури: нагляд за дотриманням законів усіма органа-ми, підприємствами, організаціями, посадовими особами і громадя-нами; нагляд за дотриманням законів органами, які ведуть боротьбу зі злочинністю, іншими правопорушеннями і розслідують діяння, що містять ознаки злочину; підтримання державного обвинувачення; участь у розгляді в судах кримінальних, цивільних справ, справ про адміністративні правопорушення і справ в арбітражних судах; на-гляд за виконанням законів у місцях утримання затриманих, попе-реднього ув’язнення, при виконанні покарань і застосуванні інших заходів примусового характеру, призначених судом.
У процесі розбудови державного апарату створювалась правова база реформування місцевої влади. У березні 1992 p. був прийнятий Закон "Про місцеві Ради народних депутатів, місцеве і регіональне самоврядування". Ним діяльність Рад обмежувалася здійснен-ням функцій місцевого та регіонального самоврядування, а вико-навчі функції передавалися представникам Президента України в областях і районах, а також у містах Києві і Севастополі.
Таким чином, за відносно короткий проміжок часу в основному була створена правова база для забезпечення організації та діяльності державного апарату України. Цей апарат активно працював. Проте безконфліктного функціонування усіх гілок влади, всьо-го державного механізму як у центрі, так і на місцях, на жаль, досягти не вдалось. В діяльності Верховної Ради теж поставало чимало проблем. Практика, що склалася протягом останніх майже п’яти років в організації законодавчого процесу у Верховній Раді, потребувала корінних перетворень. Найбільше проблем виявилося в організації й діяльності виконавчої влади. І це закономірно. Адже інститут президентства як складової частини виконавчої влади є новим для України. Заснування місцевої адміністрації як одного з елементів виконавчої влади було тісно пов’язано з впровадженням в 1992 p. інституту представників Президента України в областях і районах. Але реформування місцевої влади було припинено 3 лютого 1994 p., коли Верховна Рада прийняла Закон „Про формування місцевих органів влади і самоврядування” і повернула владу на місцях Радам народних депутатів та їх виконкомам. Фактично це означало контрреформу у питаннях місцевої влади. Чимало про-блем виникало й при реалізації Концепції судово-правової рефор-ми. Все практично звелося до демократизації статусу суддів, а також до розвитку елементів інфраструктури судової влади.
Причин такого ненормального стану в організації та діяльно-сті державного апарату України чимало. Однією з них було те, що реформування системи державної влади і місцевого самоврядуван-ня відбувалося нерівномірно, нерідко без певної програми.
У середині 1995 p. склалася небезпечна ситуація — різко загострилося протистояння владних структур, перш за все суб’єктів конституційного права України — Верховної Ради і Президента. Такий стан взаємовідносин державних органів негативно впливав на всі сторони життя республіки, породивши економічну і політи-чну кризу і соціальне напруження в суспільстві. Однією з головних причин такого становища була відсутність нової демократичної конституції України.
Враховуючи ситуацію, що склалася. Верховна Рада як єдиний законодавчий орган, з одного боку, та Президент,як глава держави і виконавчої влади — з другого, тобто сторони, які одержали свої повноваження безпосередньо від народу, уклали Конституційний договір "Про основні засади організації та функціонування держа-вної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України". Цей договір набрав чин-ності з моменту підписання його Президентом та Головою Верхов-ної Ради України 8 червня 1995 р. В ст. 61 договору йшлося, що він діє до прийняття нової Конституції. Щодо положень чинної Конс-титуції України 1978 р., то, згідно з Конституційним договором, вони визнані чинними лише в частині, що узгоджується із зазначе-ним договором. Таким чином, Конституційний договір був основ-ним правовим актом, який на той час мав забезпечити організацію і діяльність державного апарату України в період дії цього акта.
Отже, процес створення державного апарату незалежної Украї-ни є складним і тривалим. Багато проблем у цій справі вирішує нова Конституція України, прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 p.
3. Становлення Українського права.
Проголошення незалежності України відкрило реальну мож-ливість створення розгалуженої законодавчої системи. У реформу-ванні законодавства намітилися три основні напрямки. По-перше, здійснювався і здійснюється процес змін і пристосування чинних правових норм 60—70-х років до ринкової економіки і плюралісти-чної демократії. По-друге, приймалися і приймаються нові правові акти, також покликані забезпечити їх функціонування. По-третє, в Україні активно проводиться робота по підготовці проектів нових кодексів. Реформуванню піддано усі галузі права.
У період, що розглядається, одним з найважливіших правових актів у галузі цивільного права залишається Цивільний кодекс Укра-їни, затверджений Верховною Радою УРСР 18 липня 1963 p. Але до нього останнім часом внесені зміни і доповнення відповідно до нового цивільного законодавства України, в тому числі законами України від 7 лютого 1991 p. "Про власність", від 2 жовтня 1992 p. "Про заставу", від 4 лютого 1994 р. "Про авторське право і суміжні права", від 16 червня 1992 р. "Про об’єднання громадян" та інші. 11 липня 1995 p. Верховна Рада внесла істотні зміни до ст. 71 ЦК України, яка визначала загальні строки позовної давності (для громадян — 3 роки, для юридичних осіб — 1 рік). Тепер загальний строк позовної давності встановлений тривалістю 3 роки незалежно від того, хто подає позов: громадянин (фізична особа), юридична особа чи держава. Оновлення ЦК України дає можливість присто-сувати його для регламентації майнових відносин в умовах станов-лення ринкової економіки в Україні. У 1993 p. був прийнятий Повітряний кодекс України, в якому поряд з іншими галузевими нормами містяться цивільно-правові норми, втому числі про стра-хування цивільної відповідальності повітряного перевізника. Циві-льно-правові норми містяться також в окремих указах Президента України, зокрема указ "Про обов’язкове страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів". Значну роль у регулюванні майнових відносин відіграли декрети і постанови Ка-бінету Міністрів України, наприклад, декрет від 31 грудня 1992 p. "Про перелік майнових комплексів державних підприємств, органі-зацій, їх структурних підрозділів основного виробництва, привати-зація або передача в оренду яких не допускається". У сфері цивіль-ного законодавства діє чимало відомчих нормативних актів, деякі з них прийняті останнім часом. Елементами системи цивільного законодавства є також примірні статути кооперативних і громадсь-ких організацій, схвалені органами державного управління або прийняті вищими органами кооперативних та інших структур.
Триває розвиток законодавства про підприємництво. Правове регулювання в сфері бізнесу здійснювалось шляхом застосування норм у таких найважливіших актах, як закони України від 19 ве-ресня 1991 p. "Про господарські товариства", від 22 квітня 1993 p. "Про аудиторську діяльність", від 14 жовтня 1992 р. "Про банкрут-ство" та ін.
Не залишилось без змін й трудове законодавство. Тут чимало зроблено в галузі захисту трудових прав працівників. Так, були прийняті закони від 14 жовтня 1992 р. "Про охорону праці", від 16 грудня 1993 р. "Про основні принципи соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку". 23 червня 1993 p. Кабінет Міністрів України затвердив Правила відшкодуван-ня власником підприємства, установи, організації або уповноваже-ним ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків. Законом від 19 грудня 1993 р. до Кодексу законів про працю України були внесені зміни і доповнення, які стосувалися охорони праці. Одержав подальший розвиток інститут контракту. У березні 1993 p. Кабінет Міністрів України затвердив Положення про поря-док укладення контрактів керівником підприємства, що є у загаль-нодержавній власності, при наймі на роботу, а 19 березня 1994 p.
Положення про порядок укладення контрактів при прийнятті (най-манні) на роботу працівника.
Певні зрушення сталися і в аграрному законодавстві України. Зокрема були прийняті закони від 14 лютого 1992 р. "Про колекти-вне сільськогосподарське підприємство" і від 20 грудня 1992 p. "Про селянське (фермерське) господарство".
Також, право відігравало велику роль в ре-алізації соціальної політики держави. Так, 19 листопада 1992 р. Верховна Рада України прийняла Основи законодавства України про охорону здоров’я. Кожна людина, — зазначалося в цьому доку-менті, — має природне невід’ємне і непорушне право на охорону здоров’я. Суспільство і держава відповідальні перед сучасним і майбутніми поколіннями за рівень здоров’я і збереження генофон-ду народу України, забезпечують пріоритетність охорони здоров’я в діяльності держави, поліпшення умов праці, навчання, побуту і відпочинку населення, розв’язання екологічних проблем, удоско-налення медичної допомоги і запровадження здорового способу життя.
Основи законодавства України про охорону здоров’я визначи-ли правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров’я в Україні, врегулювали суспільні відносини у цій галузі. Держава згідно з Конституцією України гарантує усім громадянам реалізацію їхніх прав у галузі охорони здоров’я через: а) створення розгалуженої мережі закладів охорони здоров’я; б) організацію і проведення системи державних і громадських заходів щодо охоро-ни та зміцнення здоров’я; в) надання усім громадянам гарантовано-го рівня медико-санітарної допомоги в обсязі, що встановлюється Кабінетом Міністрів України; г) здійснення державного і громадсь-кого контролю у галузі охорони здоров’я.
Реалізація державної політики охорони здоров’я законом по-кладалася на органи державної виконавчої влади. Особисту відпо-відальність за неї несе Президент України.
21 листопада 1992 р. Верховною Радою України було прийня-то Закон «Про державну допомогу сім’ям з дітьми», який установив гарантований державний рівень матеріальної підтримки сімей з дітьми шляхом надання державної допомоги з урахуванням складу сім’ї, її доходів, віку, стану здоров’я дітей тощо.
У грудні 1992 р. Верховна Рада України прийняла «Декла-рацію про загальні засади державної молодіжної політики в Украї-ні». Вона визначила державну молодіжну політику як системну діяльність держави у відносинах з молоддю, молодіжним рухом, що здійснюється у законодавчій, виконавчій, судовій сферах і ставить за мету створення соціально-економічних, політичних, організацій-них, правових умов та гарантій для життєвого самовизначення, ін-телектуального, морального, фізичного розвитку молоді, реалізації її творчого потенціалу як у власних інтересах, так і в інтересах України.
Отже, на зазначеному вище етапі державотворення в Україні досить чітко визначилась соціальна спрямованість законодавства, що підкреслює демократичний характер державності, її спрямова-ність на забезпечення прав і свобод людини і громадянина.
Це законодавство стало базою прийняття демократичного кон-ституційного законодавства в Україні, і насамперед нової Конститу-ції України.
Суттєві зміни відбулися в кримінальному законодавстві України: з одного боку, з Кримінального кодексу були вилучені статті, які не відповідали умовам ринкової економіки, з іншого — з’явилася низка нових складів злочинів (порушення порядку ве-дення підприємницької діяльності, фіктивне підприємництво, шах-райство з фінансовими ресурсами та ін). Було змінено редакцію цілої низки статей КК (про ухилення від сплати податків, спекуля-цію та ін.). Ученими-криміналістами України була проведена вели-ка робота з підготовки проектів нового Кримінального кодексу.
Протягом останніх років Верховна Рада України, спеціальні органи при Президентові України неодноразово розглядали питан-ня боротьби зі злочинністю. Велике значення мало прийняття Вер-ховною Радою 25 червня 1993 р. «Державної програми боротьби зі злочинністю». Криміногенна ситуація, яка склалася в Україні, — говорилося в Програмі, — перетворилася у найнебезпечніше со-ціальне лихо, що створює серйозну загрозу розбудові незалежної держави. ...Гострота криміногенної обстановки вимагала вжиття великомасштабних комплексних заходів з боку держави, що мали б забезпечити її стабілізацію у найближчі три роки. Пріоритетну увагу за цих умов повинно бути віддано питанням правового забез-печення правоохоронної діяльності, удосконаленню системи про-філактики правопорушень, посиленню боротьби з організованою та економічною злочинністю, забезпеченню охорони громадського по-рядку і громадської безпеки.
У Програмі визначені організаційні та правові заходи бороть-би зі злочинністю, передбачені завдання у сфері профілактики зло-чинів (зокрема, розроблення цільових програм боротьби з пияцтвом та алкоголізмом, боротьби з наркоманією і незаконним обігом нар-котичних засобів), зміцнення громадського порядку та безпеки, бо-ротьби з організованою злочинністю та злочинністю у сфері еконо-міки, окреслені питання міжнародного співробітництва у боротьбі зі злочинністю, розглянуті проблеми удосконалення кримінально-ви-конавчої системи, розроблені питання кадрового та матеріально-те-хнічного забезпечення правоохоронної діяльності.
30 червня 1993 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою зло-чинністю». Закон створив загальні правові та організаційні засади у сфері боротьби з організованою злочинністю, визначив систему державних органів, що ведуть боротьбу з нею, в тому числі спе-ціальних (ними стали Координаційний комітет з боротьби з коруп-цією і організованою злочинністю при Президентові України та спеціальні підрозділи органів внутрішніх справ і Служби безпеки України), їхні повноваження, накреслив заходи щодо забезпечення боротьби з організованою злочинністю, закріпив основи взаємодії , спецпідрозділів та ін. Зміни у трудовому праві були спрямовані головне на демок-ратизацію регулювання трудових відносин, що випливало з умов формування ринкової економіки, існування різних форм власності.
Істотні зміни і доповнення були внесені до кримінально-проце-суального законодавства. Змінені строки попереднього слідства і тримання осіб під вартою. Був прийнятий Закон "Про оперативно-розшукову діяльність", який посилював гарантії громадян. Законом України від 15 грудня 1992 р. "Про внесення доповнень і змін до деяких законодавчих актів України" КПК України був доповнений рядом статей, які також посилювали гарантії громадян при звернен-ні їх до суду, Зокрема, заарештований, його захисник тепер мали право звертатися до суду з оскарженням санкції прокурора на арешт. 23 грудня 1993 p. був прийнятий Закон про внесення змін і доповнень до окремих статей КПК України, які розширювали права підозрюваного, обвинуваченого і підсудного на захист.
Розробка законодавчих актів та внесення до них змін іноді здійснювались на недостатньому науковому і юридично-технічному рівні, з багатьма неузгодженостями. Мали місце численні факти дублювання та суперечностей між окремими правовими нормами тощо. Оскільки кількість законодавчих актів, прийнятих останнім часом, невпинно зростала, зазначені недоліки не лише створювали небезпеку руйнування існуючої законодавчої бази, а й значно уск-ладнювали формування нової законодавчої системи, яка б грунту-валася на реформованих економічних, соціальних та політико-пра-вових відносинах. Нерідко приймалися правові акти, які викли-кають здивування, наприклад, ситуація з пенсійним законодав-ством, де повністю знівельовано значення стажу і якості роботи, її шкідливості.
У багатьох галузях права продовжують діяти законодавчі акти і правові інститути, далекі від світових стандартів. Наприклад, в незалежній Україні продовжує діяти КК (з наступними змінами й доповненнями), який відбиває погляди, що охорона держави, влас-ності останньої та інтересів її установ є найважливішим призначен-ням кримінального права. Можна навести й такий приклад. В українському цивільному судочинстві існує здебільшого "слідчий" тип цивільного процесу, який характеризується тим, що сам суд за власною ініціативою може збирати докази і готувати весь процесу-альний матеріал до судового розгляду. Часто це робиться незалежно від бажання сторін, під приводом захисту Їх прав. Наближення цивільного судочинства до загального типу цивільного процесу на-дасть більше реальних прав сторонам у процесі і звільнить суд від виконання зайвих функцій.
Отже, є настійна необхідність корінної реформи правової системи України. Робота в цьому напрямку триває.
Закінчення.
28 червня 1996 року в житті Українського народу й Ук-раїнської держави сталася історична подія — в результаті тривалого, напруженого і багатогранного конституційного про-цесу була прийнята нова Конституція України.
Ця подія майже збіглася з п’ятиріччям незалежності Ук-раїни та ознаменувала завершення важливого етапу у розвит-ку нашого суспільства і держави, у становленні національної системи права, створенні правових основ дійсно суверенної і незалежної України.
Нова Конституція враховує досягнення вітчизняної та світової конституційної наукової думки й практики консти-туційного будівництва. Вона е втіленням національної ідеї і відображенням ментальності народу, доказом здатності Ук-раїнської нації як політичної й етнічної спільноти до державотворення і правотворчості; є програмою дальшого розвитку України у політичному, економічному, соціальному, культур-ному відношеннях і документом для входження України до європейського й світового співтовариства як рівноправного і повноправного суб’єкта.
Нова Конституція України є якісно новим політичним і правовим актом за змістом та формою.
Вона охопила своїм регулюванням значно ширше коло суспільних відносин порівняно з попередньою Конституцією в політичній, економічній, соціальній, культурній та інших сфе-рах, закріпила якісно новий статус особи — людини і грома-дянина, держави й суспільства, органів державної влади і місцевого самоврядування.
Нова Конституція є Основним Законом і актом вищої юридичної сили, що обумовлює прийняття законів та інших нормативно-правових актів на основі Конституції і у повній відповідності з нею.
Разом з тим норми цієї Конституції є нормами прямої дії. Тобто громадянам гарантується можливість звернення до суду для захисту своїх конституційних прав і свобод безпосередньо, на підставі Конституції.
Нині головним завданням усіх органів державної влади й місцевого самоврядування, всього суспільства в цілому і кож-ної людини, кожного громадянина є забезпечення найшвидшо-го, найповнішого і найточнішого приведення Конституції в дію, її реалізації, виконання.
Конституція має сприяти насамперед забезпеченню прав і свобод людини та гідних умов її життя, зміцненню громадян-ської злагоди на землі України, розвитку і зміцненню демок-ратичної, соціальної, правової держави та вирішенню корінних питань розвитку і функціонування суспільства й держави.
Використані джерела:
Конституція України. – К.: Преса України, 1997.
Історія держави і права України: Підручник. - У 2-х т. / За ред. В.Я. Тація, А.й, Рогожина. – Том 2. – Кол. Авторів: В.Д. Гончаренко, А.Й.Рогожин, О.Д.Святоцький та ін. - К.: Видавничий Дім „Ін Юре”, 2000.
Кульчицький В. Історія держави і права України. - Львів, 1996.
Опришко В. Конституція України – основа розвитку законодавства // Право України. – 1997. - № 8.
Основи конституційного права України. /Під ред. Академіка АПрН пр. Копєйчикова В.В.-К.:Юрінком Інтер, 1997.
Панюк А., Рожик М. Історія становлення української державності. – Львів: Центр Європи, 1995.