Адміністративна правосуб’єктність та її складові
ПЛАН
Вступ
Адміністративна правосуб’єктність це здатність суб’єкта адміністративного права мати адміністративні права та нести відповідні обов’язки.
В адміністративному праві під суб'єктом розуміють носія (власника) прав та обов'язків у сфері публічного управління, які передбачені адміністративно-правовими нормами, здатного надані права реалізовувати, а покладені обов'язки виконувати.
З цього визначення випливає, що «претендент» на статус суб'єкта адміністративного права за своїми особливостями потенційно здатний бути носієм суб'єктивних прав та обов'язків у сфері державного управління, тобто повинен мати комплекс соціальних передумов, що дозволяють надати йому суб'єктивні права та обов'язки.
До таких особливостей (соціальних передумов) належать: а) зовнішня відокремленість, яка характеризується наявністю системоутворюючих ознак; б) персоніфікація в суспільних відносинах управлінського типу, тобто виступ у вигляді єдиної особи — персони; в) здатність виражати і здійснювати або персоніфіковану волю у відносинах з державою, або державну волю у процесі адміністративно-правового регулювання суспільних відносин. «Претендент», який має названі особливості, набуває статусу суб'єкта тільки в тому разі, якщо держава, використовуючи адміністративно-правові норми, робить його носієм (власником) прав та обов'язків, які реалізуються останнім у сфері державного управління.
Таким чином, соціальні особливості спричинюють комплекс передумов, які свідчать про потенційну можливість бути суб'єктом, а адміністративно-правові норми, використовуючи ці передумови, по-перше, перетворюють «претендента» на суб'єкта, по-друге, визначають його місце і роль у сфері державного управління. До перших належать норми загальні для усіх суб'єктів адміністративного права (наприклад, норми про право звернення до органів влади з пропозиціями), до других — норми, які реалізуються тільки цим суб'єктом (приміром, норми, що визначають права податкової міліції).
1. Поняття адміністративної правосуб’єктності
Потенційна здатність мати права і обов'язки у сфері державного управління (адміністративна правоздатність), реалізовувати надані права і обов'язки у сфері державного управління (адміністративна дієздатність), наявність суб'єктивних прав та обов'язків у сфері державного управління формують адміністративно-правовий статус суб'єкта, є складовими адміністративної правосуб'єктності. Стислі характеристики кожної з них такі.
Адміністративна правоздатність — це здатність суб'єкта мати права та обов'язки у сфері державного управління. Правоздатність з'являється з моменту виникнення суб'єкта. Якщо йдеться про фізичну особу, то з моменту народження громадянина; про юридичну — з моменту державної реєстрації підприємства, закладу, організації. Припиняється правоздатність з моменту зникнення суб'єкта, тобто з моменту ліквідації підприємства, закладу, організації, а якщо йдеться про фізичну особу, то з моменту смерті.
Адміністративна дієздатність — це здатність суб'єкта самостійно, свідомими діями реалізовувати надані йому права і виконувати покладені на нього обов'язки у сфері державного управління. Складовою дієздатності є адміністративна деліктоздатність, тобто здатність суб'єкта нести за порушення адміністративно-правових норм юридичну відповідальність.
Суб'єктивні права у сфері державного управління — це надана і гарантована державою, а також закріплена в адміністративно-правових нормах міра можливої (дозволеної) поведінки у правовідносинах, яка забезпечена кореспондуючим обов'язком іншого учасника правовідносин.
Діалектичною протилежністю суб'єктивних прав у сфері державного управління є суб'єктивні юридичні обов'язки. Вони нерозривно пов'язані й не можуть існувати один без одного, оскільки право одного суб'єкта не може бути реалізоване поза виконанням обов'язку другим суб'єктом. Таким чином, у державному управлінні існування обов'язків поза правами і навпаки — прав поза обов'язками — позбавлено будь-якого сенсу.
Суб'єктивні адміністративне-правові обов'язки — це покладена державою і закріплена в адміністративно-правових нормах міра належної поведінки у правовідносинах.
У сфері державного управління суб'єктивні права та обов'язки мають як загальні ознаки, так і ознаки, що дозволяють їх розмежовувати.
Об'єднує їх спільна адміністративно-правова природа, існування в адміністративних правовідносинах, наявність меж у поведінці (і те, й інше є мірою), належність особам, які мають адміністративну правоздатність та адміністративну дієздатність, наявність державних гарантій.
Відмінності полягають у тому, що: а) права реалізуються в інтересах їх власника, а обов'язки — в інтересах інших осіб; б) права — це міра можливої поведінки, а обов'язки — міра належної поведінки.
Необхідно розмежувати поняття «суб'єкт адміністративного права» і «суб'єкт адміністративних правовідносин». Суб'єкт адміністративного права має потенційну здатність вступати в адміністративні правовідносини. У конкретному випадку він може і не бути учасником правовідносин.
Якщо громадянин не чинить адміністративних правопорушень, то він не є суб'єктом адміністративно-деліктних відносин. Громадянин України, що перебуває за її межами, може теоретично ні в яких адміністративно-правових відносинах не брати участі, тобто не бути їх суб'єктом, однак суб'єктом адміністративного права він є, оскільки його як громадянина адміністративно-правові норми наділили комплексом прав та обов'язків.
Суб'єкт адміністративних правовідносин — це фактичний учасник правових зв'язків у сфері управління, тобто він обов'язково в них бере участь.
Важливо зазначити, що суб'єкт адміністративного права характеризується зовнішньою відокремленістю. Він виступає у вигляді єдиної особи, здатний відповідно до своїх прав та обов'язків виробляти, виражати й здійснювати певну волю як учасник конкретних управлінських відносин.
Так, орган державного управління складається з багатьох фізичних осіб і як правило, має структурні частини, але в адміністративно-правовій сфері виступає виключно як одна особа.
Адміністративне право наділяє правосуб'єктністю велике коло учасників соціальних зв'язків, про що свідчить велика кількість управлінських відносин у суспільстві, а система суб'єктів адміністративного права складніша, ніж системи суб'єктів будь-якої іншої галузі права.
Суб'єктами адміністративного права є й органи виконавчої влади, а також внутрішні частини їх апарату; органи місцевого самоврядування; громадяни, особи без громадянства, іноземні громадяни. Причому правове становище суб'єктів одного рівня неоднакове. Якщо проаналізувати адміністративну правосуб'єктність громадян, то виявиться, що вона різниться залежно від статі, віку, стану здоров'я (не всі можуть призиватися на військову службу). Серед іноземних громадян особливим адміністративно-правовим статусом наділяються біженці.
Суб'єктами адміністративного права є також суди і органи прокуратури. На них, як і на всі інші організації, покладається обов'язок додержуватися пожежних, санітарних та інших загальнообов'язкових норм і правил (витрата електричної енергії, сплата оренди).
Таким чином, для адміністративного права характерна наявність великої кількості суб'єктів з різними повноваженнями, структурою і правовими властивостями. Цим зумовлене й існування кількох варіантів їх класифікації. Суб'єктів адміністративного права можна поділити залежно від належності до державних структур (державні організації та їх представники і недержавні організації та їх представники); на суб'єктів колективних та індивідуальних; фізичних та юридичних осіб тощо.
Разом з тим адміністративно-правова теорія нині має такі юридичні інструкції у цій сфері, що дають змогу здійснити класифікацію суб'єктів адміністративного права з урахуванням інтересів як науки і практики, та і навчального процесу в юридичних вузах. Враховуючи значущість і роль у системі управлінських зв'язків, а також місце в державно-правовій ієрархічній структурі, до основних носіїв суб'єктивних прав та обов'язків у сфері державного управління взагалі та виконавчої влади зокрема слід віднести: Президента України; органи виконавчої влади; державних службовців як суб'єктів, у діяльності яких об'єктивуються повноваження державних органів управління; громадян України, іноземців осіб без громадянства; органи місцевого самоврядування; об'єднання громадян; суб'єктів підприємницької діяльності.
2. Суб’єкти адміністративного права
а) Президент України та державні органи
Згідно зі ст. 102 Конституції України Президент України є главою держави і виступає від її імені, є гарантом державного суверенітету і територіальної цілісності, додержання Конституції, прав і свобод людини.
Органи виконавчої влади посідають особливе місце у системі суб'єктів адміністративного права. По-перше, вони є основними (після Президента України) функціонально-галузевими носіями виконавчої влади в державі, а статус органу виконавчої влади закріплюється за ними в нормативному порядку; по-друге, є найважливішою складовою органів державного управління і державного апарату в цілому (як відомо, державний апарат, крім органів державного управління, об'єднує управлінські структури законодавчої влади, органи правосуддя, прокуратури та інші державні органи); по-третє, вони об'єднані єдиним керівництвом і підпорядкуванням внаслідок чого діють узгоджено і цілеспрямовано; по-четверте, кожен з органів цієї системи наділений державою специфічною компетенцією у сфері державного управління і реалізації державної виконавчої влади; по-п'яте, система органів виконавчої влади справляє регулюючий вплив на всі сфери державного і суспільного життя; по-шосте, в рамках своєї компетенції органи виконавчої влади самостійні в організаційному та функціональному відношеннях; по-сьоме, здійснюється специфічний вид державної діяльності, яка за своїм юридичним змістом є виконавчо-розпорядчою.
На основі зазначеного можна сформулювати визначення органу державної виконавчої влади - це посій державної виконавчої влади, що реалізує свою компетенцію в закріпленій сфері державного управління і має юридичний (нормативна зафіксований) статус органу державної виконавчої влади.
Таким чином, органи виконавчої влади України поділяються на: а) вищий; б) центральні; в) місцеві; г) спеціальні. До спеціальних доцільно віднести Раду міністрів Автономної Республіки Крим і міліцію.
Вищим органом виконавчої влади є Уряд України - Кабінет Міністрів. Стаття 113 Конституції України фіксує, що Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Він відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених у статтях 85, 87 Конституції. Кабінет Міністрів складає свої повноваження перед новообраним Президентом України.
До його складу входять Прем'єр-міністр України, перший віце прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, міністри.
Прем'єр-міністр України призначається Президентом України за згодою більше ніж половини від конституційного складу Верховної Ради, а персональний склад Кабінету Міністрів призначається Президентом України за поданням Прем'єр-міністра.
Роботою Кабінету Міністрів керує Прем'єр-міністр. Він спрямовує її на виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України, яка схвалюється Верховною Радою України, згідно з п. 11 ст. 85 Конституції.
Прем'єр-міністр України входить із поданням до Президента про утворення, реорганізацію та ліквідацію міністерств, інших центральних органів виконавчої влади в межах коштів, передбачених Державним бюджетом на утримання цих органів.
Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції:
1) забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконаний Конституції і законів України, актів Президента України;
2) вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина;
3) забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;
4) розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України;
5) забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону;
6) розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подає Верховній Раді України звіт про його виконання;
7) здійснює Заходи щодо забезпечення обороноздатності та національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю
8) організує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи;
9) спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади;
10) виконує інші функції, визначені Конституцією та законами України, актами Президента України;
11) видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання. Акти Кабінету Міністрів підписує Прем'єр-міністр.
Прем'єр-міністр України, інші члени Кабінету Міністрів України мають право заявити Президентові України про свою відставку. Відставка Прем'єр-міністра України має наслідком відставку всього складу Кабінету Міністрів України. Такі ж наслідки має прийняття Верховною Радою резолюції щодо недовіри Кабінетові Міністрів.
До центральних органів виконавчої влади (цей термін застосовується Конституцією, див., наприклад, ст. 114) належать ті, що керують відповідними галузями або здійснюють функціональне (міжгалузеве) управління. Це міністерства; державні комітети (державні служби); центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом.
Центральні органи виконавчої влади у своїй діяльності керуються Конституцією та законами України, постановами Верховної Ради України, указами і розпорядженнями Президента України, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України, Загальним положенням про міністерство та інший центральний орган державної виконавчої влади (затверджено Указом Президента України від 12 березня 1996 р.), а також положеннями про конкретний орган.
Робота центральних органів виконавчої влади спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України (п. 9 ст. 116 Конституції України).
Міністерство є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади в забезпеченні впровадження державної політики у визначеній сфері діяльності. Міністр як член Кабінету Міністрів України особисто відповідає за розроблення і реалізацію державної політики, спрямовує і координує вжиття центральними органами виконавчої влади заходів з питань, - віднесених до його відання, приймає рішення щодо розподілу відповідних бюджетних коштів за поданням державного секретаря міністерства. Не допускається прийняття актів Кабінету Міністрів України та утворених ним органів, внесення проектів законів та актів Президента України з таких питань без погодження з відповідним міністром. Міністр на виконання вимог законодавства в межах наданих повноважень визначає політичні пріоритети і стратегічні напрями роботи міністерства та шляхи досягнення поставлених цілей. Порядок виконання обов'язків міністра у разі його тимчасової відсутності визначається Кабінетом Міністрів України.
Державний комітет (державна служба) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовує і координує Прем'єр-міністр України або один із віце-прем'єр-міністрів чи міністрів. Державний комітет (державна служба) вносить пропозиції щодо формування державної політики відповідним членам Кабінету Міністрів України та забезпечує її реалізацію у визначеній сфері діяльності, здійснює управління в цій сфері, а також міжгалузеву координацію та функціональне регулювання з питань, віднесених до його відання. Державний комітет (державну службу) очолює його голова.
Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом, має визначені Конституцією та законодавством України особливі завдання та повноваження, щодо нього може встановлюватися спеціальний порядок утворення, реорганізації, ліквідації, підконтрольності, підзвітності, а також призначення і звільнення керівників та вирішення інших питань.
Місцеві органи виконавчої влади - це насамперед місцеві державні адміністрації. Місцеві державні адміністрації функціонують: а) в областях, б) в районах областей, в) в районах Автономної Республіки Крим, г) в містах Києві та Севастополі, д) районах міст Києва та Севастополя.
Відповідно до цього вони є обласними, районними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями і розміщені в обласних і районних центрах, містах Києві та Севастополі.
Вони утворюються згідно зі ст. 118 Конституції України і входять до системи органів виконавчої влади. Їх безпосередня діяльність регламентується законами України "Про місцеві державні адміністрації" від 9 квітня 1999 р., "Про столицю України - місто-герой Київ" від 15 січня 1999 р. відповідною радою.
Місцеві державні адміністрації у межах відповідної адміністративні територіальної одиниці забезпечують:
1) виконання Конституції, законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади вищого рівня;
2) законність і правопорядок, додержання прав і свобод громадян;
3) виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного проживання корінних народів і національних меншин - також програм їх національно-культурного розвитку;
4) підготовку та виконання відповідних бюджетів;
5) звіт про виконання відповідних бюджетів та програм;
6) взаємодію з органами місцевого самоврядування;
7) реалізацію інших наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень.
Діяльність місцевих державних адміністрацій будується на .принципах: а) відповідальності перед людиною і державою за свою діяльність; б) верховенства права; в) законності; г) пріоритетності прав людини; д) гласності; е) поєднання державних і місцевих інтересів.
б) Державні службовці
Отже, держава набуває реальності та сили завдяки персоналу, кадровому складу своїх органів, а завдання і функції держави стають за умови практичної реалізації завданнями і функціями контингенту державних службовців. Інститут державної служби продовжує і завершує організаційне оформлення державного механізму, а найголовніше - робить цей механізм здатним практично вирішувати будь-які питання галузі державного управління.
Основним нормативним документом, що регламентує питання державної служби в Україні, є Закон України "Про державну службу" від 16 грудня 1993 р. У ст. 1 "Державна служба і державні службовці" цього Закону дано визначення, що державна служба - це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті, щодо практичного виконання завдань і функцій держави, за що їм виплачується заробітна плата із державного бюджету.
Закон визначив також поняття "посада" і "посадові особи". Посада - це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень.
Посадовими особами вважаються керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій.
Посади державних службовців класифікуються за категоріями та рангами. Основними критеріями класифікації посад державних службовців є: організаційно-правовий рівень органу, що приймає їх на роботу; обсяг і характер компетенції на конкретній посаді; роль і місце посади в структурі державного органу.
Усього встановлено 7 категорій і 15 рангів. Кожній із 7 категорій відповідає 3 ранги. Отже, державному службовцю присвоюється один із цих рангів, що відповідає категорії, під яку підпадає та чи інша посада.
Згідно із Законом України "Про державну службу" державний службовець має право: користуватися правами і свободами, які гарантуються громадянам України Конституцією і законами України; брати участь у розгляді питань і прийнятті в межах своїх повноважень рішень; одержувати від державних органів, підприємств, установ і організацій, органів місцевого та регіонального самоврядування необхідну інформацію з питань, що належать до їх компетенції; на повагу особистої гідності, справедливе і шанобливе ставлення до себе з боку керівників, співробітників і громадян; вимагати затвердження керівником чітко визначеного обсягу службових повноважень за посадою службовця; на оплату праці залежно від посади, яку він займає, рангу, який йому присвоюється, якості, досвіду та стажу роботи; безперешкодно ознайомлюватися з матеріалами, що стосуються проходження ним державної служби, в необхідних випадках давати особисті пояснення; на просування по службі з урахуванням кваліфікації та здібностей, сумлінного виконання своїх службових обов'язків, участь у конкурсах на заміщення посад більш високої категорії; вимагати службового розслідування з метою зняття безпідставних, на думку службовця, звинувачень або підозри; на здоров'я, безпечні та належні для високопродуктивної роботи умови праці; на соціальний і правовий захист відповідно до його статусу; захищати свої законні права та інтереси у вищестоящих державних органах та у судовому порядку.
Відповідно до прав державний службовець має обов'язки. Основні обов'язки державних службовців: додержання Конституції України та Інших актів законодавства України; забезпечення ефективної роботи та виконання завдань державних органів відповідно до їхньої компетенції; недопущення порушень прав і свобод людини та громадянина; безпосереднє виконання покладених на них службових обов'язків, своєчасне і точне виконання рішень державних органів чи посадових осіб, розпоряджень і вказівок своїх керівників; збереження державної таємниці, інформації про громадян, що стала їм відома під час виконання обов'язків державної служби, а також іншої інформації, яка згідно з законодавством не підлягає розголошенню; постійне вдосконалення організації своєї роботи і підвищення професійної кваліфікації; сумлінне виконання своїх службових обов'язків, ініціатива і творчість у роботі.
До правового статусу державного службовця органічно входять норми, які встановлюють певні обмеження для службовця у зв'язку з державною службою. Передбачено два види обмежень. По-перше, це обмеження, пов'язані з прийняттям на державну службу. Відповідно до них не можуть бути обраними або призначеними на посаду в державному органі та його апараті особи, які: визнані у встановленому порядку недієздатними; мають судимість, що є несумісною із зайняттям посади; у разі прийняття на службу будуть безпосередньо підпорядковані або підлеглі особам, які є їх близькими родичами чи свояками.
Крім зазначених, законами України можуть бути встановлені й інші обмеження щодо прийняття на державну службу.
По-друге, обмеження, пов'язані з проходженням служби. До них належать: обмеження загального порядку; заборона на здійснення дій, що є корупційними; спеціальні, з метою запобігання корупції, обмеження щодо державних службовців та інших осіб, уповноважених виконувати функції держави.
Державні службовці зобов'язані неухильно додержуватися усіх норм і правил, якими регламентується їх діяльність. Їх порушення спричиняє притягнення службовця до відповідальності. Залежно від характеру і тяжкості вчиненого може наступати відповідальність цивільна, дисциплінарна, адміністративна, кримінальна.
в) Громадяни України та іноземці, як суб'єкти адміністративного права
Головною особливістю становища громадян як суб'єктів адміністративного права є те, що вони виступають як приватні особи, тобто реалізують свої особисті, загальногромадянські права та обов'язки у сфері державного управління, а не права та обов'язки виконавчо-розпорядчих органів, громадських організацій чи посадових осіб.
Розглядати їх адміністративно-правовий статус найдоцільніше за допомогою аналізу: а) адміністративної правоздатності; 6) адміністративної дієздатності; в) прав, які зумовлені адміністративним законодавством; г) адміністративно-правових обов'язків.
Адміністративна правоздатність - це здатність мати суб'єктивні права та обов'язки, передбачені нормами адміністративного права. Вона виникає з народженням громадянина і припиняється з його смертю. Адміністративна правоздатність може бути повною або обмеженою.
Адміністративна правоздатність є основою адміністративної дієздатності.
Адміністративна дієздатність - це здатність громадянина реалізовувати надані права і виконувати покладені на нього обов'язки.
Здійснюючи свої права та обов'язки, громадяни вступають в адміністративно-правові відносини з виконавчо-розпорядчими органами. Адміністративно-правові відносини цього типу (громадянин - державний орган) виникають у зв'язку з:
- реалізацією громадянином належних йому прав (призначення пенсії, вступ на навчання, на роботу, надання відпустки, збереження чи зміна прізвища у зв'язку з одруженням);
- виконанням покладених на громадянина обов'язків (військового обов'язку; обов'язку, що виникає у зв'язку з отриманням паспорта: реєстрація постійного місця проживання, сплата мита за видачу паспорта; подання документів на обмін паспорта, зобов'язання зберігати паспорт і сповіщати паспортну службу у разі його втрати; обов'язки, що виникають у зв'язку з отриманням права керувати автотранспортним засобом; придбанням зброї тощо);
- порушенням органами управління або їх посадовими особами прав та інтересів громадян (відмова у прийомі на роботу у зв'язку з наявністю малолітніх дітей; відмова прийняти скаргу; незаконний арешт; притягнення до відповідальності; відмова у приватизації житла, гаража, дачі; відмова видати довідку, диплом, оформити документи; відмова приймати купюри дрібної вартості; відмова у збереженні місця роботи, житлової площі за громадянами, що проходять альтернативну (невійськову) службу тощо);
- порушенням громадянином його Правових обов'язків (порушення громадського порядку, правил користування міським транспортом, паспортних правил тощо);
- поданням громадянином скарги, заяви з приводу недоліків у роботі державних закладів, підприємств, організацій (несвоєчасне проведення інвентаризацій; погане забезпечення працівників матеріалами, обладнанням; недодержання техніки безпеки; невжиття необхідних заходів щодо порушників дисципліни тощо).
Важливо зазначити, що адміністративна дієздатність не однакова для окремих груп і категорій громадян. Її зміст та обсяг залежать від низки факторів, до яких насамперед належать: вік, стан здоров'я, належність до певних соціальних груп. Так, досягши 7 років, громадянин має право. Право громадянина, обумовлене адміністративним законодавством, це визнана державою і закріплена адміністративно-правовою нормою можливість діяти в певних межах.
В адміністративно-правовій науці прийнято виділяти три групи прав громадян: а) соціально-економічні; б) політичні права і свободи; в) особисті права і свободи.
Соціально-економічні права становлять основу правового становища громадян та стосуються основи їхньої життєдіяльності - право на працю, на матеріальне забезпечення, право на освіту, на охорону здоров'я.
Політичні права і свободи - це права на свободу думки, совісті, релігії, зібрань, мітингів, демонстрацій, об'єднання в політичні партії; право вносити пропозиції до державних органів і критикувати недоліки, оскаржувати в суді дії посадових осіб; право на судовий захист. Сюди також належать: право обиратися і бути обраним у ради будь-якого рівня; право па користування досягненнями культури, свободу наукової, технічної, художньої творчості.
Особисті права і свободи - це права, які пов'язані з виконанням громадянами дій, спрямованих на задоволення особистих потреб.
Адміністративно-правові обов'язки громадян - це встановлені державою і адресовані громадянам вимоги діяти в певних рамках та межах. Вони витлумачені в адміністративно-правових нормах, які регламентують численні правила поведінки.
В обов'язках закріплюється необхідне, належне ставлення громадян до: а) держави та її апарату; б) суспільства та його членів; в) власних інтересів.
Кожному обов'язку громадянина відповідає право державного органу вимагати від нього виконання чи додержання своїх адміністративно-правових обов'язків.
Адміністративно-правові обов'язки громадян виникають у зв'язку з юридичними фактами, закріпленими в нормах права. Найхарактерніші з них такі:
- досягнення громадянином певного віку (з 16 років виникає обов'язок отримати паспорт);
- перебування в певному місці (перебування у громадських місцях зобов'язує не порушувати громадський порядок);
- заняття певною діяльністю (громадяни, що керують автомобілем, мають додержуватися правил дорожнього руху);
- наявність у громадян деяких об'єктів особистої власності (наявність автомобіля, вогнепальної, газової зброї спричиняє обов'язок щодо їх реєстрації чи нереєстрації);
- укладання і наступне виконання громадянином громадянсько-правових угод (укладання громадянином з транспортною організацією угоди про перевезення спричиняє виникнення у останнього обов'язків щодо до держання протипожежних, санітарних та інших правил, що діють на транспорті);
- користування об'єктами державної, кооперативної, суспільної власності (користування лісами, .водними ресурсами тощо породжує адміністративно-правовий обов'язок дотдержуватися встановленого режиму користування ними).
На території України, поряд з її громадянами, проживають іноземці. До іноземців законодавство України відносить осіб, які належать до категорії громадян іноземних держав і не є громадянами України, а також осіб без громадянства, тобто осіб, які не належать до громадян будь-якої держави.
Стаття 26 Конституції України закріплює за іноземцями ті самі права і свободи, що й за громадянами України, крім винятків, установлених самою Конституцією, законами і міжнародними угодами.
Особливості їх адміністративно-правового статусу визначаються низкою спеціальних нормативних документів. Це, зокрема: закони України "Про правовий статус іноземців" від 4 лютого 1994 р.; "Про імміграцію" від 7 червня 2001 р.; "Про біженців" від 21 червня 2001 р.; Правила в'їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 1995 р.; Порядок оформлення іноземцями та особами без громадянства дозволу на працевлаштування в Україні, який затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 1 листопада 1999 р. та ін.
Іноземці є рівними перед законом незалежно від походження, соціального й майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин.
Чинне законодавство спеціально регламентує право іноземців на інвестиційну та підприємницьку діяльність; на трудову діяльність; на відпочинок; на охорону здоров'я, на соціальний захист; на житло; на освіту; на користування досягненнями культури; на участь в об'єднаннях громадян; на свободу совісті; на шлюбні і сімейні відносини; майнові та особисті немайнові права.
г) Об'єднання громадян
Конституція України в ч. 1 ст. 36 чітко визначила, що громадяни України для здійснення і захисту своїх прав і свобод, а також задоволення політичних, економічних, культурних та інших інтересів мають право на об'єднання в політичні партії та громадські організації. Отже, на конституційному рівні в Україні закріплене існування двох видів об'єднань громадян.
Центральне місце у законодавстві щодо функціонування в Україні і об'єднань громадян належить Закону України "Про об'єднання громадян" від 16 червня 1992 р.
Саме він визначає, що об'єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод.
Отже, об'єднанням громадян визнається: по-перше, виключно добровільне громадське формування; по-друге, формування, яке утворено на основі єдності інтересів громадян; по-третє, формування, яке утворено громадянами для спільної реалізації наданих їм на законних підставах прав і свобод.
У зв'язку з цим, слід зазначити, що законодавець визначає коло осіб, які можуть виступати засновниками об'єднань громадян.
Засновниками громадських організацій можуть бути особи, яким виповнилося 18 років і які є: а) громадянами України; б) громадянами інших держав; в) особами без громадянства. Стосовно віку засновників молодіжних і дитячих організацій зроблено виняток. Ними можуть бути особи, які досягли 15-річного віку.
Види об'єднань:
1. Залежно від цілей створення і діяльності об'єднання громадян визнається: а) політичною партією; б) громадською організацією. При цьому назва об'єднання (рух, конгрес, асоціація, фонд, союз тощо) для вирішення цього питання не має значення.
Політична партія - це зареєстроване згідно з законом добровільне об'єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.
Громадська організація - це об'єднання громадян для забезпечення і захисту власних законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів.
2. За територіальним масштабом діяльності класифікуються лише громадські організації. Вони можуть бути: всеукраїнськими; місцевими; міжнародними.
До всеукраїнських належать ті громадські організації, діяльність яких поширюється на територію всієї України; до місцевих - діяльність яких здійснюється у межах території адміністративно-територіальної одиниці; до міжнародних - діяльність яких поширюється на територію України і територію принаймні однієї іншої держави.
3. За способом обліку членів громадські організації можуть поділятися на такі: а) що мають фіксоване індивідуальне членство; б) що не мають фіксованого індивідуального членства.
4. За шляхами легалізації (офіційного визнання) об'єднання громадян класифікуються на легалізовані (офіційно визнані) шляхом: а) реєстрації; б) повідомлення про заснування.
Легалізація здійснюється чітко зафіксованими у законодавстві органами (легалізуючими органами). До таких органів належать: а) Міністерство юстиції України; б) місцеві органи виконавчої влади; в) виконкоми сільських, селищних, міських рад.
5. Залежно від віку, по досягненні якого дозволяється бути членом об'єднання громадян, можна виділити, по-перше, політичні партії, по-друге, громадські організації дорослого населення, по-третє, молодіжні та дитячі громадські об'єднання.
Вік членів політичних партій - 18 років, членів громадських організацій - 14 років, вік молодіжних і дитячих організацій встановлюється статутами цих організацій.
За діяльністю об'єднань громадян встановлюється державний контроль і нагляд.
Контроль за додержанням об'єднаннями громадян положень статуту здійснюють органи, що проводять легалізацію. Представники цих органів мають право бути присутніми на заходах, що проводять об'єднання громадян, вимагати необхідні документи, отримувати пояснення.
Нагляд за виконанням і додержанням законності здійснюють органи прокуратури.
Контроль за джерелами і розмірами фінансових надходжень, сплатою податків здійснюють фінансові органи та органи державної податкової адміністрації.
Якщо об'єднання громадян порушує законодавство, то до нього можуть бути застосовані такі стягнення: попередження; штраф; тимчасова заборона (зупинення) окремих видів діяльності; тимчасова заборона (зупинення) діяльності об'єднання в цілому; примусовий розпуск (ліквідація).
Діяльність політичних партій в Україні регламентована Законом "Про політичні партії в Україні" від 5 квітня 2001 р.
Утворення і діяльність політичних партій забороняється, якщо їх програмні цілі або дії спрямовані на:
1) ліквідацію незалежності України;
2) зміну конституційного ладу насильницьким шляхом;
3) порушення суверенітету і територіальної цілісності України;
4) підрив безпеки держави;
5) незаконне захоплення державної влади;
6) пропаганду війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової чи релігійної ворожнечі; І
7) посягання на права і свободи людини;
8) посягання на здоров'я населення.
Членом політичної партії може бути лише громадянин України, який відповідно до Конституції України має право голосу на виборах. Громадянин України може перебувати одночасно лише в одній політичній партії. Членами політичних партій не можуть бути:
1) судді;
2) працівники прокуратури;
3) працівники органів внутрішніх справ;
4) співробітники Служби безпеки України;
5) військовослужбовці.
На час перебування на зазначених посадах або службі члени політичної партії зупиняють членство в цій партії.
Політичні партії зобов'язані мати програму і статут. Програма політичної партії є викладом цілей та завдань цієї партії, а також шляхів їх досягнення. Статут політичної партії має містити такі відомості: 1) назву політичної партії; 2) перелік статутних органів політичної партії, порядок їх утворення їхні повноваження і термін цих повноважень; 3) порядок вступу до політичної партії, зупинення та припинення членства в ній; 4) права та обов'язки членів політичної партії, підстави припинення чи зупинення членства в політичній партії; 5) порядок створення, загальну структуру та повноваження обласних, міських, районних організацій політичної партії та її первинних осередків; 6) порядок внесення змін та доповнень до статуту і програми політичної партії; 7) порядок скликання та проведення партійних з'їздів, конференцій, зборів та інших представницьких органів політичної партії; 8) джерела матеріальних, у тому числі фінансових, надходжень та порядок здійснення витрат політичної партії; 9) порядок ліквідації (саморозпуску), реорганізації політичної партії, використання її коштів та іншого майна, що залишилися після її ліквідації (саморозпуску).
Висновок
Потенційна здатність мати права і обов'язки у сфері державного управління (адміністративна правоздатність), реалізовувати надані права і обов'язки у сфері державного управління (адміністративна дієздатність), наявність суб'єктивних прав та обов'язків у сфері державного управління формують адміністративно-правовий статус суб'єкта, є складовими адміністративної правосуб'єктності. Стислі характеристики кожної з них такі.
Адміністративна правоздатність — це здатність суб'єкта мати права та обов'язки у сфері державного управління. Правоздатність з'являється з моменту виникнення суб'єкта. Якщо йдеться про фізичну особу, то з моменту народження громадянина; про юридичну — з моменту державної реєстрації підприємства, закладу, організації. Припиняється правоздатність з моменту зникнення суб'єкта, тобто з моменту ліквідації підприємства, з моменту зникнення суб'єкта, тобто з моменту ліквідації підприємства, закладу, організації, а якщо йдеться про фізичну особу, то з моменту смерті.
Адміністративна дієздатність — це здатність суб'єкта самостійно, свідомими діями реалізовувати надані йому права і виконувати покладені на нього обов'язки у сфері державного управління. Складовою дієздатності є адміністративна деліктоздатність, тобто здатність суб'єкта нести за порушення адміністративно-правових норм юридичну відповідальність.
Суб'єкт адміністративних правовідносин — це фактичний учасник правових зв'язків у сфері управління, тобто він обов'язково в них бере участь.
Враховуючи значущість і роль у системі управлінських зв'язків, а також місце в державно-правовій ієрархічній структурі, до основних носіїв суб'єктивних прав та обов'язків у сфері державного управління взагалі та виконавчої влади зокрема слід віднести: Президента України; органи виконавчої влади; державних службовців як суб'єктів, у діяльності яких об'єктивуються повноваження державних органів управління; громадян України, іноземців осіб без громадянства; органи місцевого самоврядування; об'єднання громадян; суб'єктів підприємницької діяльності.
Література:
Конституція України.
Кодекс України про адміністративні правопорушення.
Закон України “Про державну службу” від 16.12.1993 р.
Закон України “Про місцеві державні адміністрації” від 09.04.1999 р.
Закон України “Про столицю України – місто-герой Київ” від 15.01.1999 р.
Закон України “про іноземців” від 04.02.1994 р.
Закон України “Про імміграцію” від 07.06.2001 р.
Закон України “Про біженців” від 21.06.2001 р.
Закон України “Про об’єднання громадян” від 16.06.1992 р.
Закон України “Про політичні партії в Україні” від 05.04.2001 р.
Указ Президента України “Про систему центральних органів виконавчої влади” від 15.12.1999 р. № 1572.
В.К. Колпаков. Адміністративне право України. Підручник. К., 2003 р.
Бахран Д.Н. Адміністративне право. М., 1993 р.
Коваль Л.В. Адміністративне право. К., 1998 р.