Реферат на тему:
Гарантійні та інші строки (терміни) як способи підвищеного захисту прав споживачів
Відповідно до ст. 13 Закону України "Про захист прав споживачів" виготовлювач (виготівник) забезпе-чує нормальну роботу (застосування, використання) товару, в тому числі комплектуючих виробів, протягом гарантійного терміну, встановленого законодавством, а в разі його відсут-ності — договором.
При цьому гарантійні терміни на комплектуючі вироби по-винні бути не менші, ніж гарантійний термін на основний ви-ріб, якщо інше не передбачено законодавством чи договором.
Наведена норма не може бути визнана вдалою, оскільки з неї однозначно не випливає, що таке забезпечення "нор-мальної роботи" товару є обов'язком виготовлювача. Проте якщо виходити з назви ст. 13 — "Гарантійні зобов'язання", то відповідно це є обов'язком виготовлювача. У випадках, передбачених законодавством, встановлення гарантійного терміну є обов'язковим для виготовлювача (водночас і для продавця). Очевидно під законодавством тут слід розуміти стандарти, технічні умови, які вимагають встановлення гарантійних термінів для певної категорії виробів.
Дещо інший підхід щодо встановлення та змісту гарантій-ного терміну зафіксований у Законі Російської Федерації "Про захист прав споживачів", у ст. 5 якого зазначається: "Виго-товлювач (виконавець) вправі встановлювати на товар (робо-ту) гарантійний термін — період, протягом якого у випадку виявлення в товарі (роботі) недопіку виготовлювач (викона-вець, продавець) зобов'язаний задовольнити вимоги спожи-вача". Таким чином, якщо в Російській Федерації зазначений закон надає право виготовлювачеві встановлювати на ті чи інші товари гарантійний термін, то українське законодавство передбачає обов'язковість для виготовлювача законодавче встановлених гарантійних термінів, хоч і не визначає коло таких товарів. Вважаємо, що в цьому аспекті українське за-конодавство має переваги, адже обов'язковість встановлен-ня гарантійних термінів щодо певної категорії товарів сприяє ефективнішому захистові прав споживачів.
Однак подальший аналіз п. 1 ст. 13 Закону України "Про захист прав споживачів" не дає підстав для її загальної пози-тивної оцінки, зокрема в тій частині, в якій стверджується, що виготовлювач "забезпечує нормальну роботу (застосування, використання) товару". Думається, що в даному випадку за-конодавець поклав на виготовлювача надто широкі обов'яз-ки, які він не зобов'язаний здійснювати і які фактично не за-безпечуються нормами примусу. Різний підхід до визначення суті гарантійного терміну простежувався в юридичній літера-турі радянського періоду. Зокрема гарантійний строк (термін) розглядався в одних випадках як строк, протягом якого поку-пець у разі виявлення недоліків проданої речі має право вимагати безоплатного усунення зазначених дефектів або заміни її річчю належної якості, або повернення речі і витре-бування сплаченої суми, в інших— як строк, протягом якого боржник (продавець) відповідає перед кредитором за доброякісність переданої речі.
У сучасній цивільно-правовій літературі спостерігається тенденція до підтримки поняття гарантійних строків, сформо-ваного в літературі радянського періоду, незважаючи на наявність законодавчого визначення поняття гарантійного терміну. Відповідно вважається, що суть гарантійного строку полягає в тому, що при виявленні у продукції протягом гаран-тійного строку відступів від умов договору про якість покупець на свій вибір може вимагати передбачених законом дій. Така підтримка має підґрунтя, адже на виготовлювача (про-давця) можуть бути покладені не будь-які, а цілком конкретні обов'язки, передбачені законом.
Необхідно визнати некоректним в юридичному розумінні застосування поняття "нормальна робота" товару, оскільки фактично йдеться про обов'язок виготовлювача (продавця) гарантувати покупцеві можливість використання придбаного товару за призначенням. Тому, з урахуванням викладеного, гарантійний термін можна визначити як термін, встановлений законодавством або договором, протягом якого виготовлю-вач (продавець) зобов'язаний забезпечити споживачеві можливість використати придбаний товар за призначенням, а у разі виявлення протягом цього терміну недоліків — задо-вольнити вимоги споживача, передбачені законом.
У Законі України "Про захист прав споживачів" не визна-чаються товари, на які обов'язково мають встановлюватися гарантійні терміни. Думається, що в обов'язковому порядку повинні встановлюватися гарантійні терміни на всю побутову електроніку та іншу складну побутову техніку, що певною мірою запобігатиме побутовому травматизмові. У цьому за-коні мали б бути визначені орієнтовні критерії щодо обов'язковості встановлення гарантійних термінів.
Не визначає Закон України "Про захист прав споживачів" ні мінімальний, ні максимальний розмір гарантійного строку. Що стосується максимального гарантійного строку, то тут не повинно бути ніяких обмежень, адже виготовлювач чи прода-вець можуть його збільшувати на власний розсуд, що лише сприятиме підвищенню рівня захисту прав споживачів. Інша справа, яким має бути мінімальний гарантійний строк? Для відповіді на це запитання доречно звернутися до первісної редакції Закону 1991 р., у ст. 6 якого зазначалося, що всі види продукції повинні мати гарантійний строк, а якщо його не встановлено, слід вважати, що продукція має строк гарантії 18 місяців, який обчислюється від дати продажу або, якщо її не вказано, від дати випуску продукції.
Наведена редакція ст. 6 Закону 1991 р. не була позбавлена огріхів. Так, недоцільним уявляється правило про встанов-лення гарантійних строків на всі види продукції, оскільки для простих (технічно не складних) виробів у цьому немає потре-би, надто завищений був гарантійний строк (18 місяців) для тих випадків, коли виготовлювач (продавець) не встановив самостійно певного гарантійного строку. І все-таки ця норма стимулювала виготовлювачів до встановлення певного гарантійного строку, який міг бути і менший ніж 18 місяців.
Не дає відповіді на поставлене питання і проект нового ЦК України, в якому також немає критеріїв для встановлення мінімальних розмірів гарантійних строків. Однак, чинний ЦК України може дати підстави для певних висновків. Так, відповідно до ст. 235 ЦК (у редакції від 15 липня 1994 р.) поку-пець має право заявити продавцеві претензію з приводу того, що він не зробив застереження щодо недоліків проданої речі, на яку не встановлений гарантійний строк, якщо недоліки були виявлені протягом шести місяців, відносно нерухомого майна — не пізніше трьох років з дня передачі їх покупцеві, а якщо день передачі нерухомого майна встановити не-можливо або коли майно перебувало у покупця до укладення договору купівлі/продажу — з дня укладення договору купівлі-продажу.
Подібна норма міститься у п. 4 ст. 13 Закону України "Про захист прав споживачів". У ньому записано, що стосовно товарів, на які гарантійні терміни не встановлено, споживач має право пред'явити продавцеві відповідні вимоги, якщо недоліки були виявлені протягом шести місяців, а щодо неру-хомого майна — не пізніше трьох років з дня передачі їх спо-живачеві. Особливістю цієї норми є те, що _тут можливість пред'явлення претензійних вимог не поставлена у залежність від того, чи зробив продавець застереження щодо недоліків, чині.
Наведений шестимісячний (трирічний щодо нерухомості) строк, хоч і названий претензійним, але цілком правомірним може бути висновок, що будь-яка річ має зберігати свої функціональні можливості, тобто зберігати якості, обумовлені при укладенні договору. Тому можна припустити, що за за-гальним правилом гарантійний строк у будь-якому разі не повинен бути менший ніж шість місяців, адже гарантійні строки засвідчують підвищені зобов'язання продавця щодо якості продаваних товарів. Як правило, гарантійні строки на складну побутову техніку встановлювалися один рік і більше. Водночас іноді встановлювалися гарантійні строки менші ніж 6 місяців, зокрема щодо взуття та інших швидкозношуваних виробів.
Якщо законодавство встановлює певний гарантійний строк, то виготовлювач або продавець безперечно має право його збільшувати. Думається, що дане правило бажано було б закріпити в Законі України "Про захист прав споживачів", оскільки це сприяло б підвищенню конкурентоспроможності товарів.
Принципово новий підхід до встановлення строків пред'яв-лення вимог у зв'язку з недоліками проданого товару закла-дено у проекті нового ЦК України. Так, відповідно до ст. 710 проекту ЦК України, якщо на товари не встановлено гарантійний строк або строк придатності, вимоги, пов'язані з недоліками, покупець може пред'явити за умови, що недоліки у проданому товарі були виявлені в розумний строк, але в межах двох років, а щодо нерухомого майна — не пізніше ніж через три роки з дня передання товару покупцеві, якщо триваліші строки не визначені законом або договором. Хоч даний строк і не називається претензійним, але сумнівів у тому, що він є саме таким не може бути. Якщо це так, то дворічний строк, встановлений для пред'явлення вимог у зв'язку з недоліками проданого товару (фактично претензії), є надмірно високий. За таких умов може виявитися, що гарантійний строк, як спосіб підвищеного захисту прав покупців, буде в багатьох випадках менший порівняно із загальнопретензійним або дорівнюватиме йому.
Запропонована норма запозичена з Віденської конвенції ООН про договори купівлі-продажу товарів 1980 р., ст. 39 якої встановлює обов'язок покупця заявити претензію про невідповідність товару законним або договірним умовам у розумний строк після виявлення або можливого виявлення покупцем цих невідповідностей, але у будь-якому разі у строк, який не може перевищувати 2 років. У Віденській конвенції не передбачається, щодо яких товарів претензійний строк може бути менший 2 років, а також немає прямого застере-ження щодо можливості поширення цього правила на товари з гарантійним строком.
В Україні, як у державі з перехідною економікою, такий строк може виявитися надто великим, адже загальновідомо, що рівень якості товарів забезпечується насамперед науко-во-технічним рівнем виробництва. Між тим, навіть в індустріальне високорозвинутих країнах з обережністю підхо-дять до визначення претензійних строків. Так, у Франції вста-новлюється "короткий строк" для пред'явлення претензії щодо неналежної якості товару, який у судовій практиці становить кілька місяців, у ФРН — 6 місяців. Правда, в англо-американському праві діє "розумний строк", який у США не може перевищувати 2 років.
Норми Віденської конвенції відображені і в новому Цивіль-ному кодексі Російської Федерації. Так, у ст. 477 цього кодек-су записано, що якщо на товар не встановлено гарантійний строк чи строк придатності, вимоги, пов'язані з недоліками товару, можуть бути пред'явлені покупцем за умови, що вони були виявлені в розумний строк, але в межах двох років з дня передачі товару покупцеві або в межах тривалішого строку,
Як свідчить аналіз технічної документації на вироби, що реалізуються у роздрібній торгівлі, гарантійні строки на вироби вітчизняного вироб-ництва (в тому числі і радянського періоду) здебільшого коливаються в межах 1-3 років. Так, на парасольку (ЖСз к ПА) він встановлений 12 місяців, на канцелярську друкарську машинку "Листвиця" — 24 місяці, на електросоковижималку СВП-2 — 30 місяців, на холодильник "ОКА-6М" — 36 місяців.
На наш погляд, запровадження в Україні такого критерію претензійного порядку як звернення покупця з претензією у "розумний строк" було б передчасним, адже історично у правовій системі СРСР і УРСР він ніколи не застосовувався, не мав і не може мати у правозастосовчій практиці свого реального юридичного тлумачення. Не можна не враховува-ти й того, що в товарообігу перебувають товари як тривалого, так і короткотривалого користування, для яких практично не-можливо фізичне використання протягом дворічного строку. Тому введення ст. 235 ЦК УРСР претензійного 6-місячного строку було цілком обґрунтованим, а застосування на прак-тиці підтвердило правомірність вибору. Виготовлювачі, які можуть забезпечити високу якість виготовлюваної продукції, завжди мають можливість самостійно встановити підвищені гарантійні зобов'язання або передбачити їх у договорі з покупцями.
Слід відзначити, що претензійний строк — це строк для добровільного задоволення вимог покупця, який виявив недоліки у межах цього строку.
Крім того, покупець має право задовольнити свої вимоги в судовому порядку в межах строків позовної давності (до речі, також скорочених).
Заради справедливості варто зазначити, що в новому ЦК РФ закріплення загального дворічного претензійного строку має певний позитивний аспект, який знайшов своє відображення у п. 5 ст. 477, згідно з яким покупець несе відповідальність і за недоліки, виявлені у товарі, на який вста-новлено гарантійний строк, і поза межами гарантійного стро-ку, але в межах загального претензійного дворічного строку. Таким чином, за такого підходу немає сенсу встановлювати гарантійний термін менший ніж 2 роки. Однак така норма також не може бути абсолютно і єдино правильною, адже є багато виробів, які за такий строк зношуються і потребують або оновлення, або заміни.
Гарантійний строк зазначається в паспорті на товар, на його етикетці чи у будь-якому іншому документі, що додається до товару. Гарантійні строки обчислюються з дня роздрібного пропажу. Однак на сезонні товари (одяг, хутряні вироби, взут-тя та інші) гарантійний строк обчислюється з початку відповідного сезону, що встановлено постановою Кабінету Мініст-рів України від 19 березня 1994 р. Згідно з цією постановою затверджено перелік сезонних товарів, гарантійні строки для яких обчислюються з початку відповідного сезону, а саме: на одяг, хутряні та інші вироби весняно-літнього асортименту — з 1 квітня, осінньо-зимового асортименту — з 1 жовтня; на взуття зимового асортименту — з 15 листопада по 15 берез-ня, весняно-осіннього асортименту — з 15 березня по 15 травня, літнього асортименту— з 15 травня по 15 вересня.
Захист прав споживачів на якісний товар здійснюється також шляхом встановлення термінів придатності і термінів служби (експлуатації).
Відповідно до п. 2 ст. 13 Закону України "Про захист прав споживачів" термін придатності встановлюється для медика-ментів, харчових продуктів, виробів побутової хімії, парфюмерно-косметичних та інших товарів, споживчі властивості яких можуть з часом погіршуватися і становити небезпеку для життя, здоров'я, майна і навколишнього середовища, який зазначається на етикетках, упаковці або в Інших доку-ментах, що додаються до них при продажу, і який "вважається гарантійним терміном". На відміну від гарантійного терміну, термін придатності обчислюють від дати виготовлення (а не від дати продажу), яка також має бути вказана на етикетці або в інших документах і визначається або часом, протягом якого товар придатний для використання, або датою, до на-стання якої товар придатний для використання.
Законодавець фактично визнав термін придатності гаран-тійним терміном, що було підтримано і в юридичній літера-турі1. Однак з таким підходом не можна погодитись, адже ці терміни мають абсолютно різне призначення, неоднаковий початок перебігу та різні правові наслідки закінчення цих термінів.
Різниця між ними Насамперед полягає в тому, що якщо з перебігом гарантійного терміну товар може не втрачати своїх властивостей і може використовуватися в майбутньому впродовж невизначеного часу, то з перебігом терміну при-датності товар, як правило, втрачає свої властивості, що робить неможливим його використання за призначенням. Крім того, якщо у товарі виявлено недоліки у період дії гаран-тійного терміну їх можна усунути шляхом ремонту, однак, як правило, не можна виправити недоліки, які виявлено в това-рах у межах терміну придатності. Цей висновок підтверджує Закон України "Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини" від 23 грудня 1997 р., згідно зі ст. 1 якого "строк придатності харчового продукту до споживан-ня — проміжок календарного часу, визначений виробником цього продукту", протягом якого показники харчового про-дукту повинні відповідати нормам і правилам, чинним в Україні, у разі додержання відповідних умов зберігання. Як бачимо, у цьому законі строк придатності не ототожнюється з гарантійним терміном (строком).
У законодавстві, зокрема про торговельну діяльність, досить часто вживається поряд з поняттям "термін придат-ності" поняття "термін реалізації" (пункти 29, 30, 40 і 41 По-рядку заняття торговельною діяльністю і правил торговельно-го обслуговування населення). При цьому не проводиться правового розмежування між цими поняттями. Дещо інший підхід спостерігається у Правилах продажу продовольчих товарів, затверджених наказом МЗЕЗторгу України від 28 грудня 1994 р. № 237, в яких зазначаються лише строки реалізації окремих груп продовольчих товарів. Це відповідно створює враження відсутності взаємозалежності між ними та їх повну самостійність. Насправді це не так, оскільки терміни придатності і терміни реалізації тісно взаємопов'язані. Вста-новити термін реалізації товару у торговельній мережі не-можливо без визначення відповідними нормативними припи-сами термінів придатності, тобто первісним є термін придат-ності, а похідним — термін реалізації.
Так, згідно з п. 1.7 Правил продажу продовольчих товарів кожна партія продукції має супроводжуватися документами, в яких зазначаються дата виготовлення і час виходу хліба з печі, від якого відраховується строк реалізації. Проте і термін придатності за Законом України "Про захист прав спожива-чів" має обчислюватися від дати виготовлення. Однак на практиці термін реалізації може виявитися меншим, порівняно з терміном придатності. Наприклад, торговельне підприєм-ство одержало 1 квітня 1996 р. макаронні вироби, виготовлені 1 січня 1996 р„ на які встановлено 12-місячний термін придатності. За таких умов залишковий термін реалізації тор-говельним підприємством даного товару становить дев'ять місяців. У зв'язку з цим постає також питання про можливість збігу кінцевих термінів придатності і реалізації. На нашу думку, термін реалізації має встановлюватися таким чином, щоб для використання проданого товару залишався певний термін придатності, адже продаж його у момент закінчення терміну придатності фактично позбавляв би споживача можливості використати цей товар. Однак у будь-якому разі у Правилах продажу продовольчих товарів має бути врахова-но положення законодавства про захист прав споживачів, яке надасть юридичного значення термінам придатності, а не термінам реалізації. Це можна зробити шляхом визначення співвідношення цих понять або заміни терміну реалізації на термін придатності.
Закон України "Про захист прав споживачів" передбачає ще один термін — термін служби товару. Так, виготовлювач зобов'язаний забезпечити можливість використати товар за призначенням протягом терміну його служби, передбаченого нормативним документом або встановленого ним за домов-леністю із споживачем, а в разі відсутності таких термінів — протягом 10 років. Для цього він повинен забезпечити тех-нічне обслуговування та гарантійний ремонт товару, а також випуск і поставку для підприємств, що здійснюють технічне обслуговування та ремонт, у необхідних обсягах і асортименті запасних частин протягом усього терміну його виробництва, а після зняття з виробництва — протягом терміну служби, в разі відсутності такого терміну — протягом 10 років (ст. 12).
Термін служби товару не є гарантійним терміном, протя-гом якого виготовлювач зобов'язаний безоплатно усувати виявлені недоліки в товарі та забезпечувати використання його за призначенням. Такий обов'язок покладається на виготовлювача (продавця) лише у межах гарантійного терміну.
Звертає на себе увагу той факт, що термін служби товару (термін експлуатації) може визначатися на розсуд виго-товлювача. Думається, що експлуатаційний термін нині у будь-якому разі не може бути менший за гарантійний термін.
І все ж таки редакція ст. 12 Закону спонукає виготовлювачів самостійно встановлювати терміни служби товару, адже за таких умов вони можуть встановити їх значно меншими 10 років, знижуючи до мінімально можливих. З метою запобігання штучному заниженню термінів служби та підвищення ефективності захисту прав споживачів бажано було б, щоб Держстандарт визначив мінімальні межі термінів служби особливо важливих для населення товарів (зокрема, побутової техніки). Уявляється також надто завищеним максимальний термін служби у тому разі, коли він не вста-новлений виготовлювачем. Встановлення такого максималь-ного терміну служби має здійснюватися з урахуванням особливостей того чи іншого виду товару.