Реферат
на тему:
«Сучасні джерела доказової інформації»
Зміст
Стр.
Вступ----- -----------------------------------------------------------------------------3
Розділ 1. Теорія доказів, як частина кримінального процесу. Доказове право в системі норм кримінального процесуального права -----------------------------------------------------------------------------------5
Розділ 2. Поняття і види доказів ---------------------------------------------10
2.1. Показання свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого ---------------------------------------------- --------------------------------------------10
2.2. Висновок експерта ----------------------------------------------------------13
2.3. Речові докази -----------------------------------------------------------------14
2.4. Інші види доказів-------------------------------------------------------------16
Розділ 3. Сучасні джерела доказової інформації--------------------------19
Висновки ----------------------------------------------------------------------------24
Список використаних джерел -------------------------------------------------26
ВСТУП
Окрім проблем державотворення, перед Україною в наш час досить часто постає питання боротьби із злочинністю та організованою злочинністю зокрема. Це пов’язано з тим, що на протязі останніх п’ятнадцяти років у нашій державі відбулося значне зростання рівня злочинності, у зв’язку з чим посилилася її загроза для усіх сфер суспільного життя, для суспільства та держави в цілому.
Останнім часом в Україні значна увага приділяється вдосконаленню діяльності правоохоронних органів з метою більш ефективної боротьби із злочинністю. Вдосконалення діяльності правоохоронних органів може бути досягнено за допомогою різних засобів: організаційно – технічних, фінансових, нормативно – правових. Але так як темою даної дипломної роботи є «Теорія і практика доказів. Сучасні джерела доказової інформації», то увага буде зосереджена:
на теорії доказів, що частиною науки кримінального процесу;
на нормативно – правовій базі, що законодавчо визначає поняття, зміст, види та інші аспекти доказів;
на науково – технічних досягненнях, що дають можливість розширити перелік джерел доказової інформації (так звані, сучасні джерела доказової інформації) і різні види експертних досліджень, без яких «сучасні» джерела доказової інформації були б недостатні для сприйняття, а отже і не могли б отримати статус доказів у кримінальному судочинстві.
На перший погляд, може здаватись, що дослідження таких аспектів в даній роботі, як теорія доказів, що є частиною науки кримінального процесу і доказового права, що є частиною процесуального права і предметом теорії доказів є доцільним, у зв’язку з їх прямою невідносимістю і великим «теоретичним» навантаженням. Однак теорія доказів визначає і пояснює доказування в кримінальному судочинстві, тобто здійснювану у відповідності з вимогами процесуального закону діяльність осіб, які здійснюють дізнання слідчих, прокурорів, суддів, при участі інших посадових осіб, представників громад кості і громадян по збиранню, переробці і оцінці фактичних даних по обставинам, достовірне встановлення яких необхідне для правильного розв’язання справи; враховуючи, що основним змістом судочинства у кримінальних справах, починаючи з їх порушенням і закінчуючи їх переглядом вищестоячими судами є робота з доказам (докази, як відомості про факти; доказування як процес роботи з доказами), то очевидно, що без висвітлення предмету теорії доказів, її цілей, змісту і системи, дослідження даної дипломної роботи не буде повним. Висвітлення ж доказового права обумовлено тим, що воно є предметом теорії доказів.
Дослідження даної теми обумовлено надання особливої уваги новим видам доказів, які були привнесені у кримінально – процесуальний кодекс України 28 серпня 2001 року, зокрема протоколи з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно – розшукових заходів; носії інформації, на яких за допомогою технічних засобів зафіксовані процесуальні дії (як складова частина протоколів слідчих і судових). У зв’язку з відносною невисвітленістю даних видів доказів у літературі, може йти мова про актуальність даної теми.
Актуальність даної теми обумовлена і тим, що в основний час все більше уваги приділяється застосуванню в практиці правоохоронних органів технічних засобів, за допомогою використання яких розширюється коло джерел доказової інформації, що тягне за собою підвищення ефективності досягнення завдань кримінального судочинства, передбачених статтею 2 КПК. Крім того, у наш час продовжують активні наукові пошуки у галузі криміналістики, спрямовані на винайдення нових, а також на удосконалення вже існуючих техніко – криміналістичних засобів одержання доказової інформації.
Теоретичні і практичні аспекти доказів будуть висвітлені в даній роботі за схемою: теорія доказів, як сукупність поглядів, тверджень, позицій, наукових концепцій, що стосується доказів та інших явищ і закономірностей пов’язаних з ними; практика доказів, як сукупність нормативно – правових актів, що стосується доказів, а також як практична діяльність суб’єктів доказування. Щодо структурного викладу теоретичного і практичного аспекту доказів, то вони будуть переплітатись на протязі всього змісту даної роботи.
РОЗДІЛ І.
Теорія доказів, як частина науки кримінального процесу. Доказове право в системі норм кримінально – процесуального права.
Теорія доказів є частиною науки кримінального процесу, то частиною котра присвячена вивченню процесу доказування на дізнанні, досудовому слідстві.
Як і будь – яка наукова теорія, вона володіє внутрішньою цілісністю і відносною самостійністю в межах відповідної науки (такою внутрішньою єдністю і цілісністю володіє, наприклад, теорія ймовірності в математиці). Зрозуміло, що як доказування не може бути відірвано від всього кримінального процесу в цілому, так і теорія доказів не може бути ізольована від науки кримінального процесу. Як частина і ціле вони органічно пов’язані між собою [5, с.67].
Розвиток теорії доказів нерозривно пов'язаний з розвитком принципів судочинства в сфері боротьби із злочинністю. Дослідження конкретних проблем доказування вимагає залучення матеріалів з других відділів науки кримінального процесу. Наприклад, дослідження проблем участі в доказуванні обвинуваченого, потерпілого неможливе без аналізу процесуального становища цих осіб, їх прав і обов’язків; дослідження питань збирання доказів слідчим, прокурором, судом вимагає розгляду їх процесуальних функцій і так далі. В той же час дослідження проблем, пов’язаних з гарантіями прав особи, в процесі може виявитись лише формальним, якщо воно буде відірвано від питань доказування.
Те, що вірне для всієї науки кримінального процесу, вірне і для її частини – теорії доказів. Найменування «теорія» означає тут тільки те, що з описанням різних явищ, які відносяться до процесу доказування, дається також її пояснення, викривається їх сутність. Таке узагальнене, пояснююче значення прийнято називати теоретичним.
Теорія доказів містить реально існуючий нормативний порядок доказування і його практичну реалізацію, не минаючи існуючих труднощів, протиріч, пробілів і тому подібних явищ в практиці.
Загальне поняття теорії доказів як частини науки кримінального процесу, яка визначає і пояснює доказування в кримінальному судочинстві, повинно бути далі відкрито і деталізовано за допомогою цілої низки характеристик, таких як предмет теорії, її цілі, зміст, система.
Під предметом теорії чи науки прийнято розуміти те, що вона вивчає, ту частину об’єктивної реальності, на яку спрямоване дослідження.
Відповідно предмет теорії доказів охоплює предмет науки кримінального процесу, яким є як кримінально – процесуальне право, так і регулююча кримінально – процесуальним правом діяльність по здійсненню судочинства, яка охоплює лише певну частину предмету науки кримінального процесу [4, с.87].
Предметом теорії доказів, тобто тим що вона вивчає є: а) правові норми, які встановлюють порядок збирання, дослідження і оцінки доказів по кримінальних справах; б) практична діяльність органів суду, слідства і дізнання в процесі доказування, а також діяльність осіб, залучених до участі у цьому процесі; в) закономірності, пов’язані з виникненням, зберіганням, передачею і переробкою доказової інформації.
Крім того, в предмет дослідження повинні бути включені історія розвитку доказового права, нормативний порядок доказування в інших країнах.
Цілі, завдання теорії доказів в кінцевому підсумку визначаються ціллю і завданням кримінального судочинства, сформульованими у ст.2 КПК України. Однак завдання науки чи теорії хоча і визначаються загальними цілями тієї галузі практики, котрим ця наука служить, мають власну специфіку.
Найближчою безпосередньою ціллю теорії доказів є отримання і поглиблення знань, які відносяться до її предмету, тобто до процесу доказування. Але це накопичення і поглиблення знань виправдане постільки, по скільки мають «вихід» в практику.
Змістом теорії доказів є перш за все впорядкування, цілісне, внутрішньо пов’язане відображення його предмету, тобто процесу доказування.
Система теорії доказів - це послідовність і взаємозв’язок в розташуванні елементів його змісту. Для теорії доказів як наукової дисципліни найбільш доцільною є схема побудови за єдиним принципом – від загального до часткового. У відповідності з цим відокремлені Загальна і Особлива частини теорії доказів, які відповідають в цілому Загальній і Особливій частинам доказового права [7, с.34].
В Загальній частині дається характеристика завдань, предмету, змісту і системи теорії доказів, її місце в системі наукового знання. Потім викладені методичні і правові основи теорії доказів у кримінальному процесі, система ключових понять. В особливій частині теорії розглядаються: окремі види доказів, окремі етапи доказування, слідчі і судові дії, доказування по окремих категоріях кримінальних справ.
Всю сукупність норм доказового права, які містяться в кримінально – процесуальному законодавстві (кодексі), можна умовно поділити на загальну і Особливу частину. До Загальної частини доказового права відносяться норми, які визначають поняття доказів і їх систему доказування і його елементи, стадії, етапи, цілі і предмет доказування, норми, що регламентують відносність, допустимість і достовірність доказів, вихідні положення оцінки доказів, коли прав і обов’язків суб’єктів доказування. Особлива частина доказового права визначає завдання, порядок, зміст слідчих і судових дій по додаванням її окремих сторін і етапів останнього (в тому числі по процесуальним стадіям); особливості збирання, перевірки, оцінки окремих видів доказів; вказані особливості у застосуванні до деяких категорій кримінальних справ.
Норми доказового права не можна розглядати як сукупність формальних заборон і дозволів. Завдання і сенс процесуальних правил доказування полягає у застосуванні загальної методології пізнання до однієї з конкретних областей останньої таким чином, щоб загальні вимоги діалектичного методу визначали підхід до досліджуваного матеріалу, щоб вони виявились в способах виконання слідчих дій, в завданнях і зміст стадій судочинства і т. д. Іншими словами, процесуальні норми, що регламентують доказування, ні в якому разі не є чимось зовнішнім, відокремленим по відношенню до самої діяльності по встановленню істини, певні довільно розроблені «обмежуючі правила». Ці норми визначають оптимальні умови для розкриття істини. Саме з цієї точки зору зрозумілий зміст ст.367 КПК про підстави скасування або зміни вироку суду по справі [2]. В числі цих підстав – однобічність чи неповнота дізнання, досудового слідства чи судового засідання або інші суттєві порушення кримінально – процесуального закону. Подібні обставини обумовлюють неможливість залишення в силі вироку тому, що порушені методологічні засади доказування, а це тягне сумнівів в досягненні істини по справі.
З врахуванням викладеного, занадто вузькими є визначення предмету регулювання доказового права і його завдань, які зводять цей предмет і завдання до встановлення зовнішньої процедури слідчих дій, правил «оформлення» доказів. Не можна погодитись із завданнями гносеологічного значення доказового права (як і кримінально – процесуального законодавства в цілому) до того, що воно є певним мірилом поведінки слідчого і засобом контролю за правильністю здійснення його діяльності.
В дійсності норми доказового слугують не стільки оформленню і контролю результатів пізнання в кримінальному судочинстві (хоча виходячи із сукупності завдань судочинства, гарантій і посвідчу вальні аспекти доказування мають досить вагоме значення), але перш за все спрямовують сам процес пізнання, виражаючи закономірності процесу пізнання, що стосується сфери кримінального судочинства, вони тому регламентують не тільки порядок, але і самий зміст процесу.
Отже, в цих нормах, наприклад, даються цілком визначені вказівки про завдання кожної слідчої дії, послідовності здійснення, напрямках заснованих на їх змісті. В свою чергу тактичні прийоми слідчих і судових дій розробляються і застосовуються не просто «з врахуванням» вимог закону, як інколи говорять, а на основі цих вимог, є формою їх реалізації.
Розділ 2. Поняття і види доказів.
2.1. Показання свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого
Свідком у кримінальній справі може бути будь-яка особа, якій відомі будь-які обставини справи, якщо вона не є зацікавленим у результатах справи учасником процесу: потерпілим, підозрюваним, обвинуваченим або підсудним.
Не підлягають допиту як свідки: захисник підозрюваного, обвинуваченого або підсудного про обставини, які стали йому відомі у зв’язку з виконанням обов’язків захисника; представники потерпілого, цивільного позивача та відповідача за такого ж роду обставинами.
Не можуть бути допитані як свідки також особи, які з причини своїх психічних або фізичних вад не здатні правильно сприймати обставини справи, а отже, давати про них достовірну інформацію.
Предметом показань свідка можуть бути будь-які фактичні обставини, що відносяться до даної справи, у тому числі обставини, що характеризують особистість обвинуваченого, підозрюваного, потерпілого та взаємовідносини свідка (ч. 2 ст. 68 КПК України).
Особа, якій відомо будь – які обставини, має бути допитана як свідок і не може мати іншого процесуального стану, крім стану свідка [7, с.23]. Остання вимога знайшла своє відображення в законі. В силу п.2 ст.54 КПК України суддя не може брати участі в розгляді справи, якщо він брав участь у ній як свідок. Стаття 58 та 60 КПК України поширюють це правило на прокурора, слідчого та на особу, яка провадить дізнання.
Умовою доброякісності свідоцьких показань є також психічна повноцінність свідка. Нездатність особи в силу психічних вад правильно сприймати ті або інші явища та давати про них показання позбавляє її можливості бути свідком (п.2 ст.69 КПК України).
Закон не передбачає відповідальності потерпілого за відмову від давання показань. Краще дати можливість потерпілому відмовитися від давання показань, ніж примушувати його давати їх під «погрозою» притягнення до відповідальності.
При оцінці показань потерпілого як доказів слід враховувати як їх високу інформативність та значимість для встановлення істини, так і те, що потерпілий є одним з учасників процесу, який має та відстоює під час здійснення судочинства свої інтереси. При допиті потерпілого необхідно приділяти особливу увагу з’ясуванню:
деталей, які можуть бути зіставлені з іншими зібраними доказами;
конкретних дій кожного обвинуваченого;
власних дій потерпілого;
передуючих взаємостосунків з обвинуваченим;
причин протиріч між показаннями потерпілого з цих питань та показаннями, поясненнями, заявами інших осіб;
чи немає погроз на його адресу з боку обвинувачених або інших осіб.
Обвинуваченим є особа, щодо якої в установленому законом порядку винесено постанову про притягнення як обвинуваченого. Показання обвинуваченого є одним з видів доказів. У своїх показаннях обвинувачений повідомляє органам розслідування та про інші факти, які відносяться до справи. Слід мати на увазі, що обвинувачений, будучи особою, зацікавленою в результаті справи, нерідко удається до давання неправдивих показань, з тим щоб уникнути відповідальності [7, с.16].
Разом з тим, не слід і недооцінювати показання обвинуваченого. Він знає такі деталі вчиненого ним злочину, встановити які інколи іншими засобами немає можливості. Особливу увагу показань обвинуваченого становлять обмови. Обмова – явно неправдиве показання, спрямоване щодо невинної особи. Обмова явно невинної особи не є обставиною, яка обтяжує відповідальність, на відміну від УК Росії (п.2 ст.39).
Підозрюваним є особа, затримана за підозрою у вчиненні злочину, або особа, до якої вжито запобіжний захід до пред’явлення обвинувачення.
Показання підозрюваного є як окремим видом доказів, так і засобом його захисту. Підозрюваний може визнати або не визнати висунуті проти нього підозри і давати свої показання. Його показання можуть містити фактичні дані про відомі йому обставини справи, а також посилання на докази, які спростовують виниклу підозру.
Підозрюваний має право давати показання з приводу обставин, які були підставою для його затримання або взяття під варту, а рівно з приводу інших відомих йому обставин у справі.
Слідчий зобов’язаний допитати підозрюваного негайно після затримання або обрання до нього запобіжного заходу. Проте якщо провести допит негайно неможливо, підозрюваний має бути допитаний не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту затримання.
Підозрюваний, як і обвинувачений. Може відмовитися від давання показань і за давання явно неправдивих показань відповідальності не несе [11, с.22].
Стаття 22 КПК України вказує на те, що в кримінальному процесі забороняється отримувати показання обвинуваченого і інших осіб, що приймають участь у справі шляхом насильства, погроз та інших незаконних дій. Оскільки підозрюваний зацікавлений у результатах справи, остільки до оцінки його показань слід ставитися з осторогою, ретельно їх зіставляти з іншими доказами і з усіма обставинами справи.
2.2. Висновок експерта
Висновок експерта є одним із видів доказів. Згідно ст.65 КПК України. Сутність експертизи полягає в дослідженні по завданню слідчого особою, що має спеціальні знання наданих йому матеріалів в цілях встановлення даних що мають значення для справи. Експертиза призначається у випадках, коли при здійсненні дізнання, досудового слідства чи при судовому провадженні необхідні спеціальні знання в науці, мистецтві чи ремеслі.
Експертиза – це виконуване експертом за постановою особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора або суду дослідження з використанням спеціальних пізнань різних об’єктів, спрямоване на з’ясування обставин, які мають значення у справі [15, с.11].
Експерт – це незацікавлена в результаті справи особа, що володіє спеціальними знаннями і вміннями в певній галузі знань. Спрямоване на виявлення обставин. Що мають значення для справи.
Висновок експерта – це результат діяльності експерта з проведення експертизи, що являє собою складений у відповідності з вимогами закону документ, в якому викладаються фактичні дані, отримані в процесі дослідження, повідомляються наукові відомості з досліджуваних питань та формулюються висновки експерта.
У відповідності із законом висновок експерта являє собою самостійний вид доказів. Вказуючи на особливості висновку експерта як доказу в кримінальному процесі, багато авторів відмічають, що висновок експерта – це висновок експерта по тим питанням, які були перед ним поставленні.
Таким чином, доказове значення у висновку експерта можуть мати: а) відомості про конкретні факти; б) фактичні дані встановлені в ході експертного дослідження; в) висновок експерта зроблений на основі проведеного з використанням спеціальних знань аналізу і фактичних даних..
Речові докази та експертні дослідження є «найбільш перспективними при забезпеченні об’єктивності процесу доказування».
2.3. Речові докази
У відповідності із ст.78 КПК України речові докази – це предмети, які були знаряддям вчинення злочину, зберегли на собі сліди злочину або були об'єктом злочинних дій, гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, і всі інші предмети, які можуть бути засобами для розкриття злочину, встановлення фактичних обставин справи і виявлення винних для спростування обвинувачення чи пом’якшення відповідальності.
Проте поняття «сліди злочину» та «речові докази» різняться як за своїм обсягом, так і за своїм змістом. Таким чином, сліди злочину є лише частиною об’єктів матеріального світу – потенційних речових доказів.
Питання про правові ознаки (процесуальні форми, процесуальний статус) речових доказів один з найбільш складних дискусійних в юридичній літературі
Кримінально – процесуальне доказування складається з 4 – ох елементів: предмет доказування, суб’єкти доказування, засіб доказування і регламентована законом діяльність по збиранню, дослідженню висновків по справі. Засобом доказування є докази. Щоб стати ними, будь – які сліди злочину (будь – які відомості) повинні відповідати певним вимогам [15, с.8].
По – перше, вони повинні мати відношення до предмета доказування. А саме бути в змозі знімати інформаційну невизначеність щодо фактів, які підлягають встановленню, тобто мати відносимість до справи.
По – друге, відносимі до справи сліди злочину набуватимуть значення речових доказів лише тоді, коли вони зібрані в передбаченому законом порядку, порядку, тобто за умови допустимості їх до справи.
По – третє, забороняючи використання в доказуванні інформації, джерело якої невідоме або сумнівне, а також встановлюючи строгий порядок одержання речових джерел інформації та фіксації обставин їх віднайдення, вилучення та дослідження, закон тим самим переслідує мету забезпечити використання у доказуванні не будь – яких, а лише достовірних відомостей – «фактичних даних». Логічно зробити висновок, що речові докази як такі мають відповідати вимозі достовірності. Тільки за цієї умови вони можуть бути покладені в основу тих або інших висновків у справі, використані як засоби доказування.
Отже, сліди злочину можуть мати значення речових доказів лише у разі відповідності їх вимогам відносимості та достовірності.
В кримінальному процесі не існує причин надавати речовим доказам більшу достовірність чи доказову силу, ніж іншим видам доказів. Їх значення для справи визначається виходячи зі всієї сукупності наявних доказів.
Значення речових доказів в кримінальному процесі визначається декількома факторами: пізнавальною цінністю; розповсюдженістю; стабільністю (збереженням їх доказових якостей протягом тривалого часу); доступністю (можливість швидкого отримання в будь – якій стадії процесу, особливо на початковому етапі розслідування, коли інших джерел інформацій недостатньо для розкриття злочину).
Речові докази, як правило, є непрямими доказами. Питання про те, що вони можуть мати значення прямих доказів, є дискусійним. Одні автори ведуть мову, що речові докази можуть бути тільки непрямими, інші – як прямими так і непрямими [10, с.33].
Ю.К.Орлов пропонує вважати прямими доказами тільки ті, що безпосередньо засвідчують факти скоєння певною мірою особою діяння, передбаченого кримінальним законом. Таке розуміння прямих доказів, спираючись на вище вказані положення, є правильним. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що речові докази, хоча рідко, але можуть мати значення прямих доказів. Прикладом може бути запис, здійснений злочинцем у своєму щоденнику, де він дав опис своєї участі у злочині, відправлення ним листа будь – якому аналогічному змісту і т. д.
Щодо зберігання та вирішення подальшої долі речових доказів слід додержуватись правил, узгоджених МВС, СБУ, прокуратурою та Верховним Судом України.
2.4. Інші види доказів
Кримінально – процесуальне законодавство України до доказів цілком виправдано відносить не всі процесуальні документи, а лише протоколи слідчих та судових дій. Тут слід зауважити. Що КПК України більш широко визначає коло документів, які можуть бути віднесені до даної групи доказів, ніж, скажімо, КПК Росії. Так, згідно із ст.87 КПК Росії. Доказами у кримінальній справі є протоколи, які засвідчують обставини та факти, встановлені під час огляду, виїмки, обшуку, затримання, пред’явлення для впізнання, а також під час провадження слідчого експерименту, складені в передбачені законом порядку. В даному переліку немає протоколів таких слідчих дій, як допит свідка, потерпілого, підозрюваного та обвинуваченого, очна ставка [17, с.23].
Очевидно, законодавець, виходячи з розуміння доказів як єдності фактичних даних та їх носіїв, відносить протоколи названих слідчих дій не до окремих видів доказів, а до процесуальної форми таких доказів, як показання свідка, потерпілого, обвинуваченого та підозрюваного.
Аналогічним чином під час огляду місця події фіксується як інформація, що надходить від матеріальної обстановки місця події (злочину) або окремих слідів злочину, так і інформація про порядок дослідження, фіксації та вилучення речових доказів, яка дає можливість судити про збереженість їх доказових якостей, достовірності.
Таким чином, до розгляданого нами виду доказів слід було б віднести поряд з протоколами слідчих дій і протоколи інших процесуальних дій, зокрема, протоколи отримання заяв про злочини, протоколи явки з повинною, протоколи отримання витребування матеріалів, протоколи отримання даних предметів та документів.
Фактично протоколи будь – яких слідчих дій (у тому числі протоколи допитів та очних ставок) містять ознаки як основного, так і допоміжного доказу. Тому до протоколів слідчих дій як доказів слід відносити протоколи всіх слідчих дій.
В силу ст.66 КПК України слідчий має право вимагати надання предметів та документів, які можуть встановити необхідні у справі фактичні дані.
Кримінально – процесуальний кодекс України затверджений законом Української РСР 28 грудня 1960 р. до 28 серпня 2001 р. не містив положень які б визначали процесуальне становище носіїв інформації, на яких за допомогою засобів технічних засобів зафіксовані процесуальні дії. Зокрема зміни були внесені до ст.82, що стало ще одним кроком по вдосконаленню чинного кримінального процесу.
Складання протоколу – основна форма закріплення на досудовому слідстві і суді.
Але зміст і форма протоколу мають ряд недоліків, слідчий описує в протоколі речі і дії частіше всього вибірковим методом, тобто детально фіксує ті вузли, котрі, на його думку можуть мати значення для справи.
Протоколи допиту даних осіб утворюють невід’ємну частину названих доказів.
Висока інформативність та важливе доказове значення протоколів слідчих та інших процесуальних дій зумовлюють необхідність скрупульозного ставлення до них, суворого додержання встановлених законом вимог під час їх складання, повного, всебічного та об’єктивного відображення в них усіх виявлених фактів та обставин. Порушення, допущені як під час провадження слідчої дії, так і при складанні протоколу, можуть привести до втрати суттєвих для справи доказів.
Проблема використання матеріалів оперативно – розшукової діяльності для отримання доказів у кримінальному процесі не нова. Упродовж багатьох десятиліть вона є предметом дискусії науковців і практиків – фахівців у галузі теорії оперативно – розшукової діяльності (далі - ОРД) та кримінального судочинства. Існувала ця проблема ще до прийняття Судових Статутів 1864 р., а також і після, за часів радянської доби, після прийняття Закону України від 18 лютого 1992 р. «Про оперативно – розшукову діяльність» (далі Закон про ОРД) [3, ст.78].
Фактичні дані, отримані за результатами оперативно – розшукової діяльності, можуть стати доказами лише за умов: 1)вони мають відповідно до ст.64 КПК перебувати у причинному зв’язку з предметом доказування, а саме: встановлювати наявність чи відсутність події злочину (час, місце, спосіб та інші обставини); винність обвинуваченого у вчиненні злочину; обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також інші обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом’якшують або обтяжують покарання;характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розмір витрат закладу охорони здоров’я на стаціонарне лікування потерпілого від злочину;
2) з метою забезпечення достовірності вони мають долучатися до кримінального процесу тільки в джерелах, зазначених в ч.2 ст. 65 КПК;
3) доручення до кримінального процесу фактичних даних, отриманих у результаті оперативно – розшукової діяльності, має провадитися відповідно до правового режиму, передбаченого для кожного виду доказів;
4) має бути забезпечена можливість перевірки їх формування в умовах кримінального судочинства.
Щодо протоколів оперативно – розшукових заходів, зазначених у ч.2 ст.8 закону України про ОРД, то як бачимо, створення відповідно правового режиму доручення їх до кримінального процесу є завданням не тільки складним, а й з огляду на сьогоднішній день стан наукової розробки теорії ОРД та доказового права нереальним [20, с.54].
У новому КПК щодо використання матеріалів ОРД для отримання доказів у кримінальному судочинстві доцільно закріпити положення такого змісту: «Докази можуть бути відомості про факти зібрані оперативно – розшуковими в результаті оперативно – розшукових заходів, якщо вони отримані із джерел, передбачених ч.2 ст.65 КПК і подані органу дізнання, слідчому та суду чи витребувані ними відповідно до ст.66 КПК України. Не можуть бути доказами відомості, джерело яких невідоме або його неможливо перевірити».
Отже, якщо матеріали ОРД не відповідають цим вимогам – вони можуть бути використані в кримінальному судочинстві лише в організаційно – тактичних цілях як орієнтуюча інформація.
Розділ 3.
Сучасні джерела доказової інформації
Відповідно джерело фактичних даних (доказової інформації) є джерела інформації, від яких може надходити (потенційні джерела) або надходить (реальні джерела) доказової інформації (фактичні дані).
Аналіз статті 65 КПК України, дає підстави стверджувати, що фактичні дані встановлюються, тобто джерелами доказової інформації є: показання свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, висновок експерта, речові докази, протоколи слідчих і судових дій, протоколи з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно – розшукових заходів, та інші документи [22, с.45].
Умовно ці джерела доказів можна поділити на:
А) такі, що походять від матеріальних об’єктів;
Б) такі, що походять від осіб.
Такими що походять від матеріальних об’єктів: речові джерела інформації (залишені на місці злочину предмети, мікрооб’єкти, сліди пальців рук, волосся залишки речовин тощо.), які входять слідчих дій вилучаються в натурі і використовуються у доказування, а також об’єкти, які не можуть бути самі збережені та слугувати засобом збереження інформації про злочин, наприклад, речовини які швидко псуються, слід на тілі людини (рана), матеріальна обстановка місця події, сліди насильства на трупі, інформація, що від них надходить процесуально закріплюється шляхом перенесення на інші матеріальні носії (виготовлювані зліпки, фотознімки, складені схеми, протоколи). Протоколи слідчих і судових дій, але лише ті протоколи процесуальних дій які є засобами закріплення доказової інформації від матеріальних об’єктів (протокол огляду місця події, протокол обшуку, виїмки огляду, протокол ексгумації трупа, тощо ). Інші документи як один із видів джерел доказової інформації передбачені ст.65 КПК. Протоколи з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно – розшукових заходів, але такі, що стосуються закріплення інформації, походить від матеріальних об’єктів.
Такі, що походять від осіб: показання свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, висновок експерта, протоколи слідчих і судових дій (протокол допиту, свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, протокол очної ставки, впізнання, протокол судового засідання), протоколи з відповідними додатками складеними уповноваженими органами за результатами оперативно – розшукових заходів.
Сучасні джерела доказової інформації можна розглядати в двох аспектах:
В зв’язку із змінами станом на 28 серпня 2001р. в КПК України затвердженого законом Української РСР 28 грудня 1960 р. зокрема змін, що стосуються розширення видів джерел доказової інформації, а саме протоколів з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно – розшукових заходів (ч.2 ст.65 КПК України).
в зв’язку з науково – технічним прогресом, який обумовлює розширення кола речових джерел доказової інформації і різних видів експертних досліджень [13, с.60]. Розвиток науки і техніки, в цілому і вдосконалення науково – технічних методів і засобів дослідження джерел доказової інформації, зокрема, дозволяє нерідко виявляти нові, раніше не доступні сприйняттю, доказуючи властивості (тобто нові властивості об’єкта, що є новими джерелами доказової інформації даного об’єкту ) тих чи інших об’єктів більш широко розкрити їх інформаційний зміст і потенційні можливості в доказуванні, дає можливість розширити коло питань, що розв’язують експерти і глибину їх дослідження, а тим самим посилити доказуючи цінність отриманих результатів [13, с.67].
Зусиллями науковців розроблена методика ідентифікації особи за формою, протяжністю та локалізацією відбитків шкірних складок губ. Активно розробляється проблема підвищення інформативності досліджень мікрокількостей губної помади.
Розроблена методика ідентифікації особи за такою ознакою, як взаємо розташування пор на пальцях рук, що розширює доказові можливості слідів пальців рук. Зусиллями науковців – криміналістів розроблено оптичний пристрій, який забезпечує за допомогою призми повного внутрішнього відображення та спеціального освітлювального ліхтарика віднайдення латентних слідів рук (а також і ніг) на різних глянцевих поверхнях.
Значні можливості для підвищення ефективності використання дактилоскопії в доказуванні дає лазерна флюорографія.
Нові можливості в доказуванні може дати комплексне дослідження волосся людини.
Дослідження показали в різних країнах, показали, що волосся збирає та накопичує мікроелементи, які містяться в організмі, у кількостях, значно більших, ніж концентрація їх у крові.
Заперечуючи проти використання одорологічного методу в доказуванні у кримінальних справах, декотрі науковці стверджують, що індивідуальність та стабільність запаху людини ще не доведені, а на підтвердження цієї тези наводять приклад, коли собака – шукач плутала зразки запаху ідентичних близнюків. Однак даний приклад лише підтверджує, що стабільність запаху людини обумовлюється стабільністю його генетичних даних [10, с.34].
Схожість запахових характеристик ідентичних близнюків не спростовує висновок про індивідуальність запаху людини, рівно як і схожість їх зовнішнього вигляду не спростовує висновку про те, що всі люди мають індивідуальну зовнішність. Особливості ідентичних близнюків – виняток із правила, а не його спростування. Запах людини, зазначають П.Д.Біленчук, А.С.Золотар та Є.Г.Коваленко, «є її хімічним підписом, він глибоко індивідуальний». Без сумніву й те, що за останні роки одорологічний метод значно вдосконалено: з’ясовані причини помилок, що були раніше; вдосконалено спосіб вилучення, консервування, збереження та концентрування зразків запаху та запахів – слідів; запропоновано попереднє випробовування рівня чутливості біодетектора; введено еталонні зразки; до методики дослідження включено повторення вибірки за попередньої зміни первісного розташування об’єктів у вбір кованому ряді, а також зміна вихідного запаху та застосування біодетекторів –дублерів.
Проблема полягає, видимо, не втому, як будуть оформлені хід та результати одорологічного дослідження за допомогою біодетектора (дана проблема легко вирішується), а в надійності використовуваних методів аналізу запахів – слідів, достовірності отримуваних при цьому висновків.
Визначаючи достовірність результатів дослідження можна лише тоді, коли є реальна можливість повністю контролювати сам процес дослідження, крок за кроком перевіряти кожну з його стадій [8, с.17].
Однак одорологічне дослідження, як і раніше, як зазначає М.В.Салтевський, подібне до дії «чорного ящика» - маємо результат, але не знаємо механізму його отримання.
Для кримінально – процесуального доказування дуже важливо, зазначає М.О.Селіванов, «щоб особа, яка призначила експертизу, а також якість треті особи мали змогу уявно пройти той шлях, який пройшов дослідник, та сприйняти ознаки, які він сприйняв та відобразив у своєму висновку». Висновок експерта обов’язкового має допускати внутрішню критику – критичний аналіз методології дослідження.
Єдина причина, через яку сьогодні утруднене використання запахових слідів як речових доказів, - це недостатній розвиток науково обґрунтованих та апробованих інструментальних методик ідентифікації запахових слідів, які забезпечують можливість контролю та фіксації ходу досліджень, практичну перевіряємість достовірності висновків. Відомо, що будь – якому пізнанні або дослідженні результат буде вірним, істинним, якщо істинним є сам процес дослідження або пізнання. Саме тому він повинен бути перевіряємим та контрольованим. А якщо залишаються сумніви, то вони повинні тлумачитись на користь обвинуваченого. Зрозуміло, що вибірка за допомогою собаки – шукача не відповідає вимогам, а її результати залишають багато сумніві. Тому такий метод аналізу запахових слідів неприйнятний для кримінально – процесуального доказування. Тим не менше встановлення групової приналежності запахових слідів за допомогою інструментальних методів – це реальність.
У цьому відношенні запахові сліди можуть мати значення речових доказів. Ототожнення особистості за запахом за допомогою собаки – ідентифікатора може і повинне активно використовуватися в оперативно – розшуковій діяльності як головний розшуковий захід, спрямований на пошук злочинця та виявлення джерела доказової інформації. Останнім часом в юридичній літературі все частіше з’являються праці, присвячені проблемам використання як засобу отримання доказової інформації поліграфа. Ряд авторів переконані, що для використання в доказуванні у кримінальних справах методу контролю реакцій людини за допомогою поліграфа немає ніяких перешкод. Разом з тим велика частина науковців вважають, що використання поліграфа у слідчій практиці неприпустиме.
З одного боку, використання як доказової інформації даних, отриманих за допомогою датчиків, які фіксують фізіологічний та психічний стан людини, дорівнює отриманню інформації від осіб, які мають певний статус та наділені відповідними правами всупереч волі цих осіб. Тобто рівнозначно отриманню інформації шляхом омани та насильства. Такий підхід протирічить моральним засадам кримінального судочинства [21, с.44].
З іншого боку, оскільки подібного роду дослідження на тестах, які містять серію спеціально сформульованих запитань, на які опитувана особа має дати однозначну відповідь – «так» або «ні», то вказані тести являють собою по суті, навідні запитання, постановка яких свідкам або іншим учасникам процесу заборонена кримінально – процесуальним законам (ст.143 КПК України).
Отже, сучасні джерела доказової інформації є таким (сучасними) внаслідок того, що можуть бути залучені до процесу доказування через наявності науково обґрунтованих та апробованих методик вилучення з них інформації про розслідуваний злочин.
Висновки
Досліджуючи теорію і практику доказів, сучасні джерела доказової інформації – дійшов до висновку, що для ефективної боротьби із злочинністю та організованою злочинністю зокрема, для усунення загрози окремим сферам суспільного життя та суспільства в цілому, створення дієвої системи національного права, необхідно провести низку заходів:
1) Розробка теорії доказів, частина науки кримінального права, що на достатньому високому рівні узагальнення формує основні поняття і принципи доказування, при цьому науковий підхід до формування системи норм доказового права передбачає глибоке знання тих явищ і діянь, з яких процес доказування фактично складається. Внаслідок цього теорія доказів вивчає явища і закономірності, пов’язані з поведінкою в специфічних умовах споєння злочинів, причинні, часові і просторові взаємозв’язки цих явищ, загальні закономірності відображення подій і дій на матеріальних об’єктах і в свідомості людей.
Значення теорії доказів як першооснови, що стоїть за формуванням законодавства і практичної діяльності суб’єктів доказування та інших суб’єктів підтверджується тим, що теорія доказів розвиваючи закономірності розвитку доказового права і практики, його застосування, вказує слідчим, прокурорським, експертним органам, суду, особам і організаціям, які приймають участь у судочинстві, шляхи правильного застосування відповідних норм, реалізуючі вимоги закономірності. Вона сприяє створенню ефективних прийомів доказування, попереджує від можливих помилок. З другої сторони, науковий аналіз правових норм і практики їх застосування сприяє вдосконаленню законодавства. Дуже важливу роль відіграє теорія в процесі навчання, підготовці кадрів юристів.
Отже, без притаманній науці впорядкуванню матеріалів, його пояснення, вирішення завдань щодо поглиблення знань процесу доказування в сучасних умовах неможливо. При цьому це накопичення і поглиблення знань обумовлено постільки, постільки мають «вихід» в практику, кінцевою метою теорії є удосконалення практики.
2) Законотворча діяльність, предметом якої норми доказування, основою якої повинні стати положення теорії доказів. Слід зазначити, що на сучасному етапі, стан доказового законодавства вимагає впровадження як нових норм, так і переробки нині діючих.
3) Впровадження науково – технічних досягнень, що дають можливість розширити коло джерел доказової інформації (так звані сучасні джерела доказової інформації) і різних видів експертних досліджень, без яких «сучасні» джерела доказової інформації були б недоступні для сприйняття, а, отже, і не мали б статус доказів у кримінальному судочинстві. Це впровадження у підсумку дало б змогу ефективніше здійснювати швидке і повне розкриття злочинів.
Немає сумнівів, що вище перелічені заходи є лишень однією зі складових інструментарію по боротьбі зі злочинністю, але той частиною, без якої завдання кримінального судочинства передбачені ст.2 КПК України належно не будуть досягнуті.
Список використаних джерел
Конституція України.- К.: Українська правнича фундація, 1996.- 54с.
Кримінально – процесуальний кодекс України від 28 грудня 1961 року//Відомості Верховної Ради України. 2001. №8.
«Про оперативно – розшукову діяльність»: Закон України від 18 лютого 1992 року //Відомості Верховної Ради України.- 2002. - №3.
Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів органами, що проводять оперативно – розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство. Наказ Генерального прокурора України від 4 жовтня 1998 року, №4.
Бандурка А.М., Горбачев А.В. Оперативно - розыскная деятельность: правовой анализ.- К., 1994г. – 107с.
Бедняков Д.И. Непроцессуативная информация и расследование преступлений. М., 1991. – 208с.
Белкин Р.С., Винберг А.И. Криминалистика и доказывание. М.: Юрид. лит., 1969.- 216с.
Ворфоломеева Т.В. производные вещественные доказательства. М.: Юрид. лит., 1980. – 48с.
Гензюк Э.Е., Мархотин В.И. Проблемы внедрения результатов научных исследований в практику борьбы с преступностью. Ростов-на-Дону.: Изд-во Ростов. ун-та, 1989.- 73с.
Гончаренко В.И. Использование звукозаписи, фотографии и киносъемок в уголовном судопроизводстве. К., 1980. – 140с.
Карнеева Л.М. Развитие основных понятий теории доказательств в советском уголовном процессе. М., 1978.-28с.
Карнеева Л.М., Кертос И. Источники доказательств. М., 1985. – 186с.
Леви А.А., Горинов Ю.А. Звукозапись и видеозапись в уголовном судопроизводстве. М.: Юрид. лит., 1983.-112с.
Михеенко М.М. Доказывание в советском уголовном судопроизводстве. К.: Вища школа, 1984. -134с.
Соловьев А.Б. Использование доказательств при допросе. М.: Юрид. лит., 1981. – 103с.
Строгович М.С. Материальная истина и судебные доказательства в советском уголовном процессе. М., 1985. – 243с.
Тертышник В.М. Процессуальные документы предварительного расследования. Харьков, 1990. – 92с.
Тертышник В.М. етрадиционные способы и формы собирания и исследования доказательств при расследовании преступлений. Харьков, 1994. – 560с.
Тертышник В.М. Проблемы теории и практики доказывания в современном уголовном процессе. Сумы, 1995.- 196с.
Фактулин Ф.Н. Общие проблемы процессуального доказывания. Казань: Изд – во Казан. ун-та, 1973. – 176с.
Хмыров А.А. Косвенные доказательства. М.,: Юрид. лит., 1979. – 183с.
Шейф С.А. Проблемы допустимости доказательств и их дальнейшей разработки// Государство и право. – 2002. №10.-с.47 – 54.