Реферат на тему:
Окремі питання вдосконалення кримінального законодавства щодо відповідальності за порушення права громадян України на участь у референдумах
Кримінально-правову характеристику того чи іншого складу злочину слід починати із визначення його місця в системі чинного законодавства. Під час аналізу диспозиції ст.160 КК України виникає низка проблем, які виходять за межі конкретного складу злочину. Називаємо, принаймні, такі: проблема вдосконалення назви розділу V Особливої частини КК України, яка тісно пов’язана із його структурою; визначення родового об’єкту злочинів, які містяться в цьому розділі; визначення безпосереднього об’єкту злочину "порушення законодавства про референдум" та його співвідношення з іншими правами громадян, зокрема з виборчими правами, які виступають в якості безпосереднього об’єкта у злочинах, юридичні склади яких передбачені ст.157-159 КК України; аналіз основних кримінально-правових форм охорони політичних прав громадян України; аналіз конструкції норми, передбаченої ст.160 КК України.
Безумовно, вирішення цих проблем сприятиме вдосконаленню як цієї кримінально-правової норми (ст.160 КК України), так і вдосконаленню структури розділу V Особливої частини КК України в цілому.
Злочин, який полягає в порушенні законодавства про референдум (ст.160 КК України), міститься в розділі V Особливої частини КК, який, відповідно до його назви, має об’єднувати злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина. Вже аналізуючи назву розділу виникають питання, які тісно пов’язані із визначенням родового об’єкта злочинів та, відповідно до цього, із систематизацією складів злочинів, які містяться в цьому розділі. На нашу думку, чотиричленна система об’єктів злочину, на відміну від тричленної, прийнятої в теорії вітчизняного кримінального права, більше б сприяла правильному визначенню місця того чи іншого юридичного складу злочину в системі Особливої частини КК України. Що стосується, наприклад, КК РФ 1996р., то з появою нового системоутворюючого рівня – розділів і фіксацією в Особливій частині родового (розділи) і видового (глави) об’єкта посягання їй надана логічна завершеність. Чотиричленна система об’єктів значно спрощує теоретичне розуміння системи Особливої частини КК РФ 1, 153; 2, 3-4.
Розглядаючи Особливу частину КК України як чітку внутрішньо впорядковану систему кримінально-правових норм, в якості конститутивної ознаки слід виділити такий кримінально-правовий феномен, як родовий об’єкт злочину, а всі інші ознаки є консекутивними, зміст яких тісно пов’язаний з родовим об’єктом і за змістом випливає з із нього (незалежно від того, який зміст окремі вчені вкладають у поняття як об’єкта злочину в цілому, так і незалежно від теоретичного розуміння поняття родового об’єкта). У цьому випадку мова йде про поділ більш загальних понять (родових) на видові, не залежно від їхніх дефініцій.
Що стосується саме розділу V Особливої частини КК України, то, на нашу думку, він є невдалим як за назвою, так і за внутрішньою структурою його змісту, якщо й справді розглядати її як певну підструктуру, а не класифікацію, та саме про систему з власною внутрішньою структурою, яка об’єднує окремі види злочинів іде мова у більшості джерел 3, 144-145, 403; 4, 145, 296. В окремих розділах систематизація є очевидною, і вже проведена формально самим законодавцем у межах розділу (наприклад, злочини проти життя та здоров’я особи), інші ж такої систематизації не потребують (наприклад, розділ VI), а в деяких її провести просто неможливо.
В той час, як з’ясування питання про те, потребують злочини, поміщені законодавцем в розділі V Особливої частини КК України систематизації чи класифікації залишається на виключно теоретичному рівні і має дещо філософсько-гносеологічний характер, вирішення питання відповідності змісту розділу його назві і питання про об’єднання окремих злочинів за їхніми видовими ознаками є необхідним. Положення, в якому знаходиться розділ V Особливої частини КК України, не відповідає ні загальним правилам законодавчої техніки, ні сутності кримінального закону.
Основною, хоча і не єдиною проблемою wmjuj розділу є те, що він містить сукупність досить несумісних злочинів – від перешкоджання здійсненню виборчих прав до несплати аліментів. Частково ці злочини належать до групи злочинів проти громадського порядку, частково вони стосуються недоторканності приватного життя, частково – злочинів проти сімейного укладу, частково розглядають питання щодо захисту громадянської свободи, частково спрямовані на захист умов праці та ринку праці, частково криміналізують відмову комусь користуватися певним правом. Потрібно ліквідувати таку надзвичайну плутанину на користь більш системної структури. Оскільки всі розділи КК України охороняють ті чи інші права людини і громадянина, то потребує думка, що в цей розділ "потрапили" саме ті з них, яким не знайшлося місця в інших розділах [2, с.3].
На нашу думку, приймаючи за основу назву розділу V КК України, всі злочини мають бути згруповані за видами, і водночас слід змінити порядок їхнього розміщення в КК.
1. Злочини проти виборчих прав громадян – ст.157-159 КК України. В цьому аспекті було б доцільніше у назві вжити вираз "Злочини проти політичних прав і свобод громадян України" – адже порушення законодавства про референдум не є злочином проти виборчих прав, а такий злочин як перешкоджання законній діяльності професійних спілок, політичних партій, громадських організацій (ст.170 КК України) частково є посяганням саме на політичні права громадян.
2. Злочини проти трудових прав громадян. До цієї групи злочинів слід віднести злочини, передбачені ст.ст.172-174 КК України, частково статті 175 і 176 КК України.
3. Злочини, що посягають на громадянські та інші права та свободи. До них слід віднести частково ст.170 КК України та практично всі ті злочини, які не ввійшли до перших двох груп.
Неузгодженість термінології та положень КК України з іншими нормативно-правовими актами тягне за собою їх неоднозначне розуміння та необхідність тлумачення, а це, в свою чергу, значно ускладнює практичне застосування деяких норм 4, 33-35 та ставить у нерівне становище власників прав. Наприклад, суб’єктами авторських відносин і відносин промислової власності можуть бути як громадяни, так і юридичні особи, поняття "автор твору" і "суб’єкт авторського права" не тотожні 5, 376, 385, 388 а в КК України йдеться не про захист прав автора твору, а про порушення авторського права. Суб’єктами прав на об’єкти промислової власності можуть бути як фізичні, так і юридичні особи 5, 418, а в назві розділу мова іде про захист прав лише фізичних осіб. Отже, група злочинів, які містяться у цьому розділі розміщена дещо хаотично і цей розділ потребує реформування як на структурному рівні, так і на рівні визначення місця окремих складів у загальній структурі КК України. На сьогодні окремі склади злочинів "не знаходять" свого місця в розділі V Особливої частини КК України. Наприклад, навряд чи слід віднести до категорії особистих прав право на об’єкти промислової власності (ст.177 КК України), а право на участь у референдумі (ст.160 КК України), безумовно, не можна віднести до виборчих прав – адже, порушення законодавства про референдум порушує саме політичні права громадян, а не суто виборчі і на сьогодні порушення права на участь у референдумі не можна віднести ні до виборчих, ні до особистих, ні до трудових прав.
Сучасне вітчизняне конституційне право, відповідно до міжнародних стандартів класифікації прав і свобод людини і громадянина, поділяє всі права на особисті (громадянські), політичні, економічні, соціальні, культурні 6, 142-173; 7, 126-129. Право на участь у референдумі традиційно відноситься до політичних прав, реалізуючи які громадяни України беруть участь в управлінні державними справами.
Не викликає сумніву той факт, на що є пряма вказівка у назві ст.160 КК України, що диспозиція цієї норми має бланкетний характер і для того, щоб визначитися зі змістом права на участь у референдумі й в такий спосіб визначити безпосередній об’єкт злочину, слід звернутися до законодавства про референдум, а саме – до Закону України від 3 липня 1991 року "Про всеукраїнський та місцеві референдуми" [Відомості Верховної Ради (ВВР), 1991, №33, ст.443]. (Вводиться в дію Постановою ВР №1287-ХІІ (1287-12) від 03.07.91, ВВР, 1991, №33, ст.444 із змінами, внесеними згідно із Законами №2481-ХІІ (2481-12) від 19.06.92, ВВР, 1992, №35, ст.515; №2628-ІІІ (2628-14) від 11.07.2001) 12 та ще до цілої низки нормативних актів, які й становлять у своїй сукупності законодавство про референдум 14. В цьому зв’язку, як видається було б доречніше ст.157, 158, 159 КК України об’єднати під загальною назвою "Порушення законодавства про вибори".
Безпосереднім об’єктом цього юридичного складу злочину слід вважати правові відносини, які виникають під час (або в процесі, або в зв’язку) реалізації громадянами України свого права на участь в управлінні державними справами шляхом участі у референдумі. У назві ст.160 КК України міститься посилання на відповідні нормативні акти. Ці нормативні акти об’єктом злочину бути не можуть, тому що порушити норму закону неможливо. Вживання терміна "законодавство про референдум" підкреслює бланкетний характер диспозиції цієї кримінально-правової норми. Цей термін містить пряму вказівку на безпосередній об’єкт злочину, хоча саме законодавство про референдум не є елементом цього юридичного складу злочину.
Це вказівка на те, що в результаті вчинення такого злочину порушуються правовідносини, які врегульовані саме Законом України "Про всеукраїнський і місцеві референдуми" та іншими нормативними актами. Хоча якщо ставати на позицію таких відомих учених як А.А. Піонтковський, О.С. Йоффе, які вказують, що коли йдеться про порушення права, то не можна порушити правову норму, не порушуючи правовідносин і, навпаки, внаслідок діалектичного взаємозв’язку, який існує між нормою і правовідносинами, слід визнати, що правову норму порушити можна 8, 122. Проте, на нашу думку, це випливає із надто широкого тлумачення поняття права. Якщо розмежувати право на участь у референдумі, законодавство про референдум, яке це право врегульовує та ті правовідносини, які виникають з приводу реалізації цього права на підставі законодавства, то тією ланкою, якій завдають шкоду в результаті злочинного посягання, є саме правовідносини, на них можна вплинути безпосередньо, тоді як право – це певного роду абстракція, а закон – джерело права, яке містить відповідну письмову форму його фіксації.
Право на участь у референдумі саме по собі не може бути безпосереднім об’єктом цього юридичного складу злочину, оскільки право – це міра дозволеної поведінки, особливо, коли мова йде про позитивне право. Держава надає людині можливість брати участь у вирішенні державних справ шляхом участі в голосуванні. Але розпоряджається людина своїм правом за власним розсудом, навіть правом на життя людина може розпоряджатися сама. Хоча це положення не слід розуміти однозначно. Див. В. Грищук. Еутаназія: кримінально-правові проблеми //Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали ІХ регіональної науково-практичної конференції. 13-14 лютого 2003 р. – Львів: Юрид. фак-т ЛНУ імені Івана Франка, 2003. – С. 387-390. Привертають увагу такі запитання: чи доречно, наприклад, життя, здоров’я розглядати не як самостійні феномени, як ознаку людини, а називати їх правом? Чи є об’єктом злочину, передбаченого, наприклад, ст.115 КК України право на життя? Скоріше, це невід’ємна ознака людини, без яких вона просто не існує. Адже не розглядаємо ми як право належність особи, наприклад, до тієї чи іншої раси. Якщо народитися китайцем, чи японцем – це не право, то чому народитися живим – це право? Тут доречно підтримати тих авторів, які вважають об’єктом злочину саме особу 9, 127.
Безумовно, такий підхід не повинен застосовуватись до всіх без винятку юридичних складів злочинів. Наприклад, аналізуючи склад злочину, який міститься в диспозиції ст.160 КК України, важливо конкретно вказати, що людина свідомо стає учасником правовідносин, які врегульовані Законом України "Про всеукраїнський і місцеві референдуми" та іншими нормативними актами. Отже, злочинне посягання спрямоване на руйнування цих відносин шляхом впливу на конкретні їхні елементи.
Необхідно чітко розрізняти (застосовуючи тричленну систему об’єктів) родовий і безпосередній об’єкти. Родовий об’єкт не входить у систему ознак, які утворюють юридичний склад злочину. Функцією родового об’єкта є вказівка на ті блага, цінності, правові відносини, на які посягає певна група злочинів – однорідні злочини. В назві розділу V Особливої частини КК України родовий об’єкт певної групи злочинів названо як "виборчі права". Але чи безпосередній об’єкт юридичного складу злочину, передбаченого в ст.160 КК України можна охопити поняттями "виборчі права", чи він є значно ширшим за змістом? Відповідь на це запитання міститься в аналізі предмета всеукраїнського та місцевих референдумів.
Відповідно до Закону України "Про всеукраїнський і місцеві референдуми", предметом всеукраїнського референдуму може бути затвердження Конституції України, її окремих положень та внесення до Конституції України змін і доповнень; прийняття, зміна або скасування законів України або їх окремих положень; прийняття рішень, які визначають основний зміст Конституції України, законів України та інших правових актів (ст.3). Предметом республіканського (Республіки Крим) референдуму може бути прийняття, зміна або скасування рішень з питань, віднесених законодавством України до відання Республіки Крим (ст.31). Предметом місцевого референдуму може бути прийняття, зміна або скасування рішень з питань, віднесених законодавством України до відання місцевого самоврядування відповідних адміністративно-територіальних одиниць; прийняття рішень, які визначають зміст постанов місцевих Рад народних депутатів та їхніх виконавчих та розпорядчих органів (ст.4).
Отже, слід чітко відмежовувати різні форми участі громадян у політичному житті суспільства або їхні конкретні прояви. Референдум – це спосіб прийняття громадянами України шляхом безпосереднього голосування законів України або інших рішень із важливих питань загальнодержавного і місцевого значення. Якщо вибори є, головним чином, формою народного державотворення, то референдуми передусім є формою законотворчості, правотворчості. Вони є вищою формою безпосередньої демократії.
Відтак необхідно розрізняти зміст правовідносин, які виникають в результаті участі у референдумах та в результаті участі у виборах. Іноді це буває зробити досить важко. Наприклад, перший Президент України був обраний всенародно 1 грудня 1991 року одночасно з проведенням всенародного референдуму, який підтвердив Акт проголошення незалежності України, схвалений Верховною Радою України 24 серпня 1991 року.
В ст.69 Конституції України мова йде про різні форми волевиявлення, які не названі вичерпно. Конкретно законодавець називає тільки дві з них: вибори і референдум. Інші форми, такі як законодавчі ініціативи, громадське самоврядування, проведення громадських та всенародних обговорень відіграють певну роль у політичному та суспільному житті країни, а проте головними, фундаментальними формами безпосереднього народовладдя є вибори і референдум. Але якщо вибори як форма народного волевиявлення є одним із способів формування народом органів державної влади та місцевого самоврядування, то в ході референдумів вирішуються питання, які стосуються будь-яких сторін життя народу: політичного, економічного, соціального, культурного.
Наприклад, якщо виключно всеукраїнським референдумом вирішується питання про реалізацію права народу України на самовизначення й входження України до державних федеративних і конфедеративних утворень та вихід з них, то на місцеві референдуми виносяться як питання про дострокове припинення повноважень відповідної Ради народних депутатів та її голови, так і питання про найменування або перейменування сільрад, селищ, міст, районів, областей; питання про об’єднання адміністративно-територіальних одиниць та питання, що стосуються дошкільних навчальних закладів. Аналіз питань, що виносяться на розгляд референдумів, дає підставу зробити висновок, що, по-перше, шляхом участі в них громадяни реалізують свої політичні інтереси; по-друге, інтереси в інших галузях суспільного життя; по-третє, шляхом участі в референдумах громадяни не реалізують виборчі права.
Таким чином, безпосереднім об’єктом злочину "порушення законодавства про референдум" є правові відносини, які виникають у результаті реалізації громадянами України свого конституційного права на народне волевиявлення шляхом участі у референдумі. Сторонами правовідносин, які виникають у ході проведення референдуму, є, з одного боку, громадяни України, які беруть участь у референдумах, з іншого – Верховна Рада, місцеві Ради народних депутатів та Президент України (ст.72, 143 Конституції України). Об’єкт правовідносин визначається відповідно до предмета референдуму. Змістом правовідносин є права і обов’язки громадян України та Верховної Ради, місцевих рад народних депутатів та Президента України, які передбачені в Конституції України та Законі України "Про всеукраїнський і місцеві референдуми", та в інших нормативних актах, які в своїй сукупності становлять законодавство про референдум.
Щодо основного змісту права на референдум, то воно полягає у реалізації права на участь в управлінні державними справами. Хоча це право у більшості джерел конституційного права відноситься до політичних прав 7, 135; 10, 68-69; 11, 104-105, на нашу думку, реалізуючи право на участь у референдумі (особливо, стосовно місцевих референдумів), громадяни реалізують й інші конституційні права і свободи: економічні, соціальні, культурні. Цей висновок ґрунтується на тлумаченні ст.31, ч.2, 3 ст.3, ч.1 ст.6 Закону України "Про всеукраїнський і місцеві референдуми", ст.143 Конституції України та Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 р. [Відомості Верховної Ради (ВВР), 1997, №24, ст.170 із змінами, внесеними згідно із Законами №163-ХІV (163-14) від 06.10.98, ВВР, 1998, №48, ст.292; №997-ХІV (997-14) від 16.07.99, ВВР, 1999, №41, ст.372; №1366-ХІV (1366-14) від 11.01.2000]. З Рішенням Конституційного Суду №1-рп/2000 від 09.02.2000. Законами №1841-ІІІ (1841-14) від 22.06.2000, ВВР, 2000, №46, ст.393; N2182-ІІІ (2182-14) від 21.12.2000, ВВР, 2001, №9, ст.39; №2419-ІІІ (2419-14) від 17.05.2001; №2470-ІІІ (2470-14) від 29.05.2001; №2493-ІІІ (2493-14) від 07.06.2001; №2628-ІІІ (2628-14) від 11.07.2001). (Офіційне тлумачення до Закону див. в Рішенні Конституційного Суду №11-рп/2001 від 13.07.2001) 13, згідно з яким до компетенції місцевого самоврядування відноситься вирішення широкого кола питань, що стосуються соціально-економічного та культурного розвитку населення.
Навряд чи буде коректним відносити право громадян України на участь у референдумі виключно до політичних прав. В той же час, виходячи із формулювання родових об’єктів злочинів, які містяться у розділі V Особливої частини КК України, не буде також правильним і відносити цей склад злочину до групи діянь, що посягають на інші особисті права і свободи людини і громадянина. Один із варіантів вирішення цієї проблеми може бути сприйнятий із КК РФ 1996 р.
Аналогічний склад злочину міститься в ст.141-142 КК РФ. На нашу думку, тут теж є певні проблеми, які першою чергою стосуються конструкцій відповідних статей (наприклад, ст.141 КК РФ має назву "Перешкоджання здійсненню виборчих прав або роботі виборчої комісії", а мова йде в диспозиції статті не тільки про виборчі права, а і про право брати участь у референдумі), але саме назва відповідної глави 19, яка містить в основному склади злочинів, подібні до тих, які містяться в розділі V Особливої частини КК України, є більш досконалою – "Злочини проти конституційних прав і свобод людини і громадянина". Така назва дає можливість визначити більш повно родовий об’єкт відповідної групи злочинів.
Специфічною особливістю кримінально-правової охорони права громадян на участь у референдумі є те, що цей об’єкт практично ніколи не охороняється за допомогою норм інших розділів Особливої частини КК України (на відміну від здоров’я, власності, життя).
Основною формою кримінально-правової охорони права громадян України на участь у референдумах є норми, передбачені ст.160 КК України, при кримінально-правовому аналізі яких постає питання про кількість юридичних складів злочинів у межах цієї статті та про безпосередній об’єкт (об’єкти) відповідних злочинів. У цій статті передбачені окремі види злочинів, які законодавець об’єднує під загальною назвою "Порушення законодавства про референдум".
У ч.1 ст.160 КК України передбачено один юридичний склад злочину, об’єктивна сторона якого має ускладнений характер: головна дія характеризується терміном "перешкоджання", яке направлене на окремі елементи процесу проведення референдуму. З одного боку це перешкоджання вести агітацію до дня референдуму, з іншого – перешкоджання брати або не брати участь у референдумі. На нашу думку, це простий юридичний склад злочину і немає жодних підстав, незважаючи на широку описову диспозицію, розглядати його в як склад злочину із альтернативною дією. Це тим більше очевидно, що таку дію, яка позначена в ч.1 ст.160 КК України словами "перешкоджання вести агітацію до дня проведення референдуму" практично можна вчинити тільки упродовж конкретного проміжку часу і в ніякому разі в жодний інший час. У ч.2 ст.160 КК України передбачено кваліфікований вид перешкоджання здійсненню права на референдум і веденню агітації до дня проведення референдуму.
Отже, є підстави зробити висновок, що ч.1 і ч.2 ст.160 КК України являє собою основний і кваліфікований склад злочину, який полягає в перешкоджанні вільному здійсненню громадянином права на участь у референдумі і перешкоджанні вести агітацію до дня проведення референдуму.
В якості кваліфікуючих ознак законодавець передбачає спеціального суб’єкта злочину – члена комісії з проведення референдуму або іншу службову особу, або групу осіб за попередньою змовою (в ч.2 ст.160 КК України некоректно вжито термін "попередня змова групи осіб", тоді як на законодавчому рівні в назві ст.28 КК України ця форма співучасті названа "група осіб за попередньою змовою").
На рівні основного юридичного складу злочину, передбаченого ч.1 ст.160 КК України, захищається такий безпосередній об’єкт як право брати або не брати участь у референдумі та його елемент – право на ведення агітації до дня виборів, який немає підстав вважати окремим безпосереднім об’єктом.
Щодо ч.3 ст.160 КК України, то вона має складнішу конструкцію, яка передбачає три окремі основні юридичні склади злочинів: а) підроблення документів референдуму; б) завідомо неправильний підрахунок голосів; в) порушення таємниці голосування.
На рівні безпосередніх об’єктів цих злочинів передбачені окремі елементи процесу проведення референдуму. Виникає питання: чи є виправданим поєднання трьох окремих юридичних складів злочинів в одній статті, яка передбачає, крім цих трьох, ще два юридичні склади злочинів? Якщо проводити порівняння із юридичними складами злочинів проти виборчих прав громадян, то важливо особливо відзначити, що для захисту таких елементів виборчих правовідносин як, наприклад, таємниця голосування, законодавець формулює окремий юридичний склад злочину, який міститься в диспозиції окремої статті (ст.159 КК України).
Як видається, така ускладнена конструкція ст.160 КК України не виправдана. Кримінально-правовий аналіз юридичних складів злочинів, передбачених у цій статті є предметом окремого дослідження, яке є, безумовно, необхідним для формулювання шляхів удосконалення цієї кримінально-правової норми.
Література
А.В. Наумов. Уголовное право. Общая часть: Курс лекций. – М.: БЕК, 1996. – 550 с.
А.Н. Красиков. Уголовно-правовая охрана политических, гражданских и иных конституционных прав и свобод человека и гражданина в России. – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 2000. – 100 с.
Кримінальне право України: Особлива частина: Підручник для студ. юрид. вузів і факульт /За ред. П.С. Матишевського, С.С. Яценка, П.П. Андрушка. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 903 с.
В.О. Навроцький. Кримінальне право України. Особлива частина: Курс лекцій. – К.: Знання, 2000. – 771 с.
Цивільне право. – К.: Вентурі, 1997. – Ч.2. – 479 с.
Права человека. Учебник для вузов /Отв. ред. – чл.-корр. РАН, д-р юрид. наук Е.А. Лукашева. – М.: Изд. группа Инфра-М-Норма., 1999. – 573 с.
Конституційне право України /За ред. В.Я. Тація, В.Ф. Погорілка, Ю.М. Тодики. – К.: Український центр правничих студій, 1999. – 376 с.
Курс советского уголовного права: В 6т. – М.: Наука, 1970. – Том II – Преступления.. – 516 с.
Уголовное право. Общая часть: Учебник для вузов. – М.: Изд. группа Инфра-М-Норма, 1997. – 516 с.
О.Г. Кушніренко, Т.М. Слінько. Права і свободи людини і громадянина: Навч. посібник. – Харків: Факт, 2001. – 440 с.
Конституционное право зарубежных стран: Учебник для вузов / Под общ. ред. чл.-корр. РАН, проф. М.В. Баглая, д-ра юрид. наук, проф. Ю.И, Лейбо и д-ра юрид. наук, проф. Л.М. Энтина. – М.: Изд. группа Инфра-М-Норма, 1999. – 832 с.
ВВР України. – 1991. – №33. – Ст.443.