Історичні форми кримінального процесу
"Надзвичайно важливою ланкою передбачуваної судово-правової реформи повинно бути рішуче зміцнення незалежнос-ті суду і підвищення ефективності слідства, виведення його із сфери якого б то не було відомчого впливу. ... Об'єктивне слідство, сильний захист і незалежний суд — ось триєдина формула соціалістичного правосуддя", — підкреслювалося в постанові З'їзду народних депутатів СРСР "Про основні на-прями внутрішньої і зовнішньої політики СРСР"1. З'їзд дору-чив Верховній Раді СРСР забезпечити проведення судової ре-форми до середини 1990 р., щоб "створити справді незалежну і авторитетну судову систему, розглянувши можливість вико-ристання такої демократичної форми судочинства, якою є суд присяжних"2.
Юристи — вчені й практики, інші громадяни висловлюють багато різноманітних пропозицій щодо реформи радянських слідчих і судових органів, усього судочинства, особливо кримі-нального, оскільки воно найбільш істотно зачіпає права і сво-боди людини. При цьому не завжди враховуються історія роз-витку кримінального процесу й місце в ній радянського кримі-нального судочинства, його історична форма. У зв'язку з цим небезкорисно дати хоч би короткий огляд історичних форм кримінального процесу та їх застосування в сучасних дер-жавах.
Поняття "кримінальний процес" вживається в чотирьох значеннях: діяльність органів і осіб, яка стосується порушен-ня, розслідування, судового розгляду та розв'язання кримінальних справ; галузь права (кримінально-процесуальне пра-во), що регулює цю діяльність; правова наука, яка вивчає цю діяльність і галузь права, що її регулює; навчальна дисциплі-на, у ході викладання якої студенти вивчають кримінально-процесуальну діяльність, кримінально-процесуальне право і теорію кримінального процесу.
Відповідно до чотирьох класових соціально-економічних формацій розрізняють чотири типи кримінального процесу (в усіх його аспектах): рабовласницької, феодальної, буржуазної, соціалістичної держави.
Перший з них захищав інтереси рабовласників, другий — феодалів, третій — буржуазії, тобто інтереси експлуататор-ських класів. І тільки соціалістичний кримінальний процес, який виник після Великої Жовтневої соціалістичної революції в Росії, покликаний захищати інтереси всіх трудящих, а в умовах загальнонародної держави — інтереси всього народу.
Є три історичні форми кримінального процесу: 1) обвину-вальний (змагальний); 2) інквізиційний (розшуковий); 3) змі-шаний (континентальний).
Історично ці форми послідовно змінювалися одна одною. Водночас вони продовжують співіснувати в сучасному суспіль-стві. Поєднання історичного типу й історичної форми кримі-нального процесу називається видом кримінального процесу. Наприклад, ми можемо говорити про рабовласницький, фео-дальний чи буржуазний обвинувальний процес. При цьому, звичайно, в різних історичних типах держав одна й та ж фор-ма кримінального процесу зазнає певних змін, має свої моди-фікації, зберігаючи принципову, вихідну основу побудови. Роз-глянемо це питання докладніше.
Обвинувальний (змагальний) кримінальний процес. Ця форма називається обвинувальною тому, що порушення спра-ви й увесь її дальший хід визначаються діями, зусиллями, іні-ціативою обвинувача (звичайно потерпілого), залежать від нього. Суд починає розгляд справи тільки на прохання обви-нувача. Згідно з цим обвинувальний процес зводиться в основ-ному до розгляду справи в судовому засіданні. Розслідування справи до суду майже зовсім не ведеться, оскільки збирання доказів та їх подання в суд лежить на сторонах обвинувачен-ня і захисту.
За рабовласницького ладу обвинувальний кримінальний процес у розгорнутому вигляді існував під час рабовласниць-кої демократії, зокрема в Стародавній Греції в VI і V ст. до н. є. (геліея, суд геліастів) і в Стародавньому Римі до II ст. н. є. (постійні квестії).
У суді геліастів головою був архонт (він і скликав його з 501 засідателем або більше). Склад судової колегії в Стародав-ньому Римі: претор або його помічник — квестійний суддя в ролі голови і від 32 до 75 засідателів. Щодо державних злочи-нів обвинувачення представляв і підтримував публічний обви-нувач, якого обирали громадяни.
В Греції засідателі голосували, опускаючи в урну камінці, черепашки чи боби; білі — на виправдання, чорні — на засу-дження; у Римі — таблички з одним із таких позначень: С (Сопсіетпо — засуджую), А (АЬзоіуо — виправдую), або N1-(N011 ^иеі — не ясно).
Основними джерелами доказів були показання свідків і ви-знання обвинуваченим своєї вини. Допускалися також речові докази та документи.
Обвинувальний процес існував і в феодальних державах у період раннього феодалізму, але мав істотні відмінності порів-няно з обвинувальним процесом рабовласницьких держав: 1) суддею був сам феодал або його уповноважений (феодал мав прибуток від правосуддя у вигляді судових зборів і штра-фів); 2) найважливішими складовими частинами процесу були судовий поєдинок (у Київській Русі він називався "поле") й ордалії ("суд божий"), тобто випробування водою, вогнем і за-лізом, а також релігійна присяга (клятва); 3) участь у процесі "співприсяжника", який не давав суду показань по суті спра-ви, а тільки підкріплював під присягою твердження тієї сторо-ни (обвинувача чи обвинуваченого), яка його виставила.
Обвинувальний процес будувався так. Попереднього слідства не було. Обвинувач, звернувшись безпосередньо в суд, викладав перед ним свою скаргу (причому вимагалася певна, твердо встановлена законом або звичаєм формула об-винувачення). Потім в обвинуваченого з'ясовували, чи визнає він обставини, викладені обвинувачем. Якщо обвинувачений їх визнавав, розбір закінчувався і судді виносили вирок, а якщо заперечував, судді починали вивчення доказів і допит свідків. Обвинувач представляв суду своїх свідків, обвинувачений — своїх. Кожна сторона мала право спростовувати показання свідків протилежної сторони. Після вичерпання всіх доказів і заключних слів сторін суд виголошував вирок.
Обвинувальний процес, модель якого подібна до описаної вище, існує й у багатьох сучасних буржуазних державах. Кла-сичним зразком обвинувального (змагального) процесу є кри-мінальний процес Англії та США.
Інквізиційний (розшуковий, слідчий) кримінальний про-цес зародився ще в імператорський період Риму, з установлен-ням диктатури цезарів, більшість яких відзначалася надзви-чайною жорстокістю (наприклад, Калігула і Нерон). Процес, особливо коли він стосувався державних злочинів (точніше злочинів проти особи імператора), став таємним і письмовим. Провадження кримінальної справи значною мірою перейшло від сторін до суду. Катування вважалося звичайним засобом одержання показань і застосовувалось не тільки до свідків-рабів, а й до вільних громадян і поширювалось на обвину-вачених.
У Західній Європі елементи інквізиційного процесу почали з'являтися в феодальних державах уже в XIII ст., коли пану-вала обвинувальна форма. З'явився так званий розшук, який проводився з ініціативи агентів королівської влади. Інквізицій-ний процес широко застосовувався і в період раннього серед-ньовіччя в канонічному праві, церковними судами в справах про єресі.
Остаточного оформлення і розквіту ця форма кримінально-го процесу набула в феодальних централізованих, абсолютист-ських державах.
У Франції, наприклад, інквізиційний процес у заверше-ній формі встановився в XVI ст. (ордонанс Людовіка XIV 1670 р.), цілком витіснивши обвинувальний процес.
В Росії інквізиційний процес виник у XV ст. й застосову-вався переважно в справах про розбій, проти "лихих людей". У XVIII ст., за Петра І, він повністю замінив обвинувальну форму процесу.
Інквізиційний процес являв собою попереднє розслідуван-ня. Судовий розгляд і винесення вироку були по суті його до-повненням. Попереднє розслідування поділялося на загальне і спеціальне. Загальне (генеральне) попереднє розслідування передувало пред'явленню обвинувачення. Обвинувачений на цій стадії фігурував як запідозрена особа. Його могли тримати під арештом, не оголошуючи суті обвинувачення й позбавив-ши будь-якої можливості захищатися. Допитували його в по-рядку так званого сумарного допиту, тобто без пред'явлення йому обвинувачення. Суддя-слідчий (інквірент) був повновлад-
ним господарем розслідування. Спеціальне попереднє розслі-дування було наступною стадією. Тут уже фігурував обвину-вачений, якому пред'являлось обвинувачення, і провадився до-пит по суті тих фактів, які йому інкримінувалися.
Обвинувачений був не суб'єктом, а зовсім безправним об'-єктом процесу. Протягом усього розслідування до обвинуваче-ного з метою здобуття від нього зізнання у вчиненні злочину (а також до свідків) могло застосовуватися катування. Обви-нувачений зобов'язаний був давати показання. В разі відмови або дачі обвинуваченим неправдивих показань, крім покаран-ня за основний злочин, його карали "за неправду і непокір-ність".
Після попереднього розслідування справу розв'язував суд на основі спеціальної доповідної записки (екстракту), в якій підсумовувалися письмові матеріали розслідування і з них ро-билися виписки (витяги).
Крім обвинувального або виправдувального вироку, суд міг винести вирок про залишення обвинуваченого під підозрою. Такий вирок означав не звільнення обвинуваченого від відпо-відальності, а залишення питання про винність відкритим. Об-винувачений залишався підозрюваним з різними обмеженнями прав, а в разі обвинувачення у вчиненні найбільш тяжких зло-чинів — позбавлявся волі. В Росії залишеного в підозрі могли заслати в Сибір.
До обвинуваченого, щоб змусити його видати своїх спільників, катування могло застосовуватись і після його за-судження.
Закони передбачали найрізноманітніші катування, хитро-мудрі й жорстокі. "У книгах, які замінювали у Франції кодекс, зустрічаються тільки ці жахливі слова — підготовче катуван-ня, попереднє катування, ординарне катування, екстраорди-нарне катування, катування із застереженнями щодо доказів, катування без застережень про них, катування в присутності двох радників, катування в присутності лікаря, хірурга, кату-вання, яке застосовується до жінок і дівчат, якщо тільки вони не вагітні. Здається, що всі ці книжки написані катом", — пи-сав Вольтер у 1777 р.1 Такими самими терористичними були закони й інших феодальних держав, зокрема кримінально-судове Уложення імператора "Священної Римської імперії гер-манської нації" Карла V (1532 р.), відоме в історії під назвою "Кароліна", розділ "Воїнського статуту" Петра І (1716 р.) "Ко-ротке зображення воїнських процесів або судових спорів". "Коли пригадуєш, скільки жахів сталося внаслідок самих зако-нів, то завмирає серце й тремтить рука, — зауважує Воль-тер. — Тоді з'являється бажання, щоб будь-який закон був скасований і щоб не було інших законів, крім совісті й здоро-вого глузду магістратів. Але хто поручиться, що ця совість і цей здоровий глузд не помиляються? Чи не лишається тільки здіймати очі до неба й оплакувати людську природу?"1
Можна було б навести безліч прикладів жорстокості й не-людськості середньовічної юстиції. У Саксонії, наприклад, суд-дя Карпцов підписав понад 20 000 смертних вироків. Інший суддя відправив на вогнище понад 700 чоловік.
Величезної шкоди завдали процеси про відьом. "У христи-янській Європі не було суду, який протягом цілих п'ятнадцяти століть не бруднив би себе дуже часто такими юридичними вбивствами... серед християн було більше ста тисяч жертв цієї ідіотської й варварської юриспруденції...", — зазначав Вольтер3.
Головне судилище "священної інквізиції" розташовувалось у невеликому голландському містечку Оуде Ватер (в перекла-ді — "стара вода"). Тут і досі є терези, зроблені більш як чотири століття тому. На них у XV—XVIII ст. зважували жі-нок, яких обвинувачували в чаклунстві. У XVI ст., коли Ні-дерланди підкорялися іспанській короні, імператор Карл І ви-дав особливий указ, щоб жінок, запідозрених у чаклунстві, зважували тільки в Оуде Ватер. Вважалося, що відьма разом з помелом має важити не більш як 49,5 кг, інакше вона не змо-же вилетіти через димар. Останнє вогнище, на якому спалили "відьму", палало на площі в Оуде Ватер у 1782 р.
Інквізиційний процес був письмовим і таємним. З цього приводу Вольтер зазначав: "Хіба правосуддю треба бути таєм-ним? Приховуватися годиться тільки злочину"4. Його цікаві зауваження не втратили актуальності й досі: "Меч правосуддя в наших руках, але притуплювати його ми повинні частіше, ніж загострювати"; "Карайте, але не карайте сліпо. Карайте з користю. Якщо правосуддя зображується з пов'язкою на очах, то треба, щоб розум був його поводирем"1.
Важлива риса інквізиційного кримінального процесу — па-нування теорії формальних (або легальних) доказів. Доказова сила, ступінь достовірності кожного виду джерел доказів ви-значалися законом. Основним доказом, достатнім для засу-дження, "царицею доказів" вважалося визнання обвинуваче-ним своєї вини у вчиненні злочину, а саме для здобуття цього доказу й застосовувалися різні катування. Одностайні пока-зання двох свідків вважалися повним доказом. Показання свідків розцінювалися залежно від особистості свідка. Наприк-лад, у "Кароліні" читаємо, що "остаточне засудження будь-ко-го до кримінального покарання повинне здійснюватися на підставі його власного зізнання" (ст. 23); "якщо злочин засвід-чать щонайменше два чи три гідних довір'я добрих свідки, які дають показання на основі знання істини, то кримінальне су-дочинство має бути завершене відповідним винесенням виро-ку" (ст. 67).
У "Воїнському статуті" Петра І наголошувалося: "Коли хто визнає, що він винен, тоді подальше доказування не потрібне, бо власне зізнання є найкраще свідчення в світі". Про те, які свідки вважаються кращими, в ньому говорилося так: "Це слово кращі свідки розуміється, що свідок чоловічої статі біль-ше від жіночої, і знатний більше від незнатного, учений від невченого і духовний від світської людини поважним буває".
Інквізиційний процес лишив після себе недобру пам'ять в історії людства. У Франції його було скасовано під час буржу-азної революції 1789—1794 рр., в інших країнах Західної Єв-ропи — в основному після буржуазних революцій 1848 р., в Росії — судовою реформою 1864 р. Але в епоху імперіалізму інквізиційний процес фактично або юридично відродився у фа-шистських і профашистських, з диктаторськими, терористич-ними режимами, державах. Вдаються до катування в багатьох місцях і в наш час.
Змішана (або континентальна) форма кримінального процесу виникла у Франції після буржуазної революції 1789— 1794 рр. Свого класичного законодавчого виразу вона набрала в Кримінально-процесуальному кодексі Франції 1808 р. за Наполеона І й пізніше була сприйнята всіма континентальними державами, серед них і Росією в 1864 р., коли було затвер-джено Статут кримінального судочинства, державами Латин-ської Америки, Азії й Африки. Вона застосовується й нині.
Модель змішаної форми процесу така. Розслідують кримі-нальні справи поліція й слідчий суддя, який входить до складу суду і формально не залежить від прокурора. Кримінальне пе-реслідування (кримінальний позов) обвинуваченого перед слід-чим суддею здійснює прокурор. Він наділений повноваження-ми, які забезпечують його вплив на хід розслідування справи. На попередньому розслідуванні обвинувачений має ряд проце-суальних прав, але в цілому воно будується за схемою інквізи-ційного процесу. Коли ж справа надходить до суду, вона розг-лядається гласно й усно, діє принцип безпосередності, зма-гальності, вільної, за своїм внутрішнім переконанням, оцінки доказів суддями, обвинувачений має право на захист. У судо-вому засіданні прокурор чи інша особа, що виступає як обви-нувач, і підсудний — формально рівноправні сторони. Справи про найбільш небезпечні кримінальні вчинки розглядаються з участю присяжних.
Кримінальний процес сучасних соціалістичних держав в ос-нові своїй також змішаний, тобто слідчо-судовий. Не виключе-но, що згодом, у ході історичного розвитку, в соціалістичному кримінальному процесі буде використовуватись і обвинуваль-на (змагальна) форма кримінального процесу.
"Таким чином, — зазначав І. Я. Фойницький, — історія кримінального процесу розпадається на три основних періоди: 1) підпорядкування державного начала приватному; 2) погли-нення державним началом не тільки приватного начала, а на-віть особистості взагалі й зведення процесу до безособового провадження; 3) забезпечення в процесі прав і участі особи при визнанні державного начала кримінального процесу".
Гадаємо, що вдосконалення радянського кримінального процесу має йти насамперед по лінії усунення або послаблен-ня інквізиційних моментів у попередньому розслідуванні та по-силення гарантій прав і свобод особи, розвитку за рахунок деякого послаблення принципу публічності змагального нача-ла, ініціативи учасників попереднього розслідування і судового розгляду, особливо обвинуваченого і його захисника* потерпі-лого і його представника. Необхідно також зрівноважити в правовому й фактичному аспектах попереднє розслідування і судове слідство, оскільки на практиці останнє нерідко буває значно слабшим за перше. У теорії й законодавстві проблеми судового слідства мало розроблені порівняно з проблемами по-переднього слідства і дізнання.