Реферат на тему:
Основні етапи становлення і розвитку ідеї суверенітету державної влади
У статті здійснено періодизацію процесу розвитку ідеї суверенітету державної влади, виявлено закономірності та особливості становлення цієї ідеї. Відтак визначено характерні риси суверенної державної влади у сучасній теорії держави.
Ключові слова: суверенітет, ідея суверенітету, державна влада, обмеження державної влади.
На сучасному етапі розвитку української держави, коли визначальними у її діяльності є права і свободи людини, права народу (нації), потребують переосмислення проблеми прояву окремих властивостей державного суверенітету як упродовж усього часу становлення суверенної Української держави, так і в сучасних умовах. Ці питання особливо актуалізувалися із закріпленням Конституцією України конституційних засад пріоритету прав і свобод людини (ст.3), суверенітету народу (ст.5), принципів розподілу влади (ст.6) та верховенства права (ст.8) [1], на основі яких здійснюється організація та функціонування державної влади.
Перед дослідниками історії та теорії держави і права, історії політичних і правових учень постало важливе завдання – узгодження вищеназваних принципів організації та діяльності державної влади з її якісною ознакою – суверенністю, яка, по-суті, передбачає верховенство, незалежність, самостійність, врешті – необмеженість державної влади.
Державний суверенітет, безпосереднім носієм якого є державна влада, – одна з найважливіших проблем юридичної науки. Нею займаються загальна теорія держави і права, спеціальні юридичні дисципліни, зокрема науки конституційного та міжнародного права. Відтак дослідженню ідеї державної влади присвячено чимало наукових праць з різних галузей знань. Разом з тим не знайшли належного відображення в наукових розробках такі питання, як еволюція ідеї суверенітету державної влади, історичні закономірності розвитку концепцій суверенітету, формування теорії суверенітету.
Аналіз процесу виникнення і становлення ідеї суверенітету державної влади дасть змогу визначити закономірності та особливості розвитку цієї ідеї в різні періоди розвитку держави і права, встановити залежність цього процесу від конкретних суспільно-політичних обставин. Звідси випливають такі завдання пропонованого дослідження:
встановити основні етапи еволюції ідеї суверенітету державної влади;
виявити закономірності виникнення і розвитку ідеї суверенітету державної влади.
Теорія суверенітету державної влади розвинулася з ідеї про суверенітет верховного правителя (монарха) як носія державної влади, висловленої та обґрунтованої французьким мислителем ХVІ ст. Жаном Боденом [2], якого тому і вважають основоположником цієї теорії.
Маючи на меті визначити роль Ж. Бодена в історії розвитку теорії суверенітету державної влади, у 1970 р. у Мюнхені відбувся міжнародний колоквіум. Спільну думку учасників колоквіуму висловив професор Міжнародного інституту політичної філософії Р. Дерате, який підкреслив, що за загальним визнанням, Боден вважається "першим теоретиком суверенітету і з нього починається історія цього поняття" і за це "послідовники будуть йому зобов’язані, якщо навіть прямо не посилатимуться на нього" [3, с.245-247].
Саме вчення Жана Бодена поставлене в центр дослідження М.І. Палієнка "Суверенітет. Історичний розвиток ідеї суверенітету і її правове значення". Вчений доводить наявність повноваладдя у стародавніх державах, зазначаючи, до ідея суверенітету в той час не висувалася і не могла виникнути через тогочасні суспільно-політичні обставини. Вони ж у ХVI ст. склалися в такий спосіб, що вимагали теоретичного обґрунтування абсолютної влади монарха. Це і здійснив Ж. Боден. У середньовічній Франції поняття "суверенітет" застосовувалось до носіїв територіальної влади, яким належали найголовніші права влади над людьми, що жили на цій території. Вже до кінця ХІІ ст. французькі королі досягли повного успіху в справі утвердження принципу верховенства всередині держави і повної незалежності від влади суперників ззовні. З вищого феодального сеньйора король перетворюється у верховного главу держави. Суверенітет втрачає своє значення як характеристика вищої влади і стає суттю абсолютної державної влади. І якщо наявність особливої групи людей, зайнятих функціями управління, є організаційною характеристикою державної влади, то суверенітет – її якісна характеристика, оскільки визначає верховне становище державної влади всередині країни і незалежність її ззовні. Прагнучи забезпечити функціонування суверенної державної влади без шкоди для кожного окремого громадянина (які в сукупності становлять єдність – державу), науковці сучасники М.І. Палієнка, і, зокрема, він сам у згаданій вище праці вважає за необхідне обмежити суверенну державну владу, розподіливши її функції між окремими органами [4, с.117].
Викладена Ж. Боденом теорія, однак, продовжувала розвиватися у концепціях інших мислителів і вчених, його наступників.
На відміну від юристів ХVІ ст., які вважали суверенність сумою прав, Жан Боден тлумачить це поняття як суть державної влади. У його визначенні суверенітет – це абсолютна і вічна влада держави [2, с.І,8].
Однак вчення Ж. Бодена не виникло на порожньому місці.
У зв’язку з широкою рецепцією римського права на межі ХІІ-ХІІІ ст. владу короля порівнюють з владою римського імператора, в якому бачать ідеал суверенного володаря. Керуючись такою аналогією, за королем визнають суверенні права (Jura maiestatis), якими є: 1) призначення на посаду і усунення з посади членів уряду; 2) зосередження вищої судової влади, рішення якої є остаточними і не підлягають оскарженню; 3) виключне право ведення війни (бо окрема особа не може самостійно визначати справедливість і вести приватні війни); 4) право на публічну казну; 5) король має право законодавства та ін.
Суттєвим є те, що єдність цих прав становить суверенітет держави, яку представляв володар. Король володів повнотою цих прав, воля його була найвищою. Але тільки з ХІІІ ст. починають розуміти, що королі змінні, а держава вічна. До того часу йшлося про невіддільність особи короля від королівства. Так само похитнулося уявлення про короля як найвищого сеньйора над васалами, і утверджується думка, що король має загальну публічно-правову юрисдикцію над усіма підданими.
З вивчення римського права юристи середньовіччя черпали основи взаємовідносин між правом і владою. Зокрема, визнавали, що правитель, пов’язаний позитивним правом. Король перебуває під правом (sub lege) і управляє право, а не воля короля. Проте ця пов’язаність мала моральний характер, оскільки король не був підконтрольним і покарання його було справою Господа Бога.
Отже, значний внесок у підвалини теорії суверенітету зробили і попередники Ж. Бодена. Зокрема, слід згадати Марсилія Падуанського, який визнав право законодавства суттю верховної влади. АН. Макіавеллі, наділивши владу свого абсолютного правителя-реформатора такими ознаками як єдність, верховенство, необмеженість, залишив Ж. Боденові можливість назвати їх суверенними.
Визначення суверенітету Ж. Боденом як постійної і абсолютної влади в державі викликане необхідністю централізованої держави, що було б можливим, якби правитель став над владою церкви та суверенітетом дрібних князів, незалежністю міст, також інших політичних сил, що претендували на владу у Франції ХVІ ст. і прагнули конкурувати з владою держави. Для цього мислитель формулює положення про суверенітет як суть державної влади, що має пріоритет встановлення законів.
Від ХVІ ст. ідею доповнюють новими конструктивними елементами наступні покоління мислителів і вчених.
Розвиток і вдосконалення природничо-правових концепцій, які в центр дослідження поставили права і свободи (незалежно чи розглядали їх як такі, що мають захищатися державною владою, чи на які вона може не зважати), похитнули основи абсолютного характеру державної влади. У всякому разі дедалі частіше у політико-правових концепціях простежується прагнення обмежити державну владу. Разом з тим визнають, що "конституція держави потребує індивіда, який відмовився б від своєї потуги (свого природного права) задля того, щоб бути підпорядкованим цілям спільноти, які визначила держава (чи суверенітет)",... "конституція держави – це встановлення potestas (потуги суверена) і усунення potentia (вільної потуги індивіда)" [5, с.170, 171].
З часом виникають ліберальні концепції. Центральною метою ліберального руху стали твердження про обмеження всього правління конституцією і, зокрема, "обмеження виконавчої діяльності законом..." [6, с.205]. Ідеї, характерні для цього напряму, вперше з’являються ще у творчості Джона Локка.
На прикладах політико-правових концепцій Дж. Локка, Ш. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо можна побачити, що у доктринах представників ліберального напряму політико-правової думки у протистоянні між владою і свободою верховенство має свобода. На її користь пропонують різноманітні обмеження державної влади, які й стають суттю другого етапу розвитку ідеї суверенітету державної влади (кінець ХVІІ – ХVІІІ ст.).
Державна влада у концепції Г. Гегеля також обмежена, у даному разі правом. Як вершина "політичної держави" монарх реалізує владу не свавільно, а згідно з законами. Панування права є тією межею, яка стоїть на шляху свавіллю державної влади, її узурпації, посяганням на права і свободи особи, які визнані пріоритетом у цивілізованих суспільствах.
Почавши з простої критики абсолютизму, політико-правова думка поступово переходить до розробки певних механізмів, які стають на шляху свавілля абсолютної державної влади. Тобто представники ліберального напряму політико-правової думки "порушили" абсолютний характер державної влади, вказавши на необхідність її обмеження на користь прав і свобод людини. Загалом, йдеться про "необхідність поставити в центр життя суспільства людину як таку, особу з високим статусом і достоїнством, невідчужуваними правами...". Як зазначає далі російський професор С.С. Алексєєв, "права людини виявилися саме тією соціальною засадою, яка покликана визначити високий правовий статус людини, що не поступається становищу держави як суверена – носія політичної влади" [7, с.247].
Механізмом здійснення влади, який гарантує збереження зазначених цінностей, є розподіл влади, що міститься у концепціях представників ліберального напряму політико-правової думки різних країн: англійських мислителів І. Бентама, Дж.С. Міля, французів Б. Констана, А. де Токвіля та ін.
Крім того, для гарантування свободи пропонують: 1) представницьке правління (Дж.С. Міль, А. де Токвіль, Л. Гумплович); 2) звуження функцій державної влади лише до охорони безпеки і власності підданих (І. Бентам, В. фон Гумбольт).
Поява розгорнутих концепцій правової держави ХІХ ст., що стала початком третього етапу у розвитку теорії суверенітету державної влади, сприяла розвиткові ідей про панування безособової влади (С.О. Котляревський, Б.О. Кістяківський). У зв’язку з цим також з’являються теорії бюрократичного правління, технократії, технобюрократії, згідно з якими особа, що здійснює владу, механічно виконує норми досконалого закону.
Мислителі, вчені, підтримуючи принцип верховенства права, у зв’язку з цим іноді зовсім відкидають поняття суверенітету держави, державної влади, визнають суверенітет юридичною незалежністю, але не фактичною (О.С. Алексєєв, С.О. Котляревський, М.М. Коркунов, Ф.Ф. Кокошкін, С.С. Дністрянський, Г. Єлінек). Такі міркування пов’язані з неможливістю, на їхню думку, узгодження суверенітетів держав, які вступають у відносини між собою, також суверенітету держави і вимоги пріоритетності норм міжнародного права перед національним.
Шукаючи вихід, Г. Кельзен твердить, що норми міжнародного права мають стати нормами національного права, що збереже суверенітет державної влади, яка продовжуватиме функціонувати в рамках права, частину якого становитимуть адаптовані норми міжнародного права.
Г. Кельзен вважає за можливе обмежити державний суверенітет. Взагалі, на думку вченого, "еволюція права народів має привести до створення світової держави. А це означатиме трансформацію права народів у національне право, обсяг зобов’язуючої сили якого буде узгоджуватися із загальнообов’язковим правом народів" [8, с.326].
Досліджуючи творчу спадщину Г. Кельзена, деякі вчені доходять висновку, що абсолютизація ним міжнародного правопорядку привела його до твердження про взаємне заперечення міцного міжнародного правопорядку і принципу державного суверенітету, а відтак – про несумісність суверенітету із створенням системи безпеки [9, с.86-87].
На нашу думку, Г. Кельзен, проводячи нетривку лінію між національним та міжнародним правом, має на меті не протиставляти, а узгодити їхнє співіснування. Адже не можна не розуміти, що суверенітет державної влади не дає жодних підстав для порушення внутрішньодержавного чи міжнародного права. Суверенітет не протистоїть праву взагалі і не є чимось з ним несумісним.
Отже, четвертий етап у розвитку ідеї суверенітету державної влади тісно пов’язаний із розширенням міждержавного спілкування, з визнанням пріоритету загальновизнаних норм і принципів міжнародного права, однак у разі дотримання суверенітету, добровільності, рівності та взаємності у відносинах між державами.
Слід зазначити, що на цьому етапі дещо похитнулася позиція такої властивості суверенної державної влади як необмеженість. Але "обмеження", яких зазнає державна влада, є встановленням рамок її діяльності і не руйнує суверенітету державної влади.
Четвертий етап у розвитку ідей, що формують теорію суверенітету державної влади, пов’язаний з поглибленням міжнародного співробітництва. Дослідники цієї проблеми зазначають, що на цьому етапі постало завдання надати новому суверенітетові – незалежності, який замінив у свій час – всемогутність, конкретного змісту, сумісного з існуючим міжнародним правом [10, 11, 12].
Одне з останніх досягнень юридичної та політичної науки – висновок про те, що концепція суверенітету державної влади є частиною парадигми суверенітету, яку варто розглядати не окремо, а тільки в сенсі її еволюції в бік глобалізації суспільства. Такий підхід має глибокі історичні корені він особливо актуальний саме тепер у зв’язку з трансформацією міжнародної системи, природу і характер якої необхідно виявити для розробки нової концепції "державного суверенітету".
Загалом, зауважимо, що кожен акт зміцнення позицій державної влади викликав відповідні позитивні або негативні його оцінки з боку сучасників, що своєю чергою викликало наступний етап у розвитку державницьких форм – послаблення тиску на суспільство з боку держави. Далі знову настає етап абсолютизації державної влади. До того ж, на вершині цього процесу абсолютизм сягає мало не первісних форм, викликаючи в подальшому ще значніше, ніж на попередньому етапі, послаблення державної влади, що відповідно відображається у політико-правових концепціях мислителів, учених та у державно-правовій доктрині.
Отже, становлення та розвиток теорії суверенітету державної влади, як і багатьох інших явищ у природі і суспільстві, відбувається по висхідній спіралі. Спочатку виникають окремі ідеї, які часто не сприймаються сучасниками, відкидаються ними. І тільки через певний проміжок часу ці ідеї стають звичними для людської свідомості і у застосуванні до нових суспільно-політичних обставин визнаються прийнятними для державно-правової доктрини.
Політико-правова ідея суверенітету державної влади знаходить вияв у теорії державного суверенітету, у суспільно-політичному русі за її реалізацію, у практиці державотворення і в конституційній практиці. Сучасна теорія державного суверенітету є результатом тривалого розвитку основних концепцій суверенітету, вченням про властивості державної влади, про принципи її організації та функціонування як верховної, незалежної, самостійної, єдиної і неподільної.
Література
Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. –№30. – Ст.141.
Six books of the Commonwealth by Jean Bodin // Abriged and translated by M.J. Tooley. – N.Y.: barnes and Noble, 1967. – 212
Jean Bodin, Verhandlungen der internationalen Bodin Tagung in Munchen Hrsg von Denzer– Munchen: Buk, 1973. – 547
Палиенко Н.И. Суверенитет. Историческое развитие идеи суверенитета и ее правовое значение. – Ярославль, 1903. – 507с.
Ж. Мере Принцип суверенітету / Пер. з фр. Л.Кононовіча. – Львів: Кальварія, 2003. – 216с.
Гаєк Ф.А. Конституція свободи / Пер. з англ. М. Олійник та А. Коромишина. – Львів: Літопис, 2002. – 556с.
Алексеев С.С. Избранное. – М.: Статут, 2003. – 480с.
Kelsen H. General Theory of Law and State. – Cambridge, Mass., Harvard University Press, 1945. – 516
Кузьмин Э.Л. Мировое государство: иллюзии или реальность? Критика буржуазных концепций суверенитета. – М.: Междунар. отношения, 1969. – 199с.
Оборотов Ю.Н. Современное государство: основы теории. – Одесса: Астроприн, 1998. – 132с.
Ракитская И.Ф. Теория государства. – СПб: Альфа, 1999. – 144с.
Antonowicz. Pojecie suwerennosci w prawie miedzynarodowym (szkis teoretyczny) // Problemy teorii I filozofii prawa. – Lublin: Uniwersutet Marii Curie-Sklodowskiej, 1985. – 371.