Як палко треба любити Украïну, яким чесним та мужнiм бути, щоб написати
“Украïну в огнi”! У своєму “Щоденнику” за 26 листопада 1943 року Довженко
зробив такий запис: “Менi важко од свiдомостi, що “Украïна в огнi” – це
правда. Прикрита i замкнена моя правда про народ i його лихо”. Через те, що весь
твiр з першого до останнього рядка пронизаний правдою, його замовчували так довго.
Тiльки 1966 року уперше кiноповiсть було надруковано, але й пiсля такоï
довгоï мовчанки у нiй було багато цензурних купюр. Жаль, що за життя автор не
побачив свого твору. Ця кiноповiсть у творчiй бiографiï Олександра Довженка
посiдає особливе мiсце, це один з найкращих його творiв.
“Украïна в огнi” – твiр про трагедiю украïнського народу. Сьогоднi
цiлком аргументовано дослiдники стверджують, що сталiнський режим був жорстоким,
антинародним.
Злочинне нехтування життями людей призвело до численних трагедiй, непоправних
втрат, катастроф, смертей у ходi вiйни. Для Олександра Довженка завжди найбiльшу
цiннiсть у життi мала людина. Усiєю своєю творчiстю вiн принципово обстоював
твердження, що людина – особистiсть. Людина – не гвинтик. Вона неповторна. До
такоï думки автор пiдводить читача через використання загостреноï
полемiчностi: Христина Хуторна i прокурор Лиманчук, Лаврiн Запорожець та Заброда,
автор полемiзує з фон Краузе. Слiд зауважити, що О. Довженко ставить у полярнi
позицiï полемiзуючих.
У Олександра Петровича є одна любов i молитва – це рiдна Украïна, тому
центральним образом твору є саме вона, тому болить авторовi, коли рiдний край став
руïною, тому ненависть його невгасима до тих, хто топче кованим чоботом рiдну
землю, поплюжить ïï, обливає кров’ю. Найстрашнiше – це бачити
дiтей-калiк, згвалтованих дiвчат, скупi старечi батькiвськi сльози над могилою
сина. Все це – Украïна в огнi. Це – найтрагiчнiшi сторiнки Великоï
Вiтчизняноï вiйни.
Без перебiльшення можна сказати, що всi твори мистецтва про вiйну славили Сталiна,
а ось знайшовся смiливець Довженко, що знехтував цим. Розплата була надто
жорстокою, бо цей твiр про вiйну мiг бути удостоєний свiтовим мистецтвом
високоï нагороди, як, скажiмо, “Земля”, але про нього мовчали довго, понад
двадцять рокiв.
Для Довженка суттєвою була тiльки правда i бiльш нiчого, крiм правди. Для нього
Украïна – це украïнцi. Тому в центрi твору – трагiчна доля Лаврiна
Запорожця, простого селянина-хлiбороба, що уособлює собою долю всього
украïнського народу. Найтрагiчнiшою сторiнкою iсторiï Украïни є
доля жiнки на вiйнi. Тут Тетяна Запорожець – берегиня роду. З особливою
привабливiстю змальовано образ Олесi, а образ Христi – особливий. Саме вiн, на
думку автора, є найтрагiчнiшим, бо це – сама Украïна, яку кинуто пiд ноги
виродкам-фашистам. Доля жiнки в окупацiï, жiнки-полонянки. Його героïнi
не стають на шлях активноï боротьби, але людську гiднiсть не втрачають у тiй
страшнiй веремiï, початку вiйни. Устами Лаврiна Запорожця Довженко закликав,
“якщо й судити людей, то по закону народного лиха”. А це значить, що слiд бути
гуманiстом, ненавидiти будь-яке насильство. Олександр Петрович вiрить у те, що хай
дорогою цiною, але бiда навчить, мусить навчити шанобливого ставлення до людини.
Кiноповiсть “Украïна в огнi” була одним з перших творiв, в якому на тлi
смертельного двобою з фашизмом принципово ставились проблеми гуманiзацiï
суспiльства й особистостi, заперечення вiйни, вперше заперечувалися постулати
сталiнiзму.
I коли сьогоднi говорять про те, що треба встановити пам’ятник Сталiну в
Севастополi, то в пригодi стають для молодого поколiння такi творi, як
“Украïна в огнi” Довженка – хай уважно вчитуються у цi безсмертнi рядки.
