Тема природи в лірику Жуковського – Жуковський Василь
Василь Андрійович Жуковський народився 29 січня 1783 р. Він основоположник російського романтизму. Бєлінський говорив, що Жуковський дав для російської поезії «душу й серце». «Душа й серце» присутні в добутках, де Жуковський говорить оприроде.
Природа була невід’ємною частиною в житті Жуковського. Залишаючись наодинці з нею, він знаходив у природі співрозмовника, нехай навіть мовчазного. Життя природи дуже таємнича, її можна зрозуміти, розгадати. Життя Жуковського теж була таємнича
Візьмемо, наприклад вірш «Море», написане в 1822 р. Поет, малюючи морський пейзаж, постійно приводить зіставлення миру природного й людського. Читач бачить безвладне море, світле небо, що сусідить із темними хмарами. Ліричний герой зачарований змінами, що відбуваються в природних стихіях. Море близько стану душі поета. Воно персоніфікує собою полон, сум, тугу. Жуковський, як і колись, любить гармонію, піднесений згодою моря й неба. Але ця любов не до спокою, а до руху:
Ти жваво; ти дихаєш; збентежений
Любов’ю,
Тревожною думою наповнене ти
«Безмовне», «блакитне» море назване відразу «безоднею», воно несе не заспокоєння, а тривогу питань, у ньому є «глибока таємниця». Злиття моря й неба обманчиво.
У Жуковського пейзаж пов’язаний із психологічним станом. Пейзаж і переживання зливаються в одне. Його рання елегія «Вечір» ще близький сентименталізму. Спокій природи, що завмирає у вечірній тиші, втішний для поета. При хиткому блиску місяця поетові пригадується друзів «священних коло», пісні полум’я й музам, і волі». У ночі людин почуває своя самітність: «Позбавлений супутників, Тягнучи сумнівів вантаж, Розчарованої душою…» Але, заглянувши в мир таємниці, поет поспішає визнати зачарування реального життя, привітає схід денного світила:
…ліру оглася із сопілкою
Пастухів,
Співає Світила возрожденья!
Навіть вигук про можливу близьку смерть, що містять вірш, не загрожує тугою. Розчинення, злиття виявляється загальним законом світобудови. Як промені сонця тануть у вечірньому сутінку, зливаючись із природою, що мерхне, так людина вгасає й все – таки залишається жити в спогадах. Мир не зруйнований конфліктами. Сонце, що заходить у першій частині елегії, сходить в останній і відсуває невірне, мерехтливе, таємниче світло місяця. Але все – таки сум переважає в цьому вірші
У віршах і елегіях Жуковського про природу ми бачимо й спільність настрою, художніх образів, і відмінність сумуй сентименталізму від гіркоти романтизму, більшу глибину почуттів, що загрожує вибухом страстей, у романтичному добутку
