Квазімодо як зразок духовної краси – гюго Віктор

(по романі Гюго “Собор Паризької Богоматері”)

Людство віддавна вирішує питання про сумісність духовної краси й фізичної досконалості. Ближче всіх у цьому питанні підійшли до рішення стародавні греки. Але згодом про фізичну досконалість якось забули – наступало середньовіччя

Роман Віктора Гюго “Собор Паризької Богоматері” розповідає про Париж в епоху середньовіччя. Із властивими йому енциклопедичними знаннями й ухилом до риторики Гюго створює кілька цікавих характерів, кожному з яких можна присвятити цілі томи досліджень. Один з головних героїв роману – Квазімодо, дзвонар Собору Паризької Богоматері. У перекладі з латинського “Квазімодо” означає “начебто”. І дійсно, дзвонар нагадує одну зі скульптурних химер, які дотепер прикрашають фронтон собору Нотр – Дам де Парі, з величезної, покритої рудої щетиною головою, горбом між плечима й страшно кривими ногами. Завдяки своєму каліцтву Квазімодо став навіть “татом блазнів” під час народних веселощів

Квазімодо, замкнутий у собі через своє каліцтво, іноді нагадував звіра. Але коли він ніжно й чисто закохується в дівчину неземної краси Эсмеральду, те це почуття вражає й викликає якийсь хворобливий подив. Квазімодо врятував життя Эсмеральде й ховав неї в Соборі. Їхні відносини за цей час перетворюються в справжнє духовне розуміння і єдність, асоціюючись із відомою казкою “Аленький квіточка”. Эсмеральда розуміла почуття Квазімодо – Виродка й поневоле звикла до свого ніжного й смутного рятівника. А тягу дзвонаря до прекрасного варто шукати не в зовнішніх проявах, а в самій глибині його єства. Гюго не зміг однозначно відповістити на запитання, чому доля так жорстоко й одночасно мудро надійшла із Квазімодо. Протягом усього роману горбань Квазімодо чим далі, тим більше виглядає духовно гарним. Відданість горбаня Эсмеральде майже божевільна, незбагненна, заради її він міг стрибнути з вежі Собору, не замислюючись. Усвідомлення власного каліцтва до самої смерті не дає спокою Квазімодо, а з’єднатися зі своєї улюбленої доля дозволила йому тільки після смерті

Квазімодо не є зразком тверезості й урівноваженості. Його терзають різноманітні почуття, іноді їм опановує злість, яку можна вважати наслідком відносини до нього оточуючих людей. Він не зміг удержатися від спраги мести священикові Клоду Фролло, якого скинув з висоти Собору. Після загибелі Эсмеральды й Фролло Квазімодо вимовив: “От усе, що я любив”. Він дійсно любив прекрасне, втілене в Эсмеральде, і Бога, якого персоніфікував Фролло. Може здатися, що для Квазімодо більше нічого не залишилося на цілому світлі. Але, на мій погляд, у горбаня було те, чого він так і не зрозумів: Собор. Він міг би стати частиною цього величного спорудження, що спрямовує вежі, як руки, до порожнього неба. Але це тільки припущення

У своєму романі Віктор Гюго охопив і зміст, і жорстокість життя, і смерть, і наші пристрасті, і отчаянье любові. Квазімодо втілює в собі багатогранність людського характеру. При повторному прочитанні “Собору Паризької Богоматері” читач відкриває всі нові риси в цьому найцікавішому герої, ім’я якого в наш час стало майже загальним