Подвиг людини на війні

(1 варіант)

Пам’ять серця змушує знову й знову письменників і читачів вертатися до теми подвигу народу на війні. Ця тема невичерпна, неосяжна; важко перелічити все, що написано про війну. У своєму творі я хочу насамперед розповісти про подвиг письменників – фронтовиків. Подвиг радянського народу був також подвигом літератури

У перший день війни на мітингу радянських письменників пролунали такі слова: «Кожний радянський письменник готовий всі свої сили, весь свій досвід і талант, всю свою кров, якщо це знадобиться, віддати справі священної народної війни проти ворогів нашої Батьківщини». Ці слова були оправданны. Із самого початку війни письменники відчули себе «мобілізованими й покликаними». Біля двох тисяч письменників пішли на фронт, більше чотирьохсот з них не повернулися. Це А. Гайдар, Е. Петров, Ю. Крымов, М. Джаліль; зовсім молодими загинули М. Кульчицкий, В. Багрицкий. П. Коган.

Фронтові письменники повною мірою розділяли зі своїм народом і біль відступу, і радість перемог. Георгій Суворов, письменник – фронтовик, що загинув незадовго до перемоги, писав: «Своє добре століття ми прожили як люди, і для людей».

Письменники жили одним життям з народом, що бореться: мерзнули в окопах, ходили в атаку, робили подвиги й …писалися

ПРО, книга! Друг заповітний! Ти у вещмешке бійця Пройшла весь шлях переможний До самого кінця. Твоя більша правда Вела нас за собою. Читач твій і автор Ходили разом вбой.

Серед письменників – фронтовиків минулого й жінки. Зовсім юна Ю. Друніна писала про себе й своїх перевесниць:

Ні, це горять не хати

– Те юність моя вогне.

Ідуть по війні дівчата,

Схожі на хлопців

Їй же належать незабутні рядки:

Я тільки раз видала рукопашний

Раз – наяву. І тисячу – у сні

Хто говорить, що на війні не страшно,

Той нічого не знає овойне.

Так, була страшно: земля содрогалась від розривів бомб і гуркоту гітлерівських танків, ревіння літаків, стогонів поранених; було страшно бачити вмираючих поруч, але люди робили самовіддані вчинки. Мені хочеться відзначити, що письменники розповідали про жорстокі дні правдиво, без прикрас, продовжуючи традиції Л. Н. Толстого, що проголосив правду найважливішим принципом творчості

Добутку письменників кликали людей на боротьбу проти ворогів, надихали на подвиги. Глибокий вплив на людей робила пісня «Священна війна» на вірші В. Лебедєва – Кумачу. Так, наприклад, у своїх спогадах командир батальйону, що потрапив у вороже оточення, пише: «Люди, що вже отчаялись перемогти, знайшли віру в себе й виграли бій, почувши з рубання приймача:

Нехай лють шляхетна Скипає, як хвиля,

– Іде війна народна, Священна війна».

Я схиляюся перед тим, що, потрапляючи в найтяжкі умови, письменники й поети залишалися вірними своїй справі. Татарський поет Муса Джаліль, будучи важко пораненим, потрапив у полон. Але він не зламався, не упокорився зі своєю долею, не встав на коліна перед ворогами. У полоні Муса Джаліль створив підпільну антифашистську організацію. Але поет був відданий, а потім переведений у берлінську в’язницю Моабит. Кинутий у кам’яний мішок Моабитской в’язниці, скований по руках і ногам, але не зломлений духом, Муса не припинив боротьби. Тепер у нього залишилася єдина зброя – слово

Не схилю колін, кат, перед тобою,

Хоча я в’язень твій, я раб у в’язниці твоєї

Прийде моя година – умру. Але знай: умру я коштуючи,

Хоча ти голову відрубаєш мені, лиходій

Цей вірш – самовідданий двобій Джаліля в Моабите з фашистськими катами, свідчення величезної сили духу, непоказної, спокійної мужності

Міркуючи про подвиг людини на війні, я мимоволі згадую книгу Б. Л. Васильєва «А зорі тут тихі…». Ми звикли, що війна – справа чоловіче, а Борис Васильєв зумів повернути тему війни такою стороною, що мене вразила – війна й дівчини. Женячи Комелькова, Рита Осянина, Соня Гурвич, Ліза Бричкина, Галя Четвертак… Кожна з них могла б жити, виховувати дітей, приносити радість людям… Але була війна. Ніхто з них не встиг здійснити свої мрії, вони не встигли прожити свої власні життя. В. Васильєв показує, що джерелом подвигу було любов до Батьківщини, що бідує в захисті. Старшині Васкову здається, що позиція, що займає він і дівчата, – найважливіша. І таке почуття в нього було, немов саме за його спиною вся Росія зійшлася, немов саме він, Федір Євграфович Басків, був її останнім сином і захисником. І не було в усьому світі більше нікого: лише він, ворог так Росія

Не можна не сказати про подвиг людей, які працювали в тилу, тому що хліб, вирощений працею жінок і дітей, – це теж зброя, і сила цієї зброї велика

Вражає мужність ленінградців. Саме вони відстояли місто від натиску гітлерівських полчищ, саме вони створили льодову дорогу, зберегли потрібні виробництва. Ленінградці зберегли чистоту й абсолютний порядок, творили мистецтво під суцільним артилерійським обстрілом і безперервним бомбуванням

Ольга Берггольц, поетеса – блокадница, «дихаючи одним подихом з Ленінградом», писала про ці дні:

Пишаюся, що в ці дні, як ніколи,

Ми знали натхнення праці

У бруді, у мороці, у голоді, у сумі,

Де смерть, як тінь, тяглася по п’ятах,

Такими ми щасливими бували,

Такою волею бурною дихали,

Що онуки позаздрили б нам

Для мого покоління Велика Вітчизняна війна – далека історія. Але історія, що хвилює нас, учить дорожити волею Батьківщини, учить доброті, людяності, любові до людей. Тема подвигу людини на війні вічна

(2 варіант)

Останнім часом у душі й серця стали вертатися забуті імена письменників, їхні чесні книги про війну. Це такі добутки, як роман В. Гроссмана «Життя й доля», повісті й розповіді В. Некрасова («В окопах Сталінграда»), К. Воробйова («Лемент», «Убиті під Москвою», « Гусаки – Лебеді»), В. Кондратьева («Відпустка по пораненню», «Сашка») і др.

Прекрасна повість про війну В. Некрасова «В окопах Сталінграда» з’явилася в 1942 році. Це був перший добуток невідомого тоді письменника – фронтовика, що дослужився до капітана, провоевавшего під Сталінградом всі довгі дні й ночі, що участвовали в його обороні, у страшних і непосильних боях, які вела наша армія. У добутку ми бачимо прагнення автора не тільки втілити особисті спогади про війну, але й спробувати психологічно мотивувати вчинки людини, досліджувати морально – філософські джерела подвигу солдата. Читач побачив у повісті велике випробування, про яке написане чесно й вірогідно, зштовхнувся з усією нелюдськістю й жорстокістю війни. Це була одна з перших спроб психологічного осмислення подвигу народу

Події в повісті В. Некрасова відбуваються в сорок другому році при обороні Сталінграда. Автор описує передову, запеклі бої, коли супротивник прорвався до Волги й відступати було нікуди. І виникає питання: хто винуватий у цьому? Хто винуватий у непідготовленості наших військ до війни, у відступі Червоної Армії, у тім, що ворог дійшов уже до Волги? Це питання виникає в багатьох: і в Юрія Керженцева, головного героя повести, і в командира п’ятої роти Фабера, і в інших людей

Війна стала для всіх великим лихом, нещастям. Але саме в цей час люди проявляють моральну суть, «вона (війна) як лакмусовий папірець, як проявник якийсь особливий». От, наприклад, Валега – малограмотна людина, «…читає по складах, і запитай його, що таке батьківщина, він, їй – богу ж, толком не пояснить. Але за цю батьківщину… він буде битися до останнього патрона. А скінчаться патрони – кулаками, зубами…». Командир батальйону Ширяев і Керженцев роблять все можливе, щоб зберегти якнайбільше людських життів, щоб виконати свій борг. Їм протипоставлений у романі образ Калузького, котрий думає тільки про те, щоб не потрапити на передову; автор також засуджує й Абросимова, що вважає, що якщо поставлено завдання, те її треба виконувати, незважаючи на будь – які втрати, кидаючи людей під згубний вогонь кулеметів

Читаючи повість, почуваєш віру автора в російського солдата, у якого, незважаючи на всі страждання, лиха, невдачі, немає ніяких сумнівів у справедливості визвольної війни. Герої повести В. П. Некрасова живуть вірою в майбутню перемогу й готові без коливань віддати за неї життя

У цьому ж суворому сорок другому відбуваються події повести В. Кондратьева «Сашка». Автор добутку теж фронтовик, і воював він під Ржевом так само, як і його герой. І повість його присвячена подвигам простих російських солдатів. В. Кондратьев так само, як і В. Некрасов, не відступив від правди, розповів про те жорстокому й лихоліття чесно й талановито. Герой повести В. Кондратьева Сашка дуже молодий, але він уже два місяці на передовий, де «просто обсохнути, зігрітися – уже чимала удача» і «„.с хлібцем погано, навару ніякого. Полкотелка… пшенки на двох – і будь здоровий».

Нейтральна смуга, що становить усього тисячу кроків, прострілюється наскрізь. І Сашка вночі поповзе туди, щоб добути своєму ротному командирові валянки з убитого німця, тому як у лейтенанта піми такі, що їх за літо не просушити, хоча в самого Сашки взуття ще гірше. В образі головного героя втілені кращі людські якості російського солдата. Сашка розумний, кмітливий, спритний – про це свідчить епізод захоплення їм «мови». Один з головних моментів повести – відмова Сашки розстрілювати полоненого німця. Коли його запитали, чому він не виконав наказ, не став стріляти в полоненого, Сашка відповів просто: «Люди ж ми, а не фашисти».

У головному герої втілилися найкращі риси народного характеру: мужність, патріотизм, прагнення до подвигу, працьовитість, витривалість, гуманізм і глибока віра в перемогу. Але саме коштовне в ньому – здатність міркувати, уміння осмислити що відбувається. Сашка розумів, що «не навчилися ще воювати як треба що командири, що рядові. І що навчання на ходу, у боях іде по самої Сашкиной життя. Розумів і гарчав, як і інші, але не обезверил і робив свою солдатську справу, як умів, хоча особливих геройств не робив».

«Історія Сашки – це історія людини, оказавшегося в самий важкий час у самому важкому місці на самому важкій посаді – солдатської», – писав про героя Кондратьева К. М. Симонов.

Тема народного подвигу звучить також у повісті письменника – фронтовика ДО. Воробйова «Убиті під Москвою». Вона з’явилася в пресі в 1963 році, але зазнала різкої критики, була заборонена в продовження багатьох лет і повернулася до читача в 1987 році. Критик Златокуцкий назвав книгу Воробйова повістю про прозріння від сліпоти. Головна думка – збагнення сутності війни всіма героями. На початку оповідання ми довідаємося про те, як навчальна рота в кількості двохсот сорока курсантів іде на фронт. Вони йшли легко й радісно, фронт здавався їм чимсь величним. Але в страшних умовах найжорстокішої війни багато в чому міняються їхні подання ожизни.

Молоденькі курсанти переживають перший обстріл, загибель політрука роти Анісімова, а потім похорони шести вбитих товаришів, кровопролитні бої й смерть багатьох бійців. У фінальній сцені ми довідаємося, що із всієї роти в живі залишився тільки лейтенант Яструбів

Війна показана К. Воробйовим як народне нещастя. Автор, захоплюючись мужністю своїх героїв, їхнім подвигом, у той же час як би запитує, чому ми часто не цінуємо людське життя, чому так бездумно ставимося до уроків нашої історії

Головний герой повести Олексій Яструбків пройшов сувору школу, осяг жорстокий досвід війни, став мужнім воїном, до кінця виконав свій борг, борг пам’яті перед загиблими товаришами

Пройшло п’ятдесят років, як відгриміли переможні залпи над Берліном, але тема війни, тема подвигу, стійкості, мужності радянських людей у ті важкі, грозові роки продовжує хвилювати письменників, поетів. Вони діляться спогадами про пережитий. І це для них найбільше щастя, найвища любов до свого боргу, до Батьківщини, кнароду.

(3 варіант)

Поет – Фронтовик сказав: «Війна – жесточе немає слова…» Уже для багатьох поколінь воно персоніфікує ненависть і страх, біль і смерть. П’ятдесят років пройшло з тих пор, як окончилась сама жорстоких і кровопролитна з воєн. І дуже приємно, що люди не забули тих страшних уроків, що піднесла нам історія. Так трапилося, що споконвіків наша Батьківщина жадала від своїх синів подвигу в ім’я самого життя, в ім’я всього людства. І вони піднімалися, ці російські чудо – богатирі, і незламною стіною вставали на шляху лиховісного ворога. І звичайно ж, як могла Література залишити без уваги цей ратний подвиг, як могла не оспівати його для прийдешніх поколінь? Безліч літераторів брали на себе ця праця. Серед них минулого й невідомі нині автори древніх літописів, і визнані класики російської літератури. Мужність і героїзм російського воїна знайшли відбиття як у літописному «Слові об полицю Игореве», так і в грандіозній епопеї Лева Миколайовича Толстого «Війна й мир».

Подвиг людини на війні, який він? Він такий різний, як важко його часом визначити. У нього немає ні віку, ні підлоги, ні національності. У свої вісімнадцять років Олександр Матросів навряд чи думав про подвиг, кидаючись на амбразуру й закриваючи своїм тілом ворожий кулемет, щоб товариші могли піти в атаку. І це ввійде в історію, як і подвиг Миколи Гастелло, що направив свій охоплений полум’ям літак на танки ворога. Ці герої, а з ними й безліч інших не будуть забуті. Часом же подвиг людини залишається невідомим. Приклад саме такого героїзму ми бачимо в розповіді Михайла Шолохова «Доля людини». Його герой, Андрій Соколов, проходить через всі кола пекла у фашистському полоні, війна відбирає в нього дружину й дочку, а потім і сина. Всі ці нещастя важким вантажем лягають на серце Андрія. Здавалося б, людина не може витримати такої ваги, його душа повинна навічно опуститися в безодню розпачу й жорстокості. Цього не відбувається із Соколовим, все пережите народжує лише тимчасове відчуження, тонкий крижаний покрив, що обгороджує його від крас миру. Але Андрій зумів зберегти в недоторканності свій внутрішній мир, багатство своєї душі: «Людина завжди повинен боротися за життя, за справедливість, але при цьому він повинен залишатися людиною». Морально Андрій міцний, і, щоб назавжди прогнати той льодовому душу холод, йому потрібна лише невелика допомога, маленький поштовх. І цим поштовхом до нового життя стає Ванюшка – маленький хлопчик, зустріч із яким звільняє душу Соколова, що спала до цього в крижаному забутті. Ну хіба залишитися самим собою, перенесучи всі жахи війни, це не подвиг?

У тій же розповіді Шолохов показує нам ще один приклад людського подвигу, і це приклад мужності й вірності своєму боргу. Військлікар, замкнений разом із Соколовим і іншими полоненими в церкві, навіть не вважає за можливе залишитися в тіні, не виконати свій лікарський борг, не допомогти пораненим товаришам. Як глибока повага автора до такої мужності й самовідданості: «От що значить справжній доктор! Він і в полоні, і в сутінках свою велику справу робив».

Ще один подвиг щиросердечний, внутрішній – це подвиг Олексія Мересьева з «Повісті про справжню людину» Бориса Полевого. Людина, що залишилася без ніг, що пересувається на протезах, зумів зробити практично неможливе. Він змусив відчути самого себе повноцінною людиною. Олексій має настільки сильну спрагу життя, бажанням діяти, що не може упокоритися з роллю каліки, уготованной йому безжалісною долею. Мересьев, пройшовши через біль і страждання, досягає своєї заповітної мети, він знову піднімається в небо. Олексій робить подвиг сили волі й завзятості в досягненні поставленої мети

Подвигом може бути подолання себе, свого страху, егоїзму, здатність відчувати свою відповідальність за те, що відбувається у світі, готовність до самопожертви в ім’я любові до людей, здатність вибору шляхи перед особою смерті. Саме цим проблемам присвячена одна із кращих повістей В. Быкова – «Сотників».

Биків докладно простежує поводження Рибалки й Сотникова в полоні. Він показує, як сліпа спрага життя приводить до зради, як сильна, спритна й смілива людина може виявитися зрадником. Рибалка – це «не ворог по переконанню й не негідникові по натурі». Він сміливий і мужній партизанів. Але всі ці якості зберігаються в ньому до того моменту, поки не потрібно заплатити за переконання життям. Однієї із причин, які привели Рибалки до зрадництва, Биків уважає його моральну нерозвиненість. Про це думає перед смертю Сотників: «Рибалка був непоганим партизаном. Але як людина й громадянин, безумовно, не добрав чогось. Втім, звідки було й добрати Рибалці, що після своїх п’яти класів навряд чи прочитав хоча б десяток гарних книг…» У Рибалці сильна спрага життя, але в ньому немає здатності оцінювати себе, свої вчинки, і тому легко його зламати. У цій повісті автор розкриває й народження подвигу. З моменту арешту Сотників перестає думати про себе, про своє життя. До самої смерті його думки зайняті тим, щоб урятувати жінку, у якої вони ховалися. Визначальною рисою характеру Сотникова автор показав вірність громадянському обов’язку. Він не ховається за спину іншого, не перекладає частку своєї відповідальності на чужі плечі. Відповідальність перед людьми – це і є, на думку автора, прояв тої високої моральної сили, що укладена в людині. Подвигом було поводження Сотникова у фашистській катівні, подвигом була і його смерть. Він залишився людиною до кінця свого життя й умирає нескореним. Биків показує, що шлях до справжньої мужності й героїзму важкий. Готовність до подвигу виховує все життя

Чудова повість Бориса Васильєва «А зорі тут тихі…». Неможливо читати її без сліз. Як страшно, коли дівчини, яких сама природа предназначила для життя, змушені зі зброєю в руках захищати свою Вітчизну. Саме в цьому й укладена основна думка повести Бориса Васильєва. Вона оповідає про подвиг, про подвиг дівчин, що захищають свою любов і юність, свою родину, свою Батьківщину й не життя, що пошкодувало, заради цього

Згадуючи історію Великої Вітчизняної війни, не можна забувати ще про одну форму героїзму, ще про один подвиг. Це подвиг праці, що, не шкодуючи сил, здійснювали старі, жінки, діти. Вони, як і їхні батьки, сини, чоловіки на фронті, боролися з ворогом у тилу, боролися, не щадячи своє життя

Велика Вітчизняна війна пішла в минуле, але нам і нашим нащадкам ніяк не можна забути той безсмертний подвиг, що зробив наш народ, кожний солдат окремо. Подвиг заради майбутнього своїх дітей, заради миру на нашій планеті. І так жаль, що для досягнення всього цього треба було так багато життів і так багато подвигів