У чому причини самогубства Свидригайлова? – Достоєвський Федір

Аркадій Іванович Свидригайлов – один із центральних героїв роману. «…Років п’ятдесятьох, росту вище середнього, із широкими й крутими плечима, що надавало йому трохи сутулий вид. Широка особа його було досить приємно, і колір особи був свіжий, не петербурзький. Волосся його, дуже ще густі, були зовсім біляві. Ока його були блакитні й дивилися холодно, пильно й вдумливо; губи червоні». Розкольників помітив, що його особа схоже на маску й у ньому їсти щось надзвичайне неприємне

Свидригайлов – дворянин. Служив два роки в кавалерії. Потім, за його словами, «шлявся» у Петербурзі. Був шулером. Женившись на Марфі Петрівні, що викупила його з в’язниці, сім років жив у селі. На його совісті ряд тяжких злочинів: самогубство слуги Пилипа й чотирнадцятилітньої ображеної їм дівчинки, можливо, і отруєння дружини

На відміну від Раскольникова, Свидригайлов уже не випробовує сумнівів. Він вільний, моральний закон уже не владний над ним, але це не приносить йому радості. Йому залишається тільки світова нудьга й вульгарність. Свидригайлов розважався як міг, намагаючись здолати цю нудьгу. Нерозрізненість добра й зла породжує дурну нескінченність, обессмысливает життя

И проте тягне до нього Раскольникова, як би шукає він чогось у Свидригайлова, пояснення, одкровення якогось

Це й зрозуміло. Свидригайлов – двійник Раскольникова, його зворотний бік. «Ми одного поля ягоди», – заявляє із цього приводу й сам Свидригайлов. До нього йде Розкольників напередодні тої фатальної ночі розгулу й боротьби стихій – на небі, на землі, у душах героїв Достоєвського, – ночі, проведеної Свидригайловым перед самогубством у брудному готелі на Великому проспекті, а Раскольниковым – над що притягали, що кликали його чорними водами каналів

Свидригайлов зовсім спокійно й холоднокровно приймає злочин Раскольникова. Він не бачить тут ніякої трагедії. Неспокійним, тужним, змученим своїм злочином Раскольникова, він, так сказати, подбадривает, заспокоює, на «шлях щирий» направляє. І тоді – те виявляється найглибше розходження цих двох «окремих випадків» і в той же час щирий, таємний зміст раскольниковской ідеї. Свидригайлова дивують трагічні метання й питання Раскольникова, зовсім зайва й просто дурна в його положенні «шиллеровщина»: «Розумію, які у вас питання в ході: моральності, чи що? Питання громадянина й людини? А ви їх побоку: навіщо вони вам тепер – те? Хе, хе! Потім, що усе ще громадянин і людина? А коли так, так і сунутися не треба було; нема чого не за свою справу братися». Так Свидригайлов ще раз, по – своєму, грубо й різко вимовляє те, що, по суті, давно вже стало ясно самому Раскольникову – «не переступив він, на цій стороні залишився», а всі тому, що «громадянин» і «людин».

Свидригайлов же переступив, людину й громадянина в собі задушив, все людське й цивільне побоку пустив порохом. Звідси – той байдужий цинізм, та оголена відвертість, а головне, та точність, з якими формулює Свидригайлов саму суть раскольниковской ідеї. Свидригайлов визнає цю ідею й своєї: «Отут… свого роду теорія, та ж сама справа, по якому я знаходжу, наприклад, що одиничне лиходійство дозволене, якщо головна мета гарна». Просто і ясно. І моральні питання, питання «людини й громадянина», отут зайві. «Гарна» ціль виправдує лиходійство, заради досягнення її зроблене

Однак якщо немає в нас «питань людини й громадянина», те як же ми, за допомогою яких критеріїв визначимо, чи гарна мета наша? Залишається один критерій – моя особистість, звільнена від «питань людини й громадянина», ніяких перешкод не признающая.

Але виявляється, є щось, що не в змозі перенести ця «особистість без перешкод», є те, що лякає й принижує зло, – це явна або таємна над собою глузування. У героїв Достоєвського волосся піднімаються сторчма від сміху жертв їх, які приходять до них у сні й наяву: «Сказ здолав його: щосили він почав бити бабу по голові, але з кожним ударом сокири сміх і шепіт зі спальні лунали усе сильніше й слышнее, а старушонка так вся й колихалася від реготу. Він кинувся бігти…» Розкольників кинувся бігти – нічого іншого не залишається, тому що це – вирок

Учинки Свидригайлова й Раскольникова не тільки жахливі; десь у своїй глибині вони ще й смішні. «Переступившие чортові» готові витримати багато чого, але це (і тільки це!) для них нестерпно. «І сатана, підвівшись, з веселием на особі…» Лиходії по – сатанински регочуть над миром, але хтось – «в іншій кімнаті» – сміється й над ними самими – невидимим миру сміхом

Свидригайлову сниться «кошмар у всю ніч»: він підбирає промоклої голодної дитини, і дитина цей засипає в нього в кімнаті. Однак сновидец уже не може робити добрі вчинки – навіть у сні! І сон демонструє йому цю неможливість із убивчою силою. Вії сплячим блаженним сном дівчинки «як би піднімають, і з – під них визирає лукавий, гострий, якийсь недетски вічко, що підморгує… Але от вона вже зовсім перестала стримуватися; це вже сміх, явний сміх… «А, проклята!» – закричав у жаху Свидригайлов…»

Цей жах – чи не містичної властивості: сміх, що виходить із самих глибин несмішного – неприродний, потворний, розпусний сміх п’ятирічної дитини (немов нечиста сила знущається з нечистої сили!) – цей сміх ірраціональний і загрожує «страшною помстою».

Бачення Свидригайлова «страшнее» сну Раскольникова, тому що його спокутна жертва не приймається. «А, проклята!» – викликує в жаху Свидригайлов. Він розуміє, що викрито, – і сміх, що лунає йому слідом, є найжахливіше (і ганебне) для нього покарання

Як уже говорилося, Свидригайлов у добутку є своєрідним двійником Раскольникова, тому що почасти живе по теорії головного героя – відносить себе до людей, яким усе дозволено. І ми розуміємо, що якби Розкольників не зізнався в убивстві, то закінчив би своє життя так само, як Свидригайлов, тому трагічна загибель останнього цілком закономірна