Войти
Закрыть

Екологічні чинники та їхня класифікація

11 Клас

АУТОЕКОЛОГІЯ (факторіальна екологія, екологія особин) - розділ екології, що вивчає видові особливості реакцій організмів на чинники середовища. Цей термін запропонував швейцарський ботанік К. Шретер (1855-1939) ще в 1896 р. Основними завданнями аутекології є вивчення екологічних зв'язків організму із середовищем, типів середовища життя, різноманіття екологічних чинників і закономірностей їхнього впливу, різноманітності адаптацій та механізмів їх формування, класифікації екологічних груп організмів, життєвих форм. У ХХ ст. аутекологія доповнилась розділами про функціональну роль організмів у екосистемах, їхні життєві стратегії, екологічні ніші, різні види біоіндикації (фіто-, бріо-, ліхеноіндикація) й біотестування. Останніми роками в аутекології формуються нові напрями досліджень, що зумовлені зростанням впливу антропічних чинників на живі організми. Так, велика кількість досліджень стосується вивчення механізмів адаптації організмів до різних видів забруднення середовища, явищ заселення організмами нових територій, небезпеки біологічного забруднення та негативного впливу на аборигенні види та ін. Аутекологічні дослідження - це вивчення впливу екологічних чинників на організми впродовж їхнього життєвого циклу. Об'єктами досліджень є організми окремих видів рослин, грибів або тварин. Мета таких досліджень - це встановлення способів і закономірностей формування адаптацій організмів у певному середовищі. Результати аутекологічних досліджень застосовують у рослинництві, тваринництві, бджільництві, рибному та лісовому господарстві (для вибору сортів рослин і порід тварин, що їх найдоцільніше вирощувати або розводити в конкретному районі), медицині (для визначення впливу ксенобіотиків на здоров'я людини), еволюційній біології (для виявлення закономірностей впливу чинників на формування адаптацій) та ін. Отже, основними завданнями аутекологічних досліджень є вивчення впливу екологічних чинників на організми та формування в них адаптацій на такий вплив....

Екологічні зв’язки. Екологічні закони

11 Клас

ЕКОЛОГІЧНІ ЗВ'ЯЗКИ - це закономірні взаємовідносини, що виникають між об'єктами неживої природи й організмами та надорганізмовими біосистемами. Вони можуть бути дуже різними: структурними й функціональними, випадковими й необхідними, прямими й опосередкованими. Їх класифікують за різними критеріями. За походженням розрізняють внутрішні й зовнішні зв'язки. Внутрішні зв'язки - це зв'язки між елементами біосистеми, сукупність яких утворює її структуру й сутність. Зовнішні зв'язки являють собою відносини між даним явищем і навколишніми об'єктами або процесами. Екологічні зв'язки існують на всіх рівнях організації життя: організмові, популяційні, видові, біоценотичні (трофічні, топічні, фабричні, форичні), екосистемні (біогеоценотичні), біосферні. Оскільки біологічні системи є відкритими й обмінюються із середовищем речовинами, енергією та інформацією, тому можна виокремлювати речовинні, енергетичні та інформаційні зв'язки. Екологічні зв'язки визначають екологічну сутність і явища будь-якої біосистеми, оскільки вони відкриті для середовища. Поняття екологічна сутність виражає головне в біосистемі, що зумовлене внутрішніми зв'язками між складовими структурними компонентами. Так, у біогеоценозах головними зв'язками є взаємозв'язки між біотопом і біоценозом або трофічні відносини між популяціями. Категорія екологічні явища відображає зовнішні властивості, процеси, зв'язки біосистеми з навколишнім середовищем, що доступні для дослідження за допомогою екологічних методів. До екологічних явищ належать екологічний стан біосистеми та екологічні процеси, що в ній відбуваються, а також екологічні механізми саморегуляції, самооновлення та самовідтворення. Отже, предметом екології є вся різноманітність досліджуваних екологічних зв'язків у відносинах живого з неживим. Які особливості та класифікація екологічних закономірностей? Особливе значення в системі екологічних зв'язків мають закономірності, що характеризують екологічні явища з якісного боку. Екологічна закономірність - це певна залежність між подіями навколишнього середовища та екологічними явищами, що характеризується певною впорядкованістю, відносною сталістю, регулярністю зв'язків. Так, у відповідь на нестачу Магнію в ґрунті в кукурудзі зменшуються вміст хлорофілу та стійкість проти хвороб. Проявляється це у вигляді хлорозу. Листки стають плямистими (мармуровість), блідими, жовтуватими. Якщо ця закономірність спостерігається не лише в кукурудзи, а й в інших...

Предмет вивчення екології, її завдання та методи

11 Клас

ЕКОЛОГІЯ (грец. ойкос - оселя, логос - наука) - це наука про взаємозв'язки живого між ним та з навколишнім середовищем. Термін «екологія» вперше ввів німецький зоолог Е. Геккель ще в 1866 р. Екологія виникла як суто біологічна наука, але нині є самостійною фундаментальною наукою про взаємовідносини живої й неживої природи. Об'єкти досліджень екології - це живі організми та надорганізмові біосистеми (популяції, види, екосистеми, біосфера) у своїх взаємозв'язках із середовищем. На сьогодні основним об'єктом екологічних досліджень є екосистеми на різних рівнях організації. Предметом екології є різноманітність взаємозв'язків між організмами, їхніми угрупованнями та середовищем існування, а також закономірності функціонування надорганізмових біосистем. Завдання екології полягає в тому, щоб розкрити закономірності екологічних зв'язків. У рамках цього завдання вивчають: екологічні закономірності взаємодії біосистем між собою та із природним середовищем; екологічну сутність, тобто особливості внутрішньої структури та функціонування надорганізмових біо- систем, екологічні явища, що виявляються у властивостях, функціях, адаптації до змін середовища та ін. Основні завдання екології у XXI ст.: вивчення загального екологічного стану біосфери, причин його зміни під дією різних чинників, прогнозування динаміки стану екосистем і біосфери в просторі й часі, розроблення шляхів гармонізації суспільства й природи....

Узагальнення теми 6. Біологічні основи здорового способу життя

11 Клас

ЗДОРОВИЙ СПОСІБ ЖИТТЯ - це спосіб життєдіяльності людини, що відповідає її генетичним особливостям, конкретним умовам життя й спрямований на формування, збереження і зміцнення здоров'я....

Профілактика захворювань, що передаються статевим шляхом

11 Клас

Термін «захворювання, що передаються статевим шляхом (ЗПСШ)» рекомендований ВООЗ у 1982 р. замість застарілого терміна «венеричні хвороби». Нині відомо близько 30 збудників ЗПСШ, серед яких віруси, бактерії, гриби й одноклітинні тварини. На них хворіють однаковою мірою як чоловіки, так і жінки. Але через анатомічні особливості ризик захворіти ЗПСШ під час статевих контактів без запобіжних засобів у жінок є більшим, аніж у чоловіків. На відміну від інфекційних захворювань після більшості ЗПСШ, як правило, не виникає імунітету, у разі повторного зараження хвороба розвивається знову. Видужання не настає само по собі: без лікування людина не може позбутися такої хвороби і хворіє на неї все життя. Для багатьох із цих захворювань характерний малосимптомний перебіг, що значно утруднює своєчасне діагностування і зменшує можливості профілактики. Частина з цих захворювань у разі тривалого перебігу без лікування призводить до безпліддя та вірогідності передачі від матері до дитини. На відміну від збудників інших інфекційних захворювань мікроорганізми, що спричиняють ЗПСШ, мають свої особливості. Збудники ЗПСШ уражають переважно органи статевої й сечовидільної систем, хоча є серед них інфекції Особливості ЗПСШ 1. Збудниками є віруси, бактерії, гриби, твариноподібні 2. Малосимптомний перебіг 3. Уражають переважно органи статевої й сечовидільної систем 4. Тривалий хронічний перебіг без лікування 5. Відсутність імунітету в хазяїв 6. Здатність передаватися від людини до людини з переважним ураженням інших органів (наприклад, віруси гепатитів чи ВІЛ). У хворих збудники захворювань виявляються на слизових статевих органів, виразках, у виділеннях, що зумовлює передачу мікробів статевим шляхом. Поза організмом збудники статевих інфекцій живуть упродовж кількох хвилин і гинуть, особливо в разі висушування і впливу холоду. Отже, захворювання, що передаються статевим шляхом (ЗПСШ), - це захворювання, збудники яких передаються від людини до людини під час статевих контактів, вражають, як правило, органи статевої й сечовидільної систем і за відсутності лікування мають тривалий перебіг. Як класифікуються та поширюються захворювання, що передаються статевим шляхом? За природою збудника захворювання, що передаються статевим шляхом, поділяють на: бактеріальні (сифіліс, хламідіоз, гонорея), вірусні (СНІД, генітальний герпес, гепатит B, цитомегаловірус), протозойні (трихомоніаз), грибкові (кандидоз - молочниця) та інвазійні (короста,...

Профілактика інвазійних захворювань

11 Клас

ІНВАЗІЙНІ ЗАХВОРЮВАННЯ (від лат. invasio - вторгнення, напад) - це хвороби, збудниками яких є тваринні паразитичні організми. Інша назва - паразитарні захворювання. Збудниками інвазій можуть бути твариноподібні організми (малярійний плазмодій, дизентерійна амеба, лямблії, лейшманії, трипаносоми), паразитичні черви (сисуни, ціп'яки, стьожаки, аскариди, гострики, п'явки), кліщі (коростяний свербун, залозник вугровий), комахи (воші, вольфартова муха, підшкірний овод) і навіть деякі види риб (наприклад, сомик кандіру). Найпоширенішими групами інвазійних захворювань є протозойні (паразитами людини є понад 50 видів одноклітинних тварин) та гельмінтози (понад 270 видів паразитичних червів спричиняють захворювання в людини). Характерною особливістю збудників інвазій є специфічність. Багато паразитів трапляються лише в людини, і джерелом цих інвазій завжди є людина. Такі специфічні паразити людини спричиняють інвазійні захворювання, що називаються антропонозними. Прикладомзбудників цих інвазій є малярійний плазмодій, лямблії, гострики, аскарида людська. Особливість таких інвазій - здатність збудника тривалий час існувати в організмі людини й спричиняти повторне зараження. Частина збудників інвазій трапляються у тварин, але можуть уражати й людину (наприклад, печінковий сисун, блохи, воші, кліщі). Джерелом інвазії у цих випадках є зазвичай тварини. Такі захворювання називаються зоонозними....

Профілактика інфекційних захворювань

11 Клас

ІНФЕКЦІЙНІ ЗАХВОРЮВАННЯ (від лат. infectio - зараження) - це захворювання, що його спричиняє й підтримує наявний в організмі хвороботворний чужорідний збудник. Цей інфекційний агент вступає у складну конкурентну взаємодію з макроорганізмом, що призводить до інфекційного процесу, а згодом до захворювання. Наука, що вивчає джерела зараження, механізм і шляхи передачі інфекції, а також способи профілактики інфекційних захворювань, називається епідеміологією (від грец. епі - над, демос - народ, логос - вчення). Наявність збудника, циклічність перебігу, формування специфічного імунітету в макроорганізмів у відповідь на проникнення - ось ті окремі ознаки, що вирізняють інфекційні захворювання. На сьогоднішній день науці відомо понад 1300 інфекційних захворювань та їх кількість, на превеликий жаль, збільшується. Серед них є особливо небезпечні інфекції. Це група захворювань людини, що можуть раптово виникнути, швидко поширитись у вигляді епідемій або пандемій і масово охопити населення, а також характеризуються тяжким перебігом і високою смертністю. До групи належать: 1) чума, холера, натуральна віспа, жовта гарячка, гарячка денге, хвороби, які спричиняють віруси Ебола, Зіка, Марбурга (це т. зв. конвенційні хвороби, що підлягають дії Міжнародних санітарних правил); 2) висипний і поворотний тифи, грип, поліомієліт (хвороби, що підлягають міжнародному нагляду); 3) СНІД, сибірська виразка, сап, туляремія, орнітоз, ботулізм та ін. (хвороби, що підлягають регіональному або національному нагляду). За природою збудників розрізняють: вірусні (кір, грип, СНІД, вірусні гепатити А, В, С, D, Е), пріонні (фатальне сімейне безсоння, губчаста енцефалопатія), бактеріальні (холера, чума, дизентерія, стафілококова і стрептококова інфекції, сальмонельоз), грибкові (епідермофітія, аспергільоз, кандидоз, мукоромікоз) захворювання....

Профілактика захворювань людини. Неінфекційні захворювання

11 Клас

ХВОРОБА, ЗАХВОРЮВАННЯ (лат. morbus) - це порушення нормальної життєдіяльності організму, внаслідок чого знижуються його пристосувальні можливості. Наука, що вивчає хвороби, називається нозологією. Хвороби класифікують за різними критеріями: за причинами виникнення - спадкові (генні, хромосомні, хвороби зі спадковою схильністю), набуті (цукровий діабет, гастрит), інфекційні (вірусні, бактеріальні), паразитарні (дизентерія, малярія), неінфекційні (харчові отруєння, травми); за анатомо-фізіологічними системами - хвороби органів травлення, дихання, кровообігу та ін.; за ознаками статі та віку - жіночі, дитячі хвороби, хвороби старості та ін.; за екологічним принципом - ендемічні, тропічні тощо. Найпоширенішим захворюванням у світі є нежить (лікарі називають ринітом). Її можуть спричиняти віруси, бактерії, алергени, стрес, травмування слизової оболонки носа (іл. 50). Кожна хвороба має певну безпосередню причину (причини), тобто хвороботворний вплив, що викликає порушення і визначає особливості того чи іншого захворювання. Причинами захворювань можуть бути зовнішні (екзогенні) й внутрішні (ендогенні) чинники. Екзогенні хвороботворні причини - це численні зовнішні фізичні (тепло, холод, вітер), хімічні (надлишок солі, вплив кислот), біологічні (віруси, хвороботворні бактерії, тварини-паразити), психічні (напружені сімейні чи виробничі відносини) патогенні дії. До ендогенних хвороботворних причин належать генетичні чинники та особливості будови тіла, порушення функцій. На розвиток захворювання впливають окрім хвороботворних причин ще й чинники ризику. Це потенційно небезпечні для здоров'я впливи зовнішнього й внутрішнього середовищ, що підвищують вірогідність розвитку захворювань. Чинники ризику класифікують на загальні (спільні для усіх захворювань) і специфічні, первинні й вторинні. У розвитку захворювання зазвичай виокремлюють такі періоди: прихований (до появи перших ознак хвороби), продромальний (до повного розвитку симптомів), період розпалу хвороби, період завершення хвороби та період одужування. Тривалість цих періодів залежить від сили хвороботворного впливу та фізіологічного й психічного стану організму людини....

Імунокорекція. Імунотерапія

11 Клас

Імунокорекція - сукупність засобів і методів, спрямованих на нормалізацію функцій імунної системи. Засобами імунокорекції можна активізувати або пригнічувати активність імунної системи, а також замінювати втрачену функцію. Розрізняють три основні види імунокорекції: стимулювальна, пригнічувальна та замінна. Імунокорекція передбачає застосування різних фізичних (наприклад, інгаляція, електрофорез), хімічних (лікарські препарати) і біологічних (масаж, апітерапія) методів, традиційних (наприклад, антибіотикотерапія) й альтернативних (наприклад, голковколювання, гірудотерапія) методик, терапевтичних і хірургічних (видалення лімфоїдної тканини, пересадка кісткового мозку) підходів. Основними принципами імунокорекції є: 1) застосування з профілактичною метою; 2) доповнення призначеного лікування; 3) переважне використання природних способів впливу, що пов'язані з біологічними потребами й функціями організму. Так, до імунокорекційних препаратів у сучасній медицині існують вимоги, серед яких: природне походження, безпека застосування, відсутність ефектів звикання та ін. Певного значення набули екстракорпоральні методи імунокорекції, що передбачають обробку узятих від людини клітин або тканин з наступним їхнім поверненням (наприклад, метод гемопунктури, в якому імунокоректором є власна кров). Імунотерапія - сукупність методів лікування, що мають цільовий вплив на клітини, тканини та органи імунної системи. Основною метою імунотерапії є виправлення імунних дефектів організму людини. За механізмом дії розрізняють специфічну й неспецифічну імунотерапію. Специфічна імунотерапія передбачає вплив на механізми адаптивного імунітету, а неспецифічна - на вроджені імунологічні процеси. Імунотерапевтичний вплив може бути активним, пасивним та адаптивним. Активний вплив передбачає залучення природних механізмів імунної системи у відповідь на введення антигена (наприклад, використання вакцин). У разі пасивного застосовують готові гуморальні (сироватки, імуноглобуліни, моноклональні антитіла) або клітинні (клоновані лімфоцити) імунологічні препарати, що діють на природні захисні механізми. У випадку адаптивної терапії або профілактики організм отримує речовини (цитокініни, чинники росту), які сприяють виробленню природних засобів захисту....

Імунна система людини, особливості її функціонування

11 Клас

ІМУННА СИСТЕМА - сукупність молекул, клітин, тканин й органів, які захищають організм від генетично чужорідних клітин або речовин, що надходять із середовища або утворюються в організмі. Імунна система функціонує в нерозривній єдності з іншими системами, що беруть участь у транспортуванні її клітин і речовин та регуляції. Деякі органи й клітини імунної системи є компонентами кровоносної, дихальної, травної, ендокринної, нервової систем, у складі яких вони виконують свої додаткові функції (іл. 48). Як організована імунна система в організмі людини? Системний рівень. На відміну від інших фізіологічних систем імунна система поширена по всьому тілі. Цікаво, що в організмі людини є органи, до яких імунна система має обмежений доступ. Це т. зв. імунопривілейовані органи, до яких належать мозок, очі, плацента, сім'янники. Вважається, що імунні привілеї є механізмом адаптації для запобігання пошкодженням найбільш важливих органів з боку власної імунної системи та її реакцій. Рівень органів. Органи імунної системи поділяють на центральні та периферичні. До центральних органів імунної системи відносять кістковий мозок і тимус, а до периферичних - мигдалики, лімфатичні вузли, селезінку, апендикс. Тканинний рівень. Лімфоїдна тканина є скупченням лімфоцитів і допоміжних клітин у складі слизових оболонок багатьох органів. Так, в тонкому кишечнику розташовуються пеєрові бляшки, в бронхах - лімфоїдні фолікули, в носоглотці - аденоїди. Для цієї тканини характерна рання вікова інволюція (старіння). Так, лімфоїдна тканина тимусу до 40 років повністю замінюється жировою....

Навігація