1. ЗМІНИ У СВІТІ ВНАСЛІДОК ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ 

Друга світова війна стала найбільшою катастрофою в історії людства, призвела до величезних людських втрат та гуманітарної катастрофи, економічної розрухи багатьох країн. Голокост та інші злочини проти людяності продемонстрували знецінення людського життя та руйнацію тих цінностей, на яких базувалася цивілізація. Людство намагалося винести уроки з цієї страшної світової катастрофи.

Проте протиріччя між країнами-переможницями у війні зумовлювали загострення старих і виникнення нових конфліктів. Війна спричинила докорінні зміни в розстановці сил на міжнародній арені.

Найпотужнішою в економічному відношенні державою світу стали США. Вони вийшли на перше місце у світі за обсягом промислового виробництва, зміцнили свої позиції світового кредитора. Сполучені Штати вирізнялися стабільною демократичною системою.

У СРСР перемога у війні, досягнена стійкістю і мужністю всього народу, призвела до зміцнення позицій сталінського тоталітарного режиму. «Народ-переможець» опинився в ізоляції від світу.

Послабились у світі позиції Великої Британії й особливо Франції, яку великою державою у післявоєнний період вважали більше за тради цією. До числа великих держав почали зараховувати і Китай.

Водночас у Німеччині, Італії та Японії, що зазнали нищівної воєннополітичної поразки в роки війни, швидкими темпами почав здійснюватися перехід від тоталітаризму до демократії.

Після закінчення війни СРСР і США стали «наддержавами» (з огляду на наявність величезного військового потенціалу, зокрема і ядерної зброї). США підтримували країни, що поділяли демократичні цінності і принципи ринкової економіки, та антикомуністичні режими. Прорадянської політики дотримувалися країни Центральної і Південно-Східної Європи, а також деякі країни Азії, де утверджувалися моделі радянського зразка, засновані на пануванні компартій.

2. РИСИ ЯЛТИНСЬКО-ПОТСДАМСЬКОЇ СИСТЕМИ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН 

2.1. Кримська конференція 

На заключному етапі війни країни-союзниці по антигітлерівській коаліції мали скоординувати свої дії щодо завершення війни та післявоєнного устрою світу. Для цього керівники СРСР, США і Великої Британії зустрілися на Кримській (Ялтинській) конференції, що відбулася 4–11 лютого 1945 р. у Лівадійському палаці в Ялті. У ній взяли участь Й. Сталін, Ф. Рузвельт, В. Черчилль, міністри закордонних справ трьох держав та інші члени делегацій. Серед іншого обговорювалися питання про повоєнний устрій Польщі та її кордони, про владу в Югославії після війни. Було вирішено скликати у квітні 1945 р. у м. Сан-Франциско (США) установчу конференцію, на якій планувалось виробити статут Організації Об’єднаних Націй.

2.2. Берлінська (Потсдамська) конференція 

Переговори щодо післявоєнного устрою світу були продовжені на вищому рівні вже після перемоги над Німеччиною. 17 липня – 2 серпня 1945 р. у м. Потсдамі, біля Берліна, відбулася чергова конференція керівників СРСР, США і Великої Британії. СРСР представляв глава уряду Й. Сталін, США — Г. Трумен, який став президентом країни після смерті у квітні 1945 р. Ф. Рузвельта, Велику Британію — прем’єр-міністр В. Черчилль, якого 28 липня (після поразки консерваторів на виборах) змінив новий прем’єр-міністр К. Еттлі.

Було встановлено, що верховну владу в Німеччині здійснюватимуть головнокомандувачі окупаційних сил СРСР, США, Британії та Франції. Головне місце в роботі конференції мала програма «трьох Д» — денацифікація, демілітаризація та демократизація Німеччини:

u денацифікація політичного життя — розпуск нацистської партії та її філій, СС, гестапо, усіх нацистських військових і напіввійськових організацій; активних членів НСДАП знімали з відповідальних посад у громадських організаціях і на підприємствах; скасування всіх нацистських законів; засудження військових злочинів і злочинців;  

u демілітаризація — повне роззброєння Німеччини, ліквідація всієї військової промисловості чи встановлення контролю над нею;  

u демократизація системи правосуддя і місцевого самоврядування; німецькому народу надавалася можливість перебудувати життя на демократичній основі.

Й. Сталін, Г. Трумен і К. Еттлі підтвердили право народів, які постраждали від німецької агресії, на одержання репарацій. Було вирішено розділити весь флот Німеччини нарівно між СРСР, США і Великою Британією.

Лідери трьох країн розглянули територіальні питання. Польщі передавали частину Східної Пруссії та територію колишнього «вільного міста Данциг» (Гданськ), Радянському Союзу — м. Кенігсберг (Калінінград) і суміжну з ним територію Східної Пруссії.

Потсдамська конференція заснувала Раду міністрів закордонних справ п’яти держав (СРСР, США, Великої Британії, Франції та Китаю), на яку поклали підготовку текстів мирних договорів з Італією, Румунією, Болгарією, Угорщиною та Фінляндією.

На конференції був підтверджений намір віддати під суд Міжнародного військового трибуналу головних військових злочинців.

У ході конференції була опублікована Декларація урядів США, Британії та Китаю з вимогою про беззаперечну капітуляцію Японії.

3. СТВОРЕННЯ ООН

3.1. На шляху створення ООН

Ліга Націй не змогла зберегти мир і з початком Другої світової війни припинила свою діяльність, а в 1946 р. була розпущена. Ще у 1943 р. представники США, СРСР, Великої Британії та Китаю домовилися в Москві повернутися до ідеї створення Організації Об’єднаних Націй (ООН). Через рік на конференції в Думбартон-Оксі (США) представники цих держав сформулювали основні принципи діяльності нової міжнародної організації. Конференція відкрилася у квітня 1945 р. у м. Сан-Франциско (США). 26 червня 1945 р. учасники конференції підписали Статут ООН (був ратифікований 24 жовтня 1945 р.). Спочатку до складу ООН увійшла 51 держава. З огляду на величезний внесок народів України і Білорусі в розгром нацизму та фашизму, Білоруська РСР і Українська РСР увійшли до складу ООН як держави-засновниці. Незалежність українського представництва була формальною, доки наша держава перебувала у складі СРСР. Поступово склад ООН розширився, її членами ставали і країни, що зазнали поразки в Другій світовій війні, і нові незалежні держави. На 2019 р. членами Організації Об’єднаних Націй є 193 держави світу.

3.2. Цілі ООН

Метою ООН є забезпечення миру, правопорядку і правосуддя на всіх континентах, відповідно до свого статуту.

Статутом ООН визначено такі цілі організації:  

u підтримувати міжнародний мир і безпеку;  

u розвивати дружні відносини між націями на основі поваги принципу рівноправ’я і самовизначення народів;  

u здійснювати співробітництво задля розв’язання міжнародних проблем та для заохочення й розвитку поваги до прав людини й основних свобод;  

u погоджувати дії націй для досягнення цих спільних цілей.

Діяльність організації ґрунтується на таких принципах:  

u суверенна рівність усіх держав-членів;  

u вирішення країнами-членами своїх міжнародних спірних питань мирним шляхом і в такий спосіб, щоб це не загрожувало миру, безпеці та справедливості;  

u утримання будь-якої держави від загрози силою або застосування сили проти інших держав;  

u надання державами-членами допомоги ООН в усіх її діях, які здійснюються відповідно до Статуту, й утримання від допомоги будь-якій країні, проти якої ООН вживає заходів превентивного або примусового характеру;  

u забезпечення дотримання країнами, які не є членами ООН, тих самих принципів;  

u невтручання у справи, які стосуються внутрішньої компетенції будь-якої держави.

3.3. Головні органи ООН

Генеральна Асамблея (ГА) є вищим органом ООН. У ній представлені всі держави-члени ООН. Кожна держава, незалежно від розмірів та кількості населення, має в ООН один голос. Щорічні сесії Генеральної Асамблеї ООН розглядають найважливіші міжнародні проблеми і виносять щодо них рекомендації. Рішення приймають простою більшістю, а з ключових питань — 2/3 голосів.

Рада Безпеки (РБ), за Статутом ООН, несе головну відповідальність за підтримку миру й безпеки. Рішення РБ є обов’язковими для виконання всіма державами-членами ООН. Вона може бути скликана в будь-який час, коли виникає загроза миру.

Обов’язки гарантів повоєнного миру взяли на себе держави-переможниці у війні, що стали постійними членами Ради Безпеки ООН: Велика Британія, Китай, СРСР, США, Франція. Після розпаду Радянського Союзу місце серед п’ятірки постійних членів Ради Безпеки успадкувала Росія. Сьогодні членами РБ є 15 держав: п’ять постійних і 10 членів РБ обирають на кожні два роки Генеральною Асамблеєю ООН.

Принцип діяльності РБ у прийнятті рішень — одностайність усіх її постійних членів. Тобто кожна держава — постійний член РБ — має право вето на будь-яке рішення. Завдяки цьому, якщо одна з великих держав незгодна з рішенням Радбезу, світ не наражається на небезпеку політичної та воєнної конфронтації однієї групи провідних країн світу проти іншої. Водночас постійні члени РБ ООН, коли вбачають загрозу своїм інтересам, інколи зловживають правом вето, паралізуючи розв’язання важливих міжнародних проблем.

У разі потреби Рада Безпеки може спрямовувати в район збройного конфлікту миротворчі сили. Операції ООН з підтримки миру сьогодні здійснюються на Близькому Сході, у Гаїті, Індії та Пакистані, Конго, Косово (Сербія), Судані й інших країнах і регіонах.

Секретаріат та інші органи ООН. До системи ООН входять також Секретаріат (із січня 2017 р. Генеральним секретарем ООН є представник Португалії Антоніу Гутерреш), Економічна і Соціальна Рада, Міжнародний Суд, а також Всесвітній банк реконструкції та розвитку (ВБРР), Міжнародний валютний фонд (МВФ), Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ), Міжнародна організація праці (МОП), Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ) та ін. У рамках ООН діють Світова організація торгівлі (СОТ) і Міжнародне агентство з атомної енергетики (МАГАТЕ).

3.4. ООН і Україна 

Україна бере активну участь у діяльності ООН. Наша країна була обрана членом РБ ООН у 1948–1949, 1984–1985, 2000–2001 і 2016–2017 рр., що є свідченням визнання внеску України у справу зміцнення міжнародного миру. Україна є активним учасником миротворчих операцій ООН. Перше завдання з відновлення миру під егідою ООН українські бійці виконували на території колишньої Югославії в 1992–1995 рр. З 1992 р. в міжнародних операціях взяли участь понад 40 тис. миро творців з України, більш як 50 українців віддали своє життя за підтримку миру у світі як члени місій ООН.

Сьогодні військовослужбовці Збройних сил України беруть участь у багатьох міжнародних операціях із підтримання миру та безпеки під проводом ООН, НАТО та у складі спільних миротворчих сил у Придністровському регіоні Молдови. Наша держава є стороною всіх основних документів ООН з прав людини.

Сьогодні Україна намагається використати можливості ООН для стримання агресії Росії. Так, 17 грудня 2018 р. за ініціативою України Генеральна Асамблея ООН ухвалила Резолюцію «Проблема мілітаризації Автономної Республіки Крим і міста Севастополь, Україна, районів Чорного та Азовського морів». У документі наголошується на безпекових загрозах, які Росія створює для України, Чорноморського регіону і всієї Європи перекиданням до Криму військ і зброї — зокрема, літаків і ракет, здатних переносити ядерний заряд. Уперше з трибуни ООН пролунав прямий заклик до Росії негайно вивести з Криму свої війська і невідкладно припинити його тимчасову окупацію.

4. «ЗАГАЛЬНА ДЕКЛАРАЦІЯ ПРАВ ЛЮДИНИ» (1948 р.) І МІЖНАРОДНІ ПАКТИ ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ (1966 р.) 

Завданням міжнародної спільноти після Другої світової війни було не тільки запобігання новій глобальній катастрофі, а й перебудова світового порядку на основі загальнолюдських цінностей. Враховуючи уроки Другої світової війни, Голокосту та інших геноцидів, 9 грудня 1948 р. Генеральна Асамблея ООН у Парижі одностайно ухвалила резолюцію № 250, відому як Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього («Конвенція про геноцид»). Конвенція набрала чинності 12 січня 1951 р. Вона вперше дала правове визначення геноциду та обумовила покарання за нього; сьогодні її ратифікували 144 держави світу.

10 грудня 1948 р. була прийнята Загальна декларація прав людини. Вона проголошувала право людини на життя, житло, працю, волю; рівність усіх людей перед законом; виключала будь-які форми дискримінації. Положення Декларації лягли в основу всіх конституцій демократичних держав.

16 грудня 1966 р., на підставі ідей і норм Загальної декларації прав людини, Генеральна Асамблея ООН ухвалила Міжнародні пакти про права людини.

До них належать Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права і Міжнародний пакт про громадянські та політичні права. Україна підписала пакти в 1968 p., ратифікувала — у 1973 р.

Перший пакт зобов’язує держави захищати такі права людини: на працю, справедливі та сприятливі умови праці; на відпочинок; на оплачувану відпустку; на достатній життєвий рівень; на створення професійних спілок; на страйки; на соціальне забезпечення; на освіту; на захист сім’ї, матері та дитини; на найвищий рівень фізичного та психічного здоров’я; на участь у культурному житті та користування результатами наукового прогресу.

Другий пакт зобов’язує учасників гарантувати своїм громадянам такі права: на життя, свободу, недоторканність особи; на процесуальні та судові гарантії, зокрема й недопущення свавільних арештів і позбавлення свободи інакше, ніж на основі закону. Пакт забороняє втручатися в особисте й сімейне життя, порушувати недоторканність житла, таємницю кореспонденції, посягати на честь і репутацію; захищає права на свободу думки, совісті та релігії, на мирні збори і свободу асоціацій, участь в управлінні державою та ін.

Пакти зобов’язують учасників уживати заходів для забезпечення прав людини незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, національного та соціального походження, майнового стану.

Ухвалення цих документів наблизило людство до утвердження загальнолюдських цінностей, які стали орієнтиром для країн і народів світу.