1. РАДЯНСЬКА ОКУПАЦІЯ СХІДНОЇ ЄВРОПИ 

В окупованих Радянською армією країнах Центральної та Південно-Східної Європи насаджувалися прорадянські тоталітарні режими, повністю залежні від СРСР. Західні держави на чолі із США намагалися протидіяти встановленню комуністичного тоталітаризму в країнах, де були розміщені радянські війська. Західні демократії також були занепокоєні зростанням впливу підконтрольних Москві комуністичних партій в інших країнах Європи (Італії, Франції та ін.). Проте радянське керівництво дедалі більше посилювало свій конт роль над ситуацією в країнах Центральної та Південно-Східної Європи, спираючись на радянські війська та прокому ністичні сили.

2. МЕМОРАНДУМ ДЖ. КЕННАНА

У 1946 р. американський дипломат і історик, посол США в Москві Джордж Кеннан мав надати коротку інформацію на запит Міністерства фінансів США. Замість цього Дж. Кеннан 22 лютого 1946 р. надіслав детальний документ — знамениту «Довгу телеграму», яка викликала потрясіння у Вашингтоні. Її терміново представили президентові США Г. Трумену. Саме цей текст був в основі американської «доктрини стримування комунізму».

«Доктрина стримування» передбачала оборону всього західного світу від комуністичної експансії.

3. ПРОМОВА В. ЧЕРЧИЛЛЯ У ФУЛТОНІ 

Доленосним для світу став виступ Вінстона Черчилля у Вестмінстерському коледжі (США, штат Міссурі, м. Фултон) 5 березня 1946 р. Британський політик уже не був на той момент прем’єрміністром і перебував у США з неофіційним візитом. В. Черчилль закликав протистояти комунізму, який більшість політиків західних країн і пересічні громадяни вважали загрозою миру й демократії.

Промова В. Черчилля була остаточним свідченням початку політики «холодної війни».

Фактично політика «холодної війни» означала балансування на межі «гарячої» війни — впритул до початку бойових дій, застосування ядерної зброї та втягнення всіх країн до нової світової катастрофи.

4. ДОКТРИНА Г. ТРУМЕНА 

12 квітня 1945 р., після раптової смерті президента США Ф. Рузвельта, згідно з Конституцією країни віцепрезидент Гаррі Трумен склав присягу і став господарем Білого Дому. Невдовзі новий лідер наймогутнішої країни світу ухвалив страшне, жорстоке, «гідне прокльонів рішення скинути атомну бомбу на Хіросіму і Нагасакі — так він сам казав, — аби зберегти життя 500 тисячам своїх солдатів».

Після завершення Другої світової війни Г. Трумен своїм головним завданням вважав зупинення радянської експансії в Європі та світі. На боротьбу зі зростанням впливу комунізму у світі, зокрема в Туреччині та Греції, була спрямована «доктрина Трумена», з якою президент США виступив у березні 1947 р. на об’єднаному засіданні обох палат Конгресу США. Цей виступ американського лідера заклав основи політики «стримування комунізму».

5. «ПЛАН МАРШАЛЛА» 

Західна Європа після Другої світової війни була в руїнах. Лідери західноєвропейських країн усвідомлювали, що післявоєнна розруха та економічна криза можуть призвести до активізації робітничого руху та лівих партій. Це за підтримки СРСР несло небезпеку Заходу.

Крім цього, і в США розуміли, що без їхньої допомоги Західна Європа буде неспроможною протистояти Радянському Союзу та його союзникам у військовому відношенні. За таких умов допомога некомуністичним країнам Європи у відновленні зруйнованої економіки могла прийти тільки зі Сполучених Штатів.

5 червня 1947 р. державний секретар США Дж. Маршалл у виступі в Гарвардському університеті запропонував від імені США «План Маршалла», або програму відродження Європи. 

«План Маршалла» передбачав:

u надання допомоги європейським державам за умови використання її для зростання виробництва і фінансової стабілізації;  

u співробітництво з європейськими країнами у зниженні торговельних бар’єрів і, насамперед, створення сприятливих умов для імпорту ними американських товарів (європейські країни були зобов’язані на отриману фінансову допомогу закуповувати переважно американські товари);  

u заохочення державних і приватних американських інвестицій.

Цей план був схвалений на міжнародній конференції в Парижі в липні 1947 р. У його реалізації погодилися брати участь 16 європейських держав (Австрія, Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія, Ірландія, Ісландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Туреччина, Франція, Швейцарія, Швеція). Пізніше до них долучилася Федеративна Республіка Німеччина (ФРН). Ці країни створили Організацію європейського економічного співробітництва (ОЄЕС).

Протягом 1948 р. країни ОЄЕС уклали із США двосторонні угоди про умови одержання допомоги за «планом Маршалла». В обмін на американські поставки продовольчих і промислових товарів, сировини, устаткування вони зобов’язувалися:

u надавати уряду США інформацію про стан своєї економіки;  

u не допускати продажу стратегічних товарів СРСР;  

u заохочувати приватне підприємництво;  

u відмовитися від політики націоналізації в промисловості;  

u вивести комуністів зі складу урядів.

Реалізація «плану Маршалла» розпочалася з квітня 1948 р. Загальна сума асигнувань за «планом Маршалла» становила понад 13 млрд дол. США. Найбільшу за масштабами американську допомогу одержали ФРН, Велика Британія, Франція, Італія.

Ініціатори плану запросили взяти участь у ньому СРСР і країни Східної Європи, що вже входили до сфери впливу Москви. Чехословаччина, Польща та інші країни дуже хотіли одержати американську допомогу й інвестиції, але в Москві сказали різке «ні», і вони змушені були підкоритися радянському диктату.

6. ПОДІЛ НІМЕЧЧИНИ 

6.1. Стан країни після закінчення війни 

Поразка Німеччини у Другій світовій війні призвела до руйнації її економіки й гуманітарної катастрофи; за авантюру нацистів країна заплатила життям понад 13 млн осіб. Німеччина перестала існувати як незалежна держава, вона була окупована союзними військами. Влада належала Контрольній Раді, що складалася з чотирьох головно командувачів окупаційних військ провідних держав антигітлерівської коаліції — СРСР, США, Великої Британії і Франції.

На Потсдамській конференції була досягнута домовленість, що Німеччина повинна стати єдиною і суверенною державою. Проте розколота на окупаційні зони Німеччина виявилася заручницею протиріч між державами колишньої антигітлерівської коаліції.

У грудні 1946 р. Велика Британія і США уклали угоду про об’єднання своїх зон окупації. Так виникла так звана Бізонія (тобто «дві зони»). У лютому 1948 р. до цієї угоди приєдналася Франція, і Бізонія трансформувалася в Тризонію, яка долучилася до «плану Маршалла».

У 1948 р. на Лондонській нараді за участі представників США, Великої Британії, Франції, Бельгії, Нідерландів і Люксембургу було вирішено скликати в Тризонії Установчі збори для організації нової влади. Але це відбулося без участі СРСР, і його представники на знак протесту вийшли зі складу Союзної контрольної комісії.

6.2. Утворення ФРН

У західній окупаційній зоні була проведена грошова реформа. Замість рейхсмарки, що повністю знецінилася, у 1948 р. ввели нову грошову одиницю — західнонімецьку марку. Ця реформа стабілізувала західнонімецьку економіку, зупинила інфляцію.

Розпочалося відновлення і створення нових партій. За ініціативи К. Аденауера протестанти і католики об’єдналися в єдину політичну партію — Християнсько-демократичний союз (ХДС) із його баварською «сестрою» — Християнсько-соціальним союзом (ХСС). Помітну роль відігравала ліберальна Вільна демократична партія (ВДП); впливовою залишалася Соціал-демократична партія Німеччини (СДПН), що дистанціювалась від комуністичного впливу.

8 травня 1949 р. німецький парламент ухвалив Основний Закон (конституцію) нової західнонімецької держави, що був затверджений окупаційною владою. На карті Європи з’явилася нова держава — Федеративна Республіка Німеччина (ФРН) зі столицею в м. Бонні. Конституція закріпила основні громадянські й політичні свободи і проголосила ФРН демократичною федеративною державою.

У серпні 1949 р. на виборах у бундестаг переміг блок ХДС/ХСС. К. Аденауера обрали федеральним канцлером.

6.3. Утворення НДР

Москва підтримувала в Німеччині прокомуністичні політичні сили. У радянській окупаційній зоні 7 жовтня 1949 р. Народна рада, обрана Німецьким народним конгресом, проголосила створення Німецької Демократичної Республіки (НДР). Прем’єр-міністром тимчасового уряду НДР став соціал-демократ О. Гротеволь, а президентом був обраний комуніст В. Пік.

Як і вся Німеччина, на чотири зони був розділений і Берлін. Його східна частина (радянська зона окупації) стала столицею НДР, а західна (окупаційні зони США, Великої Британії та Франції) — самокерованою територією, економічно і політично пов’язаною із ФРН. Розкол Німеччини став реальністю. Пізніше її символом стала Берлінська стіна, яка розділила Німеччину, Європу та долі людей.

7. УТВОРЕННЯ ПРОТИБОРЧИХ ВІЙСЬКОВО-ПОЛІТИЧНИХ БЛОКІВ: ЗАКРІПЛЕННЯ БІПОЛЯРНОСТІ СВІТУ 

7.1. Утворення НАТО 

4 квітня 1949 р. десять європейських (Бельгія, Велика Британія, Данія, Ісландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія і Франція) і дві північноамериканські держави (Канада і США) у столиці США Вашингтоні підписали договір про створення військово-політичного союзу — НАТО (Організація Північноатлантичного договору).

Кожна з держав приєдналась до НАТО добровільно після завершення публічного обговорення і відповідної парламентської процедури. Договір поважає індивідуальні права всіх держав — членів Альянсу, а також їхні міжнародні зобов’язання згідно зі Статутом ООН.

Головними цілями НАТО були проголошені: забезпечення безпеки всіх її держав-членів, захист демократичних принципів і свобод, протидія комуністичній експансії, сприяння розвитку мирних і дружних відносин між усіма державами. Фактично НАТО створили для протистояння СРСР і комуністичній загрозі в Європі та світі.

7.2. Утворення Організації Варшавського договору (ОВД) 

14 травня 1955 р. країни, де були встановлені комуністичні режими, — Албанія (у 1968 р. вийшла з блоку), Болгарія, Угорщина, НДР (вийшла з блоку після приєднання до ФРН 3 жовтня 1990 р.), Польща, Румунія, СРСР, Чехословаччина — підписали Варшавський договір про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу, що став основою Організації Варшавського договору (або Варшавського блоку).

Цілями Варшавського договору проголошувалися забезпечення безпеки держав-учасниць Договору і підтримка миру в Європі. Головна загроза миру, на думку керівництва цих держав, виходила від «агресивного блоку НАТО».

У зв’язку з руйнуванням комуністичних режимів, 1 липня 1991 р. Болгарія, Угорщина, Польща, Румунія, СРСР і Чехословаччина підписали у Празі протокол про припинення дії Варшавського договору.

7.3. Утворення інших військово-політичних блоків

Військово-політичні блоки під егідою США і Великої Британії були утворені і в Азії: АНЗЮС (з 1951 р.), СЕНТО (існував у 1955– 1959 рр.), СЕАТО (1955–1977 рр.), АНЗЮК (1971–1975 рр.). Таким чином, СРСР з усіх боків був оточений військовими блоками.

 7.4. НАТО у 1990-х — на початку 2000-х років

У перші десятиліття свого існування НАТО робило акцент на забезпечення безпеки країн, що входили до нього. Особливе місце в стратегії Альянсу посідала боротьба з поширенням комунізму.

Проте на початку 1990-х років, в умовах закінчення «холодної війни», пріоритетами НАТО стали зміцнення миру, безпеки і співробітництва в Європі, боротьба проти тероризму, захист демократії і прав людини, розширення НАТО на Схід. Наприкінці 1990-х років розпочалися переговори про шляхи врегулювання криз в євроатлантичному регіоні. Водночас ініціативи Альянсу з врегулювання кризи в Косово, що були розпочаті в 1999 р. і вилилися в бомбардування території Союзної Республіки Югославія, не були санкціо новані Радою Безпеки ООН.

Загрози безпеці європейських країн спонукають їх долучатися до НАТО. Альянс розглядає можливість вступу до нього Македонії, Боснії і Герцеговини, Грузії та України. У 2019 р. уперше за декілька десятиліть було прийнято нову військову стратегію НАТО через ядерну загрозу з боку Росії і нові виклики на сході й півдні Альянсу.

Розширення НАТО

7.5. НАТО й Україна 

Україна намагається стати повноправним членом Північноатлантичного альянсу вже тривалий час — з 1994 р., коли наша країна стала членом програми Альянсу «Партнерство заради миру». У 2005 р. розпочався прискорений діалог про членство нашої країни в Альянсі.

Однак з приходом до влади уряду Віктора Януковича цей процес призупинили. Його відновили тільки в 2014 р. У 2017 р. парламент України ухвалив закон, який відновлює курс країни на членство в НАТО як стратегічну мету зовнішньої політики і політики безпеки. 21 лютого 2019 р. набув чинності закон про зміни до Конституції України щодо закріплення курсу України на вступ до Європейського Союзу і НАТО. Перспектива членства України в Альянсі — це й рушійна сила для реформування країни на основі європейських цінностей.