3. ПОЗНАНСЬКЕ ПОВСТАННЯ 1956 р. 

3.1. Спільні риси соціально-економічної кризи в країнах Центрально-Східної Європи 

Смерть Сталіна в 1953 р., викриття культу особи і лібералізація суспільного життя в СРСР призвели до різкого загострення політичної боротьби в країнах Центральної та Східної Європи. У Польщі в 1956 р. це спричинило страйки і збройні сутички.

3.2. Загострення кризи в Польщі 

Соціально-економічна ситуація в Польщі погіршувалася. Посилилась аритмічність виробництва, внаслідок чого наприкінці місяця, кварталу чи року надмірна експлуатація працівників призводила в період «боротьби за план» до зростання кількості вибракуваної продукції.

Для реалізації плану дирекція підприємств зменшувала виробничі витрати шляхом зниження заробітної плати та економії коштів на придбання нового устаткування або на ремонт старого, а також на дотримання безпеки та гігієни праці на робочих місцях.

Водночас ціни на споживчі товари зростали в багато разів швидше, ніж заробітна плата. Працівники підприємств не могли розраховувати на профспілки, які замість захисту робітничих інтересів займалися закликами до роботи.

Комуністична влада в Польщі почала перетворювати кооперативні підприємства на державні, ліквідувала або одержавлювала малі підприємства.

У травні 1953 р. розгорнулись репресії проти католицької церкви, надзвичайно впливової в польському суспільстві. Різко загострилися соціальні суперечності, зростало невдоволення владою.

Особлива ситуація склалася у Великопольщі та Познані.

Більшість вищих посад у Познанському воєводстві обіймали функціонери, що походили з-поза меж Великопольщі й не розуміли місцевих традицій. 

Влада прагнула знищити «куркульські» господарства, змушуючи селян долучитися до кооперативів, задля чого впроваджувала надмірні податки й обов’язкове постачання продукції державі, скорочувала постачання селянам добрив і техніки. Проти власників господарств, що не могли виконати зобов’язання, влада діяла репресивними методами. Зокрема, восени 1953 р. у Великопольщі заарештували на кілька днів або тижнів близько 8 тис. селян.

Із середини 1951 р. почала відчуватися нестача харчів. 3 січня 1953 р. уряд ліквідував картки на м’ясо, проте очікуваного поліпшення забезпечення населення м’ясом не відбулося, а навпаки, його постачання до Познані зменшилося на 10 %. Найгостріший дефіцит продуктів був навесні 1956 р.

На початку 1956 р. в Познанському воєводстві рівень життя, який завжди вважався найбільшим в країні, відчутно знизився.

3.3. Початок Познанського повстання та його придушення 

Наслідком загострення соціально-економічних проблем та посилення тоталітарного режиму стали драматичні події в м. Познані. Центром протестного руху був машинобудівний завод Іполіта Цеґельського. 30 грудня 1949 р. завод дістав нову назву — імені Йосипа Сталіна (ZISPO). У 1955 р. тут працювало 13 460 осіб.

У червні 1956 р. на ZISPO спалахнув страйк. Слідом за цим виступили робітники інших підприємств. Хоча безпосередні причини вибуху робітничого протесту мали соціально-економічний характер, доволі швидко демонстрантами опанували політичні настрої.

28 червня 1956 р. по Познані рушила численна демонстрація. До гасел соціального та економічного змісту додалися антикомуністичні та антирадянські.

На площі Сталіна, де розташовувалася познанська міська національна рада, зібралося близько 100 тис. осіб. Але переговори з владою успіху не мали.

Згодом протестувальники роззброїли охорону в’язниці, звільнили 252 ув’язнених, захопили зброю, атакували будинки правоохоронних органів. Пролунали постріли — з’явилися перші поранені серед демонстрантів.

Політбюро ЦК ПОРП прийняло рішення про використання армії для «відновлення порядку». Проти протестувальників кинули піхоту й танки. У деяких місцях точилися справжні бої.

Страйки тривали також на деяких підприємствах великопольських містечок Любонь, Сважендз і Костшин.

Проте згодом за допомогою військової сили повстання придушили. За різними даними, кількість загиблих варіювала від 53 до 113 осіб, а поранених — від 300 до понад 1000.

3.4. Наслідки Познанського повстання 

Повстання в м. Познані викликало занепокоєння у польського комуністичного керівництва. Утім центральна влада перекладала всю відповідальність за познанські події на місцевих чиновників.

Уряд Владислава Ґомулки, що прийшов до влади в Польщі, швидко оповив познанські виступи завісою мовчання. Упродовж наступних 25 років комуністична влада, намагаючись стерти їх з колективної свідомості поляків, блокувала будь-яку інформацію про криваві події червня 1956 р.

4. ПОЛЬЩА у 1960–1980-х роках 

4.1. Зміни в країні після Познанського повстання 

Тим часом нове комуністичне польське керівництво на чолі з В. Ґомулкою припинило репресії в країні.

Відбулися суттєві зміни: засуджено сталінізацію і покарано деяких з її активних провідників; припинено колективізацію сільського господарства, основу якого становили індивідуальні господарі; реабілітовано кілька тисяч політв’язнів; із СРСР репатрійовано до 30 тис. поляків; відновлено пам’ять про Армію Крайову; припинено заглушування західних радіостанцій; соцреалізм втратив свій обов’язковий статус у мистецтві та літературі; місту Сталіноґруд повернули назву Катовіце.

Зміни торкнулися і українців у Польщі: їм дозволили створити власне суспільно-культурне товариство, видавати газету «Наше слово», вивчати рідну мову.

4.2. Нова хвиля репресій комуністичного режиму в 1960-х роках 

Однак уже в 1960-ті роки знову почали виявлятися застійні явища в економіці, прогресивні реформи загальмувалися.

Виявом тоталітарного характеру комуністичного режиму були переслідування польських євреїв, які становили незначну частку від довоєнного єврейського населення, знищеного під час Голокосту. Влітку 1967 р. Кремль засудив Ізраїль у зв’язку з початком арабоізраїльської війни і розірвав з ним дипломатичні відносини.

Свого апогею антиєврейська кампанія досягла 19 червня 1967 р., коли В. Ґомулка виголосив тезу про існування в Польщі «сіоністської п’ятої колони». У Польщі розпочалася кампанія проти «сіоністів». Вона дала можливість провести чистки в ПОРП, звільнити високопоставлених офіцерів єврейського походження та всіх, кого підозрювали в проізраїльських симпатіях.

Серед них були, зокрема, приблизно 500 викладачів, 1000 студентів, а також журналісти, кінематографісти, письменники й актори. Також Польщу покинули приблизно 200 колишніх співробітників комуністичної служби безпеки і військовослужбовців. У 1968–1969 рр. приблизно 15 тис. євреїв емігрували з Польщі.    

Могутній вибух суспільного невдоволення викликало рішення про підвищення цін на основні продовольчі товари в містах Балтійського узбережжя у 1970 р. На судноверф’ях Гданська, Щецина, Гдині розпочалися страйки, під час яких відбулися стихійні напади на крамниці. Влада використала війська та міліцію, які застосували зброю. У сутичках загинули десятки робітників, кільканадцять силовиків; понад тисячу осіб було поранено. Опір страйкарів було придушено.

Ці події викликали загальне обурення в країні. В. Ґомулка і глава уряду Ю. Циранкевич змушені були піти у відставку. Першим секретарем ЦК ПОРП обрали Е. Ґерека, а прем’єр-міністром призначили П. Ярошевича. Після запевнень нового керівництва партії та країни про прагнення змінити внутрішню політику страйки припинилися.

4.3. Криза 1970–1980-х років. «Солідарність» 

Після поразки «Празької весни», подій у Польщі та Югославії дедалі більше почав виявлятися репресивний характер тоталітарних режимів у Центрально-Східній Європі. Економічні реформи практично зупинилися. Щоб придушити невдоволення трудящих, правлячі компартії зміцнювали армію, органи внутрішніх справ, органи держбезпеки. Тоталітарні режими Центрально-Східної Європи демонстрували свою нездатність розв’язувати назріваючі проблеми.

У Польщі в 1976 р. значно підвищилися ціни на продовольство. Влітку 1980 р. розпочалися страйки, центром яких знову стали міста Балтійського узбережжя — Гданськ, Гдиня, Щецин. У вересні в страйках брало участь близько 1,2 млн осіб.

Уряд змушений був піти на переговори та дав згоду на утворення незалежних самоврядних профспілок, альтернативних офіційним профоб’єднанням. У Гданську була утворена загальнонаціональна профспілка «Солідарність» — перше незалежне громадське об’єднання в країнах Східної Європи. Його очолив один з керівників страйкового руху, електрик судноверфі Лех Валенса.

Навколо «Солідарності» гуртувалися всі демократичні сили Польщі. Після переговорів її офіційно зареєструвала влада.

«Солідарність» вимагала не тільки поліпшення соціального стану трудящих, а й здійснення економічних реформ, відмови ПОРП від законодавчо закріпленої її керівної ролі в державі і проведення демократичних виборів. Апогею боротьба між ПОРП і «Солідарністю» досягла у вересні 1981 р., коли Л. Валенсу обрали лідером незалежної профспілки на загальнонаціональній конференції.

Кремль вимагав від своїх прибічників у Польщі рішучих дій. У ніч проти 13 грудня 1981 р. Державна рада на чолі з Войцехом Ярузельським прийняла рішення про утворення Військової ради національного порятунку, що одержала всю повноту влади. У країні ввели воєнний стан. Заборонялися збори, мітинги, страйки, були закриті кордони країни, арештовані керівники «Солідарності» на чолі з Л. Валенсою. Свої дії згодом Ярузельський пояснював прагненням не допустити радянську інтервенцію.

Могутнє піднесення національно-демократичного руху викликав у 1979 р. перший візит у Польщу глави католицької церкви — Папи Іоанна Павла II, поляка за походженням. Вже у 1983 р. були офіційно скасовані воєнний стан і всі обмеження громадянських свобод. Влада прагнула утримати ситуацію під контролем. Однак спроби проведення економічних реформ в умовах збереження тоталітарного режиму зазнали чергового краху.