1. СТАНОВЛЕННЯ РОСІЙСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

12 червня 1990 р. на I з’їзді народних депутатів РРФСР було прийнято Декларацію про державний суверенітет Росії. Через рік, 12 червня 1991 р. більшістю голосів (близько 60 %) Бориса Єльцина обрали президентом РРФСР. 28 жовтня 1991 р. на V з’їзді народних депутатів Росії Головою Верховної Ради Росії обрано Руслана Хасбулатова. Повноваження глави уряду Росії Б. Єльцин поклав на себе.

31 березня 1992 р. підписано Федеративний договір, що регулював відносини між федеральною владою і органами влади суб’єктів Федерації.

В умовах соціально-економічної кризи в країні посилювалося протиборство виконавчої та законодавчої влади. Президента і його адміністрацію підтримували прихильники реформ, представники бізнесу, демократичні сили. На бік парламенту стали прокомуністичні сили, національно-патріотичні організації антидемократичного напряму.

Після розпуску Б. Єльциним у жовтні 1993 р. Верховної Ради РФ, а згодом і всієї системи рад, на референдумі 12 грудня 1993 р. було ухвалено нову конституцію Росії, відповідно до якої Російська Федерація ставала президентсько-парламентською респуб лікою.

У грудні на виборах до Федеральних Зборів несподівано перемогла Ліберально-демократична партія Росії (ЛДПР) на чолі з В. Жириновським.

На президентських виборах 1996 р. перемогу здобув Б. Єльцин. Економічні труднощі, загострення політичної боротьби в країні, глибока фінансова криза, що вибухнула в серпні 1998 р., призвели до змін урядів.

У серпні 1999 р. прем’єр-міністром став В. Путін. 31 грудня 1999 р. Б. Єльцин заявив про свою добровільну відставку з посади президента і покладання виконання президентських обов’язків на голову уряду РФ В. Путіна. На президентських виборах у 2000 р. В. Путіна обрали президентом РФ.

2. УКРІПЛЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ «ВЕРТИКАЛІ ВЛАДИ» В ПУТІНСЬКІЙ РОСІЇ 

Найважливішим напрямом у діяльності президента Путіна стало здійснення масштабної адміністративної реформи, спрямованої на централізацію державної влади. З перших днів свого президентства він звернув особливу увагу на реформування і зміцнення військовопромислового комплексу і силових структур.

До наслідків правління Путіна належать утиски свободи слова, збільшення бюрократії, пригнічення економічних свобод через переслідування бізнесменів, поглиблення економічної залежності Росії від сировинних доходів.

Укріплення «вертикалі влади», скасування виборів губернаторів призвели до бурхливого зростання корупції і поглиблення розшарування населення. Соціальне незадоволення стримувалося підвищенням пенсій і бюджетних зарплат з «нафтогрошей» і пропагандою дій Путіна і його уряду.

За часів правління Путіна в Росії відбулося кілька масштабних терористичних актів. 

Так, 23 жовтня 2002 р. терористи захопили глядачів (близько 800 осіб) мюзиклу «Норд-Ост» у будинку Театрального центру на Дубровці (м. Москва). Через чотири дні, внаслідок операції зі звільнення заручників, усіх терористів знищили, але загинуло близько 170 осіб. Колишні заручники «Норд-Осту» звернулися до суду, але їхній позов не прийняли.

1 вересня 2004 р. в м. Беслані, Північна Осетія, відбувся терористичний акт, що став шоком і для російської, і для світової громадськості, спричинивши масову загибель дітей, зокрема під час операції російських силовиків зі «звільнення заручників».

У грудні 2007 р. В. Путін оголосив про те, що на президентських виборах підтримає кандидатуру Д. Медведєва, якого і було обрано на цю посаду в березні 2008 р. Натомість експрезидента В. Путіна призначено прем’єр-міністром РФ.

А на президентських виборах у 2012 р. вже «Медведєв підтримав Путіна». Ця «чехарда» була потрібна для фактичного обходу конституційних обмежень для Путіна, який не бажав випускати з рук важелі влади.

3. ФОРМУВАННЯ ІМПЕРСЬКОЇ ПОЛІТИКИ РОСІЇ. ЧЕЧЕНСЬКІ ВІЙНИ

3.1. Перша чеченська війна (1994–1996 рр.)

Чечня є однією з 21 республік, що входять до складу РФ, однак цей статус не визнавало місцеве керівництво. У 1991 р. Чечня проголосила незалежність від Росії. У республіці утвердився режим на чолі з генералом Джохаром Дудаєвим.

Центральна влада не визнала незалежності Чечні, але підтримка Москвою антидудаєвської опозиції в Чечні тільки згуртувала чеченський народ навколо Д. Дудаєва. Після пред’явлення Москвою ультиматуму з вимогою роззброїти «нелегальні збройні формування», що не було виконано чеченською стороною, 10 грудня 1994 р. російські війська ввійшли до Чечні. У переддень Нового року вони розпочали штурм м. Грозного, що супроводжувався руйнуваннями і жертвами серед мирного населення.

Після встановлення російського військового контролю над м. Грозним і багатьма районами Чечні прихильники Дудаєва розгорнули бойові дії, що супроводжувалися диверсіями за межами республіки. Війна призвела до численних жертв серед російських військовослужбовців і мирного населення Чечні.

Воєнні дії тривали до осені 1996 р. Нове керівництво самопроголошеної Республіки Ічкерія (Д. Дудаєв загинув у квітні 1996 р.) пішло на укладення угоди про мир (Хасав’юртські угоди). Вона передбачала припинення бойових дій, виведення російських військ з території республіки і вибори президента Чечні. Фактично це було перемогою чеченського народу, який відстояв свій вибір у боротьбі проти могутньої імперії.

На виборах 1997 р. президентом Республіки Ічкерія обрано Аслана Масхадова (він був прем’єр-міністром Чечні, міністром оборони і начальником штабу чеченської армії).

3.2. Друга чеченська війна (1999–2009 рр.) 

Після фактичної поразки Росії в першій російсько-чеченській війні російські політичні кола та військові висловлювали невдоволення результатами Хасав’юртських угод. Лунали небезпідставні побоювання, що приклад Чечні наслідують й інші національні автономії та народи, які були історично приєднані до Росії силоміць. Водночас незалежність молодої незалежної держави Ічкерії не отримала міжнародної підтримки у вигляді визнання її суверенітету провідними світовими державами та ООН.

Крім цього, у Росії не зникла загроза реставрації влади комуністів і ліквідація всіх наслідків приватизації. Російському керівництву була потрібна «невелика та переможна війна», яка могла б виправдати в Росії стан військової диктатури, загальмувати демократичні процеси. Крім цього, війна була величезним ресурсом для збагачення чиновників.

З іншого боку, у самій Чечні наростали економічні та політичні негаразди, пов’язані з наслідками війни та післявоєнної кризи. В Ічкерії діяло багато непідконтрольних уряду воєнізованих формувань. Одне з них у серпні 1999 р. розпочало бойові дії на території Дагестану. Виступ придушили.

Слідом за цим у Москві й інших містах Росії прогриміли вибухи в житлових будинках. Уряд Росії обвинуватив у скоєних терактах чеченських бойовиків і вирішив розпочати антитерористичну операцію на Північному Кавказі, що поступово перетворилася на війну.

Керівництво РФ для відновлення своєї влади в республіці вирішило сформувати на її території тимчасову адміністрацію. У червні 2000 р. указом президента РФ главою нового органу влади призначено Ахмата Кадирова. Розпочалося формування тимчасових адміністрацій у містах і районах Чечні. Війна набула затяжного характеру, витрати на неї зростали, збільшувалися людські втрати.

У квітні 2000 р. російське командування оголосило про завершення воєнної кампанії в Чечні. 23 січня 2001 р. В. Путін вирішив частково вивести війська з республіки. Але в Чечні та в інших районах Кавказу продовжували гинути люди. Проти бойовиків воювали як російські підрозділи, так і прокремлівські чеченські сили — кадирівці. Чеченці продовжили війну, перейшовши до партизанської боротьби.

Найбільшими терактами цього періоду були захоплення театрального центру на Дубровці в м. Москві (2002 р.) і школи в м. Беслані в Північній Осетії (2004 р.). У результаті теракту в м. Грозному в травні 2004 р. загинув глава республіки Ахмат Кадиров.

У жовтні 2004 р. президентом Чеченської Республіки обрано А. Алханова, а уряд республіки незабаром очолив Рамзан Кадиров (син А. Кадирова).

У 2005–2006 рр. російські війська зуміли розгромити основні збройні формування чеченців, ліквідувати багатьох їхніх командирів. Масштабні бойові дії на території республіки припинилися.

У ході війни загинуло близько 9 тис. російських військових і 15–24 тис. мирних жителів Чечні. Світова спільнота, колишні республіки СРСР — сусіди Росії практично не реагували на війну та воєнні злочини в Ічкерії. Вочевидь це показало політичному та військовому керівництву Росії можливість продовжити політику сили й агресії.

4. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА РОСІЇ ЗА ЧАСІВ ПРЕЗИДЕНТА Б. ЄЛЬЦИНА 

Після розпаду союзної держави Росія виступила як правонаступник СРСР на міжнародній арені, зайнявши місце постійного члена Ради Безпеки ООН і затвердивши за собою статус ядерної держави.

4.1. Відносини з НАТО 

Росія висловила негативне ставлення до розширення НАТО завдяки країнам Центрально-Східної Європи. Погіршили відносини Росії з НАТО бомбардування авіацією Альянсу території Югославії в 1999 р.

Проте, усвідомлюючи важливість зміцнення європейської безпеки, у 2002 р. у м. Рейк’явіку (Ісландія) було підписано угоду про створення органу розвитку взаємин між НАТО і Росією — Ради співробітництва, у рамках якої Росія бере участь у виробленні важливих рішень НАТО з проблем боротьби проти тероризму, військового співробітництва, врегулювання криз тощо.

4.2. Відносини із США 

У ході візиту Б. Єльцина до США у 1992 р. відбулося підписання російсько-американської Декларації про припинення «холодної війни» і заявлено, що держави вже «не розглядають одне одного як потенційних супротивників».

У 1993 р. між Росією і США підписано новий Договір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь (СНО-2).

Під час візиту президента Буша до м. Москви у 2002 р. підписано Договір про стратегічні наступальні потенціали (СНП, або СНО-3), та Декларацію про нові стратегічні взаємини між США і Росією.

До проблемних питань між Росією і США до початку російської агресії щодо України належала допомога Росії Ірану в здійсненні ядерної програми, енергобезпека, ситуація на Близькому Сході, а також розгортання Сполученими Штатами в Європі системи протиракетної оборони.

У 2008 р. новий поштовх протистояння Росії та США дав російсько-грузинський конфлікт у Південній Осетії.

Тільки 1 квітня 2009 р. на першій особистій зустрічі президентів Медведєва й Обами у м. Лондоні було дано старт «перезавантаженню» російсько-американських відносин. Лідери країн прийняли рішення про скорочення стратегічних наступальних озброєнь (СНО), заявили про єдину позицію щодо північнокорейської та іранської ядерних програм.

Сполучені Штати, незважаючи на проблеми в політичній сфері, є одним із провідних торговельних партнерів Росії. Розвивається нау кове співробітництво.

4.3. Російсько-українські відносини до 2014 р. 

Базовий Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і РФ підписано в м. Києві у 1997 р. Договір закріплював територіальну цілісність обох держав і непорушність існуючих кордонів, що мало принципове значення для України у зв’язку зі спробами деяких політичних сил у Росії ще тоді поставити під сумнів приналежність до України Криму і м. Севастополя. Паралельно відбувався процес укладення угод щодо Чорноморського флоту, що набув чинності у 1999 р.

Напруга між двома країнами систематично виникала раніше, що було зумовлено спробами силового тиску Росії на Україну.

Періодично загострювались «газові війни» щодо цін на постачання російського газу в Україну та умови його транзиту.

Територіальні претензії Росії до України виявилися під час конфлікту навколо коси Тузла в Керченській протоці.

Після подій «Помаранчевої революції» 2004 р. російсько-українські відносини зазнали серйозних ускладнень.

Після обрання президентом України В. Януковича Україна знову повернулася до сфери впливу Росії. Зокрема, у квітні 2010 р. укладено Харківські угоди, що передбачали збереження бази російського флоту в м. Севастополі до 2042 р. і «знижки» для України на російський газ. Ще тоді значна частина українських опозиційних політиків та експертів вбачала у харківських домовленостях загрозу для національних інтересів України. Сьогодні очевидними є порушення суверенітету й територіальної цілісності України через агресивну політику Росії, підвалини якої були закладені багато років тому.

5. ПРИДНІСТРОВСЬКИЙ КОНФЛІКТ. АГРЕСІЯ РОСІЇ В МОЛДОВІ

Наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років загострилися протиріччя між придністровською елітою, яка орієнтувалась на збереження СРСР, радянської системи та економічних зв’язків з Росією й Україною, і молдовськими національними силами, які прагнули незалежності Молдови та зближення з Румунією.

Підставою для конфлікту стало мовне питання, але причини полягали також у виборі напряму розвитку регіону та в певних економічних інтересах.

За тих умов переважно російськомовне промислове Придністро в’я, спираючись на військову підтримку розташованої тут 14-ї радянської (пізніше російської) армії, фактично відокремилося від Молдови, яка 27 серпня 1991 р. проголосила незалежність.

За допомогою російської 14-ї армії придністровська влада здійснила «повзучий путч», захопивши владу на лівому березі річки Дністер. У відповідь збройні сили Молдови здійснили спробу розгромити військові формування в Придністров’ї та встановити суверенітет Молдови над цією територією. Однак молдовські війська не могли протидіяти придністровській армії, посиленій російськими танками; наступ було зупинено; лінія фронту стабілізувалася. 21 липня 1992 р. угоду про припинення вогню підписали два президенти — Мірча Снегур від Молдови та Борис Єльцин від Росії. Мирна угода, під якою стоїть підпис президента Росії, де-факто визнавала Росію стороною конфлікту.

«Врегулювання» придністровського конфлікту увійшло у формат 5+2, де «сторонами» є Молдова та Придністровська Молдавська республіка, посередниками — Росія, Україна та ОБСЄ і спостерігачами — ЄС та США. 22 червня 2018 р. Генеральна Асамблея ООН ухвалила резолюцію, у якій закликає вивести іноземні війська з території Молдови. Йдеться зокрема про «безумовне і невідкладне виведення» оперативної групи російських військ з території невизнаного Придністров’я. Однак Росія відкинула заклик ООН. «Заморожений конфлікт» на території Молдови не врегульовано.

6. ПОСИЛЕННЯ ЕКСПАНСІЇ: РОСІЙСЬКО-ГРУЗИНСЬКА ВІЙНА 2008 р. 

Війна розпочалася навколо збройного протистояння в Південній Осетії в серпні 2008 р. У воєнних діях проти Грузії, крім регулярних збройних сил Південної Осетії і Росії, брали участь бойовики з Росії і Абхазії.

Уранці 7 серпня 2008 р. російські регулярні військові сили перетнули кордон Грузії через Рокський тунель і вторглися на її територію. У російських ЗМІ представляють ситуацію так, ніби вони ввійшли на грузинську територію після початку воєнних дій грузинською стороною, а саме 8 серпня.

У ніч на 8 серпня після обстрілів грузинських сил, збройні сили Грузії заявили про намір «відновити конституційний лад» на території невизнаної республіки і в результаті боїв зайняли більшу частину м. Цхінвалі. Того самого дня Росія «офіційно» втрутилась у конфлікт на боці південноосетинських сепаратистів та ввела війська, зокрема танкові бригади, на територію Грузії, бомбардувала грузинські міста, порти та військові об’єкти.

Воєнні дії поширилися далеко за межі Південної Осетії на інші міста Грузії та Абхазію, де з’єднання абхазьких загонів і російських «добровольців» атакували позиції грузинських військ та захопили Кодорську ущелину.

Після окупації частини Грузії російськими військами та етнічних чисток грузинських сіл навколо Південної Осетії за участі міжнародних посередників було досягнуто припинення вогню.

Унаслідок відкритої воєнної агресії Росії сотні людей загинули, тисячі зазнали поранень, з’явилася проблема біженців.

Але це було лише черговим пунктом на шляху «зростання величі Росії» внаслідок агресії до сусідів РФ. Україна — вже третій, після Молдови і Грузії, об’єкт російської новітньої воєнної агресії.

Порівняльний аналіз участі Росії в розвитку конфліктів на території трьох країн дає змогу говорити про те, що придністровський, південноосетинський, абхазький конфлікти, війна в Грузії, агресія на Сході України і окупація Криму є частинами більшого, системного явища російської зовнішньої політики — російського експансіонізму.

У цій експансії Росія задіює не лише військову силу, а й ідеологічну війну; підкуп політиків, чиновників і журналістів в Європі та інших регіонах; намагається вплинути на вибори в різних країнах світу, навіть використати питання релігії. Сукупність цих методів агресії дає підстави говорити про новий вид агресії — гібридну війну, яку Росія веде проти тих країн, які «заважають» встановленню її гегемонії. Протистояти цьому експансіонізму можна лише за підтримки міжнародної спільноти та укріплюючи власну економіку й військову міць. Це є завданням України і умовою збереження її незалежності.