1. ЗМІСТ ТА ЕТАПИ ДЕКОЛОНІЗАЦІЇ

Процес деколонізації мав кілька етапів.

1. Середина 1940-х — середина 1950-х років. У цей період деколонізація відбувалася на Близькому Сході, у Південній Азії, Індокитаї. У 1956 р. цей процес захопив країни Магрибу (незалежність від Франції отримали Туніс і Марокко), Судан (від Великої Британії).

2. Кінець 1950-х — 1960-ті роки. Цей період відзначається найбурхливішим характером деколонізації. 1960-й — «Рік Африки», коли незалежність отримали відразу 17 африканських країн.

3. 1970-ті роки. Припинила своє існування остання найдавніша колоніальна імперія — португальська.

4. 1980–1990-ті роки. Незалежність здобули останні уламки колоніальних імперій у Африці й Азії.

2. ДЕКОЛОНІЗАЦІЯ АФРИКИ 

2.1. Здобуття незалежності країнами Магрибу. Алжир 

У 1954 р. в Алжирі розпочалося повстання проти колонізаторів. Французькі колонізатори відповідали терором, арештами і стратами. Однак Франція була не спроможна протистояти ескалації війни. У результаті переговорів вдалося укласти угоду, що передбачала проведення референдумів у Франції та в Алжирі, у ході яких більшість висловилася за незалежність колонії. У 1962 р. було проголошено Алжирську Народну Демократичну Республіку (АНДР).

У 1956 р. у Парижі відбулися франко-марокканські переговори, що підтвердили визнання незалежності Марокко під владою султана Мухаммеда V. Іноземні війська залишили країну.

У 1956 р., у результаті франко-туніських переговорів, була укладена угода про надання незалежності Тунісу.

У 1951 р. за підтримки ООН Лівія здобула незалежність. Відкриття родовищ нафти на території Лівії в 1959 р. докорінно змінило її економіку. Проте встановлення згодом диктатури М. Каддафі та її ліквідація в часи «Арабської весни» призвели до тривалої політичної нестабільності і складної гуманітарної обстановки в країні.

2.2. «Рік Африки» 

У 1957 р. Велика Британія надала незалежність своїй колонії Золотий Берег (сучасна Гана), а в 1958 р. — Гвінеї. Кульмінацією процесу деколонізації був 1960 р. — «Рік Африки», коли незалежність здобули відразу 17 країн африканського континенту. Серед них:

u колишні французькі колонії: Камерун, Сенегал, Малагасійська Республіка (нині Демократична Республіка Мадагаскар), Нігер, Чад, Дагомея (сучасний Бенін), Верхня Вольта (сучасна БуркінаФасо), Габон, Берег Слонової Кістки (сучасний Кот-д’Івуар), Центрально-Африканська Республіка, Малі, Мавританія, Того (до 1956 р. була під англо-французьким управлінням), Республіка Конго (зі столицею Браззавіль);  

u колишнє Бельгійське Конго (серед пізніших назв Конго-Кіншаса, Заїр, нині — Демократична Республіка Конго).  

u колишня англійська колонія — Нігерія;  

u Сомалі (утворилася з італійської та британської колоній).

2.3. Здобуття незалежності країнами Тропічної Африки 

Після повстання в столиці країни Кіншасі бельгійці в 1960 р. були змушені залишити свою колонію — Бельгійське Конго. Міжплеменні конфлікти, політичні й економічні протиріччя призвели до громадянської війни. «Конголезька криза» тривала до 1965 р. Для відновлення порядку ООН довелося спрямувати в країну миротворчі сили.

У наступні роки тривав розпад колоніальної системи в Африці. Одна за іншою здобували незалежність колонії Великої Британії: у 1961 р. — Танганьїка, у 1962 р.– Уганда, у 1963 р. — Кенія, у 1964 р. — Занзібар. У 1964 р. відбулося об’єднання Танганьїки і Занзібару в нову державу — Об’єднану Республіку Танзанія. Тоді ж, у 1964 p., незалежність здобули Замбія і Малаві, у 1965 р. — Гамбія. До середини 1960-х років більшість країн Тропічної Африки звільнилася від колоніалізму.

3. КРАХ АПАРТЕЇДУ

3.1. Здобуття незалежності народами португальських колоній

Серед португальських колоній першою здобула незалежність у 1973 р. після тривалої збройної боротьби Гвінея-Бісау.

Квітнева революція 1974 р. в Португалії створила сприятливі умови для здобуття незалежності португальськими колоніями.

В Анголі в ході визвольної боротьби, у протиборстві з іншими угрупованнями, у 1975 р. перемогли війська Народного руху за визволення Анголи — Партії праці (МПЛА), лідери якої проголосили Народну Республіку Анголу (НРА) — державу прорадянської орієнтації. Для підтримки нової влади Куба перекинула в Анголу регулярні війська (СРСР спрямував військових спеціалістів). Розпочалася громадянська війна, під час якої зіткнулися геополітичні інтереси СРСР і країн Заходу.

У Мозамбіку після здобуття незалежності в 1975 р. у політичному протистоянні брали участь Фронт визволення Мозамбіку (ФРЕЛІМО), що цього ж року прийшов до влади і висловив прихильність до соціалістичного шляху розвитку країни, і угруповання Мозамбіцького національного опору (РЕНАМО). У країні розпочалася громадянська війна. На початку 1990-х років ФРЕЛІМО офіційно відійшов від проголошених соціалістичних принципів і взяв курс на ринкові методи управління економікою. У 1992 р. укладено мирну угоду з РЕНАМО.

3.2. Південна Родезія (Зімбабве) 

У британській колонії Південна Родезія (Зімбабве) жило понад 200 тис. осіб європейського походження і понад 8,8 млн африканців, позбавлених усіх прав. У 1965 р. владу в країні захопила «біла меншість» на чолі з прем’єр-міністром Я. Смітом. Однак «чорна більшість» розгорнула боротьбу за визволення країни під керівництвом Патріотичного фронту.

Лондон був змушений скликати конференцію всіх протиборчих сторін. На основі досягнутого компромісу в 1980 р. відбулися вибори до парламенту Зімбабве, у яких переміг Патріотичний фронт. Новий уряд очолив один з його лідерів Р. Мугабе. У квітні 1980 р. була проголошена незалежна Республіка Зімбабве.

3.3. Південно-Західна Африка (Намібія) 

Північно-Африканська Республіка (ПАР) перетворила територію Південно-Західної Африки (з 1968 р. — Намібії) на колонію, анексувавши її в 1949 р. З кінця 1950-х років у країні розгорнувся національно-визвольний рух, очолюваний Народною організацією ПівденноЗахідної Африки (СВАПО). У 1978 р. Рада Безпеки ООН прийняла резолюцію, у якій передбачалося припинення вогню між військами ПАР і СВАПО, виведення військ ПАР із країни, проведення виборів. Однак ПАР затримала виконання резолюції більш як на 10 років.

У 1988 р. завершилися переговори між ПАР, Анголою і Кубою про виведення військ і політичне врегулювання в країні. Згодом у Намібію ввели миротворчі сили ООН, а в 1990 р. була проголошена незалежність країни. Першим президентом Республіки Намібія був С. Нуйома — лідер СВАПО. Нове керівництво взяло курс на розвиток багатопартійної системи і ринкових відносин.

3.4. Південно-Африканська Республіка (ПАР) 

У 1910 р. Капська колонія, Наталь, Трансвааль і Оранжева Вільна держава об’єдналися в британський домініон — Південно-Африканський Союз (ПАС). З 1948 р. расистський режим ПАС офіційно ввів політику апартеїду.

Влада ПАС утворила 10 псевдодержав («бантустанів») для «чорних» і «кольорових» жителів країни. Території, де жили чорні, були тепер визначено як «білі», і місцеві перед від’їздом продавали їм свої землі задарма. У 1961–1994 рр. понад 3,5 млн людей насильно вивезли зі своїх будинків у «бантустани», де вони були приречені на злидні.

Світова спільнота засудила расистський режим ПАС, а ООН увела проти нього санкції.

Боротьбу проти апартеїду і дискримінації більшості населення ПАС (з 1961 р. — Південно-Африканська Республіка, ПАР) послаблювали політичні та міжплемінні суперечки. У країні існували два протиборчі політичні угруповання місцевого населення — Африканський національний конгрес (АНК), що представляв кілька африканських народностей, і зулуський Рух визволення (ІНКАТА). 

АНК, створений ще в 1912 р., тривалий час діяв підпільно, влаштовував акції громадянської непокори. У 1961 р. АНК утворив збройне формування «Спис нації», однак його діяльність була паралізована масовими арештами, а лідера АНК Нельсона Манделу засудили до довічного ув’язнення.

Внутрішньополітичний розвиток країни багато в чому визначала правляча з 1948 р. Націоналістична партія. Вона була ініціатором проведення всіх расистських законів.

Проте після приходу до влади у 1989 р. лідера Націоналістичної партії Ф. де Клерка розпочався поступовий демонтаж системи апартеїду. У країні здійснювалися демократичні перетворення.

У 1991 р. Націоналістична партія офіційно вибачилася перед народом своєї країни за політику апартеїду. У 1990 р. звільнили Н. Манделу. На перших вільних, нерасових виборах у країні у квітні 1994 р. переміг АНК, Н. Мандела став президентом ПАР.

4. КРАЇНИ АФРИКИ на зламі ХХ–ХХІ ст. 

Південно-Африканська Республіка — єдина економічно розвинена держава Африки. Відносно високим рівнем економічного розвитку вирізняється ряд країн Північної Африки (Єгипет, Алжир, Марокко, Туніс).

Африка має величезну кількість корисних копалин і є найбільшим їх постачальником на світовий ринок. Окремі африканські країни є значними у світовому масштабі експортерами нафти й інших видів палива й сировини. З іншого боку, жорстокі та затяжні громадянські війни в Анголі, Конго, Ліберії, Сьєрра-Леоне багато в чому були обумовлені саме боротьбою за надра цих країн.

Уряди багатьох держав намагаються здійснювати економічні реформи, спрямовані на перехід до ринкових відносин, забезпечення економічної безпеки, інтеграцію у світові господарські процеси.

Проте, здобувши політичну незалежність, молоді держави Африки фактично не стали економічно незалежними.

Основні проблеми африканських країн:  

u зростання залежності від зовнішніх чинників: кон’юнктури на світових товарних ринках, кредитів, закордонних інвестицій;  

u низький рівень розвитку інфраструктури;  

u збереження загальної неграмотності та низької професійної кваліфікації значної частини населення;  

u високий рівень зовнішньої заборгованості;  

u поглиблення екологічної кризи;  

u збільшення соціальної нерівності, низький рівень доходів більшості населення;  

u поширення СНІДу (у деяких країнах кількість інфікованих сягає 75 %), різних хвороб, зростання обороту наркотиків і зброї;  

u міжплеменні конфлікти, громадянські війни і кризи.

На початок XXI ст. у багатьох африканських країнах влада нерідко належить родинам великих власників. Значний вплив на політичну ситуацію здійснюють армія, а також мафіозні структури, пов’язані з наркобізнесом і контрабандою зброї.

Захоплення влади певною релігійно-етнічною групою зумовлює репресії проти інших народностей і племен (Уганда, Руанда, Бурунді та ін.). Опір центральній владі чинять збройні формування різних політичних і релігійно-етнічних угруповань у Чаді, Уганді, Судані, Сомалі, Сьєрра-Леоне й інших країнах. У ході десятків великих збройних конфліктів, які відбулися за постколоніальний період, загинуло близько 10 млн осіб.

Але й «стабільність» політичних еліт при владі призводить до багатьох лих. Так, правителем Зімбабве у 1980–2017 рр. був диктатор Роберт Мугабе. Його волюнтаризм, прихильність до соціалізму через відмову від ринкової економіки призвели країну до стану однієї з 10 найбідніших країн світу. Зімбабвійський долар став «сміттєвою валютою» після того, як інфляція досяг ла 500 млрд відсотків у 2008 р.

Водночас наприкінці ХХ ст. у багатьох країнах Африки намітилися позитивні зміни; почала діяти багатопартійна система.

Проведення XIX Чем піонату світу з футболу в ПАР у 2010 р. стало свідченням прогресу африканських країн. Це був перший спортивний форум такого рівня, який відбувся в Африці.