Архітектура первісного суспільства (I млн. років до н.е. – II тисячоліття до н.е.)
Реферат на тему
Архітектура первісного суспільства (I млн. років до н.е. – II тисячоліття до н.е.)
Історія розвитку людства, отже, й архітектури, поділяється на епохи за типом існуючих суспільних відносин, рівнем виробництва засобів життя та іншими ознаками. Для найдавніших епох становлення людства найбільш розповсюдженою є класифікація за матеріалом, з якого виготовлялися знаряддя праці. Однак через те, що людство в цілому розвивалося нерівномірно, хронологія в заголовку розділу і та, що наводиться далі, може бути прийнята, і то тільки умовно, для Західної Європи. На землі ще й зараз є місця, де люди живуть на низькій стадії цивілізації.
I період – епоха первісною людського стада (вона продовжувалася приблизно до І млн. років до н.е.), коли мавпоподібні люди залежали від природи й майже не виробляли продуктів харчування, а переважно споживали готові продукти природи. За суворих умов льодовикового періоду вони шукали притулку в печерах, що знайдені в багатьох місцях земної кулі, наприклад, Альтаміра – в Іспанії, Ніо – у Франції, Капова печера – на Уралі тощо.
II період – палеоліт, або давньокам'яна доба (І млн. – 12 тис. років до н.е.) – епоха, коли з'явилися перші грубо обколоті кам'яні знаряддя: рубила, скребачки та ін. (рис.1.1). Установився родовий лад, на чолі якого стояла жінка (матріархат), що було пов'язано з груповою формою шлюбу. Господарство, як і раніше, залишалося споживчим (наприклад, загінне мисливство – полювання на великих тварин: мамонтів, носорогів, печерних ведмедів тощо).
Житла палеоліту – це також те, що створено самою природою: скельний навіс, печера, але вже дещо поліпшене людиною – подекуди частково закладали камінням занадто широкий вхід, вирівнювали підлогу, робили сходинки, видовбували ніші та ін. У таких печерах мешкали в середньому 50-60 осіб. Археологічні дослідження печери Кіїк-Коба (рис. 1.2) довели, що первісний колектив мисливців налічував тут від 30 до 50 осіб на площі близько 70 мІ. Приблизно стільки ж мисливців мешкали у печері Фурно-дю-Д'ябл (рис.1.3). Тут камінням заклали занадто широкий вхід, розчистили обвал і потурбувались, аби підлога була досить рівною.
III період – мезоліт, або середньокам'яна доба (близько 12 – 8 тис. років до н.е.). У цю епоху удосконалюються кам'яні знаряддя, з'являється кам'яна сокира, винайдені лук та стріли (рис.1.4). Окрім загону, в котрім бере участь велике число людей, озброєні луками та стрілами мисливці починають здобувати звіра й індивідуально.
Людина будує сезонні стійбища, робить намети зі шкур тварин. Через те, що наявним знаряддям ще не можливо було перерубати товсте дерево для використання його в будівництві, конструктивний каркас житла складався з тонких гілок, а часто і з кісток великих тварин.
У такий спосіб з'явилися перші штучні споруди (рис.1.5). Оскільки засоби й продукти виробництва були спільними, то часто будувалися примітивні курені з жердин, гілок, очерету тощо, котрі вміщували велике число сімей (рід). Прикладом може бути «Довгий дім» ірокезів з багатьма вогнищами у Північній Америці (рис.1.6). Це були видовжені прямокутні будівлі з каркасом із стовпів і жердин. Каркас обшивали великими клаптями деревної кори.Всередині дому вздовж стін обладнували три яруси помостів: у першому – спали, в другому – тримали домашній посуд та ін., у третьому – зберігали запаси необмолоченого маїсу. На кожні чотири приміщення на центральному проході припадало одне вогнище з загальним казаном для приготування їжі. Зазвичай в одному домі було 5-7 вогнищ, а його довжина досягала 10 – 15 м, але існували й доми вдвічі більші за розміром. Подібні великі доми характерні і для ранніх землеробських племен Європи (рис. 1.7).Поступово людина вчилася пристосовувати знаряддя праці для більш витонченої роботи, зокрема, шліфувати (рис.1.12). Це є однією з характерних ознак IV періоду – неоліту, або новокам'яної доби (близько 8 – 4 тис. років до н.е.). У цей час відбулися зрушення і в галузі видобування продуктів харчування: виникло скотарство й удосконалилося землеробство. Таким чином, господарство зі споживчого стає виробляючим. Скотарство, обробіток землі, розвиток гончарної справи (рис. 1.8) потребують постійного житла. Вперше такі житла у нас виявили біля села Трипілля, у п’ятдесяти кілометрах від Києва (рис.1.9). Сплетені з лози й обмазані глиною хатини складалися з кількох приміщень, деякі з них були житловими, а решта відводилися під комори для зберігання запасів. У кожній кімнаті знаходилося вогнище, великі посудини для зберігання борошна, зернотерка; в глибині кімнати розміщувався глиняний жертовник зі статуетками жіночих божеств. Трипільське поселення Коломийщина складається вже не тільки з великих, але і з малих жител (рис.1.10). Вони розміщені двома концентричними колами. Діаметр зовнішнього кола – 170 м. У поселенні мешкало більше 500 осіб.V період – бронзова доба (близько 4 – 2 тис. років до н.е.) – епоха, коли людина освоює плавку металу і виготовляє з нього знаряддя праці. Згодом більш досконалі знаряддя праці, подальший розвиток скотарства і землеробства зробили можливим виробляти продуктів більше, ніж це було потрібно для споживання. Виникає військова демократія – родовий лад з виділенням головного у роді – вождя, чаклуна, шамана тощо. Розвиваються міфологічні уявлення.Грабіжницькі війни між племенами спричиняють необхідність зведення оборонних будівель. Поселення захищаються фортечними стінами. За приклад може правити стародавнє городище Тушемля на Смоленщині (рис.1.11). Площадка цього городища має близький до овалу обрис, її довжина – 35 м, ширина середньої частини – 32 м. Вона захищена кількома рядами дерев'яних стін, а також земляними валами й ровами.
Загальний характер жител, їхньої огорожі, а також місце культової площадки можна побачити на реконструкції поселення Березняки (рис.1.13).
Укріплене поселення стародавніх германців (рис.1.14) має форму кола. Така форма дуже раціональна, бо утворюється найбільша площа, захищена мінімальними за довжиною периметра валами, які в змозі захищати найменше число воїнів. Стіни окремих будівель виконані тут у вигляді тину, обмазаного глиною (рис.1.15).
Формування середовища проживання людини первіснообщинної епохи зумовлене передусім геокліматичними факторами: коливаннями температури, вологістю повітря, характером ландшафту й рослинності, тваринним світом, наявним будівельним матеріалом. Роль геокліматичного зонування в формуванні архітектури пояснює рис.1.16. Перехід від зони до зони – плавний. Екваторіальний клімат дозволяє обходитися майже без одягу й легким житлом. Натомість у поясі вічних снігів, де розвинуте кочове оленярство і відсутні природні матеріали для капітального житла, яке б добре захищало від морозу, функції житла були розподілені між укриттям (легкий чум) і дуже теплим і зручним хутряним одягом. Часто тут будували сховища з блоків щільно втоптаного снігу, які між собою скріплювала швидко замерзаюча вода.Наведемо кілька прикладів житла різних зон. Північноамериканські індіанці зводили конічні намети з жердин, які вкривали березовим лубом або оленячими шкурами (рис.1.17).Африканська хатина, яка для захисту від хижаків і чужинців зведена на дереві (рис.1.18), всередині не розділена на окремі приміщення - це притаманно більшості ранніх первісних жител.
Широкого розповсюдження набули в бронзовому віці будівлі на палях (рис.1.19). Вбиті в дно або в болотистий грунт вони підтримують платформу, на якій зводиться будівля, при цьому палі одночасно використовують як каркас стіни, а їх кінцівки підтримують крокви даху. Залишки будівель на палях знаходять в Італії, Швейцарії, Океанії та інших місцях. Ціле поселення на палях було досліджено на Женевському озері. Воно мало довжину до 360, а ширину – від 30 до 45 м.
Долішня частина давньогрецького дому (рис.1.20) змурована з каменю, горішня – з цегли-сирцю; крокви, стовпи, двері – дерев'яні.
Куполоподібні житла в Енгадині (рис.1.21), зведені в зоні африканських пустель з сильними вітрами, мають обтічну форму, яка запобігає занадто швидкому вивітрюванню змурованих з каміння стін.
Згодом житло сім'ї відривається від родового, стає самостійним (рис.1.22). Хоча таких домів у поселенні досить багато, але нема ще межі, яка б відокремлювала поселення від зовнішнього світу, нема упорядкованого продуманого розміщення домів.
Великих поселень за часів первіснообщинного ладу ще не було. Лише в Малій Азії та Палестині вже в VIII – VI тис. до н.е. виникли розвинуті й багаті поселення (рис.1.24). Це, передусім, Ієрихон (там, де сучасна Герика в Ізраїлі) – місто, котре було засновано в IX тис. до н.е. (рис.1.23). Він став одним із провідних центрів на важливому торговельному шляху. Мешканці Ієрихона швидко багатіли й оточили місто муром (бо було що викрадати і що захищати!) заввишки 5 і товщиною 1,5 м. Уздовж нього проходив рів шириною – 8, глибиною – 2 м. До фортечних укріплень входила і кам'яна башта висотою 9 м. Близько 8000 р. до н.е. в Ієрихоні в куполоподібних будинках жили приблизно 2000 мешканців.
Одним із найдавніших поселень вважають також Чатал-Гуюк в Малій Азії, на теренах сучасної Туреччини (рис.1.25). Близько 6000 р. до н.е. в цьому квітучому місті – осередку гончарства і ткацтва – проживало 5-6 тис. мешканців. Доми з глини стояли впритул один до одного. Щоби потрапити додому, треба було по драбині піднятися на дах, а звідти крізь ляду влізти всередину житла. Це було не дуже зручно, але й ворогам було важко вдертися в таке поселення. В Чатал-Гуюку існувало декілька святилищ. Їх розмальовані релігійними сценами стіни прикрашали гіпсові зображення бичачих голів із справжніми рогами (рис.1.26).
Ми майже нічого не знаємо про подібні міста. Вони були поодинокі і знаходилися далеко одне від одного. Через це культури Ієрихона і Чатал-Гуюка в цивілізації не розвинулись.
У добу бронзи досягли свого найвищого розвитку споруди з великих каменів. Вони одержали загальне найменування мегалітичних. Вертикальні поодинокі камені називали менгірами (від бретонського men – камінь + hir – довгий). Це були, ймовірно, знаки, які відмічали поховання видатних вождів, або тотемні споруди-символи, що відображували легендарне походження роду. Такі камені могли бути необробленими або певної форми (рис.1.27). Їх поверхня інколи вкривалася малюнками або самі вони мали вигляд якихось фігур (рис.1.29).
Інколи кам'яні блоки утворювали довгі «алеї» (рис.1.28). Вчені припускають, що такі «алеї» могли мати ритуальне призначення. Повільний урочистий рух процесії оформлювався, узаконювався і монументалізовувався рядами важких і довговічних каменів, поставлених обабіч шляху. Висота менгірів сягає 4-5 м і більше. Вони поширені на території Північно-Західної Європи, зустрічаються й у Сибіру, на Кавказі, в Криму.
З появою віри в загробне життя люди почали споруджувати монументальні кам'яні гробниці – дольмени (від бретонського dol – стіл + men – камінь). Як правило, це декілька вертикально поставлених плит або брил, що утворюють внутрішнє приміщення, перекрите великими плитами (рис.1.32). Вага кам'яних плит досягає десятків тонн. Є і такі плити, що важать майже сотню тонн (рис.1.30). Інколи дольмен засипали землею, і він опинявся всередині кургану (рис.1.31, 1.33). Дольмени поширені у більшості країн Європи, Азії, Північної Америки. Понад 3000 дольменів вчені обстежили на західному узбережжі Кавказу (рис. 1.32).
Будівництво дольменів, як і інших мегалітичних споруд, починалося з підготовки каменю – його треба було виламати і привезти на місце робіт.
Каміння виламували у такий спосіб. За допомогою кам'яних або бронзових клинів робили у породі розташовані в ряд зарубки, а потім у підготовлені ямки заганяли клини з дерева, намочували їх водою. Деревина набрякала, і в камені з'являлися тріщини. Через те, що кавказькі дольмени зібрані з матеріалу, який легко розколюється (пісковик), то плити відразу ставали досить рівними.
Цей спосіб виламування гірських порід навіть такої твердості, як граніт, добре відомий у будівельній техніці Стародавнього Єгипту з давніх-давен. Застосовували його майже до наших днів.
Але ж вирубані плити треба було ще доставити на місце. І за допомогою котків (однакових круглих колод), мотузок, людської або бичачої сили тягли матеріал до облюбованого куточка, де мав споруджуватися дольмен. Спосіб дуже давній. Так само, вибираючи вільний коток з-під вантажу і підкладаючи його спереду, колись перевезли з Карелії брилу граніту для пам'ятника Петру І в Санкт-Петербурзі.
Плити дольменів на Західному Кавказі досягають ваги понад 7 тонн, а є й такі, що важать більше 25 тонн! Мабуть, на будівництво виходила сила-силенна людей. Вони застосовували важелі, підсипки, внутрішнє риштування, аби плита не завалилася (потім його забирали). Зараз дольмени мовчазні. Але скільки крику й гаму увібрали вони у себе: і ритмічне підганяння (на зразок наших «раз-два взяли!» або «давай-давай!»), і радість удачі, і зойки жаху під час біди...
Усі деталі дольмена, де тільки можливо, входять у пази (деталь на рис.1.32). Вони вишліфувані в бокових плитах, перекритті (ось воно і тримається міцно), в каменях, підкладених під дольмени. Зі східного боку всередину веде круглий отвір діаметром близько 40 см (рис.1.32). Він затулявся кам'яною затичкою такої ж форми. Величезна передня плита має довжину основи 245, висоту – 210, товщину – 57 см.
Більшість дольменів мають трапецієподібний обрис – широку передню частину і вузьку задню, трохи нахилені всередину бокові стіни, а для цього передня й задня плити вгору скошені – вони відповідають формі трапеції. Інакше кажучи, будівельники прагнули всіма засобами зробити свої споруди міцними. Форма дольмена – зрізана піраміда – не випадковість. Вона надзвичайно стійка, тому що конструктивно близька до природних конусоподібних форм. Таку будову мають гори (у них широка основа), за цим принципом ростуть дерева. Стійкість конусу і піраміди пояснюється тим, що центр ваги цих фігур займає центрально-осьове положення. Стародавні архітектори і будівельники чудово знали цю закономірність. Усі будівлі Єгипту, Вавилона, Ассирії були пірамідоподібними – з широкою основою і більш вузькою верхівкою. Навіть давньогрецькі будівлі з колонами різних стилів збудовані з урахуванням цього принципу.
З часом достатня витримка і просушування каменю призводить до того, що поверхня пісковиків міцніє. Цьому сприяють сонячні промені, які ніби сплавляють окремі піщинки.
Будуючи дольмен, людина шляхом нагромадження матеріалу обмежує простір; тут уперше протиставлені несучі частини і такі, які перебувають у спокої, це протиставлення явилося основою архітектури.
Дольмени своїм виглядом справляють враження і моці, і грандіозності, і мовчазної суворості. Можна собі уявити, з яким почуттям власної гідності й творчого задоволення дивилися на ці пам'ятки люди, котрі своїми зусиллями перемагали фізичний опір каменю. Справді, стародавні будівельники були великими майстрами своєї справи.
Найбільш складними мегалітичними спорудами, вірогідно, пов'язаними з обумовленим культовим ритуалом, були кромлехи (від кельтського crom – коло + lech – камінь) – групи каменів, розставлених концентричними колами. Найбільш відомий кромлех Стоунхендж (англ. – «висячі камені»).
У минулому Стоунхенджа виразно виділяються кілька етапів будівництва (рис.1.34). Спочатку десь близько 3100 р. до н.е. виникли рів глибиною 2 м і внутрішній вал (висотою 2 м) у формі кола. Поза цим колом знаходився так званий П'ятковий камінь, а всередині – розташовані по колу, на однаковій відстані одна від одної, ямки зі слідами трупоспалення. Приблизно в 1800 р. до н.е. Стоунхендж набув вигляду, знайомого нам сьогодні: виникло величне кам'яне кільце діаметром 30 м з величезних брил сірого пісковику, перекритих зверху плитами з каменю (рис.1.35). Всередині цього кільця знаходилася ще одна споруда підковоподібної форми. Вона була складена з брил більшого розміру, згрупованих попарно й перекритих третьою – так званих трилітів. Тесані поодинокі камені голубувато-зеленого відтінку – найменші в споруді. Деякі з них створюють немовби невелику самостійну підкову всередині підкови з сірих трилітів, а інші вишиковуються по колу всередині великого кам'яного кільця.
Головна вісь споруди спрямована на північний схід – точно туди, де в найдовші дні встає сонце. Це свідчить на користь того, що скоріше за все це було святилище сонця.
В архітектурній формі Стоунхенджа видно добре обмірковане розв'язання просторової задачі: чітке планування, центр, симетрія, ритм. «Підкова» з п'яти порталів, висота котрих зростає до центру, – це відточена художня ідея. Включити до неї «підкову» з каменів трохи менших і іншого кольору, які стоять могутнім частоколом навколо «олтаря», оточити підкову зовні кільцем голубуватих стовпів, а це кільце – ще одним колом сірих порталів, – це робота,
якої не посоромився б жоден із архітекторів світу, котрі жили в минулому і живуть зараз. Разом із валом, що оточує споруду, з дорогою, яка обтікає П'ятковий камінь, разом із навколишнім краєвидом Стоунхендж являє собою справжній шедевр мистецтва. Він не потребує ніяких скидок на «доісторичне походження».
На рис.1.36 показано, як, вірогідно, велося спорудження Стоунхенджа. В кромлехах уперше з'являються кам'яні балки, укладені на стояках. Це перші стояково-балочні тектонічні системи.
Факт майже повсюдного поширення мегалітичних споруд вказує на те, що вони стали виразниками ідей, котрі були спільними для всіх людей цієї доби, незалежно від їх географічного місцезнаходження. Такою ідеєю могло бути прагнення матеріалізувати усвідомлення значення своєї особи, утвердити її могутність і непохитність, зберегти назавжди пам'ять про неї для нащадків. Не випадково ці камені мали дуже великі розміри та вагу. Слід додати, що вождь вважався також осереддям продуктивних сил природи. Він відповідав за багатий урожай, за численний приплід худоби, народжуваність людей. Після смерті його тінь продовжувала забезпечувати благоденство тим, хто продовжував жити. Потурбувати гробницю – означало знищити чудодійність, її безмежний вплив на все живе...
Таким чином, уже за первіснообщинного ладу формуються перші будівельні навички, освоюються прості конструкції й виробляються прийоми архітектурної композиції. В результаті досягнутого розвитку продуктивних сил та виробничих відносин створюються різні типи жител і поселень, а також з'являються культові споруди. Вдосконалення знарядь праці дозволило задовольнити основні потреби в їжі, одязі та притулку, сприяло виникненню духовних потреб і з часом появленню потреб естетичних, що дало поштовх розвитку мистецтва й архітектури.
Література
Афанасьева В., Луконин В., Померанцева Н. Малая история искусств. История Древнего Востока. – М.: Искусство, 1976. – 290 с., илл.
Бунин А.В. История градостроительного искусства. Том 1. Градостроительство рабовладельческого строя и феодализма. – М.: Стройиздат, 1979. – 495 с., илл.
Всеобщая история архитектуры в 12-ти томах. Том 1. Архитектура древнего мира. Под ред. О.Х.Халпахчьяна. – М.: Стройиздат, 1970. – 510 с., илл.
Всеобщая история архитектуры в 12-ти томах. Том 9. Архитектура Восточной и Юго-Восточной Азии до середины XIX в. Под ред. А.М. Прибыткова. – Л.-М.: Стройиздат, 1971. – 643 с., илл.
Всеобщая история искусств в 6-ти томах. Том 1. Искусство Древнего мира. Под ред. А.Д. Чегодаева. – М.: Искусство, 1956. – 467 с., илл.
Всеобщая история искусств в 6-ти томах. Том 2. Книга 2. Искусство Средних веков. Под ред. Б.В.Веймарна и Ю.Д.Колпинского. М.: Искусство, 1961. – 508 с., илл.
Глазычев В.Л. Зарождение зодчества .– М.: Стройиздат, 1984. – 126 с., илл.
Дженкинс Н. Ладья под пирамидой. – М.: Наука, 1986. – 175 с., илл.
Искржицкий Г.И. Рассказ о градостроительстве. – М.: Стройиздат, 1985. – 127 с., илл.
История Древнего мира в трех книгах. Книга 1. Ранняя древность. Отв. ред. И.М.Дьяконов. – М.: Наука, 1989. – 471 с., илл.
Архітектура первісного суспільства (I млн. років до н.е. – II тисячоліття до н.е.)
Історія розвитку людства, отже, й архітектури, поділяється на епохи за типом існуючих суспільних відносин, рівнем виробництва засобів життя та іншими ознаками. Для найдавніших епох становлення людства найбільш розповсюдженою є класифікація за матеріалом, з якого виготовлялися знаряддя праці. Однак через те, що людство в цілому розвивалося нерівномірно, хронологія в заголовку розділу і та, що наводиться далі, може бути прийнята, і то тільки умовно, для Західної Європи. На землі ще й зараз є місця, де люди живуть на низькій стадії цивілізації.
I період – епоха первісною людського стада (вона продовжувалася приблизно до І млн. років до н.е.), коли мавпоподібні люди залежали від природи й майже не виробляли продуктів харчування, а переважно споживали готові продукти природи. За суворих умов льодовикового періоду вони шукали притулку в печерах, що знайдені в багатьох місцях земної кулі, наприклад, Альтаміра – в Іспанії, Ніо – у Франції, Капова печера – на Уралі тощо.
II період – палеоліт, або давньокам'яна доба (І млн. – 12 тис. років до н.е.) – епоха, коли з'явилися перші грубо обколоті кам'яні знаряддя: рубила, скребачки та ін. (рис.1.1). Установився родовий лад, на чолі якого стояла жінка (матріархат), що було пов'язано з груповою формою шлюбу. Господарство, як і раніше, залишалося споживчим (наприклад, загінне мисливство – полювання на великих тварин: мамонтів, носорогів, печерних ведмедів тощо).
Житла палеоліту – це також те, що створено самою природою: скельний навіс, печера, але вже дещо поліпшене людиною – подекуди частково закладали камінням занадто широкий вхід, вирівнювали підлогу, робили сходинки, видовбували ніші та ін. У таких печерах мешкали в середньому 50-60 осіб. Археологічні дослідження печери Кіїк-Коба (рис. 1.2) довели, що первісний колектив мисливців налічував тут від 30 до 50 осіб на площі близько 70 мІ. Приблизно стільки ж мисливців мешкали у печері Фурно-дю-Д'ябл (рис.1.3). Тут камінням заклали занадто широкий вхід, розчистили обвал і потурбувались, аби підлога була досить рівною.
III період – мезоліт, або середньокам'яна доба (близько 12 – 8 тис. років до н.е.). У цю епоху удосконалюються кам'яні знаряддя, з'являється кам'яна сокира, винайдені лук та стріли (рис.1.4). Окрім загону, в котрім бере участь велике число людей, озброєні луками та стрілами мисливці починають здобувати звіра й індивідуально.
Людина будує сезонні стійбища, робить намети зі шкур тварин. Через те, що наявним знаряддям ще не можливо було перерубати товсте дерево для використання його в будівництві, конструктивний каркас житла складався з тонких гілок, а часто і з кісток великих тварин.
У такий спосіб з'явилися перші штучні споруди (рис.1.5). Оскільки засоби й продукти виробництва були спільними, то часто будувалися примітивні курені з жердин, гілок, очерету тощо, котрі вміщували велике число сімей (рід). Прикладом може бути «Довгий дім» ірокезів з багатьма вогнищами у Північній Америці (рис.1.6). Це були видовжені прямокутні будівлі з каркасом із стовпів і жердин. Каркас обшивали великими клаптями деревної кори.Всередині дому вздовж стін обладнували три яруси помостів: у першому – спали, в другому – тримали домашній посуд та ін., у третьому – зберігали запаси необмолоченого маїсу. На кожні чотири приміщення на центральному проході припадало одне вогнище з загальним казаном для приготування їжі. Зазвичай в одному домі було 5-7 вогнищ, а його довжина досягала 10 – 15 м, але існували й доми вдвічі більші за розміром. Подібні великі доми характерні і для ранніх землеробських племен Європи (рис. 1.7).Поступово людина вчилася пристосовувати знаряддя праці для більш витонченої роботи, зокрема, шліфувати (рис.1.12). Це є однією з характерних ознак IV періоду – неоліту, або новокам'яної доби (близько 8 – 4 тис. років до н.е.). У цей час відбулися зрушення і в галузі видобування продуктів харчування: виникло скотарство й удосконалилося землеробство. Таким чином, господарство зі споживчого стає виробляючим. Скотарство, обробіток землі, розвиток гончарної справи (рис. 1.8) потребують постійного житла. Вперше такі житла у нас виявили біля села Трипілля, у п’ятдесяти кілометрах від Києва (рис.1.9). Сплетені з лози й обмазані глиною хатини складалися з кількох приміщень, деякі з них були житловими, а решта відводилися під комори для зберігання запасів. У кожній кімнаті знаходилося вогнище, великі посудини для зберігання борошна, зернотерка; в глибині кімнати розміщувався глиняний жертовник зі статуетками жіночих божеств. Трипільське поселення Коломийщина складається вже не тільки з великих, але і з малих жител (рис.1.10). Вони розміщені двома концентричними колами. Діаметр зовнішнього кола – 170 м. У поселенні мешкало більше 500 осіб.V період – бронзова доба (близько 4 – 2 тис. років до н.е.) – епоха, коли людина освоює плавку металу і виготовляє з нього знаряддя праці. Згодом більш досконалі знаряддя праці, подальший розвиток скотарства і землеробства зробили можливим виробляти продуктів більше, ніж це було потрібно для споживання. Виникає військова демократія – родовий лад з виділенням головного у роді – вождя, чаклуна, шамана тощо. Розвиваються міфологічні уявлення.Грабіжницькі війни між племенами спричиняють необхідність зведення оборонних будівель. Поселення захищаються фортечними стінами. За приклад може правити стародавнє городище Тушемля на Смоленщині (рис.1.11). Площадка цього городища має близький до овалу обрис, її довжина – 35 м, ширина середньої частини – 32 м. Вона захищена кількома рядами дерев'яних стін, а також земляними валами й ровами.
Загальний характер жител, їхньої огорожі, а також місце культової площадки можна побачити на реконструкції поселення Березняки (рис.1.13).
Укріплене поселення стародавніх германців (рис.1.14) має форму кола. Така форма дуже раціональна, бо утворюється найбільша площа, захищена мінімальними за довжиною периметра валами, які в змозі захищати найменше число воїнів. Стіни окремих будівель виконані тут у вигляді тину, обмазаного глиною (рис.1.15).
Формування середовища проживання людини первіснообщинної епохи зумовлене передусім геокліматичними факторами: коливаннями температури, вологістю повітря, характером ландшафту й рослинності, тваринним світом, наявним будівельним матеріалом. Роль геокліматичного зонування в формуванні архітектури пояснює рис.1.16. Перехід від зони до зони – плавний. Екваторіальний клімат дозволяє обходитися майже без одягу й легким житлом. Натомість у поясі вічних снігів, де розвинуте кочове оленярство і відсутні природні матеріали для капітального житла, яке б добре захищало від морозу, функції житла були розподілені між укриттям (легкий чум) і дуже теплим і зручним хутряним одягом. Часто тут будували сховища з блоків щільно втоптаного снігу, які між собою скріплювала швидко замерзаюча вода.Наведемо кілька прикладів житла різних зон. Північноамериканські індіанці зводили конічні намети з жердин, які вкривали березовим лубом або оленячими шкурами (рис.1.17).Африканська хатина, яка для захисту від хижаків і чужинців зведена на дереві (рис.1.18), всередині не розділена на окремі приміщення - це притаманно більшості ранніх первісних жител.
Широкого розповсюдження набули в бронзовому віці будівлі на палях (рис.1.19). Вбиті в дно або в болотистий грунт вони підтримують платформу, на якій зводиться будівля, при цьому палі одночасно використовують як каркас стіни, а їх кінцівки підтримують крокви даху. Залишки будівель на палях знаходять в Італії, Швейцарії, Океанії та інших місцях. Ціле поселення на палях було досліджено на Женевському озері. Воно мало довжину до 360, а ширину – від 30 до 45 м.
Долішня частина давньогрецького дому (рис.1.20) змурована з каменю, горішня – з цегли-сирцю; крокви, стовпи, двері – дерев'яні.
Куполоподібні житла в Енгадині (рис.1.21), зведені в зоні африканських пустель з сильними вітрами, мають обтічну форму, яка запобігає занадто швидкому вивітрюванню змурованих з каміння стін.
Згодом житло сім'ї відривається від родового, стає самостійним (рис.1.22). Хоча таких домів у поселенні досить багато, але нема ще межі, яка б відокремлювала поселення від зовнішнього світу, нема упорядкованого продуманого розміщення домів.
Великих поселень за часів первіснообщинного ладу ще не було. Лише в Малій Азії та Палестині вже в VIII – VI тис. до н.е. виникли розвинуті й багаті поселення (рис.1.24). Це, передусім, Ієрихон (там, де сучасна Герика в Ізраїлі) – місто, котре було засновано в IX тис. до н.е. (рис.1.23). Він став одним із провідних центрів на важливому торговельному шляху. Мешканці Ієрихона швидко багатіли й оточили місто муром (бо було що викрадати і що захищати!) заввишки 5 і товщиною 1,5 м. Уздовж нього проходив рів шириною – 8, глибиною – 2 м. До фортечних укріплень входила і кам'яна башта висотою 9 м. Близько 8000 р. до н.е. в Ієрихоні в куполоподібних будинках жили приблизно 2000 мешканців.
Одним із найдавніших поселень вважають також Чатал-Гуюк в Малій Азії, на теренах сучасної Туреччини (рис.1.25). Близько 6000 р. до н.е. в цьому квітучому місті – осередку гончарства і ткацтва – проживало 5-6 тис. мешканців. Доми з глини стояли впритул один до одного. Щоби потрапити додому, треба було по драбині піднятися на дах, а звідти крізь ляду влізти всередину житла. Це було не дуже зручно, але й ворогам було важко вдертися в таке поселення. В Чатал-Гуюку існувало декілька святилищ. Їх розмальовані релігійними сценами стіни прикрашали гіпсові зображення бичачих голів із справжніми рогами (рис.1.26).
Ми майже нічого не знаємо про подібні міста. Вони були поодинокі і знаходилися далеко одне від одного. Через це культури Ієрихона і Чатал-Гуюка в цивілізації не розвинулись.
У добу бронзи досягли свого найвищого розвитку споруди з великих каменів. Вони одержали загальне найменування мегалітичних. Вертикальні поодинокі камені називали менгірами (від бретонського men – камінь + hir – довгий). Це були, ймовірно, знаки, які відмічали поховання видатних вождів, або тотемні споруди-символи, що відображували легендарне походження роду. Такі камені могли бути необробленими або певної форми (рис.1.27). Їх поверхня інколи вкривалася малюнками або самі вони мали вигляд якихось фігур (рис.1.29).
Інколи кам'яні блоки утворювали довгі «алеї» (рис.1.28). Вчені припускають, що такі «алеї» могли мати ритуальне призначення. Повільний урочистий рух процесії оформлювався, узаконювався і монументалізовувався рядами важких і довговічних каменів, поставлених обабіч шляху. Висота менгірів сягає 4-5 м і більше. Вони поширені на території Північно-Західної Європи, зустрічаються й у Сибіру, на Кавказі, в Криму.
З появою віри в загробне життя люди почали споруджувати монументальні кам'яні гробниці – дольмени (від бретонського dol – стіл + men – камінь). Як правило, це декілька вертикально поставлених плит або брил, що утворюють внутрішнє приміщення, перекрите великими плитами (рис.1.32). Вага кам'яних плит досягає десятків тонн. Є і такі плити, що важать майже сотню тонн (рис.1.30). Інколи дольмен засипали землею, і він опинявся всередині кургану (рис.1.31, 1.33). Дольмени поширені у більшості країн Європи, Азії, Північної Америки. Понад 3000 дольменів вчені обстежили на західному узбережжі Кавказу (рис. 1.32).
Будівництво дольменів, як і інших мегалітичних споруд, починалося з підготовки каменю – його треба було виламати і привезти на місце робіт.
Каміння виламували у такий спосіб. За допомогою кам'яних або бронзових клинів робили у породі розташовані в ряд зарубки, а потім у підготовлені ямки заганяли клини з дерева, намочували їх водою. Деревина набрякала, і в камені з'являлися тріщини. Через те, що кавказькі дольмени зібрані з матеріалу, який легко розколюється (пісковик), то плити відразу ставали досить рівними.
Цей спосіб виламування гірських порід навіть такої твердості, як граніт, добре відомий у будівельній техніці Стародавнього Єгипту з давніх-давен. Застосовували його майже до наших днів.
Але ж вирубані плити треба було ще доставити на місце. І за допомогою котків (однакових круглих колод), мотузок, людської або бичачої сили тягли матеріал до облюбованого куточка, де мав споруджуватися дольмен. Спосіб дуже давній. Так само, вибираючи вільний коток з-під вантажу і підкладаючи його спереду, колись перевезли з Карелії брилу граніту для пам'ятника Петру І в Санкт-Петербурзі.
Плити дольменів на Західному Кавказі досягають ваги понад 7 тонн, а є й такі, що важать більше 25 тонн! Мабуть, на будівництво виходила сила-силенна людей. Вони застосовували важелі, підсипки, внутрішнє риштування, аби плита не завалилася (потім його забирали). Зараз дольмени мовчазні. Але скільки крику й гаму увібрали вони у себе: і ритмічне підганяння (на зразок наших «раз-два взяли!» або «давай-давай!»), і радість удачі, і зойки жаху під час біди...
Усі деталі дольмена, де тільки можливо, входять у пази (деталь на рис.1.32). Вони вишліфувані в бокових плитах, перекритті (ось воно і тримається міцно), в каменях, підкладених під дольмени. Зі східного боку всередину веде круглий отвір діаметром близько 40 см (рис.1.32). Він затулявся кам'яною затичкою такої ж форми. Величезна передня плита має довжину основи 245, висоту – 210, товщину – 57 см.
Більшість дольменів мають трапецієподібний обрис – широку передню частину і вузьку задню, трохи нахилені всередину бокові стіни, а для цього передня й задня плити вгору скошені – вони відповідають формі трапеції. Інакше кажучи, будівельники прагнули всіма засобами зробити свої споруди міцними. Форма дольмена – зрізана піраміда – не випадковість. Вона надзвичайно стійка, тому що конструктивно близька до природних конусоподібних форм. Таку будову мають гори (у них широка основа), за цим принципом ростуть дерева. Стійкість конусу і піраміди пояснюється тим, що центр ваги цих фігур займає центрально-осьове положення. Стародавні архітектори і будівельники чудово знали цю закономірність. Усі будівлі Єгипту, Вавилона, Ассирії були пірамідоподібними – з широкою основою і більш вузькою верхівкою. Навіть давньогрецькі будівлі з колонами різних стилів збудовані з урахуванням цього принципу.
З часом достатня витримка і просушування каменю призводить до того, що поверхня пісковиків міцніє. Цьому сприяють сонячні промені, які ніби сплавляють окремі піщинки.
Будуючи дольмен, людина шляхом нагромадження матеріалу обмежує простір; тут уперше протиставлені несучі частини і такі, які перебувають у спокої, це протиставлення явилося основою архітектури.
Дольмени своїм виглядом справляють враження і моці, і грандіозності, і мовчазної суворості. Можна собі уявити, з яким почуттям власної гідності й творчого задоволення дивилися на ці пам'ятки люди, котрі своїми зусиллями перемагали фізичний опір каменю. Справді, стародавні будівельники були великими майстрами своєї справи.
Найбільш складними мегалітичними спорудами, вірогідно, пов'язаними з обумовленим культовим ритуалом, були кромлехи (від кельтського crom – коло + lech – камінь) – групи каменів, розставлених концентричними колами. Найбільш відомий кромлех Стоунхендж (англ. – «висячі камені»).
У минулому Стоунхенджа виразно виділяються кілька етапів будівництва (рис.1.34). Спочатку десь близько 3100 р. до н.е. виникли рів глибиною 2 м і внутрішній вал (висотою 2 м) у формі кола. Поза цим колом знаходився так званий П'ятковий камінь, а всередині – розташовані по колу, на однаковій відстані одна від одної, ямки зі слідами трупоспалення. Приблизно в 1800 р. до н.е. Стоунхендж набув вигляду, знайомого нам сьогодні: виникло величне кам'яне кільце діаметром 30 м з величезних брил сірого пісковику, перекритих зверху плитами з каменю (рис.1.35). Всередині цього кільця знаходилася ще одна споруда підковоподібної форми. Вона була складена з брил більшого розміру, згрупованих попарно й перекритих третьою – так званих трилітів. Тесані поодинокі камені голубувато-зеленого відтінку – найменші в споруді. Деякі з них створюють немовби невелику самостійну підкову всередині підкови з сірих трилітів, а інші вишиковуються по колу всередині великого кам'яного кільця.
Головна вісь споруди спрямована на північний схід – точно туди, де в найдовші дні встає сонце. Це свідчить на користь того, що скоріше за все це було святилище сонця.
В архітектурній формі Стоунхенджа видно добре обмірковане розв'язання просторової задачі: чітке планування, центр, симетрія, ритм. «Підкова» з п'яти порталів, висота котрих зростає до центру, – це відточена художня ідея. Включити до неї «підкову» з каменів трохи менших і іншого кольору, які стоять могутнім частоколом навколо «олтаря», оточити підкову зовні кільцем голубуватих стовпів, а це кільце – ще одним колом сірих порталів, – це робота,
якої не посоромився б жоден із архітекторів світу, котрі жили в минулому і живуть зараз. Разом із валом, що оточує споруду, з дорогою, яка обтікає П'ятковий камінь, разом із навколишнім краєвидом Стоунхендж являє собою справжній шедевр мистецтва. Він не потребує ніяких скидок на «доісторичне походження».
На рис.1.36 показано, як, вірогідно, велося спорудження Стоунхенджа. В кромлехах уперше з'являються кам'яні балки, укладені на стояках. Це перші стояково-балочні тектонічні системи.
Факт майже повсюдного поширення мегалітичних споруд вказує на те, що вони стали виразниками ідей, котрі були спільними для всіх людей цієї доби, незалежно від їх географічного місцезнаходження. Такою ідеєю могло бути прагнення матеріалізувати усвідомлення значення своєї особи, утвердити її могутність і непохитність, зберегти назавжди пам'ять про неї для нащадків. Не випадково ці камені мали дуже великі розміри та вагу. Слід додати, що вождь вважався також осереддям продуктивних сил природи. Він відповідав за багатий урожай, за численний приплід худоби, народжуваність людей. Після смерті його тінь продовжувала забезпечувати благоденство тим, хто продовжував жити. Потурбувати гробницю – означало знищити чудодійність, її безмежний вплив на все живе...
Таким чином, уже за первіснообщинного ладу формуються перші будівельні навички, освоюються прості конструкції й виробляються прийоми архітектурної композиції. В результаті досягнутого розвитку продуктивних сил та виробничих відносин створюються різні типи жител і поселень, а також з'являються культові споруди. Вдосконалення знарядь праці дозволило задовольнити основні потреби в їжі, одязі та притулку, сприяло виникненню духовних потреб і з часом появленню потреб естетичних, що дало поштовх розвитку мистецтва й архітектури.
Література
Афанасьева В., Луконин В., Померанцева Н. Малая история искусств. История Древнего Востока. – М.: Искусство, 1976. – 290 с., илл.
Бунин А.В. История градостроительного искусства. Том 1. Градостроительство рабовладельческого строя и феодализма. – М.: Стройиздат, 1979. – 495 с., илл.
Всеобщая история архитектуры в 12-ти томах. Том 1. Архитектура древнего мира. Под ред. О.Х.Халпахчьяна. – М.: Стройиздат, 1970. – 510 с., илл.
Всеобщая история архитектуры в 12-ти томах. Том 9. Архитектура Восточной и Юго-Восточной Азии до середины XIX в. Под ред. А.М. Прибыткова. – Л.-М.: Стройиздат, 1971. – 643 с., илл.
Всеобщая история искусств в 6-ти томах. Том 1. Искусство Древнего мира. Под ред. А.Д. Чегодаева. – М.: Искусство, 1956. – 467 с., илл.
Всеобщая история искусств в 6-ти томах. Том 2. Книга 2. Искусство Средних веков. Под ред. Б.В.Веймарна и Ю.Д.Колпинского. М.: Искусство, 1961. – 508 с., илл.
Глазычев В.Л. Зарождение зодчества .– М.: Стройиздат, 1984. – 126 с., илл.
Дженкинс Н. Ладья под пирамидой. – М.: Наука, 1986. – 175 с., илл.
Искржицкий Г.И. Рассказ о градостроительстве. – М.: Стройиздат, 1985. – 127 с., илл.
История Древнего мира в трех книгах. Книга 1. Ранняя древность. Отв. ред. И.М.Дьяконов. – М.: Наука, 1989. – 471 с., илл.
