Мораль і право, моральність і законність: проблеми співвідношення і взаємодії
Єнтіс М.Є., Миколаївський комплекс Одеської національної юридичної академії
Мораль і право, моральність і законність: проблеми співвідношення і взаємодії
Зазначена проблема є однією з основних у теорії права, і в нинішніх умовах існування всього пострадянського, у тому числі українського, суспільства є найактуальнішою. У статті робиться спроба на конкретному історичному прикладі показати проблему взаємодії норм моралі і права. Мова йде про Державний комітет з надзвичайного стану в СРСР (рос. - ГКЧП). Оцінка діяльності цього органу дуже суперечлива (особливо, що стосується моральності). В основному суперечки зводяться до питання: "Чого ж хотіли члени ДКНС - збереження СРСР чи збереження своїх посад?" Для відповіді на це запитання потрібен аналіз не тільки серпневих подій 1991 року, а і всього періоду "перебудови" (1985-1991 рр.), економічного і політичного становища, в якому опинився Радянський Союз до 19 серпня 1991 року.
The author tries to show in the article on a concrete historical example the problem of interaction of norms of morals and the law. This problem is one of the cores in the theory of the law and is very actual in modern conditions of existence of all postsoviet society, including the Ukrainian society.
Прихід до влади у березні 1985 року М.С. Горбачова пов'язаний з початком т.зв. "перебудови" - політики, спрямованої, по-перше, на реформування економіки і демократизації суспільного життя.
Економіка СРСР розвивалася екстенсивним шляхом, тобто перш за все за рахунок використання додаткових матеріальних і людських ресурсів, а не за рахунок технічного прогресу. Вже у 70-х роках стало зрозумілим, що цей метод себе вичерпав, у економіці почали поширюватися "застійні" явища, які перш за все проявилися у падінні рівня промислового виробництва. Відсутність конкуренції на внутрішньому ринку призвела до погіршення якості товарів. "Холодна війна" і гонка озброєнь вимагали величезних бюджетних витрат у сфері воєнно-промислового комплексу. Необхідність економічних реформ була очевидною, але економічна політика Горбачова
характеризувалась непослідовністю і відсутністю стратегічної лінії. Так, у 1986 р. було дозволено
створювати незалежні від держави кооперативи, але одночасно була розпочата боротьба проти нетрудових доходів. В 1987 р. приймається Закон "Про державне підприємство (об'єднання)", який розширював права підприємств, але не скорочував реальних повноважень керуючих економікою міністерств та відомств.
У внутрішній політиці відбуваються кардинальні зміни. Після ХІХ партконференції (червень-липень 1988 р.) за пропозицією М.С. Горбачова Верховна Рада СРСР вносить зміни до Конституції, за якими вищим органом державної влади став З'їзд народних депутатів СРСР, що обирав Верховну Раду СРСР. На І З'їзді народних депутатів (травень-червень 1989 р.) М.С. Горбачов проголосив нову мету - перехід до правової держави. У цьому також проявляється передчасність і непослідовність його дій. Неможливо побудувати правову державу без сильного громадянського суспільства, яке засноване на принципах демократизму, верховенства права і високої правової культури населення. Для переходу до правової держави потрібно перш за все гарантувати в повній мірі реалізацію принципу "народ - єдине джерело влади", здійснити поділ влади, створити і гарантувати реалізацію механізму "стримувань і противаг". Конституція СРСР в принципі виключала можливість існування правової держави, тому що у статті 6 прямо проголошувалося: "Керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи, державних і суспільних організацій є Комуністична партія Радянського Союзу" [1]. КПРС була основою радянського суспільства і держави, ідеологія і політика партії формувала і розвивала у людей високі моральні цінності, принципи і норми, існувала система партійного контролю за дотриманням цих принципів і норм у суспільному і приватному житті. Навіть не на дуже високу державну посаду міг бути призначений тільки член КПРС. У СРСР склалася своя система розвитку суспільства і держави, яка була нерозривно пов'язана з партією. Тому демократизація і побудова правової держави повинні були здійснюватись поступово, мати чітко визначені цілі і способи їх досягнення. Політика демократизації і гласності давала можливість народу висловити своє дійсне ставлення до внутрішнього становища, дій керівників держави, створювала умови для виникнення політичних партій і течій. Але з цього приводу справедливо зазначав колишній керівник Апарату Президента СРСР В. Болдін: "Эти процессы, несомненно, следовало бы оценить положительно, если бы для них были созданы соответствующие предпосылки, если бы культура нашего общества, демократические традиции имели более глубокие корни и смогли бы заблокировать экстремизм некоторых лидеров, части населения" [2]. Дії Горбачова могли викликати тільки негативні наслідки. Криза, яка охопила країну, поширилась і на правлячу партію. Розпочався масовий вихід з КПРС, її залишили компартії Литви, Латвії і Естонії; у самій КПРС утворилось кілька фракцій.
ІІІ З'їзд народних депутатів (березень 1990 р.) відмінив 6-ту статтю Конституції. Розпочата непослідовною і непродуманою політикою демократизації і гласності моральна деградація суспільства отримала законодавчо оформлене довершення.
Ослаблення центральної влади призвело до росту сепаратизму союзних республік і загострення міжнаціональних конфліктів. Парламенти усіх союзних республік прийняли декларації про державний суверенітет і про пріоритет республіканських законів перед союзними. У правовій сфері розпочинається вкрай негативне явище - "війна законів", тому що основу радянського законодавства складали
закони Союзу РСР і вони продовжували діяти.
Центр втрачав контроль над ситуацією. СРСР стояв на грані розпаду, куди його поставила непослідовна і непродумана в усіх основних сферах політика "перебудови". Знаходячись у такому стані Президент СРСР Горбачов (обраний Президентом ІІІ З'їздом народних депутатів) і керівники дев' яти союзних республік розпочали переговори про заключення союзного договору, проект якого передбачав перерозподіл повноважень, і т. ч. утворення Союзу Суверенних Держав. У преамбулі цього проекту йшлося: "Держави, що підписали даний договір... вирішили на нових засадах створити Союз Суверенних Держав" [3]. В розділі 1 "Основні принципи" зокрема зазначалося: "Союз Суверенних Держав (ССД) - конфедеративна демократична держава." [4]. Підписання союзного договору було призначено на 20 серпня 1991 року. Але на загальносоюзний референдум, проведений 17 березня 1991 року було винесене питання: "Чи вважаєте Ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновлену федерацію рівноправних суверенних республік?.." [5].
Центральна комісія референдуму СРСР встановила:
По СРСР в цілому:
У списки громадян, які мають право брати участь у референдумі СРСР, було включено 185.647.355 чоловік; брали участь у голосуванні 148.574.606 чоловік, або 80,0 процентів.
З них відповіли:
"Так" - 113.512.812 чоловік, або 76,4 процента;
"Ні" - 32.303.977 чоловік, або 21,7 процента.
Визнані недійсними - 2.757.817 бюлетенів, або 1,9 процента [6].
Результати референдуму підтвердили прагнення народів СРСР зберегти державу, а керівники союзних республік і Президент СРСР М.С. Горбачов спрямовували дії на фактичний розпад СРСР (замість збереження СРСР як оновленої федерації - створення "конфедеративної держави"). В таких умовах вищі керівники держави - віце-президент СРСР Г. Янаєв, перший заступник Голови Ради Оборони СРСР О. Бакланов, прем'єр-міністр В. Павлов - оголосили в "окремих місцевостях" СРСР надзвичайний стан. Для керівництва державою був створений Державний комітет з надзвичайного стану в СРСР, якому передавалась вся повнота влади. До ДКНС, окрім зазначених осіб, ввійшли також міністр оборони Д. Язов, голова КДБ В. Крючков, міністр внутрішніх справ Б. Пуго, голова Державного комітету телебачення і радіомовлення Тізяков і голова Селянського союзу Стародубцев. У "Зверненні до радянського народу" члени ДКНС констатували становище в економічному і внутрішньополітичному житті. Справедливо зазначалося: "Розпочата за ініціативою М. С. Горбачова політика реформ, задумана як засіб забезпечення динамічного розвитку країни і демократизації суспільного життя, в силу низки причин зайшла в тупик. На зміну колишньому ентузіазму і надіям прийшли зневіра, апатія та відчай. Влада на усіх рівнях втратила довіру суспільства. ...Країна по суті стала некерованою" [7]. Підписання союзного договору призвело би, всупереч результатам референдуму 17 березня 1991 року, до фактичного припинення існування СРСР. Тому у "Зверненні до радянського народу" цілком справедливо зазначалося: "Розтоптані результати загальнонаціонального референдуму про єдність Вітчизни. Яким бути суспільному ладу повинен вирішувати народ, а його намагаються позбавити цього права" [8].
Було б невірним стверджувати, що ДКНС не користувався довірою у суспільстві. Деякі політичні партії висловили йому свою підтримку. Так, вища рада Ліберально- демократичної партії Радянського Союзу заявила про "повну підтримку переходу всієї повноти влади на всієї території СРСР до Державного комітету з надзвичайного стану в СРСР." [9]. У зверненні вища рада партії підкреслювала, що "у зв'язку зі створенням ДКНС виникла реальна можливість зупинити внутрішню громадянську війну, розпад економіки і як наслідок - голод та зубожіння народу" [10].
Виходячи з виключно юридичної оцінки створення і діяльності ДКНС, автор вважає цей орган незаконним в силу наступних причин:
У якості підстави для видання указу віце- президента СРСР про неможливість виконання М.С. Горбачовим своїх обов'язків Президента СРСР за станом здоров'я було використане посилання на ст. 127-7 Конституції СРСР. Дана стаття передбачає перехід повноважень Президента СРСР віце- президенту при наявності інформації від самого Президента і висновку компетентної медичної комісії. Такі документи на момент опублікування указу віце-президента були відсутніми.
З приводу введення надзвичайного стану треба зазначити, що у законодавстві були чітко зазначені органи, які можуть вводити надзвичайний стан. Конституція СРСР і Закон СРСР "Про правовий режим надзвичайного стану" від 3 квітня 1990 року не передбачали введення надзвичайного стану групою посадових осіб (Янаєв, Бакланов, Павлов) і створення такого органу як Державний комітет з надзвичайного стану в СРСР. Згідно Закону режим надзвичайного стану вводиться зі згоди Президії Верховної Ради відповідної республіки, на території якої вводиться відповідний режим, до того ж у заяві, яку підписали Янаєв, Бакланов і Павлов, не були зазначені територіальні кордони дії надзвичайного стану, що також суперечить Закону.
В більшості випадків порушення норм права є аморальним. Але право не може передбачити усієї повноти суспільних відносин, тому що вони знаходяться у постійному розвитку. Членів ДКНС до такого кроку змусило внутрішнє становище в СРСР - розпад єдиної економічної системи, міжнаціональні конфлікти, як наслідок сплеску сепаратизму союзних республік і ослаблення центральної влади, фактичний розпад КПРС, яка була основою радянського суспільства, і, як наслідок, посилення аморальних тенденцій у суспільному і приватному житті. Але останнім поштовхом до створення ДКНС і введення надзвичайного стану стала домовленість М.С.Горбачова з лідерами дев'яти союзних республік про підписання союзного договору, який передбачав фактичний розпад СРСР. Їх дії повністю ігнорували результати народного волевиявлення, що є у вищій мірі не тільки аморальним, але і протизаконним. У суспільстві не було проведено обговорення проекту союзного договору, навіть опублікованим він був лише у листопаді 1991 року. Виходячи з ситуації, яка склалася в СРСР, можна стверджувати, що створення ДКНС і введення надзвичайного стану було в прямому сенсі спробою врятувати країну.
Сучасна історична наука, як російська, так і українська, говорять про ДКНС виключно як про спробу державного перевороту, розглядаючи дії вищих керівників держави у серпні 1991 року як бажання повернути країну в минуле чи навіть реставрувати сталінізм. Можливо створити таке враження про них потрібно було тим, хто насправді намагався зруйнувати державу. Члени ДКНС у своєму Зверненні до народу виступили проти розпаду СРСР, вони заявили, що підтримують курс реформ з використанням ринкових механізмів, подальшу демократизацію суспільства. У Зверненні до народу йшлося і про інші поступові перетворення в країні. Можливо, для припинення розпаду держави були потрібні більш вагомі аргументи. Але якщо сумніватися у правильності прийнятих рішень, з усією впевненістю можна стверджувати - у ДКНС навіть не розглядалися питання про фізичну ліквідацію Горбачова, Єльцина чи інших опонентів, у цьому неконституційному органі не було людей, які б віддали наказ стріляти у демонстрантів, інших т.зв. "захисників Білого дому". Але такі державні діячі виявились у 1993 році у незалежній Росії. У березні Президент Б.М. Єльцин видав антиконституційний указ, за яким втрачали силу всі акти парламенту, які суперечили указам Президента, а після загострення протиріч - у жовтні цього ж року "демократично налаштовані" політичні діячі на чолі з Президентом віддали наказ про обстріл будинку парламенту. У результаті конфлікту загинуло понад 150 чоловік.
19 серпня 1991 року Б.М. Єльцин закликав
об'єднатися проти "правого
антиконституційного перевороту", а два роки потому для утримання влади сам не зупинився перед протизаконними діями, які потягли численні людські жертви.
З формально-юридичної точки зору вихід за рамки закону не може бути здійснений попри все. Але чи можливе порушення закону (без будь-яких тяжких наслідків і якщо інше неможливе у даній ситуації) для зупинення тих, хто своїми діями порушує закон, ігноруючи законне волевиявлення громадян, фактично
ЛІТЕРАТУРА
Внеочередная Седьмая Сессия Верховного Совета СССР: Стенограф. отчёт. - М., 1977. - С. 472.
Болдин В.И. Крушение пьедестала. - М., 1995. - С. 433.
// Правда. - 1991, 27 ноября.
Там само.
// Известия. - 1991, 27 марта. - С. 2.
Там само.
// Правда. - 1991, 20 августа. - С. 1.
Там само.
// Правда. - 1991, 20 августа. - С. 2.
Там само.
Мораль і право, моральність і законність: проблеми співвідношення і взаємодії
Зазначена проблема є однією з основних у теорії права, і в нинішніх умовах існування всього пострадянського, у тому числі українського, суспільства є найактуальнішою. У статті робиться спроба на конкретному історичному прикладі показати проблему взаємодії норм моралі і права. Мова йде про Державний комітет з надзвичайного стану в СРСР (рос. - ГКЧП). Оцінка діяльності цього органу дуже суперечлива (особливо, що стосується моральності). В основному суперечки зводяться до питання: "Чого ж хотіли члени ДКНС - збереження СРСР чи збереження своїх посад?" Для відповіді на це запитання потрібен аналіз не тільки серпневих подій 1991 року, а і всього періоду "перебудови" (1985-1991 рр.), економічного і політичного становища, в якому опинився Радянський Союз до 19 серпня 1991 року.
The author tries to show in the article on a concrete historical example the problem of interaction of norms of morals and the law. This problem is one of the cores in the theory of the law and is very actual in modern conditions of existence of all postsoviet society, including the Ukrainian society.
Прихід до влади у березні 1985 року М.С. Горбачова пов'язаний з початком т.зв. "перебудови" - політики, спрямованої, по-перше, на реформування економіки і демократизації суспільного життя.
Економіка СРСР розвивалася екстенсивним шляхом, тобто перш за все за рахунок використання додаткових матеріальних і людських ресурсів, а не за рахунок технічного прогресу. Вже у 70-х роках стало зрозумілим, що цей метод себе вичерпав, у економіці почали поширюватися "застійні" явища, які перш за все проявилися у падінні рівня промислового виробництва. Відсутність конкуренції на внутрішньому ринку призвела до погіршення якості товарів. "Холодна війна" і гонка озброєнь вимагали величезних бюджетних витрат у сфері воєнно-промислового комплексу. Необхідність економічних реформ була очевидною, але економічна політика Горбачова
характеризувалась непослідовністю і відсутністю стратегічної лінії. Так, у 1986 р. було дозволено
створювати незалежні від держави кооперативи, але одночасно була розпочата боротьба проти нетрудових доходів. В 1987 р. приймається Закон "Про державне підприємство (об'єднання)", який розширював права підприємств, але не скорочував реальних повноважень керуючих економікою міністерств та відомств.
У внутрішній політиці відбуваються кардинальні зміни. Після ХІХ партконференції (червень-липень 1988 р.) за пропозицією М.С. Горбачова Верховна Рада СРСР вносить зміни до Конституції, за якими вищим органом державної влади став З'їзд народних депутатів СРСР, що обирав Верховну Раду СРСР. На І З'їзді народних депутатів (травень-червень 1989 р.) М.С. Горбачов проголосив нову мету - перехід до правової держави. У цьому також проявляється передчасність і непослідовність його дій. Неможливо побудувати правову державу без сильного громадянського суспільства, яке засноване на принципах демократизму, верховенства права і високої правової культури населення. Для переходу до правової держави потрібно перш за все гарантувати в повній мірі реалізацію принципу "народ - єдине джерело влади", здійснити поділ влади, створити і гарантувати реалізацію механізму "стримувань і противаг". Конституція СРСР в принципі виключала можливість існування правової держави, тому що у статті 6 прямо проголошувалося: "Керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи, державних і суспільних організацій є Комуністична партія Радянського Союзу" [1]. КПРС була основою радянського суспільства і держави, ідеологія і політика партії формувала і розвивала у людей високі моральні цінності, принципи і норми, існувала система партійного контролю за дотриманням цих принципів і норм у суспільному і приватному житті. Навіть не на дуже високу державну посаду міг бути призначений тільки член КПРС. У СРСР склалася своя система розвитку суспільства і держави, яка була нерозривно пов'язана з партією. Тому демократизація і побудова правової держави повинні були здійснюватись поступово, мати чітко визначені цілі і способи їх досягнення. Політика демократизації і гласності давала можливість народу висловити своє дійсне ставлення до внутрішнього становища, дій керівників держави, створювала умови для виникнення політичних партій і течій. Але з цього приводу справедливо зазначав колишній керівник Апарату Президента СРСР В. Болдін: "Эти процессы, несомненно, следовало бы оценить положительно, если бы для них были созданы соответствующие предпосылки, если бы культура нашего общества, демократические традиции имели более глубокие корни и смогли бы заблокировать экстремизм некоторых лидеров, части населения" [2]. Дії Горбачова могли викликати тільки негативні наслідки. Криза, яка охопила країну, поширилась і на правлячу партію. Розпочався масовий вихід з КПРС, її залишили компартії Литви, Латвії і Естонії; у самій КПРС утворилось кілька фракцій.
ІІІ З'їзд народних депутатів (березень 1990 р.) відмінив 6-ту статтю Конституції. Розпочата непослідовною і непродуманою політикою демократизації і гласності моральна деградація суспільства отримала законодавчо оформлене довершення.
Ослаблення центральної влади призвело до росту сепаратизму союзних республік і загострення міжнаціональних конфліктів. Парламенти усіх союзних республік прийняли декларації про державний суверенітет і про пріоритет республіканських законів перед союзними. У правовій сфері розпочинається вкрай негативне явище - "війна законів", тому що основу радянського законодавства складали
закони Союзу РСР і вони продовжували діяти.
Центр втрачав контроль над ситуацією. СРСР стояв на грані розпаду, куди його поставила непослідовна і непродумана в усіх основних сферах політика "перебудови". Знаходячись у такому стані Президент СРСР Горбачов (обраний Президентом ІІІ З'їздом народних депутатів) і керівники дев' яти союзних республік розпочали переговори про заключення союзного договору, проект якого передбачав перерозподіл повноважень, і т. ч. утворення Союзу Суверенних Держав. У преамбулі цього проекту йшлося: "Держави, що підписали даний договір... вирішили на нових засадах створити Союз Суверенних Держав" [3]. В розділі 1 "Основні принципи" зокрема зазначалося: "Союз Суверенних Держав (ССД) - конфедеративна демократична держава." [4]. Підписання союзного договору було призначено на 20 серпня 1991 року. Але на загальносоюзний референдум, проведений 17 березня 1991 року було винесене питання: "Чи вважаєте Ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновлену федерацію рівноправних суверенних республік?.." [5].
Центральна комісія референдуму СРСР встановила:
По СРСР в цілому:
У списки громадян, які мають право брати участь у референдумі СРСР, було включено 185.647.355 чоловік; брали участь у голосуванні 148.574.606 чоловік, або 80,0 процентів.
З них відповіли:
"Так" - 113.512.812 чоловік, або 76,4 процента;
"Ні" - 32.303.977 чоловік, або 21,7 процента.
Визнані недійсними - 2.757.817 бюлетенів, або 1,9 процента [6].
Результати референдуму підтвердили прагнення народів СРСР зберегти державу, а керівники союзних республік і Президент СРСР М.С. Горбачов спрямовували дії на фактичний розпад СРСР (замість збереження СРСР як оновленої федерації - створення "конфедеративної держави"). В таких умовах вищі керівники держави - віце-президент СРСР Г. Янаєв, перший заступник Голови Ради Оборони СРСР О. Бакланов, прем'єр-міністр В. Павлов - оголосили в "окремих місцевостях" СРСР надзвичайний стан. Для керівництва державою був створений Державний комітет з надзвичайного стану в СРСР, якому передавалась вся повнота влади. До ДКНС, окрім зазначених осіб, ввійшли також міністр оборони Д. Язов, голова КДБ В. Крючков, міністр внутрішніх справ Б. Пуго, голова Державного комітету телебачення і радіомовлення Тізяков і голова Селянського союзу Стародубцев. У "Зверненні до радянського народу" члени ДКНС констатували становище в економічному і внутрішньополітичному житті. Справедливо зазначалося: "Розпочата за ініціативою М. С. Горбачова політика реформ, задумана як засіб забезпечення динамічного розвитку країни і демократизації суспільного життя, в силу низки причин зайшла в тупик. На зміну колишньому ентузіазму і надіям прийшли зневіра, апатія та відчай. Влада на усіх рівнях втратила довіру суспільства. ...Країна по суті стала некерованою" [7]. Підписання союзного договору призвело би, всупереч результатам референдуму 17 березня 1991 року, до фактичного припинення існування СРСР. Тому у "Зверненні до радянського народу" цілком справедливо зазначалося: "Розтоптані результати загальнонаціонального референдуму про єдність Вітчизни. Яким бути суспільному ладу повинен вирішувати народ, а його намагаються позбавити цього права" [8].
Було б невірним стверджувати, що ДКНС не користувався довірою у суспільстві. Деякі політичні партії висловили йому свою підтримку. Так, вища рада Ліберально- демократичної партії Радянського Союзу заявила про "повну підтримку переходу всієї повноти влади на всієї території СРСР до Державного комітету з надзвичайного стану в СРСР." [9]. У зверненні вища рада партії підкреслювала, що "у зв'язку зі створенням ДКНС виникла реальна можливість зупинити внутрішню громадянську війну, розпад економіки і як наслідок - голод та зубожіння народу" [10].
Виходячи з виключно юридичної оцінки створення і діяльності ДКНС, автор вважає цей орган незаконним в силу наступних причин:
У якості підстави для видання указу віце- президента СРСР про неможливість виконання М.С. Горбачовим своїх обов'язків Президента СРСР за станом здоров'я було використане посилання на ст. 127-7 Конституції СРСР. Дана стаття передбачає перехід повноважень Президента СРСР віце- президенту при наявності інформації від самого Президента і висновку компетентної медичної комісії. Такі документи на момент опублікування указу віце-президента були відсутніми.
З приводу введення надзвичайного стану треба зазначити, що у законодавстві були чітко зазначені органи, які можуть вводити надзвичайний стан. Конституція СРСР і Закон СРСР "Про правовий режим надзвичайного стану" від 3 квітня 1990 року не передбачали введення надзвичайного стану групою посадових осіб (Янаєв, Бакланов, Павлов) і створення такого органу як Державний комітет з надзвичайного стану в СРСР. Згідно Закону режим надзвичайного стану вводиться зі згоди Президії Верховної Ради відповідної республіки, на території якої вводиться відповідний режим, до того ж у заяві, яку підписали Янаєв, Бакланов і Павлов, не були зазначені територіальні кордони дії надзвичайного стану, що також суперечить Закону.
В більшості випадків порушення норм права є аморальним. Але право не може передбачити усієї повноти суспільних відносин, тому що вони знаходяться у постійному розвитку. Членів ДКНС до такого кроку змусило внутрішнє становище в СРСР - розпад єдиної економічної системи, міжнаціональні конфлікти, як наслідок сплеску сепаратизму союзних республік і ослаблення центральної влади, фактичний розпад КПРС, яка була основою радянського суспільства, і, як наслідок, посилення аморальних тенденцій у суспільному і приватному житті. Але останнім поштовхом до створення ДКНС і введення надзвичайного стану стала домовленість М.С.Горбачова з лідерами дев'яти союзних республік про підписання союзного договору, який передбачав фактичний розпад СРСР. Їх дії повністю ігнорували результати народного волевиявлення, що є у вищій мірі не тільки аморальним, але і протизаконним. У суспільстві не було проведено обговорення проекту союзного договору, навіть опублікованим він був лише у листопаді 1991 року. Виходячи з ситуації, яка склалася в СРСР, можна стверджувати, що створення ДКНС і введення надзвичайного стану було в прямому сенсі спробою врятувати країну.
Сучасна історична наука, як російська, так і українська, говорять про ДКНС виключно як про спробу державного перевороту, розглядаючи дії вищих керівників держави у серпні 1991 року як бажання повернути країну в минуле чи навіть реставрувати сталінізм. Можливо створити таке враження про них потрібно було тим, хто насправді намагався зруйнувати державу. Члени ДКНС у своєму Зверненні до народу виступили проти розпаду СРСР, вони заявили, що підтримують курс реформ з використанням ринкових механізмів, подальшу демократизацію суспільства. У Зверненні до народу йшлося і про інші поступові перетворення в країні. Можливо, для припинення розпаду держави були потрібні більш вагомі аргументи. Але якщо сумніватися у правильності прийнятих рішень, з усією впевненістю можна стверджувати - у ДКНС навіть не розглядалися питання про фізичну ліквідацію Горбачова, Єльцина чи інших опонентів, у цьому неконституційному органі не було людей, які б віддали наказ стріляти у демонстрантів, інших т.зв. "захисників Білого дому". Але такі державні діячі виявились у 1993 році у незалежній Росії. У березні Президент Б.М. Єльцин видав антиконституційний указ, за яким втрачали силу всі акти парламенту, які суперечили указам Президента, а після загострення протиріч - у жовтні цього ж року "демократично налаштовані" політичні діячі на чолі з Президентом віддали наказ про обстріл будинку парламенту. У результаті конфлікту загинуло понад 150 чоловік.
19 серпня 1991 року Б.М. Єльцин закликав
об'єднатися проти "правого
антиконституційного перевороту", а два роки потому для утримання влади сам не зупинився перед протизаконними діями, які потягли численні людські жертви.
З формально-юридичної точки зору вихід за рамки закону не може бути здійснений попри все. Але чи можливе порушення закону (без будь-яких тяжких наслідків і якщо інше неможливе у даній ситуації) для зупинення тих, хто своїми діями порушує закон, ігноруючи законне волевиявлення громадян, фактично
ЛІТЕРАТУРА
Внеочередная Седьмая Сессия Верховного Совета СССР: Стенограф. отчёт. - М., 1977. - С. 472.
Болдин В.И. Крушение пьедестала. - М., 1995. - С. 433.
// Правда. - 1991, 27 ноября.
Там само.
// Известия. - 1991, 27 марта. - С. 2.
Там само.
// Правда. - 1991, 20 августа. - С. 1.
Там само.
// Правда. - 1991, 20 августа. - С. 2.
Там само.
