Види зобов’язань
Види зобов’язань
ПЛАН
ВСТУП………………………………………………………………………………3
РОЗДІЛ 1: Поняття та елементи зобов’язання……………………………5
РОЗДІЛ 2: Класифікація зобов’язань………………………………………9
РОЗДІЛ 3: Поняття і види зобов’язань в цивільному праві
зарубіжних країн………………………………………………14
3.1 Поняття зобов’язання………………………………………….14
3.2 Види зобов’язань в цивільному праві зарубіжних країн…….15
ВИСНОВКИ………………………………………………………………………23
ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА……………………………………………………25
ВСТУП
Зобов’язальне право є найбільшою підгалуззю цивільного законодавства. Правові норми, що містяться в ньому, регулюють широке коло суспільних відносин, пов’язаних з придбанням товарів у власність, здачею майна в оренду, задоволенням потреб громадян в житлі, спорудженням виробничих і соціально-культурних об’єктів, перевезенням вантажів, пасажирів і багажу, наданням послуг, кредитуванням і розрахунками, страхуванням, спільною діяльністю, використанням творів науки, літератури і мистецтва, охороною життя, здоров’я і майна громадян, майна юридичних осіб тощо. За допомогою зобов’язального права здійснюється переміщення майна та інших матеріальних благ у сфері виробництва, обігу у сферу продуктивного або особистого споживання. Таким чином, зобов’язальне право є кровоносною системою, з допомогою якої в цивільно-правовому організмі відбувається обмін речовин.
Будь-які відносини, що регулюються зобов’язальним правом, охоплюються поняттям відносин економічного обороту. Загальним для всіх відносин економічного обороту є те, що вони так чи інакше пов’язані з переміщенням матеріальних благ у вигляді речей, грошей, виконанням робіт, наданням послуг тощо. Так, при купівлі-продажу продана річ переходить від продавця до покупця. За договором підряду результати виконаної підрядчиком роботи переходять до замовника. При оренді майно поступає в тимчасове володіння і користування від орендодавця до орендаря. За договором доручення майнові права і обов’язки в результаті дій повіреного переходять до довірителя тощо.
Разом з тим, далеко не всяке переміщення матеріальних благ пов’язане з відносинами економічного обороту. Наприклад, у сфері домашнього господарства також має місце переміщення матеріальних благ від одного члена сім’ї до іншого. Проте, таке переміщення не породжує відносин економічного обороту. Такі відносини виникають із переміщення тільки тих матеріальних благ, які виступають у формі товару.
В результаті правового регулювання відносини економічного обороту набувають правової форми і стають зобов’язальними. Такі відносини в цивільному праві носять назву “зобов’язальні правовідносини”.
Зважаючи на численність і різноманітність зобов’язальних правовідносин, які виникають між учасниками цивільного обороту, важливого значення набуває їх належна класифікація та систематизація. Система зобов’язань включає не тільки їх єдність, але і диференціацію на основі правильно вибраного критерію класифікації. Як таким критерієм можуть служити такі властивості зобов’язань, які роблять найпомітніший вплив на характер їх правового регулювання. Ці властивості дозволяють класифікувати зобов’язання за окремими видами і розташувати їх за чітко визначеною системою.
Таким чином, тема курсової роботи видається надзвичайно актуальною, адже за останні роки, з прийняттям нового Цивільного кодексу України, відбулися значні зміни в соціальному й економічному житті країни, які пов’язані з регулюванням зобов’язальних правовідносин.
Мета курсової роботи – здійснити правовий теоретичний аналіз поняття, складу та окремих видів зобов’язань.
Завдання роботи. Виходячи з мети та для її досягнення постають наступні завдання:
1. Дослідити найбільш актуальні питання, що стосуються поняття та окремих ознак зобов’язання, як окремого виду цивільних правовідносин.
2. Висвітлити класифікацію зобов’язань залежно від критеріїв їх розподілу у чинному цивільному праві України та зарубіжних країн.
3. Провести юридичний аналіз Інституту зобов’язального права як одного з ключових елементів системи цивільного права.
Об’єктом курсової роботи є правовідносини, які виникають в процесі економічного обороту і носять назву зобов’язальних. Предметом роботи є окремі види зобов’язань.
При дослідженні цієї теми були використані наступні методи: юридичний, діалектичний, методи порівняння та системного аналізу.
Розділ 1: Поняття та елементи зобов’язання.
Поряд з Інститутом власності Інститут зобов’язального права посідає важливе місце в системі цивільного права України. Зобов’язальне право охоплює сукупність цивільно-правових норм, які регулюють майнові відносини, що складаються у зв’язку із передачею майна, наданням послуг, виконанням робіт, заподіянням шкоди або безпідставним придбанням майна. Зобов’язальне право поділяється на дві частини: загальні положення про зобов’язання та окремі види зобов’язань.
Слід відзначити, що зобов’язання – це передусім цивільні правовідносини. Зміст будь-яких цивільних правовідносин включає в себе суб’єктивне право (в зобов’язальних правовідносинах - це право вимоги) і відповідний йому обов’язок, або, іншими словами, права та обов’язки на стороні кожного учасника правовідносин (наприклад, права та обов’язки продавця і покупця, підрядчика і замовника). Характер суспільних відносин, на регулювання яких спрямовуються зобов’язання, є досить широким. Форми зобов’язань набувають і нормальні відносини між суб’єктами цивільного права, які пов’язані з реалізацією продукції, виконанням робіт, наданням послуг та ін., а також відносини, що виникають внаслідок ненормальних, недозволених дій (наприклад, заподіяння шкоди, безпідставне придбання або збереження майна) [3,c.11].
Досить широким є і коло можливих учасників зобов’язальних відносин. Зобов’язання можуть виникати: а) між юридичними особами; б) між юридичними та фізичними особами; в) між фізичними особами.
Разом з тим, незважаючи на всі ці особливості, можна виділити в зобов’язаннях за суб’єктним складом, за їх характером та цільовим призначенням певні спільні риси - і юридичні, і економічні. В ст. 509 ЦК України передбачено, що зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.
Зобов’язальні правовідносини, які регулюються нормами зобов’язального права, мають певну автономію в цивільно-правових відносинах, що зумовлено наявністю юридичних особливостей зобов’язань, як специфічного виду цивільних правовідносин. У чому виявляються ці особливості?
По-перше, зобов’язання опосередковують процес переміщення майна або інших матеріальних результатів, які також мають майновий характер. Таким чином, вони завжди виступають як майнові цивільні правовідносини. Ця ознака дає можливість відмежувати зобов’язання від особистих немайнових відносин, але це не виявляє специфіки зобов’язань щодо інших цивільно-правових майнових відносин.
По-друге, оскільки зобов’язання опосередковують процес руху майна, яке може бути передане виключно конкретно-визначеним, а не будь-яким третім особам, ці правовідносини завжди встановлюються з конкретним суб’єктом, а відтак - мають відносний характер. Цим зобов’язання відрізняються від цивільних абсолютних майнових правовідносин, передусім - від правовідносин власності. Але така відмінність спирається тільки на суб’єктивний склад, не охоплюючи особливостей як змісту, так і об’єкта цих правовідносин.
По-третє, якщо юридичним об’єктом правовідносин власності є пасивна поведінка зобов’язаних осіб, то у зобов’язаннях, які опосередковують рух майна, боржники покликані до відповідних активних (позитивних) дій. Досить рідко на учасника зобов’язання покладається виконання пасивної функції. Так, власник майна, яке передане в найом, не повинен перешкоджати його нормальному використанню наймачем. На відміну від правовідносин власності, пасивна функція ніколи не вичерпує юридичного об’єкта зобов’язання, а зазвичай виступає як результат або доповнення до позитивних дій суб’єктів. Так, обов’язок наймодавця не перешкоджати наймачеві у використанні майна є наслідком вже здійсненої раніше позитивної дії до передачі цього майна в користування. В цьому полягає специфіка зобов’язань з точки зору характеристики юридичного об’єкта.
По-четверте, якщо в юридичному змісті правовідносин власності на перший план виступає можливість здійснення дій самим власником (володіти, користуватися, розпоряджатися майном), то вирішальне значення для юридичного змісту зобов’язань набуває надана управомоченому суб’єктові можливість вимагати певної поведінки від зобов’язаної особи. Саме тому в зобов’язальних правовідносинах суб’єктивне право дістало назву права вимоги, а обов’язок - боргу. Управомочена особа називається кредитором, а зобов’язана - боржником. О.С. Йоффе, спираючись на легальне визначення зобов’язання, узагальнив його ознаки і сформулював теоретичне поняття зобов’язання як закріплені цивільним законом суспільні відносини по переміщенню майнових та інших результатів праці, внаслідок яких одна особа (кредитор) має право вимагати від іншої особи (боржника) вчинення певних дій та обумовленого цим утримання від вчинення інших дій [7,c.24].
Зо-бов’язання (як і будь-яке інше цивільне правовідношення) включає в себе наступні елементи: суб’єкти, об’єкт, зміст.
Суб’єктами в зобов’язанні виступають його учасники, яких законодавець називає кредитором і боржником. Кредитор - це особа, яка має право вимагати або вико-нання певної дії, або утриматися від вчинення певних дій. Ця особа довіряє своєму контрагенту, кредитує йо-го, тому і називається "кредитором". Боржник - проти-лежна сторона зобов’язання - повинен вчинити певні дії або утриматися від них. Ця особа має борг перед кредитором, тому її звуть "боржником". Кредитора звичайно називають активною стороною, боржника - пасивною.
В окремих правовідносинах одна сторона виступає виключно в ролі кредитора, а інша - виключно в ролі боржника. Так, у зобов’язанні, яке виникає з договору позики, право вимоги має одна сторона, друга ж є зобов’язаною. В більшості зобов’язань кожна із сторін є одночасно і кредитором, і боржником, оскільки, з од-ного боку, має права, а з іншого - зобов’язана вико-нати певні дії (купівля-продаж, поставка, контрактація тощо).
В зобов’язальних правовідносинах може приймати участь один кредитор і один боржник. Якщо ж на боці кредитора чи на боці боржника, або одночасно і на боці кредитора і на боці боржника виступають декілька осіб, то в цих випадках ведуть мову про множинність осіб у зобов’язанні.
Об’єкти зобов’язань - це те, на що спрямовані пра-ва та обов’язки суб’єктів, тобто це певні дії щодо ре-чей, грошей, послуг. Ці дії можуть полягати в: а) пе-редачі речі у власність чи в користування; б) виконан-ні певної роботи; в) сплаті грошей (відшкодування збитків) та ін.
Інколи говорять, що об’єктами зобов’язання є речі, гроші, послуги. Проте варто пам’ятати, що власне дії зобов’язаної особи є юридичним об’єктом зобов’язан-ня, і речі, гроші, послуги - це матеріальні об’єкти зо-бов’язання.
Змістом зобов’язання є сукупність прав та обов’язків суб’єктів зобов’язання. Зобов’язальне право поруч із правом власності є однією з головних категорій майно-вого права. Більшість зобов’язань являють собою майно-ві відносини. Разом з тим деякі зобов’язання можуть бути і немайновими, наприклад, деякі зобов’язання, що виникають у галузі авторського права, коли автор ви-магає виправлення перекручень в своєму творі, коли автор виконує планову роботу, за яку не сплачується гонорар; коли виконується доручення немайнового характеру[3,c.11].
РОЗДІЛ 2: Класифікація зобов’язань.
Класифікація зобов’язань, як і інших правових інституцій, пов’язана перш за все з необхідністю визначення відповідних критеріїв для поділу цих інституцій на відповідні класифікаційні групи або ряди. В науці цивільного права не раз робилися спроби систематизувати зобов’язання за різними принципами.
Так, І.Б. Новицький виділяв відповідно три групи зобов’язань:
а) зобов’язання, які виникають на підставі або у зв’язку з народногосподарським планом;
б) зобов’язання, які не охоплені соціалістичним плануванням;
в) зобов’язання, які сприяють правильному розвиткові відносин у кожній із попередніх груп [9,c.72].
М.М. Агарков, взявши за підставу класифікації мету, якій підпорядковуються зобов’язальні правовідносини, виділив інші класифікаційні групи:
а) зобов’язання, що забезпечують виконання народногосподарського плану;
б) зобов’язання, які безпосередньо мають на меті охорону та забезпечення майна держави;
в) зобов’язання, що забезпечують розвиток та охорону інших гарантованих суспільних відносин [2,c.116].
Неважко встановити, що наведені підходи правознавців, закладені в основу систематизації зобов’язань, були повністю пов’язані із особливостями майнового обороту в межах планової економіки і зумовлені відповідною метою - визначити планові завдання та державні інтереси як безумовні пріоритети.
М.В. Гордон запропонував об’єднаний критерій для класифікації зобов’язань, який сполучав економічні та юридичні ознаки зобов’язань. Цю точку зору поділяв і О.С. Йоффе. Побудована за комбінованим критерієм система зобов’язань має такий вигляд:
1) зобов’язання з сплатної реалізації майна (купівля-продаж, поставка, контрактація, міна, довічне утримання);
2) зобов’язання з безоплатної передачі майна в користування (майновий найом, найом жилого приміщення);
3) зобов’язання з безоплатної передачі майна у власність або користування (дарування, позичка);
4) зобов’язання з виконання робіт (підряд, підряд на капітальне будівництво);
5) зобов’язання з надання послуг (доручення, комісія, схов, експедиція);
6) зобов’язання з перевезень (залізничних, морських, річкових, повітряних, автомобільних, морським та річковим буксируванням);
7) зобов’язання з кредитних розрахунків (позика, банківське кредитування, розрахунковий та поточний рахунки, розрахункові правовідносини, чек, вексель);
8) зобов’язання зі страхування (майнове та особисте страхування);
9) зобов’язання за спільною діяльністю (спільна діяльність громадян, спільна діяльність організацій);
10) зобов’язання, що виникають з односторонніх правомірних дій (публічна обіцянка винагороди, ведення чужих справ без доручення);
11) охоронні зобов’язання (зобов’язання, які виникають внаслідок заподіяння шкоди, рятування майна, безпідставного придбання або збереження майна)[7,c.65].
Прибічники цієї класифікації зобов’язань звертали увагу на те, що вона відповідає меті передусім вивчення цих зобов’язань, тобто має науковий характер. Кожній з наведених груп зобов’язань властиві специфічні ознаки, а кожне окреме зобов’язання забезпечується особливим юридичним нормуванням.
Таким чином, межі будь-якої систематизації, ступінь її глибини та деталізації, спрямованість і визначеність критеріїв зумовлюються перш за все метою, з якою вона здійснюється. Так, при побудові особливої частини зобов’язального права були виділені договірні зобов’язання, позадоговірні та односторонньо-вольові. До першої групи віднесено купівлю-продаж, дарування, ренту, довічне утримання, найом, найом житла, позичку, підряд, перевезення, зберігання, страхування, доручення, комісію, довірче управління майном, позику, кредит, банківський вклад, банківський рахунок, факторинг, розрахунки, франчайзинг та спільну діяльність; до позадоговірних зобов’язань - публічне обіцяння винагороди, ведення чужих справ без доручення, запобігання загрозі шкоди чужому майну, рятування здоров’я та життя іншій особі, заподіяння шкоди, створення небезпеки (загрози) життю та здоров’ю фізичних осіб, а також їхньому майну та майну юридичних осіб. Односторонньо-вольові зобов’язання виникають із односторонніх угод (довіреність, заповіт).
Залежно від кількісного суб’єктного складу законодавець розріз-няє зобов’язання дольові (часткові) і солідарні.
Дольовим вважається зобов’язання, якщо кожний із боржників зобов’язаний виконати певну дію в певній частині. Частки у виконанні зобов’язань вважаються рі-вними, якщо інше не передбачене законом чи догово-ром.
Солідарні зобов’язання мають місце, коли кожен із бо-ржників повинен виконати зобов’язання повністю. Со-лідарні зобов’язання виникають лише у випадку, коли це передбачено законом чи договором. Так, ст. 74 Зако-ну України “Про господарські товариства” прямо зазна-чає, що якщо при ліквідації повного товариства вияви-ться, що наявного майна товариства не вистачає для оплати всіх боргів, то за недостатню частину майна не-суть солідарну відповідальність учасники товариства всім своїм майном. Солідарну відповідальність несуть також особи, які спільно заподіяли шкоду [6, c.15].
Особа, яка за певних, визначених законом чи дого-вором, обставин виступила в ролі боржника і надала кредитору належне, набуває права регресу. Регресні зобов’язання це зобов’язання, в силу яких одна особа, що з вини боржника сплатила певну грошову суму третій осо-бі (кредиторові), має право вимагати від боржника відш-кодування цієї суми.
Регресні зобов’язання виникають як наслідок вико-нання іншого зобов’язання. Вони можуть виникнути не лише при солідарності боржників (боржник, який задо-вольнив вимогу кредитора, сам стає кредитором по від-ношенню до іншого боржника), а й у випадках наявності вини зобов’язаної особи і відсутності вини кредитора. Скажімо, якщо водій автопарку вчинить дорожньо-транспортну пригоду, то відповідальною особою перед потерпілим буде автопарк (як володілець джерела під-вищеної небезпеки), який, у випадку задоволення позо-ву потерпілого, має право звернутися з регресним позо-вом до бепосереднього винуватця аварії.
Поруч з дольовими (частковими) і солідарними зо-бов’язаннями законодавець називає і субсидіарні або до-даткові зобов’язання. Їх суть полягає в тому, що при не-виконанні чи неналежному виконанні боржником своїх зобов’язань відповідальність, за певних обставин, може бути покладена на додаткового боржника. Субсидіарні зобов’язання можуть виникати як на підставі закону (наприклад, при заподіянні шкоди неповнолітніми у віці від 15 до 18 років при відсутності у них майна чи заробі-тку достатнього для відшкодування шкоди, заподіяну шкоду відшкодовують їх батьки (усиновителі) або піклу-вальники, якщо вони не доведуть, що шкода сталася не з їх вини), так і в силу укладеного договору (наприклад, договір поруки).
Залежно від особливостей змісту, специфіки об’єкта і підстав виникнення зобов’язання в цивільному праві розрізняють односторонні і взаємні види зобов’язань.
У тих випадках, коли одній стороні зобов’язання на-лежить право, а іншій - обов’язок, зобов’язання вважає-ться одностороннім. До односторонніх зобов’язань від-носять договори позики, дарування.
Якщо кожна із сторін набуває поруч з правами ще й певних обов’язків, то зобов’язання вважається взаємним (купівля-продаж).
В залежності від ступеня визначеності предмета зо-бов’язання, вони поділяються на однооб’єктні, альтер-нативні і факультативні. За однооб’єктним зобов’язан-ням кредитор має право вимагати від боржника вико-нання певної визначеної дії. Так, за договором купівлі-продажу будинку продавець повинен передати покупцеві саме будинок, а не якусь іншу річ чи виконати інші дії.
Альтернативне зобов’язання - це зобов’язання, зміс-том якого є право вимоги і відповідний йому обов’язок здійснити одну з кількох дій на вибір. Здійснення однієї із цих дій і складає виконання зобов’язання. Право ви-бору, якщо інше не випливає з закону чи тексту догово-ру, або із суті договору, - належить боржнику. Він ви-рішує, які саме дії має вчинити. В силу спеціальних вка-зівок закону право вибору може бути надане і кредитору. Так, Закон України “Про захист прав споживачів” на-дає покупцеві при покупці неякісного товару право ви-магати: заміни речі чи її ремонту, чи зменшення її купі-вельної ціни, чи розірвання договору.
На відміну від альтернативних, факультативні зо-бов’язання це такі зобов’язання, в силу яких боржник повинен виконати певну дію, але йому надається мож-ливість замість цієї дії виконати іншу. Наприклад, борж-ник повинен передати кредитору майно, але замість цього він може виконати певну роботу, якщо виконання першого стає неможливим, при цьому кредитор не має права вимагати вчинення іншої, ніж визначено, дії.
Зобов’язання, за яким боржник повинен виконати певну дію, а кредиторові належить право вимагати вчи-нення такої дії, називають зобов’язанням з позитивним змістом. Якщо ж кредитор має право вимагати від бор-жника, щоб той утримувався від вчинення певної дії, і той зобов’язаний її не вчиняти (наприклад, автор не по-винен передавати рукопис іншому видавництву), то такі зобов’язання мають назву зобов’язань з негативним зміс-том [3,c.17].
Цивільне законодавство розрізняє також головні і до-даткові (акцесорні) зобов’язання. Додатковим є зобов’я-зання, мета якого забезпечити виконання головного зо-бов’язання (так, угода про заставу забезпечує виконання основного договору-позики). Додаткові зобов’язання ті-сно пов’язані з головним і припинення головного зо-бов’язання відповідно припиняє і додаткове.
У більшості випадків особистість боржника чи кре-дитора не впливає на виникнення, зміну чи припинення цивільних правовідносин. Після смерті особи, яка є сто-роною за таким зобов’язанням, її права та обов’язки пе-реходять до спадкоємців. Але деякі зобов’язання на-стільки тісно пов’язані з особою боржника чи кредито-ра, що виконати їх в іншому суб’єктному складі немож-ливо. Такі зобов’язання називаються особистими зобов’я-заннями. Так, смерть автора припиняє дію видавничого договору про написання книги, оскільки спадкоємці ав-тора не набувають права на написання визначеного твору.
Розділ 3: Зобов’язання в цивільному праві зарубіжних країн.
3.1 Поняття зобов’язань.
В різних зарубіжних країнах по-різному відносяться до питання щодо визначення зобов’язання в законі, тобто про легальне визначення.
Німецькому цивільному Уложенню (далі - НЦУ) властивий високий ступінь узагальнення правових явищ, а особливо у сфері регулювання зобов’язальних правовідносин. Визначення зобов’язання ґрунтується на римському понятті. Закон виходить із загального визначення зобов’язання, даного в параграфі 241 НЦУ, згідно з яким “через зобов’язання кредитор має право вимагати від боржника виконання зобов’язання. Виконання зобов’язання може полягати також в утриманні від дії”. Дане визначення по суті містить вказівку як на активну, так і на пасивну сторони зобов’язання [5,c.124].
Французький цивільний кодекс (надалі - ФЦК) в титулі 3 книги третьої, глави “Про договори або про договірні зобов’язання”, не містить визначення поняття зобов’язання і взагалі не встановлює загальних принципів, які застосовуються до зобов’язань чи їх різновидів. Французьке цивільне право містить докринальне поняття, що визначає зобов’язання як правовий зв’язок, з допомогою якого одна особа зобов’язана щодо іншої особи - кредитора надати що-небудь, вчинити дію або утриматись від дії. Поняття зобов’язання опосередковано було викладене у ст.1101 ФЦК, і стосується визначення предмета договору: “договором є угода, за допомогою якої одна або декілька осіб зобов’язались перед іншою особою або перед декількома особами дати що-небудь, зробити що-небудь або не робити нічого”.[5,c.250]
Швейцарський закон про зобов’язання не дає визначення зобов’язання, хоча всі юридичні конструкції закону побудовані виходячи з розуміння зобов’язання, виробленого законодавством і доктриною Німеччини.
Англійське право зазнало значно меншого впливу римського права. В праві Англії як і в праві США до сьогодні ні в законодавстві, ні в прецедентному праві немає узагальненого поняття “зобов’язання”, яке носило б нормативний характер. Це не означає, що питання зобов’язальних правовідносин не виникає ні в судовій практиці, ні перед учасниками цивільного обороту. Воно завжди розглядається у зв’язку із договором або деліктом. Традиційна система англійського права не містить єдиного вчення про зобов’язання, однак викладає його в двох різних розділах, присвячених договорам і правопорушенням (law contract and law torts). Деякі питання розглядаються також в положеннях, присвячених приватній власності. У доктрині міститься загальне поняття зобов’язання, однак знову-таки воно застосовується або до договорів, або до деліктів, і обидва ці зобов’язання протиставляються один одному без вираження яких-небудь загальних ознак і принципів.
Таким чином, можна сказати, що зобов’язання в зарубіжному праві є майновим зв’язком між двома або декількома особами, що виражається у вчиненні певних дій або в утриманні від їх вчинення.
3.2 Види зобов’язань в цивільному праві зарубіжних країн.
В різних правових системах як в законодавстві, так і в науковій доктрині розроблені критерії класифікації, що дозволяють звести все різноманіття зобов’язальних правовідносин до декількох певних видів.[8, c.20]
Найпоширенішою і загальновизнаною в країнах континентальної Європи є їх класифікація залежно від підстав виникнення.
ФЦК всі зобов’язання поділяє на дві групи:
зобов’язання, що виникають з договорів.
зобов’язання, які виникають без угод, регулюванню яких присвячений титул 4 книги 3 кодексу, до числа яких закон відносить зобов’язання, що виникають з делікту, квазіделікту, квазідоговору і закону.
Очевидно, що ФЦК відтворив чотирьохчленну систему поділу зобов’язань залежно від підстав їх виникнення (яка характерна для римського цивільного права), при цьому доповнивши її зобов’язаннями із закону.
Головним видом зобов’язань за практичним значенням є договірні зобов’язання - адже договір, як підстава виникнення зобов’язання, зустрічається найчастіше.
Зобов’язання виникають з квазідоговору, коли між двома особами, що не перебувають між собою в договірних відносинах, виникають правовідносини, які за своїм характером і змістом схожі з договірними. В ст. 1371 ФЦК зазначається, що квазідоговорами, що породжують зобов’язання, є дії людини, вчинювані винятково із власної волі, з яких виникає зобов’язання перед третьою особою, а іноді і взаємні зобов’язання обох сторін. До числа таких дій закон відносить ведення чужих справ без доручення (ст. 1372, 1375 ФЦК) і безпідставне збагачення (ст. 1376-1381 ФГК).[8, c.21]
Зобов’язання, що виникають з квазідоговору зустрічаються значно рідше договірних, але виділення їх в самостійну правову категорію відображає потреби цивільного обороту в регулюванні таких відносин.
Зобов’язаннями з делікту і квазіделікту у ФЦК присвячено всього п’ять статей - з 1382-ї по 1386-ту, що пояснюється невеликим значенням цього виду зобов’язань в господарському житті Франції під час прийняття цивільного кодексу. Наявність зобов’язань з квазіделікту, як таких, що виникають у зв’язку із ненавмисним спричиненням шкоди, в результаті недбалості або необережності (ст. 1383), у французькій літературі розцінювалося швидше як данина древньоримській правовій традиції, ніж потреба часу навіть до моменту створення ФЦК).
П’ятий вид зобов’язань у французькому праві - зобов’язання, підставою виникнення яких є закон. До їх числа відносять зобов’язання аліментування, зобов’язання, покладені на опікунів чужого майна, зобов’язання, які згідно із законом обмежують земельну власність, регулюють відносини сусідства, та деякі інші.
Німецьке цивільне Уложення створило більш модернізовану систему класифікації зобов’язань залежно від підстав виникнення, відмовившись від громіздкої конструкції квазідоговору і застарілої - квазіделікту.
По німецькому праву зобов’язання виникають із закону, операцій, делікту (параграф 826-853), необгрунтованого збагачення (параграф 812-822) і ведення чужих справ без доручення ( параграф 677-687).
Зобов’язання, що виникають з договорів, продовжують залишатися одним з найважливіших видів зобов’язань. Разом з тим одностороннє волевиявлення, тобто одностороння угода набуло особливого практичного значення і широкого розповсюдження. За загальним правилом, одностороння угода служить підставою виникнення зобов’язань у випадках, прямо зазначених в законі. Розцінюючи видачу цінних паперів на пред’явника як односторонню угоду, можна сказати, що в умовах їх надзвичайно широкого розповсюдження (зокрема, розвитку чекового і вексельного обігу, а відповідно і спеціального законодавства) зобов’язання, що виникають з угод, стають одним з найважливіших видів зобов’язань разом з договірними зобов’язаннями. Саме ця обставина знайшла віддзеркалення в НЦУ.
Класифікація зобов’язань залежно від підстав їх виникнення в праві Швейцарії аналогічна німецькому праву. Швейцарський закон про виділяє такі підстави виникнення зобов’язань - закон, угоди, делікти, безпідставне збагачення і ведення чужих справ без доручення.
Праву Англії невідомий системний підхід в класифікації зобов’язань. Відсутнє законодавство, яке встановлювало б загальні принципи, включаючи систему підстав виникнення зобов’язань.[5, c.251]
Всі класифікаційні схеми носять суто доктринальный характер. Найпоширенішою класифікацією зобов’язань залежно від підстав їх виникнення є класифікація, що передбачає наступні підстави :
договір;
делікт;
квазідоговір;
інші підстави.
Аналогічний підхід спостерігається і в праві США.
Як зазначалось вище, договір є найважливішою підставою виникнення зобов’язання. Під договором в праві країн континентальної Європи розуміють угоду, направлену на встановлення, припинення або зміну прав і обов’язків (ст. 1101 ФЦК, параграф 305 НЦУ).[5, c.150] В різних зарубіжних правових системах розрізняють договори односторонні і двосторонні; договори алеаторні (ризикові), договори казуальні і абстрактні. У ФЦК міститься ще спеціальна вказівка на відмінність договорів відшкодувальних і безвідплатних, або доброчинних (ст. 1105, 1106), В англійському праві і в праві США договори поділяються на формальні, або договори “за друком” (contracts under seal), і прості договори (simple contracts).
Алеаторними договорами вважаються договори, в яких збиток або вигода кожної із сторін залежить від настання того чи іншого випадку (наприклад, договір страхування, договір парі). У ФЦК алеаторним договорам протиставляються договори комутативні, які не грунтуються на ризику.
Казуальними зобов’язальними договорами визнаються такі, з яких наявні “підстави” створюваних договором зобов’язань, наприклад, договір купівлі-продажу. В ньому “підставою” зобов’язання покупця є передача йому проданої речі у власність, а “підставою” зобов’язання продавця - отримання коштів за продану річ. Договори, в яких не виражені “підстави” створюваних ними зобов’язань, є абстрактними договорами. Як, наприклад, вексель. Вказана відмінність між казуальними і абстрактними договорами проводиться в цивільному праві континентальних європейських країн, зокрема у французькому праві.
В праві Англії і США здійснюється поділ договорів на “формальні”, що не вимагають для своєї юридичної сили зустрічного схвалення (consideration), і прості договори, які є недійсними за відсутності зустрічного схвалення.[5, c.152]
Існують і інші класифікації зобов’язань.
Іноді за зобов’язанням передбачається здійснення боржником однієї або декількох обумовлених дій. Залежно від можливості вибору або заміни однієї обумовленої дії іншою розрізняють факультативні та альтернативні зобов’язання.
Щодо альтернативних зобов’язань загальними для окремих іноземних правових систем можуть вважатися наступні положення.
При альтернативних зобов’язаннях передбачається, що право вибору однієї з передбачених боржником дій належить боржнику, якщо інше прямо не обумовлене в договорі. Вибір може бути зроблений як шляхом прямого повідомлення про неї, так і шляхом мовчання, наприклад, за допомогою передачі одного з тих видів товару, які альтернативно підлягали передачі продавцем покупцю. Здійснений вибір між передбаченими альтернативними діями набуває зворотної сили, а вибрана дія вважається обов’язковою для боржника з моменту самого виникнення зобов’язання, а не з того моменту, коли був зроблений вибір. У разі неможливості виконання якої-небудь з обумовлених дій без вини боржника або кредитора, боржник залишається зобов’язаним до здійснення тих дій, які і надалі можливо виконати. Якщо залишається можливим виконання лише однієї дії, то на ній концентрується зобов’язання, яке, таким чином, втрачає характер альтернативного.
Для визначення наслідків неможливості виконання однієї з альтернативних дій слід розрізняти, на кому лежить вина і кому належить право - боржнику чи кредитору.
А) При неможливості виконання однієї з дій з вини боржника: якщо право вибору належить боржнику, він зобов’язаний виконати ту дію, яка ще залишається можливою - саме до цієї дії і зводиться зобов’язання; якщо ж право вибору належить кредитору, останній має право вимагати від боржника або здійснення можливої ще дії, або ж відшкодування йому збитків за нездійснення тієї дії, яка стала з вини боржника неможливою.
Б) При неможливості виконання однієї з дій з вини кредитора: якщо право вибору належить боржнику, він має право або відмовитися від вчинення дії, або вчинити дію, що залишається ще можливою, і вимагати від кредитора відшкодування збитків, яких зазнав боржник; якщо ж право вибору належить кредитору, зобов’язання концентрується на дії, яка ще може бути виконана, і кредитор не несе перед боржником відповідальності з приводу неможливості вчинення іншої дії.
ФЦК (ст.1193,ч.2) згадує про результат неможливості виконання боржником всіх альтернативно обумовлених дій : якщо неможливість виконання однієї з дій виникла з вини боржника, кредитор має право вимагати відшкодування збитків за невчинення останньої з дій.[5,c.155]
По швейцарському праву в даному випадку відшкодування виплачується за дію, якій віддає перевагу сторона, що має право вибору.
Японський Цивільний кодекс у випадках прострочення здійснення вибору боржником або кредитором передбачає перехід права вибору до іншої сторони, якщо остання призначила стороні, управомоченій на вибір, визначений строк і до закінчення його вибір не був зроблений. В японському кодексі (ст. 409) передбачається також можливість надання права вибору між альтернативними діями третій особі; в подібних випадках, якщо третя особа не зможе або не побажає зробити вибір (зробивши про це заяву кредитору або боржнику) - право вибору набуває боржник.
Від альтернативного зобов’язання слід відрізняти зобов’язання факультативне. У факультативному зобов’язанні саме зобов’язання направлене на здійснення однієї лише дії, яка може бути замінена іншою. Право такої заміни може бути надано боржнику або також і кредитору.
Істотна відмінність факультативних зобов’язань від альтернативних полягає в тому, що при факультативних зобов’язаннях неможливість виконання дії, яка була передбачена як основна, спричиняє за собою припинення всього зобов’язання в цілому, хоча інша дія, якою за розсудом боржника або кредитора можна було замінити основну дію, залишилася ще можливою.
Зарубіжне цивільне право знає такі класифікації зобов’язань, які нашому сучасному цивільному праву невідомі.
Так, виходячи з їх змісту, всіма іноземними правовими системами зобов’язання поділяються на подільні і неподільні. Практичне значення даної класифікації полягає в тому, що залежно від кваліфікації зобов’язання як подільного або неподільного вирішується питання про можливість його виконання по частинах. Критерії для класифікації зобов’язань за ознакою подільності встановлені законодавством Франції, Швейцарії, Англії, США та інших країн .
Відповідно до ст. 1217 Французького цивільного кодексу “Зобов’язання є подільним або неподільним залежно від того, чи має воно своїм предметом річ, яка при її наданні, або дія, яка при її вчиненні, можуть бути поділені матеріально або ідеально”. Ст. 1218 доповнює наступним: “зобов’язання є неподільним, навіть якщо речі або дія, що є складовими його предмета, є подільними, при цьому вони розглядаються в зобов’язанні з такої точки зору, як такі, що не допускають часткового виконання”. Це не означає, що боржник має право проводити виконання по частинах. Про це зазначено, наприклад в ст. 1220, 1244 ФЦК. При цьому ст. 1220 дає роз’яснення, яке може відноситися не тільки до французького зобов’язального права. В ній йдеться про те, що подільність зобов’язання має застосування тільки у випадках спадкування, в правах кредитора за зобов’язанням, або в обов’язках боржника. Ст. 1244 в другій частині обумовлює право суду, незважаючи на обов’язок боржника повністю одноразово сплатити кредитору свій борг, надавати, залежно від становища боржника відповідні терміни для здійснення платежу.[5,c.160]
Неподільним зобов’язання може бути як через властивості об’єкту зобов’язання, так і в інших випадках, якщо неподільність визначена в угоді, з якої виникає зобов’язання, або випливає з обставин, що супроводжують його виникнення. Сама по собі матеріальна неподільність предмету, щодо якого виникає зобов’язання (наприклад, належні декільком особам будинок, що продається) не спричиняє за собою визнання зобов’язання неподільним, оскільки в цих випадках передбачається можливість поділу зобов’язання на “ідеальні частини”. Неподільними зобов’язаннями, зважаючи на особливі властивості об’єкту зобов’язання, визнаються, наприклад, зобов’язання з виготовлення замовленої речі; зобов’язання, об’єкт яких складає встановлення сервітутів; зобов’язання, що полягають в утриманні від вчинення якої-небудь дії.
Деякі французькі автори відзначали схожість і відмінність між неподільністю і солідарним характером зобов’язання. Так, Годеме, наприклад зробив висновок : “солідарністю є зв’язок, який не залежить від характеру предмету, на який поширюється право вимоги кредитора. Неподільність полягає у зв’язку з характером предмету, з його природними або обумовленими якостями”.[5,c.161]
Слід зазначити, що ст.ст. 1316, 1318 діючого італійського цивільного кодексу містять положення, що неподільність діє також і по відношенню до спадкоємців боржника, а також що неподільність залежить від природних або встановлених угодою сторін властивостей об’єкта зобов’язання.
Таким чином, неподільність зобов’язань в зарубіжному праві може випливати або з властивостей об’єкту зобов’язання, або з волі сторін угоди.
В питаннях про те, які саме властивості об’єкта зумовлюють неподільність зобов’язання, немає повної ясності. Для правової доктрини і судової практики вирішальним критерієм неподільності є неможливість досягнення єдиного результату зобов’язання шляхом вчинення подільних, схожих між собою, дій декількох осіб. Так, зобов’язання однієї особи утримуватися від вчинення якої-небудь дії, наприклад, від продажу певного товару іншим особам, а не кредитору, - є неподільним (зокрема, під час переходу зобов’язання до декількох спадкоємців). Стриманість декількох, а не однієї тільки особи, від вчинення такої дії є якісно відмінним: досягається не єдиний результат, який передбачається при виникненні зобов’язання, а декілька однорідних результатів. Вказаний критерій застосовний, але на основі іншого міркування, і до таких зобов’язань, як зобов’язання вчинити дію - виготовити або поставити яку-небудь річ: “в цих випадках, якщо результат зобов’язання і може бути здійснений за участю декількох осіб, то їх дії будуть тісно пов’язані між собою і участь кожної з осіб буде різною.”
В давньоримському цивільному праві існувало поняття “голодного права”, тобто права, яке не було забезпечене захистом і не могло бути примусово здійснене. Можливість існування зобов’язань, що не підлягають примусовому виконанню в позовному порядку, а у разі їх добровільного виконання боржником позбавляють останнього права витребування платежу назад, передбачена ст. 1235 ФЦК. Такі зобов’язання називаються натуральними. До числа натуральних зобов’язань відносять сплату не обумовлених договором відсотків за грошовою позикою (ст. 1906 ФЦК) ; сплату боргу, що виник у зв’язку з азартними іграми або парі (ст. 1967 ФЦК); надання утримання позашлюбній дитині; виплату аліментів родичам, які згідно із законом не мають права на їх отримання; платежі за зобов’язаннями, по яких закінчився термін позовної давності; зобов’язання, покладені на спадкоємця по заповіту, недійсному через дефекти форми укладення. Особливістю всіх натуральних зобов’язань є те, що їх дія залежить від добровільного визнання їх боржником, а їх виконання є правомірною дією.[5,c.162]
ВИСНОВКИ
Таким чином, залежно від підстав виникнення всі зобов’язання поділяться на два типи: договірні і позадоговірні зобов’язання. Договірні зобов’язання виникають на основі укладеного договору, а позадоговірні - на підставі інших юридичних фактів. Як договірні, так і позадоговірні зобов’язання, у свою чергу, поділяються на підвиди. Так, в рамках договірних зобов’язань залежно від характеру опосередкованого ними переміщення матеріальних благ виділяються наступні види: зобов’язання з реалізації майна, зобов’язання з надання майна в користування, зобов’язання з виконання робіт, зобов’язання з перевезень, зобов’язання з надання послуг, зобов’язання з розрахунків і кредитування, зобов’язання зі страхування, зобов’язання зі спільної діяльності, змішані зобов’язання. Зобов’язання, які входять в одну і ту ж групу характеризуються економічною спільністю, що зумовлює і спільність їх правового регулювання. Наприклад, такі зобов’язання з реалізації майна, як купівля-продаж, міна і рента, регулюється значною кількістю загальних правил.
Зобов’язання, які входять в одну і ту ж групу разом зі спільними ознаками характеризуються і певними відмінностями, за якими здійснюється їх подальша класифікація. Залежно від економічного характеру в межах однієї і тієї ж групи виділяють окремі види зобов’язань. Так, в групу зобов’язань по виконанню робіт входять зобов’язання підряду, побутового підряду, будівельного підряду, підряду на виконання проектних і дослідницьких робіт та ін.
Окремі види зобов’язань, у свою чергу, можуть виступати в різній формі або поділятися на різні підвиди. Класифікація зобов’язань по окремих формах має місце тоді, коли в рамках одного і того ж виду зобов’язальних правовідносин специфічних особливостей набуває форма їх виразу. Наприклад, роздрібна купівля-продаж може виступати у формі купівлі-продажу в кредит, за попереднім замовленням, в порядку самообслуговування, посилочної купівлі-продажу тощо. Окремий вид зобов’язання може бути представлений і різними підвидами, якщо в межах даного виду специфічні особливості набувають ознак зобов’язальних правовідносин. Так, усередині одного і того ж виду зобов’язання, наприклад, оренда транспортних засобів - виділяють два його підвиди: оренду транспортного засобу з екіпажем і оренду транспортного засобу без екіпажа.
Отже, в результаті дослідження виконаного в даній роботі, можна констатувати, що в зобов’язальному праві існує широке коло зобов’язальних правовідносин, які залежно від форми, змісту, характеру, підстав виникнення та інших критеріїв підлягають належній класифікації з метою правильного регулювання у повсякденному житті.
ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА:
Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради, 2003, № 40-44, ст.356.
Агарков М.М. Обязательство по советскому праву. - М., 1940.- С. 116.
Бірюков І.А. та ін. Цивільне право України. – К., 2000. – С.15
Гордон М.В. Система договоров в советском гражданском праве // Ученые записки Харьковского юридического института. - 1954. - Вып. 5. - С. 65-87.
Гражданское и торговое право капиталистических государств. Под ред. Е.А. Васильева. - М., «Международные отношения», 1993 г. – c.124-151, 250.
Зобов’язальне право: теорія і практика. - К.: Юрінком Інтер, 1998. - С. 11.
Иоффе О.С. Обязательственное право. - С. 24-25.
Май С.К. Очерк общей части обязательственного права буржуазных стран. - М., 1953 г. – c.20-21.
Новицкий Й Б., Лунц Л.А. Общее учение об обязательстве. - С. 72.
