Романо-германська сім’я: етапи формування
“Романо-германська сім’я: етапи формування”
Зміст
1. Поняття і структура права у країнах романо-германської правової сім'ї
У всіх країнах, що належать до романо-германської пра-вової сім'ї, визнається диференціація права на публічне і приватне. Цей поділ має майже загальний характер і є важливою характеристикою правових систем країн романо-германської правової сім'ї. Сутність його полягає у тому, що до публічного права відносять ті галузі і інститути, які визначають статус і порядок діяльності органів держави і відносини індивіда з державою, а до приватного — галузі й інститути, що регулюють взаємовідносини індивідів. До цього слід додати, що повагу до права набагато простіше прищепити приватним особам, ніж державі, яка сама є носієм влади.[2,c.254]
Поділ права на публічне і приватне протягом тривалого часу розглядався у рамках вчення, що трактувало його як "природний порядок", домінантний по відношенню до держави. Стверджувалось, що прерогатива створення і забез-печення функціонування публічного права належить дер-жаві, а приватного — юридичним інституціям і закладам громадянського суспільства. Саме тому юристи, які у Римі здебільшого не належали до державних структур, концентрували увагу на приватному праві. Загальновідомо, що у Римі не було конституційного, адміністративного і навіть повноцінного кримінального права.
Вже пізніше юристи, що займалися проблемами науки управління, поступово почали вивчати створені англосак-сонською правовою сім'єю норми публічного права. Цей процес посилився після визнання у більшості країн Західної Європи доктрини, за якої визнавалося існування невід'ємних прав людини. Ось тоді і виникла необхідність реалізувати на практиці те, що до цього часу було ли-ше ідеалом, а саме державу, у якій є виборні вищі представницькі органи, дієві виконавчі і незалежні судові органи.
Безумовно, свою специфіку у формування публічного права привніс принцип поділу влад, згідно з яким влада не може бути безмежною, безконтрольною, всепоглинаючою. Але юристи романо-германської правової сім'ї схиляються до того, що зазначений принцип і загалом публічне право можуть діяти тільки за умови високого рівня громадянської свідомості. Реалізація цього права можлива лише за умови, що суспільна думка вимагає від керівників і адміністрації їх підпорядкування дисципліні і контролю.
Незважаючи на те, що головні принципи публічного права у країнах романо-германської правової сім'ї були відпрацьовані лише у XIX—XX ст. воно має велику схо-жість щодо правових систем цих країн. По-перше, це обумовлено загальністю політичної і філософської думки різних країн. Так, публічне право усього Європейського континенту у своєму розвитку зазнало значного впливу державницьких ідей Ш. Монтеск'є і Ж.-Ж. Руссо. Єдині для усіх європейських країн основи сучасного криміналь-ного права закладено Беккаріа. По-друге, єдиний порядок формування корпусу юристів, що дістали освіту на основі вивчення цивільного права, обумовив те, що останнє було взяте як модель для подальшої розробки всіх інших галу-зей права.
До того ж, формування публічного права мало гостру потребу у збагаченні досвідом інших країн. Конституційне право країн романо-германської правової сім'ї є прикладом того, як юридична наука у цій сфері набула інтерна-ціональних ознак. Що ж стосується адміністративного пра-ва, то воно вважається витвором Державної ради Франції. Після цього розпочався інтенсивний процес його запровадження іншими європейськими державами. Але саме Фран-ція найбільше сприяла ідеї самостійності адміністративного права щодо приватного.
Водночас найістотніші відмінності національних право-вих систем країн романо-германської правової сім'ї прогля-даються саме у сфері адміністративного права. Це пояснюється тісним зв'язком цієї галузі права із структурою органів державного управління, яка є різною у конкретних країнах. Адміністративне право більш, ніж інші галузі пра-ва, залежить від політичних і соціальних процесів, які відбуваються у суспільстві. Воно регулює дуже великий діапазон суспільних відносин. Адже історично виникнувши як "поліцейське право" з метою забезпечення суспільного порядку, воно поступово поширило свій вплив майже на усі сфери державного управління. Адміністративне право загалом не кодифіковане. Навіть у країні класичної ко-дифікації — Франції, адміністративне право ніколи належ-ним чином не кодифікувалось. А створені вже кодекси являють собою зібрання законодавчих та інших норматив-них актів, до компетенції яких входить лише обмежена частина відносин, що регулюються адміністративним правом.
На відміну від інших галузей права, навіть публічного, адміністративне право значною мірою сформоване судовою практикою. У ФРН, Австрії, Бельгії, Італії та Швейцарії існують особливі судові системи адміністративної юстиції, яким підвідомчі усі спори адміністративно-правового харак-теру. Водночас загальновідомо, що чим істотніша роль су-дової практики як джерела права, тим більші правові від-мінності, бо судова практика великою мірою схильна до впливу на неї умов, які постійно змінюються.
Схожість приватного права країн романо-германської правової сім'ї пояснюється тими ж причинами. Немає сум-ніву, що кожному національному праву властива певна оригінальність, яка виявляється у наявності притаманних тільки йому інститутів. Але у сфері приватного права особ-ливо чітко проглядається теоретична одноманітність право-вих систем країн романо-германської правової сім'ї. Це пояснюється тим, що в основу формування приватного права покладено римське право. До того ж, у відносинах, регламентація яких грунтується на канонічному праві, та-кож існує певна єдність, у всякому разі, коли йдеться про правові системи християнських держав.
Публічне право, як і приватне, у всіх країнах романо-германської правової сім'ї диференціюється на одні й ті самі основні галузі: конституційне право, адміністративне право, міжнародне публічне право, кримінальне право, кримінально-процесуальне право тощо. Та ж диференціація спостерігається і на більш низькому рівні правових інсти-тутів і понять, у зв'язку з чим у більшості випадків не виникає труднощів щодо розуміння головних дефініцій у правових системах країн — представниць романо-германсь-кої правової сім'ї. Отже, хто обізнаний хоч з однією з цих правових систем, здатний розуміти й інші. При цьому не треба пристосовуватися до іншої форми правового мислен-ня, якщо національна правова система не позбавлена де-яких особливостей.
У всіх країнах романо-германської правової сім'ї правову норму оцінюють і аналізують однаково, її розуміють як загальне, формально-визначене правило поведінки. Згідно з доктриною, що склалася у романо-германській правовій сім'ї, правова норма не повинна створюватися суддями.
Вона з'являється пізніше у результаті теоретичних роз-думів, що грунтуються на вивченні практики і принципах справедливості, моральності, врахування політичних інте-ресів та гармонії правової системи з усіма іншими соціаль-ними системами. Правова норма ніби позбавляється хао-тичності, безсистемності практики. З неї усувають випад-кові елементи і цим спрощують розуміння самого права. Така норма дозволяє суспільній думці, законодавцю більш ефективно втручатися у соціальне життя і навіть органі-зовувати суспільство на досягнення якихось цілей. Така роль права відповідає традиції, згідно з якою воно розглядається як модель соціальної організації.
Саме таке розуміння правової норми є основою ко-дифікації. Адже не можна створити справжнього кодексу, якщо вважати нормою права рішення, винесене судом по певній справі. Кодекс у романо-германській правовій сім'ї не вирішує конкретних питань лише на основі практики. Його завдання — дати загальні, систематизовані правила, на підставі яких суб'єкти можуть визначити, у який спосіб повинні бути вирішені ті чи інші питання. Правова норма романо-германської правової сім'ї є чимось середнім між конкретним правилом поведінки і загальними принципами права. Майстерність юриста вбачається у вмінні віднайти норму і сформулювати її з урахуванням зазначеної рівно-ваги. Тому норми права не повинні бути надто загальни-ми, бо у цьому випадку вони перестають бути провідними вказівками до дії, але водночас вони мають бути настільки узагальненими, щоб регулювати відповідний тип відносин, а не застосовуватися лише до конкретної ситуації.
Намагаючись забезпечити єдність розуміння і реалізації норм права, деякі законодавчі і судові органи у країнах романо-германської правової сім'ї роз'яснюють і деталізують норми, сформульовані загальним чином, тобто тлу-мачать їх. Це приводить до того, що норма, створена законодавцем, розглядається як ядро, навколо якого існу-ють похідні правові норми. Тому у країнах романо-герман-ської правової сім'ї існують органи, які стежать за від-повідністю похідних норм первинним.
Отже, право у країнах романо-германської правової сім'ї складається не тільки з правових норм, сформульованих законодавцем, а й включає норми, що створюються у результаті їх тлумачення. Враховуючи, що тлумаченням норм права здебільшого займаються судові органи, деякі західні юристи стверджують, що система романо-германського права може трансформуватись і таким чином набли-зитись до загального права.[2,c.257]
2. Форми (джерела) права у країнах романо-германської правової сім'ї
Видані органами законодавчої влади, а також іншими уповноваженими органами норми права, які юристам нале-жить тлумачити і застосовувати для винесення рішення у кожному конкретному випадку, складають у країнах рома-но-германської правової сім'ї певну ієрархічну систему. Верхній щабель цієї системи належить конституції або ж конституційним законам. У всіх країнах романо-германсь-кої правової сім'ї є писані конституції, за нормами яких визнається найвища юридична сила. Конституції приймаються і змінюються в особливому порядку.
В інших країнах найвища сила конституцій виражається у встановленні контролю над конституційністю інших за-конів, при цьому органи цього контролю і його способи можуть бути найрізноманітнішими. Так, рішення Консти-туційного суду ФРН — це джерело права, що стоїть нарівні з законом. Його тлумачення законів обов'язкове для усіх органів, включаючи й суд. Якщо у звичайного суду при розгляді конкретної справи виникає сумнів щодо конституційності норми, яку належить застосувати, він призупиняє розгляд справи, звертається із запитом до Конституційного суду, а потім вирішує справу згідно з виснов-ком Конституційного суду. Інакше вирішується аналогічна процедура у Франції. Конституційна рада, що існує у цій країні, має більш обмежену компетенцію, їй надано право попереднього контролю за конституційністю законопроек-тів, що поки не набули чинності, тому вона не може впливати на процес застосування вже чинних законів та інших нормативних актів.
За значущістю конституційним законам можуть дорів-нювати тільки норми міжнародного права. На жаль, кон-ституції більшості країн, що належать до романо-германсь-кої правової сім'ї, наголошують на принципі, згідно з яким сила міжнародних договорів превалює над силою внут-рішніх законів, не на домінуванні норм міжнародного пра-ва у цілому. Проте практично усі вони стверджують, що саме міжнародні договори безпосередньо породжують для громадян цих країн права та обов'язки.
Деякі закони називаються кодексами. Початкове значен-ня цього слова — збірник, звід законів. Але нині термін "кодекс" використовується для назви систематизованих норм права, що відносяться до якоїсь певної галузі. При цьому сучасні кодекси включають як законодавчі, так і підзаконні акти. А деякі з них охоплюють норми, що належать до двох чи більше галузей права, але регулюють відносини у конкретній сфері господарства чи культури. Починаючи з 50-х років чинності набули кілька десятків таких кодексів, які за своєю правовою природою є актами, що консолідують чинне законодавство.
Крім законів, право країн романо-германської правової сім'ї включає багато норм, що видаються не парламентом, а іншими державними органами. Йдеться про регламенти, декрети, адміністративні циркуляри, які видаються вико-навчими органами влади.
Особливе положення у системі джерел романо-германсь-кої правової сім'ї займає звичай. Закон як писаний норма-тивно-правовий акт у деяких випадках для правильного розуміння вимагає доповнення і з'ясування звичаю, на основі якого закон базується. Крім того, навіть деякі по-няття, категорії, що використовуються у юриспруденції, потребують пояснення з точки зору звичаю. Звідси стає зрозуміло, що звичай може діяти не тільки як доповнення до закону, але й нарівні з ним. Проте роль звичаю у країнах романо-германської правової сім'ї дуже обмежена. У цілому, за винятком Італії, він втратив характер са-мостійного джерела права.
Суперечливою є думка щодо питання про судову прак-тику як джерела романо-германського права. Проте аналіз реальної дійсності дозволяє зробити висновок про судову практику як допоміжне джерело права. Свідченням тому є велика кількість судових збірників і довідників, а також значення і роль касаційного прецеденту у формуванні пра-ва. Касаційний суд є найвищою судовою інстанцією. Тому у цих країнах судове рішення, що грунтується на загальних принципах, якщо воно підтверджене Каса-ційним судом, може сприйматися іншими судами при вирі-шенні подібних справ як фактичний прецедент. Постанови, приміром, французького Касаційного суду і Державної ра-ди впливають на право різних франкомовних країн. Це положення стосується й інших європейських і неєвропейських кра'їн, що належать до романо-германської правової сім'ї.
Отже, враховуючи прагнення юристів усіх цих країн спиратися у своїх рішеннях на закон, можна говорити про судовий прецедент лише як про деякий виняток, що не порушує основоположного принципу верховенства закону. Адже у цих країнах суддя ніколи не перетвориться на законодавця, а між нормами, які відпрацьовані судовою практикою, і тими, що встановлені законодавцем, є дві важливі розбіжності.
Перша пов'язана із роллю тих чи інших країн у системі права романо-германської правової сім'ї. Судова практика діє в рамках, встановлених для права законодавцем, і встановлення цих рамок передбачено діяльністю самого за-конодавця. Значення права, що створюється судовою прак-тикою, вже в силу цього обмежене, і це положення прямо протилежне тому, що існує у країнах англосаксонського права.
Правова норма — друга відмінність — створена судовою практикою і не має того авторитету, який надається зако-нодавчим нормам, її можна у будь-який час відкинути чи поміняти при розгляді нової справи.[1,c.86]
Протягом тривалого часу доктрина була головним дже-релом права в романо-германській правовій сім'ї. Головним чином вона була відпрацьована в університетах у XIII— XIX ст. Лише нещодавно, з перемогою ідей демократії і запровадженням кодифікації, первинність доктрини була замінена домінуванням закону. Особливо помітна роль док-трини при розгляді права не тільки як сукупності норм права, а й як складного механізму регулювання суспільних відносин, що, до речі, властиве саме юридичній науці країн, які належать до романо-германської правової сім'ї. Ось тоді її роль виявляється якраз у тому, що доктрина створює понятійно-категоріальний апарат, яким користує-ться і законодавець. Вона розробляє методи, за допомогою яких вивчають право, застосовують і тлумачать його. За-конодавець здебільшого відображує лише тенденції, вста-новлені доктриною, і сприймає пропозиції, що нею підготовлені.
Як уже зазначалося, доктрина широко використовується і у правозастосовчій діяльності, зокрема при тлумаченні законів. Адже в юриспруденції континентальної Європи все більше і більше особи чи законодавчі органи прагнуть до незалежного характеру процесу тлумачення, заперечення того, що тлумаченням передбачено лише визначення гра-матичного і логічного змісту окремих термінів або намірів законодавця. Коментарі, що видаються у Франції, Німеч-чині та інших країнах романо-германської правової сім'ї, набувають доктринального виду, а підручники все частіше сповнені прикладів судової практики.
Довготривалий вплив школи природного права зумовив те, що у романо-германській правовій сім'ї широко викори-стовують деякі загальні принципи, які юристи можуть знайти у самому законі, а у разі необхідності — поза законом. Ці принципи свідчать про підпорядкування права ідеї справедливості у вигляді, як остання розумілася у відповідну епоху і певний момент. Ці принципи розкривають характер не тільки законодавства, а й права, що створене юристами. Сам законодавець своїм авторитетом підсилює деякі з цих положень. Так, ст. 2 швейцарського Цивільного кодексу встановлює, що здійснення якогось права забороняється, якщо воно явно перевищує межі, встановлені доброю совістю чи добрими звичаями або ж соціальними чи економічними цілями права. Конституція ФРН 1949 р. скасувала всі закони, що суперечили принци-пу рівноправності чоловіків і жінок.[5.c.142]
Для концепції цієї системи характерним є те, що юри-сти не схильні погоджуватися з вирішенням того чи іншого питання, яке у соціальному аспекті здасться їм несправедливим. Діючи на основі принципів права, вони функ-ціонують ніби на відстані делегованих їм повноважень. Здійснюючи пошук права разом, кожний у своїй сфері і з використанням своїх методів, юристи цієї правової системи прагнуть до загального ідеалу — досягти такого рішення, яке б відповідало загальному почуттю справедливості на основі консенсусу різних інтересів. Отже, з-поміж важли-вих джерел права країн романо-германської правової сім'ї слід виділити загальні принципи, що містяться у законодавстві і випливають з нього.
Відтак, теорія джерел права всіх країн романо-германсь-кої правової сім'ї відображує традиційну для них кон-цепцію, згідно з якою право не створюється апріорним шляхом і не міститься тільки у законодавчих нормах. Пошук права — це завдання кожного юриста, яке повинно виконуватися кожним у своїй сфері і з використанням своїх методів. При цьому слід керуватися єдиним ідеа-лом — прагненням досягти у кожному питанні рішення, що відповідало б загальному почуттю справедливості.
3. Етапи формування та загальна характеристика права окремих країн, що відносяться до романо-германської правової сім'ї
Розглянемо тепер у пізнавальному плані національні правові системи деяких країн романо-германської правової сім'ї. Нагадаємо, що французьке право, з одного боку, і германське — з другого, й були тією моделлю, згідно з якою романо-германська правова сім'я поділяється на дві групи: романську (до якої належать Франція, Бельгія, Іспанія, Італія, Люксембург, Португалія) і германську (до якої належать ФРН, Австрія, Швейцарія та деякі інші країни).
Головні ознаки сучасної правової системи Франції сфор-мувалися у період Великої французької революції 1789— 1794 рр. і перші десятиліття по тому, особливо за часів правління Наполеона. Найважливішими документами того часу були Декларація прав людини і громадянина 1789 р., Цивільний кодекс 1804 р., Цивільний процесуальний ко-декс 1806 р., Торговий кодекс 1807 р., Кримінально-проце-суальний кодекс 1803 р., Кримінальний кодекс 1810 р.
Більшість названих актів, за винятком двох процесуаль-них кодексів, зберігають і до нині свою юридичну силу. Проте у сучасній системі джерел права центральне місце займають Конституція Французької Республіки 1958 р., Декларація прав людини і громадянина 1789 р., а також преамбула до Конституції 1946 р., яка містить розгорнутий перелік демократичних прав і свобод громадян. Серед зако-нодавчих актів, що видаються французьким парламентом, особливу роль відіграють закони, які доповнюють положен-ня Конституції. Звичайні закони — це акти парламенту, що стосуються окремих галузей права або їх інститутів. До числа звичайних законів належать і кодекси, які відпо-відають традиційній наполеонівській схемі законодавства: кримінальний, цивільний тощо, зміни у які вносяться шля-хом видання законів.
Чинна Конституція 1958 р. передбачає широкі можли-вості правового регулювання суспільних відносин шляхом видання актів виконавчою владою — урядом, міністер-ствами і уповноваженими на те органами адміністрації. Так, Конституція чітко окреслює перелік галузей правово-го регулювання, що знаходяться у винятковій компетенції законодавчої влади, а всі правові питання, що не входять у сферу законодавства, регулюються актами різного рівня. Серед них найбільш вагомими є ордонанси — акти, що п рий миються урядом з дозволу парламенту і згідно з висновком Державної ради у сферах, які регулюються законо-давством. Важливе місце у системі нормативних актів зай-мають урядові декрети, що підписуються президентом, а також ті, які видаються тільки президентом.
Правова система Бельгії характеризується тим, що з моменту створення самостійної Бельгійської держави (1830 р.) основу її законодавства склали п'ять французь-ких кодексів: Цивільний, Торговий, Кримінальний, Ци-вільний процесуальний, Кримінально-процесуальний. Усі вони мали вирішальний вплив на розвиток бельгійського права, а Цивільний кодекс є чинним і нині. Щоправда, при збереженій загальній структурі, текст його зазнав істотних змін. Торговий кодекс Бельгії, прийнятий у 1872 р., і Кримінально-процесуальний — у 1878 р., з мо-менту їх прийняття і по нині включають запозичені роз-діли з аналогічних кодексів Франції. І як продовження у 1967 р. був прийнятий Судовий кодекс, який регулює організацію судів і трибуналів, їх компетенцію та процеду-ру діяльності.
Трудові відносини у Бельгії визначаються Пактом про соціальну солідарність, укладеним між представниками профспілок і підприємців у 1944 р. Це країна розвинутої системи соціального забезпечення, охорони природи, подат-кової справи. До речі, податкова справа, виборче право, сільськогосподарське, лісове і деякі інші галузі права систе-матизовані у кодекси у вигляді консолідованих актів.
Основа сучасної правової системи Іспанії закладалася у XIX ст. Після звільнення країни від французької окупації (1808—1814) протягом кількох десятиліть приймалися ко-декси законів з окремих галузей права. Вплив права Фран-ції, історія власного законодавства, що нараховує багато століть, практика деяких латиноамериканських країн, які були іспанськими колоніями, й складають основу правової системи цієї країни.
Іспанська Конституція 1978 р. передбачає прийняття за-конів не тільки Генеральними кортесами, а й автономними областями, які можуть видавати законодавчі акти з пи-тань, що віднесені до компетенції іспанської держави. Такі акти видають відповідно до процедури делегованого зако-нодавства на підставі принципів і декретів, передбачених загальнодержавним законом.
В Іспанії діють цивільний і торговий кодекси. Регулю-вання трудових, екологічних, профспілкових відносин здій-снюється окремими органічними законами. Публічне право представлене в Іспанії кримінальним правом, відповідно до якого діє кримінальний кодекс редакції 1983 р., кримі-нально-процесуальним правом, яке сконцентроване у За-коні про кримінальне судочинство 1882 р., і законодавст-вом про владу.
Основи правової системи сучасної Італії склалися у XIX ст., коли була створена єдина Італійська держава. Істотний вплив на її формування мали кодекси напо-леонівської Франції, власна законодавча база і авторитет головних постулатів римського права.
У 1856 р. в Італії були прийняті Цивільний, Торговий, Цивільно-процесуальний і Кримінально-процесуальний ко-декси. Згідно з превалюючою тоді французькою моделлю системи законодавства готувалось видання і загальноіталійського кримінального кодексу, але через суперечності щодо запровадження смертної кари він був прийнятий ли-ше у 1889 р.
Після встановлення в Італії фашистської диктатури на-ведені кодекси зазнали змін і доповнень. Так, натомість самостійних Цивільного і Торговельного кодексів у 1942 р. був створений єдиний Цивільний, згідно з яким врегульо-ваним ставало і питання торгового права. Крах фашистсь-кої диктатури привів до вилучення із зазначених кодексів порівняно невеликої кількості норм, що безпосередньо відо-бражали фашистську ідеологію.
У системі чинного законодавства Італії важливу роль відіграє Конституція 1947 р. Вона допускає поряд з видан-ням законів, що безпосередньо приймаються парламентом, видання актів уряду, які мають силу закону.
Сучасна правова система Великого Герцогства Люксем-бург в основному склалася після створення самостійної держави (1815 р.). На розвиткові права і судової системи його істотно позначилася французька, бельгійська і нідер-ландська окупація Люксембургу. Після створення самостій-ного герцогства у Люксембурзі діє Цивільний кодекс Наполеона та інші кодекси. Лише з часом деякі з них були замінені національними законодавчими актами, проте і ос-танні загалом орієнтувалися на французькі кодекси. Суспільні відносини у Люксембурзі регламентуються не тільки законодавчими актами, що приймаються парламен-том, але й постановами, які видаються Великим герцогом у порядку делегованого законодавства.
Правова система Португалії складалася протягом бага-тьох століть. У XIX ст. була здійснена кодифікація головних галузей права. На сьогодні у Португалії діють Цивільний кодекс (1966 р.), Торговий кодекс (1888 р.), Торгово-процесуальний кодекс (1905 р.), Цивільно-проце-суальний кодекс (1936 р.), Нотаріальний кодекс (1935 р.), Кримінальний кодекс (1982 р.), Кримінально-процесуаль-ний кодекс (1929 р.).
Важливим етапом у розвитку законодавства Португалії вважають прийняття Конституції 1976 р., оскільки вона внесла демократичні зміни практично в усі галузі права або ж безпосередньо сформулювала найважливіші норми. Відповідно до її положень вищим законодавчим органом є Рада республіки, яка може надавати уряду у порядку деле-гованого законодавства право приймати декрети — закони з певного кола питань. Як свідчить досвід, саме цей шлях є найбільш дієвим щодо подальшого розвитку законодавст-ва Португалії.
Основи правової системи ФРН були закладені після об'єднання у 1867 р. германських держав у Північно-Германський Союз, що згодом (у 1871 р.) став Германською імперією. Із створенням Північно-Германського Союзу бу-ли прийняті Торгове уложення (1866 р.), Кримінальне уложення (1871 р.), Цивільно-процесуальне і Кримінально-процссуальнс уложення, Закон про судоустрій (1877 р.), Цивільне уложення (1896 р.). Більшість із цих законодав-чих актів, зазнавши деяких змін і доповнень, с чинними і нині.
У 1990 р. відбулося об'єднання Німеччини шляхом приєднання НДР до ФРН, а тому система джерел герман-ського права знає декілька видів внутрішніх нормативних договорів. Головне місце у системі чинного законодавства ФРН займає Конституція ФРН 1949 р. У цьому документі, що розпочинається преамбулою, якою передбачено основні права громадян, детально обґрунтовуються питання взаємовідносин федерації і 16 земель — суб'єктів феде-рації, а також визначається система органів влади, уп-равління і судочинства. Поряд із законодавчими актами важливим джерелом права визнаються постанови, які приймаються на підставі законів федеральним урядом, фе-деральними міністрами та урядами земель.
На думку німецьких юристів, чинне законодавство ФРН можна систематизувати у дев'ять головних галузей: 1) дер-жавне і конституційне право; 2) управління; 3) правосуд-дя; 4) цивільне і кримінальне; 5) оборона; 6) фінанси; 7) господарське право; 8) трудове право, соціальне забез-печення; 9) зв'язок, шляхи сполучення, транспорт.[2,c.266]
Основи сучасного права Австрії були закладені у XVIII ст. в період централізації державної влади. З того часу розпочалася підготовка першого австрійського Цивіль-ного кодексу. У 1811 р. було прийнято Загальне цивільне уложення, яке вважається одним з перших цивільних європейських кодексів. Протягом часу він зазнавав змін і доповнень, найважливішими з яких є закон про оренду, про земельну власність, про право власності. Як головне джерело торгового права в країні використовується Герман-ське торгове уложення 1897 р., що набрало чинності у 1938 р. Трудові, екологічні відносини, а також проблеми соціального забезпечення регулюються окремими норма-тивними актами. У країні діють новий Кримінальний ко-декс 1974 р. і Кримінально-процесуальний кодекс 1975 р.
Створення уніфікованої правової системи Швейцарії роз-почалося у 1874 р., з моменту прийняття Конституції і внесення до її тексту поправок, якими передбачалося передання до сфери регулювання федеральних властей основ-них питань цивільного і кримінального права. Після того, у 1912 р., було прийнято єдиний Цивільний кодекс, у 1936 р. — уніфікований Зобов'язальний кодекс, а з 1942 р. набрав чинності Кримінальний кодекс. Інші питання життєдіяльності Швейцарської держави врегульовані на рівні окремих законів чи підзаконних нормативних актів.
Література
Гусарєв С.Д. Основи держави. Навчальний посібник. – Київ, Юрінформ, 1995
Загальна теорія держави і права./За ред. В.В.Копейчинкова, К:Юрінком Інтер-1999 р.,.
Колодій А.В. Загальна теорія держави. – Київ, Юрінком, 1999
Мала Енциклопедія Етно-державознавства, Національна Академія Наук України, Iнститут держави і права ім. В.М.Корецького, Видавництво "Генеза" та "Довіра", Київ 1996.
Муромцев Г.И. Источники права (теоретические аспекты проблемы).//Правоведение, 1998 г., N 2, с.23.
Настюк М. Правознавство. - Львів, Видавництво “СВІТ”, 1994
Основи теорії права: Навчальний посібник/ А.А.Нечитайленко - Харків, 1998.
Право: Учебник для вузов/ А.И.Косаров, М.В.Малинкович, С.Д.Покревская и др., Под ред. проф. Н.А.Тепловой, проф. М.В.Малинкович.-2-е изд., перераб. и доп.-М.:Закон и право, ЮНИТИ, 1998.
Правознавство. Навчальний посібник./ За ред. В.В.Копейчикова, К.:Юрінком Інтер – 2000р.
Зміст
1. Поняття і структура права у країнах романо-германської правової сім'ї
У всіх країнах, що належать до романо-германської пра-вової сім'ї, визнається диференціація права на публічне і приватне. Цей поділ має майже загальний характер і є важливою характеристикою правових систем країн романо-германської правової сім'ї. Сутність його полягає у тому, що до публічного права відносять ті галузі і інститути, які визначають статус і порядок діяльності органів держави і відносини індивіда з державою, а до приватного — галузі й інститути, що регулюють взаємовідносини індивідів. До цього слід додати, що повагу до права набагато простіше прищепити приватним особам, ніж державі, яка сама є носієм влади.[2,c.254]
Поділ права на публічне і приватне протягом тривалого часу розглядався у рамках вчення, що трактувало його як "природний порядок", домінантний по відношенню до держави. Стверджувалось, що прерогатива створення і забез-печення функціонування публічного права належить дер-жаві, а приватного — юридичним інституціям і закладам громадянського суспільства. Саме тому юристи, які у Римі здебільшого не належали до державних структур, концентрували увагу на приватному праві. Загальновідомо, що у Римі не було конституційного, адміністративного і навіть повноцінного кримінального права.
Вже пізніше юристи, що займалися проблемами науки управління, поступово почали вивчати створені англосак-сонською правовою сім'єю норми публічного права. Цей процес посилився після визнання у більшості країн Західної Європи доктрини, за якої визнавалося існування невід'ємних прав людини. Ось тоді і виникла необхідність реалізувати на практиці те, що до цього часу було ли-ше ідеалом, а саме державу, у якій є виборні вищі представницькі органи, дієві виконавчі і незалежні судові органи.
Безумовно, свою специфіку у формування публічного права привніс принцип поділу влад, згідно з яким влада не може бути безмежною, безконтрольною, всепоглинаючою. Але юристи романо-германської правової сім'ї схиляються до того, що зазначений принцип і загалом публічне право можуть діяти тільки за умови високого рівня громадянської свідомості. Реалізація цього права можлива лише за умови, що суспільна думка вимагає від керівників і адміністрації їх підпорядкування дисципліні і контролю.
Незважаючи на те, що головні принципи публічного права у країнах романо-германської правової сім'ї були відпрацьовані лише у XIX—XX ст. воно має велику схо-жість щодо правових систем цих країн. По-перше, це обумовлено загальністю політичної і філософської думки різних країн. Так, публічне право усього Європейського континенту у своєму розвитку зазнало значного впливу державницьких ідей Ш. Монтеск'є і Ж.-Ж. Руссо. Єдині для усіх європейських країн основи сучасного криміналь-ного права закладено Беккаріа. По-друге, єдиний порядок формування корпусу юристів, що дістали освіту на основі вивчення цивільного права, обумовив те, що останнє було взяте як модель для подальшої розробки всіх інших галу-зей права.
До того ж, формування публічного права мало гостру потребу у збагаченні досвідом інших країн. Конституційне право країн романо-германської правової сім'ї є прикладом того, як юридична наука у цій сфері набула інтерна-ціональних ознак. Що ж стосується адміністративного пра-ва, то воно вважається витвором Державної ради Франції. Після цього розпочався інтенсивний процес його запровадження іншими європейськими державами. Але саме Фран-ція найбільше сприяла ідеї самостійності адміністративного права щодо приватного.
Водночас найістотніші відмінності національних право-вих систем країн романо-германської правової сім'ї прогля-даються саме у сфері адміністративного права. Це пояснюється тісним зв'язком цієї галузі права із структурою органів державного управління, яка є різною у конкретних країнах. Адміністративне право більш, ніж інші галузі пра-ва, залежить від політичних і соціальних процесів, які відбуваються у суспільстві. Воно регулює дуже великий діапазон суспільних відносин. Адже історично виникнувши як "поліцейське право" з метою забезпечення суспільного порядку, воно поступово поширило свій вплив майже на усі сфери державного управління. Адміністративне право загалом не кодифіковане. Навіть у країні класичної ко-дифікації — Франції, адміністративне право ніколи належ-ним чином не кодифікувалось. А створені вже кодекси являють собою зібрання законодавчих та інших норматив-них актів, до компетенції яких входить лише обмежена частина відносин, що регулюються адміністративним правом.
На відміну від інших галузей права, навіть публічного, адміністративне право значною мірою сформоване судовою практикою. У ФРН, Австрії, Бельгії, Італії та Швейцарії існують особливі судові системи адміністративної юстиції, яким підвідомчі усі спори адміністративно-правового харак-теру. Водночас загальновідомо, що чим істотніша роль су-дової практики як джерела права, тим більші правові від-мінності, бо судова практика великою мірою схильна до впливу на неї умов, які постійно змінюються.
Схожість приватного права країн романо-германської правової сім'ї пояснюється тими ж причинами. Немає сум-ніву, що кожному національному праву властива певна оригінальність, яка виявляється у наявності притаманних тільки йому інститутів. Але у сфері приватного права особ-ливо чітко проглядається теоретична одноманітність право-вих систем країн романо-германської правової сім'ї. Це пояснюється тим, що в основу формування приватного права покладено римське право. До того ж, у відносинах, регламентація яких грунтується на канонічному праві, та-кож існує певна єдність, у всякому разі, коли йдеться про правові системи християнських держав.
Публічне право, як і приватне, у всіх країнах романо-германської правової сім'ї диференціюється на одні й ті самі основні галузі: конституційне право, адміністративне право, міжнародне публічне право, кримінальне право, кримінально-процесуальне право тощо. Та ж диференціація спостерігається і на більш низькому рівні правових інсти-тутів і понять, у зв'язку з чим у більшості випадків не виникає труднощів щодо розуміння головних дефініцій у правових системах країн — представниць романо-германсь-кої правової сім'ї. Отже, хто обізнаний хоч з однією з цих правових систем, здатний розуміти й інші. При цьому не треба пристосовуватися до іншої форми правового мислен-ня, якщо національна правова система не позбавлена де-яких особливостей.
У всіх країнах романо-германської правової сім'ї правову норму оцінюють і аналізують однаково, її розуміють як загальне, формально-визначене правило поведінки. Згідно з доктриною, що склалася у романо-германській правовій сім'ї, правова норма не повинна створюватися суддями.
Вона з'являється пізніше у результаті теоретичних роз-думів, що грунтуються на вивченні практики і принципах справедливості, моральності, врахування політичних інте-ресів та гармонії правової системи з усіма іншими соціаль-ними системами. Правова норма ніби позбавляється хао-тичності, безсистемності практики. З неї усувають випад-кові елементи і цим спрощують розуміння самого права. Така норма дозволяє суспільній думці, законодавцю більш ефективно втручатися у соціальне життя і навіть органі-зовувати суспільство на досягнення якихось цілей. Така роль права відповідає традиції, згідно з якою воно розглядається як модель соціальної організації.
Саме таке розуміння правової норми є основою ко-дифікації. Адже не можна створити справжнього кодексу, якщо вважати нормою права рішення, винесене судом по певній справі. Кодекс у романо-германській правовій сім'ї не вирішує конкретних питань лише на основі практики. Його завдання — дати загальні, систематизовані правила, на підставі яких суб'єкти можуть визначити, у який спосіб повинні бути вирішені ті чи інші питання. Правова норма романо-германської правової сім'ї є чимось середнім між конкретним правилом поведінки і загальними принципами права. Майстерність юриста вбачається у вмінні віднайти норму і сформулювати її з урахуванням зазначеної рівно-ваги. Тому норми права не повинні бути надто загальни-ми, бо у цьому випадку вони перестають бути провідними вказівками до дії, але водночас вони мають бути настільки узагальненими, щоб регулювати відповідний тип відносин, а не застосовуватися лише до конкретної ситуації.
Намагаючись забезпечити єдність розуміння і реалізації норм права, деякі законодавчі і судові органи у країнах романо-германської правової сім'ї роз'яснюють і деталізують норми, сформульовані загальним чином, тобто тлу-мачать їх. Це приводить до того, що норма, створена законодавцем, розглядається як ядро, навколо якого існу-ють похідні правові норми. Тому у країнах романо-герман-ської правової сім'ї існують органи, які стежать за від-повідністю похідних норм первинним.
Отже, право у країнах романо-германської правової сім'ї складається не тільки з правових норм, сформульованих законодавцем, а й включає норми, що створюються у результаті їх тлумачення. Враховуючи, що тлумаченням норм права здебільшого займаються судові органи, деякі західні юристи стверджують, що система романо-германського права може трансформуватись і таким чином набли-зитись до загального права.[2,c.257]
2. Форми (джерела) права у країнах романо-германської правової сім'ї
Видані органами законодавчої влади, а також іншими уповноваженими органами норми права, які юристам нале-жить тлумачити і застосовувати для винесення рішення у кожному конкретному випадку, складають у країнах рома-но-германської правової сім'ї певну ієрархічну систему. Верхній щабель цієї системи належить конституції або ж конституційним законам. У всіх країнах романо-германсь-кої правової сім'ї є писані конституції, за нормами яких визнається найвища юридична сила. Конституції приймаються і змінюються в особливому порядку.
В інших країнах найвища сила конституцій виражається у встановленні контролю над конституційністю інших за-конів, при цьому органи цього контролю і його способи можуть бути найрізноманітнішими. Так, рішення Консти-туційного суду ФРН — це джерело права, що стоїть нарівні з законом. Його тлумачення законів обов'язкове для усіх органів, включаючи й суд. Якщо у звичайного суду при розгляді конкретної справи виникає сумнів щодо конституційності норми, яку належить застосувати, він призупиняє розгляд справи, звертається із запитом до Конституційного суду, а потім вирішує справу згідно з виснов-ком Конституційного суду. Інакше вирішується аналогічна процедура у Франції. Конституційна рада, що існує у цій країні, має більш обмежену компетенцію, їй надано право попереднього контролю за конституційністю законопроек-тів, що поки не набули чинності, тому вона не може впливати на процес застосування вже чинних законів та інших нормативних актів.
За значущістю конституційним законам можуть дорів-нювати тільки норми міжнародного права. На жаль, кон-ституції більшості країн, що належать до романо-германсь-кої правової сім'ї, наголошують на принципі, згідно з яким сила міжнародних договорів превалює над силою внут-рішніх законів, не на домінуванні норм міжнародного пра-ва у цілому. Проте практично усі вони стверджують, що саме міжнародні договори безпосередньо породжують для громадян цих країн права та обов'язки.
Деякі закони називаються кодексами. Початкове значен-ня цього слова — збірник, звід законів. Але нині термін "кодекс" використовується для назви систематизованих норм права, що відносяться до якоїсь певної галузі. При цьому сучасні кодекси включають як законодавчі, так і підзаконні акти. А деякі з них охоплюють норми, що належать до двох чи більше галузей права, але регулюють відносини у конкретній сфері господарства чи культури. Починаючи з 50-х років чинності набули кілька десятків таких кодексів, які за своєю правовою природою є актами, що консолідують чинне законодавство.
Крім законів, право країн романо-германської правової сім'ї включає багато норм, що видаються не парламентом, а іншими державними органами. Йдеться про регламенти, декрети, адміністративні циркуляри, які видаються вико-навчими органами влади.
Особливе положення у системі джерел романо-германсь-кої правової сім'ї займає звичай. Закон як писаний норма-тивно-правовий акт у деяких випадках для правильного розуміння вимагає доповнення і з'ясування звичаю, на основі якого закон базується. Крім того, навіть деякі по-няття, категорії, що використовуються у юриспруденції, потребують пояснення з точки зору звичаю. Звідси стає зрозуміло, що звичай може діяти не тільки як доповнення до закону, але й нарівні з ним. Проте роль звичаю у країнах романо-германської правової сім'ї дуже обмежена. У цілому, за винятком Італії, він втратив характер са-мостійного джерела права.
Суперечливою є думка щодо питання про судову прак-тику як джерела романо-германського права. Проте аналіз реальної дійсності дозволяє зробити висновок про судову практику як допоміжне джерело права. Свідченням тому є велика кількість судових збірників і довідників, а також значення і роль касаційного прецеденту у формуванні пра-ва. Касаційний суд є найвищою судовою інстанцією. Тому у цих країнах судове рішення, що грунтується на загальних принципах, якщо воно підтверджене Каса-ційним судом, може сприйматися іншими судами при вирі-шенні подібних справ як фактичний прецедент. Постанови, приміром, французького Касаційного суду і Державної ра-ди впливають на право різних франкомовних країн. Це положення стосується й інших європейських і неєвропейських кра'їн, що належать до романо-германської правової сім'ї.
Отже, враховуючи прагнення юристів усіх цих країн спиратися у своїх рішеннях на закон, можна говорити про судовий прецедент лише як про деякий виняток, що не порушує основоположного принципу верховенства закону. Адже у цих країнах суддя ніколи не перетвориться на законодавця, а між нормами, які відпрацьовані судовою практикою, і тими, що встановлені законодавцем, є дві важливі розбіжності.
Перша пов'язана із роллю тих чи інших країн у системі права романо-германської правової сім'ї. Судова практика діє в рамках, встановлених для права законодавцем, і встановлення цих рамок передбачено діяльністю самого за-конодавця. Значення права, що створюється судовою прак-тикою, вже в силу цього обмежене, і це положення прямо протилежне тому, що існує у країнах англосаксонського права.
Правова норма — друга відмінність — створена судовою практикою і не має того авторитету, який надається зако-нодавчим нормам, її можна у будь-який час відкинути чи поміняти при розгляді нової справи.[1,c.86]
Протягом тривалого часу доктрина була головним дже-релом права в романо-германській правовій сім'ї. Головним чином вона була відпрацьована в університетах у XIII— XIX ст. Лише нещодавно, з перемогою ідей демократії і запровадженням кодифікації, первинність доктрини була замінена домінуванням закону. Особливо помітна роль док-трини при розгляді права не тільки як сукупності норм права, а й як складного механізму регулювання суспільних відносин, що, до речі, властиве саме юридичній науці країн, які належать до романо-германської правової сім'ї. Ось тоді її роль виявляється якраз у тому, що доктрина створює понятійно-категоріальний апарат, яким користує-ться і законодавець. Вона розробляє методи, за допомогою яких вивчають право, застосовують і тлумачать його. За-конодавець здебільшого відображує лише тенденції, вста-новлені доктриною, і сприймає пропозиції, що нею підготовлені.
Як уже зазначалося, доктрина широко використовується і у правозастосовчій діяльності, зокрема при тлумаченні законів. Адже в юриспруденції континентальної Європи все більше і більше особи чи законодавчі органи прагнуть до незалежного характеру процесу тлумачення, заперечення того, що тлумаченням передбачено лише визначення гра-матичного і логічного змісту окремих термінів або намірів законодавця. Коментарі, що видаються у Франції, Німеч-чині та інших країнах романо-германської правової сім'ї, набувають доктринального виду, а підручники все частіше сповнені прикладів судової практики.
Довготривалий вплив школи природного права зумовив те, що у романо-германській правовій сім'ї широко викори-стовують деякі загальні принципи, які юристи можуть знайти у самому законі, а у разі необхідності — поза законом. Ці принципи свідчать про підпорядкування права ідеї справедливості у вигляді, як остання розумілася у відповідну епоху і певний момент. Ці принципи розкривають характер не тільки законодавства, а й права, що створене юристами. Сам законодавець своїм авторитетом підсилює деякі з цих положень. Так, ст. 2 швейцарського Цивільного кодексу встановлює, що здійснення якогось права забороняється, якщо воно явно перевищує межі, встановлені доброю совістю чи добрими звичаями або ж соціальними чи економічними цілями права. Конституція ФРН 1949 р. скасувала всі закони, що суперечили принци-пу рівноправності чоловіків і жінок.[5.c.142]
Для концепції цієї системи характерним є те, що юри-сти не схильні погоджуватися з вирішенням того чи іншого питання, яке у соціальному аспекті здасться їм несправедливим. Діючи на основі принципів права, вони функ-ціонують ніби на відстані делегованих їм повноважень. Здійснюючи пошук права разом, кожний у своїй сфері і з використанням своїх методів, юристи цієї правової системи прагнуть до загального ідеалу — досягти такого рішення, яке б відповідало загальному почуттю справедливості на основі консенсусу різних інтересів. Отже, з-поміж важли-вих джерел права країн романо-германської правової сім'ї слід виділити загальні принципи, що містяться у законодавстві і випливають з нього.
Відтак, теорія джерел права всіх країн романо-германсь-кої правової сім'ї відображує традиційну для них кон-цепцію, згідно з якою право не створюється апріорним шляхом і не міститься тільки у законодавчих нормах. Пошук права — це завдання кожного юриста, яке повинно виконуватися кожним у своїй сфері і з використанням своїх методів. При цьому слід керуватися єдиним ідеа-лом — прагненням досягти у кожному питанні рішення, що відповідало б загальному почуттю справедливості.
3. Етапи формування та загальна характеристика права окремих країн, що відносяться до романо-германської правової сім'ї
Розглянемо тепер у пізнавальному плані національні правові системи деяких країн романо-германської правової сім'ї. Нагадаємо, що французьке право, з одного боку, і германське — з другого, й були тією моделлю, згідно з якою романо-германська правова сім'я поділяється на дві групи: романську (до якої належать Франція, Бельгія, Іспанія, Італія, Люксембург, Португалія) і германську (до якої належать ФРН, Австрія, Швейцарія та деякі інші країни).
Головні ознаки сучасної правової системи Франції сфор-мувалися у період Великої французької революції 1789— 1794 рр. і перші десятиліття по тому, особливо за часів правління Наполеона. Найважливішими документами того часу були Декларація прав людини і громадянина 1789 р., Цивільний кодекс 1804 р., Цивільний процесуальний ко-декс 1806 р., Торговий кодекс 1807 р., Кримінально-проце-суальний кодекс 1803 р., Кримінальний кодекс 1810 р.
Більшість названих актів, за винятком двох процесуаль-них кодексів, зберігають і до нині свою юридичну силу. Проте у сучасній системі джерел права центральне місце займають Конституція Французької Республіки 1958 р., Декларація прав людини і громадянина 1789 р., а також преамбула до Конституції 1946 р., яка містить розгорнутий перелік демократичних прав і свобод громадян. Серед зако-нодавчих актів, що видаються французьким парламентом, особливу роль відіграють закони, які доповнюють положен-ня Конституції. Звичайні закони — це акти парламенту, що стосуються окремих галузей права або їх інститутів. До числа звичайних законів належать і кодекси, які відпо-відають традиційній наполеонівській схемі законодавства: кримінальний, цивільний тощо, зміни у які вносяться шля-хом видання законів.
Чинна Конституція 1958 р. передбачає широкі можли-вості правового регулювання суспільних відносин шляхом видання актів виконавчою владою — урядом, міністер-ствами і уповноваженими на те органами адміністрації. Так, Конституція чітко окреслює перелік галузей правово-го регулювання, що знаходяться у винятковій компетенції законодавчої влади, а всі правові питання, що не входять у сферу законодавства, регулюються актами різного рівня. Серед них найбільш вагомими є ордонанси — акти, що п рий миються урядом з дозволу парламенту і згідно з висновком Державної ради у сферах, які регулюються законо-давством. Важливе місце у системі нормативних актів зай-мають урядові декрети, що підписуються президентом, а також ті, які видаються тільки президентом.
Правова система Бельгії характеризується тим, що з моменту створення самостійної Бельгійської держави (1830 р.) основу її законодавства склали п'ять французь-ких кодексів: Цивільний, Торговий, Кримінальний, Ци-вільний процесуальний, Кримінально-процесуальний. Усі вони мали вирішальний вплив на розвиток бельгійського права, а Цивільний кодекс є чинним і нині. Щоправда, при збереженій загальній структурі, текст його зазнав істотних змін. Торговий кодекс Бельгії, прийнятий у 1872 р., і Кримінально-процесуальний — у 1878 р., з мо-менту їх прийняття і по нині включають запозичені роз-діли з аналогічних кодексів Франції. І як продовження у 1967 р. був прийнятий Судовий кодекс, який регулює організацію судів і трибуналів, їх компетенцію та процеду-ру діяльності.
Трудові відносини у Бельгії визначаються Пактом про соціальну солідарність, укладеним між представниками профспілок і підприємців у 1944 р. Це країна розвинутої системи соціального забезпечення, охорони природи, подат-кової справи. До речі, податкова справа, виборче право, сільськогосподарське, лісове і деякі інші галузі права систе-матизовані у кодекси у вигляді консолідованих актів.
Основа сучасної правової системи Іспанії закладалася у XIX ст. Після звільнення країни від французької окупації (1808—1814) протягом кількох десятиліть приймалися ко-декси законів з окремих галузей права. Вплив права Фран-ції, історія власного законодавства, що нараховує багато століть, практика деяких латиноамериканських країн, які були іспанськими колоніями, й складають основу правової системи цієї країни.
Іспанська Конституція 1978 р. передбачає прийняття за-конів не тільки Генеральними кортесами, а й автономними областями, які можуть видавати законодавчі акти з пи-тань, що віднесені до компетенції іспанської держави. Такі акти видають відповідно до процедури делегованого зако-нодавства на підставі принципів і декретів, передбачених загальнодержавним законом.
В Іспанії діють цивільний і торговий кодекси. Регулю-вання трудових, екологічних, профспілкових відносин здій-снюється окремими органічними законами. Публічне право представлене в Іспанії кримінальним правом, відповідно до якого діє кримінальний кодекс редакції 1983 р., кримі-нально-процесуальним правом, яке сконцентроване у За-коні про кримінальне судочинство 1882 р., і законодавст-вом про владу.
Основи правової системи сучасної Італії склалися у XIX ст., коли була створена єдина Італійська держава. Істотний вплив на її формування мали кодекси напо-леонівської Франції, власна законодавча база і авторитет головних постулатів римського права.
У 1856 р. в Італії були прийняті Цивільний, Торговий, Цивільно-процесуальний і Кримінально-процесуальний ко-декси. Згідно з превалюючою тоді французькою моделлю системи законодавства готувалось видання і загальноіталійського кримінального кодексу, але через суперечності щодо запровадження смертної кари він був прийнятий ли-ше у 1889 р.
Після встановлення в Італії фашистської диктатури на-ведені кодекси зазнали змін і доповнень. Так, натомість самостійних Цивільного і Торговельного кодексів у 1942 р. був створений єдиний Цивільний, згідно з яким врегульо-ваним ставало і питання торгового права. Крах фашистсь-кої диктатури привів до вилучення із зазначених кодексів порівняно невеликої кількості норм, що безпосередньо відо-бражали фашистську ідеологію.
У системі чинного законодавства Італії важливу роль відіграє Конституція 1947 р. Вона допускає поряд з видан-ням законів, що безпосередньо приймаються парламентом, видання актів уряду, які мають силу закону.
Сучасна правова система Великого Герцогства Люксем-бург в основному склалася після створення самостійної держави (1815 р.). На розвиткові права і судової системи його істотно позначилася французька, бельгійська і нідер-ландська окупація Люксембургу. Після створення самостій-ного герцогства у Люксембурзі діє Цивільний кодекс Наполеона та інші кодекси. Лише з часом деякі з них були замінені національними законодавчими актами, проте і ос-танні загалом орієнтувалися на французькі кодекси. Суспільні відносини у Люксембурзі регламентуються не тільки законодавчими актами, що приймаються парламен-том, але й постановами, які видаються Великим герцогом у порядку делегованого законодавства.
Правова система Португалії складалася протягом бага-тьох століть. У XIX ст. була здійснена кодифікація головних галузей права. На сьогодні у Португалії діють Цивільний кодекс (1966 р.), Торговий кодекс (1888 р.), Торгово-процесуальний кодекс (1905 р.), Цивільно-проце-суальний кодекс (1936 р.), Нотаріальний кодекс (1935 р.), Кримінальний кодекс (1982 р.), Кримінально-процесуаль-ний кодекс (1929 р.).
Важливим етапом у розвитку законодавства Португалії вважають прийняття Конституції 1976 р., оскільки вона внесла демократичні зміни практично в усі галузі права або ж безпосередньо сформулювала найважливіші норми. Відповідно до її положень вищим законодавчим органом є Рада республіки, яка може надавати уряду у порядку деле-гованого законодавства право приймати декрети — закони з певного кола питань. Як свідчить досвід, саме цей шлях є найбільш дієвим щодо подальшого розвитку законодавст-ва Португалії.
Основи правової системи ФРН були закладені після об'єднання у 1867 р. германських держав у Північно-Германський Союз, що згодом (у 1871 р.) став Германською імперією. Із створенням Північно-Германського Союзу бу-ли прийняті Торгове уложення (1866 р.), Кримінальне уложення (1871 р.), Цивільно-процесуальне і Кримінально-процссуальнс уложення, Закон про судоустрій (1877 р.), Цивільне уложення (1896 р.). Більшість із цих законодав-чих актів, зазнавши деяких змін і доповнень, с чинними і нині.
У 1990 р. відбулося об'єднання Німеччини шляхом приєднання НДР до ФРН, а тому система джерел герман-ського права знає декілька видів внутрішніх нормативних договорів. Головне місце у системі чинного законодавства ФРН займає Конституція ФРН 1949 р. У цьому документі, що розпочинається преамбулою, якою передбачено основні права громадян, детально обґрунтовуються питання взаємовідносин федерації і 16 земель — суб'єктів феде-рації, а також визначається система органів влади, уп-равління і судочинства. Поряд із законодавчими актами важливим джерелом права визнаються постанови, які приймаються на підставі законів федеральним урядом, фе-деральними міністрами та урядами земель.
На думку німецьких юристів, чинне законодавство ФРН можна систематизувати у дев'ять головних галузей: 1) дер-жавне і конституційне право; 2) управління; 3) правосуд-дя; 4) цивільне і кримінальне; 5) оборона; 6) фінанси; 7) господарське право; 8) трудове право, соціальне забез-печення; 9) зв'язок, шляхи сполучення, транспорт.[2,c.266]
Основи сучасного права Австрії були закладені у XVIII ст. в період централізації державної влади. З того часу розпочалася підготовка першого австрійського Цивіль-ного кодексу. У 1811 р. було прийнято Загальне цивільне уложення, яке вважається одним з перших цивільних європейських кодексів. Протягом часу він зазнавав змін і доповнень, найважливішими з яких є закон про оренду, про земельну власність, про право власності. Як головне джерело торгового права в країні використовується Герман-ське торгове уложення 1897 р., що набрало чинності у 1938 р. Трудові, екологічні відносини, а також проблеми соціального забезпечення регулюються окремими норма-тивними актами. У країні діють новий Кримінальний ко-декс 1974 р. і Кримінально-процесуальний кодекс 1975 р.
Створення уніфікованої правової системи Швейцарії роз-почалося у 1874 р., з моменту прийняття Конституції і внесення до її тексту поправок, якими передбачалося передання до сфери регулювання федеральних властей основ-них питань цивільного і кримінального права. Після того, у 1912 р., було прийнято єдиний Цивільний кодекс, у 1936 р. — уніфікований Зобов'язальний кодекс, а з 1942 р. набрав чинності Кримінальний кодекс. Інші питання життєдіяльності Швейцарської держави врегульовані на рівні окремих законів чи підзаконних нормативних актів.
Література
Гусарєв С.Д. Основи держави. Навчальний посібник. – Київ, Юрінформ, 1995
Загальна теорія держави і права./За ред. В.В.Копейчинкова, К:Юрінком Інтер-1999 р.,.
Колодій А.В. Загальна теорія держави. – Київ, Юрінком, 1999
Мала Енциклопедія Етно-державознавства, Національна Академія Наук України, Iнститут держави і права ім. В.М.Корецького, Видавництво "Генеза" та "Довіра", Київ 1996.
Муромцев Г.И. Источники права (теоретические аспекты проблемы).//Правоведение, 1998 г., N 2, с.23.
Настюк М. Правознавство. - Львів, Видавництво “СВІТ”, 1994
Основи теорії права: Навчальний посібник/ А.А.Нечитайленко - Харків, 1998.
Право: Учебник для вузов/ А.И.Косаров, М.В.Малинкович, С.Д.Покревская и др., Под ред. проф. Н.А.Тепловой, проф. М.В.Малинкович.-2-е изд., перераб. и доп.-М.:Закон и право, ЮНИТИ, 1998.
Правознавство. Навчальний посібник./ За ред. В.В.Копейчикова, К.:Юрінком Інтер – 2000р.
