Міжнародне закріплення та захист прав фізичних осіб
ПЛАН
1. Міжнародне закріплення та захист прав фізичних осіб
2. Проголошення та захист прав особи на всесвітньому рівні
3. Закріплення та захист прав людини на регіональному рівні
4. Міжнародні органи із захисту прав людини
5. Захист прав людини в умовах озброєних конфліктів
1. Міжнародне закріплення та захист прав фізичних осіб
Як ми вже вище зазначали, міжнародне право виникло як „публічне право” (jus gentium), захищаючи людей незалежно від їх етнічного похо-дження, їх релігії чи їх громадянства або їх місцеперебування. Ця кон-цепція ґрунтувалася на усвідомленні єдності людського роду та на христи-янській вірі, яка стверджує рівну гідність усіх людей, створених Богом братами у Христі. Виникнення держав, які встановили свій суверенітет як необмежену та абсолютну владу, призвело до надзвичайних наслідків: держави стали вважати себе єдиними суб'єктами міжнародного права та відмовилися визнати цю якість за фізичними особами. Така ситуація бу-ла парадоксальною і навіть абсурдною, оскільки фізичні особи вочевидь є єдиними правосуб'єктами, інституції, які вони засновують (до складу яких належить і держава) та яким вони надають прав юридичної особи, були створені, щоб захищати та забезпечувати дотримання фундаменталь-них прав самих фізичних осіб.
Сьогодні під впливом різних чинників міжнародне право набуло роз-витку. У взаємозалежному світі суверенітет є дуже відносним; у резуль-таті ліберальних та соціалістичних або марксистських революцій відбуло-ся зіткнення прав особистості з правами держави. Гостре відчуття вищо-го значення людської особи поширилось у часи, коли деякі держави (на-цистська Німеччина, Радянський Союз, інші авторитарні держави) над-звичайно грубо порушували їхні найбільш фундаментальні права. Після другої світової війни стало необхідним та можливим визнати у міжнарод-ному порядку права фізичних осіб та впровадити в дію міжнародну процедуру забезпечення їх захисту, навіть від перевищення влади держави, до якої вони належать.
У всесвітньому плані ці зусилля досягли лише обмежених результатів внаслідок політичної та культурної неоднорідності світового суспільства. Натомість у Західній Європі була встановлена набагато ефективніша система.
2. Проголошення та захист прав особи на всесвітньому рівні
Починаючи з XIX сторіччя укладалися договори, які закріпляли та захищали деякі права людини. Прикладами цього є гуманітарні кон-венції або договори про захист меншин. Міжнародне бюро праці з само-го початку свого виникнення полегшувало укладання конвенцій стосов-но прав трудящих (наприклад, заборона примусової праці, дискримінації при прийомі на роботу). Система мандатів у рамках Ліги Націй сприяла утвердженню прав народів на самовизначення.
Після другої світової війни, позначеної страшною наругою над пра-вами людини (геноцид єврейського народу, недотримання прав цивільного населення та загалом права війни), відбулося відчутне поси-лення руху на підтримку закріплення прав людини на всесвітньому рівні.
Так були розроблені численні закони, одні з них мають загальне значення, інші присвячені більш конкретній проблемі.
Закони загального значення
Численні положення Хартії Об'єднаних Націй роблять посилання на фундаментальні права особи, захист яких повинна підтримувати ця ор-ганізація. До того ж режим територій під опікою ґрунтується на прин-ципі права народів на самовизначення.
Стаття 68 дає можливість Економічній та соціальній Раді заснувати Комісію для розвитку прав людини. На виконання цього закону була ство-рена Комісія з прав людини, її першим завданням була розробка все-світньої Декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю 10 грудня 1948 року (48 голосів „за”, жодного „проти” та 8 утрималися: 6 країн соціалістичного табору вважали, що цей текст був занадто лібераль-ним, Саудівська Аравія відмовилася визнати права, які надаються жінкам за цим законом, та Південна Африка не схвалила засудження апартеїду).
Цей славнозвісний текст, що складається з тридцяти статей, зазнав впливу французьких та англосаксонських традицій утвердження прав лю-дини. Документ всесвітнього значення, Декларація посилається на філо-софію природного права („Усі людські істоти народжуються вільними та рівними у гідності та у правах”) та на демократичні принципи. Вона демон-струє певний індивідуалізм та вписується у ліберальні традиції, навіть як-що вона виражає соціальні занепокоєння. Список прав, які вона проголо-шує, закріплює перевагу громадянських та політичних прав над еко-номічними та соціальними.
Як резолюція Генеральної Асамблеї, цей текст сам по собі не має юридичної сили, але на практиці він справляє великий вплив, на нього часто посилаються, численні національні законодавчі порядки включа-ють його, іноді навіть на конституційному рівні.
Далі комісія з прав людини розробила два важливі тексти, які були відкриті для підписання держав-членів у 1966 році і які після цього набу-ли чинності. Йдеться про пакти стосовно економічних, соціальних і куль-турних прав, з одного боку, та громадянських і політичних прав - з іншо-го. Авторам цих законів вдалося таким чином розділити ці два договори, щоб полегшити їх прийняття, соціалістичні держави виявили більше ба-жання приєднатися до першого, а ліберальні держави - до другого. Ці до-говори, які мають юридичну силу для держав, що їх ратифікували (яких, до речі, небагато), дуже детальні та дуже точні. Згідно із статтею 40 дру-гого пакту, держави-сторони зобов'язуються подати звіти до секретаріату Організації щодо заходів, які вони вживатимуть, та їхнього наступного впливу на права, які визнаються у цьому пакті, ці звіти розглядаються Комітетом з прав людини, створення якого передбачено пактом.
До того ж, згідно із статтею 41 та наступними статтями, держави мо-жуть визнати компетенцію Комітету отримувати та розглядати заяви, в яких одна держава-сторона має претензії до іншої держави-сторони що-до невиконання нею своїх обов'язків згідно з пактом. За цією процеду-рою, в якій має місце велика повага до суверенітету держав, можна до-могтися скликання узгоджувальної Комісії (створеної за статтею 42).
Ці процедури мали обмежену ефективність не лише тому, що дер-жав, які ратифікували ці пакти, було небагато і вони ставилися дуже во-роже до будь-яких спроб втручання в їхні внутрішні справи, але й також тому, що Комітет з прав людини часто виносив свої оцінки під впливом ідеологічних міркувань.
Втім, ці пакти являють собою незаперечно прогресивне явище у справі міжнародного закріплення прав людини, вони є дуже корисними для еволюції свідомості усього світу.
Документи окремого призначення
Численні всесвітні договори, які часто укладалися під егідою спеціалізованих інституцій Об'єднаних Націй, закріплюють специфічні права та організовують їх захист. Не претендуючи на всевичерпність, зга-даємо конвенції стосовно рабства, апартеїду, прав жінок, прав дітей, бо-ротьби проти дискримінації в освіті, прав трудящих тощо.
Дуже часто спеціалізовані інституції організовували процедури контро-лю виконання цих конвенцій їх членами, ефективність чого іноді бувала дуже задовільною (наприклад, процедури Міжнародної організації праці).
Концепції прав людини змінюються з часом, під впливом ідеологічних, економічних, технічних чинників, можна сказати, що громадянські і політичні права ліберального напрямку були закріплені першими і вони стали першою „генерацією” прав людини, економічні та соціальні права соціалістичного напрямку - другою генерацією, якій передували дві інші генерації - права розвитку та права на здорове довкілля.
Закріплення та захист прав особи є центральним стрижнем у міжна-родному правопорядку; jus cogens, імперативне право, яке забороняється порушувати договором, поняття, яке з'явилося нещодавно та яке може по-служити справі дотримання прав людини, як ми це розглянемо далі. Але праву у цій галузі так само, як і в інших, важко чинити опір силам, що йо-го пригнічують.
3. Закріплення та захист прав людини на регіональному рівні
В регіональному плані здійснювалися численні спроби, щоб організувати більш точне закріплення та надійніший захист прав людини. Договори, підписані в Латинській Америці (Конвенція Сан Жозе де Коста-Рика 1969 року) та у чорній Африці (хартія 1981 року), не мали великого практичного значення, бо недостатній економічний розвиток цих регіонів часто ставав на перешкоді захисту прав людини. У мусульманському світі дуже часто формулювання прав людини відрізняється від того, яке закріплює загальне міжнародне право (наприклад, права жінок або права немусульман).
Найбільш вагомі результати у цій галузі були досягнуті в Європі, з одного боку - юридичний контекст забезпечується під егідою Ради Європи, з іншого - політичний контекст - Нарада з питань безпеки та розвитку в Європі.
Європейська конвенція захисту прав людини
Ця конвенція була підписана у Римі 4 листопада 1950 року та потім доповнена дев'ятьма додатковими протоколами.
Каталог прав, проголошених цією конвенцією, має радше ліберальний ухил, але в ньому також досить широка увага приділяється соціальним правам. Інші закони, які були прийняті під егідою Ради Європи, закріпля-ють соціальні права (зокрема, соціальна європейська хартія 1961 року).
Головна заслуга Європейської конвенції захисту прав людини, яка робить цей документ зразковим, полягає у встановленні процедури, що забезпечує її дотримання. Зважаючи на те, що держави дуже дорожать своїм суверенітетом та відкидають будь-яке втручання в їхні внутрішні справи, було передбачено, що зобов'язання держав згідно з цим ме-ханізмом гарантій можуть мати кілька щаблів.
У будь-якому випадку держава може звернутися із заявою з приводу недотримання конвенції іншою державою в Європейську комісію з прав людини (яка є незалежним органом, що складається з рівної кількості членів від кожної держави, що є сторонами у цій справі). Комісія вивчає наявність підстав для заяви, здійснює аналіз фактів та, якщо вона не мо-же мирно врегулювати цю ситуацію з державами, яких це стосується, го-тує та направляє звіт у Комітет міністрів Ради Європи. Цей орган більшістю у дві третини вирішує, чи було порушення Конвенції, та ви-значає спричинені цим наслідки; санкції, які настають у результаті цієї процедури, мають лише моральний характер, але громадська думка держав-членів може посилити їх дію.
Якщо держава-сторона погодилася з процедурою, передбаченою у статті 25, фізична особа може безпосередньо звертатися у Комісію із за-явою про порушення Концепції державою, до якої вона належить (у цьо-му випадку продовження процедури таке саме, як і в попередньому).
Конвенція заснувала Європейський суд з прав людини, члени якого обираються консультативною Асамблеєю Ради Європи. Цей суд має компе-тенцію лише стосовно країн, які визнають його юрисдикцію згідно із стат-тею 46 Конвенції. Він може бути скликаний Комісією (або державою-стороною) у тримісячний термін, починаючи від подачі звіту Комісії у Комітет міністрів; у цьому випадку Комітет втрачає повноваження. До часу прийнят-тя останнього протоколу фізична особа не могла сама звертатися із справою в суд, цей протокол, який набув чинності у 1991 році, надає право прямого звернення в суд громадянам держав, які до нього приєдналися.
Ці механізми контролю є зразковими, бо вони визнають за самою фізичною особою права, захищені міжнародною процедурою, виступати проти держави, громадянином якої вона є. Комісія та Суд розглядали чис-ленні справи, і вони дійсно значно сприяють захисту прав людини у Європі. У багатьох випадках у результаті цієї процедури національне зако-нодавство та регламентація були змінені у більш сприятливому напрямку для прав особи (наприклад, що стосується права на справедливий суд, термін попереднього затримання, терапевтичного аборту, прослуховування телефонних розмов, свободи інформації тощо).
Нарада з безпеки та співробітництва у Європі (НБСЄ)
Європа не обмежується Заходом, держави - члени Ради Європи об'єднує те, що вони є прибічниками демократії плюралістичного типу, ліберальних тенденцій. Країни Центральної та Східної Європи, які також сповідують християнські традиції, прагнуть дотримуватися прав людини.
Їх недавня еволюція, в результаті якої вони відмовилися від централізо-ваної економіки та підтвердили своє бажання встановити демократичний режим західного типу, набагато наблизила їх до країн Західної Європи. Багато з них звернулися з проханням про прийняття їх до Ради Європи, в якій деякі вже мають статус спостерігачів.
У 1975 році у Гельсінкі відбулася важлива Нарада, в результаті якої був прийнятий Заключний акт про безпеку та співробітництво в Європі. Значення цього документа полягає в тому, що його підписали 35 держав Західної та Східної Європи (до яких приєдналися Сполучені Штати та Канада) та що він закріплює три великі групи принципів стосовно до-тримання безпеки, співробітництва та прав людини. Незважаючи на те, що цей текст не є договором, бо не був ратифікованим, він відіграє важ-ливу роль, зокрема, тому, що він закладає процедуру (так зване „продов-ження Наради”): держави, які підписали Заключний акт, вирішили періодично збиратися для спільного розгляду всіх проблем, що виника-ють у результаті введення в дію прийнятих принципів. Ці наради вели-кою мірою сприяють розвитку прав людини у країнах Центральної та Східної Європи, зокрема, в галузі свободи пересування, інформації та мислення; вони спричинили прийняття рішень щодо більш суворого до-тримання цих прав, які грубо порушувалися комуністичними країнами.
Нещодавня еволюція на Сході Європи по-новому тлумачить пробле-ми архітектури Європи. НБСЄ започаткувала новий етап свого розвитку з прийняттям її членами Паризької „Хартії для нової Європи”, підписа-ної 21 листопада 1990 року. Ця Хартія містить у собі більш конкретні зо-бов'язання держав-сторін у галузі прав меншин, вона пропонує нові про-цедури для забезпечення їх дотримання.
Весь попередній розвиток чітко встановив, що фізичні особи мають якість суб'єктів міжнародного правопорядку, необхідно лише продовжу-вати прогресивний рух, щоб права, які визнаються за ними, дійсно по-важалися та гарантувалися.
4. Міжнародні органи із захисту прав людини
Угоди держав, що передбачають право конкретного громадянина вимагати від своєї держави виконання міжнародно визнаних прав і свобод, підкріплюються міжнародними механізмами, створеними в рамках різ-номанітних міжнародних організацій.
Конституція України (ч. 4 статті 55) говорить: „Кож-ний має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод у відповідні міжнародні судові установи або у відповідні міжнародні організації, членом або учасником яких є Україна”.
Міжнародні органи із забезпечення і захисту прав людини (далі комітети з прав людини) створюються від-повідно до положень відповідних конвенцій. Комітети з прав людини складаються з експертів, які діють в особистій якості. У їхній склад входять громадяни дер-жав, що беруть участь у договорі, які володіють високи-ми моральними якостями і визнаною компетентністю в галузі прав людини. При цьому до складу комітету не можуть входити двоє громадян тієї самої держави. Члени комітетів обираються державами-учасницями договору (зазвичай на чотири року) на засіданні, що спеціально скликається (як правило, Генеральним сек-ретарем ООН).
У компетенцію міжнародних органів із захисту прав людини входить розгляд:
- доповідей держав-учасниць договору про зако-нодавчі, адміністративні та інші заходи, що прийма-ються ними для впровадження в життя зобов'язань,
котрі містяться в договорі;
- повідомлень держав-учасниць договору про те, що інша держава-учасниця не виконує своїх зобов'язань за даним договором;
- індивідуальних петицій (скарг) від осіб, які стверджують, що якесь з їх прав, зафіксоване у відповідному договорі, було порушено, і котрі вичерпали
усі внутрішньодержавні засоби правового захисту. Правом на розгляд скарг індивідів наділений: Комі-тет з прав людини, Комітет з ліквідації расової
дискримінації, Комітет проти катувань і деякі інші міжнародні органи.
Процедура розгляду індивідуальних петицій взагалі однакова для більшості комітетів. Отримавши пові-домлення про порушення якою-небудь державою прав індивіда, передбачених у міжнародному договорі, комі-тет повинен переконатися, що це ж питання не розгля-дається відповідно до іншої процедури міжнародного розгляду або врегулювання: особа вичерпала всі доступ-ні внутрішні засоби правового захисту (дане правило не діє, коли застосування таких засобів невиправдано затягується).
Комітет управі визнати неприйнятним будь-яке по-відомлення, що є анонімним або несумісне з положен-нями договору. Визнавши петицію прийнятною, комі-тет повідомляє відповідній державі, що протягом пев-ного терміну подає письмові пояснення, що роз'ясню-ють це питання і будь-які прийняті ним заходи. При цьому держава й особа, що направила скаргу, знаходяться перед Комітетом у рівних умовах.
Комітет у закритому засіданні досліджує повідомлен-ня особи, пояснення держави і повідомляє свої мірку-вання обом сторонам.
Рішення комітетів за індивідуальними скаргами юри-дично необов'язкові, проте держави виконують їх доб-ровільно, відновлюють порушені права особистості і при-водять своє законодавство і правозастосовчу практику у відповідність із міжнародно-правовими нормами.
Слід зазначити, що в рамках певних міжнародно-пра-вових угод засновуються універсальні і регіональні ме-ханізми контролю за дотриманням прав людини, що приводяться в дію відповідними міжнародними орга-нами й організаціями.
Комітет з прав людини ООН
Комітет з прав людини ООН створений на основі резо-люції Генеральної Асамблеї ООН 2200А (XXI) від 16 грудня 1966 року й у відповідності зі статтею 28 Пакту про громадянські та політичні права 1966 року і Факультативного протоколу до цього Пакту. Фактично Ко-мітет є самостійним міжнародним органом і склада-ється з вісімнадцяти експертів, що виступають в особи-стій якості. Члени Комітету обираються з громадян держав - учасниць Пакту терміном на 4 роки і мо-жуть бути переобрані. Кворум утворює присутність дванадцяти членів Комітету, а постанови Комітету прий-маються більшістю голосів присутніх членів.
Відповідно до Факультативного протоколу до Між-народного пакту про громадянські та політичні права 1966 року, держава - учасниця Пакту, що стає й учасницею Протоколу, визнає компетенцію Комітету приймати і розглядати повідомлення осіб, які стверджують, що якесь з їхніх прав, перерахованих у Пакті, було порушено. Отри-мавши повідомлення, Комітет повідомляє відповідній дер-жаві, що протягом шести місяців подає Комітету пись-мові пояснення, котрі роз'ясняють це питання, і повід-омляє про заходи, що можуть бути прийняті.
Ця процедура може мати місце лише в тому випад-ку, якщо громадянин доведе, що він вичерпав усі внут-рішньодержавні (національні) засоби захисту своїх прав, і якщо заява не є анонімною.
Комітет з економічних, соціальних і культурних прав
Комітет з економічних, соціальних і культурних прав заснований відповідно до рішення Економічної і Соці-альної Ради ООН у 1985 році. Комітет здійснює спосте-реження за виконанням Міжнародного пакту про еко-номічні, соціальні і культурні права 1966 року і скла-дається з 18 експертів.
Комітет з ліквідації расової дискримінації
Комітет утворений відповідно до положень статті 8 Міжнародної конвенції про ліквідацію усіх форм ра-сової дискримінації 1966 року. Комітет складається з 18 експертів, які обираються строком на чотири роки й мають високі моральні якості та неупередженість і ді-ючих в особистій якості. Комітет: розглядає регулярно доповіді, що надаються державами про прийняті ними законодавчі, адміністративні й інші заходи для вико-нання положень Конвенції; заяви держав - учасниць Конвенції про те, що інша держава не виконує положень Конвенції. Крім того, будь-яка держава - учас-ниця Конвенції може заявити, що вона визнає компетен-цію Комітету приймати і розглядати повідомлення від окремих осіб або групи осіб, які стверджують, що вони є жертвами порушення даною державою-учасницею яких-небудь прав, викладених у Конвенції.
Комітет з ліквідації дискримінації у відношенні до жінок
Комітет з ліквідації дискримінації у відношенні до жінок створений на основі статті 17 Конвенції про лі-квідацію усіх форм дискримінації у відношенні до жі-нок 1979 року. Комітет складається з 23 експертів, кот-рі володіють високими моральними якостями і діють в особистій якості. Комітет розглядає регулярно доповіді, що надаються державами-учасницями про законодавчі, адміністративні і судові заходи для виконання положень Конвенції. Комітет також наділений повноваженнями розглядати індивідуальні петиції. Комітет щорічно через ЕКОСОР подає доповідь Генеральній Асамблеї ООН про свою діяльність і може вносити пропозиції і рекомен-дації загального характеру, засновані на вивченні до-повідей та інформації, отриманої від держав - учасниць.
Комітет проти катувань
Комітет проти катувань заснований у відповідності зі статтею 17 Конвенції проти катувань та інших жор-стоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 року. Комітет складається з десяти експертів, які володіють високими мо-ральними якостями і визнаною компетенцією в галузі прав людини і виступаючих в особистій якості. Комі-тет вправі одержувати і розглядати повідомлення осіб, які знаходяться під його юрисдикцією, котрі стверджу-ють, що вони є жертвами порушення положень Конвен-ції, або повідомлення такого роду, що надходять від їх-нього імені. Комітет також наділений певними функ-ціями із вирішення спорів між державами - учасни-цями Конвенції, для чого вправі створювати Погоджу-вальну комісію.
Комітет з прав дитини
Комітет з прав дитини заснований у відповідності зі статтею 43 Конвенції про права дитини 1989 року. Він складається з десяти експертів, які діють в особистій якості і володіють високими моральними якостями і визнаною компетенцією в галузі прав людини. Комітет розглядає регулярно надані доповіді держав - учас-ниць Конвенції про заходи для забезпечення прав ді-тей та інформує про це Економічну і Соціальну Раду ООН. Комітет не розглядає індивідуальні петиції.
Верховний комісар ООН з прав людини
Посада Верховного комісара з прав людини була за-тверджена відповідно до резолюції Генеральної Асамб-леї ООН 48/141 від 20 грудня 1993 року. У основі цієї резолюції лежало рішення Всесвітньої конференції з прав людини (Відень, 1993 рік).
Відповідно до згаданої резолюції Верховний комі-сар з прав людини призначається Генеральним секре-тарем ООН і є його заступником. Він має статус „поса-дової особи ООН” і несе „під керівництвом і егідою Генерального секретаря основну відповідальність за діяльність Організації Об'єднаних Націй в галузі прав людини”.
Фактично ж, Верховний комісар з прав людини здій-снює загальне керівництво діяльністю Центру з прав лю-дини ООН - структурного підрозділу Секретаріату ООН.
Європейський Суд з прав людини
Європейський Суд з прав людини був створений у 1959 році як основний елемент регіонального контроль-ного механізму із дотримання положень Європейської конвенції по захисту прав людини й основних свобод 1950 року. Штаб-квартира Суду знаходиться в Страс-бурзі (Франція).
В даний час у контрольному механізмі із дотриман-ня положень Конвенції відбулися зміни. Відповідно до Протоколу № 11 до Конвенції, що вступив у дію в лис-топаді 1998 року, у ньому беруть участь два органи: Комітет міністрів Ради Європи і Європейський Суд з прав людини.
Європейський Суд з прав людини є єдиним органом контролю за дотриманням державами-учасницями по-ложень Конвенції. Суд працює на постійній основі і скла-дається з числа суддів, що відповідають кількості держав-учасниць Конвенції. Парламентська Асамблея РЄ від кожної держави-члена РЄ обирає одного суддю. Судді засідають у Суді в особистій якості.
Кожна держава-учасниця вправі передати на розгляд Суду будь-яке порушення положень Конвенції 1950 року або протоколів до неї з боку іншого учасника.
Суд також наділений компетенцією прийняття від якоїсь особи, групи осіб або неурядової організації заяв про порушення будь-якою із держав-учасниць прав, за-кріплених у Конвенції і протоколах до неї. При цьому заявники повинні додержатися певні процедурні вимо-ги. Держави-учасниці зобов'язані ніяким чином не пе-решкоджати реалізації цього права.
Суд розглядає подані йому справи в комітетах, що складаються з трьох суддів, у палатах - із сімох суддів і у Великій палаті - із 17 суддів.
Суд на прохання Комітету міністрів РЄ може дава-ти консультативні висновки із правових питань, що стосуються тлумачення Конвенції 1950 року і прото-колів до неї.
Витрати Суду оплачуються Радою Європи.
Комісія з прав людини
Комісія з прав людини створена відповідно до Ста-туту Співдружності Незалежних Держав 1993 року і Положення про цю комісію 1993 року (Україна не входить у цю комісію).
Комісія розглядає письмові повідомлення держав - членів Співдружності про порушення прав людини. Вона також управі розглядати індивідуальні петиції.
Контрольні механізми в рамках ОБСЄ
У рамках ОБСЄ також є певні механізми контролю із дотримання прав людини, але з огляду на те, що чле-нами цієї організації є як європейські держави, так і держави Середньої Азії (республіки колишнього СРСР), ці механізми набувають міжрегіонального характеру.
Так, будь-яка держава - член ОБСЄ вправі запроси-ти в іншого члена організації інформацію з конкретно-го порушення прав людини. Причому відповідь на та-кий запит повинна бути відправлена не пізніше 10 днів із дня одержання запиту.
На прохання держави - члена ОБСЄ можуть також створюватися комісії експертів для розгляду певних питань і можливого сприяння у вирішенні проблем із прав людини на її території.
Керівна рада ОБСЄ, що складається з міністрів зако-рдонних справ держав - членів організації, бере участь у вирішенні спірних питань з проблеми прав людини. У 1992 році в рамках організації була заснована по-сада Верховного комісара у справах національних мен-шин ОБСЄ. Ця міжнародна посадова особа виступає в якості омбудсмена, що відстоює права національних меншин, а також займається розслідуванням окремих випадків порушення прав людини. Крім цього, у його функції входить виявлення ситуацій міжетнічної на-пруженості, що можуть створювати загрозу для миру, безпеки або відносин між державами - членами ОБСЄ, і сприяння їхньому якнайшвидшому врегулюванню.
5. Захист прав людини в умовах озброєних конфліктів
Гуманітарне право, діюче в умовах озброєних конфліктів, включає міжнародно-правові норми, що мають різне призначення. У широкому плані вони охоплюють всі питання захисту жертв війни, жертв озброєних конфліктів, як це визначено в Женевських конвенціях 1949 р., в Додаткових протоколах 1977 р. і в деяких інших актах, тобто питання розмежування комбатантов (законних учасників війни) і цивільного населення, розрізнення військових і цивільних об'єктів, захисту культурних цінностей, режиму військової окупації, поводження з військовополоненими, положення поранених і хворих, захисту цивільного населення.
Очевидно, понад усе стикається із змістом Загальної декларації прав людини, Міжнародних пактів про права людини і інших розглянутих вище документів питання про захист цивільного населення. Саме ці особи, як підкреслено у всіх Женевських конвенціях (ст. 3), „повинні при всіх обставинах користуватися гуманним обігом без жодної дискримінації з причин раси, кольору шкіри, релігії або віри, підлоги, походження або майнового положення або будь-яких інших аналогічних критеріїв”.
З цією метою забороняються: посягання на життя і фізичну недоторканність, включаючи жорстокий обіг, тортури і катування; взяття заручників; посягання на людську гідність; засудження і застосування покарання без попереднього присудження.
Особи, що протегують (цей термін застосовується саме до тих, хто користується заступництвом по значенню Конвенції про захист цивільного населення), згідно ст. 27 Конвенції, за будь-яких обставин мають право на пошану до їх особи, честі, сімейних прав, релігійних переконань і обрядів, звичок і звичаїв. Вони охороняються від будь-яких актів насильства або залякування. Додаткові протоколи 1977 р. встановлюють, що цивільне населення, а також окремі цивільні особи не повинні бути об'єктами нападів; забороняються також напади невиборчого характеру, тобто здатні уразити як військові, так і цивільні об'єкти (цивільних осіб) без відмінності.
Разом з тим допускається застосування відносно цих осіб таких заходів контролю або забезпечення безпеки, які можуть виявитися необхідними унаслідок війни.
Конвенція забороняє покарання осіб, що протегують за правопорушення, скоєні не ними особисто, а також колективні покарання, акти терору, репресії відносно цих осіб і їх майна.
Стосовно осіб, що протегують і які знаходяться на окупованій території, забороняються по яких би те ні було мотивам угін, депортування з цієї території на територію окупованої або будь-якої іншої держави. Допускається переміщення лише в межах окупованої території по міркуваннях військового характеру.
Держава, що окуповує, не може примушувати осіб, що протегують служити в його озброєних або допоміжних силах. Разом з тим вона може „направити на примусову роботу” (ст. 51), необхідну для потреб окупаційної армії або пов'язану з обслуговуванням, забезпеченням населення зайнятої місцевості.
Забороняється знищення рухомого або нерухомого майна, що є індивідуальною або колективною власністю, якщо це не є „абсолютно необхідним для військових операцій”.
Передбачається судова процедура винесення покарань за скоєні правопорушення при дотриманні процесуальних правил.
Задача.
Громадянину Дмитренку І.І. на роботі в державній установі не виплатили заробітну плату протягом двох місяців. Враховуючи, що Коституцією України та законодавством передбачено виплату за виконання робіт у повному обсязі і вбачаючи в цьому порушення своїх власних прав та свобод, як і прав на нормальний розвиток людини, Дмитренко І.І. подав скаргу до суду. Суд, розглянувши, прийняв рішення, що Дмитренко І.І. є постраждалим, і зобов’язав державну установу за наявності грошей виплатити йому заробітну плату. Незадоволений таким рішенням Дмитренко І.І. подав скаргу до міжнародних організацій, зазначивши, що його права та права його дитини порушені.
На підставі яких документів Дмитренко І.І. міг подати скаргу і в які установи?
Чи правильно зробив постраждалий, подавши скаргу до міжнародних органів?
Відповідь.
З умови задачі вбачається, що беззаперечно стосовно Дмитренка І.І. адміністрацією державної установи порушено його конституційне право на оплату праці, а відтак і на його нормальний розвиток, як людини в цілому.
Але вказане право крім того передбачене також і в Кодексі законів про працю України.
Таким чином, в-першу чергу, відносно нього порушені норми саме трудового законодавства. Тому при вирішенні цієї задачі ми почнемо з наступного.
Так, як адміністрація державної установи протягом двох місяців не виплачувала йому заробітну плату, він має право за захистом своїх порушених прав звернутися зі скаргою безпосередньо до місцевого суду загальної юрисдикції про примусове стягнення з зазначеної установи заборгованості по оплаті його праці за 2 місяці.
Таку скаргу Дмитренко І.І. повинен подати у формі позовної заяви, так як такі справи в суді розглядаються в порядку позовного провадження.
З умов задачі ми бачимо, що суд позовні вимоги Дмитренка І.І. задовольнив, але зобов’язав установу виплатити йому заробітну плату... за наявності грошей.
Таке рішення суду є незаконним і підлягає беззаперечному оскарженню.
Якщо позовні вимоги Дмитренка І.І. обмежувалися лише питанням стягнення заборгованості з заробітної плати і він не погодився з прийнятим судом рішенням, то відповідно до чинного законодавства Дмитренку І.І. надано право на апеляційне оскарження такого рішення місцевого суду до апеляційного суду, а в разі не згоди й з рішенням (ухвалою) й апеляційного суду, то у нього є право на касаційне оскарження й цього рішення.
З умови ж задачі бачимо, що таким правом останній не скористався, а відразу звернувся до якоїсь міжнародної організації.
Що ж стосується звернень до міжнародних судів, то до речі існує така відповідна процедура звернення до міжнародної судової інстанції – Європейского суду, що знаходиться в Страсбурзі.
Але, як правило, така скарга подається на державу-порушника в разі, коли громадянином пройдено всі відповідні етапи оскарження рішень відповідних судів (у апеляційному та касаційному судах) або якщо судами держави зволікається швидкий та об’єктивний розгляд тієї чи іншої справи.
З умови ж задачі Дмитренко І.І. оскаржив рішення місцевого суду безпосередньо до міжнародної організації.
Такі дії останнього я вважаю не відповідають, як нашому чинному законодавству, так і нормам міжнародного права.
Звичайно кожна людина в будь-який спосіб має право звернутися до будь-яких міжнародних іституцій, але не всі інституції можуть захистити громадян.
Як і в Україні найвищою інстанцією в міжнародній практиці є суди. Тому, якщо громадянин України вважає, що держава порушила його права, він має право на звернення до міжнародного суду.В нашому випадку це буде, як вже сказано вище - Європейський суд.
Але знову ж таки для звернення до Європейського суду, а тим більше, щоб суд прийняв справу до свого провадження, необхідно пройти той шлях, про який мною було зазначено вище.
Повертаючись до справи Дмитренка І.І. хочу зазначити, що останній мав право також вимагати від установи й відшкодування завданої йому моральної шкоди. Якщо такі вимоги ним не ставились, то це можна зробити й потім, наприклад, коли рішення суду вступить в законну силу звернутись з новою позовною заявою про відшкодування саме моральної шкоди.
Використана література
Р.Д. Прохоров, Міжнародне право, „Одесей”, -К:, 2002.
М.О.Баймуратов, Міжнародне право, „Одесей”, -К:, 2001;
Ж. Тусказ, Міжнародне право, „АртЕк”, -К:, 1998;
Г.В.Игнатенко, Международне право, „Высшая школа”, -М:, 1995.
1. Міжнародне закріплення та захист прав фізичних осіб
2. Проголошення та захист прав особи на всесвітньому рівні
3. Закріплення та захист прав людини на регіональному рівні
4. Міжнародні органи із захисту прав людини
5. Захист прав людини в умовах озброєних конфліктів
1. Міжнародне закріплення та захист прав фізичних осіб
Як ми вже вище зазначали, міжнародне право виникло як „публічне право” (jus gentium), захищаючи людей незалежно від їх етнічного похо-дження, їх релігії чи їх громадянства або їх місцеперебування. Ця кон-цепція ґрунтувалася на усвідомленні єдності людського роду та на христи-янській вірі, яка стверджує рівну гідність усіх людей, створених Богом братами у Христі. Виникнення держав, які встановили свій суверенітет як необмежену та абсолютну владу, призвело до надзвичайних наслідків: держави стали вважати себе єдиними суб'єктами міжнародного права та відмовилися визнати цю якість за фізичними особами. Така ситуація бу-ла парадоксальною і навіть абсурдною, оскільки фізичні особи вочевидь є єдиними правосуб'єктами, інституції, які вони засновують (до складу яких належить і держава) та яким вони надають прав юридичної особи, були створені, щоб захищати та забезпечувати дотримання фундаменталь-них прав самих фізичних осіб.
Сьогодні під впливом різних чинників міжнародне право набуло роз-витку. У взаємозалежному світі суверенітет є дуже відносним; у резуль-таті ліберальних та соціалістичних або марксистських революцій відбуло-ся зіткнення прав особистості з правами держави. Гостре відчуття вищо-го значення людської особи поширилось у часи, коли деякі держави (на-цистська Німеччина, Радянський Союз, інші авторитарні держави) над-звичайно грубо порушували їхні найбільш фундаментальні права. Після другої світової війни стало необхідним та можливим визнати у міжнарод-ному порядку права фізичних осіб та впровадити в дію міжнародну процедуру забезпечення їх захисту, навіть від перевищення влади держави, до якої вони належать.
У всесвітньому плані ці зусилля досягли лише обмежених результатів внаслідок політичної та культурної неоднорідності світового суспільства. Натомість у Західній Європі була встановлена набагато ефективніша система.
2. Проголошення та захист прав особи на всесвітньому рівні
Починаючи з XIX сторіччя укладалися договори, які закріпляли та захищали деякі права людини. Прикладами цього є гуманітарні кон-венції або договори про захист меншин. Міжнародне бюро праці з само-го початку свого виникнення полегшувало укладання конвенцій стосов-но прав трудящих (наприклад, заборона примусової праці, дискримінації при прийомі на роботу). Система мандатів у рамках Ліги Націй сприяла утвердженню прав народів на самовизначення.
Після другої світової війни, позначеної страшною наругою над пра-вами людини (геноцид єврейського народу, недотримання прав цивільного населення та загалом права війни), відбулося відчутне поси-лення руху на підтримку закріплення прав людини на всесвітньому рівні.
Так були розроблені численні закони, одні з них мають загальне значення, інші присвячені більш конкретній проблемі.
Закони загального значення
Численні положення Хартії Об'єднаних Націй роблять посилання на фундаментальні права особи, захист яких повинна підтримувати ця ор-ганізація. До того ж режим територій під опікою ґрунтується на прин-ципі права народів на самовизначення.
Стаття 68 дає можливість Економічній та соціальній Раді заснувати Комісію для розвитку прав людини. На виконання цього закону була ство-рена Комісія з прав людини, її першим завданням була розробка все-світньої Декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю 10 грудня 1948 року (48 голосів „за”, жодного „проти” та 8 утрималися: 6 країн соціалістичного табору вважали, що цей текст був занадто лібераль-ним, Саудівська Аравія відмовилася визнати права, які надаються жінкам за цим законом, та Південна Африка не схвалила засудження апартеїду).
Цей славнозвісний текст, що складається з тридцяти статей, зазнав впливу французьких та англосаксонських традицій утвердження прав лю-дини. Документ всесвітнього значення, Декларація посилається на філо-софію природного права („Усі людські істоти народжуються вільними та рівними у гідності та у правах”) та на демократичні принципи. Вона демон-струє певний індивідуалізм та вписується у ліберальні традиції, навіть як-що вона виражає соціальні занепокоєння. Список прав, які вона проголо-шує, закріплює перевагу громадянських та політичних прав над еко-номічними та соціальними.
Як резолюція Генеральної Асамблеї, цей текст сам по собі не має юридичної сили, але на практиці він справляє великий вплив, на нього часто посилаються, численні національні законодавчі порядки включа-ють його, іноді навіть на конституційному рівні.
Далі комісія з прав людини розробила два важливі тексти, які були відкриті для підписання держав-членів у 1966 році і які після цього набу-ли чинності. Йдеться про пакти стосовно економічних, соціальних і куль-турних прав, з одного боку, та громадянських і політичних прав - з іншо-го. Авторам цих законів вдалося таким чином розділити ці два договори, щоб полегшити їх прийняття, соціалістичні держави виявили більше ба-жання приєднатися до першого, а ліберальні держави - до другого. Ці до-говори, які мають юридичну силу для держав, що їх ратифікували (яких, до речі, небагато), дуже детальні та дуже точні. Згідно із статтею 40 дру-гого пакту, держави-сторони зобов'язуються подати звіти до секретаріату Організації щодо заходів, які вони вживатимуть, та їхнього наступного впливу на права, які визнаються у цьому пакті, ці звіти розглядаються Комітетом з прав людини, створення якого передбачено пактом.
До того ж, згідно із статтею 41 та наступними статтями, держави мо-жуть визнати компетенцію Комітету отримувати та розглядати заяви, в яких одна держава-сторона має претензії до іншої держави-сторони що-до невиконання нею своїх обов'язків згідно з пактом. За цією процеду-рою, в якій має місце велика повага до суверенітету держав, можна до-могтися скликання узгоджувальної Комісії (створеної за статтею 42).
Ці процедури мали обмежену ефективність не лише тому, що дер-жав, які ратифікували ці пакти, було небагато і вони ставилися дуже во-роже до будь-яких спроб втручання в їхні внутрішні справи, але й також тому, що Комітет з прав людини часто виносив свої оцінки під впливом ідеологічних міркувань.
Втім, ці пакти являють собою незаперечно прогресивне явище у справі міжнародного закріплення прав людини, вони є дуже корисними для еволюції свідомості усього світу.
Документи окремого призначення
Численні всесвітні договори, які часто укладалися під егідою спеціалізованих інституцій Об'єднаних Націй, закріплюють специфічні права та організовують їх захист. Не претендуючи на всевичерпність, зга-даємо конвенції стосовно рабства, апартеїду, прав жінок, прав дітей, бо-ротьби проти дискримінації в освіті, прав трудящих тощо.
Дуже часто спеціалізовані інституції організовували процедури контро-лю виконання цих конвенцій їх членами, ефективність чого іноді бувала дуже задовільною (наприклад, процедури Міжнародної організації праці).
Концепції прав людини змінюються з часом, під впливом ідеологічних, економічних, технічних чинників, можна сказати, що громадянські і політичні права ліберального напрямку були закріплені першими і вони стали першою „генерацією” прав людини, економічні та соціальні права соціалістичного напрямку - другою генерацією, якій передували дві інші генерації - права розвитку та права на здорове довкілля.
Закріплення та захист прав особи є центральним стрижнем у міжна-родному правопорядку; jus cogens, імперативне право, яке забороняється порушувати договором, поняття, яке з'явилося нещодавно та яке може по-служити справі дотримання прав людини, як ми це розглянемо далі. Але праву у цій галузі так само, як і в інших, важко чинити опір силам, що йо-го пригнічують.
3. Закріплення та захист прав людини на регіональному рівні
В регіональному плані здійснювалися численні спроби, щоб організувати більш точне закріплення та надійніший захист прав людини. Договори, підписані в Латинській Америці (Конвенція Сан Жозе де Коста-Рика 1969 року) та у чорній Африці (хартія 1981 року), не мали великого практичного значення, бо недостатній економічний розвиток цих регіонів часто ставав на перешкоді захисту прав людини. У мусульманському світі дуже часто формулювання прав людини відрізняється від того, яке закріплює загальне міжнародне право (наприклад, права жінок або права немусульман).
Найбільш вагомі результати у цій галузі були досягнуті в Європі, з одного боку - юридичний контекст забезпечується під егідою Ради Європи, з іншого - політичний контекст - Нарада з питань безпеки та розвитку в Європі.
Європейська конвенція захисту прав людини
Ця конвенція була підписана у Римі 4 листопада 1950 року та потім доповнена дев'ятьма додатковими протоколами.
Каталог прав, проголошених цією конвенцією, має радше ліберальний ухил, але в ньому також досить широка увага приділяється соціальним правам. Інші закони, які були прийняті під егідою Ради Європи, закріпля-ють соціальні права (зокрема, соціальна європейська хартія 1961 року).
Головна заслуга Європейської конвенції захисту прав людини, яка робить цей документ зразковим, полягає у встановленні процедури, що забезпечує її дотримання. Зважаючи на те, що держави дуже дорожать своїм суверенітетом та відкидають будь-яке втручання в їхні внутрішні справи, було передбачено, що зобов'язання держав згідно з цим ме-ханізмом гарантій можуть мати кілька щаблів.
У будь-якому випадку держава може звернутися із заявою з приводу недотримання конвенції іншою державою в Європейську комісію з прав людини (яка є незалежним органом, що складається з рівної кількості членів від кожної держави, що є сторонами у цій справі). Комісія вивчає наявність підстав для заяви, здійснює аналіз фактів та, якщо вона не мо-же мирно врегулювати цю ситуацію з державами, яких це стосується, го-тує та направляє звіт у Комітет міністрів Ради Європи. Цей орган більшістю у дві третини вирішує, чи було порушення Конвенції, та ви-значає спричинені цим наслідки; санкції, які настають у результаті цієї процедури, мають лише моральний характер, але громадська думка держав-членів може посилити їх дію.
Якщо держава-сторона погодилася з процедурою, передбаченою у статті 25, фізична особа може безпосередньо звертатися у Комісію із за-явою про порушення Концепції державою, до якої вона належить (у цьо-му випадку продовження процедури таке саме, як і в попередньому).
Конвенція заснувала Європейський суд з прав людини, члени якого обираються консультативною Асамблеєю Ради Європи. Цей суд має компе-тенцію лише стосовно країн, які визнають його юрисдикцію згідно із стат-тею 46 Конвенції. Він може бути скликаний Комісією (або державою-стороною) у тримісячний термін, починаючи від подачі звіту Комісії у Комітет міністрів; у цьому випадку Комітет втрачає повноваження. До часу прийнят-тя останнього протоколу фізична особа не могла сама звертатися із справою в суд, цей протокол, який набув чинності у 1991 році, надає право прямого звернення в суд громадянам держав, які до нього приєдналися.
Ці механізми контролю є зразковими, бо вони визнають за самою фізичною особою права, захищені міжнародною процедурою, виступати проти держави, громадянином якої вона є. Комісія та Суд розглядали чис-ленні справи, і вони дійсно значно сприяють захисту прав людини у Європі. У багатьох випадках у результаті цієї процедури національне зако-нодавство та регламентація були змінені у більш сприятливому напрямку для прав особи (наприклад, що стосується права на справедливий суд, термін попереднього затримання, терапевтичного аборту, прослуховування телефонних розмов, свободи інформації тощо).
Нарада з безпеки та співробітництва у Європі (НБСЄ)
Європа не обмежується Заходом, держави - члени Ради Європи об'єднує те, що вони є прибічниками демократії плюралістичного типу, ліберальних тенденцій. Країни Центральної та Східної Європи, які також сповідують християнські традиції, прагнуть дотримуватися прав людини.
Їх недавня еволюція, в результаті якої вони відмовилися від централізо-ваної економіки та підтвердили своє бажання встановити демократичний режим західного типу, набагато наблизила їх до країн Західної Європи. Багато з них звернулися з проханням про прийняття їх до Ради Європи, в якій деякі вже мають статус спостерігачів.
У 1975 році у Гельсінкі відбулася важлива Нарада, в результаті якої був прийнятий Заключний акт про безпеку та співробітництво в Європі. Значення цього документа полягає в тому, що його підписали 35 держав Західної та Східної Європи (до яких приєдналися Сполучені Штати та Канада) та що він закріплює три великі групи принципів стосовно до-тримання безпеки, співробітництва та прав людини. Незважаючи на те, що цей текст не є договором, бо не був ратифікованим, він відіграє важ-ливу роль, зокрема, тому, що він закладає процедуру (так зване „продов-ження Наради”): держави, які підписали Заключний акт, вирішили періодично збиратися для спільного розгляду всіх проблем, що виника-ють у результаті введення в дію прийнятих принципів. Ці наради вели-кою мірою сприяють розвитку прав людини у країнах Центральної та Східної Європи, зокрема, в галузі свободи пересування, інформації та мислення; вони спричинили прийняття рішень щодо більш суворого до-тримання цих прав, які грубо порушувалися комуністичними країнами.
Нещодавня еволюція на Сході Європи по-новому тлумачить пробле-ми архітектури Європи. НБСЄ започаткувала новий етап свого розвитку з прийняттям її членами Паризької „Хартії для нової Європи”, підписа-ної 21 листопада 1990 року. Ця Хартія містить у собі більш конкретні зо-бов'язання держав-сторін у галузі прав меншин, вона пропонує нові про-цедури для забезпечення їх дотримання.
Весь попередній розвиток чітко встановив, що фізичні особи мають якість суб'єктів міжнародного правопорядку, необхідно лише продовжу-вати прогресивний рух, щоб права, які визнаються за ними, дійсно по-важалися та гарантувалися.
4. Міжнародні органи із захисту прав людини
Угоди держав, що передбачають право конкретного громадянина вимагати від своєї держави виконання міжнародно визнаних прав і свобод, підкріплюються міжнародними механізмами, створеними в рамках різ-номанітних міжнародних організацій.
Конституція України (ч. 4 статті 55) говорить: „Кож-ний має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод у відповідні міжнародні судові установи або у відповідні міжнародні організації, членом або учасником яких є Україна”.
Міжнародні органи із забезпечення і захисту прав людини (далі комітети з прав людини) створюються від-повідно до положень відповідних конвенцій. Комітети з прав людини складаються з експертів, які діють в особистій якості. У їхній склад входять громадяни дер-жав, що беруть участь у договорі, які володіють високи-ми моральними якостями і визнаною компетентністю в галузі прав людини. При цьому до складу комітету не можуть входити двоє громадян тієї самої держави. Члени комітетів обираються державами-учасницями договору (зазвичай на чотири року) на засіданні, що спеціально скликається (як правило, Генеральним сек-ретарем ООН).
У компетенцію міжнародних органів із захисту прав людини входить розгляд:
- доповідей держав-учасниць договору про зако-нодавчі, адміністративні та інші заходи, що прийма-ються ними для впровадження в життя зобов'язань,
котрі містяться в договорі;
- повідомлень держав-учасниць договору про те, що інша держава-учасниця не виконує своїх зобов'язань за даним договором;
- індивідуальних петицій (скарг) від осіб, які стверджують, що якесь з їх прав, зафіксоване у відповідному договорі, було порушено, і котрі вичерпали
усі внутрішньодержавні засоби правового захисту. Правом на розгляд скарг індивідів наділений: Комі-тет з прав людини, Комітет з ліквідації расової
дискримінації, Комітет проти катувань і деякі інші міжнародні органи.
Процедура розгляду індивідуальних петицій взагалі однакова для більшості комітетів. Отримавши пові-домлення про порушення якою-небудь державою прав індивіда, передбачених у міжнародному договорі, комі-тет повинен переконатися, що це ж питання не розгля-дається відповідно до іншої процедури міжнародного розгляду або врегулювання: особа вичерпала всі доступ-ні внутрішні засоби правового захисту (дане правило не діє, коли застосування таких засобів невиправдано затягується).
Комітет управі визнати неприйнятним будь-яке по-відомлення, що є анонімним або несумісне з положен-нями договору. Визнавши петицію прийнятною, комі-тет повідомляє відповідній державі, що протягом пев-ного терміну подає письмові пояснення, що роз'ясню-ють це питання і будь-які прийняті ним заходи. При цьому держава й особа, що направила скаргу, знаходяться перед Комітетом у рівних умовах.
Комітет у закритому засіданні досліджує повідомлен-ня особи, пояснення держави і повідомляє свої мірку-вання обом сторонам.
Рішення комітетів за індивідуальними скаргами юри-дично необов'язкові, проте держави виконують їх доб-ровільно, відновлюють порушені права особистості і при-водять своє законодавство і правозастосовчу практику у відповідність із міжнародно-правовими нормами.
Слід зазначити, що в рамках певних міжнародно-пра-вових угод засновуються універсальні і регіональні ме-ханізми контролю за дотриманням прав людини, що приводяться в дію відповідними міжнародними орга-нами й організаціями.
Комітет з прав людини ООН
Комітет з прав людини ООН створений на основі резо-люції Генеральної Асамблеї ООН 2200А (XXI) від 16 грудня 1966 року й у відповідності зі статтею 28 Пакту про громадянські та політичні права 1966 року і Факультативного протоколу до цього Пакту. Фактично Ко-мітет є самостійним міжнародним органом і склада-ється з вісімнадцяти експертів, що виступають в особи-стій якості. Члени Комітету обираються з громадян держав - учасниць Пакту терміном на 4 роки і мо-жуть бути переобрані. Кворум утворює присутність дванадцяти членів Комітету, а постанови Комітету прий-маються більшістю голосів присутніх членів.
Відповідно до Факультативного протоколу до Між-народного пакту про громадянські та політичні права 1966 року, держава - учасниця Пакту, що стає й учасницею Протоколу, визнає компетенцію Комітету приймати і розглядати повідомлення осіб, які стверджують, що якесь з їхніх прав, перерахованих у Пакті, було порушено. Отри-мавши повідомлення, Комітет повідомляє відповідній дер-жаві, що протягом шести місяців подає Комітету пись-мові пояснення, котрі роз'ясняють це питання, і повід-омляє про заходи, що можуть бути прийняті.
Ця процедура може мати місце лише в тому випад-ку, якщо громадянин доведе, що він вичерпав усі внут-рішньодержавні (національні) засоби захисту своїх прав, і якщо заява не є анонімною.
Комітет з економічних, соціальних і культурних прав
Комітет з економічних, соціальних і культурних прав заснований відповідно до рішення Економічної і Соці-альної Ради ООН у 1985 році. Комітет здійснює спосте-реження за виконанням Міжнародного пакту про еко-номічні, соціальні і культурні права 1966 року і скла-дається з 18 експертів.
Комітет з ліквідації расової дискримінації
Комітет утворений відповідно до положень статті 8 Міжнародної конвенції про ліквідацію усіх форм ра-сової дискримінації 1966 року. Комітет складається з 18 експертів, які обираються строком на чотири роки й мають високі моральні якості та неупередженість і ді-ючих в особистій якості. Комітет: розглядає регулярно доповіді, що надаються державами про прийняті ними законодавчі, адміністративні й інші заходи для вико-нання положень Конвенції; заяви держав - учасниць Конвенції про те, що інша держава не виконує положень Конвенції. Крім того, будь-яка держава - учас-ниця Конвенції може заявити, що вона визнає компетен-цію Комітету приймати і розглядати повідомлення від окремих осіб або групи осіб, які стверджують, що вони є жертвами порушення даною державою-учасницею яких-небудь прав, викладених у Конвенції.
Комітет з ліквідації дискримінації у відношенні до жінок
Комітет з ліквідації дискримінації у відношенні до жінок створений на основі статті 17 Конвенції про лі-квідацію усіх форм дискримінації у відношенні до жі-нок 1979 року. Комітет складається з 23 експертів, кот-рі володіють високими моральними якостями і діють в особистій якості. Комітет розглядає регулярно доповіді, що надаються державами-учасницями про законодавчі, адміністративні і судові заходи для виконання положень Конвенції. Комітет також наділений повноваженнями розглядати індивідуальні петиції. Комітет щорічно через ЕКОСОР подає доповідь Генеральній Асамблеї ООН про свою діяльність і може вносити пропозиції і рекомен-дації загального характеру, засновані на вивченні до-повідей та інформації, отриманої від держав - учасниць.
Комітет проти катувань
Комітет проти катувань заснований у відповідності зі статтею 17 Конвенції проти катувань та інших жор-стоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 року. Комітет складається з десяти експертів, які володіють високими мо-ральними якостями і визнаною компетенцією в галузі прав людини і виступаючих в особистій якості. Комі-тет вправі одержувати і розглядати повідомлення осіб, які знаходяться під його юрисдикцією, котрі стверджу-ють, що вони є жертвами порушення положень Конвен-ції, або повідомлення такого роду, що надходять від їх-нього імені. Комітет також наділений певними функ-ціями із вирішення спорів між державами - учасни-цями Конвенції, для чого вправі створювати Погоджу-вальну комісію.
Комітет з прав дитини
Комітет з прав дитини заснований у відповідності зі статтею 43 Конвенції про права дитини 1989 року. Він складається з десяти експертів, які діють в особистій якості і володіють високими моральними якостями і визнаною компетенцією в галузі прав людини. Комітет розглядає регулярно надані доповіді держав - учас-ниць Конвенції про заходи для забезпечення прав ді-тей та інформує про це Економічну і Соціальну Раду ООН. Комітет не розглядає індивідуальні петиції.
Верховний комісар ООН з прав людини
Посада Верховного комісара з прав людини була за-тверджена відповідно до резолюції Генеральної Асамб-леї ООН 48/141 від 20 грудня 1993 року. У основі цієї резолюції лежало рішення Всесвітньої конференції з прав людини (Відень, 1993 рік).
Відповідно до згаданої резолюції Верховний комі-сар з прав людини призначається Генеральним секре-тарем ООН і є його заступником. Він має статус „поса-дової особи ООН” і несе „під керівництвом і егідою Генерального секретаря основну відповідальність за діяльність Організації Об'єднаних Націй в галузі прав людини”.
Фактично ж, Верховний комісар з прав людини здій-снює загальне керівництво діяльністю Центру з прав лю-дини ООН - структурного підрозділу Секретаріату ООН.
Європейський Суд з прав людини
Європейський Суд з прав людини був створений у 1959 році як основний елемент регіонального контроль-ного механізму із дотримання положень Європейської конвенції по захисту прав людини й основних свобод 1950 року. Штаб-квартира Суду знаходиться в Страс-бурзі (Франція).
В даний час у контрольному механізмі із дотриман-ня положень Конвенції відбулися зміни. Відповідно до Протоколу № 11 до Конвенції, що вступив у дію в лис-топаді 1998 року, у ньому беруть участь два органи: Комітет міністрів Ради Європи і Європейський Суд з прав людини.
Європейський Суд з прав людини є єдиним органом контролю за дотриманням державами-учасницями по-ложень Конвенції. Суд працює на постійній основі і скла-дається з числа суддів, що відповідають кількості держав-учасниць Конвенції. Парламентська Асамблея РЄ від кожної держави-члена РЄ обирає одного суддю. Судді засідають у Суді в особистій якості.
Кожна держава-учасниця вправі передати на розгляд Суду будь-яке порушення положень Конвенції 1950 року або протоколів до неї з боку іншого учасника.
Суд також наділений компетенцією прийняття від якоїсь особи, групи осіб або неурядової організації заяв про порушення будь-якою із держав-учасниць прав, за-кріплених у Конвенції і протоколах до неї. При цьому заявники повинні додержатися певні процедурні вимо-ги. Держави-учасниці зобов'язані ніяким чином не пе-решкоджати реалізації цього права.
Суд розглядає подані йому справи в комітетах, що складаються з трьох суддів, у палатах - із сімох суддів і у Великій палаті - із 17 суддів.
Суд на прохання Комітету міністрів РЄ може дава-ти консультативні висновки із правових питань, що стосуються тлумачення Конвенції 1950 року і прото-колів до неї.
Витрати Суду оплачуються Радою Європи.
Комісія з прав людини
Комісія з прав людини створена відповідно до Ста-туту Співдружності Незалежних Держав 1993 року і Положення про цю комісію 1993 року (Україна не входить у цю комісію).
Комісія розглядає письмові повідомлення держав - членів Співдружності про порушення прав людини. Вона також управі розглядати індивідуальні петиції.
Контрольні механізми в рамках ОБСЄ
У рамках ОБСЄ також є певні механізми контролю із дотримання прав людини, але з огляду на те, що чле-нами цієї організації є як європейські держави, так і держави Середньої Азії (республіки колишнього СРСР), ці механізми набувають міжрегіонального характеру.
Так, будь-яка держава - член ОБСЄ вправі запроси-ти в іншого члена організації інформацію з конкретно-го порушення прав людини. Причому відповідь на та-кий запит повинна бути відправлена не пізніше 10 днів із дня одержання запиту.
На прохання держави - члена ОБСЄ можуть також створюватися комісії експертів для розгляду певних питань і можливого сприяння у вирішенні проблем із прав людини на її території.
Керівна рада ОБСЄ, що складається з міністрів зако-рдонних справ держав - членів організації, бере участь у вирішенні спірних питань з проблеми прав людини. У 1992 році в рамках організації була заснована по-сада Верховного комісара у справах національних мен-шин ОБСЄ. Ця міжнародна посадова особа виступає в якості омбудсмена, що відстоює права національних меншин, а також займається розслідуванням окремих випадків порушення прав людини. Крім цього, у його функції входить виявлення ситуацій міжетнічної на-пруженості, що можуть створювати загрозу для миру, безпеки або відносин між державами - членами ОБСЄ, і сприяння їхньому якнайшвидшому врегулюванню.
5. Захист прав людини в умовах озброєних конфліктів
Гуманітарне право, діюче в умовах озброєних конфліктів, включає міжнародно-правові норми, що мають різне призначення. У широкому плані вони охоплюють всі питання захисту жертв війни, жертв озброєних конфліктів, як це визначено в Женевських конвенціях 1949 р., в Додаткових протоколах 1977 р. і в деяких інших актах, тобто питання розмежування комбатантов (законних учасників війни) і цивільного населення, розрізнення військових і цивільних об'єктів, захисту культурних цінностей, режиму військової окупації, поводження з військовополоненими, положення поранених і хворих, захисту цивільного населення.
Очевидно, понад усе стикається із змістом Загальної декларації прав людини, Міжнародних пактів про права людини і інших розглянутих вище документів питання про захист цивільного населення. Саме ці особи, як підкреслено у всіх Женевських конвенціях (ст. 3), „повинні при всіх обставинах користуватися гуманним обігом без жодної дискримінації з причин раси, кольору шкіри, релігії або віри, підлоги, походження або майнового положення або будь-яких інших аналогічних критеріїв”.
З цією метою забороняються: посягання на життя і фізичну недоторканність, включаючи жорстокий обіг, тортури і катування; взяття заручників; посягання на людську гідність; засудження і застосування покарання без попереднього присудження.
Особи, що протегують (цей термін застосовується саме до тих, хто користується заступництвом по значенню Конвенції про захист цивільного населення), згідно ст. 27 Конвенції, за будь-яких обставин мають право на пошану до їх особи, честі, сімейних прав, релігійних переконань і обрядів, звичок і звичаїв. Вони охороняються від будь-яких актів насильства або залякування. Додаткові протоколи 1977 р. встановлюють, що цивільне населення, а також окремі цивільні особи не повинні бути об'єктами нападів; забороняються також напади невиборчого характеру, тобто здатні уразити як військові, так і цивільні об'єкти (цивільних осіб) без відмінності.
Разом з тим допускається застосування відносно цих осіб таких заходів контролю або забезпечення безпеки, які можуть виявитися необхідними унаслідок війни.
Конвенція забороняє покарання осіб, що протегують за правопорушення, скоєні не ними особисто, а також колективні покарання, акти терору, репресії відносно цих осіб і їх майна.
Стосовно осіб, що протегують і які знаходяться на окупованій території, забороняються по яких би те ні було мотивам угін, депортування з цієї території на територію окупованої або будь-якої іншої держави. Допускається переміщення лише в межах окупованої території по міркуваннях військового характеру.
Держава, що окуповує, не може примушувати осіб, що протегують служити в його озброєних або допоміжних силах. Разом з тим вона може „направити на примусову роботу” (ст. 51), необхідну для потреб окупаційної армії або пов'язану з обслуговуванням, забезпеченням населення зайнятої місцевості.
Забороняється знищення рухомого або нерухомого майна, що є індивідуальною або колективною власністю, якщо це не є „абсолютно необхідним для військових операцій”.
Передбачається судова процедура винесення покарань за скоєні правопорушення при дотриманні процесуальних правил.
Задача.
Громадянину Дмитренку І.І. на роботі в державній установі не виплатили заробітну плату протягом двох місяців. Враховуючи, що Коституцією України та законодавством передбачено виплату за виконання робіт у повному обсязі і вбачаючи в цьому порушення своїх власних прав та свобод, як і прав на нормальний розвиток людини, Дмитренко І.І. подав скаргу до суду. Суд, розглянувши, прийняв рішення, що Дмитренко І.І. є постраждалим, і зобов’язав державну установу за наявності грошей виплатити йому заробітну плату. Незадоволений таким рішенням Дмитренко І.І. подав скаргу до міжнародних організацій, зазначивши, що його права та права його дитини порушені.
На підставі яких документів Дмитренко І.І. міг подати скаргу і в які установи?
Чи правильно зробив постраждалий, подавши скаргу до міжнародних органів?
Відповідь.
З умови задачі вбачається, що беззаперечно стосовно Дмитренка І.І. адміністрацією державної установи порушено його конституційне право на оплату праці, а відтак і на його нормальний розвиток, як людини в цілому.
Але вказане право крім того передбачене також і в Кодексі законів про працю України.
Таким чином, в-першу чергу, відносно нього порушені норми саме трудового законодавства. Тому при вирішенні цієї задачі ми почнемо з наступного.
Так, як адміністрація державної установи протягом двох місяців не виплачувала йому заробітну плату, він має право за захистом своїх порушених прав звернутися зі скаргою безпосередньо до місцевого суду загальної юрисдикції про примусове стягнення з зазначеної установи заборгованості по оплаті його праці за 2 місяці.
Таку скаргу Дмитренко І.І. повинен подати у формі позовної заяви, так як такі справи в суді розглядаються в порядку позовного провадження.
З умов задачі ми бачимо, що суд позовні вимоги Дмитренка І.І. задовольнив, але зобов’язав установу виплатити йому заробітну плату... за наявності грошей.
Таке рішення суду є незаконним і підлягає беззаперечному оскарженню.
Якщо позовні вимоги Дмитренка І.І. обмежувалися лише питанням стягнення заборгованості з заробітної плати і він не погодився з прийнятим судом рішенням, то відповідно до чинного законодавства Дмитренку І.І. надано право на апеляційне оскарження такого рішення місцевого суду до апеляційного суду, а в разі не згоди й з рішенням (ухвалою) й апеляційного суду, то у нього є право на касаційне оскарження й цього рішення.
З умови ж задачі бачимо, що таким правом останній не скористався, а відразу звернувся до якоїсь міжнародної організації.
Що ж стосується звернень до міжнародних судів, то до речі існує така відповідна процедура звернення до міжнародної судової інстанції – Європейского суду, що знаходиться в Страсбурзі.
Але, як правило, така скарга подається на державу-порушника в разі, коли громадянином пройдено всі відповідні етапи оскарження рішень відповідних судів (у апеляційному та касаційному судах) або якщо судами держави зволікається швидкий та об’єктивний розгляд тієї чи іншої справи.
З умови ж задачі Дмитренко І.І. оскаржив рішення місцевого суду безпосередньо до міжнародної організації.
Такі дії останнього я вважаю не відповідають, як нашому чинному законодавству, так і нормам міжнародного права.
Звичайно кожна людина в будь-який спосіб має право звернутися до будь-яких міжнародних іституцій, але не всі інституції можуть захистити громадян.
Як і в Україні найвищою інстанцією в міжнародній практиці є суди. Тому, якщо громадянин України вважає, що держава порушила його права, він має право на звернення до міжнародного суду.В нашому випадку це буде, як вже сказано вище - Європейський суд.
Але знову ж таки для звернення до Європейського суду, а тим більше, щоб суд прийняв справу до свого провадження, необхідно пройти той шлях, про який мною було зазначено вище.
Повертаючись до справи Дмитренка І.І. хочу зазначити, що останній мав право також вимагати від установи й відшкодування завданої йому моральної шкоди. Якщо такі вимоги ним не ставились, то це можна зробити й потім, наприклад, коли рішення суду вступить в законну силу звернутись з новою позовною заявою про відшкодування саме моральної шкоди.
Використана література
Р.Д. Прохоров, Міжнародне право, „Одесей”, -К:, 2002.
М.О.Баймуратов, Міжнародне право, „Одесей”, -К:, 2001;
Ж. Тусказ, Міжнародне право, „АртЕк”, -К:, 1998;
Г.В.Игнатенко, Международне право, „Высшая школа”, -М:, 1995.
