Держава і право в складі Австро-Угорщини та Російської імперії”
Реферат
На тему:
“Держава і право в складі Австро-Угорщини та Російської імперії”
Зміни в державному устрої, суспільному ладі
і праві Російської імперії та їх запровадження
в Україні
У першій половині XIX ст. більша частина території України входила до складу Російської імперії, а менша (Східна Галичина, Північна Буковина й Закарпаття) — до Австро-Угорської. Попри це, суспільний лад на її землях в основному залишався незмінним.
Поширивши 1785 р. на Лівобережну Україну дію «Жалува-ної грамоти дворянству» і зрівнявши козацьку старшину й українську шляхту в правах з російським дворянством, царсь-кий уряд звільнив їх від обов'язку служити державі, а також від податків, різних повинностей, зокрема рекрутської, від тілесних та інших покарань.
Старшина й шляхта, ставши дворянами, набули особистої і майнової недоторканності. Позбавити дворянина соціаль-ного статусу чи майна можна було лише за рішенням суду, за-твердженим царем.
Дворяни мали свої органи управління, які створювалися на повітових і губернських зібраннях. Важливим привілеєм було виключне право дворян володіти населеними землями, а також кріпаками, які на них проживали. Щодо останніх вони мали широке право вотчинної юстиції.
На Україну було поширено дію Табеля про ранги — право-вого акта Петра І від 24 січня 1722 р., який встановлював бю-рократичну ієрархію чинів в армії, на військово-морському флоті й у державному апараті. Цей табель поділяв усі чини й посади на 14 рангів (класів). Так, до 1-го рангу в цивільних установах належав канцлер, в армії — генерал-фельдмаршал, на флоті — генерал-адмірал; до найнижчого рангу відповідно — колезький реєстратор, прапорщик, мічман. Надання того чи іншого чину давало право для призначення на певну посаду. Табель про ранги встановлював зверхність військових чинів над цивільними чинами того ж рангу.
Шлях вихідця з нижчого стану до дворянства був непрос-тим. Він міг стати потомственим дворянином, отримавши на цивільній службі чин 5-го рангу (тобто статського радника), а на військовій — 8-го рангу (майора). Представники недворян-ських прошарків на цивільній службі від 14-го до 10-го рангу, як правило, отримували звання почесного громадянина.
Категорію почесних громадян було створено для оформ-лення проміжної ланки між дворянством і міською біднотою. Представники цього прошарку, сподіваючись вибитися в дво-ряни, підтримували кріпосницьку політику царизму.
Почесне громадянство поділялося на особисте й спадкове. Особистого почесного громадянства могли набути ті, хто закінчив університет, Академію художеств або заручився кло-потанням міністерства. В Правобережній Україні право на таке громадянство надавалося і представникам колишньої шляхти в містах. Це звання передавалося у спадок дітям, якщо батько як почесний громадянин мав 7-й військовий чин. По-чесні громадяни звільнялися від подушного податку, рек-рутської повинності, тілесних покарань (у разі вчинення ними злочину), а також мали право брати участь у виборах і бути обраними на міські громадські посади. Почесне громадянство й пов'язані з ним права скасовувалися лише за судовим рішенням, або в разі вступу громадянина до ремісничого цеху.
Технічний прогрес, розвиток промисловості, зародження капіталістичних відносин, поява почесного громадянства, а згодом і нових станів — буржуазії та пролетаріату — все це поступово змінювало суспільний лад і життя міського насе-лення (ремісників, купецтва, робітних людей).
В Україні здавна були міцними цехові звичаї і традиції. В більшості міст цехові люди становили окрему соціальну групу, яка поповнювалася за рахунок міщан і державних селян. У містах Лівобережжя і степової частини України цеховий лад і правовідносини між членами цехів регулю-валися загальноімперським законодавством, зокрема Реміс-ничим положенням 1785 р. і Статутом про цехи 1779 р. В Правобережній Україні до 1840 р. цеховий лад регулювався в основному місцевим правом. Але й тут невдовзі почали поширюватися загальноімперські правові норми. 1850 р. було розроблено спеціальний список ремісничих цехів для міст і містечок України, який враховував місцеву практику орга-нізації цехів.
Цехові ремісники поділялися на вічно цехових і тимчасово цехових, мали свою систему управління. Її очолювала цехова управа, що підпорядковувалася магістратові чи ратуші. Це-хами керували майстри. Царський уряд підтримував цехову верхівку, надаючи їй привілеї у сплаті податків і зборів. Права рядових ремісників не захищалися.
На матеріальному становищі незаможних ремісників нега-тивно позначалося загострення конкурентної боротьби між товаровиробниками — купецькими й дворянськими ремісни-чими підприємствами.
Купецтво першої половини XIX ст., відповідно до Регла-менту головному магістрату від 16 січня 1721 р., поділялося за-лежно від майнового стану на дві гільдії, що мали свої виборні керівні органи. Купці були обмежені корпоративним устроєм. Їхні намагання вийти з-під влади корпорації підтримував царський уряд, вживши цілу низку заходів, які розширили підприємницькі можливості купецтва. 1824 р. він скасував ви-могу сплачувати подвійний податок при переселенні, а 1832 р. надав купцям право брати в оренду земельні ділянки й будівлі для організації промислового виробництва. Все це сприяло становленню фабрично-заводської системи господарювання і створювало умови для поступового переходу Російської імперії від феодалізму до капіталізму. Разом з тим царизм не переставав зміцнювати феодальне- кріпосницьку систему.
Царськими указами 1800,1804, 1808, 1823 рр. завершилося юридичне покріпачення селян України. На них поширилася урочна система, що існувала в Росії. Виконання уроків (зав-дань) було нелегкою справою, яка забирала в селян дуже ба-гато сил і часу. До того ж поміщики, товаризуючи свої госпо-дарства, відбирали у кріпаків наділи з наданням їм місячного утримання (місячини). Таким чином селян перетворювали на кріпосних робітників. Обезземелювання селян набуло вели-кого поширення на Лівобережжі й у Південній Україні, де місячниками стали майже 123 тис. селян-чоловіків. Відрив кріпаків від землі був пов'язаний з розширенням переробних підприємств. Селяни, невдоволені визисками й погіршенням свого становища, вдавалися до масових актів непокори.
В Україні поряд з поміщицькими була величезна кількість державних селян, особливо на Лівобережжі (50 %), в Право-бережній Україні (13 %) і на півдні України (решта). Вони за-знавали нещадної експлуатації. Розмір грошової ренти й податків постійно зростав. Державних селян душив і над-мірний тягар повинностей (рекрутська, дорожна, возова та інші). У першій половині XIX ст. частина державних селян, в основному Харківської, Катеринославської та Херсонської губерній, отримала статус військових поселенців, життя яких суворо регламентувалося і було нестерпним. У Правобережній Україні широко застосовувалася така форма гноблення дер-жавних селян, як переведення їх на господарче становище. Державні землі здавалися в оренду поміщикові (посесорові), який експлуатував селян, що жили на цих землях, більше, ніж своїх кріпаків. Тож не дивина, що тут селянський рух проти поміщиків був особливо активним. Це примушувало царизм вживати заходів. У 1837—1841 рр. було здійснено реформу управління державними селянами. Ця реформа графа І. Ки-сельова, тодішнього міністра державних маєтностей, надала селянам право створювати органи самоврядування (сільські й волосні суди). Самоврядування було дуже обмежене, бо зале-жало від державних органів — окружних чиновників у пові-тах і губернських начальників палат державних маєтностей. Реформа дещо полегшила життя державних селян, але зберег-ла їхнє кріпосне становище й усі форми податків та повин-ностей.
У першій половині XIX ст. було завершено феодально-кріпосницькі перетворення в Україні, які до решти позбав-ляли її автономії. Найвища влада тут належала імператорові. Вияв його волі у письмовій чи усній формі вважався правовою нормою, обов'язковою для виконання, а підписаний ним акт — законом. У 1800 — 1850 рр. в імперії правили Павло І, Олек-сандр І і Микола І разом зі своїми радами, кабінетами, міні-стерствами та іншими розпорядчими установами. Комітет міністрів, створений при Олександрі І восени 1802 р., розгля-дав найважливіші питання державного управління. Його пов-новаження як вищої адміністративної установи було визначено «Установленням...» у березні 1812 р. Ще з січня 1810 р. при імператорові діяла Державна рада. Членів цього дорадчого органу цар призначав з числа впливових чиновників. До ради входили й міністри. Першим її головою був канцлер граф М. П. Румянцев, а після нього (з 1812 р.) на цю посаду призначалися Н. П. Салтиков, П. В, Лопухін, В. П. Кочу-бей, О. І. Чернишов. Рада попередньо розглядала законопро-екти, які після усної чи письмової санкції царя ставали за-конами й оголошувалися першим департаментом.
Сенат було створено ще раніше, 1711 р., з наданням йому широких (навіть законодавчих) повноважень. Упродовж XVIII ст. ці повноваження чимдалі звужувались, і, зрештою, Павло І обмежив їх розглядом судових питань. Із загострен-ням кризи, що охопила феодально-кріпосницьку систему, повноваження Сенату перебирали то Комітет міністрів, то Державна рада.
Зміцненню самодержавства сприяло створення т. зв. «Власної Його Імператорської Величності Канцелярії». В дру-гій чверті XIX ст. вона стала надзвичайно впливовим органом. Завдяки своїй наближеності до особи імператора Канцелярія діяла набагато енергійніше й оперативніше за інші владні структури. Вона мала кілька відділень. Перше контролювало міністрів, друге було пов'язане з кодифікацією законів, а третє виконувало функції вищої політичної поліції. Четверте, п'яте, шосте та інші відділення займалися другорядними справами. Взагалі «Власна Його Імператорської Величності Канцелярія» була органом надзвичайного управління, без якого царизм не міг обійтися в складній тогочасній обстановці.
В Росії з 1802 р. існувало вісім міністерств (внутрішніх справ, поліції, юстиції, фінансів, народної освіти, військове, морське та іноземних справ). Повноваження міністерств були сформульовані у «Зводі законів Російської імперії». Він містив усі правові акти стосовно створення і регулювання діяльності міністерств, кожне з яких мало свої органи місцевого управ-ління в губерніях і повітах.
Започатковану ще Петром І реформу адміністративно-тери-торіального устрою та місцевого управління продовжив уряд Катерини II. 1775 р. було здійснено чергову велику реформу місцевого управління і суду. Відповідно до законодавчого акта під назвою «Установлення для управління губерній Всеро-сійської імперії» розпочалося подрібнення губерній з поділом їх на повіти. Всі установи і посади, породжені реформою 1775 р., умовно можна поділити на три основні групи: 1) адмі-ністративно-поліційну; 2) фінансово-господарську; 3) су-дову. Першу з них на рівні губернії представляли губерна-тор, губернське правління і приказ громадського опікування (рос.— призрения), а на рівні повітів — земський справник (ка-пітан), нижній земський суд і городничий.
Після ліквідації 1781 р. старого полково-сотенного устрою губернська реформа розпочалася спершу на Лівобережжі, а здругої половини 90-х рр. XVIII ст.— на Правобережжі. У першому десятиріччі XIX ст. в адміністративному поділі України відбулися зміни. Найхарактерніша з-поміж них — подрібнення губерній і створення нових, а також створення кількох генерал-губернаторств. 1802 р. з однієї Новоросійсь-кої виникло три губернії: Катеринославська, Таврійська і Мико-лаївська. Останню 1803 р. було перейменовано на Херсонську. З Малоросійської губернії постали Чернігівська і Полтавська. Київська губернія входила спочатку в одне генерал-губерна-торство з Мінською. Окреме генерал-губернаторство стано-вили Подільська і Волинська губернії. А 1802 р. з Київської, Волинської і Подільської губерній було створено нове Київське генерал-губернаторство. З приєднанням Бессарабії до Росії 1812 р. Новоросійське генерал-губернаторство отри-мало назву Новоросійсько-Бессарабського. Здійснення тако-го поділу України й запровадження нових структур місцевого управління мало свідчити, що в «Малоросії зберігаються і не порушуються старі права й малоросійський народ судиться за своїми законами».
Джерела та характерні риси права
Різні частини закабаленої царизмом України використову-вали різні правові норми. Так, у цивільному й кримінальному праві в Новоросійській і Слобідсько-Українській губерніях набуло поширення загальне законодавство Росії, а в лівобе-режних (Полтавській і Чернігівській) та правобережних (Київ-ській, Волинській і Подільській) губерніях залишалися чин-ними нормативні акти XVII — XVIII ст. (Литовські статути, збірники Магдебурзького права, «Саксонське зерцало», зако-нодавство гетьманів України тощо).
У XVIII — на початку XIX ст. правлячі кола Російської імперії намагалися привести українське законодавство у від-повідність до російського. Однією з кодифікаційних комісій керував відомий правознавець, автор кількох проектів дер-жавних реформ ліберального напряму граф М. Сперанський. 1808 р. він став найближчим радником імператора Олексан-дра І. Тоді ж таки, у 1804 — 1808 рр., М. Сперанський разом з головою української кодифікаційної комісії графом П. Зава-довським та групами кодифікаторів права на чолі з А. Пов-станським і Ф. Давидовичем уклав «Звід місцевих законів губерній і областей, приєднаних від Польщі» та «Зібрання ци-вільних законів, діючих в Малоросії» під назвою «Зібрання малоросійських прав» 1807 р. Ці збірники містили норми чинного в Україні права. Із 1255 статей «Зібрання мало-російських прав» 515 грунтувалися на нормах Литовського статуту, 457 — на «Саксонському зерцалі», 224 — на Холмсь-кому праві й 58 — на Магдебурзькому праві.
«Зібрання малоросійських прав» і нині залишається цін-ним джерелом знань про право України XVIII — першої поло-вини XIX ст. У ньому чи не вперше в дореволюційній історії було систематизовано норми цивільного права, зокрема про спадкування, власність, сімейно-шлюбні та інші правовідно-сини. За змістом — це збірник феодального права. На відміну від попередніх збірників XVIII ст. у ньому знайшли відобра-ження ті правові зміни, що відбулися в Україні у зв'язку з роз-кладом феодалізму і зміцненням капіталістичних відносин.
Наприкінці 1807 р. відредагований примірник «Зібрання» було передано для перевірки до другої експедиції кодифі-каційної комісії другого відділення «Власної Його Імпера-торської Величності Канцелярії», де збірник пролежав без руху багато років. Тим часом урядові кола Російської імперії, вбачаючи необхідність у висвітленні норм Литовського стату-ту, яким ще користувалися судові й адміністративні органи на місцях, ініціювали (наказ міністра юстиції) видання цього ста-туту в редакції 1786 р. під контролем 6-го відділення тієї ж «Власної Його Імператорської Величності Канцелярії». Ли-товський статут вийшов у світ 1811 р. в російському перекладі двома книгами. Він містив норми цивільного і процесуально-го права, що залишалися чинними в Україні під час реформу-вання місцевої влади й управління.
Під керівництвом М. Сперанського було складено Повне зібрання законів Російської імперії (в 45 томах; 1830 р.) і «Звід законів Російської імперії» (в 15 томах; 1832 р.). З поширен-ням цього «Зводу» на Правобережну й Лівобережну Україну і запровадженням там загальноімперського законодавства втратили чинність норми Литовського статуту. Так було до решти ліквідовано автономію України.
Загалом норми права в усіх сферах його застосування не виходили за межі феодально-кріпосницьких відносин. І лише кілька нових норм, зафіксованих у Х томі, віддзеркалювали буржуазний характер тогочасних майнових відносин та інте-реси буржуазії.
1839 р. вийшов Сільський судовий статут, що містив норми феодального цивільного, кримінального і процесуального права, а 1846 р. набуло чинності «Уложення про покарання кримінальні та виправні». Правові норми «Уложення», порівняно з викладеними в XV томі «Зводу законів Російської імперії», розширювали сферу застосування кримінального права й відображали каральну політику царизму.
Вищеназвані джерела охоплювали найважливіші галузі права: цивільне, кримінальне, процесуальне та інші. Коротко зупинимося на деяких із них.
«Звід» унормовував різні види цивільних правовідносин:
право власності, зобов'язальне право, спадкування, сімейне право та інші. Ці норми в основному були сконцентровані в Х томі, де розкривалася ціла низка важливих юридичних категорій, як-от: право власності, види власності, об'єкти права власності, суб'єкти цього права, види його обмеження та захист. Зазначимо, що з укладенням «Зводу» вперше в російському законодавстві з'явилося поняття «право влас-ності». Воно тлумачилося як право особи володіти, користу-ватися і розпоряджатися майном до передачі свого права на нього іншому суб'єктові шляхом купівлі-продажу, застави чи в, інший спосіб. Право власності тісно пов'язувалося із зобов'язальним правом. Регламентувалися загальні обов'яз-кові вимоги до змісту договору (добровільність, предмет, мета, порядок укладення) та його виду (обмін, купівля-продаж, найм на роботу, позика, доручення, підряд, постачання тощо). Також уперше регулювалися зобов'язальні відносини влас-ників майна та фінансів у разі створення різних товариств (корпорацій).
«Звід» встановлював суворі вимоги дотримання розроб-лених форм укладення договорів, розширював засоби забезпе-чення їхньої дієвості (поручництво, неустойка, застава тощо), конкретизував норми відповідальності за порушення умов до-говору. Інакше кажучи, царський уряд законодавче закріп-лював права буржуазії, яка була творцем нових суспільно-економічних відносин. Що ж до спадкового права, пов'я-заного з правом власності, то у «Зводі» його норми забезпечу-вали матеріальні інтереси прямих і непрямих спадкоємців. Пріоритет надавався чоловікам. У Російській імперії спадкове право грунтувалося на давньому звичаєвому праві, яке, попри деякі зміни в історичному розвитку народів Київської Русі, добре збереглося. Цивільне право захищало власників, у той час як кріпосне селянство, залишаючись об'єктом права, було незахищене законодавче.
В Україні кримінальне право регулювалося нормами, що походили з різних джерел — Литовського статуту (до 1840 р.), пізніше нормами «Зводу законів Російської імперії», а також «Уложенням про покарання кримінальні та виправні» (корот-ко — «Кримінальне уложення»), яке можна вважати першим у Російській імперії кодексом кримінального права. Він міс-тив загальну і особливу частини, що випливали із «Зводу». Ці правові джерела визначали поняття «злочин» як дію, заборо-нену законом під загрозою покарання. Такі дії поділялися на тяжкі злочини, злочини і проступки. Відповідальність наста-вала при наявності умисної дії, а також внаслідок необереж-ності, що спричинили порушення недоторконності прав влас-ності, прав і безпеки суспільства або приватних осіб. За політичні й інші злочини передбачалася сувора відповідаль-ність. Перелік таких злочинів значно розширився. Серед політичних злочинів особливе місце займали антикріпос-ницькі виступи селян і страйки робітників. Метою покарання за злочинні дії, як і в попередні періоди, було залякування, власне покарання. Про це свідчить величезна кількість смертних вироків та інших надто суворих покарань. Застосо-вувалося 35 видів покарань — від смертної кари до догани. Покарання визначалися за становим принципом (для дворян, міщан, селян) поліційними органами й судом.
Діяльність судів України, як і будь-якої іншої частини Російської імперії, сприяла зміцненню і захистові економіч-ного й політичного становища дворянства. Разом з тим судова система на українських землях протягом першої половини XIX ст. була неоднорідною. Якщо в Слобідсько-Українській, Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях вона нічим не відрізнялася від тієї, що існувала в центральних губерніях Росії, то в судових установах Правобережної Украї-ни, а також Чернігівської і Полтавської губерній ще збері-галися деякі місцеві та історичні особливості.
У кінці XVIII — на початку XIX ст. судова система Слобідсько-Української, Херсонської, Катеринославської і Таврійської губерній зазнала реформ, здійснених Павлом І. Потім Олександр І своїм указом від 9 вересня 1801 р. частково відновив судову систему, що склалася відповідно до «Установ-лення для управління губерній Всеросійської імперії» 1775 р. До цієї системи входили губернські суди з поділом на палати кримінального і цивільного ведення справ. Вони стали другою апеляційною інстанцією для нижчих судів. Судами першої інстанції залишалися станові суди: в повітах — нижній земсь-кий суд (він же державний орган управління) для дворян і селян; у містах — магістрати й ратуші.
Палата цивільного губернського суду складалася з голови і радника, які призначалися урядом, чотирьох засідателів (два від дворян і два від купців). Вона розглядала справи про власність, оформляла угоди стосовно кріпосних «душ» (про-даж, купівля, обмін тощо).
Палата кримінального губернського суду мала таку саму структуру, як і цивільна. Вона розглядала за першою інстан-цією справи про посадові злочини, підпали, порубки та інші, що завдавали шкоди державі. Вироки в цих справах затверд-жували губернатор і казенна палата. В разі незгоди з рішенням суду, губернатора й казенної палати справа подавалася на роз-гляд до Сенату. Крім того, кримінальна палата повинна була вносити на ревізію Сенату і такі категорії справ: вироки у вигляді смертної кари або позбавлення честі; справи в обвину-ваченні дворян і чиновників у вбивстві, навіть у тих випадках, коли їх визнано невинними. Імператор мав право втручатися в судовий процес і відстрочувати будь-який вирок палати. Справи з незначних злочинів, за які призначалися покарання у вигляді арешту, штрафу чи догани, вирішувалися в палаті остаточно.
Нижні (повітові) суди розглядали справи дворян, дер-жавних селян та іншого населення повіту, крім справ по-міщицьких селян, які належали до юрисдикції поміщицького суду. Магістрати й ратуші займалися справами купців та міщан. Земські й магістратські суди розглядали як цивільні (з сумою позову до 100 крб.), так і кримінальні справи, що не передбачали смертної кари, позбавлення честі й тілесних покарань. Вони не підлягали апеляції та ревізії судами другої інстанції. Ці суди виконували також нотаріальні дії.
Судова система частини Київської, Волинської та Подільської губерній помітно відрізнялася. Тут діяв головний (губернський) суд, який був апеляційною інстанцією для нижчих судів — повітових, підкоморських, магістратів і ратуш. Головний суд складався з двох департаментів: цивільного й кримінального ведення справ, компетенція яких була такою, як і палат цивільного й кримінального суду. Повітовий суд не підлягав адміністрації і складався з голови (судді), двох підсудків (асесорів), нотаря (писаря). Суд мав четверо возних. Їхньою компетенцією було: огляд потрав, порубок тощо;
оцінка і стягнення заподіяних збитків. Склад суду і возних обирався дворянством. Підкоморські суди вирішували межові спори. Магістрати складалися з двох голів і чотирьох ратманів, які обиралися міською громадою.
Майже такою самою була судова система в Київській і Полтавській губерніях. Тут головною судовою інстанцією також був генеральний суд, який за значенням не поступався палатам цивільного й кримінального суду. Особливість гене-рального суду полягала в тому, що старшому з генеральних суддів у разі відсутності губернатора й віце-губернатора дору-чалося тимчасово керувати губернією. Генеральний суд скла-дався з двох департаментів, кожен з яких мав генерального суддю і двох радників, що призначалися урядом, а також п'ятьох засідателів, обраних від дворян на три роки. Повітовий і підкоморський суди цих губерній не відрізнялися від судів Правобережжя.
Суспільно-політичний устрій і право в Галичині,
Північній Буковині та Закарпатті
Суспільно-політичний лад і право Східної Галичини, Пів-нічної Буковини і Закарпаття, що перебували у складі Австрійської імперії, мали свої особливості. Абсолютна влада в державі належала імператорові (цісарю), який здійснював керівництво за допомогою цілої низки органів влади й управління. До березня 1848 р. налічувалося 10 придворних рад і головних управлінь: 1) імператорсько-королівське при-дворне канцлерство; 2) королівська угорська придворна рада і канцлерство для Угорщини; 3) королівське трансільванське придворне канцлерство для Трансільванії; 4) імператорсько-королівська генеральна придворна камера; 5) імператорсько-королівська придворна камера для монетної і гірничої справи; 6) імператорсько-королівська головна рада юстиції; 7) імпе-раторсько-королівська головна поліційна і цензурна придвор-на рада; 8) імператорсько-королівська військова рада; 9) ім-ператорсько-королівська генеральна контрольна дирекція; 10) імператорсько-королівське таємне канцелярство правля-чого дому, двору і держави. Керівники цих придворних уста-нов були найближчими радниками монарха в справах своїх відомств. Усі ділянки суспільно-політичного життя узгоджу-валися і регулювалися загальними конференціями всіх шефів у присутності самого монарха. 1814 р. ці придворні органи управління було підпорядковано Державній раді. Органи імператорського управління мали величезний штат чинов-ників — вихідців із дворян. Карл Мерінг назвав їх олігархією, що управляла імперією, створивши систему земських уп-равлінь.
У всіх землях Австрійської імперії переважало велике сільськогосподарське виробництво, зосереджене в руках не-значної кількості дворян (поміщиків). Найчисельнішою гру-пою населення було залежне селянство, яке зазнавало чимдалі більшого гніту з боку шляхти і магнатів. Середній наділ се-лянського господарства 1819р. становив 14 акрів землі (акр — 0,4 га), а поміщицького — 1051 акр. На поміщицьких землях використовувалася лише селянська праця. Питома вага пан-щини 1805 р. досягла 83,2 % усіх феодальних повинностей. Панщина регулювалася статутом від 1775 р. До панщини до-давалися різні повинності та збори (як грошові, так і нату-ральні) на користь пана, держави й общини. 1819 р. австрій-ський уряд склав новий інвентар, на підставі якого 1821р. було запроваджено новий земельний податок.
Посилення гніту викликало невдоволення селян, що при-зводило до заворушень. Ці виступи примусили уряд Австрії у другій половині 40-х рр. XIX ст. прийняти закони про скоро-чення панщини до 27 %, про ліквідацію літніх допоміжних днів, про скасування гужової повинності та інші. Під тиском революційних подій 1848 р. імператор видав патент про лік-відацію панщини, звільнення селян від кріпосної залежності й наділення їх земельними ділянками з викупом. Викупна сума визначалася в 20-кратному розмірі щорічних селянських повинностей. Общинні землі залишалися в приватній влас-ності феодалів; за користування ними селяни платили подат-ки або відбували повинності. Викупні суми і зміна умов користування общинними землями спричинили ряд повстань, найбільше з яких відбулося під проводом Л. Кобилиці, депу-тата рейхстагу від селян Буковини.
У західноукраїнських землях було встановлено австрійську систему влади й управління. На чолі краю стояв призначений імператором губернатор, якому підпорядковувалося губер-нське присутствіє у Львові. В період загострення соціально-політичних суперечностей у деяких регіонах утворювалися окремі тимчасові (надзвичайні) органи управління на правах губернських правлінь.
Територія Галичини, що мала назву Галіції та Лодомерії, поділялася на 18 округів (циркулів) і 59 дистриктів. 1846 р. внаслідок нової реформи адміністративно-територіального поділу територію Галичини було поділено на 74 повіти (в де-яких районах вони називалися староствами) на чолі з окруж-ними старостами, наділеними великою владою. В селах і міс-тах управляли гміни. Особливе управління існувало на так званих фільваркових територіях (поміщицьких землях). Тут повноту влади здійснювали їхні власники через призначених ними урядовців, які називалися війтами. Останні розглядали всі суперечки з цивільних справ, що виникали між селянами. На правах автономного округу до складу королівства Галіції та Лодомерії входила Буковина з центром у м. Чернівцях.
Закарпаття мало свої особливі адміністративно-терито-ріальні одиниці — жупи й комітати. Налічувалося 4 жупи: Бе-режанська, Мармарочиська, Ужгородська і Ужанська, що входи-ли до Угорського королівства. Ними управляли жупани — чиновники, яких призначав король з осіб вищого стану. Жупи поділялися на комітати і їхні одноіменні органи управління з ЗО — 40 чоловік (окружні начальники, секретарі, касири, землеміри, збирачі податків та інші). Найнижчою урядовою особою був староста села, що призначався феодалом. Поряд з комітатським правлінням діяли ще й місцеві органи самов-рядування — так звані комітатські збори як дорадчий орган, що складався переважно із заможних прошарків населення. Окрім адміністративно-територіального поділу Закарпаття існувало територіально-економічне — домінії. Вони об'єдну-вали землі з містами й селами, що належали феодалові, церкві чи державі. До них входила система фільварків або клічів (групи фільварків).
З метою забезпечення ефективного управління національ-ними провінціями цісарським патентом (наказом) від 3 квітня 1817р. королівству Галіції та Лодомерії було надано так звану станову конституцію зі своїм власним сеймом. Головою сейму призначався цісарський намісник, а для допомоги йому від кожного стану й м. Львова сейм обирав по одному пред-ставникові. Цей напівдемократичний орган управління краєм відав податками, фінансуванням місцевих робіт, видавав се-лянські метрики тощо і не впливав на національно-культур-ний розвиток у Західній Україні.
Деякі зрушення у справі відродження самобутності Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття сталися під час революційних подій 1648—1649 рр. у Європі, в т. ч. і в Австрії. Вище духівництво й буржуазна інтелігенція краю утворили 2 травня 1848 р. Головну руську (українську) раду, яка стала офіційним представником українського населення Галіції та Лодомерії. В програмі ради ставилися вимоги культурно-на-ціональної реформи для українського народу. Революційний рух — т. зв. «Весна народів» — примусив цісаря Фердинанда І проголосити в квітні 1848 р. конституцію, скликати 22 червня 1848 р. парламент (австрійський рейхстаг) і скасувати кріпос-не право. Виконуючи домагання українців, уряд погодився на діяльність у Львові Головної руської ради, своєрідного тимча-сового національного уряду. Звернувшись із маніфестом до народу, рада закликала до єдності українців усіх етнічних територій, що викликало занепокоєння уряду Російської імперії. Тож останній, відповідно до домовленостей кінця XVIII ст., надав військову допомогу цісарю в придушенні революції і відновленні абсолютистського ладу.
4 березня 1849 р. імператор Франц-Йосиф «подарував» ім-перії нову конституцію, що закріплювала утворення (віднов-лення) централізованої держави, в якій уся влада була зосеред-жена в руках імператора та його міністрів. Для управління національними провінціями імператор призначив наділених значними повноваженнями намісників (доти вони нази-валися губернаторами). Для Галіції у вересні 1850 р., як і для інших австрійських провінцій, було видано крайову консти-туцію, що передбачала поділ її на три округи (Краківський, Львівський і Станіславський), утворення трьох окружних сеймів, а також центрального і крайового комітетів. Діяль-ність цих органів суворо контролювалася призначеним імператором намісником. Поділ Галіції на три округи передбачав поділ населення на три групи за національностями: краків-ський — з польською, львівський — з польською і україн-ською, станіславський — з українською. Це мало свідчити про турботи уряду в справі забезпечення національних інтересів, і насамперед українського населення. Але українську мову не було допущено ні в адміністративні, ні в громадсько-культурні та освітні заклади. Уряд Австрії на цих землях підтримував полонізацію. 1851 р. імператор патентом від 31 грудня лікві-дував залишки революційних завоювань (скасувавши попе-редні рішення) і відновив абсолютизм.
Система абсолютизму протягом першої половини XIX ст. розповсюджувала правові положення, обов'язкові для Галіції та Лодомерії. Вони входили до спеціальних збірників, які вклю-чали «накази й закони для всіх», «вироки», «мандати», «патен-ти» та інші правові акти. Усі вони друкувалися німецькою та польською мовами, як, зрештою, і «Провінціальний звід зако-нів» (Львів, 1827—1861 рр.), пізніше названий «Загальним вісником місцевих законів». Для захисту інтересів панівних станів з 1797 р. почав діяти новий цивільний кодекс. Його дже-релами стали пандектне (цивільне римське) право, Прусське цивільне уложення 1794 р., провінційне право деяких око-лиць, правові норми України-Руси.
ЛІТЕРАТУРА
Апановчч О. М. Гетьмани України і кошові отамани Запорізької Січі.— К., 1993.
Бабій Б. М. Місцеві органи державної влади Української РСР в 1917— 1920 рр.- К, 1967.
Бабій Б. М. Українська радянська держава в період відбудови народного гос-подарства (1921-1925).- К., 1961.
Бандера С. Перспективи Української Революції. — Мюнхен, 1978; Дрогобич, 1999.
На тему:
“Держава і право в складі Австро-Угорщини та Російської імперії”
Зміни в державному устрої, суспільному ладі
і праві Російської імперії та їх запровадження
в Україні
У першій половині XIX ст. більша частина території України входила до складу Російської імперії, а менша (Східна Галичина, Північна Буковина й Закарпаття) — до Австро-Угорської. Попри це, суспільний лад на її землях в основному залишався незмінним.
Поширивши 1785 р. на Лівобережну Україну дію «Жалува-ної грамоти дворянству» і зрівнявши козацьку старшину й українську шляхту в правах з російським дворянством, царсь-кий уряд звільнив їх від обов'язку служити державі, а також від податків, різних повинностей, зокрема рекрутської, від тілесних та інших покарань.
Старшина й шляхта, ставши дворянами, набули особистої і майнової недоторканності. Позбавити дворянина соціаль-ного статусу чи майна можна було лише за рішенням суду, за-твердженим царем.
Дворяни мали свої органи управління, які створювалися на повітових і губернських зібраннях. Важливим привілеєм було виключне право дворян володіти населеними землями, а також кріпаками, які на них проживали. Щодо останніх вони мали широке право вотчинної юстиції.
На Україну було поширено дію Табеля про ранги — право-вого акта Петра І від 24 січня 1722 р., який встановлював бю-рократичну ієрархію чинів в армії, на військово-морському флоті й у державному апараті. Цей табель поділяв усі чини й посади на 14 рангів (класів). Так, до 1-го рангу в цивільних установах належав канцлер, в армії — генерал-фельдмаршал, на флоті — генерал-адмірал; до найнижчого рангу відповідно — колезький реєстратор, прапорщик, мічман. Надання того чи іншого чину давало право для призначення на певну посаду. Табель про ранги встановлював зверхність військових чинів над цивільними чинами того ж рангу.
Шлях вихідця з нижчого стану до дворянства був непрос-тим. Він міг стати потомственим дворянином, отримавши на цивільній службі чин 5-го рангу (тобто статського радника), а на військовій — 8-го рангу (майора). Представники недворян-ських прошарків на цивільній службі від 14-го до 10-го рангу, як правило, отримували звання почесного громадянина.
Категорію почесних громадян було створено для оформ-лення проміжної ланки між дворянством і міською біднотою. Представники цього прошарку, сподіваючись вибитися в дво-ряни, підтримували кріпосницьку політику царизму.
Почесне громадянство поділялося на особисте й спадкове. Особистого почесного громадянства могли набути ті, хто закінчив університет, Академію художеств або заручився кло-потанням міністерства. В Правобережній Україні право на таке громадянство надавалося і представникам колишньої шляхти в містах. Це звання передавалося у спадок дітям, якщо батько як почесний громадянин мав 7-й військовий чин. По-чесні громадяни звільнялися від подушного податку, рек-рутської повинності, тілесних покарань (у разі вчинення ними злочину), а також мали право брати участь у виборах і бути обраними на міські громадські посади. Почесне громадянство й пов'язані з ним права скасовувалися лише за судовим рішенням, або в разі вступу громадянина до ремісничого цеху.
Технічний прогрес, розвиток промисловості, зародження капіталістичних відносин, поява почесного громадянства, а згодом і нових станів — буржуазії та пролетаріату — все це поступово змінювало суспільний лад і життя міського насе-лення (ремісників, купецтва, робітних людей).
В Україні здавна були міцними цехові звичаї і традиції. В більшості міст цехові люди становили окрему соціальну групу, яка поповнювалася за рахунок міщан і державних селян. У містах Лівобережжя і степової частини України цеховий лад і правовідносини між членами цехів регулю-валися загальноімперським законодавством, зокрема Реміс-ничим положенням 1785 р. і Статутом про цехи 1779 р. В Правобережній Україні до 1840 р. цеховий лад регулювався в основному місцевим правом. Але й тут невдовзі почали поширюватися загальноімперські правові норми. 1850 р. було розроблено спеціальний список ремісничих цехів для міст і містечок України, який враховував місцеву практику орга-нізації цехів.
Цехові ремісники поділялися на вічно цехових і тимчасово цехових, мали свою систему управління. Її очолювала цехова управа, що підпорядковувалася магістратові чи ратуші. Це-хами керували майстри. Царський уряд підтримував цехову верхівку, надаючи їй привілеї у сплаті податків і зборів. Права рядових ремісників не захищалися.
На матеріальному становищі незаможних ремісників нега-тивно позначалося загострення конкурентної боротьби між товаровиробниками — купецькими й дворянськими ремісни-чими підприємствами.
Купецтво першої половини XIX ст., відповідно до Регла-менту головному магістрату від 16 січня 1721 р., поділялося за-лежно від майнового стану на дві гільдії, що мали свої виборні керівні органи. Купці були обмежені корпоративним устроєм. Їхні намагання вийти з-під влади корпорації підтримував царський уряд, вживши цілу низку заходів, які розширили підприємницькі можливості купецтва. 1824 р. він скасував ви-могу сплачувати подвійний податок при переселенні, а 1832 р. надав купцям право брати в оренду земельні ділянки й будівлі для організації промислового виробництва. Все це сприяло становленню фабрично-заводської системи господарювання і створювало умови для поступового переходу Російської імперії від феодалізму до капіталізму. Разом з тим царизм не переставав зміцнювати феодальне- кріпосницьку систему.
Царськими указами 1800,1804, 1808, 1823 рр. завершилося юридичне покріпачення селян України. На них поширилася урочна система, що існувала в Росії. Виконання уроків (зав-дань) було нелегкою справою, яка забирала в селян дуже ба-гато сил і часу. До того ж поміщики, товаризуючи свої госпо-дарства, відбирали у кріпаків наділи з наданням їм місячного утримання (місячини). Таким чином селян перетворювали на кріпосних робітників. Обезземелювання селян набуло вели-кого поширення на Лівобережжі й у Південній Україні, де місячниками стали майже 123 тис. селян-чоловіків. Відрив кріпаків від землі був пов'язаний з розширенням переробних підприємств. Селяни, невдоволені визисками й погіршенням свого становища, вдавалися до масових актів непокори.
В Україні поряд з поміщицькими була величезна кількість державних селян, особливо на Лівобережжі (50 %), в Право-бережній Україні (13 %) і на півдні України (решта). Вони за-знавали нещадної експлуатації. Розмір грошової ренти й податків постійно зростав. Державних селян душив і над-мірний тягар повинностей (рекрутська, дорожна, возова та інші). У першій половині XIX ст. частина державних селян, в основному Харківської, Катеринославської та Херсонської губерній, отримала статус військових поселенців, життя яких суворо регламентувалося і було нестерпним. У Правобережній Україні широко застосовувалася така форма гноблення дер-жавних селян, як переведення їх на господарче становище. Державні землі здавалися в оренду поміщикові (посесорові), який експлуатував селян, що жили на цих землях, більше, ніж своїх кріпаків. Тож не дивина, що тут селянський рух проти поміщиків був особливо активним. Це примушувало царизм вживати заходів. У 1837—1841 рр. було здійснено реформу управління державними селянами. Ця реформа графа І. Ки-сельова, тодішнього міністра державних маєтностей, надала селянам право створювати органи самоврядування (сільські й волосні суди). Самоврядування було дуже обмежене, бо зале-жало від державних органів — окружних чиновників у пові-тах і губернських начальників палат державних маєтностей. Реформа дещо полегшила життя державних селян, але зберег-ла їхнє кріпосне становище й усі форми податків та повин-ностей.
У першій половині XIX ст. було завершено феодально-кріпосницькі перетворення в Україні, які до решти позбав-ляли її автономії. Найвища влада тут належала імператорові. Вияв його волі у письмовій чи усній формі вважався правовою нормою, обов'язковою для виконання, а підписаний ним акт — законом. У 1800 — 1850 рр. в імперії правили Павло І, Олек-сандр І і Микола І разом зі своїми радами, кабінетами, міні-стерствами та іншими розпорядчими установами. Комітет міністрів, створений при Олександрі І восени 1802 р., розгля-дав найважливіші питання державного управління. Його пов-новаження як вищої адміністративної установи було визначено «Установленням...» у березні 1812 р. Ще з січня 1810 р. при імператорові діяла Державна рада. Членів цього дорадчого органу цар призначав з числа впливових чиновників. До ради входили й міністри. Першим її головою був канцлер граф М. П. Румянцев, а після нього (з 1812 р.) на цю посаду призначалися Н. П. Салтиков, П. В, Лопухін, В. П. Кочу-бей, О. І. Чернишов. Рада попередньо розглядала законопро-екти, які після усної чи письмової санкції царя ставали за-конами й оголошувалися першим департаментом.
Сенат було створено ще раніше, 1711 р., з наданням йому широких (навіть законодавчих) повноважень. Упродовж XVIII ст. ці повноваження чимдалі звужувались, і, зрештою, Павло І обмежив їх розглядом судових питань. Із загострен-ням кризи, що охопила феодально-кріпосницьку систему, повноваження Сенату перебирали то Комітет міністрів, то Державна рада.
Зміцненню самодержавства сприяло створення т. зв. «Власної Його Імператорської Величності Канцелярії». В дру-гій чверті XIX ст. вона стала надзвичайно впливовим органом. Завдяки своїй наближеності до особи імператора Канцелярія діяла набагато енергійніше й оперативніше за інші владні структури. Вона мала кілька відділень. Перше контролювало міністрів, друге було пов'язане з кодифікацією законів, а третє виконувало функції вищої політичної поліції. Четверте, п'яте, шосте та інші відділення займалися другорядними справами. Взагалі «Власна Його Імператорської Величності Канцелярія» була органом надзвичайного управління, без якого царизм не міг обійтися в складній тогочасній обстановці.
В Росії з 1802 р. існувало вісім міністерств (внутрішніх справ, поліції, юстиції, фінансів, народної освіти, військове, морське та іноземних справ). Повноваження міністерств були сформульовані у «Зводі законів Російської імперії». Він містив усі правові акти стосовно створення і регулювання діяльності міністерств, кожне з яких мало свої органи місцевого управ-ління в губерніях і повітах.
Започатковану ще Петром І реформу адміністративно-тери-торіального устрою та місцевого управління продовжив уряд Катерини II. 1775 р. було здійснено чергову велику реформу місцевого управління і суду. Відповідно до законодавчого акта під назвою «Установлення для управління губерній Всеро-сійської імперії» розпочалося подрібнення губерній з поділом їх на повіти. Всі установи і посади, породжені реформою 1775 р., умовно можна поділити на три основні групи: 1) адмі-ністративно-поліційну; 2) фінансово-господарську; 3) су-дову. Першу з них на рівні губернії представляли губерна-тор, губернське правління і приказ громадського опікування (рос.— призрения), а на рівні повітів — земський справник (ка-пітан), нижній земський суд і городничий.
Після ліквідації 1781 р. старого полково-сотенного устрою губернська реформа розпочалася спершу на Лівобережжі, а здругої половини 90-х рр. XVIII ст.— на Правобережжі. У першому десятиріччі XIX ст. в адміністративному поділі України відбулися зміни. Найхарактерніша з-поміж них — подрібнення губерній і створення нових, а також створення кількох генерал-губернаторств. 1802 р. з однієї Новоросійсь-кої виникло три губернії: Катеринославська, Таврійська і Мико-лаївська. Останню 1803 р. було перейменовано на Херсонську. З Малоросійської губернії постали Чернігівська і Полтавська. Київська губернія входила спочатку в одне генерал-губерна-торство з Мінською. Окреме генерал-губернаторство стано-вили Подільська і Волинська губернії. А 1802 р. з Київської, Волинської і Подільської губерній було створено нове Київське генерал-губернаторство. З приєднанням Бессарабії до Росії 1812 р. Новоросійське генерал-губернаторство отри-мало назву Новоросійсько-Бессарабського. Здійснення тако-го поділу України й запровадження нових структур місцевого управління мало свідчити, що в «Малоросії зберігаються і не порушуються старі права й малоросійський народ судиться за своїми законами».
Джерела та характерні риси права
Різні частини закабаленої царизмом України використову-вали різні правові норми. Так, у цивільному й кримінальному праві в Новоросійській і Слобідсько-Українській губерніях набуло поширення загальне законодавство Росії, а в лівобе-режних (Полтавській і Чернігівській) та правобережних (Київ-ській, Волинській і Подільській) губерніях залишалися чин-ними нормативні акти XVII — XVIII ст. (Литовські статути, збірники Магдебурзького права, «Саксонське зерцало», зако-нодавство гетьманів України тощо).
У XVIII — на початку XIX ст. правлячі кола Російської імперії намагалися привести українське законодавство у від-повідність до російського. Однією з кодифікаційних комісій керував відомий правознавець, автор кількох проектів дер-жавних реформ ліберального напряму граф М. Сперанський. 1808 р. він став найближчим радником імператора Олексан-дра І. Тоді ж таки, у 1804 — 1808 рр., М. Сперанський разом з головою української кодифікаційної комісії графом П. Зава-довським та групами кодифікаторів права на чолі з А. Пов-станським і Ф. Давидовичем уклав «Звід місцевих законів губерній і областей, приєднаних від Польщі» та «Зібрання ци-вільних законів, діючих в Малоросії» під назвою «Зібрання малоросійських прав» 1807 р. Ці збірники містили норми чинного в Україні права. Із 1255 статей «Зібрання мало-російських прав» 515 грунтувалися на нормах Литовського статуту, 457 — на «Саксонському зерцалі», 224 — на Холмсь-кому праві й 58 — на Магдебурзькому праві.
«Зібрання малоросійських прав» і нині залишається цін-ним джерелом знань про право України XVIII — першої поло-вини XIX ст. У ньому чи не вперше в дореволюційній історії було систематизовано норми цивільного права, зокрема про спадкування, власність, сімейно-шлюбні та інші правовідно-сини. За змістом — це збірник феодального права. На відміну від попередніх збірників XVIII ст. у ньому знайшли відобра-ження ті правові зміни, що відбулися в Україні у зв'язку з роз-кладом феодалізму і зміцненням капіталістичних відносин.
Наприкінці 1807 р. відредагований примірник «Зібрання» було передано для перевірки до другої експедиції кодифі-каційної комісії другого відділення «Власної Його Імпера-торської Величності Канцелярії», де збірник пролежав без руху багато років. Тим часом урядові кола Російської імперії, вбачаючи необхідність у висвітленні норм Литовського стату-ту, яким ще користувалися судові й адміністративні органи на місцях, ініціювали (наказ міністра юстиції) видання цього ста-туту в редакції 1786 р. під контролем 6-го відділення тієї ж «Власної Його Імператорської Величності Канцелярії». Ли-товський статут вийшов у світ 1811 р. в російському перекладі двома книгами. Він містив норми цивільного і процесуально-го права, що залишалися чинними в Україні під час реформу-вання місцевої влади й управління.
Під керівництвом М. Сперанського було складено Повне зібрання законів Російської імперії (в 45 томах; 1830 р.) і «Звід законів Російської імперії» (в 15 томах; 1832 р.). З поширен-ням цього «Зводу» на Правобережну й Лівобережну Україну і запровадженням там загальноімперського законодавства втратили чинність норми Литовського статуту. Так було до решти ліквідовано автономію України.
Загалом норми права в усіх сферах його застосування не виходили за межі феодально-кріпосницьких відносин. І лише кілька нових норм, зафіксованих у Х томі, віддзеркалювали буржуазний характер тогочасних майнових відносин та інте-реси буржуазії.
1839 р. вийшов Сільський судовий статут, що містив норми феодального цивільного, кримінального і процесуального права, а 1846 р. набуло чинності «Уложення про покарання кримінальні та виправні». Правові норми «Уложення», порівняно з викладеними в XV томі «Зводу законів Російської імперії», розширювали сферу застосування кримінального права й відображали каральну політику царизму.
Вищеназвані джерела охоплювали найважливіші галузі права: цивільне, кримінальне, процесуальне та інші. Коротко зупинимося на деяких із них.
«Звід» унормовував різні види цивільних правовідносин:
право власності, зобов'язальне право, спадкування, сімейне право та інші. Ці норми в основному були сконцентровані в Х томі, де розкривалася ціла низка важливих юридичних категорій, як-от: право власності, види власності, об'єкти права власності, суб'єкти цього права, види його обмеження та захист. Зазначимо, що з укладенням «Зводу» вперше в російському законодавстві з'явилося поняття «право влас-ності». Воно тлумачилося як право особи володіти, користу-ватися і розпоряджатися майном до передачі свого права на нього іншому суб'єктові шляхом купівлі-продажу, застави чи в, інший спосіб. Право власності тісно пов'язувалося із зобов'язальним правом. Регламентувалися загальні обов'яз-кові вимоги до змісту договору (добровільність, предмет, мета, порядок укладення) та його виду (обмін, купівля-продаж, найм на роботу, позика, доручення, підряд, постачання тощо). Також уперше регулювалися зобов'язальні відносини влас-ників майна та фінансів у разі створення різних товариств (корпорацій).
«Звід» встановлював суворі вимоги дотримання розроб-лених форм укладення договорів, розширював засоби забезпе-чення їхньої дієвості (поручництво, неустойка, застава тощо), конкретизував норми відповідальності за порушення умов до-говору. Інакше кажучи, царський уряд законодавче закріп-лював права буржуазії, яка була творцем нових суспільно-економічних відносин. Що ж до спадкового права, пов'я-заного з правом власності, то у «Зводі» його норми забезпечу-вали матеріальні інтереси прямих і непрямих спадкоємців. Пріоритет надавався чоловікам. У Російській імперії спадкове право грунтувалося на давньому звичаєвому праві, яке, попри деякі зміни в історичному розвитку народів Київської Русі, добре збереглося. Цивільне право захищало власників, у той час як кріпосне селянство, залишаючись об'єктом права, було незахищене законодавче.
В Україні кримінальне право регулювалося нормами, що походили з різних джерел — Литовського статуту (до 1840 р.), пізніше нормами «Зводу законів Російської імперії», а також «Уложенням про покарання кримінальні та виправні» (корот-ко — «Кримінальне уложення»), яке можна вважати першим у Російській імперії кодексом кримінального права. Він міс-тив загальну і особливу частини, що випливали із «Зводу». Ці правові джерела визначали поняття «злочин» як дію, заборо-нену законом під загрозою покарання. Такі дії поділялися на тяжкі злочини, злочини і проступки. Відповідальність наста-вала при наявності умисної дії, а також внаслідок необереж-ності, що спричинили порушення недоторконності прав влас-ності, прав і безпеки суспільства або приватних осіб. За політичні й інші злочини передбачалася сувора відповідаль-ність. Перелік таких злочинів значно розширився. Серед політичних злочинів особливе місце займали антикріпос-ницькі виступи селян і страйки робітників. Метою покарання за злочинні дії, як і в попередні періоди, було залякування, власне покарання. Про це свідчить величезна кількість смертних вироків та інших надто суворих покарань. Застосо-вувалося 35 видів покарань — від смертної кари до догани. Покарання визначалися за становим принципом (для дворян, міщан, селян) поліційними органами й судом.
Діяльність судів України, як і будь-якої іншої частини Російської імперії, сприяла зміцненню і захистові економіч-ного й політичного становища дворянства. Разом з тим судова система на українських землях протягом першої половини XIX ст. була неоднорідною. Якщо в Слобідсько-Українській, Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях вона нічим не відрізнялася від тієї, що існувала в центральних губерніях Росії, то в судових установах Правобережної Украї-ни, а також Чернігівської і Полтавської губерній ще збері-галися деякі місцеві та історичні особливості.
У кінці XVIII — на початку XIX ст. судова система Слобідсько-Української, Херсонської, Катеринославської і Таврійської губерній зазнала реформ, здійснених Павлом І. Потім Олександр І своїм указом від 9 вересня 1801 р. частково відновив судову систему, що склалася відповідно до «Установ-лення для управління губерній Всеросійської імперії» 1775 р. До цієї системи входили губернські суди з поділом на палати кримінального і цивільного ведення справ. Вони стали другою апеляційною інстанцією для нижчих судів. Судами першої інстанції залишалися станові суди: в повітах — нижній земсь-кий суд (він же державний орган управління) для дворян і селян; у містах — магістрати й ратуші.
Палата цивільного губернського суду складалася з голови і радника, які призначалися урядом, чотирьох засідателів (два від дворян і два від купців). Вона розглядала справи про власність, оформляла угоди стосовно кріпосних «душ» (про-даж, купівля, обмін тощо).
Палата кримінального губернського суду мала таку саму структуру, як і цивільна. Вона розглядала за першою інстан-цією справи про посадові злочини, підпали, порубки та інші, що завдавали шкоди державі. Вироки в цих справах затверд-жували губернатор і казенна палата. В разі незгоди з рішенням суду, губернатора й казенної палати справа подавалася на роз-гляд до Сенату. Крім того, кримінальна палата повинна була вносити на ревізію Сенату і такі категорії справ: вироки у вигляді смертної кари або позбавлення честі; справи в обвину-ваченні дворян і чиновників у вбивстві, навіть у тих випадках, коли їх визнано невинними. Імператор мав право втручатися в судовий процес і відстрочувати будь-який вирок палати. Справи з незначних злочинів, за які призначалися покарання у вигляді арешту, штрафу чи догани, вирішувалися в палаті остаточно.
Нижні (повітові) суди розглядали справи дворян, дер-жавних селян та іншого населення повіту, крім справ по-міщицьких селян, які належали до юрисдикції поміщицького суду. Магістрати й ратуші займалися справами купців та міщан. Земські й магістратські суди розглядали як цивільні (з сумою позову до 100 крб.), так і кримінальні справи, що не передбачали смертної кари, позбавлення честі й тілесних покарань. Вони не підлягали апеляції та ревізії судами другої інстанції. Ці суди виконували також нотаріальні дії.
Судова система частини Київської, Волинської та Подільської губерній помітно відрізнялася. Тут діяв головний (губернський) суд, який був апеляційною інстанцією для нижчих судів — повітових, підкоморських, магістратів і ратуш. Головний суд складався з двох департаментів: цивільного й кримінального ведення справ, компетенція яких була такою, як і палат цивільного й кримінального суду. Повітовий суд не підлягав адміністрації і складався з голови (судді), двох підсудків (асесорів), нотаря (писаря). Суд мав четверо возних. Їхньою компетенцією було: огляд потрав, порубок тощо;
оцінка і стягнення заподіяних збитків. Склад суду і возних обирався дворянством. Підкоморські суди вирішували межові спори. Магістрати складалися з двох голів і чотирьох ратманів, які обиралися міською громадою.
Майже такою самою була судова система в Київській і Полтавській губерніях. Тут головною судовою інстанцією також був генеральний суд, який за значенням не поступався палатам цивільного й кримінального суду. Особливість гене-рального суду полягала в тому, що старшому з генеральних суддів у разі відсутності губернатора й віце-губернатора дору-чалося тимчасово керувати губернією. Генеральний суд скла-дався з двох департаментів, кожен з яких мав генерального суддю і двох радників, що призначалися урядом, а також п'ятьох засідателів, обраних від дворян на три роки. Повітовий і підкоморський суди цих губерній не відрізнялися від судів Правобережжя.
Суспільно-політичний устрій і право в Галичині,
Північній Буковині та Закарпатті
Суспільно-політичний лад і право Східної Галичини, Пів-нічної Буковини і Закарпаття, що перебували у складі Австрійської імперії, мали свої особливості. Абсолютна влада в державі належала імператорові (цісарю), який здійснював керівництво за допомогою цілої низки органів влади й управління. До березня 1848 р. налічувалося 10 придворних рад і головних управлінь: 1) імператорсько-королівське при-дворне канцлерство; 2) королівська угорська придворна рада і канцлерство для Угорщини; 3) королівське трансільванське придворне канцлерство для Трансільванії; 4) імператорсько-королівська генеральна придворна камера; 5) імператорсько-королівська придворна камера для монетної і гірничої справи; 6) імператорсько-королівська головна рада юстиції; 7) імпе-раторсько-королівська головна поліційна і цензурна придвор-на рада; 8) імператорсько-королівська військова рада; 9) ім-ператорсько-королівська генеральна контрольна дирекція; 10) імператорсько-королівське таємне канцелярство правля-чого дому, двору і держави. Керівники цих придворних уста-нов були найближчими радниками монарха в справах своїх відомств. Усі ділянки суспільно-політичного життя узгоджу-валися і регулювалися загальними конференціями всіх шефів у присутності самого монарха. 1814 р. ці придворні органи управління було підпорядковано Державній раді. Органи імператорського управління мали величезний штат чинов-ників — вихідців із дворян. Карл Мерінг назвав їх олігархією, що управляла імперією, створивши систему земських уп-равлінь.
У всіх землях Австрійської імперії переважало велике сільськогосподарське виробництво, зосереджене в руках не-значної кількості дворян (поміщиків). Найчисельнішою гру-пою населення було залежне селянство, яке зазнавало чимдалі більшого гніту з боку шляхти і магнатів. Середній наділ се-лянського господарства 1819р. становив 14 акрів землі (акр — 0,4 га), а поміщицького — 1051 акр. На поміщицьких землях використовувалася лише селянська праця. Питома вага пан-щини 1805 р. досягла 83,2 % усіх феодальних повинностей. Панщина регулювалася статутом від 1775 р. До панщини до-давалися різні повинності та збори (як грошові, так і нату-ральні) на користь пана, держави й общини. 1819 р. австрій-ський уряд склав новий інвентар, на підставі якого 1821р. було запроваджено новий земельний податок.
Посилення гніту викликало невдоволення селян, що при-зводило до заворушень. Ці виступи примусили уряд Австрії у другій половині 40-х рр. XIX ст. прийняти закони про скоро-чення панщини до 27 %, про ліквідацію літніх допоміжних днів, про скасування гужової повинності та інші. Під тиском революційних подій 1848 р. імператор видав патент про лік-відацію панщини, звільнення селян від кріпосної залежності й наділення їх земельними ділянками з викупом. Викупна сума визначалася в 20-кратному розмірі щорічних селянських повинностей. Общинні землі залишалися в приватній влас-ності феодалів; за користування ними селяни платили подат-ки або відбували повинності. Викупні суми і зміна умов користування общинними землями спричинили ряд повстань, найбільше з яких відбулося під проводом Л. Кобилиці, депу-тата рейхстагу від селян Буковини.
У західноукраїнських землях було встановлено австрійську систему влади й управління. На чолі краю стояв призначений імператором губернатор, якому підпорядковувалося губер-нське присутствіє у Львові. В період загострення соціально-політичних суперечностей у деяких регіонах утворювалися окремі тимчасові (надзвичайні) органи управління на правах губернських правлінь.
Територія Галичини, що мала назву Галіції та Лодомерії, поділялася на 18 округів (циркулів) і 59 дистриктів. 1846 р. внаслідок нової реформи адміністративно-територіального поділу територію Галичини було поділено на 74 повіти (в де-яких районах вони називалися староствами) на чолі з окруж-ними старостами, наділеними великою владою. В селах і міс-тах управляли гміни. Особливе управління існувало на так званих фільваркових територіях (поміщицьких землях). Тут повноту влади здійснювали їхні власники через призначених ними урядовців, які називалися війтами. Останні розглядали всі суперечки з цивільних справ, що виникали між селянами. На правах автономного округу до складу королівства Галіції та Лодомерії входила Буковина з центром у м. Чернівцях.
Закарпаття мало свої особливі адміністративно-терито-ріальні одиниці — жупи й комітати. Налічувалося 4 жупи: Бе-режанська, Мармарочиська, Ужгородська і Ужанська, що входи-ли до Угорського королівства. Ними управляли жупани — чиновники, яких призначав король з осіб вищого стану. Жупи поділялися на комітати і їхні одноіменні органи управління з ЗО — 40 чоловік (окружні начальники, секретарі, касири, землеміри, збирачі податків та інші). Найнижчою урядовою особою був староста села, що призначався феодалом. Поряд з комітатським правлінням діяли ще й місцеві органи самов-рядування — так звані комітатські збори як дорадчий орган, що складався переважно із заможних прошарків населення. Окрім адміністративно-територіального поділу Закарпаття існувало територіально-економічне — домінії. Вони об'єдну-вали землі з містами й селами, що належали феодалові, церкві чи державі. До них входила система фільварків або клічів (групи фільварків).
З метою забезпечення ефективного управління національ-ними провінціями цісарським патентом (наказом) від 3 квітня 1817р. королівству Галіції та Лодомерії було надано так звану станову конституцію зі своїм власним сеймом. Головою сейму призначався цісарський намісник, а для допомоги йому від кожного стану й м. Львова сейм обирав по одному пред-ставникові. Цей напівдемократичний орган управління краєм відав податками, фінансуванням місцевих робіт, видавав се-лянські метрики тощо і не впливав на національно-культур-ний розвиток у Західній Україні.
Деякі зрушення у справі відродження самобутності Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття сталися під час революційних подій 1648—1649 рр. у Європі, в т. ч. і в Австрії. Вище духівництво й буржуазна інтелігенція краю утворили 2 травня 1848 р. Головну руську (українську) раду, яка стала офіційним представником українського населення Галіції та Лодомерії. В програмі ради ставилися вимоги культурно-на-ціональної реформи для українського народу. Революційний рух — т. зв. «Весна народів» — примусив цісаря Фердинанда І проголосити в квітні 1848 р. конституцію, скликати 22 червня 1848 р. парламент (австрійський рейхстаг) і скасувати кріпос-не право. Виконуючи домагання українців, уряд погодився на діяльність у Львові Головної руської ради, своєрідного тимча-сового національного уряду. Звернувшись із маніфестом до народу, рада закликала до єдності українців усіх етнічних територій, що викликало занепокоєння уряду Російської імперії. Тож останній, відповідно до домовленостей кінця XVIII ст., надав військову допомогу цісарю в придушенні революції і відновленні абсолютистського ладу.
4 березня 1849 р. імператор Франц-Йосиф «подарував» ім-перії нову конституцію, що закріплювала утворення (віднов-лення) централізованої держави, в якій уся влада була зосеред-жена в руках імператора та його міністрів. Для управління національними провінціями імператор призначив наділених значними повноваженнями намісників (доти вони нази-валися губернаторами). Для Галіції у вересні 1850 р., як і для інших австрійських провінцій, було видано крайову консти-туцію, що передбачала поділ її на три округи (Краківський, Львівський і Станіславський), утворення трьох окружних сеймів, а також центрального і крайового комітетів. Діяль-ність цих органів суворо контролювалася призначеним імператором намісником. Поділ Галіції на три округи передбачав поділ населення на три групи за національностями: краків-ський — з польською, львівський — з польською і україн-ською, станіславський — з українською. Це мало свідчити про турботи уряду в справі забезпечення національних інтересів, і насамперед українського населення. Але українську мову не було допущено ні в адміністративні, ні в громадсько-культурні та освітні заклади. Уряд Австрії на цих землях підтримував полонізацію. 1851 р. імператор патентом від 31 грудня лікві-дував залишки революційних завоювань (скасувавши попе-редні рішення) і відновив абсолютизм.
Система абсолютизму протягом першої половини XIX ст. розповсюджувала правові положення, обов'язкові для Галіції та Лодомерії. Вони входили до спеціальних збірників, які вклю-чали «накази й закони для всіх», «вироки», «мандати», «патен-ти» та інші правові акти. Усі вони друкувалися німецькою та польською мовами, як, зрештою, і «Провінціальний звід зако-нів» (Львів, 1827—1861 рр.), пізніше названий «Загальним вісником місцевих законів». Для захисту інтересів панівних станів з 1797 р. почав діяти новий цивільний кодекс. Його дже-релами стали пандектне (цивільне римське) право, Прусське цивільне уложення 1794 р., провінційне право деяких око-лиць, правові норми України-Руси.
ЛІТЕРАТУРА
Апановчч О. М. Гетьмани України і кошові отамани Запорізької Січі.— К., 1993.
Бабій Б. М. Місцеві органи державної влади Української РСР в 1917— 1920 рр.- К, 1967.
Бабій Б. М. Українська радянська держава в період відбудови народного гос-подарства (1921-1925).- К., 1961.
Бандера С. Перспективи Української Революції. — Мюнхен, 1978; Дрогобич, 1999.
