Психологія особистості злочинця. Психологія конфлікту в правоохоронній діяльності.
Психологія особистості злочинця. Психологія конфлікту в правоохоронній діяльності.
Завдання 1. Психологія особистості злочинця.
Встановлено, що злочинці від не злочинців, за статистикою, відрізняються досить вагомими психологічними особливостями, які і зумовлюють їх протиправну поведінку. Дослідження дають можливість виділити характерні для них особистісні риси.
Охарактеризувати особистість злочинця – означає дослідити і визначити типологічно криміногенно значущі якості індивіда.
Особистість злочинця – це сукупність типологічних якостей індивіда, які зумовлюють скоєне ним злочинне діяння певного виду.
Злочини скоюються не через задатки індивіда до злочинної поведінки і навіть не через те, що індивід не хоче або не розуміє, що потрібно жити за законом, а в результаті того, що у даної людини вкоренилась система змістовних утворень, яка зумовлює її викривлене ставлення до певної сторони соціальної дійсності.
Оцінюючи особистість людини, яка скоїла злочин, потрібно виявити домінуючі спонукання та узагальнені способи її життєдіяльності, які утворюють загальну схему її поведінки та стратегію життєдіяльності. Людська поведінка організується певними вихідними ціннісними позиціями особистості.
Головним системоутворюючим фактором типу особистості є механізм її змістоутворення.
В ціннісному змістоутворенні поведінки злочинців є загальний дефект, який полягає в неадекватній оцінці ними власної користі злочинного діяння. Більш чи менш усвідомлюючи свою антисоціальну суть, злочинці за звичай висувають систему самовиправдальних мотивів і нейтралізують ті соціальні цінності, які перешкоджають досягненню злочинних цілей. Зняття з себе відповідальності на підставі самовиправдання своїх дій – одна з характерних особливостей більшості злочинців.
Причини своєї злочинної поведінки злочинець вбачає не в своїх негативних якостях, а в зовнішніх обставинах, поведінці інших людей. Скоєння злочину поєднується, як правило, з високою самооцінкою злочинця. Це вказує на неадекватність оцінок злочинців, глибокі порушення у сфері самооцінки та самоконтролю особистості. Формується система психічного самозахисту особистості злочинця.
Самовиправдання навмисного злочину здійснюється різними способами:
- утрируванням (перебільшенням) вини жертви;
- знеціненням суспільних та правових норм шляхом протиставлення їх нормам референтних антисоціальних груп (банди, злодійські шайки);
- перенесенням відповідальності на інших осіб, виправданням обставинами, які виникли тощо.
Справжні вихідні мотиви поведінки злочинця можуть трансформуватись, видозмінюватись, приховуватись, оформлятись в потрібному для нього вигляді.
Мотивація злочину формується особистісними негативними якостями злочинця – корисливістю, помстою, ревнощами, системою складних поглядів (неправильним розумінням поняття обов’язку, товаришування тощо).
Для злочинців-рецидивистів особливо характерними є глибокі зміни в мотиваційно-потребовій сфері: вона надто примітивна, а дії здійснюються на низькому імпульсивно-установочному рівні регуляції. Мотивація таких дій прихована, що і створює видимість „безмотивного” злочину.
Потреби кожної людини є для нього як система індивідуальних необхідностей. Соціалізована особистість не може існувати тільки на рівні споживання. Її психічний розвиток передбачає зміщення центру потреб на творення, саморозвиток та самореалізацію. Але ця суттєво важлива якість соціалізованої особистості не сформована у більшості злочинців.
Потреби осіб, які скоїли злочини, відрізняються вузькістю, обмеженістю, недорозвитком соціально позитивних видів потреб ( в праці, моральній поведінці), збоченням (статеві збочення, наркотична залежність тощо).
Для багатьох злочинців є характерними спонукання, які виникають стихійно, їх залежність від випадкових ситуацій. Дезінтеґрованість цілісно-регулятивної системи особистості – основна відмінність більшості злочинців. Окремі егоїстичні устремління злочинців, вириваючись з загальних соціально-позиційних зв’язків, стають антисоціальними, регулюють поведінкову систему особистості на підсвідомому рівні.
Підсвідомі механізми психічної регуляції проявляються у всіх установочних діях, в широкій системі поведінкових стереотипів особистості злочинця. Чим нижчим є рівень самосвідомості (а цим і характеризується більшість злочинців), тим вищою є роль підсвідомих механізмів регуляції поведінки.
Розробляючи типологію осіб, що вчинили злочини, можна використати різні підстави, критерії (правові, соціальні, психологічні) або типоутворюючі ознаки: ступінь суспільної небезпеки; психологічні особливості; спрямованість протиправних дій; зміст, глибина і стійкість криміногенної мотивації; головні властивості характеру; психічні аномалії, рівень соціальної адаптації, криміногенного зародження). Класифікація може бути зроблена і за суб’єктивною стороною вчиненого і навіть за окремим складом злочинів особливої частини кримінального кодексу. Все це залежить від того, як тонко зауважив Г.М. Міньковський, що, для чого і як має вивчатись.
В кримінології - науці, що спеціально присвячена вивченню особистості злочинця, досить детально розроблена класифікація різних кримінальних типів. Найбільш відомими є:
За об’єктом посягання, характером злочинних дій, виділяють три великі типологічні групи злочинців;*
корисливі;*
насильницькі;*
корисливо-насильницькі.
За характером, ступенем суспільної небезпеки злочинні типи поділяються на:*
випадковий тип, об’єднує людей, які вперше вчинили злочин через випадкові обставини при загальній соціально-позитивній спрямованості особистості;
- ситуативний тип особистості злочинців, які вчинили злочин під впливом несприятливих умов формування їх особистості, проте в загальному їх характеризують більше позитивно ніж негативно;*
нестійкий тип, до нього відносяться особи, які також вчинили злочин вперше, але які допускали раніше різні правопорушення, аморальні вчинки;*
злісний тип, який включає осіб, які неодноразово здійснювали злочини, у тому числі раніше засуджених за це;*
особливо-небезпечний тип особистості злочинців, яких визнано небезпечними або особливо-небезпечними рецидивістами за вчинені важкі злочини.
Можлива розробка й інших типологічних варіантів особистості злочинців, наприклад, за суб’єктивною стороною в залежності від форми провини - навмисно або необережно скоєний злочин. Під час дослідження психологічних особливостей осіб, що здійснили різні злочинні діяння, привертає увагу така інтеґративна якість особистості як соціальна адаптивність, яка впливає на поведінку людини в різних, у тому числі і в кримінальних ситуаціях.
В основі соціальної адаптивності міститься психічна адаптація людини „як результат діяльності цілісної саморегулюючої системи, активність якої забезпечується не просто сукупністю окремих компонентів (підсистем), а їх взаємодією і „співдіянням”, які породжують нові інтеґративні якості, які не характерні окремим предметам, що їх утворюють. Саме тому осіб, що здійснюють злочини, умовно можна поділити на дві великі групи, два основних типи:*
соціально-адаптивний тип особистості;*
соціально-дезадаптивний тип, з виділенням
проміжних варіантів особистості.
Соціально-адаптивний тип відрізняється високим рівнем нервово-психічної, емоційно-вольової стійкості, протистоянням до стресів, до тривалих психофізіологічних перевантажень, стенічним типом реагування в складних, критичних ситуаціях, розвиненими адаптивними властивостями нервової системи: силою, рухливістю нервових процесів. Ці якості можуть посилюватись добре розвиненим інтелектом, що дозволяє суб’єкту успішно освоювати той чи інший спосіб здійснення злочинів, гнучким мисленням, кмітливістю, прагматичним здійсненням злочину, але і пізніше у ситуаціях активної протидії зусиль правоохоронних органів. Такі особи часто мають досить широке коло інтересів (і не тільки у кримінальній сфері), добру пам’ять, розвинену увагу та уяву, загострене сприймання.
Такий тип особистості розповсюджений серед тих, кого вважають професійним злочинцем, хто є лідерами злочинних груп, активними учасниками здійснення групових злочинів, керівниками різних організованих бандитських формувань. Якщо застосувати цю типологію, тоді можна сказати, що високий рівень соціальної адаптивності відрізняє перш за все осіб, яких віднесено до злісного і особливо небезпечного кримінального типу.
Завдяки своїй соціальній „мімікрії”, швидкому пристосуванню до змін, які відбуваються в суспільстві, представники названих вище злочинних типів для своєї користі здатні вміло добувати різні переваги, блага, присвоюючи незаконним шляхом великі матеріальні засоби. Названі вище якості особистості дозволяють їм довше за інших правопорушників залишатись не впійманими.
Соціально-дезадаптивний тип особистості злочинця. Такі особи відрізняються перш за все своєю низькою емоційно-вольовою стійкістю, зниженим опором до стресу, невротичними симптомами, психічними аномаліями, розладами, психопатичними особливостями особистості, недостатньо високий інтелект, слабо розвинені прогностичні здібності. Крім того, поведінка таких суб’єктів здебільшого буває зумовлена досить примітивними потребами (проводити час в постійних розвагах, які супроводжуються вживанням спиртних напоїв, наркотиків). А оскільки такі потреби не завжди можуть бути задоволені, все це сприяє появі у них неконтрольованого стану фрустрації, підвищеної агресивності, які проявляються при здійсненні різних злочинів насильницького характеру, починаючи від звичайного хуліганства і закінчуючи більш небезпечними злочинними діями, актами вандалізму, розбійними нападами.
Низький рівень соціальної адаптації можна спостерігати у осіб, яких в кримінології вважають нестійким, а також ситуативним типом злочинців, які часто опиняються у владі обставин, якими їм важко управляти, зберігаючи потрібну емоційно-вольову стійкість, самоконтроль за своїми діями і поведінкою. Можна вести мову про проміжні або змішані типи , бо у осіб, що вчинили злочин (маємо на увазі законослухняних громадян) в різній мірі сформовано різні компенсаторні властивості особистості, які дозволяють підтримувати певний рівень соціальної адаптації в різних ситуаціях.
Завдання 2. Психологія конфлікту в правоохоронній діяльності.
Наявність конфліктних ситуацій — одна з невід'ємних ха-рактеристик службової діяльності працівника правоохорон-них органів. Він може стати безпосереднім учасником кон-флікту, долаючи опір правопорушників, або ж включитись у конфлікт між громадянами з метою його вирішення, попере-дження злочину тощо. Нарешті, конфлікт може виникнути в колективі співробітників (між керівником і підлеглим, між працівниками різних служб). Проблема конфлікту надзвичай-но складна і багатоаспектна, тому ми розглянемо лише спе-цифіку та особливості міжособистістних конфліктів, суб'єк-том яких стає співробітник правоохоронних органів при ви-конанні своїх службових обов'язків.
У найбільш загальному вигляді конфлікт можна визначи-ти як загострення суперечностей, що виникають у ре-зультаті відмінності у поглядах, інтересах, прагненнях людей і сприймаються та оцінюються його учасника-ми як несумісні з їх власними. Це супроводжується спро-бами примусового нав'язування власної позиції і призводить до психологічної напруженості та протиборства.
Основними складовими конфлікту є: учасники кон-флікту, причини його виникнення, сприйняття конфліктуючими один одного в ситуації, що виникла (насправді чи уяв-но), спрямованість і емоційна виразність дій конфліктуючих.
У кожному конфлікті можна виділити його окремі компо-ненти (сторони) — пізнавальний, емоційний, вольовий. Піз-навальний компонент полягає в протиріччі сприймання тих чи інших подій, явищ, фактів його учасниками в існуючій ситуації, викривленні уявлень про індивідуальні особливості один одного та займану позицію, справжні причини напру-женості, можливі варіанти вирішення проблеми. Конфлікт може також спричинитися акцентуванням уваги не на ціліс-ному тлі події, а на окремих її фрагментах (частинах, дета-лях), загостренням пам'яті на негативних обставинах, пов'яза-них з контактами конфліктуючих у минулому, низьку кри-тичність мислення, нездатність зрозуміти позицію іншого чи визнати правильність відмінної від своєї точки зору, тенден-ційність та упередженість оцінок.
Емоційний компонент конфлікту виявляється як взаєм-на антипатія чи особлива небезсторонність один до одного, взаємна подразливість та збудливість, агресивність та злобли-вість, неприйнятність емоційного стану іншої людини, емо-ційна тупість чи, навпаки, підвищена ранимість, а також як зневажливість, погорда, презирство, що підкреслено демонст-рується у спілкуванні.
Вольовий компонент конфлікту виражається через взаємну демонстрацію (звичайно — словесну) суперечності позицій, непоступливість, негативізм, небажання зрозуміти один одного і розібратися в ситуації, що склалася, затяте на-в'язування своєї точки зору.
Зазначені компоненти конфлікту взаємодоповнюють один одного, щоразу виявляючись по-різному.
Необхідно розрізняти причину і привід виникнення конфлікту, причому вони можуть бути як справді суттєвими, так і незначними й оцінюватись кожною із сторін по-різно-му. Причини не завжди «лежать на поверхні», вони інколи знаходяться в минулому і тому приховані, незрозумілі одній із конфліктуючих сторін.
Конфлікт може виникнути непередбачене (випадково, си-туативно) чи викликатися спеціально (провокуватися), заго-стрюватися при виникненні сприятливої ситуації. Є ще один варіант виникнення конфлікту, який полягає в поступовому накопиченні у стосунках різних, поки що незначних суперечностей, виникненні ворожнечі та її загостренні, «розпалюван-ні» родичами, близькими — аж до цілковитої неможливості нормального співіснування.
Основними ознаками конфлікту як психологічного фе-номену є:
1) наявність протиріччя (реального чи уявного, вигаданого), що оцінюється як непереборне і набуває відкритої, демон-стративної форми. Таке протиріччя може виникнути влас-не як функція ситуації, так і бути результатом «зусиль» учас-ників, їхніх вчинків, поведінки, ставлення один до одного,
2) зміна характеру спілкування в напрямі конфронтації, негатив-ної спрямованості мінімум однієї, а частіше — обох сторін. Відчуваючи взаємну неприязнь і небажання спілкуватись, учасники конфлікту вимушені це робити (через наявність відносин службової залежності чи підпорядкованості, для «збереження» сім'ї тощо), що стимулює ескалацію конфлікту,
5) активність сторін, прагнення до перемоги будь-що, посту-пове розширення арсеналу використовуваних засобів — осуд, залякування-шантаж, погрози, фізичний вплив та ін.,
4) підвищений емоційний фон, загострення негативних емо-цій аж до їх повної безконтрольності.
Види конфліктів різноманітні і можуть бути класифіковані таким чином:—
за числам учасників — внутріособистісний, міжособистісний, міжгруповий:—
за формою прояву — видимий (неприхований), потайний,—
за тривалістю — короткочасний, тривалий,—
за характером виникнення — випадковий (ситуативний), намірений (спровокований),—
за результатами — конструктивний (продуктивний), руйнівний (деструктивний),—
за сферою виникнення — службовий (предметно-діловий), неслужбовий:—
за посадовим статусам учасників — «горизонтальний», «вертикальний».
Усі вищезазначені характеристики конфлікту універсальні за своєю природою, тобто поширюються як на законослухняну, так і на злочинну поведінку, притаманні злочинному середовищу. Наприклад, найбільш характерними проявами конфліктних ситуацій в організованих злочинних групах є: 1) прагнення ок-ремих учасників до самоствердження, поновлення раніш займа-ної статусної позиції (лідерства) всупереч груповій думці,
2) ущемлення гідності окремих учасників, 3) переважання влас-них інтересів над груповими (частіше — лідером) при розподілі здобичі, 4) спонукання до захисту від уявного чи реального зазіхання на права учасників, 5) спроби лідера позбутися не-бажаних, «несимпатичних» йому особисто спільників, 6) бру-тальне підкорення лідером своїй волі окремих учасників,
7) прагнення помсти кривдникам у своїй же групі, 8) підозра у співробітництві з міліцією окремих учасників групи, 9) воро-жість одних учасників до інших у зв'язку з 'їхніми фізичними ва-дами. Зазначені прояви можуть враховуватись для моделюван-ня конфліктних ситуацій і підриву цілісності групи, що призво-дить до втрати взаєморозуміння, антагонізму, ворожнечі тощо. Це має велике значення для вироблення відповідної тактики роз'єднання злочинних груп і потребує високого професіона-лізму та знання психології конфлікту
Причини конфліктів можна поділити на об'єктивні та су-б'єктивні, причому в обох випадках вони негативно вплива-ють як на стосунки в офіційній та неофіційній сферах, так і на психологічний стан окремої особистості.
Об'єктивними причинами конфліктів у колективі мо-жуть бути: недоліки в організації роботи, невідповідне мате-ріально-технічне забезпечення діяльності (нестача технічних засобів, перенаселеність службових кабінетів), нераціональ-ний розподіл обов'язків та нерівномірна завантаженість пра-цівників роботою, а також формальне об'єднання в робочі групи (відділи, підрозділи тощо) без врахування психологіч-ної сумісності учасників. Стосовно конфліктів у сім'ї — це пе-редусім матеріальні нестатки, побутова невлаштованість. Слід враховувати, що кожна об'єктивна причина набуває особистісного звучання, а наявні протиріччя призводять до загост-рення стосунків між людьми.
Власне суб'єктивними причинами є: негативний соціально-психологічний клімат, невідповідність офіційної та неофіційної структур колективу (протиборство між керівником і неформальним лідером, ворожнеча між окремими нефор-мальними групами), негативні риси характеру та деякі особ-ливості особистості (егоїзм, недостатні самовладання та вит-римка, завищені самооцінка та рівень домагань, тривожність), наявність психологічних бар'єрів.
Конфлікт може викликатись відразу кількома причинами, одна з яких — основна, базова, а інші можуть не усвідомлю-ватись чи маскуватись (наприклад, особиста недисципліно-ваність пояснюється великим обсягом роботи, недоліками в роботі громадського транспорту). Під час конфлікту інколи виникають нові причини, які стають домінуючими або ж пов-ністю заміняють первісні.
Дослідження свідчать, що переростання конфліктів у злочи-ни на ґрунті сімейно-побутових стосунків частіш за все зумов-люється пияцтвом (87,4 %), причому значна кількість потер-пілих (17,5 %) також зловживали спиртними напоями. Більше половини злочинців раніше були засуджені, з них 40,7 % — за злочини в сімейно-побутовій сфері. У них виявлені такі риси характеру: агресивність — 77,4 %, брутальність — 71,5 %, зло-бливість — 4б,4 %, жорстокість — 27,6 %, цинізм — 26,6 %. Не-гативні емоційні та вольові якості стали ґрунтом для виник-нення і загострення конфліктів у переважній більшості випад-ків, а у значної кількості осіб раніше констатувалися психічні відхилення в межах осудності (21,6 % перебували на обліку в медичних закладах із приводу психопатії, розумової відста-лості, зловживання токсичними речовинами та алкоголем).
Зазначені конфліктні ситуації тривали досить довго (74,1 % — понад 6 міс.) і виявлялися в бешкетах (92,9 %), об-разах (83 %), бійках (65,2 %), загрозах життю та здоров'ю (51,2 %), причому приводом для цього могла бути як неправо-мірна, так і правомірна поведінка потерпілого (наприклад, за-уваження з приводу антисуспільної поведінки, спроби попере-дити злочин, повідомлення в міліцію). В останньому випадку злочинне реагування на правомірну поведінку зумовлюється певними чинниками: низьким рівнем розвитку, зловживанням спиртними напоями, неповагою до інших людей тощо.
Кожен конфлікт має свою динаміку, він виникає і розви-вається протягом певного часу. Динаміка конфлікту — це послідовна зміна його стадій, що характеризують конфлікт з моменту його виникнення до вирішення.
Виділяють чотири основні стадії конфлікту.
Перша — виникнення конфліктної ситуації На цій стадії зароджується протиріччя, яке може ще не усвідомлюватись учасниками та свідками. Якщо конфлікт має намірений харак-тер, то протиріччя, що було в прихованій формі, загострю-ється із ініціативи однієї з сторін.
Друга — усвідомлення конфлікту. Конфліктуючі сторони починають розуміти, що перебувають у конфліктних, супер-ницьких стосунках із відповідним емоційним забарвленням. Формується оцінка ситуації як конфліктної — визначаються причина, привід, склад учасників, перебираються варіанти дій та визначається оптимальний з них, приймається рішення на дію. Рішення може бути двох видів: усіляко попереджувати розвиток конфлікту, шукати компроміс, уникати конфлікту чи, навпаки, активізувати конфлікт, надати йому більш гост-рої форми і досягти перемоги.
Третя — зовнішній вияв конфлікту, його апогей. Відбува-ється відкрите зіткнення протиборствуючих сторін, кожна з яких діє відповідно до своїх намірів та прийнятих рішень. Водночас робляться спроби блокувати дії суперника. Сторо-ни можуть погодитись на компроміс, і тоді зіткнення набере форми переговорів (безпосередньо або через третю особу), причому найбільш ефективний результат таких перегово-рів — взаємні поступки.
Четверта — вирішення, завершення конфлікту. На цій ста-дії учасники оцінюють наслідки своїх дій, співставляють до-сягнутий результат із раніше наміченою метою. Залежно від висновків конфлікт припиняється (затухає) або ж розвиваєть-ся далі, в останньому випадку він заново проходить через другу, третю та четверту стадії, але вже на новому рівні.
Звичайно, виділення зазначених стадій досить умовне, як-що враховувати різноманітність ситуацій, в яких виникає кон-флікт, та форм його перебігу. В одних випадках вони чітко ви-являються, в інших — сполучаються, зливаються одна з одною, що зокрема характерно для швидкоплинних конфліктів. Інко-ли не усвідомлюється або ж погано диференціюється причина конфлікту, рішення про варіант оптимальної поведінки для вирішення конфлікту може прийматися спонтанно. Нарешті, конфлікт може вирішитись повністю, частково чи не виріши-тись зовсім (удаване вирішення). В останньому випадку в однієї зі сторін або у всіх учасників виникають негативні емоційні стани (відчуженість, злобливість, песимізм тощо). Невирішений конфлікт може трансформуватися із міжособистісного у внутріособистісний, що супроводжується тяжкими переживан-нями, самозвинуваченнями, виникненням невротичних станів, хоча зовні все виглядає пристойно. Вихід однієї зі сторін з конфлікту на останньому етапі його розвитку з установкою на тимчасове припинення протиборства характеризується награ-ною байдужістю, визнанням поразки, зовнішніми проявами згоди, за якими маскується істинне ставлення до суперника. За нагоди такий конфлікт спалахує з новою силою.
Правильна діагностика вищезазначених стадій перебігу конфлікту та чинників, що його загострюють чи пом'якшу-ють, дозволяє зацікавленій стороні вирішити питання про ви-бір найбільш доцільного способу розв'язання конфлікту, про-філактики його можливих деструктивних наслідків, чим знач-но зменшує негативні наслідки протиборства.
Слід відзначити, що динаміка конфлікту значною мірою визначається тим, яка стратегія поведінки в конфліктній си-туації раніше сформувалась у його учасників. Ця стратегія визначається двома параметрами: 1) наступальність, 2) кооперативність. Перший — це наполегливість у реалізації власних інтересів, другий — здатність враховувати інтереси іншого. Сполучення цих параметрів дає п'ять тактик поведінки:
1) співробітництво (висока наступальність і висока кооперативність) — дії спрямовані на пошук рішення, що задоволь-няє обидві сторони, спільне обговорення розбіжностей,
2) протиборство (висока наступальність і слабка кооперативність) — прагнення наполягти на своєму шляхом відкритої боротьби, застосування примусу та інших засобів тиску,
3) поступливість (слабка наступальність і висока кооперативність) — орієнтованість на повне задоволення вимог партнера,
4) уникнення (слабка наступальність і слабка кооперативність) — прагнення вийти з ситуації, не поступаючись, але й не наполягаючи на своєму, утримуючись від суперечок, від викладення своєї позиції, уникаючи відповідальності за прийняте рішення,
5) компроміс (середні значення наступальності і кооперативності) — прагнення врегулювати розбіжності, поступа-ючись у чомусь в обмін на поступки іншої сторони, прий-няття «середніх» рішень, що задовольняють обидві сторо-ни повною мірою.
Правильною може бути кожна зі стратегій, усе залежить від ситуації розвитку конфлікту. На жаль, люди мають тенден-цію користуватися однією стратегією у всіх випадках життя, причому часто вважаючи протиборство єдиним засобом роз-в'язання конфліктної ситуації.
Слід відзначити, що конфлікти можуть розв'язуватись як у результаті прийняття та реалізації системи заходів ціле-спрямованого впливу на обидві протиборствуючі сторони, так і шляхом самоплинного перебігу, коли учасники чи треті особи не вживають для регулювання процесу ніяких зусиль. «Мимовільне затухання» конфлікту може статись через ви-никнення нової напруженої ситуації, внаслідок чого попе-редні переживання мовби відсуваються на другий план. Ок-ремим випадком трансформації конфлікту є «механічне» розведення сторін у просторі. Але позиція «ще трохи, і все вирішиться само собою» — непродуктивна, бо втрати (об'єк-тивні та суб'єктивні) від конфлікту надто великі, а інколи й непоправні.
При вирішенні конфліктів найбільш психологічно ефек-тивними є такі напрями:
1) попередження розвитку і накопичення відмінностей у оцінках, поглядах, цілях членів колективу — доцільне на ранніх стадіях розвитку конфлікту, коли протиборство ви-являється ще не відкрито, а в непрямій, потайній формі (наприклад, «Чому я повинен працювати за інших?», «На-що нам ці додаткові проблеми?» та ін.),
2) досягнення взаєморозуміння — передбачає в основному вплив на розум учасників, коли протиборство вже є оче-видним, а кожна сторона прагне навести аргументи на свій захист, вибірково трактуючи ті чи інші факти. Учас-ників слід спонукати до «стратегії переговорів»: розкласти конфлікт на складові, що дозволить знайти елементи збігу оцінок чи перспективної мети. Спочатку згода досягається лише у найбільш загальних чи навіть зовсім часткових мо-ментах, що не є принциповими та болючими для учас-ників конфлікту, а потім поширюється на інші питання,
3) переведення конфлікту з емоційного на інтелектуальний рівень — виявляється у забороні нетактовних нападок, об-раз, погроз із метою подолання надмірного збудження сторін та регулювання їх взаємовідносин. Це має здійсню-ватися спокійним голосом, без упередженості: підкреслю-ється незначність приводу, через який виник конфлікт, та необхідність його вирішення, робиться спроба переклю-чити увагу учасників на інші аспекти діяльності, не пов'я-зані з предметом загострення стосунків між ними,
4) трансформація мотивів конфронтації (протиборства) у мотиви пошуку згоди — здійснюється за допомогою роз'яснення небажаних наслідків конфлікту для його учас-ників та оточення (родичів, близьких, колективу тощо), аморальності боротьби заради задоволення власних егоїс-тичних інтересів. Зміна позиції та пошук згоди не є про-явом слабкості, поразки, це нормальний шлях регулюван-ня взаємостосунків між людьми.
Конкретними засобами вирішення конфлікту можуть бути:
1) вирішення проблеми, що стала причиною його виникнення,
2) компроміс, що базується на взаємних розумних поступках,
3) поступове згладжування протиріч,
4) відсторонення конфліктуючих від безпосереднього спілку-вання на певний час, повне припинення стосунків між ними.
Якщо йдеться про втручання працівників правоохорон-них органів у сімейно-побутовий конфлікт, доцільна така по-слідовність дій:
1) роз'єднати конфліктуючих, ізолювати їх один від одного,
2) вислухати конфліктуючих поодиниці, щоб дати їм змогу виговоритися, знизити емоційну напруженість, а самому зробити попередні висновки. Слід пам'ятати, що одержа-на таким чином інформація надто експресивна та досить упереджена,
3) з'ясувати думку свідків та інших зацікавлених осіб, зібрати додаткову інформацію про особливості особистості кон-фліктуючих, мотивацію їх поведінки та причини виник-нення конфлікту,
4) прийняти попереднє рішення про можливі шляхи вирі-шення конфлікту, пам'ятаючи при цьому, що не буває аб-солютно правої та винуватої сторони,
5) вислухати конфліктуючих уже в присутності один одного, скоректувати їх висловлювання та оголосити своє рішення,
6) організувати спостереження за конфліктуючими протягом певного часу. Це необхідно, бо "їх поведінка у вашій при-сутності відрізняються від звичайної побутової, а негатив-ні емоції та почуття інерційні і можуть зберігатися протя-гом тривалого часу. Особливу увагу слід приділити при цьому конфліктуючій стороні, яка більш неправа, і після стороннього втручання відчуває значний дискомфорт.
Не менш важливим є питання про попередження конфлік-тів. Попередити конфлікт — означає завчасно збагнути мож-ливість його виникнення та усунути причину. Для цього пот-рібно пам'ятати, що людина, як правило, конфліктує в суб'єк-тивно значимій для себе ситуації, з якої не бачить іншого виходу. Щоб запобігти цьому, спробуйте зрозуміти, чому да-на ситуація така важлива для вашого партнера, чому вона вик-ликає такі переживання.
Причина не завжди «в сьогоднішньому», конфлікт може бути відстроченим у часі. Людину образили, повелися з нею несправедливо, але вона чомусь не змогла належним чином (у власному розумінні) відповісти, напруженість у стосунках поступово накопичується, і врешті-решт конфлікт спалахує з незначного, зовні неадекватного приводу, причому супереч-ка, яка виникла у сфері ділових стосунків, може трансформу-ватись на особисті відносини і навпаки. Метою стає бороть-ба сама по собі, психологічний зміст якої — довести свою ви-щість над суперником.
Існують досить прості, але ефективні правила поведінки, щоб не провокувати конфлікт:—
при поганому настрої чи в момент роздратування обмеж-те спілкування,—
якщо відчуваєте, що зустріч із людиною чи ситуація можуть викликати у вас роздратування, завчасно підготуйтесь до такого контакту,—
керуйтеся здоровим глуздом і завжди обирайте розумну лінію поведінки,—
ваші слова та дії мають бути правомірними і зрозумілими для оточуючих,—
не прагніть принизити співбесідника, бо в цьому випадку дуже велика ймовірність отримати зворотну реакцію,—
не вимагайте беззаперечного виконання ваших вказівок від осіб, що перебувають у надзвичайних психічних станах (нервове збудження, сильні емоції та ін.), спочатку дайте їм час заспокоїтись, а вже потім викладайте свої вимоги,—
не наполягайте на тому, чого людина безсумнівно не мо-же виконати.
Найбільш типова форма ексцесів, що сигналізують про конфлікт, — взаємна лайка, яка сама себе живить: різке слово викликає грубість у відповідь, докір — стимулює відповідну реакцію, але вже на іншому рівні, більш експресивно. Щоб не втягнутись у конфліктну ситуацію, будьте підкреслено спокій-ні: тримайтесь упевнено, говоріть стримано і владно, уникай-те багатослів'я, дивіться співбесіднику в очі. Витримка не при-нижує вашого авторитету, а надто емоційна реакція — є де-монстрацією слабкості та невпевненості у своїй правоті.
Таким чином, конфлікт — складне психологічне явище, що може мати багато різновидів залежно від причин виникнення, кількості і складу учасників, форми вияву, результатів та ін. Ко-жен конфлікт розвивається і має певну послідовність стадій. Під час конфлікту його учасники займають різні (часто — про-тилежні) позиції, по-різному усвідомлюють та переживають си-туацію, що виникла. Для попередження і вирішення конфліктів доцільно дотримуватись певної послідовності психологічно оптимальних дій з урахуванням конкретної ситуації.
Список використаної літератури
Баев О. Я. Конфликтные ситуации на предварительном следствии. — Воронеж, 1984.
Бандурка A M., Друзь В.А. Конфликтология. — Харьков, 1997.
Васильев В.Л. Юридическая психология. – СПб., 2000
Водолазский Б. Ф., Гутерман M. П. Конфликты и стрессы. — Омск, 1986.
Ішмуратов К. І. Конфлікт і згода. — К., 1996.
Лупьян Я.А. Барьеры обвинения, конфликты, стрес. — Минск, 1986.
Скотт Д. Г. Конфликты: пути их преодоления. — К, 1991.
Юридична психологія. За заг. ред. Я.Ю. Кондратьєва. – К., 2000
Завдання 1. Психологія особистості злочинця.
Встановлено, що злочинці від не злочинців, за статистикою, відрізняються досить вагомими психологічними особливостями, які і зумовлюють їх протиправну поведінку. Дослідження дають можливість виділити характерні для них особистісні риси.
Охарактеризувати особистість злочинця – означає дослідити і визначити типологічно криміногенно значущі якості індивіда.
Особистість злочинця – це сукупність типологічних якостей індивіда, які зумовлюють скоєне ним злочинне діяння певного виду.
Злочини скоюються не через задатки індивіда до злочинної поведінки і навіть не через те, що індивід не хоче або не розуміє, що потрібно жити за законом, а в результаті того, що у даної людини вкоренилась система змістовних утворень, яка зумовлює її викривлене ставлення до певної сторони соціальної дійсності.
Оцінюючи особистість людини, яка скоїла злочин, потрібно виявити домінуючі спонукання та узагальнені способи її життєдіяльності, які утворюють загальну схему її поведінки та стратегію життєдіяльності. Людська поведінка організується певними вихідними ціннісними позиціями особистості.
Головним системоутворюючим фактором типу особистості є механізм її змістоутворення.
В ціннісному змістоутворенні поведінки злочинців є загальний дефект, який полягає в неадекватній оцінці ними власної користі злочинного діяння. Більш чи менш усвідомлюючи свою антисоціальну суть, злочинці за звичай висувають систему самовиправдальних мотивів і нейтралізують ті соціальні цінності, які перешкоджають досягненню злочинних цілей. Зняття з себе відповідальності на підставі самовиправдання своїх дій – одна з характерних особливостей більшості злочинців.
Причини своєї злочинної поведінки злочинець вбачає не в своїх негативних якостях, а в зовнішніх обставинах, поведінці інших людей. Скоєння злочину поєднується, як правило, з високою самооцінкою злочинця. Це вказує на неадекватність оцінок злочинців, глибокі порушення у сфері самооцінки та самоконтролю особистості. Формується система психічного самозахисту особистості злочинця.
Самовиправдання навмисного злочину здійснюється різними способами:
- утрируванням (перебільшенням) вини жертви;
- знеціненням суспільних та правових норм шляхом протиставлення їх нормам референтних антисоціальних груп (банди, злодійські шайки);
- перенесенням відповідальності на інших осіб, виправданням обставинами, які виникли тощо.
Справжні вихідні мотиви поведінки злочинця можуть трансформуватись, видозмінюватись, приховуватись, оформлятись в потрібному для нього вигляді.
Мотивація злочину формується особистісними негативними якостями злочинця – корисливістю, помстою, ревнощами, системою складних поглядів (неправильним розумінням поняття обов’язку, товаришування тощо).
Для злочинців-рецидивистів особливо характерними є глибокі зміни в мотиваційно-потребовій сфері: вона надто примітивна, а дії здійснюються на низькому імпульсивно-установочному рівні регуляції. Мотивація таких дій прихована, що і створює видимість „безмотивного” злочину.
Потреби кожної людини є для нього як система індивідуальних необхідностей. Соціалізована особистість не може існувати тільки на рівні споживання. Її психічний розвиток передбачає зміщення центру потреб на творення, саморозвиток та самореалізацію. Але ця суттєво важлива якість соціалізованої особистості не сформована у більшості злочинців.
Потреби осіб, які скоїли злочини, відрізняються вузькістю, обмеженістю, недорозвитком соціально позитивних видів потреб ( в праці, моральній поведінці), збоченням (статеві збочення, наркотична залежність тощо).
Для багатьох злочинців є характерними спонукання, які виникають стихійно, їх залежність від випадкових ситуацій. Дезінтеґрованість цілісно-регулятивної системи особистості – основна відмінність більшості злочинців. Окремі егоїстичні устремління злочинців, вириваючись з загальних соціально-позиційних зв’язків, стають антисоціальними, регулюють поведінкову систему особистості на підсвідомому рівні.
Підсвідомі механізми психічної регуляції проявляються у всіх установочних діях, в широкій системі поведінкових стереотипів особистості злочинця. Чим нижчим є рівень самосвідомості (а цим і характеризується більшість злочинців), тим вищою є роль підсвідомих механізмів регуляції поведінки.
Розробляючи типологію осіб, що вчинили злочини, можна використати різні підстави, критерії (правові, соціальні, психологічні) або типоутворюючі ознаки: ступінь суспільної небезпеки; психологічні особливості; спрямованість протиправних дій; зміст, глибина і стійкість криміногенної мотивації; головні властивості характеру; психічні аномалії, рівень соціальної адаптації, криміногенного зародження). Класифікація може бути зроблена і за суб’єктивною стороною вчиненого і навіть за окремим складом злочинів особливої частини кримінального кодексу. Все це залежить від того, як тонко зауважив Г.М. Міньковський, що, для чого і як має вивчатись.
В кримінології - науці, що спеціально присвячена вивченню особистості злочинця, досить детально розроблена класифікація різних кримінальних типів. Найбільш відомими є:
За об’єктом посягання, характером злочинних дій, виділяють три великі типологічні групи злочинців;*
корисливі;*
насильницькі;*
корисливо-насильницькі.
За характером, ступенем суспільної небезпеки злочинні типи поділяються на:*
випадковий тип, об’єднує людей, які вперше вчинили злочин через випадкові обставини при загальній соціально-позитивній спрямованості особистості;
- ситуативний тип особистості злочинців, які вчинили злочин під впливом несприятливих умов формування їх особистості, проте в загальному їх характеризують більше позитивно ніж негативно;*
нестійкий тип, до нього відносяться особи, які також вчинили злочин вперше, але які допускали раніше різні правопорушення, аморальні вчинки;*
злісний тип, який включає осіб, які неодноразово здійснювали злочини, у тому числі раніше засуджених за це;*
особливо-небезпечний тип особистості злочинців, яких визнано небезпечними або особливо-небезпечними рецидивістами за вчинені важкі злочини.
Можлива розробка й інших типологічних варіантів особистості злочинців, наприклад, за суб’єктивною стороною в залежності від форми провини - навмисно або необережно скоєний злочин. Під час дослідження психологічних особливостей осіб, що здійснили різні злочинні діяння, привертає увагу така інтеґративна якість особистості як соціальна адаптивність, яка впливає на поведінку людини в різних, у тому числі і в кримінальних ситуаціях.
В основі соціальної адаптивності міститься психічна адаптація людини „як результат діяльності цілісної саморегулюючої системи, активність якої забезпечується не просто сукупністю окремих компонентів (підсистем), а їх взаємодією і „співдіянням”, які породжують нові інтеґративні якості, які не характерні окремим предметам, що їх утворюють. Саме тому осіб, що здійснюють злочини, умовно можна поділити на дві великі групи, два основних типи:*
соціально-адаптивний тип особистості;*
соціально-дезадаптивний тип, з виділенням
проміжних варіантів особистості.
Соціально-адаптивний тип відрізняється високим рівнем нервово-психічної, емоційно-вольової стійкості, протистоянням до стресів, до тривалих психофізіологічних перевантажень, стенічним типом реагування в складних, критичних ситуаціях, розвиненими адаптивними властивостями нервової системи: силою, рухливістю нервових процесів. Ці якості можуть посилюватись добре розвиненим інтелектом, що дозволяє суб’єкту успішно освоювати той чи інший спосіб здійснення злочинів, гнучким мисленням, кмітливістю, прагматичним здійсненням злочину, але і пізніше у ситуаціях активної протидії зусиль правоохоронних органів. Такі особи часто мають досить широке коло інтересів (і не тільки у кримінальній сфері), добру пам’ять, розвинену увагу та уяву, загострене сприймання.
Такий тип особистості розповсюджений серед тих, кого вважають професійним злочинцем, хто є лідерами злочинних груп, активними учасниками здійснення групових злочинів, керівниками різних організованих бандитських формувань. Якщо застосувати цю типологію, тоді можна сказати, що високий рівень соціальної адаптивності відрізняє перш за все осіб, яких віднесено до злісного і особливо небезпечного кримінального типу.
Завдяки своїй соціальній „мімікрії”, швидкому пристосуванню до змін, які відбуваються в суспільстві, представники названих вище злочинних типів для своєї користі здатні вміло добувати різні переваги, блага, присвоюючи незаконним шляхом великі матеріальні засоби. Названі вище якості особистості дозволяють їм довше за інших правопорушників залишатись не впійманими.
Соціально-дезадаптивний тип особистості злочинця. Такі особи відрізняються перш за все своєю низькою емоційно-вольовою стійкістю, зниженим опором до стресу, невротичними симптомами, психічними аномаліями, розладами, психопатичними особливостями особистості, недостатньо високий інтелект, слабо розвинені прогностичні здібності. Крім того, поведінка таких суб’єктів здебільшого буває зумовлена досить примітивними потребами (проводити час в постійних розвагах, які супроводжуються вживанням спиртних напоїв, наркотиків). А оскільки такі потреби не завжди можуть бути задоволені, все це сприяє появі у них неконтрольованого стану фрустрації, підвищеної агресивності, які проявляються при здійсненні різних злочинів насильницького характеру, починаючи від звичайного хуліганства і закінчуючи більш небезпечними злочинними діями, актами вандалізму, розбійними нападами.
Низький рівень соціальної адаптації можна спостерігати у осіб, яких в кримінології вважають нестійким, а також ситуативним типом злочинців, які часто опиняються у владі обставин, якими їм важко управляти, зберігаючи потрібну емоційно-вольову стійкість, самоконтроль за своїми діями і поведінкою. Можна вести мову про проміжні або змішані типи , бо у осіб, що вчинили злочин (маємо на увазі законослухняних громадян) в різній мірі сформовано різні компенсаторні властивості особистості, які дозволяють підтримувати певний рівень соціальної адаптації в різних ситуаціях.
Завдання 2. Психологія конфлікту в правоохоронній діяльності.
Наявність конфліктних ситуацій — одна з невід'ємних ха-рактеристик службової діяльності працівника правоохорон-них органів. Він може стати безпосереднім учасником кон-флікту, долаючи опір правопорушників, або ж включитись у конфлікт між громадянами з метою його вирішення, попере-дження злочину тощо. Нарешті, конфлікт може виникнути в колективі співробітників (між керівником і підлеглим, між працівниками різних служб). Проблема конфлікту надзвичай-но складна і багатоаспектна, тому ми розглянемо лише спе-цифіку та особливості міжособистістних конфліктів, суб'єк-том яких стає співробітник правоохоронних органів при ви-конанні своїх службових обов'язків.
У найбільш загальному вигляді конфлікт можна визначи-ти як загострення суперечностей, що виникають у ре-зультаті відмінності у поглядах, інтересах, прагненнях людей і сприймаються та оцінюються його учасника-ми як несумісні з їх власними. Це супроводжується спро-бами примусового нав'язування власної позиції і призводить до психологічної напруженості та протиборства.
Основними складовими конфлікту є: учасники кон-флікту, причини його виникнення, сприйняття конфліктуючими один одного в ситуації, що виникла (насправді чи уяв-но), спрямованість і емоційна виразність дій конфліктуючих.
У кожному конфлікті можна виділити його окремі компо-ненти (сторони) — пізнавальний, емоційний, вольовий. Піз-навальний компонент полягає в протиріччі сприймання тих чи інших подій, явищ, фактів його учасниками в існуючій ситуації, викривленні уявлень про індивідуальні особливості один одного та займану позицію, справжні причини напру-женості, можливі варіанти вирішення проблеми. Конфлікт може також спричинитися акцентуванням уваги не на ціліс-ному тлі події, а на окремих її фрагментах (частинах, дета-лях), загостренням пам'яті на негативних обставинах, пов'яза-них з контактами конфліктуючих у минулому, низьку кри-тичність мислення, нездатність зрозуміти позицію іншого чи визнати правильність відмінної від своєї точки зору, тенден-ційність та упередженість оцінок.
Емоційний компонент конфлікту виявляється як взаєм-на антипатія чи особлива небезсторонність один до одного, взаємна подразливість та збудливість, агресивність та злобли-вість, неприйнятність емоційного стану іншої людини, емо-ційна тупість чи, навпаки, підвищена ранимість, а також як зневажливість, погорда, презирство, що підкреслено демонст-рується у спілкуванні.
Вольовий компонент конфлікту виражається через взаємну демонстрацію (звичайно — словесну) суперечності позицій, непоступливість, негативізм, небажання зрозуміти один одного і розібратися в ситуації, що склалася, затяте на-в'язування своєї точки зору.
Зазначені компоненти конфлікту взаємодоповнюють один одного, щоразу виявляючись по-різному.
Необхідно розрізняти причину і привід виникнення конфлікту, причому вони можуть бути як справді суттєвими, так і незначними й оцінюватись кожною із сторін по-різно-му. Причини не завжди «лежать на поверхні», вони інколи знаходяться в минулому і тому приховані, незрозумілі одній із конфліктуючих сторін.
Конфлікт може виникнути непередбачене (випадково, си-туативно) чи викликатися спеціально (провокуватися), заго-стрюватися при виникненні сприятливої ситуації. Є ще один варіант виникнення конфлікту, який полягає в поступовому накопиченні у стосунках різних, поки що незначних суперечностей, виникненні ворожнечі та її загостренні, «розпалюван-ні» родичами, близькими — аж до цілковитої неможливості нормального співіснування.
Основними ознаками конфлікту як психологічного фе-номену є:
1) наявність протиріччя (реального чи уявного, вигаданого), що оцінюється як непереборне і набуває відкритої, демон-стративної форми. Таке протиріччя може виникнути влас-не як функція ситуації, так і бути результатом «зусиль» учас-ників, їхніх вчинків, поведінки, ставлення один до одного,
2) зміна характеру спілкування в напрямі конфронтації, негатив-ної спрямованості мінімум однієї, а частіше — обох сторін. Відчуваючи взаємну неприязнь і небажання спілкуватись, учасники конфлікту вимушені це робити (через наявність відносин службової залежності чи підпорядкованості, для «збереження» сім'ї тощо), що стимулює ескалацію конфлікту,
5) активність сторін, прагнення до перемоги будь-що, посту-пове розширення арсеналу використовуваних засобів — осуд, залякування-шантаж, погрози, фізичний вплив та ін.,
4) підвищений емоційний фон, загострення негативних емо-цій аж до їх повної безконтрольності.
Види конфліктів різноманітні і можуть бути класифіковані таким чином:—
за числам учасників — внутріособистісний, міжособистісний, міжгруповий:—
за формою прояву — видимий (неприхований), потайний,—
за тривалістю — короткочасний, тривалий,—
за характером виникнення — випадковий (ситуативний), намірений (спровокований),—
за результатами — конструктивний (продуктивний), руйнівний (деструктивний),—
за сферою виникнення — службовий (предметно-діловий), неслужбовий:—
за посадовим статусам учасників — «горизонтальний», «вертикальний».
Усі вищезазначені характеристики конфлікту універсальні за своєю природою, тобто поширюються як на законослухняну, так і на злочинну поведінку, притаманні злочинному середовищу. Наприклад, найбільш характерними проявами конфліктних ситуацій в організованих злочинних групах є: 1) прагнення ок-ремих учасників до самоствердження, поновлення раніш займа-ної статусної позиції (лідерства) всупереч груповій думці,
2) ущемлення гідності окремих учасників, 3) переважання влас-них інтересів над груповими (частіше — лідером) при розподілі здобичі, 4) спонукання до захисту від уявного чи реального зазіхання на права учасників, 5) спроби лідера позбутися не-бажаних, «несимпатичних» йому особисто спільників, 6) бру-тальне підкорення лідером своїй волі окремих учасників,
7) прагнення помсти кривдникам у своїй же групі, 8) підозра у співробітництві з міліцією окремих учасників групи, 9) воро-жість одних учасників до інших у зв'язку з 'їхніми фізичними ва-дами. Зазначені прояви можуть враховуватись для моделюван-ня конфліктних ситуацій і підриву цілісності групи, що призво-дить до втрати взаєморозуміння, антагонізму, ворожнечі тощо. Це має велике значення для вироблення відповідної тактики роз'єднання злочинних груп і потребує високого професіона-лізму та знання психології конфлікту
Причини конфліктів можна поділити на об'єктивні та су-б'єктивні, причому в обох випадках вони негативно вплива-ють як на стосунки в офіційній та неофіційній сферах, так і на психологічний стан окремої особистості.
Об'єктивними причинами конфліктів у колективі мо-жуть бути: недоліки в організації роботи, невідповідне мате-ріально-технічне забезпечення діяльності (нестача технічних засобів, перенаселеність службових кабінетів), нераціональ-ний розподіл обов'язків та нерівномірна завантаженість пра-цівників роботою, а також формальне об'єднання в робочі групи (відділи, підрозділи тощо) без врахування психологіч-ної сумісності учасників. Стосовно конфліктів у сім'ї — це пе-редусім матеріальні нестатки, побутова невлаштованість. Слід враховувати, що кожна об'єктивна причина набуває особистісного звучання, а наявні протиріччя призводять до загост-рення стосунків між людьми.
Власне суб'єктивними причинами є: негативний соціально-психологічний клімат, невідповідність офіційної та неофіційної структур колективу (протиборство між керівником і неформальним лідером, ворожнеча між окремими нефор-мальними групами), негативні риси характеру та деякі особ-ливості особистості (егоїзм, недостатні самовладання та вит-римка, завищені самооцінка та рівень домагань, тривожність), наявність психологічних бар'єрів.
Конфлікт може викликатись відразу кількома причинами, одна з яких — основна, базова, а інші можуть не усвідомлю-ватись чи маскуватись (наприклад, особиста недисципліно-ваність пояснюється великим обсягом роботи, недоліками в роботі громадського транспорту). Під час конфлікту інколи виникають нові причини, які стають домінуючими або ж пов-ністю заміняють первісні.
Дослідження свідчать, що переростання конфліктів у злочи-ни на ґрунті сімейно-побутових стосунків частіш за все зумов-люється пияцтвом (87,4 %), причому значна кількість потер-пілих (17,5 %) також зловживали спиртними напоями. Більше половини злочинців раніше були засуджені, з них 40,7 % — за злочини в сімейно-побутовій сфері. У них виявлені такі риси характеру: агресивність — 77,4 %, брутальність — 71,5 %, зло-бливість — 4б,4 %, жорстокість — 27,6 %, цинізм — 26,6 %. Не-гативні емоційні та вольові якості стали ґрунтом для виник-нення і загострення конфліктів у переважній більшості випад-ків, а у значної кількості осіб раніше констатувалися психічні відхилення в межах осудності (21,6 % перебували на обліку в медичних закладах із приводу психопатії, розумової відста-лості, зловживання токсичними речовинами та алкоголем).
Зазначені конфліктні ситуації тривали досить довго (74,1 % — понад 6 міс.) і виявлялися в бешкетах (92,9 %), об-разах (83 %), бійках (65,2 %), загрозах життю та здоров'ю (51,2 %), причому приводом для цього могла бути як неправо-мірна, так і правомірна поведінка потерпілого (наприклад, за-уваження з приводу антисуспільної поведінки, спроби попере-дити злочин, повідомлення в міліцію). В останньому випадку злочинне реагування на правомірну поведінку зумовлюється певними чинниками: низьким рівнем розвитку, зловживанням спиртними напоями, неповагою до інших людей тощо.
Кожен конфлікт має свою динаміку, він виникає і розви-вається протягом певного часу. Динаміка конфлікту — це послідовна зміна його стадій, що характеризують конфлікт з моменту його виникнення до вирішення.
Виділяють чотири основні стадії конфлікту.
Перша — виникнення конфліктної ситуації На цій стадії зароджується протиріччя, яке може ще не усвідомлюватись учасниками та свідками. Якщо конфлікт має намірений харак-тер, то протиріччя, що було в прихованій формі, загострю-ється із ініціативи однієї з сторін.
Друга — усвідомлення конфлікту. Конфліктуючі сторони починають розуміти, що перебувають у конфліктних, супер-ницьких стосунках із відповідним емоційним забарвленням. Формується оцінка ситуації як конфліктної — визначаються причина, привід, склад учасників, перебираються варіанти дій та визначається оптимальний з них, приймається рішення на дію. Рішення може бути двох видів: усіляко попереджувати розвиток конфлікту, шукати компроміс, уникати конфлікту чи, навпаки, активізувати конфлікт, надати йому більш гост-рої форми і досягти перемоги.
Третя — зовнішній вияв конфлікту, його апогей. Відбува-ється відкрите зіткнення протиборствуючих сторін, кожна з яких діє відповідно до своїх намірів та прийнятих рішень. Водночас робляться спроби блокувати дії суперника. Сторо-ни можуть погодитись на компроміс, і тоді зіткнення набере форми переговорів (безпосередньо або через третю особу), причому найбільш ефективний результат таких перегово-рів — взаємні поступки.
Четверта — вирішення, завершення конфлікту. На цій ста-дії учасники оцінюють наслідки своїх дій, співставляють до-сягнутий результат із раніше наміченою метою. Залежно від висновків конфлікт припиняється (затухає) або ж розвиваєть-ся далі, в останньому випадку він заново проходить через другу, третю та четверту стадії, але вже на новому рівні.
Звичайно, виділення зазначених стадій досить умовне, як-що враховувати різноманітність ситуацій, в яких виникає кон-флікт, та форм його перебігу. В одних випадках вони чітко ви-являються, в інших — сполучаються, зливаються одна з одною, що зокрема характерно для швидкоплинних конфліктів. Інко-ли не усвідомлюється або ж погано диференціюється причина конфлікту, рішення про варіант оптимальної поведінки для вирішення конфлікту може прийматися спонтанно. Нарешті, конфлікт може вирішитись повністю, частково чи не виріши-тись зовсім (удаване вирішення). В останньому випадку в однієї зі сторін або у всіх учасників виникають негативні емоційні стани (відчуженість, злобливість, песимізм тощо). Невирішений конфлікт може трансформуватися із міжособистісного у внутріособистісний, що супроводжується тяжкими переживан-нями, самозвинуваченнями, виникненням невротичних станів, хоча зовні все виглядає пристойно. Вихід однієї зі сторін з конфлікту на останньому етапі його розвитку з установкою на тимчасове припинення протиборства характеризується награ-ною байдужістю, визнанням поразки, зовнішніми проявами згоди, за якими маскується істинне ставлення до суперника. За нагоди такий конфлікт спалахує з новою силою.
Правильна діагностика вищезазначених стадій перебігу конфлікту та чинників, що його загострюють чи пом'якшу-ють, дозволяє зацікавленій стороні вирішити питання про ви-бір найбільш доцільного способу розв'язання конфлікту, про-філактики його можливих деструктивних наслідків, чим знач-но зменшує негативні наслідки протиборства.
Слід відзначити, що динаміка конфлікту значною мірою визначається тим, яка стратегія поведінки в конфліктній си-туації раніше сформувалась у його учасників. Ця стратегія визначається двома параметрами: 1) наступальність, 2) кооперативність. Перший — це наполегливість у реалізації власних інтересів, другий — здатність враховувати інтереси іншого. Сполучення цих параметрів дає п'ять тактик поведінки:
1) співробітництво (висока наступальність і висока кооперативність) — дії спрямовані на пошук рішення, що задоволь-няє обидві сторони, спільне обговорення розбіжностей,
2) протиборство (висока наступальність і слабка кооперативність) — прагнення наполягти на своєму шляхом відкритої боротьби, застосування примусу та інших засобів тиску,
3) поступливість (слабка наступальність і висока кооперативність) — орієнтованість на повне задоволення вимог партнера,
4) уникнення (слабка наступальність і слабка кооперативність) — прагнення вийти з ситуації, не поступаючись, але й не наполягаючи на своєму, утримуючись від суперечок, від викладення своєї позиції, уникаючи відповідальності за прийняте рішення,
5) компроміс (середні значення наступальності і кооперативності) — прагнення врегулювати розбіжності, поступа-ючись у чомусь в обмін на поступки іншої сторони, прий-няття «середніх» рішень, що задовольняють обидві сторо-ни повною мірою.
Правильною може бути кожна зі стратегій, усе залежить від ситуації розвитку конфлікту. На жаль, люди мають тенден-цію користуватися однією стратегією у всіх випадках життя, причому часто вважаючи протиборство єдиним засобом роз-в'язання конфліктної ситуації.
Слід відзначити, що конфлікти можуть розв'язуватись як у результаті прийняття та реалізації системи заходів ціле-спрямованого впливу на обидві протиборствуючі сторони, так і шляхом самоплинного перебігу, коли учасники чи треті особи не вживають для регулювання процесу ніяких зусиль. «Мимовільне затухання» конфлікту може статись через ви-никнення нової напруженої ситуації, внаслідок чого попе-редні переживання мовби відсуваються на другий план. Ок-ремим випадком трансформації конфлікту є «механічне» розведення сторін у просторі. Але позиція «ще трохи, і все вирішиться само собою» — непродуктивна, бо втрати (об'єк-тивні та суб'єктивні) від конфлікту надто великі, а інколи й непоправні.
При вирішенні конфліктів найбільш психологічно ефек-тивними є такі напрями:
1) попередження розвитку і накопичення відмінностей у оцінках, поглядах, цілях членів колективу — доцільне на ранніх стадіях розвитку конфлікту, коли протиборство ви-являється ще не відкрито, а в непрямій, потайній формі (наприклад, «Чому я повинен працювати за інших?», «На-що нам ці додаткові проблеми?» та ін.),
2) досягнення взаєморозуміння — передбачає в основному вплив на розум учасників, коли протиборство вже є оче-видним, а кожна сторона прагне навести аргументи на свій захист, вибірково трактуючи ті чи інші факти. Учас-ників слід спонукати до «стратегії переговорів»: розкласти конфлікт на складові, що дозволить знайти елементи збігу оцінок чи перспективної мети. Спочатку згода досягається лише у найбільш загальних чи навіть зовсім часткових мо-ментах, що не є принциповими та болючими для учас-ників конфлікту, а потім поширюється на інші питання,
3) переведення конфлікту з емоційного на інтелектуальний рівень — виявляється у забороні нетактовних нападок, об-раз, погроз із метою подолання надмірного збудження сторін та регулювання їх взаємовідносин. Це має здійсню-ватися спокійним голосом, без упередженості: підкреслю-ється незначність приводу, через який виник конфлікт, та необхідність його вирішення, робиться спроба переклю-чити увагу учасників на інші аспекти діяльності, не пов'я-зані з предметом загострення стосунків між ними,
4) трансформація мотивів конфронтації (протиборства) у мотиви пошуку згоди — здійснюється за допомогою роз'яснення небажаних наслідків конфлікту для його учас-ників та оточення (родичів, близьких, колективу тощо), аморальності боротьби заради задоволення власних егоїс-тичних інтересів. Зміна позиції та пошук згоди не є про-явом слабкості, поразки, це нормальний шлях регулюван-ня взаємостосунків між людьми.
Конкретними засобами вирішення конфлікту можуть бути:
1) вирішення проблеми, що стала причиною його виникнення,
2) компроміс, що базується на взаємних розумних поступках,
3) поступове згладжування протиріч,
4) відсторонення конфліктуючих від безпосереднього спілку-вання на певний час, повне припинення стосунків між ними.
Якщо йдеться про втручання працівників правоохорон-них органів у сімейно-побутовий конфлікт, доцільна така по-слідовність дій:
1) роз'єднати конфліктуючих, ізолювати їх один від одного,
2) вислухати конфліктуючих поодиниці, щоб дати їм змогу виговоритися, знизити емоційну напруженість, а самому зробити попередні висновки. Слід пам'ятати, що одержа-на таким чином інформація надто експресивна та досить упереджена,
3) з'ясувати думку свідків та інших зацікавлених осіб, зібрати додаткову інформацію про особливості особистості кон-фліктуючих, мотивацію їх поведінки та причини виник-нення конфлікту,
4) прийняти попереднє рішення про можливі шляхи вирі-шення конфлікту, пам'ятаючи при цьому, що не буває аб-солютно правої та винуватої сторони,
5) вислухати конфліктуючих уже в присутності один одного, скоректувати їх висловлювання та оголосити своє рішення,
6) організувати спостереження за конфліктуючими протягом певного часу. Це необхідно, бо "їх поведінка у вашій при-сутності відрізняються від звичайної побутової, а негатив-ні емоції та почуття інерційні і можуть зберігатися протя-гом тривалого часу. Особливу увагу слід приділити при цьому конфліктуючій стороні, яка більш неправа, і після стороннього втручання відчуває значний дискомфорт.
Не менш важливим є питання про попередження конфлік-тів. Попередити конфлікт — означає завчасно збагнути мож-ливість його виникнення та усунути причину. Для цього пот-рібно пам'ятати, що людина, як правило, конфліктує в суб'єк-тивно значимій для себе ситуації, з якої не бачить іншого виходу. Щоб запобігти цьому, спробуйте зрозуміти, чому да-на ситуація така важлива для вашого партнера, чому вона вик-ликає такі переживання.
Причина не завжди «в сьогоднішньому», конфлікт може бути відстроченим у часі. Людину образили, повелися з нею несправедливо, але вона чомусь не змогла належним чином (у власному розумінні) відповісти, напруженість у стосунках поступово накопичується, і врешті-решт конфлікт спалахує з незначного, зовні неадекватного приводу, причому супереч-ка, яка виникла у сфері ділових стосунків, може трансформу-ватись на особисті відносини і навпаки. Метою стає бороть-ба сама по собі, психологічний зміст якої — довести свою ви-щість над суперником.
Існують досить прості, але ефективні правила поведінки, щоб не провокувати конфлікт:—
при поганому настрої чи в момент роздратування обмеж-те спілкування,—
якщо відчуваєте, що зустріч із людиною чи ситуація можуть викликати у вас роздратування, завчасно підготуйтесь до такого контакту,—
керуйтеся здоровим глуздом і завжди обирайте розумну лінію поведінки,—
ваші слова та дії мають бути правомірними і зрозумілими для оточуючих,—
не прагніть принизити співбесідника, бо в цьому випадку дуже велика ймовірність отримати зворотну реакцію,—
не вимагайте беззаперечного виконання ваших вказівок від осіб, що перебувають у надзвичайних психічних станах (нервове збудження, сильні емоції та ін.), спочатку дайте їм час заспокоїтись, а вже потім викладайте свої вимоги,—
не наполягайте на тому, чого людина безсумнівно не мо-же виконати.
Найбільш типова форма ексцесів, що сигналізують про конфлікт, — взаємна лайка, яка сама себе живить: різке слово викликає грубість у відповідь, докір — стимулює відповідну реакцію, але вже на іншому рівні, більш експресивно. Щоб не втягнутись у конфліктну ситуацію, будьте підкреслено спокій-ні: тримайтесь упевнено, говоріть стримано і владно, уникай-те багатослів'я, дивіться співбесіднику в очі. Витримка не при-нижує вашого авторитету, а надто емоційна реакція — є де-монстрацією слабкості та невпевненості у своїй правоті.
Таким чином, конфлікт — складне психологічне явище, що може мати багато різновидів залежно від причин виникнення, кількості і складу учасників, форми вияву, результатів та ін. Ко-жен конфлікт розвивається і має певну послідовність стадій. Під час конфлікту його учасники займають різні (часто — про-тилежні) позиції, по-різному усвідомлюють та переживають си-туацію, що виникла. Для попередження і вирішення конфліктів доцільно дотримуватись певної послідовності психологічно оптимальних дій з урахуванням конкретної ситуації.
Список використаної літератури
Баев О. Я. Конфликтные ситуации на предварительном следствии. — Воронеж, 1984.
Бандурка A M., Друзь В.А. Конфликтология. — Харьков, 1997.
Васильев В.Л. Юридическая психология. – СПб., 2000
Водолазский Б. Ф., Гутерман M. П. Конфликты и стрессы. — Омск, 1986.
Ішмуратов К. І. Конфлікт і згода. — К., 1996.
Лупьян Я.А. Барьеры обвинения, конфликты, стрес. — Минск, 1986.
Скотт Д. Г. Конфликты: пути их преодоления. — К, 1991.
Юридична психологія. За заг. ред. Я.Ю. Кондратьєва. – К., 2000
