Інститут прокурорсько-наглядового права
Інститут прокурорсько-наглядового права представляє со-бою і норми, що встановлюють строки прокурорсько-нагля-дової діяльності. Вони автором охарактеризовані в загально-му вигляді. Це буде сприяти більшій чіткості прокурорського нагляду і стрункій системі законодавства.
Розглянуті в цьому розділі питання правового регулювання порядку і умов організації діяльності прокуратури дозволяють рекомендувати загальні висновки.
Внутрішня єдність суті і призначення прокурорського нагля-ду як діяльності по забезпеченню властивими тільки прокура-турі методами законності функціонування державних і громад-ських органів, підприємств, установ і організацій різних форм власності, єдині завдання прокурорського нагляду і функція прокурорів обумовлюють і кінцеву єдність системи його пра-вового регулювання. У загальній схемі його побудови повин-но бути дотримане послідовне правове забезпечення проку-рорсько-наглядової діяльності як з погладу дотримання ієрархії прокурорського наглядового права нормативних актів різних рівнів і спеціалізації, так і з погладу їх послідовності і ступе-ня конкретизації правового регулювання різних питань про-курорського нагляду. Ця схема повинна враховувати інтереси всієї України у сфері забезпечення єдності законності засобами і методами прокурорського нагляду, а також інтереси Авто-номної Республіки Крим, що повинно визначати необхідність послідовного виділення і розмежування компетенції органів прокурорського нагляду. Вказані об'єктивні реальності повинні бути відтворені в законодавстві про прокурорський нагляд, яке повинно бути єдиним для всієї України.
Законодавство України повинно мати правові норми і інсти-тути, що визначають основи організації і діяльності всієї систе-ми прокуратури України, а також безпосередньо систему і діяльність центральних і централізованих органів прокуратури.
Вдосконалення прокурорсько-наглядового права повинно здійснюватися шляхом одночасної підготовки і прийняття цілого блоку нормативних актів, що забезпечать всі сторони проку-рорсько-наглядової діяльності. В іншому разі досить важко за-безпечити належну погодженість в середині самої системи. Тому доцільно не поспішати з підготовкою окремих правових актів, а виходити з необхідності комплексного підходу до реформи прокурорсько-наглядового права в цілому, а також прийняття нових кодексів, зокрема Кримінально-процесуального, який буде визначати повноваження прокурора в кримінальному су-дочинстві і в першу чергу підтримання в суді обвинувачення.
100
ГЛАВА ПІ, ПІДТРИМАННЯ ДЕРЖАВНОГО ОБВИНУВАЧЕННЯ В СУДІ
§1. Проблеми організаційного і правового забезпечення підтримання державного обвинувачення
Проблеми процесуального права останнім часом набувають особливої актуальності, що обумовлено завданням побудови правової держави, неухильного дотримання встановлених про-цесуальних гарантій прав і свобод громадян України.
Процесуальне право в широкому значенні слова — це регла-ментована процедурно-організаційна діяльність суб'єктів права, включаючи процесуальні форми, процесуальне провадження, процесуальні стадії, процесуальний режим.1 У поширеному значенні — це також і правозастосувальна діяльність, яка до-сить часто безпосередньо торкається правозастосувальної діяль-ності і впливає на неї.
Розробляються питання щодо процесуальної регламентації діяльності органів державної влади, прокурорського нагляду тощо.
Згідно зі стратегією правової політики нашої держави її мета полягає в оновленні законодавства, його кардинальному пере-гляді з тим, щоб воно якомога повніше відповідало завданням формування правової держави.
Невід'ємними частинами цієї політики є також характер і глибина змін радянського процесуального законодавства. З цього питання існує така точка зору. На основі властивої ан-гло-саксонському судочинству змагальності розширити останню і в нашому кримінальному процесі шляхом введення санкціо-нування арешту судом і розгляду кримінальних справ розщи-реною колегією, судом присяжних, а також прийнявши систему апеляційних судів. Саме такі принципи закладені в концеп-цію правової реформи, розроблену Міністерством юстиції Ук-раїни.
Тепер ми впритул підійшли до того, що має охоплюватися змістом радикального перегляду кримінально-процесуального права. Не претендуючи на вичерпне висвітлення проблеми, спробую викласти своє бачення її вузлових, концептуальних питань. Насамперед зазначу, що протягом десятиріч радянське
1 Див. Горшеньов В.М. Теорія юридичного процесу. Харків, 1985, с.21-84, 90, 130, 153.
101
кримінально-процесуальне законодавство розвивалося, допов-нювалося і змінювалося під впливом поглядів на його норми як, в основному, на технічні. Наслідком стало процесуальне спрощення і нігілізм на практиці, чималі прорахунки в юри-дичній науці й законотворчості, що виявились у побудові кри-мінального судочинства скоріше як інквізиційного, а не зма-гального (характерного для сучасної юридичної цивілізації), а також у відсутності закріплених у ньому демократичних прин-ципів судочинства та інші.
Не вдалося подолати цих вад і за останні п'ять років розбудови Української суверенної правової держави, хоча в цілому зроб-лено значний крок у напрямкі гуманізації і демократизації су-дочинства. Нинішній же етап глибокого оновлення всієї пра-вової системи України висуває непросте завдання: послідовно втілити названі начала і положення у процесі реалізації судової реформи в Україні, а також в положення нового Кримінально-процесуального кодексу України. Яким же шляхом це можна здійснити? Насамперед побудувати кримінально-процесуальне законодавство так, щоб воно складалося з чотирьох логічно взаємопов'язаних частин: загальних положень, досудового і судового провадження, виконання вироку. Перша частина має включати фундаментальні положення, дія яких поширюється на весь кримінальний процес. Серед них на найбільшу увагу заслуговують принципи кримінального процесу, які вводяться вперше. Зокрема, проголошуючи незалежність слідчого у здійсненні процесуальної діяльності, не менш важливо потур-буватися про реальне її забезпечення. Для цього необхідно зак-ріпити ровну процесуальну самостійність слідчого, якої чинне кримінально-процесуальне законодавство йому не надає.
Надання такої самостійності сьогодні пов'язується з єди-ним слідчим апаратом, що дозволить звільнити слідчого від «опіки» прокурора і керівників відповідних відомств, у складі яких є слідчі підрозділи і які в різних формах здійснюють контроль за його діяльністю, хоча такий і не створює більших гарантій законності рішень.1
Слід також передбачити у Кримінально-процесуальному ко-дексі, що у встановлених випадках і визначеному законом по-рядку кримінальні справи може розглядати суд присяжних, а також визначити кількісний склад такого суду, повноважний
1Дш. Михайлоеська І.Б. Проблеми укріплення законності в стадії попереднього розслідування. Рад.держава і право, 1989, М 7, с. 79.
102
розглядати кримінальні справи, наприклад у кількості 8-12 чо-ловік. Це необхідно для того, щоб суд присяжних виконував відведену йому роль гаранта незалежності суддів, прав і закон-них інтересів особи. Ось чому слід неодмінно врегулювати пи-тання про те, хто очолює суд присяжних, який його статус тощо. Є всі підстави для того, щоб збагатити зміст принципу змагаль-ності. Одночасно слід подумати і над включенням у зміст прин-ципу змагальності положення про те, що учасники криміналь-ного судочинства користуються свободою використання і роз-порядження наданими їм процесуальними правами. Іншими вловами, на органи правосуддя не треба покладати обвинувальні за своїм змістом і характером повноваження, а на прокурора — функцію попереднього слідства.
- Виходячи з особливого значення закріпленого в Конституції України принципу презумпції невинуваності особи, неприпус-тимо покладати на обвинуваченого (підсудного) доведення не-винуватості.
Статтею 129 Конституції до основних засад судочинства відне-сено підтримання в суді державного обвинувачення, що відпо-відно до ст.121 покладається на прокуратуру.1
Таким чином, суди звільнено від протиприродної функції підтримання обвинувачення і доведення вини особи. Тому при відданні особи до суду слід у всіх справах, що надійшли до суду з обвинувальним висновком, визнавати обов'язковою на підставі п.1 ст.253 Кримінально-процесуального кодексу України участь у судовому засіданні державного обвинувача — прокурора.
Конституція закріпила необхідність запровадження апеляцій-ного й касаційного порядку перевірки законності та обгрун-тованості судових рішень. Це вимагає створення відповідних колегій у обласних та прирівняних до них судах. Права апеля-ційної інстанції порівняно з існуючою касаційною мають бути значно ширшими: вона не тільки розглядатиме матеріали справи, зібрані судом першої інстанції, а й сама досліджуватиме дока-зи, даватиме їм оцінку та вирішуватиме справу по суті. Мож-ливість перегляду справ у касаційному порядку буде додатко-вою гарантією правосудної судових рішень, прийнятих суда-ми першої та апеляційної інстанції. Правосуддя по першій інстанції здійснюватимуть професійні судді, а також, у визна-чених законом випадках, народні засідателі й присяжні.
1 Див. Стефанюк В. Напрями реалізації положень Конституції судами. «Право України». 1997, с. 50-52.
103
Обсяг повноважень судів апеляційної та касаційної інстанцій, форми участі в судочинстві представників народу, порядок пере-гляду судових рішень, що набрали законної сили, буде визначе-но законодавством про судоустрій і процесуальними кодексами.
У Конституції вперше закріплено основні засади судочин-ства: законність, рівність всіх учасників судового процесу пе-ред законом і судом, забезпечення доведеності вини, зма-гальність сторін та свобода у поданні доказів і доведенні перед судом їх переконливості, підтримання державного обвинува-чення в суді прокурором, забезпечення обвинуваченому права на захист, гласність судового процесу та його повне фіксуван-ня технічними засобами, право на апеляційне та касаційне ос-карження рішення суду, обов'язковість рішень суду.1
З прийняттям Конституції України у розвитку органів проку-ратури розпочався новий етап. Виходячи з ситуації, що склала-ся в державі, вже визначені пріоритетні напрями діяльності прокурорської системи України.
Участь прокурорів у судах набуває якісно нового характеру. Нині їх конституційним обов'язком є підтримання державного обвинувачення. Публічні виступи прокурорів у судах мають бути не тільки бездоганними з погляду права, а й відповідати вимо-гам ораторського мистецтва. Уже сьогодні є нагальна потреба підготувати і видати найкращі промови наших державних об-винувачів, мати їх відеозаписи.
Останнім часом ускладнилась участь прокурорів у розгляді справ у судах. Значне зростання злочинності, демократизація судочинства поставили нові вимоги до підтримання державно-го обвинувачення. Публічне обвинувачення в суді — це найго-стріше реагування прокурора на злочинне порушення закону. За останнє п'ятиріччя прокурорами було підтримано обвину-вачення у 285 тисячах кримінальних справ.
Проводячи кримінальну політику держави, спрямовану на посилення боротьби зі злочинністю, корупцією, прокурори прагнули до того, щоб за кожен тяжкий злочин призначалось відповідне покарання, а до хабарників, до тих, хто зловживає владою, застосовувалося б додаткове покарання — позбавлен-ня права займати певні посади.2
'Див. Бойко В. Нова Конституція і судова влада. «Право Украї-ни». № І 1997, с. 16-18.
2Див. Ворсінов Г. Т. Становлення прокуратури незалежної Украї-ни. «Право України», № 1, 1997, с.22-25.
104
Отже, прокуратура як самостійний незалежний державно-правовий інститут усією своєю діяльністю має сприяти реалі-зації головної ідеї нової Конституції України — захисту прав та інтересів кожної особи нашої держави.
Чинне законодавство покладає на прокурора обов'язок підтри-мання в суді державного обвинувачення (чи відмовитись від ньо-го, якщо воно не підтверджується даними судового слідства). По-перше, вимагає уточнення сам характер обвинувачення, з підстав і відносно якого і здійснюється кримінальне судочинство. Існую-че тепер формулювання суперечить суті прокурорського нагляду, хоча фактично він здійснюється і в кримінальному судочинстві.
Суть питання полягає не стільки в тому, що прокурор як пред-ставник вищого нагляду за законністю, в тому числі і за законніс-тю обвинувачення, не повинен сам займатися цією діяльністю. Раніше вже зазначалось, що прокурор може включитись в проце-суальну діяльність з метою отримання детальної інформації про її хід, що забезпечує оптимальні можливості для оцінки її закон-ності. Тому його діяльність є формою активного здійснення на-гляду. Головне полягає в тому, що правосуддя в Україні здійснюєть-ся тільки судом. Звідси виходить принципове положення про те, що ніхто не може бути визнаний винним у скоєнні злочину, а також бути підданий кримінальному покаранню інакше, як за вироком суду і у відповідності з законом, причому вирок є єди-ним актом, що виноситься судом від імені держави. Тільки в ньо-му знаходить свій вираз ставлення держави до особи, що вчинила злочин. До постанови вироку (точніше до вступу його в законну силу) обвинувачений, підсудний державою ще не обвинувачуєть-ся і обвинувачуватись не може. Розгляд справи в суді проводиться тільки відносно обвинувачених і по тому обвинуваченню, по яко-му вони віддані до суду. А це обвинувачення формулюється слідчим (органом дізнання) від його імені і тому носить публічний, а ніяк не державний характер. А тому і в судовому розгляді є публічне» а не державне обвинувачення. Із Закону України «Про прокурату-ру» та кримінально-процесуального законодавства, на нашу думку, термін обвинувачення повинен бути виключений і замінений на поняття «публічне обвинувачення», тим самим будуть чітко виз-начені три рівні обвинувальної діяльності: приватне обвинува-чення, публічне і державне (судове). Але навіть така суттєва поправка не здатна принципово виправити схему організації про-курорського нагляду за законністю кримінального судочинства.
Крім того, залишається відкритим питання про те, хто пови-нен підтримувати публічне обвинувачення. Цю функцію може виконувати прокуратура або інший соціальний орган. Поки ж
105
доводиться задовольнятися діяльністю прокурора в криміналь-ному судочинстві, побудованій на дачі ним в кінцевому рахун-ку висновку про законність чи незаконність обвинувачення, по якому обвинувачений був відданий до суду, а також думка щодо можливої міри покарання.
Звичайно, можна погодитись з існуючим порядком щодо пер-шого допиту. Прокурор-обвинувач повинен першим допитати підсудного, потерпілого, свідків, експертів, оскільки вони в суді є з ініціативи прокурора і з метою обгрунтування обвинувачен-ня, на якому буде наполягати прокурор.1
Є й інша, протилежна точка зору.2 Так, М.Н.Маршунов вва-жає, що водночас прокурор — орган нагляду за законністю — не стає на позицію обвинувачення і, звичайно, не повинен до-питувати першим викликаних осіб. Тому в рамках концепції статусу прокурора як органу нагляду за законністю представ-ляється необхідним зберегти існуючий порядок в цілому з ура-хуванням необхідних уточнень і реформувати його в інших ви-падках, причому з одним важливим доповненням: прокурору повинно бути надано право задавати питання підсудному, по-терпілому та іншим учасникам процесу в будь-який момент допиту, в тому числі і допиту судом, оскільки, виступаючи як орган нагляду, він не повинен бути пов'язаний з вирішенням функцій інших учасників процесу. Стримуючим від зловжи-вань цим правом фактором повинні виступати швидше мо-ральні засади правової діяльності, в даному випадку в суді, вказуючи, зокрема, підкреслено шанобливе ставлення до суду, а не до приписів процесуального закону.
Таким чином, в законодавстві про прокурорський нагляд, і перш за все в процесуальному законодавстві, повинен більш послідовно висвітлюватись статус прокурора. У зв'язку з цим необхідні відповідні корективи закону.
Реорганізований на такій правовій основі прокурорський на-гляд буде дійсно наглядом, а не обвинувальною діяльністю, до якої зводиться роль прокурора в суді по кримінальних справах.
Тим самим і інститут прокурорсько-наглядового права, що визначає умови і порядок діяльності прокурорів по нагляду за даконанням законів, при розгляді справ у судах набуває послідов-ного і закінченого виду.
'Див, Бойков А. Про перспективи судової реформи. М., 1988, с. 18. 2 Див. Маршунов М.Н. Прокурорсько-наглядове право. С.-Пе-тербург, 1991, с.92-93.
106
Одним з дискусійних питань в теорії обвинувачення є пи-тання про процесуальне становище прокурора в суді, про те, яку функцію він там виконує: чи є обвинувачем, чи лише наглядає за виконанням судом законодавства, чи виконує ту й другу функції водночас. В умовах демократизації суспіль-ства і реалізації ідей про докорінну судову та прокурорську реформу відповідь на це запитання має велике практичне значення.
У кримінально-процесуальній літературі трапляються різні точки зору з цього питання. Одна група вчених розглядає про-курора в процесі лише як обвинувача, сторону, вважаючи, що підтримання державного обвинувачення в суді є не що інше, як одна з функцій нагляду за законністю.1
На думку вчених, прокурор у стадії судового розгляду кримі-нальних справ займає подвійне становище: є не лише сторо-ною, а й органом охорони законності. Двоєдиність процесу-ального становища прокурора вони вбачають у тому, що він реалізує нагляд у двох формах: підтримує обвинувачення і дає висновок, тобто виконує в судовому розгляді дві процесуальні функції: обвинувачення і нагляду за законністю.2 Численна група вчених додержується погляду, що прокурор виступає & суді завжди як представник органу найвищого нагляду за точ-ним виконанням законів, не зв'язаний односторонніми інте-ресами будь-кого з учасників процесу і покликаний своєчас-но вживати заходів до усунення будь-яких порушень закону, ким би вони не допускалися.3 Підтримання державного обви-нувачення в суді, на їх думку, лише одна з форм здійснення цього нагляду.
1 Див.Строгович М.С Кримінальне переслідування в радянсько-му кримінальному процесі М., 1951; Строгович М.С. Курс ра-дянського кримінального процесу. А/., 1968; Перлов І.Д. Судове слідство в радянському кримінальному процесі. М., 1951. Рахун-ков Р.Д. Учасники кримінально-процесуальної діяльності. М., 1961; Камінська А/. Правові гарантії законності в СРСР. М., 1962; Савицький ВЖ Державне обвинувачення в суді. М., 1971,
2 Див. Шифман М.Л. Прокурор у кримінальному процесі. М., 1948; Тадевосян В.С. Судовий нагляд прокуратури. Соц.законність. 1948, № 6; Тадевосян В.С. Прокурорський нагляд в СРСР. М., 1956; Полянський Н.Н. Питання теорії радянського криміналь-ного процесу. М., 1956; Галкін Б.А. Функції прокурора в радянсь-кому кримінальному процесі. Рад.державне право. 1957, М 12.
107
Суперечливий характер суджень про процесуальне станови-ще прокурора в судовому розгляді має свої причини. Як слуш-но зазначає М.Тутишкін, «аналізуючи їх, неважко помітити, що більшість авторів правове становище прокурора пов'язу-ють з його процесуальними функціями. І виходить — яка функція, таким і є процесуальне становище. А деякі вчені угледіли в його діяльності одночасно дві функції: обвинува-чення і нагляду. Це дозволило зробити висновок про двоєди-не процесуальне становище прокурора».1
На мою думку, твердження, що прокурор порад з функцією підтримання обвинувачення водночас при розгляді справ у суді ще наділений і функцією нагляду за законністю суперечить кон-ституційним принципам про незалежність суду. Як слушно заз-начає Є.Смоленцев, це прямо суперечило Конституції СРСР 1924 року, в подальшому не було узгоджено з Конституцією 1936 року, суперечить воно і статтям 153, 164 чинної Конституції України. Що ж до повноважень прокурора при розгляді справи в суді — вважає Є.Смоленцев, — то він ніяким правом нагляду за діяльні-стю суду не може бути наділений. Таке право суперечить усім принципам правосуддя, обмежує верховенство і незалежність суду.
Право прокурора в судовому процесі має бути рйним до пра-ва захисника. Лише за такої умови наш процес буде справді змагальним. Змагальність — це найважливіший принцип пере-вірки доказів і спосіб відшукання істини в справі, а рівність прав учасників судового розгляду у поданні і дослідженні до-казів, заяв, клопотань є правовою основою реалізації цього де-мократичного принципу.
«Чи можна серйозно говорити про наявність рівноправних сторін у процесі, коли прокурор поряд з функцією підтриман-ня обвинувачення наділений ще і функцією нагляду за закон-ністю при розгляді справи в суді?!»2
3Кримінальний процес. //Під ред.МЛЧельцова. М., 1969; Бас-ков В. І. Процесуальне становище прокурора в суді. Рад.держава і право. М., 1964, № 12; Ципкін А.А. Судовий розгляд в радянсько-му кримінальному процесі. Саратов, 1962; Колбая Г.Н. Процесу-альне становище прокурора в суді. «Соц.законність», 1969, № 10.
1 Див. Тутишкін Н.П. Процесуальне становище і функції про-курора в судовому розгляді (Актуальні проблеми радянського кри-мінального процесу). Свердловськ, 1987, с. 108-109.
2Смоленцев Є.А. Закон СРСР «Про статус суддів в СРСР». Соц. законність, 1989, № 11, с.6-7.
108
Підтримуючи точку зору Є.Смоленцева, необхідно мати на увазі таке. Кримінальний процес (як і процес дореволюційний) є процесом змагальним. Принципи змагальності і рівноправ-ності сторін проголошені одними з основоположних. Визнаю-чи ці безспірні положення, чи можна стверджувати, що проку-рор не є стороною в процесі? «Для розвитку змагальності діяль-ності сторін необхідно, щоб сторони існували на суді, тобто треба, щоб були на суді обвинувач і обвинувачений (один чи зі своїм захисником). Нема обвинувача чи підсудного — не мож-на і порушувати справу перед судом і доводити її до кінця, тобто до постановлення вироку»,1 — зазначав В.Случевський.
«Принцип рівноправності, — зазначав далі він, — здається тією істотною підставою, за якою розвивається змагальність сторін. Коли б обвинувачення і захист у тій змагальній боротьбі, яку вони ведуть на судовому слідстві між собою, мали неодна-кові засоби нападу і захисту, змагання втратило б своє високе політичне значення і потягло б за собою панування однієї сто-рони над другою. Суть поняття рівноправності тому полягає в тім, що обвинувачення і захист дістають однакові законні засо-би дії і що жодна сторона не користується ніякими такими виключними правами, яких би не мала друга сторона. Лише при суворому додержанні цього принципу може відбутися дійсно змагальний процес і розкрита через посередництво його мате-ріальна істина.»2
Аналіз чинного законодавства, на жаль, не дає чіткого визна-чення правового статусу прокурора в судовому розгляді. За ст.264 КПК України, де сказано, що прокурор підтримує перед судом державне обвинувачення, зміст його діяльності визначається так: участь у дослідженні доказів, дача висновків з питань, що виникають під час судового розгляду, подання судові своїх міркувань з приводу застосування кримінального закону і міри покарання щодо підсудного.
Керуючись вимогами закону і своїм внутрішнім переконан-ням, заснованим на розгляді всіх обставин справи, прокурор може відмовитися від підтримання обвинувачення, пред'явле-ного підсудному, виклавши судові мотиви відмови. Повнова-ження прокурора що до здійснення цієї діяльності ідентичні правам підсудного і захисника. Прокурор, як і ці особи, не
1Слуневський В.Л. Підручник російського кримінального процесу. Спб, 1913, с.65. 2Там же, с.68.
Ш9
наділений у судовому розгляді владно-розпорядчими повнова-женнями, він не може самостійно усунути виявлені порушен-ня, а робить це через суд. Він «вправі не більш як лише стави-ти питання про усунення порушення»1. Як бачимо, процесуальної переваги над судом нема. Відсутні всякі заборони і щодо підсуд-ного та його захисника — вони також можуть звернути увагу суду на будь-які порушення, вимагати їх усунення.
Досить переконливими є докази І.Перлова, що спростову-ють спроби деяких авторів поставити прокурора, який висту-пає в суді як державний обвинувач, над судом. «Автори забу-вають, що прокурор, який був у стадії попереднього розсліду-вання керівником розслідування, в стадії судового розгляду є обвинувачем, особою, що підтримує перед судом державне обвинувачення. Підтримання обвинувачення на суді — ось та процесуальна функція, виконання якої визначає процесуаль-не становище, роль і місце прокурора в судовому процесі».2
Правильний умовивід із змісту норм закону про становище про-курора в суді, на мою думку, робить В.Савицький: «Прокурор у суді — сторона-обвинувач, його завдання — підтримання пред'-явленого судом обвинувачення і викриття перед судом винного. Підтримання обвинувачення або відмова від обвинувачення, коли воно не підтвердилося на судовому слідстві, — ось що становить головний зміст діяльності прокурора в суді, ось що визначає його процесуальне становище як учасника судового розгляду».3
Вважаю, що нині кримінальне судочинство має визначати прокурора в судовому розгляді як сторону-обвинувача. Має рацію С.Розенбліт, що таке становище «аж ніяк не зменшує значення прокурора як представника органу найвищого нагляду за точним виконанням законів. Процесуальне становище проку-рора як сторони означає лише те, що в ході судового розгляду він користується однаковою з підсудним і захисником сумою основних процесуальних прав щодо подання і перевірки дока-зів, порушення перед судом клопотання і участі в дебатах сторін.4
1 Савицький В.М. Нариси теорії прокурорського нагляду. М., 1975, с.59.
2 Перлов ІД. Судове слідство в радянському кримінальному про-цесі М., 1955, с. 107.
3 Савицький В.М. Державне обвинувачення в суді с.32.
4 Розенбліт СЯ. Участь прокурора в судовому слідстві (Дер-жавний обвинувач в радянському суді //Под общей ред. В.А.-Болдшрева М., 1954, сі 16.
ПО
Лише при такому становищі прокурора (обвинувача) можна говорити про справжню змагальність і рівність сторін у судово-му процесі, його дійсне правосуддя.1
Підтримання державного обвинувачення в суді є найважли-вішою функцією прокуратури на всіх етапах становлення і розвитку цього інституту не тільки в Україні, але і в інших державах. Передбачена вона і чинним Законом «Про прокура-туру» (п.4 ст.5). Новим моментом є те, що, по-перше, вона поставлена на перше місце серед інших функцій, і, по-друге, підтримання прокурором відповідно до Конституції України (п.5 ст.129) державного обвинувачення в суді є одним з прин-ципів кримінального судочинства в Україні.
1 листопада 1996 року Пленум Верховного Суду України прий-няв Постанову «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», в якій, зокрема, є роз'яснення про те, що при відданні особи до суду слід в усіх справах, що надійшли до суду з обвинувальним висновком, визнавати обов'язковою на підставі п.1 ст.253 КПК участь у судовому засіданні про-курора.
Ставлячи під сумнів правомірність даної вказівки вищого органу судової влади, поставимо запитання: чи можливо сьо-годні зробити це практично?
За даними нашого дослідження, до недавнього часу зат-рати робочого часу на підтримання державного обвинува-чення в основній ланці прокурорської системи — міських та районних прокуратурах — становили приблизно 25%. При цьому обвинувачення підтримувалось лише по 40% справ, направлених в суд з обвинувальним висновком. Підтриман-ня державного обвинувачення по всіх справах потягне за собою збільшення затрат робочого часу в міських та район-них прокуратурах на виконання цієї функції у 2,5 рази і вони становитимуть при цьому близько 65%. У практично-му плані це означає, що штати міських і районних прокура-тур повинні бути збільшені на дві-три одиниці, і в цілому кількість прокурорських працівників в кожній районній, міській прокуратурі повинна бути не менша від числа суддів відповідного суду. В іншому випадку зриви судових про-цесів з причини відсутності прокурора стануть об'єктивно неминучими.
1Вернідубов І.В. Ким є сьогодні прокурор у суді. «Радянська Україна», 1990, № 3, с. 47-49.
111
Конституція України, установивши принцип верховенства права, який означає точне і неухильне виконання законів та інших нормативно-правових актів як органами державної вла-ди, так і громадянами, поряд з цим установлює в ст.92 такі найважливіші права та діяльність правоохоронних органів, які регламентуються виключно законами України. Згідно з п.14 ч. 1 цієї статті виключно законами України визначаються: судо-устрій, судочинство, статус суддів, основи судової експертизи, організація і діяльність прокуратури, органів дізнання, слідства, нотаріату, органів і установ виконання покарань; основи органі-зації і діяльності адвокатури.
Із цього випливає, що судочинство, яке регламентується кри-мінально-процесуальним правом, а також організація і діяльність прокуратури, яка регламентується Законом України «Про про-куратуру», не може регламентуватися іншими нормативно-пра-вовими актами, зокрема постановами Пленуму Верховного Суду України.
Утим, Пленум Верховного Суду України виносить постано-ви, в яких під виглядом роз'яснень чинних законів даються такі вказівки, які не випливають з Конституції і Кримінально-процесуального кодексу України, які є, по суті, новими нор-мами, не передбаченими законом.
Так, Пленум Верховного Суду України в Постанові № 9 від 1 листопада 1996 року «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» зобов'язав суди при відданні особи до суду в усіх справах, що надійшли до суду з обвинувальним висновком, визначати обов'язковою на підставі п.1 ст.253 КПК України участь у судовому засіданні прокурора. Такого вис-новку Пленум дійшов, як це роз'яснено в постанові, виходя-чи із ст.129 Конституції, якою до основних засад судочинства віднесено змагальність сторін, забезпечення доведеності вини та підтримання у суді державного обвинувачення, яке згідно зі ст.121 Конституції покладається на прокуратуру.
Таке роз'яснення Пленуму Верховного Суду України супере-чить як ст.ст. 121, 129 Конституції України, так і розділу третьо-му, главі 23 КПК України (ст.237-256).
Конституція України не передбачає обов'язкової участі про-курора щодо підтримання державного обвинувачення у всіх справах, що надійшли до суду з обвинувальним висновком. Не випливає такий висновок і з п.4 ч.З ст.129 Конституції Украї-ни про змагальність сторін, тому що цей елемент принципу змагальності не є обов'язковим для нього: принцип змагаль-ності полягає в розділенні основних кримінально-процесу-
112
альних функцій — обвинувачення, захисту і правосудця, точ-ніше, у відділенні функцій обвинувачення від функцій пра-восуддя. Той, хто обвинувачує, не може судити. Елемент зма-гальності сторін не є обов'язковим для цього принципу, тому що державний обвинувач і захисник можуть дійти однакового висновку, не змагаючись у судових дебатах.
Навіть у тих випадках, коли обвинувач відмовиться від обви-нувачення, суд згідно з принципом публічності (ст.4, 53, ч.4 ст.264 КПК України) не звільняється від обов'язку дальшого розгляду справи і вирішення її на загальних підставах. Тому, якщо прокурор не бере участі в розгляді справи, суд зобов'яза-ний вирішити її незалежно від позиції прокурора.
У КПК України немає норми, аналогічної, наприклад, ч.2 ст.228 КПК Російської Федерації про те, що постанова судді чи ухвала розпорядчого засідання суду про необхідність участі у судовому розгляді прокурора обов'язкова для останнього.
Пленум Верховного Суду України у зв'язку з цим не мав пра-ва давати роз'яснення про обов'язкову участь прокурора в су-довому розгляді кримінальних справ, виходячи з п.1 ст.253 КПК України, тому що визнання такої участі прокурора обов'язко-вою у справі залежить від самого прокурора. Про це сказано в ч.і ст.232 КПК України: «Прокурор або його заступник, за-твердивши обвинувальний висновок, складений слідчим, або склавши новий обвинувальний висновок, направляє справу до суду, якому вона підсудна, і повідомляє суд про те, чи вважає він за потрібне підтримувати державне обвинувачення».
Своє рішення про підтримання державного обвинувачення прокурор приймає відповідно до ст.36 Закону України «Про прокуратуру», згідно з ч. 1 якої «прокурор бере участь у судово-му розгляді кримінальних справ залежно від характеру і ступеню суспільної небезпеки діяння». Згідно з наказом Генерального прокурора України від 4 квітня 1996 року № 5 (зі змінами від 24 травня 1996 року № 7) «Про організацію діяльності прокурорів у кримінальному судочинстві» на практиці прокуро-ри беруть участь у справах, як правило, про тяжкі злочини, злочини стосовно неповнолітніх, а також де обвинувачені не визнають вини. Така вказівка Генерального прокурора Украї-ни цілком забезпечує виконання п.4 ч.і ст.129 Конституції України про виконання такої засади, як змагальність сторін.
Крім того, недостатня ясність у застосуванні п.4 ч.З ст.129 Конституції України та п.1 ч.і ст.253 КПК України не дає підстав для такого роз'яснення, яке зробив Пленум Верховного Суду України про обов'язкову участь прокурора у всіх справах,
113
Розглянуті в цьому розділі питання правового регулювання порядку і умов організації діяльності прокуратури дозволяють рекомендувати загальні висновки.
Внутрішня єдність суті і призначення прокурорського нагля-ду як діяльності по забезпеченню властивими тільки прокура-турі методами законності функціонування державних і громад-ських органів, підприємств, установ і організацій різних форм власності, єдині завдання прокурорського нагляду і функція прокурорів обумовлюють і кінцеву єдність системи його пра-вового регулювання. У загальній схемі його побудови повин-но бути дотримане послідовне правове забезпечення проку-рорсько-наглядової діяльності як з погладу дотримання ієрархії прокурорського наглядового права нормативних актів різних рівнів і спеціалізації, так і з погладу їх послідовності і ступе-ня конкретизації правового регулювання різних питань про-курорського нагляду. Ця схема повинна враховувати інтереси всієї України у сфері забезпечення єдності законності засобами і методами прокурорського нагляду, а також інтереси Авто-номної Республіки Крим, що повинно визначати необхідність послідовного виділення і розмежування компетенції органів прокурорського нагляду. Вказані об'єктивні реальності повинні бути відтворені в законодавстві про прокурорський нагляд, яке повинно бути єдиним для всієї України.
Законодавство України повинно мати правові норми і інсти-тути, що визначають основи організації і діяльності всієї систе-ми прокуратури України, а також безпосередньо систему і діяльність центральних і централізованих органів прокуратури.
Вдосконалення прокурорсько-наглядового права повинно здійснюватися шляхом одночасної підготовки і прийняття цілого блоку нормативних актів, що забезпечать всі сторони проку-рорсько-наглядової діяльності. В іншому разі досить важко за-безпечити належну погодженість в середині самої системи. Тому доцільно не поспішати з підготовкою окремих правових актів, а виходити з необхідності комплексного підходу до реформи прокурорсько-наглядового права в цілому, а також прийняття нових кодексів, зокрема Кримінально-процесуального, який буде визначати повноваження прокурора в кримінальному су-дочинстві і в першу чергу підтримання в суді обвинувачення.
100
ГЛАВА ПІ, ПІДТРИМАННЯ ДЕРЖАВНОГО ОБВИНУВАЧЕННЯ В СУДІ
§1. Проблеми організаційного і правового забезпечення підтримання державного обвинувачення
Проблеми процесуального права останнім часом набувають особливої актуальності, що обумовлено завданням побудови правової держави, неухильного дотримання встановлених про-цесуальних гарантій прав і свобод громадян України.
Процесуальне право в широкому значенні слова — це регла-ментована процедурно-організаційна діяльність суб'єктів права, включаючи процесуальні форми, процесуальне провадження, процесуальні стадії, процесуальний режим.1 У поширеному значенні — це також і правозастосувальна діяльність, яка до-сить часто безпосередньо торкається правозастосувальної діяль-ності і впливає на неї.
Розробляються питання щодо процесуальної регламентації діяльності органів державної влади, прокурорського нагляду тощо.
Згідно зі стратегією правової політики нашої держави її мета полягає в оновленні законодавства, його кардинальному пере-гляді з тим, щоб воно якомога повніше відповідало завданням формування правової держави.
Невід'ємними частинами цієї політики є також характер і глибина змін радянського процесуального законодавства. З цього питання існує така точка зору. На основі властивої ан-гло-саксонському судочинству змагальності розширити останню і в нашому кримінальному процесі шляхом введення санкціо-нування арешту судом і розгляду кримінальних справ розщи-реною колегією, судом присяжних, а також прийнявши систему апеляційних судів. Саме такі принципи закладені в концеп-цію правової реформи, розроблену Міністерством юстиції Ук-раїни.
Тепер ми впритул підійшли до того, що має охоплюватися змістом радикального перегляду кримінально-процесуального права. Не претендуючи на вичерпне висвітлення проблеми, спробую викласти своє бачення її вузлових, концептуальних питань. Насамперед зазначу, що протягом десятиріч радянське
1 Див. Горшеньов В.М. Теорія юридичного процесу. Харків, 1985, с.21-84, 90, 130, 153.
101
кримінально-процесуальне законодавство розвивалося, допов-нювалося і змінювалося під впливом поглядів на його норми як, в основному, на технічні. Наслідком стало процесуальне спрощення і нігілізм на практиці, чималі прорахунки в юри-дичній науці й законотворчості, що виявились у побудові кри-мінального судочинства скоріше як інквізиційного, а не зма-гального (характерного для сучасної юридичної цивілізації), а також у відсутності закріплених у ньому демократичних прин-ципів судочинства та інші.
Не вдалося подолати цих вад і за останні п'ять років розбудови Української суверенної правової держави, хоча в цілому зроб-лено значний крок у напрямкі гуманізації і демократизації су-дочинства. Нинішній же етап глибокого оновлення всієї пра-вової системи України висуває непросте завдання: послідовно втілити названі начала і положення у процесі реалізації судової реформи в Україні, а також в положення нового Кримінально-процесуального кодексу України. Яким же шляхом це можна здійснити? Насамперед побудувати кримінально-процесуальне законодавство так, щоб воно складалося з чотирьох логічно взаємопов'язаних частин: загальних положень, досудового і судового провадження, виконання вироку. Перша частина має включати фундаментальні положення, дія яких поширюється на весь кримінальний процес. Серед них на найбільшу увагу заслуговують принципи кримінального процесу, які вводяться вперше. Зокрема, проголошуючи незалежність слідчого у здійсненні процесуальної діяльності, не менш важливо потур-буватися про реальне її забезпечення. Для цього необхідно зак-ріпити ровну процесуальну самостійність слідчого, якої чинне кримінально-процесуальне законодавство йому не надає.
Надання такої самостійності сьогодні пов'язується з єди-ним слідчим апаратом, що дозволить звільнити слідчого від «опіки» прокурора і керівників відповідних відомств, у складі яких є слідчі підрозділи і які в різних формах здійснюють контроль за його діяльністю, хоча такий і не створює більших гарантій законності рішень.1
Слід також передбачити у Кримінально-процесуальному ко-дексі, що у встановлених випадках і визначеному законом по-рядку кримінальні справи може розглядати суд присяжних, а також визначити кількісний склад такого суду, повноважний
1Дш. Михайлоеська І.Б. Проблеми укріплення законності в стадії попереднього розслідування. Рад.держава і право, 1989, М 7, с. 79.
102
розглядати кримінальні справи, наприклад у кількості 8-12 чо-ловік. Це необхідно для того, щоб суд присяжних виконував відведену йому роль гаранта незалежності суддів, прав і закон-них інтересів особи. Ось чому слід неодмінно врегулювати пи-тання про те, хто очолює суд присяжних, який його статус тощо. Є всі підстави для того, щоб збагатити зміст принципу змагаль-ності. Одночасно слід подумати і над включенням у зміст прин-ципу змагальності положення про те, що учасники криміналь-ного судочинства користуються свободою використання і роз-порядження наданими їм процесуальними правами. Іншими вловами, на органи правосуддя не треба покладати обвинувальні за своїм змістом і характером повноваження, а на прокурора — функцію попереднього слідства.
- Виходячи з особливого значення закріпленого в Конституції України принципу презумпції невинуваності особи, неприпус-тимо покладати на обвинуваченого (підсудного) доведення не-винуватості.
Статтею 129 Конституції до основних засад судочинства відне-сено підтримання в суді державного обвинувачення, що відпо-відно до ст.121 покладається на прокуратуру.1
Таким чином, суди звільнено від протиприродної функції підтримання обвинувачення і доведення вини особи. Тому при відданні особи до суду слід у всіх справах, що надійшли до суду з обвинувальним висновком, визнавати обов'язковою на підставі п.1 ст.253 Кримінально-процесуального кодексу України участь у судовому засіданні державного обвинувача — прокурора.
Конституція закріпила необхідність запровадження апеляцій-ного й касаційного порядку перевірки законності та обгрун-тованості судових рішень. Це вимагає створення відповідних колегій у обласних та прирівняних до них судах. Права апеля-ційної інстанції порівняно з існуючою касаційною мають бути значно ширшими: вона не тільки розглядатиме матеріали справи, зібрані судом першої інстанції, а й сама досліджуватиме дока-зи, даватиме їм оцінку та вирішуватиме справу по суті. Мож-ливість перегляду справ у касаційному порядку буде додатко-вою гарантією правосудної судових рішень, прийнятих суда-ми першої та апеляційної інстанції. Правосуддя по першій інстанції здійснюватимуть професійні судді, а також, у визна-чених законом випадках, народні засідателі й присяжні.
1 Див. Стефанюк В. Напрями реалізації положень Конституції судами. «Право України». 1997, с. 50-52.
103
Обсяг повноважень судів апеляційної та касаційної інстанцій, форми участі в судочинстві представників народу, порядок пере-гляду судових рішень, що набрали законної сили, буде визначе-но законодавством про судоустрій і процесуальними кодексами.
У Конституції вперше закріплено основні засади судочин-ства: законність, рівність всіх учасників судового процесу пе-ред законом і судом, забезпечення доведеності вини, зма-гальність сторін та свобода у поданні доказів і доведенні перед судом їх переконливості, підтримання державного обвинува-чення в суді прокурором, забезпечення обвинуваченому права на захист, гласність судового процесу та його повне фіксуван-ня технічними засобами, право на апеляційне та касаційне ос-карження рішення суду, обов'язковість рішень суду.1
З прийняттям Конституції України у розвитку органів проку-ратури розпочався новий етап. Виходячи з ситуації, що склала-ся в державі, вже визначені пріоритетні напрями діяльності прокурорської системи України.
Участь прокурорів у судах набуває якісно нового характеру. Нині їх конституційним обов'язком є підтримання державного обвинувачення. Публічні виступи прокурорів у судах мають бути не тільки бездоганними з погляду права, а й відповідати вимо-гам ораторського мистецтва. Уже сьогодні є нагальна потреба підготувати і видати найкращі промови наших державних об-винувачів, мати їх відеозаписи.
Останнім часом ускладнилась участь прокурорів у розгляді справ у судах. Значне зростання злочинності, демократизація судочинства поставили нові вимоги до підтримання державно-го обвинувачення. Публічне обвинувачення в суді — це найго-стріше реагування прокурора на злочинне порушення закону. За останнє п'ятиріччя прокурорами було підтримано обвину-вачення у 285 тисячах кримінальних справ.
Проводячи кримінальну політику держави, спрямовану на посилення боротьби зі злочинністю, корупцією, прокурори прагнули до того, щоб за кожен тяжкий злочин призначалось відповідне покарання, а до хабарників, до тих, хто зловживає владою, застосовувалося б додаткове покарання — позбавлен-ня права займати певні посади.2
'Див. Бойко В. Нова Конституція і судова влада. «Право Украї-ни». № І 1997, с. 16-18.
2Див. Ворсінов Г. Т. Становлення прокуратури незалежної Украї-ни. «Право України», № 1, 1997, с.22-25.
104
Отже, прокуратура як самостійний незалежний державно-правовий інститут усією своєю діяльністю має сприяти реалі-зації головної ідеї нової Конституції України — захисту прав та інтересів кожної особи нашої держави.
Чинне законодавство покладає на прокурора обов'язок підтри-мання в суді державного обвинувачення (чи відмовитись від ньо-го, якщо воно не підтверджується даними судового слідства). По-перше, вимагає уточнення сам характер обвинувачення, з підстав і відносно якого і здійснюється кримінальне судочинство. Існую-че тепер формулювання суперечить суті прокурорського нагляду, хоча фактично він здійснюється і в кримінальному судочинстві.
Суть питання полягає не стільки в тому, що прокурор як пред-ставник вищого нагляду за законністю, в тому числі і за законніс-тю обвинувачення, не повинен сам займатися цією діяльністю. Раніше вже зазначалось, що прокурор може включитись в проце-суальну діяльність з метою отримання детальної інформації про її хід, що забезпечує оптимальні можливості для оцінки її закон-ності. Тому його діяльність є формою активного здійснення на-гляду. Головне полягає в тому, що правосуддя в Україні здійснюєть-ся тільки судом. Звідси виходить принципове положення про те, що ніхто не може бути визнаний винним у скоєнні злочину, а також бути підданий кримінальному покаранню інакше, як за вироком суду і у відповідності з законом, причому вирок є єди-ним актом, що виноситься судом від імені держави. Тільки в ньо-му знаходить свій вираз ставлення держави до особи, що вчинила злочин. До постанови вироку (точніше до вступу його в законну силу) обвинувачений, підсудний державою ще не обвинувачуєть-ся і обвинувачуватись не може. Розгляд справи в суді проводиться тільки відносно обвинувачених і по тому обвинуваченню, по яко-му вони віддані до суду. А це обвинувачення формулюється слідчим (органом дізнання) від його імені і тому носить публічний, а ніяк не державний характер. А тому і в судовому розгляді є публічне» а не державне обвинувачення. Із Закону України «Про прокурату-ру» та кримінально-процесуального законодавства, на нашу думку, термін обвинувачення повинен бути виключений і замінений на поняття «публічне обвинувачення», тим самим будуть чітко виз-начені три рівні обвинувальної діяльності: приватне обвинува-чення, публічне і державне (судове). Але навіть така суттєва поправка не здатна принципово виправити схему організації про-курорського нагляду за законністю кримінального судочинства.
Крім того, залишається відкритим питання про те, хто пови-нен підтримувати публічне обвинувачення. Цю функцію може виконувати прокуратура або інший соціальний орган. Поки ж
105
доводиться задовольнятися діяльністю прокурора в криміналь-ному судочинстві, побудованій на дачі ним в кінцевому рахун-ку висновку про законність чи незаконність обвинувачення, по якому обвинувачений був відданий до суду, а також думка щодо можливої міри покарання.
Звичайно, можна погодитись з існуючим порядком щодо пер-шого допиту. Прокурор-обвинувач повинен першим допитати підсудного, потерпілого, свідків, експертів, оскільки вони в суді є з ініціативи прокурора і з метою обгрунтування обвинувачен-ня, на якому буде наполягати прокурор.1
Є й інша, протилежна точка зору.2 Так, М.Н.Маршунов вва-жає, що водночас прокурор — орган нагляду за законністю — не стає на позицію обвинувачення і, звичайно, не повинен до-питувати першим викликаних осіб. Тому в рамках концепції статусу прокурора як органу нагляду за законністю представ-ляється необхідним зберегти існуючий порядок в цілому з ура-хуванням необхідних уточнень і реформувати його в інших ви-падках, причому з одним важливим доповненням: прокурору повинно бути надано право задавати питання підсудному, по-терпілому та іншим учасникам процесу в будь-який момент допиту, в тому числі і допиту судом, оскільки, виступаючи як орган нагляду, він не повинен бути пов'язаний з вирішенням функцій інших учасників процесу. Стримуючим від зловжи-вань цим правом фактором повинні виступати швидше мо-ральні засади правової діяльності, в даному випадку в суді, вказуючи, зокрема, підкреслено шанобливе ставлення до суду, а не до приписів процесуального закону.
Таким чином, в законодавстві про прокурорський нагляд, і перш за все в процесуальному законодавстві, повинен більш послідовно висвітлюватись статус прокурора. У зв'язку з цим необхідні відповідні корективи закону.
Реорганізований на такій правовій основі прокурорський на-гляд буде дійсно наглядом, а не обвинувальною діяльністю, до якої зводиться роль прокурора в суді по кримінальних справах.
Тим самим і інститут прокурорсько-наглядового права, що визначає умови і порядок діяльності прокурорів по нагляду за даконанням законів, при розгляді справ у судах набуває послідов-ного і закінченого виду.
'Див, Бойков А. Про перспективи судової реформи. М., 1988, с. 18. 2 Див. Маршунов М.Н. Прокурорсько-наглядове право. С.-Пе-тербург, 1991, с.92-93.
106
Одним з дискусійних питань в теорії обвинувачення є пи-тання про процесуальне становище прокурора в суді, про те, яку функцію він там виконує: чи є обвинувачем, чи лише наглядає за виконанням судом законодавства, чи виконує ту й другу функції водночас. В умовах демократизації суспіль-ства і реалізації ідей про докорінну судову та прокурорську реформу відповідь на це запитання має велике практичне значення.
У кримінально-процесуальній літературі трапляються різні точки зору з цього питання. Одна група вчених розглядає про-курора в процесі лише як обвинувача, сторону, вважаючи, що підтримання державного обвинувачення в суді є не що інше, як одна з функцій нагляду за законністю.1
На думку вчених, прокурор у стадії судового розгляду кримі-нальних справ займає подвійне становище: є не лише сторо-ною, а й органом охорони законності. Двоєдиність процесу-ального становища прокурора вони вбачають у тому, що він реалізує нагляд у двох формах: підтримує обвинувачення і дає висновок, тобто виконує в судовому розгляді дві процесуальні функції: обвинувачення і нагляду за законністю.2 Численна група вчених додержується погляду, що прокурор виступає & суді завжди як представник органу найвищого нагляду за точ-ним виконанням законів, не зв'язаний односторонніми інте-ресами будь-кого з учасників процесу і покликаний своєчас-но вживати заходів до усунення будь-яких порушень закону, ким би вони не допускалися.3 Підтримання державного обви-нувачення в суді, на їх думку, лише одна з форм здійснення цього нагляду.
1 Див.Строгович М.С Кримінальне переслідування в радянсько-му кримінальному процесі М., 1951; Строгович М.С. Курс ра-дянського кримінального процесу. А/., 1968; Перлов І.Д. Судове слідство в радянському кримінальному процесі. М., 1951. Рахун-ков Р.Д. Учасники кримінально-процесуальної діяльності. М., 1961; Камінська А/. Правові гарантії законності в СРСР. М., 1962; Савицький ВЖ Державне обвинувачення в суді. М., 1971,
2 Див. Шифман М.Л. Прокурор у кримінальному процесі. М., 1948; Тадевосян В.С. Судовий нагляд прокуратури. Соц.законність. 1948, № 6; Тадевосян В.С. Прокурорський нагляд в СРСР. М., 1956; Полянський Н.Н. Питання теорії радянського криміналь-ного процесу. М., 1956; Галкін Б.А. Функції прокурора в радянсь-кому кримінальному процесі. Рад.державне право. 1957, М 12.
107
Суперечливий характер суджень про процесуальне станови-ще прокурора в судовому розгляді має свої причини. Як слуш-но зазначає М.Тутишкін, «аналізуючи їх, неважко помітити, що більшість авторів правове становище прокурора пов'язу-ють з його процесуальними функціями. І виходить — яка функція, таким і є процесуальне становище. А деякі вчені угледіли в його діяльності одночасно дві функції: обвинува-чення і нагляду. Це дозволило зробити висновок про двоєди-не процесуальне становище прокурора».1
На мою думку, твердження, що прокурор порад з функцією підтримання обвинувачення водночас при розгляді справ у суді ще наділений і функцією нагляду за законністю суперечить кон-ституційним принципам про незалежність суду. Як слушно заз-начає Є.Смоленцев, це прямо суперечило Конституції СРСР 1924 року, в подальшому не було узгоджено з Конституцією 1936 року, суперечить воно і статтям 153, 164 чинної Конституції України. Що ж до повноважень прокурора при розгляді справи в суді — вважає Є.Смоленцев, — то він ніяким правом нагляду за діяльні-стю суду не може бути наділений. Таке право суперечить усім принципам правосуддя, обмежує верховенство і незалежність суду.
Право прокурора в судовому процесі має бути рйним до пра-ва захисника. Лише за такої умови наш процес буде справді змагальним. Змагальність — це найважливіший принцип пере-вірки доказів і спосіб відшукання істини в справі, а рівність прав учасників судового розгляду у поданні і дослідженні до-казів, заяв, клопотань є правовою основою реалізації цього де-мократичного принципу.
«Чи можна серйозно говорити про наявність рівноправних сторін у процесі, коли прокурор поряд з функцією підтриман-ня обвинувачення наділений ще і функцією нагляду за закон-ністю при розгляді справи в суді?!»2
3Кримінальний процес. //Під ред.МЛЧельцова. М., 1969; Бас-ков В. І. Процесуальне становище прокурора в суді. Рад.держава і право. М., 1964, № 12; Ципкін А.А. Судовий розгляд в радянсько-му кримінальному процесі. Саратов, 1962; Колбая Г.Н. Процесу-альне становище прокурора в суді. «Соц.законність», 1969, № 10.
1 Див. Тутишкін Н.П. Процесуальне становище і функції про-курора в судовому розгляді (Актуальні проблеми радянського кри-мінального процесу). Свердловськ, 1987, с. 108-109.
2Смоленцев Є.А. Закон СРСР «Про статус суддів в СРСР». Соц. законність, 1989, № 11, с.6-7.
108
Підтримуючи точку зору Є.Смоленцева, необхідно мати на увазі таке. Кримінальний процес (як і процес дореволюційний) є процесом змагальним. Принципи змагальності і рівноправ-ності сторін проголошені одними з основоположних. Визнаю-чи ці безспірні положення, чи можна стверджувати, що проку-рор не є стороною в процесі? «Для розвитку змагальності діяль-ності сторін необхідно, щоб сторони існували на суді, тобто треба, щоб були на суді обвинувач і обвинувачений (один чи зі своїм захисником). Нема обвинувача чи підсудного — не мож-на і порушувати справу перед судом і доводити її до кінця, тобто до постановлення вироку»,1 — зазначав В.Случевський.
«Принцип рівноправності, — зазначав далі він, — здається тією істотною підставою, за якою розвивається змагальність сторін. Коли б обвинувачення і захист у тій змагальній боротьбі, яку вони ведуть на судовому слідстві між собою, мали неодна-кові засоби нападу і захисту, змагання втратило б своє високе політичне значення і потягло б за собою панування однієї сто-рони над другою. Суть поняття рівноправності тому полягає в тім, що обвинувачення і захист дістають однакові законні засо-би дії і що жодна сторона не користується ніякими такими виключними правами, яких би не мала друга сторона. Лише при суворому додержанні цього принципу може відбутися дійсно змагальний процес і розкрита через посередництво його мате-ріальна істина.»2
Аналіз чинного законодавства, на жаль, не дає чіткого визна-чення правового статусу прокурора в судовому розгляді. За ст.264 КПК України, де сказано, що прокурор підтримує перед судом державне обвинувачення, зміст його діяльності визначається так: участь у дослідженні доказів, дача висновків з питань, що виникають під час судового розгляду, подання судові своїх міркувань з приводу застосування кримінального закону і міри покарання щодо підсудного.
Керуючись вимогами закону і своїм внутрішнім переконан-ням, заснованим на розгляді всіх обставин справи, прокурор може відмовитися від підтримання обвинувачення, пред'явле-ного підсудному, виклавши судові мотиви відмови. Повнова-ження прокурора що до здійснення цієї діяльності ідентичні правам підсудного і захисника. Прокурор, як і ці особи, не
1Слуневський В.Л. Підручник російського кримінального процесу. Спб, 1913, с.65. 2Там же, с.68.
Ш9
наділений у судовому розгляді владно-розпорядчими повнова-женнями, він не може самостійно усунути виявлені порушен-ня, а робить це через суд. Він «вправі не більш як лише стави-ти питання про усунення порушення»1. Як бачимо, процесуальної переваги над судом нема. Відсутні всякі заборони і щодо підсуд-ного та його захисника — вони також можуть звернути увагу суду на будь-які порушення, вимагати їх усунення.
Досить переконливими є докази І.Перлова, що спростову-ють спроби деяких авторів поставити прокурора, який висту-пає в суді як державний обвинувач, над судом. «Автори забу-вають, що прокурор, який був у стадії попереднього розсліду-вання керівником розслідування, в стадії судового розгляду є обвинувачем, особою, що підтримує перед судом державне обвинувачення. Підтримання обвинувачення на суді — ось та процесуальна функція, виконання якої визначає процесуаль-не становище, роль і місце прокурора в судовому процесі».2
Правильний умовивід із змісту норм закону про становище про-курора в суді, на мою думку, робить В.Савицький: «Прокурор у суді — сторона-обвинувач, його завдання — підтримання пред'-явленого судом обвинувачення і викриття перед судом винного. Підтримання обвинувачення або відмова від обвинувачення, коли воно не підтвердилося на судовому слідстві, — ось що становить головний зміст діяльності прокурора в суді, ось що визначає його процесуальне становище як учасника судового розгляду».3
Вважаю, що нині кримінальне судочинство має визначати прокурора в судовому розгляді як сторону-обвинувача. Має рацію С.Розенбліт, що таке становище «аж ніяк не зменшує значення прокурора як представника органу найвищого нагляду за точним виконанням законів. Процесуальне становище проку-рора як сторони означає лише те, що в ході судового розгляду він користується однаковою з підсудним і захисником сумою основних процесуальних прав щодо подання і перевірки дока-зів, порушення перед судом клопотання і участі в дебатах сторін.4
1 Савицький В.М. Нариси теорії прокурорського нагляду. М., 1975, с.59.
2 Перлов ІД. Судове слідство в радянському кримінальному про-цесі М., 1955, с. 107.
3 Савицький В.М. Державне обвинувачення в суді с.32.
4 Розенбліт СЯ. Участь прокурора в судовому слідстві (Дер-жавний обвинувач в радянському суді //Под общей ред. В.А.-Болдшрева М., 1954, сі 16.
ПО
Лише при такому становищі прокурора (обвинувача) можна говорити про справжню змагальність і рівність сторін у судово-му процесі, його дійсне правосуддя.1
Підтримання державного обвинувачення в суді є найважли-вішою функцією прокуратури на всіх етапах становлення і розвитку цього інституту не тільки в Україні, але і в інших державах. Передбачена вона і чинним Законом «Про прокура-туру» (п.4 ст.5). Новим моментом є те, що, по-перше, вона поставлена на перше місце серед інших функцій, і, по-друге, підтримання прокурором відповідно до Конституції України (п.5 ст.129) державного обвинувачення в суді є одним з прин-ципів кримінального судочинства в Україні.
1 листопада 1996 року Пленум Верховного Суду України прий-няв Постанову «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», в якій, зокрема, є роз'яснення про те, що при відданні особи до суду слід в усіх справах, що надійшли до суду з обвинувальним висновком, визнавати обов'язковою на підставі п.1 ст.253 КПК участь у судовому засіданні про-курора.
Ставлячи під сумнів правомірність даної вказівки вищого органу судової влади, поставимо запитання: чи можливо сьо-годні зробити це практично?
За даними нашого дослідження, до недавнього часу зат-рати робочого часу на підтримання державного обвинува-чення в основній ланці прокурорської системи — міських та районних прокуратурах — становили приблизно 25%. При цьому обвинувачення підтримувалось лише по 40% справ, направлених в суд з обвинувальним висновком. Підтриман-ня державного обвинувачення по всіх справах потягне за собою збільшення затрат робочого часу в міських та район-них прокуратурах на виконання цієї функції у 2,5 рази і вони становитимуть при цьому близько 65%. У практично-му плані це означає, що штати міських і районних прокура-тур повинні бути збільшені на дві-три одиниці, і в цілому кількість прокурорських працівників в кожній районній, міській прокуратурі повинна бути не менша від числа суддів відповідного суду. В іншому випадку зриви судових про-цесів з причини відсутності прокурора стануть об'єктивно неминучими.
1Вернідубов І.В. Ким є сьогодні прокурор у суді. «Радянська Україна», 1990, № 3, с. 47-49.
111
Конституція України, установивши принцип верховенства права, який означає точне і неухильне виконання законів та інших нормативно-правових актів як органами державної вла-ди, так і громадянами, поряд з цим установлює в ст.92 такі найважливіші права та діяльність правоохоронних органів, які регламентуються виключно законами України. Згідно з п.14 ч. 1 цієї статті виключно законами України визначаються: судо-устрій, судочинство, статус суддів, основи судової експертизи, організація і діяльність прокуратури, органів дізнання, слідства, нотаріату, органів і установ виконання покарань; основи органі-зації і діяльності адвокатури.
Із цього випливає, що судочинство, яке регламентується кри-мінально-процесуальним правом, а також організація і діяльність прокуратури, яка регламентується Законом України «Про про-куратуру», не може регламентуватися іншими нормативно-пра-вовими актами, зокрема постановами Пленуму Верховного Суду України.
Утим, Пленум Верховного Суду України виносить постано-ви, в яких під виглядом роз'яснень чинних законів даються такі вказівки, які не випливають з Конституції і Кримінально-процесуального кодексу України, які є, по суті, новими нор-мами, не передбаченими законом.
Так, Пленум Верховного Суду України в Постанові № 9 від 1 листопада 1996 року «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» зобов'язав суди при відданні особи до суду в усіх справах, що надійшли до суду з обвинувальним висновком, визначати обов'язковою на підставі п.1 ст.253 КПК України участь у судовому засіданні прокурора. Такого вис-новку Пленум дійшов, як це роз'яснено в постанові, виходя-чи із ст.129 Конституції, якою до основних засад судочинства віднесено змагальність сторін, забезпечення доведеності вини та підтримання у суді державного обвинувачення, яке згідно зі ст.121 Конституції покладається на прокуратуру.
Таке роз'яснення Пленуму Верховного Суду України супере-чить як ст.ст. 121, 129 Конституції України, так і розділу третьо-му, главі 23 КПК України (ст.237-256).
Конституція України не передбачає обов'язкової участі про-курора щодо підтримання державного обвинувачення у всіх справах, що надійшли до суду з обвинувальним висновком. Не випливає такий висновок і з п.4 ч.З ст.129 Конституції Украї-ни про змагальність сторін, тому що цей елемент принципу змагальності не є обов'язковим для нього: принцип змагаль-ності полягає в розділенні основних кримінально-процесу-
112
альних функцій — обвинувачення, захисту і правосудця, точ-ніше, у відділенні функцій обвинувачення від функцій пра-восуддя. Той, хто обвинувачує, не може судити. Елемент зма-гальності сторін не є обов'язковим для цього принципу, тому що державний обвинувач і захисник можуть дійти однакового висновку, не змагаючись у судових дебатах.
Навіть у тих випадках, коли обвинувач відмовиться від обви-нувачення, суд згідно з принципом публічності (ст.4, 53, ч.4 ст.264 КПК України) не звільняється від обов'язку дальшого розгляду справи і вирішення її на загальних підставах. Тому, якщо прокурор не бере участі в розгляді справи, суд зобов'яза-ний вирішити її незалежно від позиції прокурора.
У КПК України немає норми, аналогічної, наприклад, ч.2 ст.228 КПК Російської Федерації про те, що постанова судді чи ухвала розпорядчого засідання суду про необхідність участі у судовому розгляді прокурора обов'язкова для останнього.
Пленум Верховного Суду України у зв'язку з цим не мав пра-ва давати роз'яснення про обов'язкову участь прокурора в су-довому розгляді кримінальних справ, виходячи з п.1 ст.253 КПК України, тому що визнання такої участі прокурора обов'язко-вою у справі залежить від самого прокурора. Про це сказано в ч.і ст.232 КПК України: «Прокурор або його заступник, за-твердивши обвинувальний висновок, складений слідчим, або склавши новий обвинувальний висновок, направляє справу до суду, якому вона підсудна, і повідомляє суд про те, чи вважає він за потрібне підтримувати державне обвинувачення».
Своє рішення про підтримання державного обвинувачення прокурор приймає відповідно до ст.36 Закону України «Про прокуратуру», згідно з ч. 1 якої «прокурор бере участь у судово-му розгляді кримінальних справ залежно від характеру і ступеню суспільної небезпеки діяння». Згідно з наказом Генерального прокурора України від 4 квітня 1996 року № 5 (зі змінами від 24 травня 1996 року № 7) «Про організацію діяльності прокурорів у кримінальному судочинстві» на практиці прокуро-ри беруть участь у справах, як правило, про тяжкі злочини, злочини стосовно неповнолітніх, а також де обвинувачені не визнають вини. Така вказівка Генерального прокурора Украї-ни цілком забезпечує виконання п.4 ч.і ст.129 Конституції України про виконання такої засади, як змагальність сторін.
Крім того, недостатня ясність у застосуванні п.4 ч.З ст.129 Конституції України та п.1 ч.і ст.253 КПК України не дає підстав для такого роз'яснення, яке зробив Пленум Верховного Суду України про обов'язкову участь прокурора у всіх справах,
113
