Конституційні права
КОНТРОЛЬНА РОБОТА
на тему:
"Конституційні права"
Зміст
ВСТУП
Ядром, системоутворюючим елементом правового статусу людини і громадянина є права, свободи і обов’язки людини і громадянина. В правах, свободах і обов’язках не лише фіксуються стандарти поведінки, які вважаються обов’язковими, корисними, доцільними для нормальної життєдіяльності суспільства, але й розкриваються основні принципи взаємовідносин держави і особи.
Права людини — це її соціальна спроможність вільно діяти, самостійно обирати вид та міру своєї поведінки з метою задоволення різнобічних матеріальних та духовних потреб людини шляхом користування певними соціальними благами в межах, визначених законодавчими актами.
Теорія права і правова практика розрізняють поняття "права людини" і "права громадянина". У першому випадку мова йде про права, пов'язані з самою людською істотою, її існуванням і розвитком. Людина як суб'єкт прав і свобод тут виступає переважно як фізична особа. Природні (особисті) права і свободи людини надаються їй з народженням, а не державою, яка залежно від ступеня демократичності, може закріпити ці права в Основному законі або ні. Конституція України у ст. 3 визнає і гарантує, перш за все, саме природні права людини. Одним з найголовніших природних прав людини є право на життя, проголошене у с. 27 Конституції України.
Що ж до прав громадянина, то вони зумовлені сферою відносин людини із суспільством, державою, їх інституціями. Основу цього виду прав становить належність людини до держави, громадянином якої вона є.
Права людини порівняно з правами громадянина пріоритетні.
Головною метою даної роботи є розгляд окремих прав та свобод людини та громадянина, які закріплені в Конституції України.
1. Cвобода думки і слова
Право людини на свободу слова — це найважливіші невід’ємні якості людини, нематеріальні основи її вчинків і дій. Це підтверджує відомий філософський вислів: „якщо я думаю, це означає, що я існую”. Свобода слова тісно пов’язана з демократією: брак її чи заборона означає не існування чи обмеженість демократичності держави й суспільного життя [5, с. 132].
Право на свободу думки і слова (ст. 34 Конституції України) є одним із найсуттєвіших проявів демократії. Відомо, до яких методів утиску вдавалися і вдаються тоталітарні, антидемократичні режими у різних країнах світу, щоб обмежити свободу думки і слова. Свобода думки і слова, як одне з фундаментальних прав людини, закріплене у значній кількості міжнародних документів.
Ці конституційні положення відповідають Міжнародному пакту про громадянські і політичні права, де зазначено, що кожна людина має право на свободу думки, на безперешкодне дотримання своїх поглядів та на вільне вираження свого погляду (статті 18, 19). Останнє включає свободу шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження.
Кожна людина має право на свободу виявлення своїх поглядів, (п. 1 ст. 10 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини). Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання держави і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування радіо-, теле- або кінопідприємств [4, с. 90-91].
Слід зазначити, що свобода думки взагалі не може бути обмежена, оскільки заборонити можна лише висловлювання певних думок, їх оприлюднення, чого так боявся радянський режим, переслідуючи так званих інакомислячих.
Визнаючи право на свободу думки і слова, демократичні держави, в тому числі й Україна, обмежують його, забороняючи пропагувати погляди, що суперечать інтересам національної безпеки, територіальної цілісності держави, провокують заворушення чи злочини тощо [7, с. 82-83].
Стаття 34 Конституції тісно взаємодіє зі статтями 21, 23, 31, 32, 35. До того ж її можна розглядати як певний розвиток і конкретизацію положення ч. 3 ст. 15, що забороняє здійснення в Україні цензури. Вона гарантує духовну і творчу свободу, не обмежену ніякою обов'язковою ідеологією. Положення статті гарантують доступ до засобів масової інформації політичним партіям і рухам, громадським організаціям, профспілкам, кожній окремій людині. Ніхто не може бути примушений до зміни чи висловлювання своїх поглядів і переконань. Дана стаття вміщує вимоги щодо попереднього погодження повідомлень і матеріалів, які поширюються засобами масової інформації, та заборону поширення повідомлень і матеріалів з боку посадових осіб державних органів, підприємств, установ, організацій або об'єднань громадян, крім випадків, коли посадова особа є автором поширюваної інформації чи дала інтерв'ю.
Під інформацією законодавець розуміє документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. Існують різні види інформації, серед яких слід виділити такі: статистична, масова, про діяльність державних органів влади і місцевого самоврядування, правова, про особу, довідково-енциклопедичного характеру, соціологічна.
Свобода думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань лише тоді дістають право на існування, коли вони спираються на право вільно збирати, використовувати і поширювати інформацію в будь-який спосіб на свій вибір. Це право забезпечується розгалуженою й розвинутою в державі системою засобів масової інформації, в першу чергу вітчизняних, а також можливістю особи отримувати інформацію з різних джерел.
Враховуючи значення інформації в життєдіяльності суспільства, встановлюється певний режим доступу до неї - передбачений правовими нормами порядок одержання, використання, поширення і зберігання інформації. В цьому плані інформація поділяється на відкриту та з обмеженим доступом (остання поділяється на конфіденційну і таємну). Згідно з вимогою ст. 37 Закону України "Про інформацію" від 2 жовтня 1992 р. не підлягають обов’язковому наданню для ознайомлення за інформаційними запитами офіційні документи, що містять інформацію, визнану у встановленому порядку державною таємницею; конфіденційну; про оперативну і слідчу роботу органів прокуратури, МВС, СБУ, роботу органів дізнання та суду у тих випадках, коли її розголос може зашкодити оперативним заходам, розслідуванню чи дізнанню, порушити право людини на справедливий та об'єктивний судовий розгляд її справи, створити загрозу життю або здоров'ю будь-якої особи; інформацію, що стосується особистого життя громадян; документи, що становлять внутрівідомчу службову кореспонденцію, якщо вони пов'язані з розробкою напряму діяльності установи, з процесом прийняття рішень і передують їх прийняттю; інформацію, що не підлягає розголошенню згідно з іншими законодавчими актами; інформацію фінансових установ, підготовлену для контрольно-фінансових відомств.
Користування правом свободи шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї накладає особливі обов'язки і особливу відповідальність, пов'язані з деякими конституційними обмеженнями, які необхідні (ч. 3 ст. 34) [9, с. 91-92]. Так, зокрема, Кримінальний кодекс встановлює відповідальність за розголошення відомостей, які відповідно до Закону України "Про державну таємницю" від 21 січня 1994 р. становлять державну таємницю, особою, якій ці відомості були довірені або стали відомі по службі чи роботі.
2. Право на особисте (приватне) життя
Сфера особистого життя людини і власне відносини між людьми лише незначною мірою регулюються нормами права. Поведінка людей у цій сфері визначається головним чином особливостями їхньої психології та існуючими в суспільстві нормами моралі. Це зумовлено не тільки труднощами формалізації в нормах права міжособистісних відносин, які будуються на почуттях дружби, любові, поваги чи презирства тощо, а й тим, що за своєю природою людина, крім публічно значущої діяльності (державна служба, участь у політичному житті тощо), існує як індивід, якому необхідна визначена незалежність від суспільства, держави, інших людей. [2, с. 44-45]
Однією з гарантій такої незалежності і є передбачене ст.32 Конституції України право на невтручання у сімейне й особисте життя, крім випадків, передбачених Конституцією.
Винятковий характер такого захисту зумовлений повагою до людини як найбільшої соціальної цінності, що панує у демократичних державах. Кожна людина унікальна, індивідуальна, є суб'єктом безлічі неформальних зв'язків, носієм приватних інтересів, яга є її особистою справою [4, с. 94-95].
Гарантуючи невтручання в особисте й сімейне життя особи, держава забезпечує тим самим можливість з боку кожного контролювати інформацію про себе, про свою родину, припинити розголос небажаної інформації. Тобто у сфері особистого життя відносини між людьми та державою будуються на принципах моральності. Гарантія невтручання в особисте і сімейне життя - це гарантія на особисту і сімейну таємницю, на забезпечення можливості перебувати у стані відносної незалежності від держави й суспільства. Посилання на те, що держава гарантує невтручання в особисте і сімейне життя особи крім випадків, передбачених Конституцією України, цілком виправдане [11, с. 164-165]. Виняток може мати місце лише тоді, коли поведінка особи суперечить за кону і громадській моралі, прикладом чого може бути систематичне здійснення у сім'ї насильства над дитиною, її експлуатація (ст. 52).
Стаття 32 Конституції складається з чотирьох частин, які зорієнтовані на конституційне врегулювання різних життєвих ситуацій, пов'язаних із захистом особистого і сімейного життя людини. Вона забороняє збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди; проголошує право кожного громадянина ознайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах та організаціях з відомостями про себе; гарантує судовий захист права на спростування недостовірної інформації про себе і членів своєї сім'ї.
Поняття інформації про особу - це сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про неї. Основними даними про особу є: національність, освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров'я, а також адреса, дата і місце народження.
Конфіденційна інформація за своїм правовим режимом - це інформація з обмеженим доступом, що містить відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб. Кожен, хто володіє інформацією професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого характеру, одержаною на власні кошти, або такою, що є предметом його професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного, особистого та сімейного інтересу, і при цьому не порушує передбаченої законом таємниці, самостійно визначає режим доступу до неї. Тому обмеження щодо збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу (без її згоди), про які йдеться у ч. 2 ст. 32 Конституції, слушні, адже йдеться про права особи, можливі подробиці її інтимного життя, інформацію, розголошення якої може негативно вплинути на спосіб існування людини, її родинний стан та багато інших чинників. Тільки згода самої особи дає можливість розпоряджатися інформацією про неї, за винятком випадків збирання інформації при проведенні слідства, дізнання та оперативно-розшукових заходів [10, с. 23-24].
Серед конфіденційної інформації особливе значення має інформація професійного характеру. В чинному законодавстві передбачені суворі обмеження, що стосуються цієї інформації та засобів її розголошення.
Наприклад, у ст. 40 Основ законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р. зазначено, що медичні працівники та інші особи, яким у зв'язку з виконанням професійних або службових обов'язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків. У ст. 8 Закону України "Про нотаріат" від 2 вересня 1993 р. обумовлено, що нотаріуси та інші посадові особи, які вчиняють нотаріальні дії, зобов'язані дотримуватися таємниці цих дій. Обов'язок додержання таємниці вчинюваних нотаріальних дій поширюється також на осіб, яким про ці дії стало відомо у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків. Довідки про вчинені нотаріальні дії та документи видаються лише на письмову вимогу суду, арбітражного суду, прокуратури, органів дізнання і слідства у зв'язку з кримінальними, цивільними або господарськими справами. Професійними таємницями вважаються також таємниці: сповіді, довіреної священнослужителю; судового захисту; попереднього слідства; усиновлення та інше.
Конституція передбачає право кожного громадянина на ознайомлення з інформацією про себе, яке пов'язане з діяльністю не тільки органів державної влади, місцевого самоврядування, а й установ і організацій всіх форм власності. Відповідно до ст. 31 Закону України "Про інформацію" від 2 жовтня 1992 р. громадяни мають право доступу до інформації про них, заперечувати її правильність, повноту, доречність тощо. Органи державної влади, місцевого самоврядування, установи і організації, які мають інформацію про громадян, зобов'язані надавати її безпосередньо і безкоштовно на вимогу осіб, яких вона стосується, крім випадків, передбачених законом, а також вживати заходів щодо запобігання несанкціонованому доступу до неї [8, с. 101-102].
Відмова в доступі до такої інформації або приховування її, незаконне збирання, використання, зберігання чи її поширення можуть бути оскаржені до суду. Гарантія на судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію та вимагати вилучення будь-якої інформації підкріплюється вимогами ст. 49 Закону України "Про інформацію". Право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої інформації, міститься у статтях 440 і 440 Цивільного кодексу.
Право на недоторканність житла (ст. 30 Конституції України) є складовою частиною прав людини, пов’язаних з її свободою, гідністю, невтручанням в особисте і сімейне життя. Загальновідомою є англійська сентенція „Мій дім – моя фортеця”, що відображає право людини вільно володіти житлом та його недоторканністю. [5, с. 132].
Право на недоторканність житла узгоджується з Міжнародним пактом про громадянські і політичні права, за яким ніхто не може безпідставно або незаконно посягати на недоторканність житла (ст. 17). Недоторканність житла є одним із проявів недоторканності особистого життя. Поняття житла у даному разі підлягає широкому тлумаченню. Під житлом слід розуміти не тільки відповідну кімнату, квартиру, жилий будинок, а й усі допоміжні приміщення, якими користуються у повсякденному житті. Принцип недоторканності житла поширюється не тільки на місце постійного проживання особи, а й на місця її тимчасового мешкання у готелях, санаторіях, будинках відпочинку тощо [6, с. 275].
Конституція захищає власника житла від незаконних вторгнень, обшуків та інших посягань з боку службових осіб та окремих громадян.
Стаття 30 Конституції передбачає, що не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду або обшуку інакше, як за вмотивованим рішенням суду. У рішенні суду мають бути чітко визначені місце проведення обшуку або огляду, а також перелік осіб чи предметів, які підлягають розшукові чи арештові. При проведенні обшуку обов'язкова присутність понятих з числа незацікавлених у справі осіб, які мають засвідчити факти і результати проведення обшуку та огляду майна.
Правом на охорону житла користуються особи, які є його власниками, законними орендарями або які проживають за договором найму. При цьому житлом визнається і місце тимчасового перебування (готель, будинок-інтернат, гуртожиток, пансіонат). Недоторканність поширюється на особисті речі та папери, що виключає незаконні обшуки та вилучення документів. Але в житло можуть вселятися люди, які мають на це право, — такі дії не є порушенням недоторканності, навіть у випадках незгоди інших проживаючих.
Безперечно, у невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, що підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку [4, с. 83-84].
Недоторканність житла забезпечується системою особливих гарантій, переважно нормами адміністративного, кримінального і кримінально-процесуального права. За порушення цього права передбачена кримінальна відповідальність. Порядок, підстави, процедура обшуків та інші дії, причетні до сфери права недоторканності житла особи, визначені у ст. 177 Кримінально-процесуального кодексу України.
Конституція сприйняла положення ст. 12 Загальної декларації прав людини, яка проголосила, що ніхто не може зазнавати безпідставного посягання на таємницю його кореспонденції. В ній конкретизовано основні форми кореспонденції: телеграфна, листування, телефонні розмови та інша кореспонденція. Під визначення "інша кореспонденція" може бути віднесена, наприклад, електронна пошта. Таємниця кореспонденції належить до особистих таємниць людини.
Право таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, передбачене ст. 31 Конституції України, є важливою гарантією права на недоторканність приватного життя особи, її особистої та сімейної таємниці, але воно не може бути зведене тільки до неї. Вимога права про забезпечення таємниці повідомлень виходить за межі приватного життя і значною мірою поширюється на сферу службових або суспільних відносин.
На сьогодні зазначена гарантія передбачена чинним законодавством, гарантія цього права забезпечується переважно нормами адміністративного, кримінального і кримінально-процесуального права. Зокрема, ч. 2 ст. 14 Кримінально-процесуального кодексу України вказує, що особисте життя громадян, таємниця листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень охороняються законом. У ч. 3 цієї статті конкретизується, що обшук, виїмка, огляд приміщення у громадян, накладення арешту на кореспонденцію і виїмка її в поштово-телеграфних установах можуть провадитись тільки на підставі і в порядку, встановлених цим кодексом. Під час обшуку або виїмки, як передбачено у ст. 185 того ж кодексу, слідчий повинен вживати заходів до того, щоб не були розголошені виявлені при цьому обставини особистого життя обшукуваного та інших осіб, які проживають або тимчасово перебувають у цьому приміщенні.
А відповідно до ст. 187 КПК України накладення арешту на кореспонденцію і виїмка її в поштово-телеграфних установах може провадитися тільки з санкції прокурора або його заступника чи за постановою суду. З метою запобігання розголошенню у судовому розгляді справи відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, ст. 20 Кримінально-процесуального кодексу України передбачає можливість проведення закритого судового розгляду.
Оскільки відповідно до Конституції винятки з таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції можуть встановлюватись лише судом, ця вимога має знайти своє відтворення в усіх законодавчих актах, які торкаються проблем таємниці кореспонденції.
3. Національна приналежність
Юридичним закріпленням положення національних меншин в Україні у суспільстві, є їх конституційне-правовий статус. У структурі цього статусу можна виділити такі елементи, як: права та свободи; законні інтереси; правосуб'єктність; громадянство; юридичну відповідальність; правові принципи тощо. Ці елементи визнані Конституцією та діючим законодавством України.
Права і свободи національних меншин в Україні є основним елементом, ядром їх правового статусу. Вони є однією з вищих культурних цінностей, оскільки ставлять особистість у центр усіх процесів суспільного розвитку, визначають її свободу і рівноправність. Слід визначити, що національні меншини України є елементом суспільного ладу, а отже, і прямо чи опосередковано елементом всіх його систем: політичної, економічної, соціальної, екологічної, культурної, духовної та інших.
Національними меншинами України слід вважати громадян України, які проживають на території України і які не є етнічними українцями та за чисельністю з ними знаходяться в меншості, відрізняючись від етнічних українців своєю мовою, культурою і традиціями, виявляючи національне самоусвідомлення та спільність між собою [3, с. 60].
Конституцією вперше в історії України на конституційному рівні визначено термін «національні меншини», а також визначені норми права, які закріплюють права та свободи національних меншин на рівні з громадянами України.
В ст. 11 Конституції проголошено, що "держава сприяє розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України", тобто визначаються характер та мета політики держави щодо корінних народів і національних меншин. Визначення напрямків політики держави щодо цих груп є більш конкретним і чітким. Мова йде про сприяння з боку держави розвиткові їх "етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності". Ці конституційні положення підводять найбільш авторитетну правову базу під ті заходи законодавчого та виконавчого характеру, які проводяться в Україні.
Більш того, конституційно закріплено, що права корінних народів і національних меншин визначаються виключно законами України (п. 3 ч. 1 ст. 92 Конституції).
В п. 3 ст. 119 Конституція зобов’язує місцеві державні адміністрації в місцях компактного проживання корінних народів і національних меншин виконувати програми їх національно-культурного розвитку.
Розвиваючи демократичні здобутки, відображені в чинному законодавстві, Конституція сприйняла положення Декларації прав національностей України, де гарантувалося створення належних умов для розвитку всіх національних мов і культур, право вільного користування рідними мовами в усіх сферах суспільного життя, включаючи освіту, та Закону України "Про національні меншини в Україні", ст. 6 якого гарантує користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови представниками національних меншин у державних навчальних закладах або через національні культурні товариства. Тобто Конституцією встановлено положення (ст. 53), яке можна розцінити більш демократичним у порівнянні з міжнародно-правовими угодами, що здебільшого містять тільки вимоги щодо забезпечення права національних меншин використовувати свою мову в приватному житті [11, с. 164-165].
Національні меншини як громадяни України відповідно до Конституції мають права на життя, фізичну недоторканність, вибір місця проживання, безпечне природне середовище, житло, а також належний рівень матеріального забезпечення, власність на предмети споживання, медичне обслуговування та інші види соціального забезпечення. Особисті права національних меншин означають можливості збереження, розвитку і захисту морально-психологічної індивідуальності, світогляду та їх духовності. Національні меншини мають право на національне прізвище, ім'я та по батькові, честь і гідність, свободу совісті, віросповідання та їх прояву і поширення.
Політичні права національних меншин України зв'язані з володінням громадянством держави і на відміну від особистих прав, адресованих у Конституції кожному, належать тільки громадянам. Ці права дають можливість національним меншинам України як суб'єктам конституційного права: по-перше, брати участь в управлінні державними справами, всеукраїнському та місцевому референдумах, вільно обирати і бути обраними; по-друге, право збиратись мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи й демонстрації; по-третє, право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатись до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів; по-четверте, право на свободу пересування, вибору місця проживання та вільного залишення України; по-п'яте - право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації, а також право на інформацію. Політичні права та свободи національних меншин як громадян України закріплені в Конституції України (статті 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 40) [3, с. 61-62].
Тому як для громадян України, так і для національних меншин властива система прав та свобод, яка закріплена в Конституції України та в інших нормативно-правових актах.
Висновки
Природні права й свободи складають першооснову правового статусу людини і громадянина. Більшість із них мають абсолютний характер, тобто є не тільки не відчужуваними, а й не підлягають обмеженню. Ця група прав і свобод громадян забезпечує недопустимість посягання державних органів, громадських організацій, службових осіб на життя, здоров'я, свободу, честь і гідність людини та недопустимість свавільного позбавлення її життя.
Встановлюючи межі й правила зовнішнього втручання в особисте життя людини, держава дбає про порядок, заснований на суворому додержанні законів, норм моралі, правил співжиття. Водночас держава не відмовляється від тих чи інших заходів примусу щодо осіб, які порушують закони, норми моралі і принципи демократичного суспільства.
Серед досить численних громадянських прав і свобод умовно можна виділити дві основні групи: права і свободи, які захищають людину від свавілля з боку інших осіб, та права і свободи, які захищають людину від свавілля з боку держави.
Перша група громадянських прав і свобод незначна, причому деякі з них містять юридичні гарантії від свавілля як з боку окремих осіб, так і держави водночас. До них належать: право людини на життя і повагу до її гідності; право на свободу і особисту недоторканність; право чинити опір насильству. Згідно з ідеями "правової держави" і "панування права", держава не тільки зобов'язана виконувати свої власні закони, а й не може допускати будь-яких актів свавілля відносно своїх громадян.
Ці ідеї втілені в конституційному праві, яке встановлює численні юридичні гарантії, що захищають особу від свавілля з боку держави та її органів. Передбачені гарантії реалізовуються у таких правах і свободах, як недоторканність житла, таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, невтручання у сімейне й особисте життя тощо.
Як для громадян України, так і для національних меншин властива система прав та свобод, яка закріплена в Конституції України та в інших нормативно-правових актах. Слід визначити, що національні меншини України є елементом суспільного ладу, а отже, і прямо чи опосередковано елементом всіх його систем: політичної, економічної, соціальної, екологічної, культурної, духовної та інших.
Конституцією вперше в історії України на конституційному рівні визначено термін «національні меншини», а також визначені норми права, які закріплюють права та свободи національних меншин на рівні з громадянами України.
Питання прав і свобод людини і громадянина на сьогодні є найважливішою проблемою внутрішньої та зовнішньої політики усіх держав світової співдружності. Саме стан справ у сфері забезпечення прав і свобод особи, їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави і суспільства в цілому.
Використана література
Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996.— № 30. — ст. 140.
Антонюк З., Маринович М. Щодо питання прав людини в Україні // Право України. - 1995. - № 2. - С. 44-48.
Биков О.М. Конституційно-правовий статус національних меншин в Україні: Монографія. — К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. — 354 с.
Коментар до Конституції України. — 2-е видання, виправлене і
доповнене. — К., 1998. — 411 с.
Конституційне право України / За ред. В.Я. Тація, В.Ф. Погорілка,
Ю.М. Тодики. — К.: Український центр правничих студій, 1999. — 376 с.
Конституційне право України: Підручник / За ред. доктора юрид. наук, проф. В.Ф. Погорілка. — К.: Наукова думка, 1999. — 734 с.
Кравченко В.В. Конституційне право України: Навч. посібник. – К.: Атіка, 2000. — 312 с.
Луняк М.О. Конституційне право України, лекційний курс та навчально-методичні матеріали. — Ніжин, 2001 р. — 374 с. 102
Мучник А.Г. Комментарий к Конституции Украины. — К., Парламентское издательство, 2000. — 376 с.
Погорілко В.Ф., Головченко В.В., Сірий М.І. Права та свободи людини і громадянина в Україні. - К.: Ін Юре, 1997.
Фрицький О.Ф. Конституційне право України: Підручник. — К.: Юрінком Інтер, 2002. — 536 с.
на тему:
"Конституційні права"
Зміст
ВСТУП
Ядром, системоутворюючим елементом правового статусу людини і громадянина є права, свободи і обов’язки людини і громадянина. В правах, свободах і обов’язках не лише фіксуються стандарти поведінки, які вважаються обов’язковими, корисними, доцільними для нормальної життєдіяльності суспільства, але й розкриваються основні принципи взаємовідносин держави і особи.
Права людини — це її соціальна спроможність вільно діяти, самостійно обирати вид та міру своєї поведінки з метою задоволення різнобічних матеріальних та духовних потреб людини шляхом користування певними соціальними благами в межах, визначених законодавчими актами.
Теорія права і правова практика розрізняють поняття "права людини" і "права громадянина". У першому випадку мова йде про права, пов'язані з самою людською істотою, її існуванням і розвитком. Людина як суб'єкт прав і свобод тут виступає переважно як фізична особа. Природні (особисті) права і свободи людини надаються їй з народженням, а не державою, яка залежно від ступеня демократичності, може закріпити ці права в Основному законі або ні. Конституція України у ст. 3 визнає і гарантує, перш за все, саме природні права людини. Одним з найголовніших природних прав людини є право на життя, проголошене у с. 27 Конституції України.
Що ж до прав громадянина, то вони зумовлені сферою відносин людини із суспільством, державою, їх інституціями. Основу цього виду прав становить належність людини до держави, громадянином якої вона є.
Права людини порівняно з правами громадянина пріоритетні.
Головною метою даної роботи є розгляд окремих прав та свобод людини та громадянина, які закріплені в Конституції України.
1. Cвобода думки і слова
Право людини на свободу слова — це найважливіші невід’ємні якості людини, нематеріальні основи її вчинків і дій. Це підтверджує відомий філософський вислів: „якщо я думаю, це означає, що я існую”. Свобода слова тісно пов’язана з демократією: брак її чи заборона означає не існування чи обмеженість демократичності держави й суспільного життя [5, с. 132].
Право на свободу думки і слова (ст. 34 Конституції України) є одним із найсуттєвіших проявів демократії. Відомо, до яких методів утиску вдавалися і вдаються тоталітарні, антидемократичні режими у різних країнах світу, щоб обмежити свободу думки і слова. Свобода думки і слова, як одне з фундаментальних прав людини, закріплене у значній кількості міжнародних документів.
Ці конституційні положення відповідають Міжнародному пакту про громадянські і політичні права, де зазначено, що кожна людина має право на свободу думки, на безперешкодне дотримання своїх поглядів та на вільне вираження свого погляду (статті 18, 19). Останнє включає свободу шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження.
Кожна людина має право на свободу виявлення своїх поглядів, (п. 1 ст. 10 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини). Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання держави і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування радіо-, теле- або кінопідприємств [4, с. 90-91].
Слід зазначити, що свобода думки взагалі не може бути обмежена, оскільки заборонити можна лише висловлювання певних думок, їх оприлюднення, чого так боявся радянський режим, переслідуючи так званих інакомислячих.
Визнаючи право на свободу думки і слова, демократичні держави, в тому числі й Україна, обмежують його, забороняючи пропагувати погляди, що суперечать інтересам національної безпеки, територіальної цілісності держави, провокують заворушення чи злочини тощо [7, с. 82-83].
Стаття 34 Конституції тісно взаємодіє зі статтями 21, 23, 31, 32, 35. До того ж її можна розглядати як певний розвиток і конкретизацію положення ч. 3 ст. 15, що забороняє здійснення в Україні цензури. Вона гарантує духовну і творчу свободу, не обмежену ніякою обов'язковою ідеологією. Положення статті гарантують доступ до засобів масової інформації політичним партіям і рухам, громадським організаціям, профспілкам, кожній окремій людині. Ніхто не може бути примушений до зміни чи висловлювання своїх поглядів і переконань. Дана стаття вміщує вимоги щодо попереднього погодження повідомлень і матеріалів, які поширюються засобами масової інформації, та заборону поширення повідомлень і матеріалів з боку посадових осіб державних органів, підприємств, установ, організацій або об'єднань громадян, крім випадків, коли посадова особа є автором поширюваної інформації чи дала інтерв'ю.
Під інформацією законодавець розуміє документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. Існують різні види інформації, серед яких слід виділити такі: статистична, масова, про діяльність державних органів влади і місцевого самоврядування, правова, про особу, довідково-енциклопедичного характеру, соціологічна.
Свобода думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань лише тоді дістають право на існування, коли вони спираються на право вільно збирати, використовувати і поширювати інформацію в будь-який спосіб на свій вибір. Це право забезпечується розгалуженою й розвинутою в державі системою засобів масової інформації, в першу чергу вітчизняних, а також можливістю особи отримувати інформацію з різних джерел.
Враховуючи значення інформації в життєдіяльності суспільства, встановлюється певний режим доступу до неї - передбачений правовими нормами порядок одержання, використання, поширення і зберігання інформації. В цьому плані інформація поділяється на відкриту та з обмеженим доступом (остання поділяється на конфіденційну і таємну). Згідно з вимогою ст. 37 Закону України "Про інформацію" від 2 жовтня 1992 р. не підлягають обов’язковому наданню для ознайомлення за інформаційними запитами офіційні документи, що містять інформацію, визнану у встановленому порядку державною таємницею; конфіденційну; про оперативну і слідчу роботу органів прокуратури, МВС, СБУ, роботу органів дізнання та суду у тих випадках, коли її розголос може зашкодити оперативним заходам, розслідуванню чи дізнанню, порушити право людини на справедливий та об'єктивний судовий розгляд її справи, створити загрозу життю або здоров'ю будь-якої особи; інформацію, що стосується особистого життя громадян; документи, що становлять внутрівідомчу службову кореспонденцію, якщо вони пов'язані з розробкою напряму діяльності установи, з процесом прийняття рішень і передують їх прийняттю; інформацію, що не підлягає розголошенню згідно з іншими законодавчими актами; інформацію фінансових установ, підготовлену для контрольно-фінансових відомств.
Користування правом свободи шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї накладає особливі обов'язки і особливу відповідальність, пов'язані з деякими конституційними обмеженнями, які необхідні (ч. 3 ст. 34) [9, с. 91-92]. Так, зокрема, Кримінальний кодекс встановлює відповідальність за розголошення відомостей, які відповідно до Закону України "Про державну таємницю" від 21 січня 1994 р. становлять державну таємницю, особою, якій ці відомості були довірені або стали відомі по службі чи роботі.
2. Право на особисте (приватне) життя
Сфера особистого життя людини і власне відносини між людьми лише незначною мірою регулюються нормами права. Поведінка людей у цій сфері визначається головним чином особливостями їхньої психології та існуючими в суспільстві нормами моралі. Це зумовлено не тільки труднощами формалізації в нормах права міжособистісних відносин, які будуються на почуттях дружби, любові, поваги чи презирства тощо, а й тим, що за своєю природою людина, крім публічно значущої діяльності (державна служба, участь у політичному житті тощо), існує як індивід, якому необхідна визначена незалежність від суспільства, держави, інших людей. [2, с. 44-45]
Однією з гарантій такої незалежності і є передбачене ст.32 Конституції України право на невтручання у сімейне й особисте життя, крім випадків, передбачених Конституцією.
Винятковий характер такого захисту зумовлений повагою до людини як найбільшої соціальної цінності, що панує у демократичних державах. Кожна людина унікальна, індивідуальна, є суб'єктом безлічі неформальних зв'язків, носієм приватних інтересів, яга є її особистою справою [4, с. 94-95].
Гарантуючи невтручання в особисте й сімейне життя особи, держава забезпечує тим самим можливість з боку кожного контролювати інформацію про себе, про свою родину, припинити розголос небажаної інформації. Тобто у сфері особистого життя відносини між людьми та державою будуються на принципах моральності. Гарантія невтручання в особисте і сімейне життя - це гарантія на особисту і сімейну таємницю, на забезпечення можливості перебувати у стані відносної незалежності від держави й суспільства. Посилання на те, що держава гарантує невтручання в особисте і сімейне життя особи крім випадків, передбачених Конституцією України, цілком виправдане [11, с. 164-165]. Виняток може мати місце лише тоді, коли поведінка особи суперечить за кону і громадській моралі, прикладом чого може бути систематичне здійснення у сім'ї насильства над дитиною, її експлуатація (ст. 52).
Стаття 32 Конституції складається з чотирьох частин, які зорієнтовані на конституційне врегулювання різних життєвих ситуацій, пов'язаних із захистом особистого і сімейного життя людини. Вона забороняє збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди; проголошує право кожного громадянина ознайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах та організаціях з відомостями про себе; гарантує судовий захист права на спростування недостовірної інформації про себе і членів своєї сім'ї.
Поняття інформації про особу - це сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про неї. Основними даними про особу є: національність, освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров'я, а також адреса, дата і місце народження.
Конфіденційна інформація за своїм правовим режимом - це інформація з обмеженим доступом, що містить відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб. Кожен, хто володіє інформацією професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого характеру, одержаною на власні кошти, або такою, що є предметом його професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного, особистого та сімейного інтересу, і при цьому не порушує передбаченої законом таємниці, самостійно визначає режим доступу до неї. Тому обмеження щодо збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу (без її згоди), про які йдеться у ч. 2 ст. 32 Конституції, слушні, адже йдеться про права особи, можливі подробиці її інтимного життя, інформацію, розголошення якої може негативно вплинути на спосіб існування людини, її родинний стан та багато інших чинників. Тільки згода самої особи дає можливість розпоряджатися інформацією про неї, за винятком випадків збирання інформації при проведенні слідства, дізнання та оперативно-розшукових заходів [10, с. 23-24].
Серед конфіденційної інформації особливе значення має інформація професійного характеру. В чинному законодавстві передбачені суворі обмеження, що стосуються цієї інформації та засобів її розголошення.
Наприклад, у ст. 40 Основ законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р. зазначено, що медичні працівники та інші особи, яким у зв'язку з виконанням професійних або службових обов'язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків. У ст. 8 Закону України "Про нотаріат" від 2 вересня 1993 р. обумовлено, що нотаріуси та інші посадові особи, які вчиняють нотаріальні дії, зобов'язані дотримуватися таємниці цих дій. Обов'язок додержання таємниці вчинюваних нотаріальних дій поширюється також на осіб, яким про ці дії стало відомо у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків. Довідки про вчинені нотаріальні дії та документи видаються лише на письмову вимогу суду, арбітражного суду, прокуратури, органів дізнання і слідства у зв'язку з кримінальними, цивільними або господарськими справами. Професійними таємницями вважаються також таємниці: сповіді, довіреної священнослужителю; судового захисту; попереднього слідства; усиновлення та інше.
Конституція передбачає право кожного громадянина на ознайомлення з інформацією про себе, яке пов'язане з діяльністю не тільки органів державної влади, місцевого самоврядування, а й установ і організацій всіх форм власності. Відповідно до ст. 31 Закону України "Про інформацію" від 2 жовтня 1992 р. громадяни мають право доступу до інформації про них, заперечувати її правильність, повноту, доречність тощо. Органи державної влади, місцевого самоврядування, установи і організації, які мають інформацію про громадян, зобов'язані надавати її безпосередньо і безкоштовно на вимогу осіб, яких вона стосується, крім випадків, передбачених законом, а також вживати заходів щодо запобігання несанкціонованому доступу до неї [8, с. 101-102].
Відмова в доступі до такої інформації або приховування її, незаконне збирання, використання, зберігання чи її поширення можуть бути оскаржені до суду. Гарантія на судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію та вимагати вилучення будь-якої інформації підкріплюється вимогами ст. 49 Закону України "Про інформацію". Право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої інформації, міститься у статтях 440 і 440 Цивільного кодексу.
Право на недоторканність житла (ст. 30 Конституції України) є складовою частиною прав людини, пов’язаних з її свободою, гідністю, невтручанням в особисте і сімейне життя. Загальновідомою є англійська сентенція „Мій дім – моя фортеця”, що відображає право людини вільно володіти житлом та його недоторканністю. [5, с. 132].
Право на недоторканність житла узгоджується з Міжнародним пактом про громадянські і політичні права, за яким ніхто не може безпідставно або незаконно посягати на недоторканність житла (ст. 17). Недоторканність житла є одним із проявів недоторканності особистого життя. Поняття житла у даному разі підлягає широкому тлумаченню. Під житлом слід розуміти не тільки відповідну кімнату, квартиру, жилий будинок, а й усі допоміжні приміщення, якими користуються у повсякденному житті. Принцип недоторканності житла поширюється не тільки на місце постійного проживання особи, а й на місця її тимчасового мешкання у готелях, санаторіях, будинках відпочинку тощо [6, с. 275].
Конституція захищає власника житла від незаконних вторгнень, обшуків та інших посягань з боку службових осіб та окремих громадян.
Стаття 30 Конституції передбачає, що не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду або обшуку інакше, як за вмотивованим рішенням суду. У рішенні суду мають бути чітко визначені місце проведення обшуку або огляду, а також перелік осіб чи предметів, які підлягають розшукові чи арештові. При проведенні обшуку обов'язкова присутність понятих з числа незацікавлених у справі осіб, які мають засвідчити факти і результати проведення обшуку та огляду майна.
Правом на охорону житла користуються особи, які є його власниками, законними орендарями або які проживають за договором найму. При цьому житлом визнається і місце тимчасового перебування (готель, будинок-інтернат, гуртожиток, пансіонат). Недоторканність поширюється на особисті речі та папери, що виключає незаконні обшуки та вилучення документів. Але в житло можуть вселятися люди, які мають на це право, — такі дії не є порушенням недоторканності, навіть у випадках незгоди інших проживаючих.
Безперечно, у невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, що підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку [4, с. 83-84].
Недоторканність житла забезпечується системою особливих гарантій, переважно нормами адміністративного, кримінального і кримінально-процесуального права. За порушення цього права передбачена кримінальна відповідальність. Порядок, підстави, процедура обшуків та інші дії, причетні до сфери права недоторканності житла особи, визначені у ст. 177 Кримінально-процесуального кодексу України.
Конституція сприйняла положення ст. 12 Загальної декларації прав людини, яка проголосила, що ніхто не може зазнавати безпідставного посягання на таємницю його кореспонденції. В ній конкретизовано основні форми кореспонденції: телеграфна, листування, телефонні розмови та інша кореспонденція. Під визначення "інша кореспонденція" може бути віднесена, наприклад, електронна пошта. Таємниця кореспонденції належить до особистих таємниць людини.
Право таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, передбачене ст. 31 Конституції України, є важливою гарантією права на недоторканність приватного життя особи, її особистої та сімейної таємниці, але воно не може бути зведене тільки до неї. Вимога права про забезпечення таємниці повідомлень виходить за межі приватного життя і значною мірою поширюється на сферу службових або суспільних відносин.
На сьогодні зазначена гарантія передбачена чинним законодавством, гарантія цього права забезпечується переважно нормами адміністративного, кримінального і кримінально-процесуального права. Зокрема, ч. 2 ст. 14 Кримінально-процесуального кодексу України вказує, що особисте життя громадян, таємниця листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень охороняються законом. У ч. 3 цієї статті конкретизується, що обшук, виїмка, огляд приміщення у громадян, накладення арешту на кореспонденцію і виїмка її в поштово-телеграфних установах можуть провадитись тільки на підставі і в порядку, встановлених цим кодексом. Під час обшуку або виїмки, як передбачено у ст. 185 того ж кодексу, слідчий повинен вживати заходів до того, щоб не були розголошені виявлені при цьому обставини особистого життя обшукуваного та інших осіб, які проживають або тимчасово перебувають у цьому приміщенні.
А відповідно до ст. 187 КПК України накладення арешту на кореспонденцію і виїмка її в поштово-телеграфних установах може провадитися тільки з санкції прокурора або його заступника чи за постановою суду. З метою запобігання розголошенню у судовому розгляді справи відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, ст. 20 Кримінально-процесуального кодексу України передбачає можливість проведення закритого судового розгляду.
Оскільки відповідно до Конституції винятки з таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції можуть встановлюватись лише судом, ця вимога має знайти своє відтворення в усіх законодавчих актах, які торкаються проблем таємниці кореспонденції.
3. Національна приналежність
Юридичним закріпленням положення національних меншин в Україні у суспільстві, є їх конституційне-правовий статус. У структурі цього статусу можна виділити такі елементи, як: права та свободи; законні інтереси; правосуб'єктність; громадянство; юридичну відповідальність; правові принципи тощо. Ці елементи визнані Конституцією та діючим законодавством України.
Права і свободи національних меншин в Україні є основним елементом, ядром їх правового статусу. Вони є однією з вищих культурних цінностей, оскільки ставлять особистість у центр усіх процесів суспільного розвитку, визначають її свободу і рівноправність. Слід визначити, що національні меншини України є елементом суспільного ладу, а отже, і прямо чи опосередковано елементом всіх його систем: політичної, економічної, соціальної, екологічної, культурної, духовної та інших.
Національними меншинами України слід вважати громадян України, які проживають на території України і які не є етнічними українцями та за чисельністю з ними знаходяться в меншості, відрізняючись від етнічних українців своєю мовою, культурою і традиціями, виявляючи національне самоусвідомлення та спільність між собою [3, с. 60].
Конституцією вперше в історії України на конституційному рівні визначено термін «національні меншини», а також визначені норми права, які закріплюють права та свободи національних меншин на рівні з громадянами України.
В ст. 11 Конституції проголошено, що "держава сприяє розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України", тобто визначаються характер та мета політики держави щодо корінних народів і національних меншин. Визначення напрямків політики держави щодо цих груп є більш конкретним і чітким. Мова йде про сприяння з боку держави розвиткові їх "етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності". Ці конституційні положення підводять найбільш авторитетну правову базу під ті заходи законодавчого та виконавчого характеру, які проводяться в Україні.
Більш того, конституційно закріплено, що права корінних народів і національних меншин визначаються виключно законами України (п. 3 ч. 1 ст. 92 Конституції).
В п. 3 ст. 119 Конституція зобов’язує місцеві державні адміністрації в місцях компактного проживання корінних народів і національних меншин виконувати програми їх національно-культурного розвитку.
Розвиваючи демократичні здобутки, відображені в чинному законодавстві, Конституція сприйняла положення Декларації прав національностей України, де гарантувалося створення належних умов для розвитку всіх національних мов і культур, право вільного користування рідними мовами в усіх сферах суспільного життя, включаючи освіту, та Закону України "Про національні меншини в Україні", ст. 6 якого гарантує користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови представниками національних меншин у державних навчальних закладах або через національні культурні товариства. Тобто Конституцією встановлено положення (ст. 53), яке можна розцінити більш демократичним у порівнянні з міжнародно-правовими угодами, що здебільшого містять тільки вимоги щодо забезпечення права національних меншин використовувати свою мову в приватному житті [11, с. 164-165].
Національні меншини як громадяни України відповідно до Конституції мають права на життя, фізичну недоторканність, вибір місця проживання, безпечне природне середовище, житло, а також належний рівень матеріального забезпечення, власність на предмети споживання, медичне обслуговування та інші види соціального забезпечення. Особисті права національних меншин означають можливості збереження, розвитку і захисту морально-психологічної індивідуальності, світогляду та їх духовності. Національні меншини мають право на національне прізвище, ім'я та по батькові, честь і гідність, свободу совісті, віросповідання та їх прояву і поширення.
Політичні права національних меншин України зв'язані з володінням громадянством держави і на відміну від особистих прав, адресованих у Конституції кожному, належать тільки громадянам. Ці права дають можливість національним меншинам України як суб'єктам конституційного права: по-перше, брати участь в управлінні державними справами, всеукраїнському та місцевому референдумах, вільно обирати і бути обраними; по-друге, право збиратись мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи й демонстрації; по-третє, право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатись до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів; по-четверте, право на свободу пересування, вибору місця проживання та вільного залишення України; по-п'яте - право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації, а також право на інформацію. Політичні права та свободи національних меншин як громадян України закріплені в Конституції України (статті 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 40) [3, с. 61-62].
Тому як для громадян України, так і для національних меншин властива система прав та свобод, яка закріплена в Конституції України та в інших нормативно-правових актах.
Висновки
Природні права й свободи складають першооснову правового статусу людини і громадянина. Більшість із них мають абсолютний характер, тобто є не тільки не відчужуваними, а й не підлягають обмеженню. Ця група прав і свобод громадян забезпечує недопустимість посягання державних органів, громадських організацій, службових осіб на життя, здоров'я, свободу, честь і гідність людини та недопустимість свавільного позбавлення її життя.
Встановлюючи межі й правила зовнішнього втручання в особисте життя людини, держава дбає про порядок, заснований на суворому додержанні законів, норм моралі, правил співжиття. Водночас держава не відмовляється від тих чи інших заходів примусу щодо осіб, які порушують закони, норми моралі і принципи демократичного суспільства.
Серед досить численних громадянських прав і свобод умовно можна виділити дві основні групи: права і свободи, які захищають людину від свавілля з боку інших осіб, та права і свободи, які захищають людину від свавілля з боку держави.
Перша група громадянських прав і свобод незначна, причому деякі з них містять юридичні гарантії від свавілля як з боку окремих осіб, так і держави водночас. До них належать: право людини на життя і повагу до її гідності; право на свободу і особисту недоторканність; право чинити опір насильству. Згідно з ідеями "правової держави" і "панування права", держава не тільки зобов'язана виконувати свої власні закони, а й не може допускати будь-яких актів свавілля відносно своїх громадян.
Ці ідеї втілені в конституційному праві, яке встановлює численні юридичні гарантії, що захищають особу від свавілля з боку держави та її органів. Передбачені гарантії реалізовуються у таких правах і свободах, як недоторканність житла, таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, невтручання у сімейне й особисте життя тощо.
Як для громадян України, так і для національних меншин властива система прав та свобод, яка закріплена в Конституції України та в інших нормативно-правових актах. Слід визначити, що національні меншини України є елементом суспільного ладу, а отже, і прямо чи опосередковано елементом всіх його систем: політичної, економічної, соціальної, екологічної, культурної, духовної та інших.
Конституцією вперше в історії України на конституційному рівні визначено термін «національні меншини», а також визначені норми права, які закріплюють права та свободи національних меншин на рівні з громадянами України.
Питання прав і свобод людини і громадянина на сьогодні є найважливішою проблемою внутрішньої та зовнішньої політики усіх держав світової співдружності. Саме стан справ у сфері забезпечення прав і свобод особи, їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави і суспільства в цілому.
Використана література
Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996.— № 30. — ст. 140.
Антонюк З., Маринович М. Щодо питання прав людини в Україні // Право України. - 1995. - № 2. - С. 44-48.
Биков О.М. Конституційно-правовий статус національних меншин в Україні: Монографія. — К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. — 354 с.
Коментар до Конституції України. — 2-е видання, виправлене і
доповнене. — К., 1998. — 411 с.
Конституційне право України / За ред. В.Я. Тація, В.Ф. Погорілка,
Ю.М. Тодики. — К.: Український центр правничих студій, 1999. — 376 с.
Конституційне право України: Підручник / За ред. доктора юрид. наук, проф. В.Ф. Погорілка. — К.: Наукова думка, 1999. — 734 с.
Кравченко В.В. Конституційне право України: Навч. посібник. – К.: Атіка, 2000. — 312 с.
Луняк М.О. Конституційне право України, лекційний курс та навчально-методичні матеріали. — Ніжин, 2001 р. — 374 с. 102
Мучник А.Г. Комментарий к Конституции Украины. — К., Парламентское издательство, 2000. — 376 с.
Погорілко В.Ф., Головченко В.В., Сірий М.І. Права та свободи людини і громадянина в Україні. - К.: Ін Юре, 1997.
Фрицький О.Ф. Конституційне право України: Підручник. — К.: Юрінком Інтер, 2002. — 536 с.