Поняття кримінально-виконавчого права, його предмет та місце в системі права України
ПЛАН
1. Поняття кримінально-виконавчого права, його предмет та місце в системі права України
2. Поняття та види класифікації засуджених до позбавлення волі
3. Порядок і умови виконання покарання у вигляді штрафу
Використана література
1. Поняття кримінально-виконавчого права, його предмет та місце в системі права України
Кожна галузь права, у тому числі і кримінально-виконавче право, закріплює у своїх інститутах і нормах цілі, принципи, стратегію, напрям-ки, основні засоби і методи політики держави в тій чи іншій сфері. Відповідно і кримінально-виконавче право закріплює у своїх нормах основні положення політики держави у сфері виконання покарань. Разом із тим кримінально-виконавче право не є пасивним реєстратором держав-ної політики. Воно має свої власні непорушні базові положення, на які не може і не повинна впливати політика. Стверджувати так дозволяє закріплений уст. 8 Конституції України принцип верховенства права.
Кримінально-виконавче право є сукупністю забезпечених силою державного примусу загальнообов'язкових норм, що регламентують діяльність органів та установ виконання покарань, визначають порядок виконання й умови відбування покарань, регулюють правовідносини, що виникають у сфері виконання покарань.
Поняття кримінально-виконавчого права і кримінально-виконав-чого законодавства не збігаються, тому що хоча КВК України і є фор-мою кримінально-виконавчого права, але не єдиною. Норми криміна-льно-виконавчого права містяться не тільки у кримінально-виконавчо-му законодавстві, але й в інших галузях законодавства, наприклад, у законах про вибори, у пенсійному законодавстві і т. ін.
Кримінально-виконавче право являє собою самостійну галузь пра-ва, що характеризується власним предметом і методом правового регу-лювання, а також системою норм. Разом із тим норми кримінально-виконавчого права є похідними від норм кримінального права; визна-чаючи процедуру виконання-відбування покарань, вони виконують допоміжну роль у реалізації інституту покарання, визначену матеріаль-ними кримінально-правовими нормами. Це означає що поняття пока-рання, його цілі, види покарань, які визначені у КК України, мають вирішальне значення для визначення предмета правового регулюван-ня кримінально-виконавчого права.
Предмет кримінально-виконавчого законодавства входить у предмет правового регулювання кримінально-виконавчого права як галузі права. Предметом регулювання кримінально-виконавчого права й законодав-ства насамперед є діяльність органів і установ виконання покарань. Це випливає з п. 14 ст. 92 Конституції України. Крім того, ч. 1 ст. 1 КВК уточ-нює: «Кримінально-виконавче законодавство України регламентує поря-док і умови виконання та відбування кримінальних покарань».
Відповідно до ч. 2 ст. 1 КВК кримінально-виконавче законодавст-во України визначає:
- принципи виконання кримінальних покарань;
- правовий статус засуджених;
- гарантії захисту їхніх прав, законних інтересів та обов'язків;
- порядок застосування до них заходів впливу з метою виправлен-ня і профілактики асоціальної поведінки;
- систему органів і установ виконання покарань, їх функцій та по-рядок діяльності;
- підстави й порядок звільнення від відбування покарання;
- регламентує порядок і умови виконання та відбування криміна-льних покарань;
- крім того, вказує на те, хто може здійснювати нагляд і контроль
за виконанням кримінальних покарань; називає форми участі громадсь-кості у виправленні і ресоціалізації засуджених.
2. Поняття та види класифікації засуджених до позбавлення волі
З метою диференційованого підходу до виконання пока-рання в теорії кримінального і кримінально-виконавчого права досить чітко розроблена й закріплена в нормах законо-давства класифікація засуджених до позбавлення волі. Вона створює не тільки необхідні умови для диференціації вико-нання покарання, а й значною мірою впливає на формування системи установ виконання покарань, забезпечує ізоляцію один від другого різних за ступенем суспільної небезпеки і ха-рактеру поведінки засуджених. Крім того, вона створює умо-ви для індивідуалізації виконання покарання. Згідно зі ст. 67 Мінімальних стандартних правил поводження із в'язнями ме-тою класифікації є:
- відокремлення ув'язнених від тих, хто в силу свого зло-чинного минулого чи негативних рис характеру загрожує не-гативним впливом на них;
- поділ ув'язнених на категорії, що полегшує роботу з ними, з метою повернення їх до життя в суспільстві.
Система класифікації засуджених до позбавлення волі тіс-но пов'язана з класифікацією злочинів у кримінальному пра-ві. Остання певною мірою визначає класифікацію засудже-них. В цьому полягає єдність і взаємозалежність вказаних ін-ститутів з точки зору оцінки характеру і ступеню суспільної небезпеки злочинів при призначенні і виконанні покарання.
Класифікація засуджених до позбавлення волі - суміжний ін-ститут кримінального і кримінально-виконавчого права. При цьому в кримінально-виконавчому законодавстві дістають розвиток положення кримінального закону.
Критеріями в класифікації засуджених до позбавлення во-лі є: вік; стать; тяжкість вчиненого злочину; строк призна-ченого покарання; форма вини; факт відбування в минулому покарання у вигляді позбавлення волі; визнання засудженого особливо небезпечним рецидивістом; робота в правоохорон-них органах до засудження; громадянство.
Що ж таке класифікація? Із сказаного випливає, що кла-сифікація засуджених є розподіл їх на більш-менш однорідні групи відповідно до специфічних ознак (критеріїв) залежно від характеру і ступеня суспільної небезпеки вчиненого зло-чину, минулих судимостей, статі і віку з метою диференціації та індивідуалізації виконання покарань.
Розрізнюють 4 види критеріїв класифікації засуджених: фізіологічні; юридичні; педагогічні; психологічні.
До фізіологічних критеріїв класифікації засуджених від-носяться стать, вік, стан здоров’я. За статтю засуджені класи-фікуються на чоловіків та жінок. За віком - на дорослих та неповнолітніх.
За станом здоров’я - на працездатних, непрацездатних і хворих тяжким або хронічним захворюванням.
До юридичних критеріїв відносяться тяжкість вчиненого злочину, особа засудженого і форма вини. За тяжкістю вчи-неного злочину розрізняють три категорії засуджених: які вчи-нили особливо небезпечні злочини проти держави, які вчинили тяжкі злочини, і вчинили злочини, що не є тяжкими.
За особою засудженого - особи, які відбувають покаран-ня у місцях позбавлення волі вперше, які відбували покаран-ня раніше, особливо небезпечні рецидивісти, особи, яким вища міра покарання в порядку амністії або помилування за-мінена позбавленням волі. За формою вини засуджені класи-фікуються на таких, які вчинили злочин навмисно або з необережності.
До педагогічних критеріїв класифікації засуджених відно-сяться ступінь виправлення або ступінь педагогічної занедба-ності. За ступенем виправленості засуджені поділяються на тих, які стали на шлях виправлення, і на осіб, які довели своє виправлення. За ступенем педагогічної занедбаності класи-фікація засуджених здійснюється на осіб, які не стали на шлях виправлення, порушників режиму, злісних порушників режиму.
До психологічних критеріїв класифікації засуджених на-лежать тип особи і психічне ставлення до злочину, тобто ви-знання чи невизнання нею своєї вини у вчиненому злочині.
За типом засуджені особи класифікуються за загальними психологічними ознаками - холерики, флегматики, сангвіні-ки, меланхоліки.
Вид колонії, в якій засуджені до позбавлення волі відбувають покарання, визначається Державним департаментом України з питань виконання покарань на підставі вказаних критеріїв і відповідно до закону,
Відповідно до фізіологічних критеріїв суд визначає строк відбування по-карання, виходячи з того, що неповнолітні відбувають пока-рання у виховних колоніях, дорослі - у виправних колоніях. При цьому неповнолітнім не може бути визначене покарання понад 10 років. Враховуючи стан здоров’я, суд може знизити строк покарання.
Під час відбуття покарання засуджені можуть піддава-тися різноманітним захворюванням, у т. ч. тяжким, хроніч-ним і душевним, у зв’язку з чим:
- стан здоров'я засуджених враховується адміністрацією при залученні їх до праці; хворі тяжкими, хронічними або ду-шевними хворобами направляються, як правило, в спеціальні лікарні, в окремих випадках, за поданням адміністрації уста-нови, суд може звільнити хворого від відбування покарання достроково;
- особи, які захворіли під час відбуття покарання хроніч-ною душевною хворобою, звільняються від покарання або на-правляються в спеціальні психіатричні лікарні закритого ти-пу. Згідно з кримінально-виконавчим законодавством, засуджені до позбавлення волі покарання відбувають залежно від юридич-них і фізіологічних критеріїв у виховних установах, виправних уста-новах мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання, мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання, середнього рівня безпеки максимального рівня безпеки.
На підставі ст. 18 Кримінально-виконавчого кодексу у колоніях:
- мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання тримаються засуджені вперше до позбавлення волі за злочини, вчинені з необережності, злочини невеликої та середньої тяжкості, а також особи, переведені з колоній мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання і колоній середнього рівня безпеки в порядку, передбаченому Кримінально-виконавчим кодексом;
- мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання тримаються чоловіки, вперше засуджені до позбавлення волі за злочини невеликої та середньої тяжкості; жінки, засуджені за злочини невеликої та середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі злочини.
У виправній колонії цього виду можуть відбувати покарання також засуджені, переведені з виховних колоній у порядку, встановленому статтею 147 Кримінально-виконавчого кодексу;
- середнього рівня безпеки тримаються жінки, засуджені до покарання у виді довічного позбавлення волі; жінки, яким покарання у виді смертної кари або довічного позбавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк в порядку помилування або амністії; чоловіки, вперше засуджені до позбавлення волі за тяжкі та особливо тяжкі злочини; чоловіки, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі; чоловіки, засуджені за вчинення умисного злочину середньої тяжкості в період відбування покарання у виді позбавлення волі; засуджені, переведені з колоній максимального рівня безпеки в порядку, передбаченому Кримінально-виконавчим кодексом;
- максимального рівня безпеки тримаються чоловіки, засуджені до покарання у виді довічного позбавлення волі; чоловіки, яким покарання у виді смертної кари замінено довічним позбавленням волі; чоловіки, яким покарання у виді смертної кари або довічного позбавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк у порядку помилування або амністії; чоловіки, засуджені за умисні особливо тяжкі злочини; чоловіки, засуджені за вчинення умисного тяжкого або особливо тяжкого злочину в період відбування покарання у виді позбавлення волі; чоловіки, переведені з колоній середнього рівня безпеки в порядку, передбаченому Кримінально-виконавчим кодексом.
Особи, засуджені до позбавлення волі, направляються для відбування покарання не пізніше десятиденного строку з дня набрання вироком законної сили або з дня надходження із суду розпорядження про виконання вироку, який набрав законної сили.
Засуджені направляються до місця відбування покарання і переміщуються в разі необхідності з одного місця відбування покарання в інше під вартою. Переміщення засуджених під вартою здійснюється з додержанням правил тримання: чоловіки окремо від жінок; неповнолітні - від дорослих; підслідні, які притягуються до кримінальної відповідальності по одній справі, - окремо між собою; засуджені до довічного позбавлення волі - окремо від інших категорій. Хворі на активну форму туберкульозу легенів, психічно хворі - окремо між собою і окремо від здорових, у разі потреби за висновком лікаря - в супроводі медичного працівника. При переміщенні засуджених під вартою їм забезпечуються необхідні побутові і санітарно-гігієнічні умови.
Порядок переміщення засуджених під вартою визначається нормативно-правовими актами Державного департаменту України з питань виконання покарань та Міністерства внутрішніх справ України відповідно до Кримінально-виконавчого кодексу.
Прийняття засуджених до виправних і виховних колоній проводиться адміністрацією колоній у порядку, встановленому нормативно-правовими актами Державного департаменту України з питань виконання покарань.
У колоніях встановлюється роздільне тримання: чоловіків і жінок, неповнолітніх і дорослих. Вперше засуджені до позбавлення волі тримаються окремо від тих, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі.
Ізольовано від інших засуджених, а також роздільно тримаються:
- засуджені до довічного позбавлення волі;
- засуджені, яким покарання у виді смертної кари замінено довічним позбавленням волі;
- засуджені, яким покарання у виді смертної кари або довічного позбавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк у порядку помилування або амністії.
Окремо тримаються чоловіки, вперше засуджені до позбавлення волі за злочини, вчинені з необережності. Окремо тримаються засуджені, які раніше працювали в суді, органах прокуратури, юстиції та правоохоронних органах.
Установлені Кримінально-виконавчим кодексом вимоги роздільного тримання засуджених не поширюються на лікувальні заклади місць позбавлення волі і колонії, призначені для тримання і лікування інфекційних хворих засуджених. Порядок тримання засуджених у лікувальних закладах і цих колоніях визначається нормативно-правовими актами Державного департаменту України з питань виконання покарань.
3. Порядок і умови виконання покарання у вигляді штрафу
Згідно із ч. 1 ст. 53 КК України штраф - це грошове стягнення, що накладається судом у випадках і межах, встановлених в Особливій час-тині цього Кодексу. Кримінально-виконавчий кодекс передбачає два правових режими ви-конання покарання у виді штрафу: добровільне його виконання засуд-женим і примусове стягнення в процесі виконавчого провадження. До-бровільна сплата штрафу полягає у внесенні засудженим у місячний строк після набрання вироком законної сили суми штрафу в установу банку на спеціальний рахунок і надання до відповідного суду докумен-та, який підтверджує сплату штрафу.
Добровільна сплата штрафу у встановлений законом місячний строк означає, що покарання виконане. На практиці закріплення відомостей про закінчення виконання покарання здійснюється шляхом долучення до матеріалів кримінальної справи квитанції про сплату призначеної судом суми штрафу. Однак згідно з ч. 2 ст. 26 Кримінально-виконавчого кодексу у разі несплати засу-дженим штрафу у місячний строк його стягнення провадиться приму-сово Державною виконавчою службою на підставі виконавчого листа, виданого судом, який постановив вирок, з такими особливостями: в постанові про відкриття виконавчого провадження державний викона-вець не встановлює строк для добровільного виконання вироку; засуд-жений звільняється від сплати виконавчого збору.
Процес примусового виконання штрафу доцільно розглянути, розділивши його на декілька стадій: стадія відкриття (порушення) ви-конавчого провадження; підготовки до виконання та власне виконан-ня покарання.
Відкриття виконавчого провадження - перший етап процесу вико-нання майнового покарання. На цьому етапі державний виконавець, одержавши виконавчий документ, повинен установити наявність або відсутність підстав для порушення виконавчого провадження, після чого прийняти рішення про порушення виконавчого провадження або відмову в його порушенні.
Згідно із ст. 18 Закону України „Про виконавче провадження” підставою відкриття виконавчого провадження є виконавчий документ.
У процесі виконання майнових покарань виконавчими документами є виконавчі листи, що видаються судами на підставі вироків та постанов судів. Відповідно до ч. 1 ст. 24 вищезазначеного Закону державний ви-конавець зобов'язаний прийняти до виконання виконавчий документ і відкрити виконавче провадження, якщо не закінчився строк пред'яв-лення виконавчого документа до виконання і цей документ відповідає вимогам, передбаченим цим Законом, та пред'явлений до виконання до відділу державної виконавчої служби за належним місцем виконання рішення. Державний виконавець у триденний строк з дня надходжен-ня до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження.
Завдання державного виконавця на стадії порушення виконавчого провадження - у триденний строк перевірити відносно виконавчого документа такі обставини: чи правильно визначена територіальна ком-петенція виконання вимог пред'явленого виконавчого документа; чи дотримано термінів пред'явлення виконавчого документа до стягнен-ня; чи набрало законної сили рішення, на підставі якого виданий ви-конавчий документ і чи не закінчилися строки давності виконання су-дового рішення, якщо такі встановлені; чи є в особи, що пред'явила виконавчий документ, відповідні повноваження; чи відповідає виконав-чий документ установленим законом формі і змісту.
Однак до порушення виконавчого провадження ніякі виконавчі дії здійснюватися не можуть. Дане правило випливає з того, що здійснен-ня виконавчих дій сполучено з можливістю застосування до боржника заходів державно-владного примусу у вигляді заходів примусового ви-конання, що істотно обмежують його майнові права.
Статтею 20 Закону України „Про виконавче провадження” передба-чені загальні положення про місце здійснення виконавчих дій. Так, ви-конавчі дії провадяться державним виконавцем за місцем проживання, роботи боржника або за місцезнаходженням його майна. Державний виконавець зобов'язаний перевірити дотримання строків пред'явлен-ня виконавчого документа до виконання. Відповідно до ч. 1 ст. 21 ви-щезазначеного Закону виконавчі листи можуть бути пред'явлені до ви-конання протягом трьох років.
При вирішенні питання про порушення виконавчого провадження державний виконавець, одержавши виконавчий документ, повинен зро-бити його юридичний аналіз і визначити, чи відповідає він вимогам, за-значеним у ст. 19 Закону України „Про виконавче провадження”. У ви-конавчому документі мають бути зазначені: назва документа, дата видачі та найменування суду, що видав документ; дата і номер вироку, за яким видано виконавчий документ; найменування боржника, його адреса, дата і місце народження боржника та його місце роботи; резолютивна части-на вироку; дата набрання чинності вироком; строк пред'явлення виконавчого документа до виконання. Виконавчий документ має бути підпи-саний уповноваженою посадовою особою і скріплений печаткою.
Недотримання у виконавчому документі хоча б однієї з перерахова-них у даній нормі вимог тягне за собою втрату ним виконавчої сили і направлення його на дооформлення.
Друга стадія виконання - це підготовка до виконання. Вона має на меті створення належних умов для своєчасного й ефективного виконан-ня. Підготовчі дії зводяться, як правило, до встановлення місця прожи-вання боржника, його роботи, з'ясування розміру заробітної плати. Однак найбільше часу державні виконавці витрачають на встановлен-ня наявності майна боржника, на яке можна звернути стягнення.
Майнове становище фізичних осіб ні в яких спеціальних докумен-тах зараз не відбивається. Однак з практики відомо, що деяке майно фізичних осіб підлягає реєстрації, а деякі види майна можуть перебувати тільки у певних місцях. Для цього державний виконавець робить запи-ти в різні організації, проводить інші дії з тим, щоб з'ясувати факт на-явності майна або коштів, витребує відомості про доходи боржника.
Так, для з'ясування майнового становища боржника державний виконавець може запитати: банки - про внески; відповідні організації і громадян - про наявність у них майна боржника і членів його роди-ни; податкову інспекцію, місцеве відділення пенсійного фонду - про місце роботи боржника; бухгалтерію підприємства - про належні борж-нику кошти; бюро технічної інвентаризації - про будинок, квартиру, інше приміщення боржника; державтоінспекцію - про транспортні засоби боржника; нотаріальні контори - про укладені або оформлювані боржником договори дарування, купівлі-продажу, позики і т. ін. Якщо боржник працює або працював на великому підприємстві, що пройш-ло процедуру акціонування, можна зробити запит до реєстроутримувача акцій даного підприємства на предмет, чи не є боржник акціонером.
Однак здебільшого майно фізичних осіб не підлягає реєстрації. Звернути на нього стягнення можливо тільки за наявності цього майна в місці проживання боржника або при одержанні відомостей про те, що майно перебуває в іншому місці. При цьому державним виконавцем реалізується надане йому право входити до приміщень і сховищ, що належать боржникам або зайняті ними, провадити огляд зазначених приміщень і сховищ, при необхідності примусово їх відкривати в уста-новленому порядку, опечатувати ці приміщення і сховища, а також одержувати від інших осіб необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки, іншу інформацію.
На виявлене майно боржника накладається арешт, який полягає в проведенні його опису, оголошенні заборони розпоряджатися ним, а при необхідності - в обмеженні права користуватися майном чи його вилученні в боржника та передачі на зберігання іншим особам.
Опис майна боржника провадиться державним виконавцем у при-сутності боржника чи його представника і не менше двох понятих. При відсутності боржника чи його представника опис майна здійснюється в присутності одного з повнолітніх членів сім'ї боржника, а при їх відсутності - за участю представника житлово-експлуатаційної ор-ганізації або представника органів державної влади та місцевого само-врядування. При проведенні опису майна державний виконавець ого-лошує боржнику заборону розпоряджатися описаним майном, а в разі необхідності - його користуванням. Види, обсяг і строки обмеження встановлюються в кожному конкретному випадку з урахуванням влас-тивостей майна, його значення для власника або володільця, необхід-ності користування та інших обставин.
Про опис майна і заборону його відчуження, якщо відчуження опи-саного майна може здійснюватися лише у встановленому законодавст-вом порядку, державний виконавець направляє повідомлення в органи чи установи, які посвідчують договори відчуження майна або провадять його перереєстрацію на іншого власника (органи нотаріату, державна автомобільна інспекція, бюро технічної інвентаризації тощо). Майно, на яке накладено арешт, передається на зберігання боржникові або іншим особам (зберігачам), призначеним державним виконавцем під розписку в акті.
Крім того, у процесі підготовки до виконання здійснюється оцінка арештованого майна. Згідно із ст. 57 Закону України „Про виконавче провадження” оцінка майна боржника провадиться державним вико-навцем, якщо вартість майна не перевищує сто неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, за ринковими цінами, які діють на день проведення оцінки, крім випадків, коли оцінка провадиться за регуль-ованими цінами, а також у разі оцінки нерухомого майна, транспорт-них засобів, повітряних, морських та річкових суден.
Проте якщо оцінити окремі предмети складно або якщо боржник заперечує проти передачі арештованого майна боржника на реалізацію за оцінкою, проведеною державним виконавцем, останній запрошує експерта (спеціаліста) для визначення вартості майна. Витрати на при-значення експерта несе сторона, яка оспорює оцінку майна, проведе-ну державним виконавцем. Для проведення оцінки нерухомого майна, транспортних засобів, повітряних, морських, річкових суден та майна, вартість якого перевищує сто неоподатковуваних мінімумів доходів гро-мадян, державний виконавець залучає оцінювача. Державний викона-вець про оцінку арештованого майна повідомляє боржника, який має право оскаржити оцінку майна до суду в 10-денний строк з дня отри-мання повідомлення.
Разом із тим, згідно із ст. 54 Закону України „Про виконавче прова-дження” не допускається звернення стягнення на майно, зазначене в Переліку видів майна громадян, на яке не може бути звернено стягнення за виконавчими документами (додаток до цього Закону). Відповідно до цього переліку стягнення за виконавчими документами не може бути звернено на такі види майна та предмети, що належать боржникові на праві власності чи є його часткою у спільній власності, необхідні для боржника, членів його сім'ї та осіб, які перебувають на його утриманні:
1. Носильні речі та предмети домашнього вжитку, необхідні борж-никові і особам, які перебувають на його утриманні:
а) одяг - на кожну особу: одне літнє або осіннє пальто, одне зимове
пальто або кожух, один зимовий костюм (для жінок - два зимових плат-тя), один літній костюм (для жінок два літніх плаття), головні убори по одному на кожний сезон. Для жінок, крім того, дві літні хустки, одна тепла хустка (або шаль) та інший одяг, зношений більш як на 50 відсотків;
б) взуття у кількості по одній парі літнього, осіннього, зимового та інше взуття, зношене більш як на 50 відсотків;
в) білизна у кількості двох змін на кожну особу;
г) постіль (матрац, подушка, два простирадла, дві наволочки, ков-дра) і два особистих рушника на кожну особу;
д) необхідний кухонний посуд;
є) один холодильник на сім'ю;
ж) меблі - по одному ліжку та стільцю на кожну особу, один стіл, одна шафа на сім'ю (крім меблевих гарнітурів, на які може бути звер-нене стягнення);
з) всі дитячі речі.
Продукти харчування, потрібні для особистого споживання борж-нику, членам його сім'ї та особам, які перебувають на його утриманні, - на три місяці.
Паливо, потрібне боржникові, членам його сім'ї та особам, які перебувають на його утриманні, для готування їжі та обігрівання
приміщення протягом шести місяців.
Одна корова, а у разі відсутності корови - одна телиця; коли немає ні корови, ні телиці - одна коза, вівця чи свиня - у осіб, які зай-маються сільським господарством.
Корм для худоби, який не підлягає вилученню в кількості, потрібній
до початку вигону худоби на пасовище або до збору нових кормів.
Насіння, потрібне для чергових посівів (осіннього і весняного) та незнятий урожай - у осіб, які займаються сільським господарством (за
винятком земельних ділянок, на які накладено стягнення).
Інструменти, необхідні для особистих професійних занять (швей-ні, музичні та інші).
Від того, наскільки повно проведена підготовка, залежить своє-часність і ефективність самого виконання. У роботі державних вико-навців підготовка посідає основне місце і займає 60-70% часу.
Власне виконання є застосуванням до боржника встановлених за-коном примусових заходів. Суть виконання полягає у вилученні в борж-ника грошей або певного майна.
Згідно із ст. 55 Закону України „Про виконавче провадження” ви-лучення арештованого майна з передачею його для реалізації провадить-ся у строк, встановлений державним виконавцем, але не раніше ніж через п'ять днів після накладення арешту. Продукти та інші речі, що швидко псуються, вилучаються і передаються для продажу негайно після накладення арешту. Державний виконавець зобов'язаний подба-ти про забезпечення умов реалізації майна боржника, які не ущемляють його законних інтересів. Так, ще під час проведення опису борж-ник має право зазначити ті види майна або предмети, на які слід звер-нути стягнення в першу чергу. Державний виконавець зобов'язаний задовольнити вимоги боржника, якщо вони не ускладнюють виконан-ня рішення. Це положення Закону є однією з гарантій раціонального виконання майнових покарань.
Відповідно до ст. 61 вищезазначеного Закону реалізація арештованого майна, за винятком майна, вилученого за законом з обігу та зазначеного в ч. 5 ст. 55 цього Закону, здійснюється спеціалізованими організаціями, які залучаються на тендерній (конкурсній) основі, на підставі договорів між Державною виконавчою службою та спеціалізованими організаціями шляхом його продажу на прилюдних торгах, аукціонах.
Боржник має право визначити, в якій послідовності необхідно про-давати майно. У разі коли від продажу частини майна буде виручено суму, достатню для виконання покарання у виді штрафу, сплати вико-навчого збору, витрат на здійснення виконавчих дій, подальший про-даж арештованого майна припиняється. Вимоги боржника щодо чер-говості продажу майна не приймаються державним виконавцем, якщо внаслідок їх задоволення виникнуть перешкоди чи додаткові труднощі для виконання або подовжиться його строк.
Кошти, отримані від реалізації арештованого майна, вносяться на де-позитний рахунок відділу та до спеціального фонду виконавчого провад-ження у порядку, встановленому п. 5.1.2. Інструкції про проведення вико-навчих дій, звідки вони перераховуються до Державного бюджету України.
Крім заходів примусового виконання, пов'язаних з описом і ареш-том майна боржника, Законом України „Про виконавче провадження” передбачене звернення стягнення на заробітну плату (заробіток), пенсію, стипендію та інші доходи боржника. Проте ці об'єкти стягнення використовуються при відсутності у боржника коштів на рахунках у кредитних установах, відсутності чи недостатності майна боржника для повного покриття належних до стягнення сум, а також при виконанні рішень про стягнення періодичних платежів та стягнень на суму, що не перевищує двох мінімальних розмірів заробітної плати.
Згідно із ст. 69 вищезазначеного Закону відрахування із заробітної плати (заробітку), пенсії чи стипендії громадян проводить адміністрація підприємств, установ і організацій на підставі надісланих їм державним виконавцем виконавчих документів. Якщо боржник змінить місце ро-боти або місце проживання чи навчання, підприємства, установи, ор-ганізації, які отримали виконавчий документ, повертають його не пізніш як у триденний строк державному виконавцеві з відміткою про нове місце роботи, проживання чи навчання боржника, якщо воно відоме, а також повідомляють про проведені ними стягнення періодичних пла-тежів за виконавчими документами. У разі неподання зазначених відо-мостей з неповажних причин винних у цьому посадових осіб може бути притягнуто до відповідальності, передбаченої цим Законом. Звернення стягнення на пенсії провадиться відповідно до законодавства про пенсії. Вищезазначені правила стягнення поширюються і на випадки звер-нення стягнення на: 1) доходи, отримані фізичною особою, яка є суб'єктом підприємницької діяльності; 2) доходи за працю в колектив-ному сільськогосподарському (фермерському) господарстві; 3) авторсь-ку винагороду за твори літератури, науки або мистецтва, премії, що при-суджуються за видатні досягнення в галузі науки, літератури і мистецтва, винагороду за відкриття, винахід, на який видано авторське свідоцтво, корисну модель, промисловий зразок і раціоналізаторську пропозицію; 4) суми на відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим уш-кодженням здоров'я, а також втратою годувальника.
Законодавством України передбачено два способи кримінально-правового забезпечення виконання покарань: а) закріплення в законі можливості заміни судом одного покарання на інше при його невико-нанні; б) встановлення в законі кримінальної відповідальності за ухи-лення від відбування кримінального покарання, визначення таких дій як новий самостійний злочин. Кримінальний кодекс України чітко проводить роз-межування між правовими наслідками неможливості сплати штрафу засудженим і ухиленням від його сплати.
Згідно із ч. 1 ст. 389 Кримінального кодексу України ухилення від сплати штрафу карається виправними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на той самий строк. Водночас законодавчо поняття ухилення від сплати штрафу не встановлено. Згідно із ч. 2 п. 53 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 р. № 22 „Про практику призначення судами кримінального покарання” під ухиленням від сплати штрафу необхідно розуміти такі дії чи бездіяльність засудженого, які свідчили б про його намір уникнути цього покарання за наявності реальної можливості сплатити штраф (відмова від внесення коштів або невнесення їх без поважних при-чин, приховування місця роботи, майна, джерел доходів тощо).
Тому ухиленням від сплати штрафу є поведінка засудженого, пов'я-зана з прагненням уникнути покарання при наявності можливості сплатити штраф. Ця поведінка може виражатися в діях, спрямованих на приховання: а) майна, на яке може бути звернуто стягнення (пере-міщення майна в невідоме державному виконавцю місце, розтрата, від-чуження, незаконна передача іншим особам, знищення (вилучення) документів, що підтверджують право на майно тощо); б) доходів (вилу-чення, знищення, підробка документів, на підставі яких установлюється заробітна плата або інший доход засудженого, приховання місця робо-ти, джерела одержання інших доходів, на які може бути звернуто стяг-нення, тощо).
Проте на практиці трапляються випадки, коли державним виконав-цем були вжиті всі заходи примусового виконання даного штрафу, але він так і не був сплачений або був сплачений частково. При цьому за-суджений не здійснював дій, направлених на ухилення від виконання покарання у виді штрафу. Причин виникнення такої ситуації може бути принаймні дві. По-перше, при винесенні вироку у виді штрафу суддя не врахував майновий стан винного. По-друге, майнове становище засудже-ного може погіршитися після винесення вироку. У Кримінальному кодексі України питання заміни штрафу регулює ч. 4 ст. 53. Так, у разі неможливості сплати штрафу суд може замінити несплачену суму штрафу покаранням у виді громадських робіт із розрахунку: десять годин громадських робіт за один встановлений законодавством неоподатковуваний мінімум до-ходів громадян, або виправними роботами із розрахунку один місяць виправних робіт за чотири встановлених законодавством неоподатко-вуваних мінімумів доходів громадян, але на строк не більше двох років.
Згідно із ст. 28 Кримінально-виконавчого кодексу після стягнення штрафу виконавчий лист з відміткою про виконання вироку повертається суду, який постановив вирок.
Використана література:
Кримінально-виконавчий кодекс України;
Кримінальний кодекс України;
Закону України „Про виконавче провадження” від 21.04.1999 р.;
Наказ Державного департамента України з питань виконання покарань від 16.12.2003 № 261 „Інструкція про порядок розподілу, направлення та переведення для відбування покарань осіб, засуджених до позбавлення волі”;
В.М.Трубников Кримінально-виконавче право, „Право”, -Х: 2001;
А.Х.Степанюк Кримінально-виконавче право, „Право”, -Х: 2005;
О.М.Джужа Кримінально-виконавче право, „Юрінком-Інтер”, -Х: 2001.
1. Поняття кримінально-виконавчого права, його предмет та місце в системі права України
2. Поняття та види класифікації засуджених до позбавлення волі
3. Порядок і умови виконання покарання у вигляді штрафу
Використана література
1. Поняття кримінально-виконавчого права, його предмет та місце в системі права України
Кожна галузь права, у тому числі і кримінально-виконавче право, закріплює у своїх інститутах і нормах цілі, принципи, стратегію, напрям-ки, основні засоби і методи політики держави в тій чи іншій сфері. Відповідно і кримінально-виконавче право закріплює у своїх нормах основні положення політики держави у сфері виконання покарань. Разом із тим кримінально-виконавче право не є пасивним реєстратором держав-ної політики. Воно має свої власні непорушні базові положення, на які не може і не повинна впливати політика. Стверджувати так дозволяє закріплений уст. 8 Конституції України принцип верховенства права.
Кримінально-виконавче право є сукупністю забезпечених силою державного примусу загальнообов'язкових норм, що регламентують діяльність органів та установ виконання покарань, визначають порядок виконання й умови відбування покарань, регулюють правовідносини, що виникають у сфері виконання покарань.
Поняття кримінально-виконавчого права і кримінально-виконав-чого законодавства не збігаються, тому що хоча КВК України і є фор-мою кримінально-виконавчого права, але не єдиною. Норми криміна-льно-виконавчого права містяться не тільки у кримінально-виконавчо-му законодавстві, але й в інших галузях законодавства, наприклад, у законах про вибори, у пенсійному законодавстві і т. ін.
Кримінально-виконавче право являє собою самостійну галузь пра-ва, що характеризується власним предметом і методом правового регу-лювання, а також системою норм. Разом із тим норми кримінально-виконавчого права є похідними від норм кримінального права; визна-чаючи процедуру виконання-відбування покарань, вони виконують допоміжну роль у реалізації інституту покарання, визначену матеріаль-ними кримінально-правовими нормами. Це означає що поняття пока-рання, його цілі, види покарань, які визначені у КК України, мають вирішальне значення для визначення предмета правового регулюван-ня кримінально-виконавчого права.
Предмет кримінально-виконавчого законодавства входить у предмет правового регулювання кримінально-виконавчого права як галузі права. Предметом регулювання кримінально-виконавчого права й законодав-ства насамперед є діяльність органів і установ виконання покарань. Це випливає з п. 14 ст. 92 Конституції України. Крім того, ч. 1 ст. 1 КВК уточ-нює: «Кримінально-виконавче законодавство України регламентує поря-док і умови виконання та відбування кримінальних покарань».
Відповідно до ч. 2 ст. 1 КВК кримінально-виконавче законодавст-во України визначає:
- принципи виконання кримінальних покарань;
- правовий статус засуджених;
- гарантії захисту їхніх прав, законних інтересів та обов'язків;
- порядок застосування до них заходів впливу з метою виправлен-ня і профілактики асоціальної поведінки;
- систему органів і установ виконання покарань, їх функцій та по-рядок діяльності;
- підстави й порядок звільнення від відбування покарання;
- регламентує порядок і умови виконання та відбування криміна-льних покарань;
- крім того, вказує на те, хто може здійснювати нагляд і контроль
за виконанням кримінальних покарань; називає форми участі громадсь-кості у виправленні і ресоціалізації засуджених.
2. Поняття та види класифікації засуджених до позбавлення волі
З метою диференційованого підходу до виконання пока-рання в теорії кримінального і кримінально-виконавчого права досить чітко розроблена й закріплена в нормах законо-давства класифікація засуджених до позбавлення волі. Вона створює не тільки необхідні умови для диференціації вико-нання покарання, а й значною мірою впливає на формування системи установ виконання покарань, забезпечує ізоляцію один від другого різних за ступенем суспільної небезпеки і ха-рактеру поведінки засуджених. Крім того, вона створює умо-ви для індивідуалізації виконання покарання. Згідно зі ст. 67 Мінімальних стандартних правил поводження із в'язнями ме-тою класифікації є:
- відокремлення ув'язнених від тих, хто в силу свого зло-чинного минулого чи негативних рис характеру загрожує не-гативним впливом на них;
- поділ ув'язнених на категорії, що полегшує роботу з ними, з метою повернення їх до життя в суспільстві.
Система класифікації засуджених до позбавлення волі тіс-но пов'язана з класифікацією злочинів у кримінальному пра-ві. Остання певною мірою визначає класифікацію засудже-них. В цьому полягає єдність і взаємозалежність вказаних ін-ститутів з точки зору оцінки характеру і ступеню суспільної небезпеки злочинів при призначенні і виконанні покарання.
Класифікація засуджених до позбавлення волі - суміжний ін-ститут кримінального і кримінально-виконавчого права. При цьому в кримінально-виконавчому законодавстві дістають розвиток положення кримінального закону.
Критеріями в класифікації засуджених до позбавлення во-лі є: вік; стать; тяжкість вчиненого злочину; строк призна-ченого покарання; форма вини; факт відбування в минулому покарання у вигляді позбавлення волі; визнання засудженого особливо небезпечним рецидивістом; робота в правоохорон-них органах до засудження; громадянство.
Що ж таке класифікація? Із сказаного випливає, що кла-сифікація засуджених є розподіл їх на більш-менш однорідні групи відповідно до специфічних ознак (критеріїв) залежно від характеру і ступеня суспільної небезпеки вчиненого зло-чину, минулих судимостей, статі і віку з метою диференціації та індивідуалізації виконання покарань.
Розрізнюють 4 види критеріїв класифікації засуджених: фізіологічні; юридичні; педагогічні; психологічні.
До фізіологічних критеріїв класифікації засуджених від-носяться стать, вік, стан здоров’я. За статтю засуджені класи-фікуються на чоловіків та жінок. За віком - на дорослих та неповнолітніх.
За станом здоров’я - на працездатних, непрацездатних і хворих тяжким або хронічним захворюванням.
До юридичних критеріїв відносяться тяжкість вчиненого злочину, особа засудженого і форма вини. За тяжкістю вчи-неного злочину розрізняють три категорії засуджених: які вчи-нили особливо небезпечні злочини проти держави, які вчинили тяжкі злочини, і вчинили злочини, що не є тяжкими.
За особою засудженого - особи, які відбувають покаран-ня у місцях позбавлення волі вперше, які відбували покаран-ня раніше, особливо небезпечні рецидивісти, особи, яким вища міра покарання в порядку амністії або помилування за-мінена позбавленням волі. За формою вини засуджені класи-фікуються на таких, які вчинили злочин навмисно або з необережності.
До педагогічних критеріїв класифікації засуджених відно-сяться ступінь виправлення або ступінь педагогічної занедба-ності. За ступенем виправленості засуджені поділяються на тих, які стали на шлях виправлення, і на осіб, які довели своє виправлення. За ступенем педагогічної занедбаності класи-фікація засуджених здійснюється на осіб, які не стали на шлях виправлення, порушників режиму, злісних порушників режиму.
До психологічних критеріїв класифікації засуджених на-лежать тип особи і психічне ставлення до злочину, тобто ви-знання чи невизнання нею своєї вини у вчиненому злочині.
За типом засуджені особи класифікуються за загальними психологічними ознаками - холерики, флегматики, сангвіні-ки, меланхоліки.
Вид колонії, в якій засуджені до позбавлення волі відбувають покарання, визначається Державним департаментом України з питань виконання покарань на підставі вказаних критеріїв і відповідно до закону,
Відповідно до фізіологічних критеріїв суд визначає строк відбування по-карання, виходячи з того, що неповнолітні відбувають пока-рання у виховних колоніях, дорослі - у виправних колоніях. При цьому неповнолітнім не може бути визначене покарання понад 10 років. Враховуючи стан здоров’я, суд може знизити строк покарання.
Під час відбуття покарання засуджені можуть піддава-тися різноманітним захворюванням, у т. ч. тяжким, хроніч-ним і душевним, у зв’язку з чим:
- стан здоров'я засуджених враховується адміністрацією при залученні їх до праці; хворі тяжкими, хронічними або ду-шевними хворобами направляються, як правило, в спеціальні лікарні, в окремих випадках, за поданням адміністрації уста-нови, суд може звільнити хворого від відбування покарання достроково;
- особи, які захворіли під час відбуття покарання хроніч-ною душевною хворобою, звільняються від покарання або на-правляються в спеціальні психіатричні лікарні закритого ти-пу. Згідно з кримінально-виконавчим законодавством, засуджені до позбавлення волі покарання відбувають залежно від юридич-них і фізіологічних критеріїв у виховних установах, виправних уста-новах мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання, мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання, середнього рівня безпеки максимального рівня безпеки.
На підставі ст. 18 Кримінально-виконавчого кодексу у колоніях:
- мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання тримаються засуджені вперше до позбавлення волі за злочини, вчинені з необережності, злочини невеликої та середньої тяжкості, а також особи, переведені з колоній мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання і колоній середнього рівня безпеки в порядку, передбаченому Кримінально-виконавчим кодексом;
- мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання тримаються чоловіки, вперше засуджені до позбавлення волі за злочини невеликої та середньої тяжкості; жінки, засуджені за злочини невеликої та середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі злочини.
У виправній колонії цього виду можуть відбувати покарання також засуджені, переведені з виховних колоній у порядку, встановленому статтею 147 Кримінально-виконавчого кодексу;
- середнього рівня безпеки тримаються жінки, засуджені до покарання у виді довічного позбавлення волі; жінки, яким покарання у виді смертної кари або довічного позбавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк в порядку помилування або амністії; чоловіки, вперше засуджені до позбавлення волі за тяжкі та особливо тяжкі злочини; чоловіки, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі; чоловіки, засуджені за вчинення умисного злочину середньої тяжкості в період відбування покарання у виді позбавлення волі; засуджені, переведені з колоній максимального рівня безпеки в порядку, передбаченому Кримінально-виконавчим кодексом;
- максимального рівня безпеки тримаються чоловіки, засуджені до покарання у виді довічного позбавлення волі; чоловіки, яким покарання у виді смертної кари замінено довічним позбавленням волі; чоловіки, яким покарання у виді смертної кари або довічного позбавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк у порядку помилування або амністії; чоловіки, засуджені за умисні особливо тяжкі злочини; чоловіки, засуджені за вчинення умисного тяжкого або особливо тяжкого злочину в період відбування покарання у виді позбавлення волі; чоловіки, переведені з колоній середнього рівня безпеки в порядку, передбаченому Кримінально-виконавчим кодексом.
Особи, засуджені до позбавлення волі, направляються для відбування покарання не пізніше десятиденного строку з дня набрання вироком законної сили або з дня надходження із суду розпорядження про виконання вироку, який набрав законної сили.
Засуджені направляються до місця відбування покарання і переміщуються в разі необхідності з одного місця відбування покарання в інше під вартою. Переміщення засуджених під вартою здійснюється з додержанням правил тримання: чоловіки окремо від жінок; неповнолітні - від дорослих; підслідні, які притягуються до кримінальної відповідальності по одній справі, - окремо між собою; засуджені до довічного позбавлення волі - окремо від інших категорій. Хворі на активну форму туберкульозу легенів, психічно хворі - окремо між собою і окремо від здорових, у разі потреби за висновком лікаря - в супроводі медичного працівника. При переміщенні засуджених під вартою їм забезпечуються необхідні побутові і санітарно-гігієнічні умови.
Порядок переміщення засуджених під вартою визначається нормативно-правовими актами Державного департаменту України з питань виконання покарань та Міністерства внутрішніх справ України відповідно до Кримінально-виконавчого кодексу.
Прийняття засуджених до виправних і виховних колоній проводиться адміністрацією колоній у порядку, встановленому нормативно-правовими актами Державного департаменту України з питань виконання покарань.
У колоніях встановлюється роздільне тримання: чоловіків і жінок, неповнолітніх і дорослих. Вперше засуджені до позбавлення волі тримаються окремо від тих, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі.
Ізольовано від інших засуджених, а також роздільно тримаються:
- засуджені до довічного позбавлення волі;
- засуджені, яким покарання у виді смертної кари замінено довічним позбавленням волі;
- засуджені, яким покарання у виді смертної кари або довічного позбавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк у порядку помилування або амністії.
Окремо тримаються чоловіки, вперше засуджені до позбавлення волі за злочини, вчинені з необережності. Окремо тримаються засуджені, які раніше працювали в суді, органах прокуратури, юстиції та правоохоронних органах.
Установлені Кримінально-виконавчим кодексом вимоги роздільного тримання засуджених не поширюються на лікувальні заклади місць позбавлення волі і колонії, призначені для тримання і лікування інфекційних хворих засуджених. Порядок тримання засуджених у лікувальних закладах і цих колоніях визначається нормативно-правовими актами Державного департаменту України з питань виконання покарань.
3. Порядок і умови виконання покарання у вигляді штрафу
Згідно із ч. 1 ст. 53 КК України штраф - це грошове стягнення, що накладається судом у випадках і межах, встановлених в Особливій час-тині цього Кодексу. Кримінально-виконавчий кодекс передбачає два правових режими ви-конання покарання у виді штрафу: добровільне його виконання засуд-женим і примусове стягнення в процесі виконавчого провадження. До-бровільна сплата штрафу полягає у внесенні засудженим у місячний строк після набрання вироком законної сили суми штрафу в установу банку на спеціальний рахунок і надання до відповідного суду докумен-та, який підтверджує сплату штрафу.
Добровільна сплата штрафу у встановлений законом місячний строк означає, що покарання виконане. На практиці закріплення відомостей про закінчення виконання покарання здійснюється шляхом долучення до матеріалів кримінальної справи квитанції про сплату призначеної судом суми штрафу. Однак згідно з ч. 2 ст. 26 Кримінально-виконавчого кодексу у разі несплати засу-дженим штрафу у місячний строк його стягнення провадиться приму-сово Державною виконавчою службою на підставі виконавчого листа, виданого судом, який постановив вирок, з такими особливостями: в постанові про відкриття виконавчого провадження державний викона-вець не встановлює строк для добровільного виконання вироку; засуд-жений звільняється від сплати виконавчого збору.
Процес примусового виконання штрафу доцільно розглянути, розділивши його на декілька стадій: стадія відкриття (порушення) ви-конавчого провадження; підготовки до виконання та власне виконан-ня покарання.
Відкриття виконавчого провадження - перший етап процесу вико-нання майнового покарання. На цьому етапі державний виконавець, одержавши виконавчий документ, повинен установити наявність або відсутність підстав для порушення виконавчого провадження, після чого прийняти рішення про порушення виконавчого провадження або відмову в його порушенні.
Згідно із ст. 18 Закону України „Про виконавче провадження” підставою відкриття виконавчого провадження є виконавчий документ.
У процесі виконання майнових покарань виконавчими документами є виконавчі листи, що видаються судами на підставі вироків та постанов судів. Відповідно до ч. 1 ст. 24 вищезазначеного Закону державний ви-конавець зобов'язаний прийняти до виконання виконавчий документ і відкрити виконавче провадження, якщо не закінчився строк пред'яв-лення виконавчого документа до виконання і цей документ відповідає вимогам, передбаченим цим Законом, та пред'явлений до виконання до відділу державної виконавчої служби за належним місцем виконання рішення. Державний виконавець у триденний строк з дня надходжен-ня до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження.
Завдання державного виконавця на стадії порушення виконавчого провадження - у триденний строк перевірити відносно виконавчого документа такі обставини: чи правильно визначена територіальна ком-петенція виконання вимог пред'явленого виконавчого документа; чи дотримано термінів пред'явлення виконавчого документа до стягнен-ня; чи набрало законної сили рішення, на підставі якого виданий ви-конавчий документ і чи не закінчилися строки давності виконання су-дового рішення, якщо такі встановлені; чи є в особи, що пред'явила виконавчий документ, відповідні повноваження; чи відповідає виконав-чий документ установленим законом формі і змісту.
Однак до порушення виконавчого провадження ніякі виконавчі дії здійснюватися не можуть. Дане правило випливає з того, що здійснен-ня виконавчих дій сполучено з можливістю застосування до боржника заходів державно-владного примусу у вигляді заходів примусового ви-конання, що істотно обмежують його майнові права.
Статтею 20 Закону України „Про виконавче провадження” передба-чені загальні положення про місце здійснення виконавчих дій. Так, ви-конавчі дії провадяться державним виконавцем за місцем проживання, роботи боржника або за місцезнаходженням його майна. Державний виконавець зобов'язаний перевірити дотримання строків пред'явлен-ня виконавчого документа до виконання. Відповідно до ч. 1 ст. 21 ви-щезазначеного Закону виконавчі листи можуть бути пред'явлені до ви-конання протягом трьох років.
При вирішенні питання про порушення виконавчого провадження державний виконавець, одержавши виконавчий документ, повинен зро-бити його юридичний аналіз і визначити, чи відповідає він вимогам, за-значеним у ст. 19 Закону України „Про виконавче провадження”. У ви-конавчому документі мають бути зазначені: назва документа, дата видачі та найменування суду, що видав документ; дата і номер вироку, за яким видано виконавчий документ; найменування боржника, його адреса, дата і місце народження боржника та його місце роботи; резолютивна части-на вироку; дата набрання чинності вироком; строк пред'явлення виконавчого документа до виконання. Виконавчий документ має бути підпи-саний уповноваженою посадовою особою і скріплений печаткою.
Недотримання у виконавчому документі хоча б однієї з перерахова-них у даній нормі вимог тягне за собою втрату ним виконавчої сили і направлення його на дооформлення.
Друга стадія виконання - це підготовка до виконання. Вона має на меті створення належних умов для своєчасного й ефективного виконан-ня. Підготовчі дії зводяться, як правило, до встановлення місця прожи-вання боржника, його роботи, з'ясування розміру заробітної плати. Однак найбільше часу державні виконавці витрачають на встановлен-ня наявності майна боржника, на яке можна звернути стягнення.
Майнове становище фізичних осіб ні в яких спеціальних докумен-тах зараз не відбивається. Однак з практики відомо, що деяке майно фізичних осіб підлягає реєстрації, а деякі види майна можуть перебувати тільки у певних місцях. Для цього державний виконавець робить запи-ти в різні організації, проводить інші дії з тим, щоб з'ясувати факт на-явності майна або коштів, витребує відомості про доходи боржника.
Так, для з'ясування майнового становища боржника державний виконавець може запитати: банки - про внески; відповідні організації і громадян - про наявність у них майна боржника і членів його роди-ни; податкову інспекцію, місцеве відділення пенсійного фонду - про місце роботи боржника; бухгалтерію підприємства - про належні борж-нику кошти; бюро технічної інвентаризації - про будинок, квартиру, інше приміщення боржника; державтоінспекцію - про транспортні засоби боржника; нотаріальні контори - про укладені або оформлювані боржником договори дарування, купівлі-продажу, позики і т. ін. Якщо боржник працює або працював на великому підприємстві, що пройш-ло процедуру акціонування, можна зробити запит до реєстроутримувача акцій даного підприємства на предмет, чи не є боржник акціонером.
Однак здебільшого майно фізичних осіб не підлягає реєстрації. Звернути на нього стягнення можливо тільки за наявності цього майна в місці проживання боржника або при одержанні відомостей про те, що майно перебуває в іншому місці. При цьому державним виконавцем реалізується надане йому право входити до приміщень і сховищ, що належать боржникам або зайняті ними, провадити огляд зазначених приміщень і сховищ, при необхідності примусово їх відкривати в уста-новленому порядку, опечатувати ці приміщення і сховища, а також одержувати від інших осіб необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки, іншу інформацію.
На виявлене майно боржника накладається арешт, який полягає в проведенні його опису, оголошенні заборони розпоряджатися ним, а при необхідності - в обмеженні права користуватися майном чи його вилученні в боржника та передачі на зберігання іншим особам.
Опис майна боржника провадиться державним виконавцем у при-сутності боржника чи його представника і не менше двох понятих. При відсутності боржника чи його представника опис майна здійснюється в присутності одного з повнолітніх членів сім'ї боржника, а при їх відсутності - за участю представника житлово-експлуатаційної ор-ганізації або представника органів державної влади та місцевого само-врядування. При проведенні опису майна державний виконавець ого-лошує боржнику заборону розпоряджатися описаним майном, а в разі необхідності - його користуванням. Види, обсяг і строки обмеження встановлюються в кожному конкретному випадку з урахуванням влас-тивостей майна, його значення для власника або володільця, необхід-ності користування та інших обставин.
Про опис майна і заборону його відчуження, якщо відчуження опи-саного майна може здійснюватися лише у встановленому законодавст-вом порядку, державний виконавець направляє повідомлення в органи чи установи, які посвідчують договори відчуження майна або провадять його перереєстрацію на іншого власника (органи нотаріату, державна автомобільна інспекція, бюро технічної інвентаризації тощо). Майно, на яке накладено арешт, передається на зберігання боржникові або іншим особам (зберігачам), призначеним державним виконавцем під розписку в акті.
Крім того, у процесі підготовки до виконання здійснюється оцінка арештованого майна. Згідно із ст. 57 Закону України „Про виконавче провадження” оцінка майна боржника провадиться державним вико-навцем, якщо вартість майна не перевищує сто неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, за ринковими цінами, які діють на день проведення оцінки, крім випадків, коли оцінка провадиться за регуль-ованими цінами, а також у разі оцінки нерухомого майна, транспорт-них засобів, повітряних, морських та річкових суден.
Проте якщо оцінити окремі предмети складно або якщо боржник заперечує проти передачі арештованого майна боржника на реалізацію за оцінкою, проведеною державним виконавцем, останній запрошує експерта (спеціаліста) для визначення вартості майна. Витрати на при-значення експерта несе сторона, яка оспорює оцінку майна, проведе-ну державним виконавцем. Для проведення оцінки нерухомого майна, транспортних засобів, повітряних, морських, річкових суден та майна, вартість якого перевищує сто неоподатковуваних мінімумів доходів гро-мадян, державний виконавець залучає оцінювача. Державний викона-вець про оцінку арештованого майна повідомляє боржника, який має право оскаржити оцінку майна до суду в 10-денний строк з дня отри-мання повідомлення.
Разом із тим, згідно із ст. 54 Закону України „Про виконавче прова-дження” не допускається звернення стягнення на майно, зазначене в Переліку видів майна громадян, на яке не може бути звернено стягнення за виконавчими документами (додаток до цього Закону). Відповідно до цього переліку стягнення за виконавчими документами не може бути звернено на такі види майна та предмети, що належать боржникові на праві власності чи є його часткою у спільній власності, необхідні для боржника, членів його сім'ї та осіб, які перебувають на його утриманні:
1. Носильні речі та предмети домашнього вжитку, необхідні борж-никові і особам, які перебувають на його утриманні:
а) одяг - на кожну особу: одне літнє або осіннє пальто, одне зимове
пальто або кожух, один зимовий костюм (для жінок - два зимових плат-тя), один літній костюм (для жінок два літніх плаття), головні убори по одному на кожний сезон. Для жінок, крім того, дві літні хустки, одна тепла хустка (або шаль) та інший одяг, зношений більш як на 50 відсотків;
б) взуття у кількості по одній парі літнього, осіннього, зимового та інше взуття, зношене більш як на 50 відсотків;
в) білизна у кількості двох змін на кожну особу;
г) постіль (матрац, подушка, два простирадла, дві наволочки, ков-дра) і два особистих рушника на кожну особу;
д) необхідний кухонний посуд;
є) один холодильник на сім'ю;
ж) меблі - по одному ліжку та стільцю на кожну особу, один стіл, одна шафа на сім'ю (крім меблевих гарнітурів, на які може бути звер-нене стягнення);
з) всі дитячі речі.
Продукти харчування, потрібні для особистого споживання борж-нику, членам його сім'ї та особам, які перебувають на його утриманні, - на три місяці.
Паливо, потрібне боржникові, членам його сім'ї та особам, які перебувають на його утриманні, для готування їжі та обігрівання
приміщення протягом шести місяців.
Одна корова, а у разі відсутності корови - одна телиця; коли немає ні корови, ні телиці - одна коза, вівця чи свиня - у осіб, які зай-маються сільським господарством.
Корм для худоби, який не підлягає вилученню в кількості, потрібній
до початку вигону худоби на пасовище або до збору нових кормів.
Насіння, потрібне для чергових посівів (осіннього і весняного) та незнятий урожай - у осіб, які займаються сільським господарством (за
винятком земельних ділянок, на які накладено стягнення).
Інструменти, необхідні для особистих професійних занять (швей-ні, музичні та інші).
Від того, наскільки повно проведена підготовка, залежить своє-часність і ефективність самого виконання. У роботі державних вико-навців підготовка посідає основне місце і займає 60-70% часу.
Власне виконання є застосуванням до боржника встановлених за-коном примусових заходів. Суть виконання полягає у вилученні в борж-ника грошей або певного майна.
Згідно із ст. 55 Закону України „Про виконавче провадження” ви-лучення арештованого майна з передачею його для реалізації провадить-ся у строк, встановлений державним виконавцем, але не раніше ніж через п'ять днів після накладення арешту. Продукти та інші речі, що швидко псуються, вилучаються і передаються для продажу негайно після накладення арешту. Державний виконавець зобов'язаний подба-ти про забезпечення умов реалізації майна боржника, які не ущемляють його законних інтересів. Так, ще під час проведення опису борж-ник має право зазначити ті види майна або предмети, на які слід звер-нути стягнення в першу чергу. Державний виконавець зобов'язаний задовольнити вимоги боржника, якщо вони не ускладнюють виконан-ня рішення. Це положення Закону є однією з гарантій раціонального виконання майнових покарань.
Відповідно до ст. 61 вищезазначеного Закону реалізація арештованого майна, за винятком майна, вилученого за законом з обігу та зазначеного в ч. 5 ст. 55 цього Закону, здійснюється спеціалізованими організаціями, які залучаються на тендерній (конкурсній) основі, на підставі договорів між Державною виконавчою службою та спеціалізованими організаціями шляхом його продажу на прилюдних торгах, аукціонах.
Боржник має право визначити, в якій послідовності необхідно про-давати майно. У разі коли від продажу частини майна буде виручено суму, достатню для виконання покарання у виді штрафу, сплати вико-навчого збору, витрат на здійснення виконавчих дій, подальший про-даж арештованого майна припиняється. Вимоги боржника щодо чер-говості продажу майна не приймаються державним виконавцем, якщо внаслідок їх задоволення виникнуть перешкоди чи додаткові труднощі для виконання або подовжиться його строк.
Кошти, отримані від реалізації арештованого майна, вносяться на де-позитний рахунок відділу та до спеціального фонду виконавчого провад-ження у порядку, встановленому п. 5.1.2. Інструкції про проведення вико-навчих дій, звідки вони перераховуються до Державного бюджету України.
Крім заходів примусового виконання, пов'язаних з описом і ареш-том майна боржника, Законом України „Про виконавче провадження” передбачене звернення стягнення на заробітну плату (заробіток), пенсію, стипендію та інші доходи боржника. Проте ці об'єкти стягнення використовуються при відсутності у боржника коштів на рахунках у кредитних установах, відсутності чи недостатності майна боржника для повного покриття належних до стягнення сум, а також при виконанні рішень про стягнення періодичних платежів та стягнень на суму, що не перевищує двох мінімальних розмірів заробітної плати.
Згідно із ст. 69 вищезазначеного Закону відрахування із заробітної плати (заробітку), пенсії чи стипендії громадян проводить адміністрація підприємств, установ і організацій на підставі надісланих їм державним виконавцем виконавчих документів. Якщо боржник змінить місце ро-боти або місце проживання чи навчання, підприємства, установи, ор-ганізації, які отримали виконавчий документ, повертають його не пізніш як у триденний строк державному виконавцеві з відміткою про нове місце роботи, проживання чи навчання боржника, якщо воно відоме, а також повідомляють про проведені ними стягнення періодичних пла-тежів за виконавчими документами. У разі неподання зазначених відо-мостей з неповажних причин винних у цьому посадових осіб може бути притягнуто до відповідальності, передбаченої цим Законом. Звернення стягнення на пенсії провадиться відповідно до законодавства про пенсії. Вищезазначені правила стягнення поширюються і на випадки звер-нення стягнення на: 1) доходи, отримані фізичною особою, яка є суб'єктом підприємницької діяльності; 2) доходи за працю в колектив-ному сільськогосподарському (фермерському) господарстві; 3) авторсь-ку винагороду за твори літератури, науки або мистецтва, премії, що при-суджуються за видатні досягнення в галузі науки, літератури і мистецтва, винагороду за відкриття, винахід, на який видано авторське свідоцтво, корисну модель, промисловий зразок і раціоналізаторську пропозицію; 4) суми на відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим уш-кодженням здоров'я, а також втратою годувальника.
Законодавством України передбачено два способи кримінально-правового забезпечення виконання покарань: а) закріплення в законі можливості заміни судом одного покарання на інше при його невико-нанні; б) встановлення в законі кримінальної відповідальності за ухи-лення від відбування кримінального покарання, визначення таких дій як новий самостійний злочин. Кримінальний кодекс України чітко проводить роз-межування між правовими наслідками неможливості сплати штрафу засудженим і ухиленням від його сплати.
Згідно із ч. 1 ст. 389 Кримінального кодексу України ухилення від сплати штрафу карається виправними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на той самий строк. Водночас законодавчо поняття ухилення від сплати штрафу не встановлено. Згідно із ч. 2 п. 53 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 р. № 22 „Про практику призначення судами кримінального покарання” під ухиленням від сплати штрафу необхідно розуміти такі дії чи бездіяльність засудженого, які свідчили б про його намір уникнути цього покарання за наявності реальної можливості сплатити штраф (відмова від внесення коштів або невнесення їх без поважних при-чин, приховування місця роботи, майна, джерел доходів тощо).
Тому ухиленням від сплати штрафу є поведінка засудженого, пов'я-зана з прагненням уникнути покарання при наявності можливості сплатити штраф. Ця поведінка може виражатися в діях, спрямованих на приховання: а) майна, на яке може бути звернуто стягнення (пере-міщення майна в невідоме державному виконавцю місце, розтрата, від-чуження, незаконна передача іншим особам, знищення (вилучення) документів, що підтверджують право на майно тощо); б) доходів (вилу-чення, знищення, підробка документів, на підставі яких установлюється заробітна плата або інший доход засудженого, приховання місця робо-ти, джерела одержання інших доходів, на які може бути звернуто стяг-нення, тощо).
Проте на практиці трапляються випадки, коли державним виконав-цем були вжиті всі заходи примусового виконання даного штрафу, але він так і не був сплачений або був сплачений частково. При цьому за-суджений не здійснював дій, направлених на ухилення від виконання покарання у виді штрафу. Причин виникнення такої ситуації може бути принаймні дві. По-перше, при винесенні вироку у виді штрафу суддя не врахував майновий стан винного. По-друге, майнове становище засудже-ного може погіршитися після винесення вироку. У Кримінальному кодексі України питання заміни штрафу регулює ч. 4 ст. 53. Так, у разі неможливості сплати штрафу суд може замінити несплачену суму штрафу покаранням у виді громадських робіт із розрахунку: десять годин громадських робіт за один встановлений законодавством неоподатковуваний мінімум до-ходів громадян, або виправними роботами із розрахунку один місяць виправних робіт за чотири встановлених законодавством неоподатко-вуваних мінімумів доходів громадян, але на строк не більше двох років.
Згідно із ст. 28 Кримінально-виконавчого кодексу після стягнення штрафу виконавчий лист з відміткою про виконання вироку повертається суду, який постановив вирок.
Використана література:
Кримінально-виконавчий кодекс України;
Кримінальний кодекс України;
Закону України „Про виконавче провадження” від 21.04.1999 р.;
Наказ Державного департамента України з питань виконання покарань від 16.12.2003 № 261 „Інструкція про порядок розподілу, направлення та переведення для відбування покарань осіб, засуджених до позбавлення волі”;
В.М.Трубников Кримінально-виконавче право, „Право”, -Х: 2001;
А.Х.Степанюк Кримінально-виконавче право, „Право”, -Х: 2005;
О.М.Джужа Кримінально-виконавче право, „Юрінком-Інтер”, -Х: 2001.
