Застосування переконання при проведенні примусових слідчих дій
Застосування переконання при проведенні примусових слідчих дій
Процес реформування нашого суспільства відбувається досить неоднозначно. З однієї сторони створюються і удосконалюються інститути правової держави, а з іншої сторони суттєво загострюються окремі сфери суспільних відносин. Це стосується також і такої важливої сфери діяльності держави, як боротьба зі злочинністю.
На фоні реформування кримінального та кримінально-процесуального законодавства немає підстав говорити про суттєве зменшення росту злочинності, в тому числі і найбільш небезпечних її проявів. Навпаки слід констатувати зміну якісних параметрів організованої злочинності.
Таке положення зумовлює необхідність удосконалення законодавчої бази кримінального процесу, яка б давала можливість ефективно протистояти злочинності і одночасно гарантувала права та свободи членів суспільства.
Ефективним інструментом боротьби зі злочинністю був і залишається інститут кримінально-процесуального примусу, який постійно знаходиться в полі зору вітчизняних та зарубіжних процесуалістів. На проблеми пов’язані з примусом в кримінальному процесі звертали увагу такі науковці як Г.М.Вєтрова, З.З.Зінатулін, Є.Г.Ковалєнко, З.Ф.Коврига, В.М.Корнуков, В.Т.Маляренко, М.М.Міхеєнко, І.Л.Пєтрухін, М.В.Савіцький, М.С.Строговіч, З.Д.Смітієнко, В.М.Тертишник, М.А.Чельцов, С.А.Шейфер та ін.
Однак, ряд положень даного інституту і зокрема співвідношення переконання і примусу при застосуванні слідчих дій, досліджено не достатньо повно.
В загальнотеоретичному плані переконання і примус вважають методами діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, засобами безпосереднього впливу на волю і поведінку громадян, забезпечення організованості, дисципліни і правопорядку в суспільстві [1, С.493]. Ці методи не ізольовані, перебувають у тісному взаємозв’язку, але мають свої особливості за характером впливу на психіку громадян.
Питання переконання і примусу, їх співвідношення та правильного застосування слід розглядати, на наш погляд, також як методи виконання завдань кримінального судочинства і перш за все розкриття і розслідування злочинів, встановлення всіх обставин необхідних для правильного вирішення справи.
Очевидно, що з розвитком в нашій державі демократичних процесів основні зусилля держави повинні направлятися на виховання у громадян належної правосвідомості, яка приводить до розуміння необхідності дотримання встановлених правил поведінки. Розвиток суспільства в такому напрямку обов’язково приведе до переважно добровільного виконання суб’єктами права в цілому і суб’єктами кримінально-процесуального права зокрема, всіх встановлених приписів.
Логічним наслідком підвищення правосвідомості членів суспільства повинно стати розширення переконання та скорочення фактичного застосування примусу. Звуження сфери дії примусу за рахунок збільшення зони дії методів переконання є однією із головних закономірностей суспільного розвитку. Однак, на нашу думку, примус як метод регулювання суспільного життя і в подальшому буде відігравати досить суттєву роль.
Психологи звертають увагу на те, що мета осіб уповноважених розслідувати кримінальну справу не завжди співпадає з метою окремих учасників кримінального судочинства. Якщо, дії представників правоохоронних органів базуються на законі, то небажання будь-якого учасника кримінально-процесуальних правовідносин добровільно виконувати встановлені правила слід розглядати як конфліктну ситуацію [2, С.390-391].
Застосування примусу для вирішення конфліктної ситуації повинно відбуватися лише після роз’яснення суті вимоги процесуальної норми, наслідків її невиконання, в тому числі і можливості застосування засобів примусу, і після використання методів переконання. Переконання може, також, застосовуватись і у випадках коли норми не забезпечуються примусом.
Професор Л.Орбан-Лембрик зауважує, що переконання полягає у впливі на свідомість особистості через звернення до її власного критичного судження [3, С.47].
Висловлювалась думка, що переконання як метод впливу на особистість полягає в передачі моральних , інтелектуальних, емоціональних та інших уяв однієї особи до іншої ( або від суспільства до його членів) з метою зміни мотивів, якими особа що піддається впливу керується в своїй діяльності. Маючи достатньо складну структуру і будучи методом зовнішнього впливу на поведінку особи через її внутрішні спонукання, переконання створює мотиви вільного і свідомого визначення людиною характеру своїх вчинків і поведінки в цілому [4, C. 240].
Переконання особою уповноваженою вести розслідування кримінальної справи суб’єкта спілкування в необхідності зміни вибраної лінії поведінки може відбуватися в різних формах і різними засобами. Але не залежно від цього мета залишається незмінною – змінити мотиви поведінки даної особи, її установку на дії що суперечать виконанню завдань кримінального судочинства.
Деякі автори вважають, що головне в переконанні не тільки зміна поведінки в необхідному для слідчого руслі , але основне це те щоб суб’єкт зрозумів що зміна поведінки в його інтересах [5, С.59].
На наш погляд зміна поведінки суб’єкта на ту яка необхідна під час проведення розслідування, не завжди є вигідною йому, вона вигідна працівникам правоохоронних органів, судочинству, суспільству в цілому. Чи вигідно, наприклад обвинуваченому, надавати зразки для експертного дослідження, якщо це призведе до його викриття у вчиненні злочину. Напрошується висновок, що надавати зразки не в його інтересах. Тому, позитивне ставлення особи до зміни своєї поведінки є бажаним і позитивним, але не обов’язковим.
Психологи висловлювали різні думки щодо проблеми вибору уповноваженою проводити розслідування особою конкретних засобів переконання у випадку виникнення або реальної загрози виникнення конфліктної ситуації [6, С.176; 7, С.]. Цей вибір залежить від багатьох факторів, але можна виділити найбільш важливі:
інформації, що є в розпорядженні слідчого, її джерел;
особистих властивостей конфліктуючої особи;
характеру і стійкості контакту, що виник під час взаємодії сторін;
від того на яку сферу психіки – раціональну чи емоціональну – розраховане переконання.
Зміст і об’єм інформації якою володіє слідчий залежить передусім від виконання слідчим вимог передбачених ст. 22 КПК України. Вітчизняні процесуалісти відзначали, що всебічне, повне і об’єктивне дослідження обставин справи є необхідною передумовою для встановлення істини, забезпечення відповідності висновків слідства та суду об’єктивній дійсності та виконання завдань кримінального судочинства, [8, С. 115; 9, С.49 ]. Володіння в повному об’ємі обставинами справи дає можливість швидко вирішити конфліктну ситуацію, а багатьох випадках і попередити саму можливість її виникнення.
Оперуючи фактами слідчий може роз’яснити особі можливі наслідки розслідування, наявність обставин що пом’якшують і обтяжують вину, тощо. Такі засоби переконання в значній мірі передбачають зміну суб’єктом своєї поведінки з раціональних та інтелектуальних мотивів.
Другий фактор – особисті властивості конфліктуючої особи – є засобом розрахованим, як правило, на емоційну сферу психіки.
Серед обставин, що підлягають доказуванню по кримінальній справі ( п. 3 ст.64 КПК), передбачено обов’язкове встановлення слідчим обставин, що впливають на ступінь і характер відповідальності обвинуваченого, а також інші обставини, що характеризують особу обвинуваченого. Тому якщо конфліктуючою стороною є обвинувачений, то значна частина обставин, що характеризують його ( демографічні дані, соціально-побутова та виробнича характеристики, стан здоров’я, несприятливі умови формування особистості, окремі навички, умови життя, тощо), досліджується в обов’язковому порядку.
Коли мова йде про застосування переконання в кримінально-процесуальній діяльності, коло суб’єктів які можуть підлягати вивченню не обмежується лише обвинуваченим (підозрюваним). У випадках передбачених законодавством примус може застосовуватись і до інших осіб. Однак, чинним КПК України не передбачена можливість, або обмежена можливість збору зазначеної інформації процесуальним шляхом щодо свідка, потерпілого та інших ( крім підозрюваного, обвинуваченого, підсудного).
Окрім, процесуальних способів дослідження обставин справи слідчий повинен використовувати інші методи вивчення особистості. Найбільш поширеними і такими, що застосовуються в юриспруденції, психологи називають методи спостереження, експериментальний, емоціональний, бесіди, незалежних характеристик [10, С.14-18; 11, 217-225; 12, 53-60; 6, С.16-22].
На нашу думку, важливу роль у процесі застосування переконання при виникненні конфліктної ситуації можуть відігравати окремі особи присутні під час проведення процесуальних дій. Перш за все це стосується, захисника, педагога, спеціаліста, лікаря, батьків та інших законних представників.
В літературі звертається увага на те, що за умов правильного визначення темпераменту та рис характеру підлітка можна знайти індивідуальний підхід до нього [13, С. 232; 14, С. 24-26]. В цьому найбільшу допомогу слідчому можуть надати педагог, психолог або лікар.
Кримінально-процесуальним кодексом України передбачено, що на досудовому слідстві допит неповнолітнього свідка віком до чотирнадцяти років, а за розсудом слідчого – до шістнадцяти років проводиться в присутності педагога (ст.168).
Відповідно до ст. 438 КПК у присутності педагога може допитуватись і неповнолітній обвинувачений який не досяг шістнадцяти років, або він визнаний розумово відсталим. Така участь допускається за розсудом слідчого чи прокурора, або за клопотанням захисника. Клопотання захисника може бути відхиленим.
Визначення значного відставання від ріння розвитку, властивого їм віку, відбувається на підставі висновку експерта. В літературі висловлювалась думка, що проводити експертизу, для з’ясування даних обставин, не обов’язково, досить конкретних даних про можливі ознаки розумової відсталості: тривале захворювання, неспроможність навчатись на позитивні оцінки тощо [15, С. 590]. Такий підхід видається справедливим, але він не базується на законі.
Присутність же педагога при допиті неповнолітнього підозрюваного законом не передбачена.
Належне вирішення питань про участь педагога під час проведення слідчих дій в чинному КПК значною мірою сприяло б встановленню істини у справі.
На нашу думку, залучення педагога до проведенні слідчих дій з участю неповнолітніх є завжди доцільною, але особливо за можливості виникнення конфліктної ситуації. Це зумовлено, насамперед, незрілістю мислення і волі неповнолітнього, його емоціональною нестриманістю, нестійкістю поведінки, швидкою й різкою зміною настрою, схильністю до навіювання і фантазування, невмінням точно відтворювати факти, що відбилися в пам’яті, тощо. Під час проведення процесуальних дій педагог має допомогти підлітку освоїтись з незнайомою йому обстановкою, а також сприяти встановленню контакту з слідчим.
Доцільно в кримінально-процесуальному законодавстві передбачити, що слідчий при проведенні будь-якої слідчої дії з участю неповнолітнього вправі викликати та залучати до участі в справі педагога, психолога або лікаря. Такі зміни лише сприяли б якісному розслідуванню кримінальних справ.
Література:
Юридична енциклопедія: В 6 т. Т. 4 / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. – К.: „Укр. енцикл.”, 2002. – 720 с.
Васильев В.Л. Юридическая психология: Учебник для вузов. – М.: Юрид.лит., 1991. -464 с.
Орбан-Лембрик Л.Е. Психологія управління: Навчальний посібник. – Івано-Франківськ: „Плай”, 2001. – 695 с.
Хайкин Я.З. Структура и взаимодействие моральной и правоовй систем. М., 1972, с.240.
Баєв О.Я. Убеждение в структуре криминалистических средств предупреждения и разрешения конфликтных ситуаций на предварительном следствии // Проблемы обеспечения социалистической законности на предварительном следствии: Сб. науч. тр. – Волгоград: ВСШМ МВД СССР, 1986. – 112с.
Дулов В.А. Судебная психология, 1975, С.176.
Коновалова В.Е. Правовая психология. – Х.: “Основа”при ХГУ, 1990. – 198 с.
Тертишник В.М. Науково-практичний коментар докримінально-процесуального кодексу України. - К.: Видавництво АСК., 2003. -1156 с.
Кримiнально-процесуальний Кодекс України: Науково-практичний коментар.-К.:ЮРінком,1995. - 639 с.
Коновалова В.Е. Правовая психология. – Харьков: “Консум”, 1997. – 160 с.
Костицький М.В. Введение в юридическую психологию: методологические и теоритические проблемы. –К.: Выща шк., 1990. – 259 с.
Психологія: Підручник / Ю.Л.Трофімов, В.В.Рибалка, П.А.Гончарук та ін.; за ред Ю.Л.Трофімова. – 3-тє вид., стереотип. – К.: Либідь, 2001. – 560 с.
Психология современного подростка / Под ред. Д.И.Фельдштейна. – М.: Педагогика, 1987. – 240 с.
Гільбух Ю.З. Вчитель і психологічна служба школи. – К.: Ін-т психології АПН України, 1993. – 142 с.
Научно-практический коментарий к УПК РСФСР. – М., 1965. –760 с.
Процес реформування нашого суспільства відбувається досить неоднозначно. З однієї сторони створюються і удосконалюються інститути правової держави, а з іншої сторони суттєво загострюються окремі сфери суспільних відносин. Це стосується також і такої важливої сфери діяльності держави, як боротьба зі злочинністю.
На фоні реформування кримінального та кримінально-процесуального законодавства немає підстав говорити про суттєве зменшення росту злочинності, в тому числі і найбільш небезпечних її проявів. Навпаки слід констатувати зміну якісних параметрів організованої злочинності.
Таке положення зумовлює необхідність удосконалення законодавчої бази кримінального процесу, яка б давала можливість ефективно протистояти злочинності і одночасно гарантувала права та свободи членів суспільства.
Ефективним інструментом боротьби зі злочинністю був і залишається інститут кримінально-процесуального примусу, який постійно знаходиться в полі зору вітчизняних та зарубіжних процесуалістів. На проблеми пов’язані з примусом в кримінальному процесі звертали увагу такі науковці як Г.М.Вєтрова, З.З.Зінатулін, Є.Г.Ковалєнко, З.Ф.Коврига, В.М.Корнуков, В.Т.Маляренко, М.М.Міхеєнко, І.Л.Пєтрухін, М.В.Савіцький, М.С.Строговіч, З.Д.Смітієнко, В.М.Тертишник, М.А.Чельцов, С.А.Шейфер та ін.
Однак, ряд положень даного інституту і зокрема співвідношення переконання і примусу при застосуванні слідчих дій, досліджено не достатньо повно.
В загальнотеоретичному плані переконання і примус вважають методами діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, засобами безпосереднього впливу на волю і поведінку громадян, забезпечення організованості, дисципліни і правопорядку в суспільстві [1, С.493]. Ці методи не ізольовані, перебувають у тісному взаємозв’язку, але мають свої особливості за характером впливу на психіку громадян.
Питання переконання і примусу, їх співвідношення та правильного застосування слід розглядати, на наш погляд, також як методи виконання завдань кримінального судочинства і перш за все розкриття і розслідування злочинів, встановлення всіх обставин необхідних для правильного вирішення справи.
Очевидно, що з розвитком в нашій державі демократичних процесів основні зусилля держави повинні направлятися на виховання у громадян належної правосвідомості, яка приводить до розуміння необхідності дотримання встановлених правил поведінки. Розвиток суспільства в такому напрямку обов’язково приведе до переважно добровільного виконання суб’єктами права в цілому і суб’єктами кримінально-процесуального права зокрема, всіх встановлених приписів.
Логічним наслідком підвищення правосвідомості членів суспільства повинно стати розширення переконання та скорочення фактичного застосування примусу. Звуження сфери дії примусу за рахунок збільшення зони дії методів переконання є однією із головних закономірностей суспільного розвитку. Однак, на нашу думку, примус як метод регулювання суспільного життя і в подальшому буде відігравати досить суттєву роль.
Психологи звертають увагу на те, що мета осіб уповноважених розслідувати кримінальну справу не завжди співпадає з метою окремих учасників кримінального судочинства. Якщо, дії представників правоохоронних органів базуються на законі, то небажання будь-якого учасника кримінально-процесуальних правовідносин добровільно виконувати встановлені правила слід розглядати як конфліктну ситуацію [2, С.390-391].
Застосування примусу для вирішення конфліктної ситуації повинно відбуватися лише після роз’яснення суті вимоги процесуальної норми, наслідків її невиконання, в тому числі і можливості застосування засобів примусу, і після використання методів переконання. Переконання може, також, застосовуватись і у випадках коли норми не забезпечуються примусом.
Професор Л.Орбан-Лембрик зауважує, що переконання полягає у впливі на свідомість особистості через звернення до її власного критичного судження [3, С.47].
Висловлювалась думка, що переконання як метод впливу на особистість полягає в передачі моральних , інтелектуальних, емоціональних та інших уяв однієї особи до іншої ( або від суспільства до його членів) з метою зміни мотивів, якими особа що піддається впливу керується в своїй діяльності. Маючи достатньо складну структуру і будучи методом зовнішнього впливу на поведінку особи через її внутрішні спонукання, переконання створює мотиви вільного і свідомого визначення людиною характеру своїх вчинків і поведінки в цілому [4, C. 240].
Переконання особою уповноваженою вести розслідування кримінальної справи суб’єкта спілкування в необхідності зміни вибраної лінії поведінки може відбуватися в різних формах і різними засобами. Але не залежно від цього мета залишається незмінною – змінити мотиви поведінки даної особи, її установку на дії що суперечать виконанню завдань кримінального судочинства.
Деякі автори вважають, що головне в переконанні не тільки зміна поведінки в необхідному для слідчого руслі , але основне це те щоб суб’єкт зрозумів що зміна поведінки в його інтересах [5, С.59].
На наш погляд зміна поведінки суб’єкта на ту яка необхідна під час проведення розслідування, не завжди є вигідною йому, вона вигідна працівникам правоохоронних органів, судочинству, суспільству в цілому. Чи вигідно, наприклад обвинуваченому, надавати зразки для експертного дослідження, якщо це призведе до його викриття у вчиненні злочину. Напрошується висновок, що надавати зразки не в його інтересах. Тому, позитивне ставлення особи до зміни своєї поведінки є бажаним і позитивним, але не обов’язковим.
Психологи висловлювали різні думки щодо проблеми вибору уповноваженою проводити розслідування особою конкретних засобів переконання у випадку виникнення або реальної загрози виникнення конфліктної ситуації [6, С.176; 7, С.]. Цей вибір залежить від багатьох факторів, але можна виділити найбільш важливі:
інформації, що є в розпорядженні слідчого, її джерел;
особистих властивостей конфліктуючої особи;
характеру і стійкості контакту, що виник під час взаємодії сторін;
від того на яку сферу психіки – раціональну чи емоціональну – розраховане переконання.
Зміст і об’єм інформації якою володіє слідчий залежить передусім від виконання слідчим вимог передбачених ст. 22 КПК України. Вітчизняні процесуалісти відзначали, що всебічне, повне і об’єктивне дослідження обставин справи є необхідною передумовою для встановлення істини, забезпечення відповідності висновків слідства та суду об’єктивній дійсності та виконання завдань кримінального судочинства, [8, С. 115; 9, С.49 ]. Володіння в повному об’ємі обставинами справи дає можливість швидко вирішити конфліктну ситуацію, а багатьох випадках і попередити саму можливість її виникнення.
Оперуючи фактами слідчий може роз’яснити особі можливі наслідки розслідування, наявність обставин що пом’якшують і обтяжують вину, тощо. Такі засоби переконання в значній мірі передбачають зміну суб’єктом своєї поведінки з раціональних та інтелектуальних мотивів.
Другий фактор – особисті властивості конфліктуючої особи – є засобом розрахованим, як правило, на емоційну сферу психіки.
Серед обставин, що підлягають доказуванню по кримінальній справі ( п. 3 ст.64 КПК), передбачено обов’язкове встановлення слідчим обставин, що впливають на ступінь і характер відповідальності обвинуваченого, а також інші обставини, що характеризують особу обвинуваченого. Тому якщо конфліктуючою стороною є обвинувачений, то значна частина обставин, що характеризують його ( демографічні дані, соціально-побутова та виробнича характеристики, стан здоров’я, несприятливі умови формування особистості, окремі навички, умови життя, тощо), досліджується в обов’язковому порядку.
Коли мова йде про застосування переконання в кримінально-процесуальній діяльності, коло суб’єктів які можуть підлягати вивченню не обмежується лише обвинуваченим (підозрюваним). У випадках передбачених законодавством примус може застосовуватись і до інших осіб. Однак, чинним КПК України не передбачена можливість, або обмежена можливість збору зазначеної інформації процесуальним шляхом щодо свідка, потерпілого та інших ( крім підозрюваного, обвинуваченого, підсудного).
Окрім, процесуальних способів дослідження обставин справи слідчий повинен використовувати інші методи вивчення особистості. Найбільш поширеними і такими, що застосовуються в юриспруденції, психологи називають методи спостереження, експериментальний, емоціональний, бесіди, незалежних характеристик [10, С.14-18; 11, 217-225; 12, 53-60; 6, С.16-22].
На нашу думку, важливу роль у процесі застосування переконання при виникненні конфліктної ситуації можуть відігравати окремі особи присутні під час проведення процесуальних дій. Перш за все це стосується, захисника, педагога, спеціаліста, лікаря, батьків та інших законних представників.
В літературі звертається увага на те, що за умов правильного визначення темпераменту та рис характеру підлітка можна знайти індивідуальний підхід до нього [13, С. 232; 14, С. 24-26]. В цьому найбільшу допомогу слідчому можуть надати педагог, психолог або лікар.
Кримінально-процесуальним кодексом України передбачено, що на досудовому слідстві допит неповнолітнього свідка віком до чотирнадцяти років, а за розсудом слідчого – до шістнадцяти років проводиться в присутності педагога (ст.168).
Відповідно до ст. 438 КПК у присутності педагога може допитуватись і неповнолітній обвинувачений який не досяг шістнадцяти років, або він визнаний розумово відсталим. Така участь допускається за розсудом слідчого чи прокурора, або за клопотанням захисника. Клопотання захисника може бути відхиленим.
Визначення значного відставання від ріння розвитку, властивого їм віку, відбувається на підставі висновку експерта. В літературі висловлювалась думка, що проводити експертизу, для з’ясування даних обставин, не обов’язково, досить конкретних даних про можливі ознаки розумової відсталості: тривале захворювання, неспроможність навчатись на позитивні оцінки тощо [15, С. 590]. Такий підхід видається справедливим, але він не базується на законі.
Присутність же педагога при допиті неповнолітнього підозрюваного законом не передбачена.
Належне вирішення питань про участь педагога під час проведення слідчих дій в чинному КПК значною мірою сприяло б встановленню істини у справі.
На нашу думку, залучення педагога до проведенні слідчих дій з участю неповнолітніх є завжди доцільною, але особливо за можливості виникнення конфліктної ситуації. Це зумовлено, насамперед, незрілістю мислення і волі неповнолітнього, його емоціональною нестриманістю, нестійкістю поведінки, швидкою й різкою зміною настрою, схильністю до навіювання і фантазування, невмінням точно відтворювати факти, що відбилися в пам’яті, тощо. Під час проведення процесуальних дій педагог має допомогти підлітку освоїтись з незнайомою йому обстановкою, а також сприяти встановленню контакту з слідчим.
Доцільно в кримінально-процесуальному законодавстві передбачити, що слідчий при проведенні будь-якої слідчої дії з участю неповнолітнього вправі викликати та залучати до участі в справі педагога, психолога або лікаря. Такі зміни лише сприяли б якісному розслідуванню кримінальних справ.
Література:
Юридична енциклопедія: В 6 т. Т. 4 / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. – К.: „Укр. енцикл.”, 2002. – 720 с.
Васильев В.Л. Юридическая психология: Учебник для вузов. – М.: Юрид.лит., 1991. -464 с.
Орбан-Лембрик Л.Е. Психологія управління: Навчальний посібник. – Івано-Франківськ: „Плай”, 2001. – 695 с.
Хайкин Я.З. Структура и взаимодействие моральной и правоовй систем. М., 1972, с.240.
Баєв О.Я. Убеждение в структуре криминалистических средств предупреждения и разрешения конфликтных ситуаций на предварительном следствии // Проблемы обеспечения социалистической законности на предварительном следствии: Сб. науч. тр. – Волгоград: ВСШМ МВД СССР, 1986. – 112с.
Дулов В.А. Судебная психология, 1975, С.176.
Коновалова В.Е. Правовая психология. – Х.: “Основа”при ХГУ, 1990. – 198 с.
Тертишник В.М. Науково-практичний коментар докримінально-процесуального кодексу України. - К.: Видавництво АСК., 2003. -1156 с.
Кримiнально-процесуальний Кодекс України: Науково-практичний коментар.-К.:ЮРінком,1995. - 639 с.
Коновалова В.Е. Правовая психология. – Харьков: “Консум”, 1997. – 160 с.
Костицький М.В. Введение в юридическую психологию: методологические и теоритические проблемы. –К.: Выща шк., 1990. – 259 с.
Психологія: Підручник / Ю.Л.Трофімов, В.В.Рибалка, П.А.Гончарук та ін.; за ред Ю.Л.Трофімова. – 3-тє вид., стереотип. – К.: Либідь, 2001. – 560 с.
Психология современного подростка / Под ред. Д.И.Фельдштейна. – М.: Педагогика, 1987. – 240 с.
Гільбух Ю.З. Вчитель і психологічна служба школи. – К.: Ін-т психології АПН України, 1993. – 142 с.
Научно-практический коментарий к УПК РСФСР. – М., 1965. –760 с.
