Правове регулювання передвиборної агітації
Правове регулювання передвиборної агітації
Положення не лише аналізованого в цій роботі Закону, але й інших виборчих законів (Закону „Про вибори народних депутатів України”, Закону „Про вибори Президента України”) в тій їх частині, яка регламентує порядок здійснення передвиборної агітації, завжди були і залишаються об’єктом критики з боку експертів [1].
У першу чергу це обумовлено складністю визначення таких понять, як „передвиборна агітація”, „політична реклама”, „офіційні повідомлення про дії учасників виборчого процесу, пов’язані зі здійсненням ними службових повноважень” тощо.
Загалом можна виділити два основних підходи до врегулювання агітаційної діяльності. Один з них – умовно його можна охарактеризувати як „ліберальний” – полягає у тому, що передвиборна агітація розглядається лише у вузькому розумінні відповідного поняття – як агітація за або проти кандидатів. За такого підходу більшість форм інформаційного впливу на виборців взагалі не вважаються передвиборною агітацією з усіма наслідками, що звідси випливають. Проте існує багато прихильників іншого погляду на передвиборну агітацію – як на інформаційну діяльність, спрямовану на підвищення поінформованості виборців про суб’єктів виборчого процесу, створення позитивного або негативного ставлення до суб’єктів виборчого процесу. Такий підхід має ряд позитивів, зокрема – забезпечення рівних можливостей суб’єктів виборчого процесу у здійсненні агітації, однак і породжує низку проблем. Серед яких, наприклад, складність проведення межі між передвиборною агітацією та звичайним інформуванням про поточні політичні події (з’їзди партій, заяви лідерів партій і блоків тощо). Розширене тлумачення поняття передвиборної агітації може призвести до обмеження конституційного права на вільне вираження поглядів та переконань.
Варто відзначити, що нерівність можливостей різних суб’єктів виборчого процесу у проведенні передвиборної агітації є проблемою, характерною не лише для України, але і для багатьох демократичних країн, де т.зв. „провладні” кандидати та партії також мають значно ширші можливості доступу до ЗМІ, порівняно з кандидатами, які таких можливостей не мають. Зазначене, однак, аж ніяк не виключає доцільність здійснення певних кроків у напрямі забезпечення рівних можливостей суб’єктів виборчого процесу у здійсненні агітаційної діяльності.
Поряд з традиційною проблемою визначення базових понять, пов’язаних з передвиборною агітацією, існує і низка інших проблем, які мають бути вирішені законодавчо. Наприклад, чи варто визначати напрями використання коштів, які виділяються на передвиборну агітацію з державного (місцевих) бюджетів, чи ж доцільно передбачити участь суб’єкта виборчого процесу у визначенні напрямів використання таких коштів? Чи мають право брати участь у передвиборній агітації іноземні громадяни та іноземні ЗМІ, і якщо так – то в яких саме формах? Чи відповідає демократичним стандартам закріплення у виборчому законодавстві вимог щодо обов’язкового спростування (розміщення „відповіді”) відомостей, поширених ЗМІ і які суб’єкт виборчого процесу вважає недостовірними? Саме дослідженню цих та деяких інших проблем і присвячено основну увагу у даному розділі дослідження.
Передвиборна агітація та політична реклама
Попередні редакції Законів „Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів”, „Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим”, „Про вибори Президента України”, „Про вибори народних депутатів” традиційно виходили з того, що передвиборною агітацією є лише діяльність, яка спонукає виборців голосувати за або проти кандидатів на відповідних виборах. Іншими словами, вважалося, що коли інформація не містить прямих закликів про підтримку або не підтримку на виборах певних кандидатів, відповідна інформація не може вважатись передвиборною агітацією і відповідно на неї не мають поширюватись вимоги виборчого законодавства в частині, зокрема, оплати розміщення такої інформації за рахунок коштів виборчих фондів, забезпечення рівності прав суб’єктів виборчого процесу щодо розміщення відповідної інформації у друкованих та аудіовізуальних ЗМІ тощо. Такий підхід до визначення передвиборної агітації, з нашої точки зору, видається спрощеним – адже спонукати виборців проголосувати за або проти певних кандидатів можна не лише шляхом прямих закликів голосувати за або проти певних суб’єктів виборчого процесу, але і шляхом звичайного привернення уваги до окремих кандидатів, підвищенням рівня обізнаності виборців щодо певних суб’єктів виборчого процесу. Іншими словами, по своїй суті передвиборна агітація є нічим іншим, як діяльністю, яка сприяє підвищенню обізнаності виборців щодо суб’єктів виборчого процесу, формує позитивне або негативне ставлення до них. Саме такий підхід до визначення реклами (у тому числі і політичної) було покладено в основу Закону „Про рекламу” в редакції 2003 року.
Ряд експертів неодноразово наголошували на необхідності удосконалення визначення поняття передвиборної агітації, однак до 2005 року відповідні пропозиції залишались поза увагою законодавця. Вперше „розширене” визначення передвиборної агітації було дано в Законі „Про вибори народних депутатів України” в редакції Закону від 6 липня 2005 року, який визначив два основних поняття – „передвиборної агітації” та „політичної реклами” та співвідношення між ними. При цьому наведене у Законі визначення політичної реклами повністю відтворювало визначення, наведене у Законі „Про рекламу”, а сама політична реклама розглядалась як різновид передвиборної агітації. Саме цей підхід, на нашу думку, і став основною причиною перегляду відповідних положень Закону 17 листопада 2005 року – якщо політичну рекламу вважати різновидом передвиборної агітації, а не навпаки, то за такого підходу унеможливлюється висвітлення діяльності суб’єктів виборчого процесу у випусках новин (розміщення політичної реклами у випусках новин Законом було заборонено), а будь-яка згадка про політичну партію (блок), кандидатів у народні депутати за Законом вважалась би політичною рекламою і не могла здійснюватись без попередньої оплати за рахунок коштів виборчих фондів. Як результат – парламент зробив крок назад і фактично повернувся до визначення „передвиборної агітації” та, відповідно, політичної реклами, відображеного в Законах „Про вибори Президента України” та Законі „Про вибори народних депутатів України” 2004 року. Іншими словами, в останній редакції Закону „Про вибори народних депутатів України” проблема удосконалення визначення поняття передвиборної агітації та встановлення співвідношення передвиборної агітації з політичною рекламою залишилась неврегульованою.
Зазначена проблема не знайшла вирішення і в Законі „Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів”. Так, відповідно до частини першої статті 50 Закону, передвиборна агітація – це здійснення будь-якої діяльності з метою спонукання виборців голосувати за або проти певного суб’єкта виборчого процесу. Таким чином, під передвиборною агітацією Закон розуміє пряме схиляння виборців голосувати за або проти кандидатів на місцевих виборах. Визначення політичної реклами у Законі взагалі відсутнє.
Варто також відзначити, що Закон, на відміну від Закону „Про вибори народних депутатів України”, не дає чіткої відповіді на питання про те, які види діяльності мають відноситись до передвиборної агітації. Зокрема, частиною третьою статті 66 Закону „Про вибори народних депутатів України” до політичної реклами (і, відповідно, передвиборної агітації) віднесено використання символіки та логотипів партій (блоків) – суб’єктів виборчого процесу, повідомлення про підтримку партією (блоком), кандидатом у народні депутати публічних заходів або привернення уваги до факту участі у таких заходах партії (блоку), чи певних осіб як кандидатів народні депутати України. Однак Закон „Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” не дозволяє говорити про те, що використання символіки місцевих організацій партій, повідомлення про участь у публічних заходах суб’єктів виборчого процесу слід вважати передвиборною агітацією (якщо, зрозуміло, використання символіки або повідомлення про участь суб’єктів виборчого процесу (підтримку ними проведення відповідного публічного заходу) не супроводжується прямим схилянням виборців голосувати за або проти місцевих організацій партій (блоків), кандидатів у депутати та кандидатів на посаду сільського, селищного, міського голови).
Частиною першою статті 50 Закону визначено коло суб’єктів здійснення передвиборної агітації. До таких суб’єктів Закон відносить лише місцеві організації партій (блоки), кандидатів у депутати, кандидатів на посаду сільського, селищного, міського голови, зареєстрованих відповідною виборчою комісією для участі у виборах. Таким чином, Закон невиправдано звужує коло суб’єктів передвиборної агітації. Сумнівними з точки зору відповідності Конституції України є положення Закону, якими визначено вичерпний перелік форм участі громадян України у здійсненні передвиборної агітації. Частиною першою статті 50 Закону передбачено, що громадяни України мають право вільно обговорювати політичні, ділові та особисті якості кандидатів у депутати, кандидатів на посади сільського, селищного, міського голови, їх передвиборні програми, а також передвиборні програми місцевих організацій партій (блоків). Таким чином, у світлі положень частини першої статті 50 випливає, що громадяни України не є суб’єктами здійснення передвиборної агітації і, відповідно, не можуть агітувати за або проти кандидатів на місцевих виборах.
Забезпечення рівних можливостей суб’єктів виборчого процесу у здійсненні передвиборної агітації
До Закону „Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” 21 грудня 2005 року було внесено ряд змін, спрямованих на забезпечення рівності можливостей суб’єктів виборчого процесу у здійсненні передвиборної агітації. Зокрема, відповідно до частини п’ятої статті 53 Закону засіб масової інформації, який надав ефірний час або друковану площу одному кандидату, місцевій організації партії (блоку) – суб'єкту виборчого процесу, не може відмовити у наданні ефірного часу чи друкованої площі на тих же умовах іншому кандидату, місцевій організації партії (блоку) – суб'єкту виборчого процесу. Частиною четвертою статті 51 Закону передбачається, що якщо будинок (приміщення) незалежно від форми власності було надано для проведення передвиборного публічного заходу чи передвиборної агітації одному кандидату, місцевій організації партії (блоку), власник (володар, користувач) цього будинку (приміщення) не має права відмовити в його наданні на тих же умовах іншому кандидату, місцевій організації партії (блоку) – суб'єкту виборчого процесу. У зв’язку з цим виникає питання: чи дозволяють зазначені новели Закону забезпечити рівність можливостей кандидатів у здійсненні передвиборної агітації?
З нашої точки зору, реалізація низки положень Закону в частині, зокрема, заборони відмови засобом масової інформації у наданні ефірного часу (друкованої площі) суб’єкту виборчого процесу на тих самих умовах, на яких ефірний час (друкована площа) надавалась іншому суб’єкту виборчого процесу, може бути ускладненою. Так, у відповідності до статті 13 Закону „Про рекламу” час мовлення, відведений на рекламу, впродовж виборчого процесу не може перевищувати 20 % фактичного обсягу мовлення протягом астрономічної доби і 25% – впродовж астрономічної години. Таким чином, аудіовізуальний ЗМІ може відмовити суб’єкту виборчого процесу у наданні ефірного часу лише на тій підстави, що передбачені Законом „Про рекламу” квоти для розміщення реклами використано, а Закон „Про рекламу” забороняє розміщення реклами понад квоту. Забезпечення рівних можливостей у здійсненні передвиборної агітації у друкованих ЗМІ, у приміщеннях для проведення публічних заходів обмежується періодичністю виходу друкованого ЗМІ у друк (якщо ЗМІ виходить у друк лише декілька разів протягом періоду, відведеного для підготовки та проведення виборів, то можливості такого ЗМІ розмістити матеріали передвиборної агітації всіх суб’єктів виборчого процесу є обмеженими); зобов’язаннями за угодами купівлі-продажу відповідних рекламних площ; зобов’язаннями за договорами оренди приміщень, придатних для проведення передвиборної агітації. Таким чином, відповідні положення Закону мають значною мірою декларативний характер.
Рівність можливостей суб’єктів виборчого процесу у здійсненні передвиборної агітації обмежується також положеннями Закону, у відповідності до яких офіційні повідомлення про дії кандидатів у депутати, кандидатів на посаду сільських, селищних, міських голів пов’язані з виконанням ними посадових (службових) повноважень, передбачених Конституцією України або законами України, і підготовлені в порядку, визначеному Законом України „Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування засобами масової інформації”, не належать до передвиборної агітації (частина третя статті 50 Закону). Закріплення відповідної норми в Законі в умовах відсутності будь-яких обмежень щодо їх тривалості, можливостей коментування (за винятком заборони щодо супроводження відповідних повідомлень коментарями агітаційного характеру) не сприяє забезпеченню принципу рівності можливостей суб’єктів виборчого процесу у здійсненні передвиборної агітації – кандидати, які обіймають посади в органах державної влади та місцевого самоврядування, мають значно більше можливостей у висвітленні своєї діяльності в ЗМІ порівняно з кандидатами, які не обіймають відповідних посад.
Здійснення передвиборної агітації за рахунок коштів місцевого бюджету
Закладений в основу Закону „Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” підхід до правового регулювання фінансування передвиборної агітації за рахунок коштів місцевого бюджету, отриманих як цільова субвенція з Державного бюджету на підготовку та проведення місцевих виборів, є цілком аналогічним підходам, визначеним іншими виборчими Законами.
Законом передбачено три основні форми передвиборної агітації за рахунок коштів місцевих бюджетів: 1) виготовлення та розміщення інформаційних плакатів місцевих організацій партій (блоків) – суб’єктів виборчого процесу у розрахунку по два примірники на кожну ДВК (стаття 52 Закону); 2) опублікування передвиборних програм в місцевих державних та комунальних друкованих ЗМІ (стаття 54 Закону); 3) використання ефірного часу для проведення передвиборної агітації, наданого державними та комунальними телерадіоорганізаціями між 19 та 23 годинами за київським часом (стаття 55 Закону).
Наявність бюджетного фінансування передвиборної агітації за рахунок коштів місцевих бюджетів, на наш погляд, заслуговує на двояку оцінку. З одного боку, надання суб’єктам виборчого процесу рівних можливостей доступу до державних та комунальних ЗМІ є додатковим механізмом забезпечення рівних можливостей цих суб’єктів у здійсненні передвиборної агітації. З іншого боку, варто звернути увагу і на те, що фінансування за рахунок бюджетних коштів саме цих форм агітації навряд чи можна вважати ефективним напрямом використання цих коштів. Це зумовлено декількома причинами. По-перше, кількість плакатів, які виготовляються за рахунок коштів місцевих бюджетів, є настільки низькою (всього два примірники на одну ДВК), що їх розміщення (або нерозміщення) жодним чином не позначається на рівні підтримки того чи іншого суб’єкта виборчого процесу виборцями. Крім того, завжди існує висока імовірність того, що відповідний інформаційний плакат не буде виготовлений взагалі або виготовлений з порушенням строків та вимог, передбачених статтею 52 Закону, розміщений плакат – знищений. По-друге, далеко не в усіх адміністративно-територіальних одиницях (наприклад, на районному або сільському рівні) функціонують державні та комунальні друковані ЗМІ, державні та комунальні телерадіоорганізації. Розміщення ж матеріалів передвиборної агітації, наприклад, кандидатів на посаду сільського голови чи депутата сільської ради в друкованих ЗМІ, засновником яких є, приміром, обласна чи міська рада, або надання кандидатам на посаду сільського голови ефірного часу на обласних телеканалах навряд чи можна вважати виправданим. Існує і обґрунтована загроза того, що друкований ЗМІ, державна або комунальна телерадіоорганізація не зможуть надати необхідний обсяг друкованої площі (ефірного часу) всім суб’єктам виборчого процесу, які мають на це право, через надмірну кількість кандидатів на місцевих виборах.
З нашої точки зору „реформування” фінансування передвиборної агітації за рахунок коштів місцевих бюджетів має полягати у наданні суб’єктам виборчого процесу можливості вибору оптимального напряму використання таких коштів. Звичайно, за згодою суб’єкта виборчого процесу відповідні кошти можуть використовуватись на цілі, визначені Законом, однак суб’єктам виборчого процесу варто надати можливість самостійно визначати напрями та механізми використання тих коштів, які виділяються на здійснення ними передвиборної агітації – такі кошти можуть бути перераховані до виборчого фонду кандидата (місцевої організації партії, блоку) і в подальшому використані на власний розсуд або ж витрачені ТВК на цілі, визначені угодами з відповідними суб’єктами виборчого процесу.
Обмеження у здійсненні передвиборної агітації
Стаття 56 Закону „Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” встановлює широке коло обмежень та заборон щодо здійснення передвиборної агітації.
Так, частиною четвертою статті 56 Закону встановлена заборона проведення передвиборної агітації, що супроводжується наданням виборцям грошей чи безоплатно або на пільгових умовах цінних паперів, кредитів, лотерей, товарів та інших матеріальних цінностей або робіт чи послуг. Частиною п’ятою цієї ж статті передбачено, що реєстрація кандидатів, стосовно яких у судовому порядку встановлено порушення цієї вимоги, скасовується рішенням територіальної виборчої комісії. Редакція частин четвертої та п’ятої викликає декілька зауважень.
Перш за все, із зазначених положень Закону випливає, що санкція, яка застосовується до кандидата у випадку вчинення ним діяння, передбаченого частиною четвертою статті 56, не залежить від вартості робіт, послуг, матеріальних цінностей, які надаються під час здійснення перевиборної агітації. Іншими словами – надання виборцям агітаційної продукції – календарів, блокнотів, ручок із зображенням партійної символіки, які, по-суті, є матеріальними цінностями, потенційно може мати наслідком скасування рішення про реєстрацію кандидата. По-друге, формулювання частини п’ятої цієї статті („стосовно кандидатів”) не дозволяє визначити суб’єкта правопорушення і, відповідно, застосувати передбачені нею санкції. Зокрема незрозуміло, чи має скасовуватись рішення про реєстрацію кандидата у випадку, якщо передвиборну агітацію, що супроводжувалась наданням товарів, робіт, послуг, матеріальних цінностей, здійснював не сам кандидат, а третя особа на його прохання чи за його дорученням чи без такого. Зміст положень частини п’ятої статті 56 можна тлумачити широко і відповідно ТВК може застосовувати передбачену нею санкцію довільно, у тому числі у випадках, коли надання робіт, товарів, послуг, матеріальних цінностей здійснюється без відома кандидата, але в його інтересах. З іншого боку, можливою є й інша крайність – звужене тлумачення відповідних положень, за яким підставою скасування рішення про реєстрацію кандидата є надання товарів, робіт, послуг та інших матеріальних цінностей лише ним особисто. По-третє, зі змісту частин четвертої та п’ятої Закону прямо випливає, що вчинення діяння, передбаченого частиною четвертою не за дорученням кандидата, а іншого суб’єкта (наприклад, місцевої організації партії, виборчого блоку, третіх осіб) взагалі не тягне для порушників будь-яких негативних правових наслідків, крім випадків, коли воно підпадає під ознаки злочину, передбаченого статтею 157 КК України.
Пунктом першим частини першої статті 56 Закону встановлено заборону на участь у здійсненні передвиборної агітації іноземних осіб та осіб без громадянства. Пунктом 2 частини чотирнадцятої цієї ж статті заборонено проведення передвиборної агітації в зарубіжних засобах масової інформації, що діють на території України. Оскільки здійснення передвиборної агітації невіддільно пов’язано з правом на вільне висловлення поглядів та переконань, встановлення загальної заборони на участь у передвиборній агітації осіб, які не є громадянами України, на наш погляд, не узгоджується з вимогами Конституції України, Загальною декларацією прав людини, Європейською конвенцією про захист прав людини та основних свобод. Варто наголосити, що відповідні положення, закріплені у Законі „Про вибори Президента України” 2004 року, свого часу стали предметом зауважень з боку ОБСЄ/БДІПЛ. У зв’язку з цим, не забороняючи в цілому можливість участі осіб без громадянства та іноземних громадян у здійсненні передвиборної агітації, доцільно визначити вичерпний перелік обмежень щодо здійснення відповідними особами права на передвиборну агітацію. З нашої точки зору, зазначеним категоріям осіб слід заборонити здійснювати передвиборну агітацію під час проведення концертів, вистав, спортивних змагань та інших публічних заходів на підтримку чи за підтримки партії суб’єкта виборчого процесу або кандидата у депутати, розміщувати агітаційні матеріали у ЗМІ.
Що стосується заборони на проведення передвиборної агітації в зарубіжних засобах масової інформації, то встановлення такої заборони не відповідає європейській практиці, зокрема – вимогам Європейської конвенції транскордонного телебачення (яка надає засобам масової інформації право поширювати рекламу, у тому числі і політичну, без обмежень кордонами), а також п.26.1 Московського документа ОБСЄ. Досить сумнівною є і конституційність цього обмеження. Саме тому більш обґрунтованим було б встановлення заборони на розміщення суб’єктами виборчого процесу матеріалів передвиборної агітації у зарубіжних друкованих та аудіовізуальних ЗМІ.
Відповідно до частини шостої статті 56 Закону засобам масової інформації, окрім друкованих партійних видань, їх посадовим та службовим особам і творчим працівникам під час виборчого процесу у своїх матеріалах і передачах, не обумовлених угодами про розміщення передвиборної агітації, забороняється підтримувати місцеві організації партій (блоки), кандидатів у депутати, кандидатів на посаду сільського, селищного, міського голови, їх передвиборні програми, а так само поширювати будь-яку інформацію з метою спонукання виборців голосувати за або проти місцевої організації партії (блоку), кандидатів у депутати, кандидатів на посади сільських, селищних, міських голів.
На жаль, Закон не дає відповіді на питання про те, які діяння мають ознаки підтримки суб’єктів виборчого процесу та їхніх передвиборних програм. Адже як підтримку чи, відповідно, непідтримку передвиборної програми можна кваліфікувати звичайний аналіз передвиборних програм з виділенням позитивів програм одних суб’єктів виборчого процесу та недоліків програм інших. Аналогічно не можна визначити, які види діяльності творчих працівників охоплюються поняттям „спонукання виборців голосувати за або проти” суб’єктів виборчого процесу – як і поняття передвиборної агітації, зміст такого „спонукання” може тлумачитись розширено і звужено. Відповідно існує висока імовірність того, що санкції за порушення вимог частини шостої статті 56 будуть застосовані до одних суб’єктів, тоді як порушення цих же вимог іншими суб’єктами взагалі не буде мати жодних негативних наслідків. Тому доцільність закріплення у Законі обмежень, передбачених частиною шостою статті 56, є досить сумнівною – збалансовану редакційну політику ЗМІ вони все одно не забезпечать, однак з успіхом можуть бути використані проти певних ЗМІ.
Частиною дев’ятою статті 56 регулюється порядок надання ЗМІ ефірного часу (друкованої площі) суб’єктам виборчого процесу для розміщення відповіді на інформацію, яку місцева організація партії (блок) або кандидат вважають недостовірними. Якщо порівнювати відповідні положення Закону з аналогічними нормами Закону „Про вибори Президента України” 2004 року та попередніми редакціями інших виборчих законів, то можна дійти висновку, що за своєю суттю відповідь нічим не відрізняється від спростування інформації, яку суб’єкт виборчого процесу вважає недостовірною. Правове регулювання процедури спростування „недостовірної” інформації вже давно критикувалось фахівцями. Зокрема, застереження викликає імперативний характер норм, якими визначається зазначена процедура (розміщення відповіді є не правом, а обов’язком ЗМІ), можливість суто суб’єктивної оцінки суб’єктом виборчого процесу розміщеної ЗМІ інформації („недостовірність” інформації встановлюється не судом або іншим правозастосовчим органом, а суб’єктом виборчого процесу). Фактично, будь-яку поширену інформацію щодо суб’єкта виборчого процесу такий суб’єкт може вважати недостовірною, а ЗМІ – зобов’язаний задовольняти вимогу суб’єкта щодо розміщення відповіді, причому за власний рахунок. Відмова у наданні ефірного часу або друкованої площі для відповіді у відповідності до частини сьомої статті 56 Закону може бути підставою для прийняття судом рішення про зупинення дії ліцензії або про тимчасову заборону випуску друкованого видання. Варто звернути увагу також на те, що у ряді випадків можливість розміщення відповіді на „недостовірну” інформацію у строки, визначені частиною дев’ятою статті 56, унеможливлюється періодичністю випуску видання. Загалом, на наш погляд, факт поширення ЗМІ недостовірної інформації має встановлюватись в порядку цивільного судочинства, а спростування поширених відомостей, компенсація немайнової шкоди – здійснюватись на підставах та в порядку, визначених ЦК та ЦПК України.
Закон „Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” не містить тих обмежень у здійсненні передвиборної агітації, які було б доцільно встановити з урахуванням досвіду попередніх виборчих кампаній, зокрема – підготовки та проведення виборів Президента України 2004 року. Окремі встановлені Законом обмеження щодо здійснення передвиборної агітації потребують узгодження з аналогічними нормами інших виборчих законів.
Так, відповідно до частини одинадцятої статті 56 Закону засобам масової інформації усіх форм власності забороняється протягом останнього тижня перед днем виборів поширювати інформацію про результати опитування громадської думки щодо місцевих організацій партій (блоків) та кандидатів або коментувати рейтинги кандидатів, місцевих організацій партій (блоків). Натомість частина двадцята статті 71 Закону „Про вибори народних депутатів України” забороняє поширювати інформацію про результати опитувань громадської думки за 15 днів до дня виборів. Слід звернути увагу й на те, що Закон „Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” не містить жодних вимог до оформлення результатів опитувань, зокрема в частині зазначення організації, яка проводила опитування, часу проведення опитування, кількості опитаних, методів збору інформації.
На відміну від Закону „Про вибори народних депутатів України” Закон не забороняє коментувати чи оцінювати зміст передвиборної агітаційної програми впродовж 20 хвилин до і після її трансляції програми, використовувати для проведення передвиборної агітації приміщення органів державної влади та місцевого самоврядування, здійснювати передвиборну агітацію через мережі сповіщення пасажирів, у транспортних засобах громадського користування.
Положення не лише аналізованого в цій роботі Закону, але й інших виборчих законів (Закону „Про вибори народних депутатів України”, Закону „Про вибори Президента України”) в тій їх частині, яка регламентує порядок здійснення передвиборної агітації, завжди були і залишаються об’єктом критики з боку експертів [1].
У першу чергу це обумовлено складністю визначення таких понять, як „передвиборна агітація”, „політична реклама”, „офіційні повідомлення про дії учасників виборчого процесу, пов’язані зі здійсненням ними службових повноважень” тощо.
Загалом можна виділити два основних підходи до врегулювання агітаційної діяльності. Один з них – умовно його можна охарактеризувати як „ліберальний” – полягає у тому, що передвиборна агітація розглядається лише у вузькому розумінні відповідного поняття – як агітація за або проти кандидатів. За такого підходу більшість форм інформаційного впливу на виборців взагалі не вважаються передвиборною агітацією з усіма наслідками, що звідси випливають. Проте існує багато прихильників іншого погляду на передвиборну агітацію – як на інформаційну діяльність, спрямовану на підвищення поінформованості виборців про суб’єктів виборчого процесу, створення позитивного або негативного ставлення до суб’єктів виборчого процесу. Такий підхід має ряд позитивів, зокрема – забезпечення рівних можливостей суб’єктів виборчого процесу у здійсненні агітації, однак і породжує низку проблем. Серед яких, наприклад, складність проведення межі між передвиборною агітацією та звичайним інформуванням про поточні політичні події (з’їзди партій, заяви лідерів партій і блоків тощо). Розширене тлумачення поняття передвиборної агітації може призвести до обмеження конституційного права на вільне вираження поглядів та переконань.
Варто відзначити, що нерівність можливостей різних суб’єктів виборчого процесу у проведенні передвиборної агітації є проблемою, характерною не лише для України, але і для багатьох демократичних країн, де т.зв. „провладні” кандидати та партії також мають значно ширші можливості доступу до ЗМІ, порівняно з кандидатами, які таких можливостей не мають. Зазначене, однак, аж ніяк не виключає доцільність здійснення певних кроків у напрямі забезпечення рівних можливостей суб’єктів виборчого процесу у здійсненні агітаційної діяльності.
Поряд з традиційною проблемою визначення базових понять, пов’язаних з передвиборною агітацією, існує і низка інших проблем, які мають бути вирішені законодавчо. Наприклад, чи варто визначати напрями використання коштів, які виділяються на передвиборну агітацію з державного (місцевих) бюджетів, чи ж доцільно передбачити участь суб’єкта виборчого процесу у визначенні напрямів використання таких коштів? Чи мають право брати участь у передвиборній агітації іноземні громадяни та іноземні ЗМІ, і якщо так – то в яких саме формах? Чи відповідає демократичним стандартам закріплення у виборчому законодавстві вимог щодо обов’язкового спростування (розміщення „відповіді”) відомостей, поширених ЗМІ і які суб’єкт виборчого процесу вважає недостовірними? Саме дослідженню цих та деяких інших проблем і присвячено основну увагу у даному розділі дослідження.
Передвиборна агітація та політична реклама
Попередні редакції Законів „Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів”, „Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим”, „Про вибори Президента України”, „Про вибори народних депутатів” традиційно виходили з того, що передвиборною агітацією є лише діяльність, яка спонукає виборців голосувати за або проти кандидатів на відповідних виборах. Іншими словами, вважалося, що коли інформація не містить прямих закликів про підтримку або не підтримку на виборах певних кандидатів, відповідна інформація не може вважатись передвиборною агітацією і відповідно на неї не мають поширюватись вимоги виборчого законодавства в частині, зокрема, оплати розміщення такої інформації за рахунок коштів виборчих фондів, забезпечення рівності прав суб’єктів виборчого процесу щодо розміщення відповідної інформації у друкованих та аудіовізуальних ЗМІ тощо. Такий підхід до визначення передвиборної агітації, з нашої точки зору, видається спрощеним – адже спонукати виборців проголосувати за або проти певних кандидатів можна не лише шляхом прямих закликів голосувати за або проти певних суб’єктів виборчого процесу, але і шляхом звичайного привернення уваги до окремих кандидатів, підвищенням рівня обізнаності виборців щодо певних суб’єктів виборчого процесу. Іншими словами, по своїй суті передвиборна агітація є нічим іншим, як діяльністю, яка сприяє підвищенню обізнаності виборців щодо суб’єктів виборчого процесу, формує позитивне або негативне ставлення до них. Саме такий підхід до визначення реклами (у тому числі і політичної) було покладено в основу Закону „Про рекламу” в редакції 2003 року.
Ряд експертів неодноразово наголошували на необхідності удосконалення визначення поняття передвиборної агітації, однак до 2005 року відповідні пропозиції залишались поза увагою законодавця. Вперше „розширене” визначення передвиборної агітації було дано в Законі „Про вибори народних депутатів України” в редакції Закону від 6 липня 2005 року, який визначив два основних поняття – „передвиборної агітації” та „політичної реклами” та співвідношення між ними. При цьому наведене у Законі визначення політичної реклами повністю відтворювало визначення, наведене у Законі „Про рекламу”, а сама політична реклама розглядалась як різновид передвиборної агітації. Саме цей підхід, на нашу думку, і став основною причиною перегляду відповідних положень Закону 17 листопада 2005 року – якщо політичну рекламу вважати різновидом передвиборної агітації, а не навпаки, то за такого підходу унеможливлюється висвітлення діяльності суб’єктів виборчого процесу у випусках новин (розміщення політичної реклами у випусках новин Законом було заборонено), а будь-яка згадка про політичну партію (блок), кандидатів у народні депутати за Законом вважалась би політичною рекламою і не могла здійснюватись без попередньої оплати за рахунок коштів виборчих фондів. Як результат – парламент зробив крок назад і фактично повернувся до визначення „передвиборної агітації” та, відповідно, політичної реклами, відображеного в Законах „Про вибори Президента України” та Законі „Про вибори народних депутатів України” 2004 року. Іншими словами, в останній редакції Закону „Про вибори народних депутатів України” проблема удосконалення визначення поняття передвиборної агітації та встановлення співвідношення передвиборної агітації з політичною рекламою залишилась неврегульованою.
Зазначена проблема не знайшла вирішення і в Законі „Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів”. Так, відповідно до частини першої статті 50 Закону, передвиборна агітація – це здійснення будь-якої діяльності з метою спонукання виборців голосувати за або проти певного суб’єкта виборчого процесу. Таким чином, під передвиборною агітацією Закон розуміє пряме схиляння виборців голосувати за або проти кандидатів на місцевих виборах. Визначення політичної реклами у Законі взагалі відсутнє.
Варто також відзначити, що Закон, на відміну від Закону „Про вибори народних депутатів України”, не дає чіткої відповіді на питання про те, які види діяльності мають відноситись до передвиборної агітації. Зокрема, частиною третьою статті 66 Закону „Про вибори народних депутатів України” до політичної реклами (і, відповідно, передвиборної агітації) віднесено використання символіки та логотипів партій (блоків) – суб’єктів виборчого процесу, повідомлення про підтримку партією (блоком), кандидатом у народні депутати публічних заходів або привернення уваги до факту участі у таких заходах партії (блоку), чи певних осіб як кандидатів народні депутати України. Однак Закон „Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” не дозволяє говорити про те, що використання символіки місцевих організацій партій, повідомлення про участь у публічних заходах суб’єктів виборчого процесу слід вважати передвиборною агітацією (якщо, зрозуміло, використання символіки або повідомлення про участь суб’єктів виборчого процесу (підтримку ними проведення відповідного публічного заходу) не супроводжується прямим схилянням виборців голосувати за або проти місцевих організацій партій (блоків), кандидатів у депутати та кандидатів на посаду сільського, селищного, міського голови).
Частиною першою статті 50 Закону визначено коло суб’єктів здійснення передвиборної агітації. До таких суб’єктів Закон відносить лише місцеві організації партій (блоки), кандидатів у депутати, кандидатів на посаду сільського, селищного, міського голови, зареєстрованих відповідною виборчою комісією для участі у виборах. Таким чином, Закон невиправдано звужує коло суб’єктів передвиборної агітації. Сумнівними з точки зору відповідності Конституції України є положення Закону, якими визначено вичерпний перелік форм участі громадян України у здійсненні передвиборної агітації. Частиною першою статті 50 Закону передбачено, що громадяни України мають право вільно обговорювати політичні, ділові та особисті якості кандидатів у депутати, кандидатів на посади сільського, селищного, міського голови, їх передвиборні програми, а також передвиборні програми місцевих організацій партій (блоків). Таким чином, у світлі положень частини першої статті 50 випливає, що громадяни України не є суб’єктами здійснення передвиборної агітації і, відповідно, не можуть агітувати за або проти кандидатів на місцевих виборах.
Забезпечення рівних можливостей суб’єктів виборчого процесу у здійсненні передвиборної агітації
До Закону „Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” 21 грудня 2005 року було внесено ряд змін, спрямованих на забезпечення рівності можливостей суб’єктів виборчого процесу у здійсненні передвиборної агітації. Зокрема, відповідно до частини п’ятої статті 53 Закону засіб масової інформації, який надав ефірний час або друковану площу одному кандидату, місцевій організації партії (блоку) – суб'єкту виборчого процесу, не може відмовити у наданні ефірного часу чи друкованої площі на тих же умовах іншому кандидату, місцевій організації партії (блоку) – суб'єкту виборчого процесу. Частиною четвертою статті 51 Закону передбачається, що якщо будинок (приміщення) незалежно від форми власності було надано для проведення передвиборного публічного заходу чи передвиборної агітації одному кандидату, місцевій організації партії (блоку), власник (володар, користувач) цього будинку (приміщення) не має права відмовити в його наданні на тих же умовах іншому кандидату, місцевій організації партії (блоку) – суб'єкту виборчого процесу. У зв’язку з цим виникає питання: чи дозволяють зазначені новели Закону забезпечити рівність можливостей кандидатів у здійсненні передвиборної агітації?
З нашої точки зору, реалізація низки положень Закону в частині, зокрема, заборони відмови засобом масової інформації у наданні ефірного часу (друкованої площі) суб’єкту виборчого процесу на тих самих умовах, на яких ефірний час (друкована площа) надавалась іншому суб’єкту виборчого процесу, може бути ускладненою. Так, у відповідності до статті 13 Закону „Про рекламу” час мовлення, відведений на рекламу, впродовж виборчого процесу не може перевищувати 20 % фактичного обсягу мовлення протягом астрономічної доби і 25% – впродовж астрономічної години. Таким чином, аудіовізуальний ЗМІ може відмовити суб’єкту виборчого процесу у наданні ефірного часу лише на тій підстави, що передбачені Законом „Про рекламу” квоти для розміщення реклами використано, а Закон „Про рекламу” забороняє розміщення реклами понад квоту. Забезпечення рівних можливостей у здійсненні передвиборної агітації у друкованих ЗМІ, у приміщеннях для проведення публічних заходів обмежується періодичністю виходу друкованого ЗМІ у друк (якщо ЗМІ виходить у друк лише декілька разів протягом періоду, відведеного для підготовки та проведення виборів, то можливості такого ЗМІ розмістити матеріали передвиборної агітації всіх суб’єктів виборчого процесу є обмеженими); зобов’язаннями за угодами купівлі-продажу відповідних рекламних площ; зобов’язаннями за договорами оренди приміщень, придатних для проведення передвиборної агітації. Таким чином, відповідні положення Закону мають значною мірою декларативний характер.
Рівність можливостей суб’єктів виборчого процесу у здійсненні передвиборної агітації обмежується також положеннями Закону, у відповідності до яких офіційні повідомлення про дії кандидатів у депутати, кандидатів на посаду сільських, селищних, міських голів пов’язані з виконанням ними посадових (службових) повноважень, передбачених Конституцією України або законами України, і підготовлені в порядку, визначеному Законом України „Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування засобами масової інформації”, не належать до передвиборної агітації (частина третя статті 50 Закону). Закріплення відповідної норми в Законі в умовах відсутності будь-яких обмежень щодо їх тривалості, можливостей коментування (за винятком заборони щодо супроводження відповідних повідомлень коментарями агітаційного характеру) не сприяє забезпеченню принципу рівності можливостей суб’єктів виборчого процесу у здійсненні передвиборної агітації – кандидати, які обіймають посади в органах державної влади та місцевого самоврядування, мають значно більше можливостей у висвітленні своєї діяльності в ЗМІ порівняно з кандидатами, які не обіймають відповідних посад.
Здійснення передвиборної агітації за рахунок коштів місцевого бюджету
Закладений в основу Закону „Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” підхід до правового регулювання фінансування передвиборної агітації за рахунок коштів місцевого бюджету, отриманих як цільова субвенція з Державного бюджету на підготовку та проведення місцевих виборів, є цілком аналогічним підходам, визначеним іншими виборчими Законами.
Законом передбачено три основні форми передвиборної агітації за рахунок коштів місцевих бюджетів: 1) виготовлення та розміщення інформаційних плакатів місцевих організацій партій (блоків) – суб’єктів виборчого процесу у розрахунку по два примірники на кожну ДВК (стаття 52 Закону); 2) опублікування передвиборних програм в місцевих державних та комунальних друкованих ЗМІ (стаття 54 Закону); 3) використання ефірного часу для проведення передвиборної агітації, наданого державними та комунальними телерадіоорганізаціями між 19 та 23 годинами за київським часом (стаття 55 Закону).
Наявність бюджетного фінансування передвиборної агітації за рахунок коштів місцевих бюджетів, на наш погляд, заслуговує на двояку оцінку. З одного боку, надання суб’єктам виборчого процесу рівних можливостей доступу до державних та комунальних ЗМІ є додатковим механізмом забезпечення рівних можливостей цих суб’єктів у здійсненні передвиборної агітації. З іншого боку, варто звернути увагу і на те, що фінансування за рахунок бюджетних коштів саме цих форм агітації навряд чи можна вважати ефективним напрямом використання цих коштів. Це зумовлено декількома причинами. По-перше, кількість плакатів, які виготовляються за рахунок коштів місцевих бюджетів, є настільки низькою (всього два примірники на одну ДВК), що їх розміщення (або нерозміщення) жодним чином не позначається на рівні підтримки того чи іншого суб’єкта виборчого процесу виборцями. Крім того, завжди існує висока імовірність того, що відповідний інформаційний плакат не буде виготовлений взагалі або виготовлений з порушенням строків та вимог, передбачених статтею 52 Закону, розміщений плакат – знищений. По-друге, далеко не в усіх адміністративно-територіальних одиницях (наприклад, на районному або сільському рівні) функціонують державні та комунальні друковані ЗМІ, державні та комунальні телерадіоорганізації. Розміщення ж матеріалів передвиборної агітації, наприклад, кандидатів на посаду сільського голови чи депутата сільської ради в друкованих ЗМІ, засновником яких є, приміром, обласна чи міська рада, або надання кандидатам на посаду сільського голови ефірного часу на обласних телеканалах навряд чи можна вважати виправданим. Існує і обґрунтована загроза того, що друкований ЗМІ, державна або комунальна телерадіоорганізація не зможуть надати необхідний обсяг друкованої площі (ефірного часу) всім суб’єктам виборчого процесу, які мають на це право, через надмірну кількість кандидатів на місцевих виборах.
З нашої точки зору „реформування” фінансування передвиборної агітації за рахунок коштів місцевих бюджетів має полягати у наданні суб’єктам виборчого процесу можливості вибору оптимального напряму використання таких коштів. Звичайно, за згодою суб’єкта виборчого процесу відповідні кошти можуть використовуватись на цілі, визначені Законом, однак суб’єктам виборчого процесу варто надати можливість самостійно визначати напрями та механізми використання тих коштів, які виділяються на здійснення ними передвиборної агітації – такі кошти можуть бути перераховані до виборчого фонду кандидата (місцевої організації партії, блоку) і в подальшому використані на власний розсуд або ж витрачені ТВК на цілі, визначені угодами з відповідними суб’єктами виборчого процесу.
Обмеження у здійсненні передвиборної агітації
Стаття 56 Закону „Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” встановлює широке коло обмежень та заборон щодо здійснення передвиборної агітації.
Так, частиною четвертою статті 56 Закону встановлена заборона проведення передвиборної агітації, що супроводжується наданням виборцям грошей чи безоплатно або на пільгових умовах цінних паперів, кредитів, лотерей, товарів та інших матеріальних цінностей або робіт чи послуг. Частиною п’ятою цієї ж статті передбачено, що реєстрація кандидатів, стосовно яких у судовому порядку встановлено порушення цієї вимоги, скасовується рішенням територіальної виборчої комісії. Редакція частин четвертої та п’ятої викликає декілька зауважень.
Перш за все, із зазначених положень Закону випливає, що санкція, яка застосовується до кандидата у випадку вчинення ним діяння, передбаченого частиною четвертою статті 56, не залежить від вартості робіт, послуг, матеріальних цінностей, які надаються під час здійснення перевиборної агітації. Іншими словами – надання виборцям агітаційної продукції – календарів, блокнотів, ручок із зображенням партійної символіки, які, по-суті, є матеріальними цінностями, потенційно може мати наслідком скасування рішення про реєстрацію кандидата. По-друге, формулювання частини п’ятої цієї статті („стосовно кандидатів”) не дозволяє визначити суб’єкта правопорушення і, відповідно, застосувати передбачені нею санкції. Зокрема незрозуміло, чи має скасовуватись рішення про реєстрацію кандидата у випадку, якщо передвиборну агітацію, що супроводжувалась наданням товарів, робіт, послуг, матеріальних цінностей, здійснював не сам кандидат, а третя особа на його прохання чи за його дорученням чи без такого. Зміст положень частини п’ятої статті 56 можна тлумачити широко і відповідно ТВК може застосовувати передбачену нею санкцію довільно, у тому числі у випадках, коли надання робіт, товарів, послуг, матеріальних цінностей здійснюється без відома кандидата, але в його інтересах. З іншого боку, можливою є й інша крайність – звужене тлумачення відповідних положень, за яким підставою скасування рішення про реєстрацію кандидата є надання товарів, робіт, послуг та інших матеріальних цінностей лише ним особисто. По-третє, зі змісту частин четвертої та п’ятої Закону прямо випливає, що вчинення діяння, передбаченого частиною четвертою не за дорученням кандидата, а іншого суб’єкта (наприклад, місцевої організації партії, виборчого блоку, третіх осіб) взагалі не тягне для порушників будь-яких негативних правових наслідків, крім випадків, коли воно підпадає під ознаки злочину, передбаченого статтею 157 КК України.
Пунктом першим частини першої статті 56 Закону встановлено заборону на участь у здійсненні передвиборної агітації іноземних осіб та осіб без громадянства. Пунктом 2 частини чотирнадцятої цієї ж статті заборонено проведення передвиборної агітації в зарубіжних засобах масової інформації, що діють на території України. Оскільки здійснення передвиборної агітації невіддільно пов’язано з правом на вільне висловлення поглядів та переконань, встановлення загальної заборони на участь у передвиборній агітації осіб, які не є громадянами України, на наш погляд, не узгоджується з вимогами Конституції України, Загальною декларацією прав людини, Європейською конвенцією про захист прав людини та основних свобод. Варто наголосити, що відповідні положення, закріплені у Законі „Про вибори Президента України” 2004 року, свого часу стали предметом зауважень з боку ОБСЄ/БДІПЛ. У зв’язку з цим, не забороняючи в цілому можливість участі осіб без громадянства та іноземних громадян у здійсненні передвиборної агітації, доцільно визначити вичерпний перелік обмежень щодо здійснення відповідними особами права на передвиборну агітацію. З нашої точки зору, зазначеним категоріям осіб слід заборонити здійснювати передвиборну агітацію під час проведення концертів, вистав, спортивних змагань та інших публічних заходів на підтримку чи за підтримки партії суб’єкта виборчого процесу або кандидата у депутати, розміщувати агітаційні матеріали у ЗМІ.
Що стосується заборони на проведення передвиборної агітації в зарубіжних засобах масової інформації, то встановлення такої заборони не відповідає європейській практиці, зокрема – вимогам Європейської конвенції транскордонного телебачення (яка надає засобам масової інформації право поширювати рекламу, у тому числі і політичну, без обмежень кордонами), а також п.26.1 Московського документа ОБСЄ. Досить сумнівною є і конституційність цього обмеження. Саме тому більш обґрунтованим було б встановлення заборони на розміщення суб’єктами виборчого процесу матеріалів передвиборної агітації у зарубіжних друкованих та аудіовізуальних ЗМІ.
Відповідно до частини шостої статті 56 Закону засобам масової інформації, окрім друкованих партійних видань, їх посадовим та службовим особам і творчим працівникам під час виборчого процесу у своїх матеріалах і передачах, не обумовлених угодами про розміщення передвиборної агітації, забороняється підтримувати місцеві організації партій (блоки), кандидатів у депутати, кандидатів на посаду сільського, селищного, міського голови, їх передвиборні програми, а так само поширювати будь-яку інформацію з метою спонукання виборців голосувати за або проти місцевої організації партії (блоку), кандидатів у депутати, кандидатів на посади сільських, селищних, міських голів.
На жаль, Закон не дає відповіді на питання про те, які діяння мають ознаки підтримки суб’єктів виборчого процесу та їхніх передвиборних програм. Адже як підтримку чи, відповідно, непідтримку передвиборної програми можна кваліфікувати звичайний аналіз передвиборних програм з виділенням позитивів програм одних суб’єктів виборчого процесу та недоліків програм інших. Аналогічно не можна визначити, які види діяльності творчих працівників охоплюються поняттям „спонукання виборців голосувати за або проти” суб’єктів виборчого процесу – як і поняття передвиборної агітації, зміст такого „спонукання” може тлумачитись розширено і звужено. Відповідно існує висока імовірність того, що санкції за порушення вимог частини шостої статті 56 будуть застосовані до одних суб’єктів, тоді як порушення цих же вимог іншими суб’єктами взагалі не буде мати жодних негативних наслідків. Тому доцільність закріплення у Законі обмежень, передбачених частиною шостою статті 56, є досить сумнівною – збалансовану редакційну політику ЗМІ вони все одно не забезпечать, однак з успіхом можуть бути використані проти певних ЗМІ.
Частиною дев’ятою статті 56 регулюється порядок надання ЗМІ ефірного часу (друкованої площі) суб’єктам виборчого процесу для розміщення відповіді на інформацію, яку місцева організація партії (блок) або кандидат вважають недостовірними. Якщо порівнювати відповідні положення Закону з аналогічними нормами Закону „Про вибори Президента України” 2004 року та попередніми редакціями інших виборчих законів, то можна дійти висновку, що за своєю суттю відповідь нічим не відрізняється від спростування інформації, яку суб’єкт виборчого процесу вважає недостовірною. Правове регулювання процедури спростування „недостовірної” інформації вже давно критикувалось фахівцями. Зокрема, застереження викликає імперативний характер норм, якими визначається зазначена процедура (розміщення відповіді є не правом, а обов’язком ЗМІ), можливість суто суб’єктивної оцінки суб’єктом виборчого процесу розміщеної ЗМІ інформації („недостовірність” інформації встановлюється не судом або іншим правозастосовчим органом, а суб’єктом виборчого процесу). Фактично, будь-яку поширену інформацію щодо суб’єкта виборчого процесу такий суб’єкт може вважати недостовірною, а ЗМІ – зобов’язаний задовольняти вимогу суб’єкта щодо розміщення відповіді, причому за власний рахунок. Відмова у наданні ефірного часу або друкованої площі для відповіді у відповідності до частини сьомої статті 56 Закону може бути підставою для прийняття судом рішення про зупинення дії ліцензії або про тимчасову заборону випуску друкованого видання. Варто звернути увагу також на те, що у ряді випадків можливість розміщення відповіді на „недостовірну” інформацію у строки, визначені частиною дев’ятою статті 56, унеможливлюється періодичністю випуску видання. Загалом, на наш погляд, факт поширення ЗМІ недостовірної інформації має встановлюватись в порядку цивільного судочинства, а спростування поширених відомостей, компенсація немайнової шкоди – здійснюватись на підставах та в порядку, визначених ЦК та ЦПК України.
Закон „Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” не містить тих обмежень у здійсненні передвиборної агітації, які було б доцільно встановити з урахуванням досвіду попередніх виборчих кампаній, зокрема – підготовки та проведення виборів Президента України 2004 року. Окремі встановлені Законом обмеження щодо здійснення передвиборної агітації потребують узгодження з аналогічними нормами інших виборчих законів.
Так, відповідно до частини одинадцятої статті 56 Закону засобам масової інформації усіх форм власності забороняється протягом останнього тижня перед днем виборів поширювати інформацію про результати опитування громадської думки щодо місцевих організацій партій (блоків) та кандидатів або коментувати рейтинги кандидатів, місцевих організацій партій (блоків). Натомість частина двадцята статті 71 Закону „Про вибори народних депутатів України” забороняє поширювати інформацію про результати опитувань громадської думки за 15 днів до дня виборів. Слід звернути увагу й на те, що Закон „Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” не містить жодних вимог до оформлення результатів опитувань, зокрема в частині зазначення організації, яка проводила опитування, часу проведення опитування, кількості опитаних, методів збору інформації.
На відміну від Закону „Про вибори народних депутатів України” Закон не забороняє коментувати чи оцінювати зміст передвиборної агітаційної програми впродовж 20 хвилин до і після її трансляції програми, використовувати для проведення передвиборної агітації приміщення органів державної влади та місцевого самоврядування, здійснювати передвиборну агітацію через мережі сповіщення пасажирів, у транспортних засобах громадського користування.
