Поняття та етапи процесу правоутворення
Поняття та етапи процесу правоутворення
План
1. Правотворчість: поняття, принципи, функції та види
2. Основні стадії правотворчого процесу
3. Поняття й різновиди форм (джерел) права
4. Поняття та види нормативно-правових актів
5. Співвідношення нормативно-правового акта з актом застосування та актом тлумачення норм права
6. Поняття та види законодавчих актів (законів)
7. Поняття та стадії законодавчого процесу
8. Поняття та види підзаконних нормативно-правових актів
9. Чинність нормативно-правових актів у часі. Зворотна сила закону
10. Чинність нормативно-правових актів у просторі та за колом осіб
Правоутворення — це відносно тривалий процес формування юридичних норм, що починається з визнання державою певних суспільних відносин, усвідомлення необхідності їх правового регулювання, формального закріплення і державного захисту юридичних приписів.
Формування права — це складний, багатоаспектний соціальний процес, зумовлений взаємодією об'єктивних умов і суб'єктивних чинників, що визначають і забезпечують утворення нових норм права.
Цей процес складається з кількох етапів. На першому етапі цього процесу відбувається формування певних суспільних відносин, які в результаті багаторазового повторення набувають нормативного характеру. На другому етапі (правозакріплення) відбувається державне санкціонування суспільної та державної (в історичному аспекті передусім судової) практики, її розгорнуте законодавче закріплення. Шляхом правозакріплення складаються основи правового регулювання суспільних відносин. На третьому етапі держава з метою конкретизації та деталізації основ правового регулювання самостійно створює широке коло правових приписів. Саме цей етап і називається правотворчістю.
Отже, правоутворення не зводиться до правотворчості, яка є лише останнім етапом цього процесу.
Правотворчість: поняття, принципи, функції та види
Правотворчість — це діяльність компетентних державних органів, уповноважених державою громадських об'єднань, трудових колективів або (у передбачених законом випадках) всього народу чи його територіальних спільнот зі встановлення (санкціонування), зміни чи скасування юридичних норм.
Ознаки правотворчості:*
здійснюється безпосередньо державою чи за її делегуванням іншими суб'єктами;*
полягає в утворенні нових норм права чи зміні або скасуванні наявних;*
отримує завершення в письмовому документі — нормативно-правовому акті;*
здійснюється відповідно до правових регламентів;*
має конкретно-цільову та організаційну спрямованість. Виділяють дві групи принципів правотворчості:
1. Загальні, тобто основоположні вимоги (положення), що виражають її сутність:*
гуманізм — формування нормативно-правових актів на основі загальнолюдських цінностей, міжнародних стандартів прав людини;*
демократизм — участь народу у правотворчому процесі;*
гласність — відкритість правотворчості для широкої громадськості, вільне та відкрите обговорення проектів нормативно-правових актів;*
законність — правотворча діяльність повинна здійснюватись згідно з конституцією та чинними законами держави, з дотриманням установленого порядку підготовки, прийняття та опублікування нормативно-правових актів;*
науковість — ефективне використання у правотворчості найновіших досягнень науки (насамперед юридичної); проведення незалежної наукової експертизи;*
системність — суворе врахування системи права і законодавства, узгодження з ним інших нормативно-правових актів.
2. Спеціальні, притаманні такій формі державної діяльності, яка базується на зазначених вище загальних принципах:*
своєчасність — правильне визначення часу підготовки та прийняття актів, врахування ступеня зрілості регульованих суспільних відносин;*
поєднання динамізму та стабільності;*
плановість — чіткий розподіл правотворчої роботи за предметом, етапами, часом;*
професіоналізм — участь у правотворчій діяльності професійно підготовлених, компетентних, кваліфікованих спеціалістів;*
техніко-юридична відокремленість;*
врахування місцевого досвіду. Основними функціями правотворчості вважають:*
первинне регулювання суспільних відносин — діє тоді, коли суспільні відносини раніше не регулювалися і вперше виникла необхідність у їх урегулюванні;*
оновлення правового матеріалу — передбачає заміну тих законів, які застаріли і не відповідають потребам суспільного розвитку;*
заповнення прогалин у праві, тобто заповнення цілковитої чи часткової відсутності в чинних нормативних актах необхідних норм права;*
упорядкування нормативно-правового матеріалу, тобто систематизація законодавства (наприклад, шляхом його кодифікації або консолідації).
Правотворчість здійснюється двома соціальними інститутами:*
державою (державними органами та їх посадовими особами);*
громадянським суспільством та його суб'єктами. Види правотворчості держави:
1. За юридичною силою актів:*
законодавча діяльність — діяльність законодавчого органу держави щодо підготовки та прийняття законодавчих актів;*
підзаконна правотворча діяльність — з підготовки та прийняття підзаконних нормативних актів (постанов уряду, указів голови держави тощо).
2. За формою участі держави у правотворчості:*
безпосередня правотворчість — видання нормативно-правових актів органами держави та уповноваженими на це посадовими особами;*
санкціонована правотворчість — санкціонування актів, прийнятих суспільними організаціями, або попередній дозвіл на їх видання;*
спільна правотворчість (нормативне погодження);*
делегована правотворчість, тобто делегування правотворчих повноважень вищого органу держави органу нижчого рівня.
3. За функціональним призначенням:*
поточна правотворчість, пов'язана з первинним регулюванням суспільних відносин, оновленням норм права та надолуженням прогалин;*
систематизаційна, головним чином, кодифікаційна правотворчість.
Види правотворчості громадянського суспільства:
1. Безпосередня правотворчість народу — референдум.
2. Правотворчість органів місцевого самоврядування; об'єднань громадян; комерційних організацій; трудових колективів.
Основні стадії правотворчого процесу
Правотворчий процес — це система послідовних організаційних дій, взаємопов'язаних процедур щодо прийняття та зміни нормативно-правових актів.
Кожний вид нормативно-правових актів пов'язаний з компетенцією державних органів певного рівня, а тому підготовка, розгляд та прийняття кожного виду актів в їх ієрархії мають специфічні ознаки. Ступінь складності правотворчого процесу визначається тим, які саме нормативно-правові акти приймаються або змінюються (закони, укази, постанови, рішення та ін.).
Проте в загальному вигляді можна виділити такі стадії правотворчого процесу:
1. Передпроектна стадія, що включає:
а) формулювання юридичного мотиву про необхідність внесення змін до чинної системи права;
б) правотворчу ініціативу, тобто обґрунтування юридичної значущості правової регламентації видання нормативно-правового акта.
Це, по суті, підготовча стадія правотворчості.
2. Проектна стадія, яка охоплює:
а) прийняття рішення компетентного органу про підготовку проекту нормативно-правового акта;
б) розробку концепції проекту нормативно-правового акта й підготовку його тексту;
в) попередній розгляд проекту нормативно-правового акта правотворчим органом;
г) обговорення та узгодження проекту із зацікавленими організаціями, доопрацювання проекту, усунення суперечностей та зауважень.
Це, по суті, початкова стадія правотворчості.
3. Обговорення проекту нормативно-правового акта та прийняття самого нормативно-правового акта. Це основна стадія правотворчості.
4. Засвідчувальна стадія, яка включає:
а) підписання нормативно-правового акта;
б) присвоєння йому реєстраційного коду.
5. Інформаційна стадія, тобто офіційне опублікування прийнятого нормативно-правового акта в засобах масової інформації, доведення його до відома виконавців (адресатів).
Засвідчувальні та інформаційні дії становлять завершувальну стадію правотворчості.
Поняття й різновиди форм (джерел) права
Джерела права — економічні, соціальні, політичні, морально-культурні та інші фактори, що породжують або об'єктивно зумовлюють виникнення та зміст норм права.
Розрізняють джерела права в матеріальному розумінні (матеріальні суспільні відносини, що обумовлюють зміст норм права, форми власності тощо), джерела права в ідеальному розумінні (сукупність юридичних ідей, що обумовлюють зміст норм права, тобто правосвідомість) та джерела права в спеціально юридичному розумінні (власне форми права).
Форми права — це офіційні способи, форми зовнішнього вираження та закріплення змісту норм права.
Виділяють такі форми (джерела) права:
1. Нормативно-правовий акт, тобто офіційний акт-документ компетентних суб'єктів правотворчості, який містить норми права, що забезпечуються державою. Він є основною формою права більшості країн, особливо романо-германської правової сім'ї, і виступає у вигляді законів та підзаконних актів.
2. Правовий прецедент — це рішення судового чи адміністративного органу з конкретної справи, якому надається загальнообов'язкове значення при вирішенні аналогічних справ у майбутньому. Є однією з основних форм права англосаксонської правової сім'ї. Залежно від того, хто приймає рішення, яке породжує прецедент, його визначають адміністративним чи судовим.
3. Нормативний договір — документально оформлене, спільне, узгоджене рішення двох або більше суб'єктів правотворчості, яке містить норми права та забезпечується державою. Ці форми права називають договором з нормативно-правовим змістом (міжнародні угоди, колективні угоди).
Найбільш поширеним прикладом нормативного договору є колективний договір на підприємстві. На відміну від цивільно-правових угод, нормативний договір не має персоніфікованого, індивідуально-разового характеру, оскільки його зміст становлять правила поведінки загального характеру — норми.
Міжнародно-правовий акт — спільний документ двох або декількох держав, що містить норми права про встановлення, зміну або припинення прав і обов'язків у різноманітних відносинах між ними. Такий акт є основним джерелом у міжнародному публічному праві, а санкціонований державою, він розповсюджується на всю її територію, стає частиною національного законодавства.
4. Правовий звичай — санкціоноване державою правило поведінки, що склалося історично, у результаті багаторазового повторення людьми певних дій. Санкціонування здійснюється шляхом відсилання до звичаю, а не до текстуального закріплення його в нормативно-правовому акті.
5. Правова доктрина, тобто різноманітні наукові праці (монографії, трактати, статті тощо), що містять концептуально оформлені правові ідеї, принципи, що розроблені вченими, на підставі яких правозастосовчі органи приймають рішення з конкретних юридичних справ. Вона є безпосереднім джерелом в англосаксонській правовій системі, у мусульманських державах тощо;
6. Релігійно-правова норма — акт-документ, що містить церковний канон або іншу релігійну норму, санкціоновану державою для надання їй загальнообов'язкового значення, та забезпечується нею. Вона поширена в традиційно-релігійних правових системах, характерна для мусульманського права (Коран, Сунна).
7. Загальні принципи права — вихідні начала правової системи (принципи справедливості, гуманізму тощо), на які юристи посилаються за відсутності інших джерел (форм) права. Застосовуються при усуненні прогалин у праві шляхом застосування аналогії права.
Поняття та види нормативно-правових актів
Нормативно-правовий акт — це офіційний акт-документ компетентних суб'єктів правотворчості, який містить норми права, що забезпечуються державою. Він є однією з форм існування та вираження норм права, є основною формою права для багатьох правових систем сучасності.
Ознаки нормативно-правового акта:*
приймається уповноваженими суб'єктами правотворчості (державними правотворчими органами або народом);*
виражає державну волю домінантної частини населення або всього народу;*
завжди містить нові норми права чи змінює (скасовує) чинні, чітко формулює зміст юридичних прав і обов'язків;*
приймається відповідно до певної процедури;*
має форму письмового акта — документа, певні реквізити та структуру (преамбула, глави, розділи, статті, частини, пункти);*
публікується в офіційних спеціальних виданнях, в яких текст акта має бути автентичним офіційному зразку цього акта.
Нормативно-правові акти класифікуються за різними критеріями:
1. За юридичною силою: закони та підзаконні нормативні акти.
2. За сферою дії: загальні, спеціальні та локальні.
3. За часом дії: постійні і тимчасові.
4. За характером волевиявлення: акти встановлення норм права, акти зміни норм права та акти скасування норм права.
5. За суб'єктами ухвалення: акти органів держави; акти, прийняті народом у процесі референдуму; спільні акти органів держави і недержавних утворень.
6. За галузевою належністю: цивільні; кримінальні; адміністративні; кримінально-процесуальні та ін.
7. За зовнішньою формою вираження: закони; укази; постанови; рішення; розпорядження; накази тощо.
Співвідношення нормативно-правового акта з актом застосування та актом тлумачення норм права
Спільним у нормативно-правових актів, актів застосування та актів тлумачення норм права є те, що:*
у поєднанні вони утворюють так звану "тріаду" правових актів;*
усі правові акти мають юридичну силу, державно-владний обов'язковий характер;*
усі види правових актів можуть походити від одних і тих самих органів та посадових осіб (парламенту, уряду, глави держави, міністерства тощо).
Нормативно-правовий акт відрізняється від інших правових актів, зокрема актів застосування норм права та інтерпретаційних актів (актів тлумачення) тим, що:*
нормативно-правовий акт містить норми права, тобто приписи для невизначеного кола суб'єктів. Інші юридичні акти ніколи не встановлюють норми права, зокрема правозастосовчі акти — індивідуальні приписи, що адресовані персонально до зазначених у них осіб, а акт тлумачення дає лише роз'яснення змісту чинних норм права;*
нормативно-правовий акт містить норми права загального характеру, він поширює свою дію на всіх суб'єктів права, тоді як акт застосування має індивідуальну спрямованість, поширює чинність норми права на конкретну ситуацію, стосується конкретних осіб;*
нормативно-правовий акт призначений для багаторазового використання, а акти застосування мають одноразову чинність;*
акт застосування норм права та інтерпретаційний акт приймаються на основі нормативно-правового акта;*
акт застосування включає обов'язок підкорення — виконати сформульоване у справі рішення;*
акт тлумачення норми права не містить нових нормативних приписів, він є уточнювальним судженням про вже наявну норму права;*
нормативно-правові акти виражають метод загальнонормативного, абстрактного правового регулювання, а інші правові акти — метод індивідуального (казуального) регулювання;*
нормативно-правові та інтерпретаційні акти завжди мають документальну форму вираження, а акти застосування — не завжди.
Поняття та види законодавчих актів (законів)
Закон — це нормативно-правовий акт, прийнятий в особливому порядку вищим представницьким органом державної влади (парламентом) або безпосередньо народом (шляхом референдуму), що має найвищу юридичну силу і призначений для врегулювання найбільш важливих суспільних відносин.
Ознаки закону:*
акт, що приймається вищими законодавчими (представницькими) органами державної влади або безпосередньо народом;*
акт, який може бути за змістом тільки нормативним;*
має вищу юридичну силу;*
приймається в особливому процедурному порядку;*
це завжди письмовий акт, що містить первинні норми права з основних питань суспільного та державного життя.
Вища юридична сила законів виявляється в тому, що:*
ніхто, крім органів законодавчої влади та народу, не може приймати закони, змінювати їх чи відміняти;*
усі інші нормативно-правові акти повинні видаватися відповідно до законів;*
у разі колізій між нормами закону та підзаконного нормативно-правового акта діють норми закону.
Класифікація законів здійснюється за різними підставами, але більше уваги приділяють поділу законів за значенням та місцем у системі законодавства:
Конституція — Основний закон держави, який регламентує основи суспільного, політичного, економічного життя, права і свободи людини. Конституції належить верховенство в системі нормативних актів держави.
Конституційні закони — акти, що становлять основу розвитку правової системи та якими вносяться зміни або доповнення до Конституції чи необхідність прийняття яких прямо передбачена чинною Конституцією.
Звичайні (поточні) закони — регламентують певні сфери суспільного життя відповідно до Конституції. Вони бувають загальними, кодифікованими та поточними.
Надзвичайні закони — ухвалюються у разі потреби, надзвичайних ситуаціях.
Забезпечувальні (оперативні) закони — нормативно-правові акти, якими вводяться в дію окремі закони, ратифікуються міжнародні договори та ін. їх призначення полягає не у виданні нових норм, а в оперативному підтвердженні підтримки системи норм, що містяться в інших законах і міжнародних договорах та потребують невідкладного прийняття. Це закони, що містять норми про норми.
Поняття та стадії законодавчого процесу
Законодавчий процес — це процедура прийняття закону, що складається з певних стадій — самостійних, логічно завершених етапів та організаційно-технічних дій.
Стадії законодавчого процесу:
1. Передпроектна стадія — законодавча ініціатива, тобто внесення проекту закону в законодавчий орган, що здійснюється в офіційному порядку певними органами та особами. Проекти законів вносяться разом з пояснювальною запискою, яка повинна містити обґрунтування необхідності їх розробки чи прийняття.
2. Проектна стадія:*
прийняття рішення про підготовку законопроекту, включення відповідної пропозиції в план законодавчих робіт;*
доручення на розробку законопроекту тим чи іншим органам;*
розробка законопроекту та його попередня експертиза;*
подання законопроекту до законодавчого органу, прийняття його до розгляду, обговорення законопроекту та його узгодження.
3. Стадія прийняття закону:*
прийняття закону шляхом голосування та відповідної постанови про введення закону в дію.
4. Засвідчувальна стадія:*
санкціонування (підписання) закону главою держави у встановлені конституцією строки.
5. Інформаційна стадія:*
промульгація закону — не тільки підписання закону главою держави, але й видання спеціального акта-розпо-рядження про офіційне опублікування закону. Це здійснюється, як правило, актом глави держави — указом, наказом та ін.;*
включення закону до єдиного державного реєстру нормативних актів, де вказується його реєстраційний код;*
опублікування закону в офіційних виданнях.
Поняття та види підзаконних нормативно-правових актів
Під законний нормативно-правовий акт — це документ, який видається компетентним органом або посадовою особою на підставі закону, відповідно до нього, для конкретизації та виконання законодавчих приписів та містить норми права.
Підзаконність цих актів не означає їх меншу юридичну обов'язковість. Вони мають необхідну юридичну силу, але вона не має всезагальності та верховенства, притаманної законам. Юридична сила залежить від статусу органів держави, характеру та призначення цих актів.
Класифікацію підзаконних нормативно-правових актів можна здійснювати за такими критеріями:
1. За суб'єктами видання:*
акти нормативного характеру законодавчого органу (постанови);*
акти глави держави (укази, розпорядження);*
акти уряду (постанови, розпорядження);*
акти керівників міністерств, центральних органів виконавчої влади (накази, рішення, вказівки);*
акти органів місцевого самоврядування (рішення, нормативні ухвали);*
акти адміністрації підприємств, установ, організацій (нормативні накази, інструкції) тощо.
2. Залежно від характеру норм (первинні чи вторинні):*
містять первинні норми, що встановлюють загальні основи правового регулювання (можуть видаватися безпосередньо на основі Конституції):—
акти (укази і розпорядження) глави держави;—
акти (постанови) нормативного характеру законодавчого органу;—
акти (постанови і розпорядження) уряду;*
містять вторинні норми, які розкривають і конкретизують первинні норми, приймаються на їх основі та спрямовані на їх виконання (відомчі акти). Вони мають внутрішнє відомче значення:—
видаються з питань, що віднесені виключно до їх компетенції (міністерства, комітету, фонду та ін.);
поширюються на осіб, які входять до сфери їх ведення, тобто до системи управлінської, службової, дисциплінарної підлеглості цих відомств.
3. За юридичною силою:*
загальні — поширюються на всю територію та населення держави, наприклад постанови уряду;*
відомчі — поширюються на певну сферу суспільних відносин, як акти міністерств, державних комітетів;*
місцеві — чинні на території певної адміністративно-територіальної одиниці, наприклад, акти місцевих органів виконавчої влади;*
локальні — регламентують діяльність конкретних підприємств, установ, організацій і поширюються на їх працівників, наприклад, акти адміністрації підприємства.
Чинність нормативно-правових актів у часі. Зворотна сила закону
Будь-який нормативно-правовий акт має межі своєї чинності у трьох "вимірах":*
у часі, тобто обмежений періодом дії, коли нормативний акт має юридичну силу;*
у просторі, тобто його дія обмежена територіально;*
за колом осіб, які підпадають під дію нормативного акта.
Дія нормативно-правового акта в часі визначається моментом набрання ним чинності та моментом припинення його юридичної сили.
Нормативно-правові акти набирають чинності:*
з моменту прийняття;*
з моменту опублікування;*
з моменту, передбаченого в самому нормативно-правовому акті чи в супроводжувальному акті про порядок введення цього нормативного акта в дію;*
по закінченні встановленого терміну після його опублікування (наприклад, для законів Україні це 10-денний строк, якщо в законі чи постанові про введення його в дію не вказаний момент набрання законом чинності);*
з моменту фактичного отримання акта виконавцями
(якщо нормативно-правовий акт не підлягає опублікуванню);*
з виникненням певних обставин (проголошення війни, надзвичайного стану тощо);*
з дати реєстрації (затвердження) нормативно-правового акта.
Нормативно-правові акти втрачають юридичну силу:*
після закінчення строку, на який вони були прийняті;*
зі зміною обставин, на які вони були розраховані;*
при прямому скасуванні іншим нормативно-правовим актом чи спеціальним актом (рішенням Конституційного Суду);*
при фактичному його скасуванні, тобто коли прийнято новий нормативно-правовий акт з цього самого питання, а попередній формально не скасовано.
Зворотна сила закону (ретроактивність) — це поширення дії норм певного закону на суспільні відносини, що виникли до набрання ним чинності.
Загальним є правило: закони зворотної сили не мають. Це надає визначеності та стабільності суспільним відносинам, адже громадяни у своїх вчинках орієнтуються не тільки на чинні закони, а й розраховують на майбутні.
Зворотну силу мають лише ті закони:*
в яких передбачене надання їм (або окремим статтям) зворотної сили;*
які скасовують або пом'якшують юридичну, зокрема кримінальну, відповідальність фізичної особи.
Переживання закону (ультраактивність) — продовження дії норм закону після втрати ним чинності. Тут старий нормативний акт, скасований новим, ніби "переживає" відведений йому термін. Таке можливо лише за умови, що новий закон продовжує на певний період чинність норм старого закону.
План
1. Правотворчість: поняття, принципи, функції та види
2. Основні стадії правотворчого процесу
3. Поняття й різновиди форм (джерел) права
4. Поняття та види нормативно-правових актів
5. Співвідношення нормативно-правового акта з актом застосування та актом тлумачення норм права
6. Поняття та види законодавчих актів (законів)
7. Поняття та стадії законодавчого процесу
8. Поняття та види підзаконних нормативно-правових актів
9. Чинність нормативно-правових актів у часі. Зворотна сила закону
10. Чинність нормативно-правових актів у просторі та за колом осіб
Правоутворення — це відносно тривалий процес формування юридичних норм, що починається з визнання державою певних суспільних відносин, усвідомлення необхідності їх правового регулювання, формального закріплення і державного захисту юридичних приписів.
Формування права — це складний, багатоаспектний соціальний процес, зумовлений взаємодією об'єктивних умов і суб'єктивних чинників, що визначають і забезпечують утворення нових норм права.
Цей процес складається з кількох етапів. На першому етапі цього процесу відбувається формування певних суспільних відносин, які в результаті багаторазового повторення набувають нормативного характеру. На другому етапі (правозакріплення) відбувається державне санкціонування суспільної та державної (в історичному аспекті передусім судової) практики, її розгорнуте законодавче закріплення. Шляхом правозакріплення складаються основи правового регулювання суспільних відносин. На третьому етапі держава з метою конкретизації та деталізації основ правового регулювання самостійно створює широке коло правових приписів. Саме цей етап і називається правотворчістю.
Отже, правоутворення не зводиться до правотворчості, яка є лише останнім етапом цього процесу.
Правотворчість: поняття, принципи, функції та види
Правотворчість — це діяльність компетентних державних органів, уповноважених державою громадських об'єднань, трудових колективів або (у передбачених законом випадках) всього народу чи його територіальних спільнот зі встановлення (санкціонування), зміни чи скасування юридичних норм.
Ознаки правотворчості:*
здійснюється безпосередньо державою чи за її делегуванням іншими суб'єктами;*
полягає в утворенні нових норм права чи зміні або скасуванні наявних;*
отримує завершення в письмовому документі — нормативно-правовому акті;*
здійснюється відповідно до правових регламентів;*
має конкретно-цільову та організаційну спрямованість. Виділяють дві групи принципів правотворчості:
1. Загальні, тобто основоположні вимоги (положення), що виражають її сутність:*
гуманізм — формування нормативно-правових актів на основі загальнолюдських цінностей, міжнародних стандартів прав людини;*
демократизм — участь народу у правотворчому процесі;*
гласність — відкритість правотворчості для широкої громадськості, вільне та відкрите обговорення проектів нормативно-правових актів;*
законність — правотворча діяльність повинна здійснюватись згідно з конституцією та чинними законами держави, з дотриманням установленого порядку підготовки, прийняття та опублікування нормативно-правових актів;*
науковість — ефективне використання у правотворчості найновіших досягнень науки (насамперед юридичної); проведення незалежної наукової експертизи;*
системність — суворе врахування системи права і законодавства, узгодження з ним інших нормативно-правових актів.
2. Спеціальні, притаманні такій формі державної діяльності, яка базується на зазначених вище загальних принципах:*
своєчасність — правильне визначення часу підготовки та прийняття актів, врахування ступеня зрілості регульованих суспільних відносин;*
поєднання динамізму та стабільності;*
плановість — чіткий розподіл правотворчої роботи за предметом, етапами, часом;*
професіоналізм — участь у правотворчій діяльності професійно підготовлених, компетентних, кваліфікованих спеціалістів;*
техніко-юридична відокремленість;*
врахування місцевого досвіду. Основними функціями правотворчості вважають:*
первинне регулювання суспільних відносин — діє тоді, коли суспільні відносини раніше не регулювалися і вперше виникла необхідність у їх урегулюванні;*
оновлення правового матеріалу — передбачає заміну тих законів, які застаріли і не відповідають потребам суспільного розвитку;*
заповнення прогалин у праві, тобто заповнення цілковитої чи часткової відсутності в чинних нормативних актах необхідних норм права;*
упорядкування нормативно-правового матеріалу, тобто систематизація законодавства (наприклад, шляхом його кодифікації або консолідації).
Правотворчість здійснюється двома соціальними інститутами:*
державою (державними органами та їх посадовими особами);*
громадянським суспільством та його суб'єктами. Види правотворчості держави:
1. За юридичною силою актів:*
законодавча діяльність — діяльність законодавчого органу держави щодо підготовки та прийняття законодавчих актів;*
підзаконна правотворча діяльність — з підготовки та прийняття підзаконних нормативних актів (постанов уряду, указів голови держави тощо).
2. За формою участі держави у правотворчості:*
безпосередня правотворчість — видання нормативно-правових актів органами держави та уповноваженими на це посадовими особами;*
санкціонована правотворчість — санкціонування актів, прийнятих суспільними організаціями, або попередній дозвіл на їх видання;*
спільна правотворчість (нормативне погодження);*
делегована правотворчість, тобто делегування правотворчих повноважень вищого органу держави органу нижчого рівня.
3. За функціональним призначенням:*
поточна правотворчість, пов'язана з первинним регулюванням суспільних відносин, оновленням норм права та надолуженням прогалин;*
систематизаційна, головним чином, кодифікаційна правотворчість.
Види правотворчості громадянського суспільства:
1. Безпосередня правотворчість народу — референдум.
2. Правотворчість органів місцевого самоврядування; об'єднань громадян; комерційних організацій; трудових колективів.
Основні стадії правотворчого процесу
Правотворчий процес — це система послідовних організаційних дій, взаємопов'язаних процедур щодо прийняття та зміни нормативно-правових актів.
Кожний вид нормативно-правових актів пов'язаний з компетенцією державних органів певного рівня, а тому підготовка, розгляд та прийняття кожного виду актів в їх ієрархії мають специфічні ознаки. Ступінь складності правотворчого процесу визначається тим, які саме нормативно-правові акти приймаються або змінюються (закони, укази, постанови, рішення та ін.).
Проте в загальному вигляді можна виділити такі стадії правотворчого процесу:
1. Передпроектна стадія, що включає:
а) формулювання юридичного мотиву про необхідність внесення змін до чинної системи права;
б) правотворчу ініціативу, тобто обґрунтування юридичної значущості правової регламентації видання нормативно-правового акта.
Це, по суті, підготовча стадія правотворчості.
2. Проектна стадія, яка охоплює:
а) прийняття рішення компетентного органу про підготовку проекту нормативно-правового акта;
б) розробку концепції проекту нормативно-правового акта й підготовку його тексту;
в) попередній розгляд проекту нормативно-правового акта правотворчим органом;
г) обговорення та узгодження проекту із зацікавленими організаціями, доопрацювання проекту, усунення суперечностей та зауважень.
Це, по суті, початкова стадія правотворчості.
3. Обговорення проекту нормативно-правового акта та прийняття самого нормативно-правового акта. Це основна стадія правотворчості.
4. Засвідчувальна стадія, яка включає:
а) підписання нормативно-правового акта;
б) присвоєння йому реєстраційного коду.
5. Інформаційна стадія, тобто офіційне опублікування прийнятого нормативно-правового акта в засобах масової інформації, доведення його до відома виконавців (адресатів).
Засвідчувальні та інформаційні дії становлять завершувальну стадію правотворчості.
Поняття й різновиди форм (джерел) права
Джерела права — економічні, соціальні, політичні, морально-культурні та інші фактори, що породжують або об'єктивно зумовлюють виникнення та зміст норм права.
Розрізняють джерела права в матеріальному розумінні (матеріальні суспільні відносини, що обумовлюють зміст норм права, форми власності тощо), джерела права в ідеальному розумінні (сукупність юридичних ідей, що обумовлюють зміст норм права, тобто правосвідомість) та джерела права в спеціально юридичному розумінні (власне форми права).
Форми права — це офіційні способи, форми зовнішнього вираження та закріплення змісту норм права.
Виділяють такі форми (джерела) права:
1. Нормативно-правовий акт, тобто офіційний акт-документ компетентних суб'єктів правотворчості, який містить норми права, що забезпечуються державою. Він є основною формою права більшості країн, особливо романо-германської правової сім'ї, і виступає у вигляді законів та підзаконних актів.
2. Правовий прецедент — це рішення судового чи адміністративного органу з конкретної справи, якому надається загальнообов'язкове значення при вирішенні аналогічних справ у майбутньому. Є однією з основних форм права англосаксонської правової сім'ї. Залежно від того, хто приймає рішення, яке породжує прецедент, його визначають адміністративним чи судовим.
3. Нормативний договір — документально оформлене, спільне, узгоджене рішення двох або більше суб'єктів правотворчості, яке містить норми права та забезпечується державою. Ці форми права називають договором з нормативно-правовим змістом (міжнародні угоди, колективні угоди).
Найбільш поширеним прикладом нормативного договору є колективний договір на підприємстві. На відміну від цивільно-правових угод, нормативний договір не має персоніфікованого, індивідуально-разового характеру, оскільки його зміст становлять правила поведінки загального характеру — норми.
Міжнародно-правовий акт — спільний документ двох або декількох держав, що містить норми права про встановлення, зміну або припинення прав і обов'язків у різноманітних відносинах між ними. Такий акт є основним джерелом у міжнародному публічному праві, а санкціонований державою, він розповсюджується на всю її територію, стає частиною національного законодавства.
4. Правовий звичай — санкціоноване державою правило поведінки, що склалося історично, у результаті багаторазового повторення людьми певних дій. Санкціонування здійснюється шляхом відсилання до звичаю, а не до текстуального закріплення його в нормативно-правовому акті.
5. Правова доктрина, тобто різноманітні наукові праці (монографії, трактати, статті тощо), що містять концептуально оформлені правові ідеї, принципи, що розроблені вченими, на підставі яких правозастосовчі органи приймають рішення з конкретних юридичних справ. Вона є безпосереднім джерелом в англосаксонській правовій системі, у мусульманських державах тощо;
6. Релігійно-правова норма — акт-документ, що містить церковний канон або іншу релігійну норму, санкціоновану державою для надання їй загальнообов'язкового значення, та забезпечується нею. Вона поширена в традиційно-релігійних правових системах, характерна для мусульманського права (Коран, Сунна).
7. Загальні принципи права — вихідні начала правової системи (принципи справедливості, гуманізму тощо), на які юристи посилаються за відсутності інших джерел (форм) права. Застосовуються при усуненні прогалин у праві шляхом застосування аналогії права.
Поняття та види нормативно-правових актів
Нормативно-правовий акт — це офіційний акт-документ компетентних суб'єктів правотворчості, який містить норми права, що забезпечуються державою. Він є однією з форм існування та вираження норм права, є основною формою права для багатьох правових систем сучасності.
Ознаки нормативно-правового акта:*
приймається уповноваженими суб'єктами правотворчості (державними правотворчими органами або народом);*
виражає державну волю домінантної частини населення або всього народу;*
завжди містить нові норми права чи змінює (скасовує) чинні, чітко формулює зміст юридичних прав і обов'язків;*
приймається відповідно до певної процедури;*
має форму письмового акта — документа, певні реквізити та структуру (преамбула, глави, розділи, статті, частини, пункти);*
публікується в офіційних спеціальних виданнях, в яких текст акта має бути автентичним офіційному зразку цього акта.
Нормативно-правові акти класифікуються за різними критеріями:
1. За юридичною силою: закони та підзаконні нормативні акти.
2. За сферою дії: загальні, спеціальні та локальні.
3. За часом дії: постійні і тимчасові.
4. За характером волевиявлення: акти встановлення норм права, акти зміни норм права та акти скасування норм права.
5. За суб'єктами ухвалення: акти органів держави; акти, прийняті народом у процесі референдуму; спільні акти органів держави і недержавних утворень.
6. За галузевою належністю: цивільні; кримінальні; адміністративні; кримінально-процесуальні та ін.
7. За зовнішньою формою вираження: закони; укази; постанови; рішення; розпорядження; накази тощо.
Співвідношення нормативно-правового акта з актом застосування та актом тлумачення норм права
Спільним у нормативно-правових актів, актів застосування та актів тлумачення норм права є те, що:*
у поєднанні вони утворюють так звану "тріаду" правових актів;*
усі правові акти мають юридичну силу, державно-владний обов'язковий характер;*
усі види правових актів можуть походити від одних і тих самих органів та посадових осіб (парламенту, уряду, глави держави, міністерства тощо).
Нормативно-правовий акт відрізняється від інших правових актів, зокрема актів застосування норм права та інтерпретаційних актів (актів тлумачення) тим, що:*
нормативно-правовий акт містить норми права, тобто приписи для невизначеного кола суб'єктів. Інші юридичні акти ніколи не встановлюють норми права, зокрема правозастосовчі акти — індивідуальні приписи, що адресовані персонально до зазначених у них осіб, а акт тлумачення дає лише роз'яснення змісту чинних норм права;*
нормативно-правовий акт містить норми права загального характеру, він поширює свою дію на всіх суб'єктів права, тоді як акт застосування має індивідуальну спрямованість, поширює чинність норми права на конкретну ситуацію, стосується конкретних осіб;*
нормативно-правовий акт призначений для багаторазового використання, а акти застосування мають одноразову чинність;*
акт застосування норм права та інтерпретаційний акт приймаються на основі нормативно-правового акта;*
акт застосування включає обов'язок підкорення — виконати сформульоване у справі рішення;*
акт тлумачення норми права не містить нових нормативних приписів, він є уточнювальним судженням про вже наявну норму права;*
нормативно-правові акти виражають метод загальнонормативного, абстрактного правового регулювання, а інші правові акти — метод індивідуального (казуального) регулювання;*
нормативно-правові та інтерпретаційні акти завжди мають документальну форму вираження, а акти застосування — не завжди.
Поняття та види законодавчих актів (законів)
Закон — це нормативно-правовий акт, прийнятий в особливому порядку вищим представницьким органом державної влади (парламентом) або безпосередньо народом (шляхом референдуму), що має найвищу юридичну силу і призначений для врегулювання найбільш важливих суспільних відносин.
Ознаки закону:*
акт, що приймається вищими законодавчими (представницькими) органами державної влади або безпосередньо народом;*
акт, який може бути за змістом тільки нормативним;*
має вищу юридичну силу;*
приймається в особливому процедурному порядку;*
це завжди письмовий акт, що містить первинні норми права з основних питань суспільного та державного життя.
Вища юридична сила законів виявляється в тому, що:*
ніхто, крім органів законодавчої влади та народу, не може приймати закони, змінювати їх чи відміняти;*
усі інші нормативно-правові акти повинні видаватися відповідно до законів;*
у разі колізій між нормами закону та підзаконного нормативно-правового акта діють норми закону.
Класифікація законів здійснюється за різними підставами, але більше уваги приділяють поділу законів за значенням та місцем у системі законодавства:
Конституція — Основний закон держави, який регламентує основи суспільного, політичного, економічного життя, права і свободи людини. Конституції належить верховенство в системі нормативних актів держави.
Конституційні закони — акти, що становлять основу розвитку правової системи та якими вносяться зміни або доповнення до Конституції чи необхідність прийняття яких прямо передбачена чинною Конституцією.
Звичайні (поточні) закони — регламентують певні сфери суспільного життя відповідно до Конституції. Вони бувають загальними, кодифікованими та поточними.
Надзвичайні закони — ухвалюються у разі потреби, надзвичайних ситуаціях.
Забезпечувальні (оперативні) закони — нормативно-правові акти, якими вводяться в дію окремі закони, ратифікуються міжнародні договори та ін. їх призначення полягає не у виданні нових норм, а в оперативному підтвердженні підтримки системи норм, що містяться в інших законах і міжнародних договорах та потребують невідкладного прийняття. Це закони, що містять норми про норми.
Поняття та стадії законодавчого процесу
Законодавчий процес — це процедура прийняття закону, що складається з певних стадій — самостійних, логічно завершених етапів та організаційно-технічних дій.
Стадії законодавчого процесу:
1. Передпроектна стадія — законодавча ініціатива, тобто внесення проекту закону в законодавчий орган, що здійснюється в офіційному порядку певними органами та особами. Проекти законів вносяться разом з пояснювальною запискою, яка повинна містити обґрунтування необхідності їх розробки чи прийняття.
2. Проектна стадія:*
прийняття рішення про підготовку законопроекту, включення відповідної пропозиції в план законодавчих робіт;*
доручення на розробку законопроекту тим чи іншим органам;*
розробка законопроекту та його попередня експертиза;*
подання законопроекту до законодавчого органу, прийняття його до розгляду, обговорення законопроекту та його узгодження.
3. Стадія прийняття закону:*
прийняття закону шляхом голосування та відповідної постанови про введення закону в дію.
4. Засвідчувальна стадія:*
санкціонування (підписання) закону главою держави у встановлені конституцією строки.
5. Інформаційна стадія:*
промульгація закону — не тільки підписання закону главою держави, але й видання спеціального акта-розпо-рядження про офіційне опублікування закону. Це здійснюється, як правило, актом глави держави — указом, наказом та ін.;*
включення закону до єдиного державного реєстру нормативних актів, де вказується його реєстраційний код;*
опублікування закону в офіційних виданнях.
Поняття та види підзаконних нормативно-правових актів
Під законний нормативно-правовий акт — це документ, який видається компетентним органом або посадовою особою на підставі закону, відповідно до нього, для конкретизації та виконання законодавчих приписів та містить норми права.
Підзаконність цих актів не означає їх меншу юридичну обов'язковість. Вони мають необхідну юридичну силу, але вона не має всезагальності та верховенства, притаманної законам. Юридична сила залежить від статусу органів держави, характеру та призначення цих актів.
Класифікацію підзаконних нормативно-правових актів можна здійснювати за такими критеріями:
1. За суб'єктами видання:*
акти нормативного характеру законодавчого органу (постанови);*
акти глави держави (укази, розпорядження);*
акти уряду (постанови, розпорядження);*
акти керівників міністерств, центральних органів виконавчої влади (накази, рішення, вказівки);*
акти органів місцевого самоврядування (рішення, нормативні ухвали);*
акти адміністрації підприємств, установ, організацій (нормативні накази, інструкції) тощо.
2. Залежно від характеру норм (первинні чи вторинні):*
містять первинні норми, що встановлюють загальні основи правового регулювання (можуть видаватися безпосередньо на основі Конституції):—
акти (укази і розпорядження) глави держави;—
акти (постанови) нормативного характеру законодавчого органу;—
акти (постанови і розпорядження) уряду;*
містять вторинні норми, які розкривають і конкретизують первинні норми, приймаються на їх основі та спрямовані на їх виконання (відомчі акти). Вони мають внутрішнє відомче значення:—
видаються з питань, що віднесені виключно до їх компетенції (міністерства, комітету, фонду та ін.);
поширюються на осіб, які входять до сфери їх ведення, тобто до системи управлінської, службової, дисциплінарної підлеглості цих відомств.
3. За юридичною силою:*
загальні — поширюються на всю територію та населення держави, наприклад постанови уряду;*
відомчі — поширюються на певну сферу суспільних відносин, як акти міністерств, державних комітетів;*
місцеві — чинні на території певної адміністративно-територіальної одиниці, наприклад, акти місцевих органів виконавчої влади;*
локальні — регламентують діяльність конкретних підприємств, установ, організацій і поширюються на їх працівників, наприклад, акти адміністрації підприємства.
Чинність нормативно-правових актів у часі. Зворотна сила закону
Будь-який нормативно-правовий акт має межі своєї чинності у трьох "вимірах":*
у часі, тобто обмежений періодом дії, коли нормативний акт має юридичну силу;*
у просторі, тобто його дія обмежена територіально;*
за колом осіб, які підпадають під дію нормативного акта.
Дія нормативно-правового акта в часі визначається моментом набрання ним чинності та моментом припинення його юридичної сили.
Нормативно-правові акти набирають чинності:*
з моменту прийняття;*
з моменту опублікування;*
з моменту, передбаченого в самому нормативно-правовому акті чи в супроводжувальному акті про порядок введення цього нормативного акта в дію;*
по закінченні встановленого терміну після його опублікування (наприклад, для законів Україні це 10-денний строк, якщо в законі чи постанові про введення його в дію не вказаний момент набрання законом чинності);*
з моменту фактичного отримання акта виконавцями
(якщо нормативно-правовий акт не підлягає опублікуванню);*
з виникненням певних обставин (проголошення війни, надзвичайного стану тощо);*
з дати реєстрації (затвердження) нормативно-правового акта.
Нормативно-правові акти втрачають юридичну силу:*
після закінчення строку, на який вони були прийняті;*
зі зміною обставин, на які вони були розраховані;*
при прямому скасуванні іншим нормативно-правовим актом чи спеціальним актом (рішенням Конституційного Суду);*
при фактичному його скасуванні, тобто коли прийнято новий нормативно-правовий акт з цього самого питання, а попередній формально не скасовано.
Зворотна сила закону (ретроактивність) — це поширення дії норм певного закону на суспільні відносини, що виникли до набрання ним чинності.
Загальним є правило: закони зворотної сили не мають. Це надає визначеності та стабільності суспільним відносинам, адже громадяни у своїх вчинках орієнтуються не тільки на чинні закони, а й розраховують на майбутні.
Зворотну силу мають лише ті закони:*
в яких передбачене надання їм (або окремим статтям) зворотної сили;*
які скасовують або пом'якшують юридичну, зокрема кримінальну, відповідальність фізичної особи.
Переживання закону (ультраактивність) — продовження дії норм закону після втрати ним чинності. Тут старий нормативний акт, скасований новим, ніби "переживає" відведений йому термін. Таке можливо лише за умови, що новий закон продовжує на певний період чинність норм старого закону.
