ПРОБЛЕМИ ПРИПИНЕННЯ ЗОБОВ'ЯЗАНЬ У ЦИВІЛЬНОМУ КОДЕКСІ УКРАЇНИ
Коссак Володимир Михайлович, доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри цивільного права і процесу Львівського національного університету імені Івана Франка
ПРОБЛЕМИ ПРИПИНЕННЯ ЗОБОВ'ЯЗАНЬ У ЦИВІЛЬНОМУ КОДЕКСІ УКРАЇНИ
У статті розкриваються проблемні питання, пов'язані з нормативним регулюванням та практикою припинення цивільно-правових зобов'язань. Проаналізовано новели сучасного цивільного законодавства України щодо припинення зобов 'язань, висловлено пропозиції з його удосконалення.
The article examines the problematic questions connected with normative regulation and the practice of civil and legal termination of obligations. The novels of contemporary Ukrainian civil law concerning termination of obligations have been analyzed; propositions in regard to its improvement have been expressed.
В умовах розвитку приватно-ринкових відносин важливе значення має аналіз правових підстав припинення зобов'язань. Однак питанню підстав припинення зобов'язань та пов'язаним із цим проблемам приділялась недостатня увага у вітчизняній юридичній літературі. Враховуючи інтереси учасників цивільно-правових відносин, найбільш прийнятим і бажаним наслідком припинення зобов'язань є належне виконання ними взаємних прав та обов'язків. Виконання зобов' язань полягає у здійсненні боржником певних дій, що складають зміст зобов'язання, а саме: передача майна, виконання робіт, сплата грошей або утримання від дій, яких кредитор має право вимагати.
Виконання зобов' язань здійснюється відповідно до певних принципів, яких необхідно дотримуватися в процесі виконання зобов' язань. Одним з основних є принцип належного виконання зобов'язань. Зобов'язання виконане належним чином відповідно до Цивільного кодексу 1963 р., якщо виконання точно відповідає вказівці закону акта планування, умовам, передбаченим договором, а при їх відсутності - вимогам, які звичайно ставляться.
В умовах ринкової економіки акти планування втрачають свою актуальність. Зокрема, в новому Цивільному кодексі [1] відсутня така умова виконання зобов' язання, як дотримання адміністративно-планового акта. Водночас зберігається в окремих випадках державне регулювання суспільними процесами, у тому числі економічними. Так, Законом України "Про поставки продукції для державних потреб" [2] визначається порядок поставки товарів і продукції для державних потреб. Державне замовлення є обов'язковим для виконання відповідно до визначених у ньому показників, які трансформуються в умови договору. У коментованому випадку цивільно- правове зобов'язання виникає зі складу юридичних фактів - адміністративно-правового акта, яким можна вважати державне замовлення, і договору. Зобов' язання, що виникає внаслідок складу юридичних фактів, має бути виконане відповідно до умов визначених адміністративно- плановим актом і договором, який містить основні положення цього акта.
Більшість цивільно-правових зобов'язань в умовах ринкової економіки виникають на основі договорів. Звідси виконання цих зобов' язань має здійснюватися до умов договору, які складають його зміст. Тому належне виконання зобов' язання в таких випадках зводиться до дотримання умов договору.
Інколи з державного замовлення або договору безпосередньо не випливає, якими вимогами повинні керуватися учасники зобов'язань. У таких випадках зобов'язання мають виконуватися відповідно до вимог, що звичайно висуваються. За таких обставин виконання зобов' язань здійснюється з дотриманням правил ділового обороту, вимогами, що склалися в практичній діяльності (ст. 526 ЦК 2003 р. [1]).
При цьому принцип належного виконання зобов'язань охоплюється певними приписами щодо предмета, строку, місця і способу виконання. Дія принципу належного виконання має на меті досягнення цілі, заради якої виникли правовідносини.
Важливе значення має також принцип реального виконання. В умовах ринкової економіки висловлювали думку, що названий принцип втратив свою актуальність, оскільки учасники правовідносин замість виконання зобов'язання в натурі можуть вимагати відшкодування збитків. Але, власне, названий принцип підкреслює недопустимість заміни грошовою компенсацією реального виконання обов'язку. Адже для громадян та організацій інтерес представляє виконання зобов'язань іншою стороною - передача майна, надання послуг та ін. Тобто, власне, з приводу досягнення цих цілей вони і вступають у зобов'язальні відносини.
Цей принцип містився в нормах Цивільного кодексу України 1963 р. (ст. 208), у якій підкреслювалося, що зобов'язання повинно бути виконане в натурі, а тому в разі невиконання зобов'язання з передачі індивідуально-визначеної речі у власність або в користування кредитору останній має право відібрати цю річ у боржника. Якщо боржник не виконує роботу, передбачену зобов' язанням, кредитор має право виконати цю роботу за рахунок боржника. Сплата неустойки (штрафу, пені) і відшкодування збитків не звільняють боржника від виконання зобов' язань у натурі. Положення аналогічного змісту містяться в ст. 622 нового Цивільного кодексу України [1].
Принцип реального виконання зобов'язань дещо вужчий, ніж принцип належного виконання зобов'язань. Належним чином виконати зобов'язання означає виконати його, як уже зазначалося, відповідно до всіх вимог закону, договору, інших нормативних актів, вимог ділового обороту і вимог, які звичайно пред'являються. Принцип же реального виконання стосується лише одного аспекту - виконання в натурі. Тому зобов' язання може бути виконано реально, але неналежним чином (наприклад, поставку продукції здійснено з порушення термінів, передбачених договором).
Боржник може бути звільнений від реального виконання лише при настанні обставин, зазначених у законі, зокрема, якщо скасовано нормативний акт, на основі якого виникло цивільно-правове зобов'язання, або через неможливість виконання.
Взаємна заінтересованість сторін у виконанні зобов'язання зумовлює існування принципу співробітництва сторін. Останній означає, що сторони повинні не лише добросовісно виконувати свої зобов'язання, але й надавати допомогу і створювати умови контрагенту для належного виконання зобов'язання.
Оформлення виконання здійснюється в такому ж порядку, як і укладення. Якщо зобов'язання має бути оформлене в письмовій формі, то й виконання повинно бути підтверджене таким же чином. Зокрема, виконання супроводжується, оформлюється складенням відповідних документів. Це може бути, наприклад, акт приймання - здачі продукції, виконаних робіт. При усній формі зобов'язання не вимагається оформлення відповідним способом. Але якщо боржник вимагає при виконанні усного зобов'язання підтвердження цього факту, кредитор не має права відмовляти.
Спеціальний порядок посвідчення виконання зобов'язань передбачений у разі видачі кредитору боргового документу. В такому випадку кредитор повинен повернути цей документ, а при неможливості повернення зазначити це в розписці, що додається. Остання може бути замінена написом на борговому документі, що повертається.
Припинення зобов'язань належним їх виконанням повинно бути однією з основних підстав у відносинах між учасниками цивільного обороту. Через призму припинення зобов'язань із названої підстави реалізуються цілі, що ставилися учасниками цивільного обороту.
Водночас цивільно-правові зобов'язання можуть виникати на основі нормативних приписів. Наприклад, уповноважений державний орган ухвалив рішення про закупівлю товарів для державних потреб. Такий акт є обов' язковим для суб' єктів господарювання - постачальників, заснованих на державній власності (у статутному фонді яких державна власність домінує) або тих, що є монополістами на відповідному ринку товарів. Але якщо виконання державного замовлення здійснюється протягом тривалого часу, цілком можливим є внесення змін з боку відповідного державного органу в порядку, визначеному законодавством. Скасування, зокрема, такого акта тягне за собою припинення також цивільно- правового зобов'язання. Звичайно, в умовах ринкової економіки, коли держава в особі уповноважених органів виступає як рівноправний учасник цивільно-правових відносин, це можливо лише з відшкодуванням збитків заподіяних скасуванням державного замовлення.
У цивільному обороті можуть виникати випадки, коли сторони з певних причин не можуть виконати зобов' язань. При цьому відсутня провина кожного з учасників цивільного обороту. Так, підрядчик може бути позбавлений можливості виконати договір підряду через випадкову втрату внаслідок дії непереборної сили предмета договору або матеріалів, наданих замовником. Тому зобов'язання припиняється у зв'язку з неможливістю його виконання. Обставини, з якими пов'язується припинення зобов' язань унаслідок неможливості виконання, можуть бути різноманітними, але спільним є те, що в перелічених випадках немає провини учасників зобов' язальних правовідносин. Тобто неможливість виконання зобов'язання пов'язана з об' єктивними обставинами, що не залежать від суб'єктивного впливу учасників зобов'язальних правовідносин. Відповідно жоден з учасників (кредитор) не може вимагати вчинення певних дій від інших осіб - боржників.
Водночас у юридичній практиці відомі випадки, коли сторона в зобов' язанні, яке базується на договорі, не може виконати свій обов'язок у натурі з власної вини. Наприклад, продавець уклав договір купівлі-продажу з двома особами щодо однієї і тієї самої речі, визначеної індивідуальними ознаками. Оскільки річ передана третій особі, за правилами віндикації у добросовісного набувача її витребувати згідно з новим Цивільним кодексом неможлива (ст. 620 ЦК) [1]. Покупець може лише відмовитися від договору. На мою думку, у коментованому випадку має йтися не про відмову від договору, а про припинення зобов' язання внаслідок неможливості його виконання з вини боржника. Правовим наслідком повинно бути право кредитора на відшкодування завданих збитків.
Договір може бути розірваний у суді, господарському суді, третейському суді на вимогу однієї зі сторін. При цьому розірвання розглядається як дострокове припинення договірних зобов' язань. Оскільки одностороння відмова від виконання зобов' язання не допускається, розірвання договору може здійснюватися лише з підстав, передбачених законом або договором (ст. 652 нового ЦК) [1].
Як правило, ці підстави є наслідком невиконання або неналежного виконання однією зі сторін своїх договірних обов' язків або обставинами форс-мажорного характеру. Наприклад, наймач може вимагати дострокового розірвання договору найму, якщо наймодавець не проводить капітального ремонту майна, що входить до на його обов' язку, або передав у користування річ, якість якої не відповідає умовам договору та її призначенню ( ст. 784 ЦК 2003 р.) [1].
Певні особливості пов'язані й із зміною та розірванням підприємницьких договорів між юридичними особами. Відповідно до ст. 11 Господарсько-процесуального кодексу України [3] підприємство чи організація, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, надсилає пропозиції про це своєму контрагентові. Сторона, яка одержала таку пропозицію, повинна відповісти на неї не пізніше 20 днів після її одержання. Якщо сторони не досягли згоди щодо зміни чи розірвання договору, а також у разі неодержання відповіді у визначений термін з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення господарського суду.
Таким чином, підстави розірвання договірних відносин можна диференціювати на такі види:
а) підстави, погоджені самими сторонами в договорі;
б) підстави форс мажорного характеру, передбачені законом або договором;
в) у разі невиконання однією зі сторін договірних зобов' язань;
г) інші підстави, визначені законом.
Крім цього, в Цивільному кодексі України необхідно чітко зафіксувати положення про можливість одностороннього припинення зобов' язань за окремими договорами з відшкодуванням збитків іншому контрагенту. Так, ст. 347 Цивільного кодексу України 1963 р. було передбачено право замовника при наявності поважних причин у будь-який час до закінчення роботи відмовитися від договору, сплативши підрядчикові винагороду за виконану частину роботи і відшкодувавши йому збитки, завдані розірванням договору, із зарахуванням того, що підрядчик зберіг унаслідок розірвання договору. На нашу думку, за договорами підрядного типу замовник у всіх випадках має право дострокового розірвання договору з відшкодуванням збитків іншій стороні. Тому закріплене в законодавстві положення щодо можливості розірвання, наприклад, договору підряду та інших схожих за правовою природою договорів лише з поважних причин не відповідає сучасному розвиткові суспільства. Тому обґрунтовано в новому Цивільному кодексі (ч. 4 ст. 849) [1] передбачено право замовника відмовитися від договору підряду, виплативши замовникові плату за виконану роботу та відшкодувавши йому збитки, завдані розірванням договору.
Зобов' язання можуть припинятися також угодою сторін. Одностороння відмова від виконання зобов'язань не допускається. Але сторони можуть припинити зобов' язання на власний розсуд (за винятком випадків, коли в основу цивільно-правового зобов'язання покладено нормативний припис обов' язковий для сторін). Мотиви угоди про припинення зобов' язань значення не мають і можуть мати різноманітний характер: втрата інтересу обох сторін до виконання зобов'язання, а отже до досягнення мети, що ставилася; досягнення цілей, що ставилися іншим способом; зміна економічної ситуації тощо.
Припинення зобов'язань за взаємною угодою сторін є яскравим проявом диспозитивності й приватної ініціативи в цивільно-правових відносинах. Учасники за взаємною згодою вступають у приватні відносини і так само можуть їх припинити. Іншими словами, ініціатива щодо припинення зобов'язань повинна бути з боку обох учасників, а якщо їх більше, то всіх.
Підставами припинення зобов'язань є поєднання в одній особі боржника і кредитора. У відносинах з участю фізичних осіб це може бути перехід майнових прав до спадкоємця, який був, наприклад, позикодавцем за договором позики. Збіг кредитора і боржника у відносинах за участю підприємств організацій, установ, які перебували у договірних відносинах, можливий у разі реорганізації останніх шляхом приєднання або злиття.
Зобов'язання може припинитися також шляхом зарахування зустрічних вимог. Зокрема, може бути ситуація, коли у відносинах між двома учасниками цивільного обороту можуть виникнути зустрічні взаємні зобов'язання. Підстави їх виникнення можуть бути різноманітні. Але фактор виникнення має важливе значення, оскільки деякі види зустрічних вимог не підлягають зарахуванню. Як правило, зарахуванню підлягають вимоги, що виникають на основі договорів. Правовим наслідком зарахування (заліку) вимог є припинення правовідносин між їх учасниками. Таким чином, вважається, що боржник виконав свої обов'язки. Оскільки обов'язки в коментованому випадку мають взаємний характер, то залік вимог пов' язується з припиненням зобов' язань з боку обох сторін. Наприклад, якщо за договором поставки одна із сторін повинна оплатити певну суму іншій, а остання за договором підряду виконала для першої певні роботи на цю ж суму, то вони можуть припинити взаємні зобов'язання шляхом їх заліку.
До припинення зобов' язань зараховуванням ставляться певні вимоги. Зокрема, необхідно, щоб вимоги, які підлягають зарахуванню, були зустрічними, тобто кредитор одного зобов' язання був боржником іншого зобов'язання, і навпаки - боржник першого зобов'язання був кредитором другого. Крім цього, вимоги мають бути однорідними, тобто предметом обох зобов' язань повинні бути речі одного й того самого роду. Ставиться також вимога, щоб термін виконання обох зобов'язань настав або визначався моментом витребування.
Не допускається зарахування вимог згідно з
новим Цивільним кодексом [1]:
за якими минув термін позовної давності;
про відшкодування шкоди, викликаної ушкодженням здоров' я або смертю;
щодо довічного утримання;
про стягнення аліментів;
в інших випадках, передбачених законом або договором.
Зобов'язання повинно бути виконано за загальним правилом самим боржником, якщо законом або договором не передбачено інше. Але допускається виконання зобов' язання іншими особами у випадках і порядку, визначеному законом. Звідси окремі права та обов'язки, що складають зміст зобов'язання, можуть переходити в порядку правонаступництва. Водночас певні зобов'язання припиняються у зв'язку зі смертю фізичної особи або припиненням юридичної особи - учасників цих відносин.
Припиняються зі смертю фізичної особи зобов'язання, які мають особистий характер. Так, у зв'язку зі смертю громадянина, що мав право на відшкодування шкоди внаслідок часткової втрати працездатності, припиняється деліктне зобов'язання в цій частині. В даному випадку підставою виникнення зобов'язання є заподіяння шкоди конкретній особі, яка і є кредитором у коментованому правовідношенні. Смерть такого громадянина є юридичним фактом, що припиняє обов'язок боржника відшкодувати, наприклад, щомісячну компенсацію у зв'язку із частковою втратою працездатності.
Однак у законодавстві чітко не визначено, чи є підставою припинення деліктних зобов'язань смерть боржника. Існує, наприклад, проблема звернення кредиторів (потерпілих) із майновими вимогами про відшкодування шкоди у вигляді помісячних платежів до правонаступників (спадкоємців) боржника. У коментованому випадку проблема припинення зобов'язання внаслідок смерті боржника - фізичної особи має далеко не риторичний характер. Адже, визнавши зобов'язання припиненим внаслідок смерті боржника - фізичної особи, втрачається можливість відшкодування шкоди з вартості майна її заподіювача. Звідси в новому Цивільному кодексі України необхідно визначити ознаки зобов' язань, які мають особистий характер.
Припинення зобов' язань унаслідок ліквідації юридичної особи здійснюється не автоматично. Законом визначено процедуру припинення юридичної особи та порядок задоволення претензій кредиторів. Таким чином, кредитори за окремими зобов'язаннями можуть протягом часу, відведеного для ліквідації юридичної особи звернутися до ліквідаційної комісії з вимогою погасити заборгованість за зобов' язаннями, що виникли за час діяльності боржника. Звернутися можна лише з претензією щодо сплати боргу. Вимоги про вчинення певних дій, які можуть складати зміст обов' язку боржника, не допускаються, за винятком повернення майна, що належить кредитору, та інших схожих вимог.
Отже, задоволення претензій кредиторів, що випливають із цивільно-правових зобов' язань, може бути здійснене ліквідаційною комісією в процесі ліквідації юридичної особи. В такому випадку грошове зобов' язання вважається погашеним. Непогашені зобов' язання припиняються після ліквідації юридичної особи.
Література
Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року № 435-IV // Відомості Верховної Ради. - 2003. - №№ 4044. - ст.356.
Закон України "Про поставки продукції для державних потреб" від 12 листопада 1996 року № 481/96-ВР // Відомості Верховної Ради. - 1996. - № 52. - ст. 301.
Треба зазначити, ліквідаційна комісія може задовольнити вимоги кредиторів і після закінчення терміну зобов' язання при наявності майна. Тому не завжди припинення зобов' язань зумовлене формально - юридичним моментом припинення юридичної особи, який пов' язується, як правило, з виключенням із державного реєстру.
Припинення зобов'язань є правовим наслідком дії юридичних фактів, спрямованих на припинення цивільних прав та обов' язків конкретних суб'єктів. Після настання такого юридичного факту відносини між цими суб'єктами припиняються. Тому закінчення терміну дії договору не завжди можна ототожнювати з підставою припинення
3. Господарсько-процесуальний кодекс України від 6 листопада 1991 року № 1798-XII // Відомості Верховної Ради. - 1992. - № 6. - ст.56.
ПРОБЛЕМИ ПРИПИНЕННЯ ЗОБОВ'ЯЗАНЬ У ЦИВІЛЬНОМУ КОДЕКСІ УКРАЇНИ
У статті розкриваються проблемні питання, пов'язані з нормативним регулюванням та практикою припинення цивільно-правових зобов'язань. Проаналізовано новели сучасного цивільного законодавства України щодо припинення зобов 'язань, висловлено пропозиції з його удосконалення.
The article examines the problematic questions connected with normative regulation and the practice of civil and legal termination of obligations. The novels of contemporary Ukrainian civil law concerning termination of obligations have been analyzed; propositions in regard to its improvement have been expressed.
В умовах розвитку приватно-ринкових відносин важливе значення має аналіз правових підстав припинення зобов'язань. Однак питанню підстав припинення зобов'язань та пов'язаним із цим проблемам приділялась недостатня увага у вітчизняній юридичній літературі. Враховуючи інтереси учасників цивільно-правових відносин, найбільш прийнятим і бажаним наслідком припинення зобов'язань є належне виконання ними взаємних прав та обов'язків. Виконання зобов' язань полягає у здійсненні боржником певних дій, що складають зміст зобов'язання, а саме: передача майна, виконання робіт, сплата грошей або утримання від дій, яких кредитор має право вимагати.
Виконання зобов' язань здійснюється відповідно до певних принципів, яких необхідно дотримуватися в процесі виконання зобов' язань. Одним з основних є принцип належного виконання зобов'язань. Зобов'язання виконане належним чином відповідно до Цивільного кодексу 1963 р., якщо виконання точно відповідає вказівці закону акта планування, умовам, передбаченим договором, а при їх відсутності - вимогам, які звичайно ставляться.
В умовах ринкової економіки акти планування втрачають свою актуальність. Зокрема, в новому Цивільному кодексі [1] відсутня така умова виконання зобов' язання, як дотримання адміністративно-планового акта. Водночас зберігається в окремих випадках державне регулювання суспільними процесами, у тому числі економічними. Так, Законом України "Про поставки продукції для державних потреб" [2] визначається порядок поставки товарів і продукції для державних потреб. Державне замовлення є обов'язковим для виконання відповідно до визначених у ньому показників, які трансформуються в умови договору. У коментованому випадку цивільно- правове зобов'язання виникає зі складу юридичних фактів - адміністративно-правового акта, яким можна вважати державне замовлення, і договору. Зобов' язання, що виникає внаслідок складу юридичних фактів, має бути виконане відповідно до умов визначених адміністративно- плановим актом і договором, який містить основні положення цього акта.
Більшість цивільно-правових зобов'язань в умовах ринкової економіки виникають на основі договорів. Звідси виконання цих зобов' язань має здійснюватися до умов договору, які складають його зміст. Тому належне виконання зобов' язання в таких випадках зводиться до дотримання умов договору.
Інколи з державного замовлення або договору безпосередньо не випливає, якими вимогами повинні керуватися учасники зобов'язань. У таких випадках зобов'язання мають виконуватися відповідно до вимог, що звичайно висуваються. За таких обставин виконання зобов' язань здійснюється з дотриманням правил ділового обороту, вимогами, що склалися в практичній діяльності (ст. 526 ЦК 2003 р. [1]).
При цьому принцип належного виконання зобов'язань охоплюється певними приписами щодо предмета, строку, місця і способу виконання. Дія принципу належного виконання має на меті досягнення цілі, заради якої виникли правовідносини.
Важливе значення має також принцип реального виконання. В умовах ринкової економіки висловлювали думку, що названий принцип втратив свою актуальність, оскільки учасники правовідносин замість виконання зобов'язання в натурі можуть вимагати відшкодування збитків. Але, власне, названий принцип підкреслює недопустимість заміни грошовою компенсацією реального виконання обов'язку. Адже для громадян та організацій інтерес представляє виконання зобов'язань іншою стороною - передача майна, надання послуг та ін. Тобто, власне, з приводу досягнення цих цілей вони і вступають у зобов'язальні відносини.
Цей принцип містився в нормах Цивільного кодексу України 1963 р. (ст. 208), у якій підкреслювалося, що зобов'язання повинно бути виконане в натурі, а тому в разі невиконання зобов'язання з передачі індивідуально-визначеної речі у власність або в користування кредитору останній має право відібрати цю річ у боржника. Якщо боржник не виконує роботу, передбачену зобов' язанням, кредитор має право виконати цю роботу за рахунок боржника. Сплата неустойки (штрафу, пені) і відшкодування збитків не звільняють боржника від виконання зобов' язань у натурі. Положення аналогічного змісту містяться в ст. 622 нового Цивільного кодексу України [1].
Принцип реального виконання зобов'язань дещо вужчий, ніж принцип належного виконання зобов'язань. Належним чином виконати зобов'язання означає виконати його, як уже зазначалося, відповідно до всіх вимог закону, договору, інших нормативних актів, вимог ділового обороту і вимог, які звичайно пред'являються. Принцип же реального виконання стосується лише одного аспекту - виконання в натурі. Тому зобов' язання може бути виконано реально, але неналежним чином (наприклад, поставку продукції здійснено з порушення термінів, передбачених договором).
Боржник може бути звільнений від реального виконання лише при настанні обставин, зазначених у законі, зокрема, якщо скасовано нормативний акт, на основі якого виникло цивільно-правове зобов'язання, або через неможливість виконання.
Взаємна заінтересованість сторін у виконанні зобов'язання зумовлює існування принципу співробітництва сторін. Останній означає, що сторони повинні не лише добросовісно виконувати свої зобов'язання, але й надавати допомогу і створювати умови контрагенту для належного виконання зобов'язання.
Оформлення виконання здійснюється в такому ж порядку, як і укладення. Якщо зобов'язання має бути оформлене в письмовій формі, то й виконання повинно бути підтверджене таким же чином. Зокрема, виконання супроводжується, оформлюється складенням відповідних документів. Це може бути, наприклад, акт приймання - здачі продукції, виконаних робіт. При усній формі зобов'язання не вимагається оформлення відповідним способом. Але якщо боржник вимагає при виконанні усного зобов'язання підтвердження цього факту, кредитор не має права відмовляти.
Спеціальний порядок посвідчення виконання зобов'язань передбачений у разі видачі кредитору боргового документу. В такому випадку кредитор повинен повернути цей документ, а при неможливості повернення зазначити це в розписці, що додається. Остання може бути замінена написом на борговому документі, що повертається.
Припинення зобов'язань належним їх виконанням повинно бути однією з основних підстав у відносинах між учасниками цивільного обороту. Через призму припинення зобов'язань із названої підстави реалізуються цілі, що ставилися учасниками цивільного обороту.
Водночас цивільно-правові зобов'язання можуть виникати на основі нормативних приписів. Наприклад, уповноважений державний орган ухвалив рішення про закупівлю товарів для державних потреб. Такий акт є обов' язковим для суб' єктів господарювання - постачальників, заснованих на державній власності (у статутному фонді яких державна власність домінує) або тих, що є монополістами на відповідному ринку товарів. Але якщо виконання державного замовлення здійснюється протягом тривалого часу, цілком можливим є внесення змін з боку відповідного державного органу в порядку, визначеному законодавством. Скасування, зокрема, такого акта тягне за собою припинення також цивільно- правового зобов'язання. Звичайно, в умовах ринкової економіки, коли держава в особі уповноважених органів виступає як рівноправний учасник цивільно-правових відносин, це можливо лише з відшкодуванням збитків заподіяних скасуванням державного замовлення.
У цивільному обороті можуть виникати випадки, коли сторони з певних причин не можуть виконати зобов' язань. При цьому відсутня провина кожного з учасників цивільного обороту. Так, підрядчик може бути позбавлений можливості виконати договір підряду через випадкову втрату внаслідок дії непереборної сили предмета договору або матеріалів, наданих замовником. Тому зобов'язання припиняється у зв'язку з неможливістю його виконання. Обставини, з якими пов'язується припинення зобов' язань унаслідок неможливості виконання, можуть бути різноманітними, але спільним є те, що в перелічених випадках немає провини учасників зобов' язальних правовідносин. Тобто неможливість виконання зобов'язання пов'язана з об' єктивними обставинами, що не залежать від суб'єктивного впливу учасників зобов'язальних правовідносин. Відповідно жоден з учасників (кредитор) не може вимагати вчинення певних дій від інших осіб - боржників.
Водночас у юридичній практиці відомі випадки, коли сторона в зобов' язанні, яке базується на договорі, не може виконати свій обов'язок у натурі з власної вини. Наприклад, продавець уклав договір купівлі-продажу з двома особами щодо однієї і тієї самої речі, визначеної індивідуальними ознаками. Оскільки річ передана третій особі, за правилами віндикації у добросовісного набувача її витребувати згідно з новим Цивільним кодексом неможлива (ст. 620 ЦК) [1]. Покупець може лише відмовитися від договору. На мою думку, у коментованому випадку має йтися не про відмову від договору, а про припинення зобов' язання внаслідок неможливості його виконання з вини боржника. Правовим наслідком повинно бути право кредитора на відшкодування завданих збитків.
Договір може бути розірваний у суді, господарському суді, третейському суді на вимогу однієї зі сторін. При цьому розірвання розглядається як дострокове припинення договірних зобов' язань. Оскільки одностороння відмова від виконання зобов' язання не допускається, розірвання договору може здійснюватися лише з підстав, передбачених законом або договором (ст. 652 нового ЦК) [1].
Як правило, ці підстави є наслідком невиконання або неналежного виконання однією зі сторін своїх договірних обов' язків або обставинами форс-мажорного характеру. Наприклад, наймач може вимагати дострокового розірвання договору найму, якщо наймодавець не проводить капітального ремонту майна, що входить до на його обов' язку, або передав у користування річ, якість якої не відповідає умовам договору та її призначенню ( ст. 784 ЦК 2003 р.) [1].
Певні особливості пов'язані й із зміною та розірванням підприємницьких договорів між юридичними особами. Відповідно до ст. 11 Господарсько-процесуального кодексу України [3] підприємство чи організація, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, надсилає пропозиції про це своєму контрагентові. Сторона, яка одержала таку пропозицію, повинна відповісти на неї не пізніше 20 днів після її одержання. Якщо сторони не досягли згоди щодо зміни чи розірвання договору, а також у разі неодержання відповіді у визначений термін з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення господарського суду.
Таким чином, підстави розірвання договірних відносин можна диференціювати на такі види:
а) підстави, погоджені самими сторонами в договорі;
б) підстави форс мажорного характеру, передбачені законом або договором;
в) у разі невиконання однією зі сторін договірних зобов' язань;
г) інші підстави, визначені законом.
Крім цього, в Цивільному кодексі України необхідно чітко зафіксувати положення про можливість одностороннього припинення зобов' язань за окремими договорами з відшкодуванням збитків іншому контрагенту. Так, ст. 347 Цивільного кодексу України 1963 р. було передбачено право замовника при наявності поважних причин у будь-який час до закінчення роботи відмовитися від договору, сплативши підрядчикові винагороду за виконану частину роботи і відшкодувавши йому збитки, завдані розірванням договору, із зарахуванням того, що підрядчик зберіг унаслідок розірвання договору. На нашу думку, за договорами підрядного типу замовник у всіх випадках має право дострокового розірвання договору з відшкодуванням збитків іншій стороні. Тому закріплене в законодавстві положення щодо можливості розірвання, наприклад, договору підряду та інших схожих за правовою природою договорів лише з поважних причин не відповідає сучасному розвиткові суспільства. Тому обґрунтовано в новому Цивільному кодексі (ч. 4 ст. 849) [1] передбачено право замовника відмовитися від договору підряду, виплативши замовникові плату за виконану роботу та відшкодувавши йому збитки, завдані розірванням договору.
Зобов' язання можуть припинятися також угодою сторін. Одностороння відмова від виконання зобов'язань не допускається. Але сторони можуть припинити зобов' язання на власний розсуд (за винятком випадків, коли в основу цивільно-правового зобов'язання покладено нормативний припис обов' язковий для сторін). Мотиви угоди про припинення зобов' язань значення не мають і можуть мати різноманітний характер: втрата інтересу обох сторін до виконання зобов'язання, а отже до досягнення мети, що ставилася; досягнення цілей, що ставилися іншим способом; зміна економічної ситуації тощо.
Припинення зобов'язань за взаємною угодою сторін є яскравим проявом диспозитивності й приватної ініціативи в цивільно-правових відносинах. Учасники за взаємною згодою вступають у приватні відносини і так само можуть їх припинити. Іншими словами, ініціатива щодо припинення зобов'язань повинна бути з боку обох учасників, а якщо їх більше, то всіх.
Підставами припинення зобов'язань є поєднання в одній особі боржника і кредитора. У відносинах з участю фізичних осіб це може бути перехід майнових прав до спадкоємця, який був, наприклад, позикодавцем за договором позики. Збіг кредитора і боржника у відносинах за участю підприємств організацій, установ, які перебували у договірних відносинах, можливий у разі реорганізації останніх шляхом приєднання або злиття.
Зобов'язання може припинитися також шляхом зарахування зустрічних вимог. Зокрема, може бути ситуація, коли у відносинах між двома учасниками цивільного обороту можуть виникнути зустрічні взаємні зобов'язання. Підстави їх виникнення можуть бути різноманітні. Але фактор виникнення має важливе значення, оскільки деякі види зустрічних вимог не підлягають зарахуванню. Як правило, зарахуванню підлягають вимоги, що виникають на основі договорів. Правовим наслідком зарахування (заліку) вимог є припинення правовідносин між їх учасниками. Таким чином, вважається, що боржник виконав свої обов'язки. Оскільки обов'язки в коментованому випадку мають взаємний характер, то залік вимог пов' язується з припиненням зобов' язань з боку обох сторін. Наприклад, якщо за договором поставки одна із сторін повинна оплатити певну суму іншій, а остання за договором підряду виконала для першої певні роботи на цю ж суму, то вони можуть припинити взаємні зобов'язання шляхом їх заліку.
До припинення зобов' язань зараховуванням ставляться певні вимоги. Зокрема, необхідно, щоб вимоги, які підлягають зарахуванню, були зустрічними, тобто кредитор одного зобов' язання був боржником іншого зобов'язання, і навпаки - боржник першого зобов'язання був кредитором другого. Крім цього, вимоги мають бути однорідними, тобто предметом обох зобов' язань повинні бути речі одного й того самого роду. Ставиться також вимога, щоб термін виконання обох зобов'язань настав або визначався моментом витребування.
Не допускається зарахування вимог згідно з
новим Цивільним кодексом [1]:
за якими минув термін позовної давності;
про відшкодування шкоди, викликаної ушкодженням здоров' я або смертю;
щодо довічного утримання;
про стягнення аліментів;
в інших випадках, передбачених законом або договором.
Зобов'язання повинно бути виконано за загальним правилом самим боржником, якщо законом або договором не передбачено інше. Але допускається виконання зобов' язання іншими особами у випадках і порядку, визначеному законом. Звідси окремі права та обов'язки, що складають зміст зобов'язання, можуть переходити в порядку правонаступництва. Водночас певні зобов'язання припиняються у зв'язку зі смертю фізичної особи або припиненням юридичної особи - учасників цих відносин.
Припиняються зі смертю фізичної особи зобов'язання, які мають особистий характер. Так, у зв'язку зі смертю громадянина, що мав право на відшкодування шкоди внаслідок часткової втрати працездатності, припиняється деліктне зобов'язання в цій частині. В даному випадку підставою виникнення зобов'язання є заподіяння шкоди конкретній особі, яка і є кредитором у коментованому правовідношенні. Смерть такого громадянина є юридичним фактом, що припиняє обов'язок боржника відшкодувати, наприклад, щомісячну компенсацію у зв'язку із частковою втратою працездатності.
Однак у законодавстві чітко не визначено, чи є підставою припинення деліктних зобов'язань смерть боржника. Існує, наприклад, проблема звернення кредиторів (потерпілих) із майновими вимогами про відшкодування шкоди у вигляді помісячних платежів до правонаступників (спадкоємців) боржника. У коментованому випадку проблема припинення зобов'язання внаслідок смерті боржника - фізичної особи має далеко не риторичний характер. Адже, визнавши зобов'язання припиненим внаслідок смерті боржника - фізичної особи, втрачається можливість відшкодування шкоди з вартості майна її заподіювача. Звідси в новому Цивільному кодексі України необхідно визначити ознаки зобов' язань, які мають особистий характер.
Припинення зобов' язань унаслідок ліквідації юридичної особи здійснюється не автоматично. Законом визначено процедуру припинення юридичної особи та порядок задоволення претензій кредиторів. Таким чином, кредитори за окремими зобов'язаннями можуть протягом часу, відведеного для ліквідації юридичної особи звернутися до ліквідаційної комісії з вимогою погасити заборгованість за зобов' язаннями, що виникли за час діяльності боржника. Звернутися можна лише з претензією щодо сплати боргу. Вимоги про вчинення певних дій, які можуть складати зміст обов' язку боржника, не допускаються, за винятком повернення майна, що належить кредитору, та інших схожих вимог.
Отже, задоволення претензій кредиторів, що випливають із цивільно-правових зобов' язань, може бути здійснене ліквідаційною комісією в процесі ліквідації юридичної особи. В такому випадку грошове зобов' язання вважається погашеним. Непогашені зобов' язання припиняються після ліквідації юридичної особи.
Література
Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року № 435-IV // Відомості Верховної Ради. - 2003. - №№ 4044. - ст.356.
Закон України "Про поставки продукції для державних потреб" від 12 листопада 1996 року № 481/96-ВР // Відомості Верховної Ради. - 1996. - № 52. - ст. 301.
Треба зазначити, ліквідаційна комісія може задовольнити вимоги кредиторів і після закінчення терміну зобов' язання при наявності майна. Тому не завжди припинення зобов' язань зумовлене формально - юридичним моментом припинення юридичної особи, який пов' язується, як правило, з виключенням із державного реєстру.
Припинення зобов'язань є правовим наслідком дії юридичних фактів, спрямованих на припинення цивільних прав та обов' язків конкретних суб'єктів. Після настання такого юридичного факту відносини між цими суб'єктами припиняються. Тому закінчення терміну дії договору не завжди можна ототожнювати з підставою припинення
3. Господарсько-процесуальний кодекс України від 6 листопада 1991 року № 1798-XII // Відомості Верховної Ради. - 1992. - № 6. - ст.56.
