Проблеми правового регулювання права комунальної власності на землю в Україні
“Проблеми правового регулювання права комунальної власності на землю в Україні”
Здійснення земельної реформи в Україні, одним із головних завдань якої є створення умов для розвитку різноманітних форм власності на землю, зумовило формування в системі земельного права України нового правового інституту – інституту права комунальної власності на землю. Це, в свою чергу відобразилося й на розвитку земельного законодавства України.
Аналізуючи Закон України “Про власність” від 7 лютого 1991 року [1] можна побачити, що до державної власності в Україні належала загальнодержавна або ж республіканська власність і власність адміністративно-територіальних одиниць. А суб’єктами права державної власності на землю виступали: Верховна Рада України – не землі загальнодержавної власності і області, районні, міські, селищні, сільські ради – на землі в межах їх територій окрім земель загальнодержавної власності. Тобто, комунальна власність тоді розглядалася як різновид державної власності.
А вже Конституція України від 28 червня 1996 року визнала комунальна власність самостійною формою власності, на рівні із державною і приватною власність. Так, у ч. 1 ст. 142 Основного Закону України зазначається, що земля може перебувати у власності територіальних громад сіл, селищ і міст, районів у містах, а також у їх спільний власності, і є матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування разом з іншим майном та коштами. [2]
У Земельному Кодексі Україні від 25 жовтня 2001 року [3] закріплюються ці з форми власності на землю і визначено для кожної з них спеціальний правовий режим.
Для реального існування комунальної власності на землю в Україні визначальним фактором було введення в дію ЗК України від 1 січня 2002 року. Адже в ньому містяться положення, які регулюють відносини виникнення, здійснення і припинення права комунальної власності на землю, визначено які землі належать територіальним громадам і не можуть передаватися у комунальну власність, і землі державної власності, які не можуть передаватися у комунальну власність.
Отже, об’єктом комунальної власності на землю є усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об’єкти комунальної власності. А суб’єктами права власності на землі комунальної власності є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування.
Територіальна громада, відповідно до ст. 1 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” [4] – це жителі, об’єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одинцями, або добровільне об’єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр. Також, в даному законі, а саме у п.8 ст. 60 зазначається, що право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правом власності інших суб’єктів.
Відповідно до п.4 ст. 83 ЗК України територіальні громади набувають землю у комунальну власність у таких випадках: передача їм земель державної власності, примусового відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності і для суспільних потреб; прийняття спадщини; придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами користують для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук; земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов’язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи. Закон України “Про розмежування земель державної та комунальної власності” [5] відносить до цих земель ще й землі лісового фонду за межами населених пунктів і землі лісового під казенними підприємствами.
Оскільки частина земель державної власності переходить у власність територіальних громад сіл, селищ та міст чи у їх спільну власність, то відповідно змінився власник цих земель та порядок управління ними. І тому, як зазначає П.Ф. Кулинич, проблема відмежування земель, які належать державі, від земель, які перейшли у власність територіальних громад, набула гостроти і потребує нагального вирішення. [6,с. 8]
Слід зазначити, що передача у власність територіальним громадам та у їх спільну власність об’єктів, що належать до державної власності здійснювалася відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 1 серпня 2002 року “Про затвердження Тимчасового порядку розмежування земель права державної і комунальної власності” [8]
І тільки 5 лютого 2004 року був прийнятий Закон України “Про розмежування земель державної та комунальної власності” [5] Він визначив правові засади розмежування земель державної влади та органів місцевого самоврядування щодо регулювання земельних відносин з метою створення умов для реалізації ними конституційних прав власності на землю, забезпечення національного суверенітету, розвитку матеріально-фінансової бази місцевого самоврядування.
Також даний Закон у ст. 1 дає визначення розмежування земель державної та комунальної власності, яке полягає у здійсненні організаційно-правових заходів щодо розподілу земель державної власності на землі територіальних громад і землі держави, а також щодо визначення і встановлення в натурі (на місцевості) меж земельних ділянок державної і комунальної власності.
Розмежування земель державної та комунальної власності здійснюється за такими принципами: забезпечення безпеки держави; поєднання державних і місцевих інтересів; забезпечення рівності права власності на землю територіальних громад і держави; безоплатності; обґрунтованості; досягнення збалансованого співвідношення економічних та екологічних інтересів суспільства, забезпечення раціонального використання та охорони земель.
У літературі містяться певні думки з приводу уточнення законодавства, яке тією чи іншою мірою пов’язане із регулюванням комунальної власності на землю в Україні.
Так Н.І. Титова зазначає, що розпорядження землями, як головна функція власника має належати місцевим радам, а не місцевим державним адміністраціям, як це зазначено у ст. 17 ЗК України, і це положення вона вважає одним із багатьох недоліків нового ЗК [8, с.75]
В.І. Андрейцев наголошує, що Конституція України не обумовлює реалізацію повноваження розпорядження органами місцевого самоврядування від імені Українського народу, оскільки їх повноваження узагальнені як щодо об’єктів права власності, так і стосовно функцій управління. Отже, чітких розпорядчих функцій щодо здійснення праву власника від імені українського народу, оскільки їх повноваження узагальнені як щодо об’єктів права власності, так і стосовно функцій управління. Отже, чітких розпорядчих функцій щодо здійснення праву власника від імені Українського народу органів влади і місцевого самоврядування Конституцією не передбачено, тому будь-які повноваження, які випливають із змісту ЗК, інших законів у цій частині, не можна вважати такими, що базуються на нормах і вимогах Конституцій України. [9, с.142-143]
Також слід відмітити, що згідно з п.10 Прикінцевих та Перехідних положень Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” [4] питання комунальної власності територіальних громад мають становити предмет окремого Закону України “Про комунальну власність”, який ще не прийнятий і досі.
Слід зазначати, що у ЗК питання визначення земель комунальної власності з приводу віднесення їх до комунальної чи державної власності належним чином не вирішені. Повно і всебічно вони відображені і в Законі України “Про розмежування земель державної та комунальної власності” [5], адже в ньому тільки 15 статей.
Таким чином, на сьогодні існує потреба в подальшому вдосконаленні законодавчого регулювання права комунальної власності на землю. Йдеться, зокрема про необхідність історичного доповнення Закону України “Про розмежування земель державної та комунальної власності” [5], ЗК України та прийняття відповідних підзаконних нормативно-правових актів з метою чіткого визначення правового режиму земель комунальної власності, вдосконалення механізму їх розмежування із землями державної власності та врегулювання особливостей реалізації територіальними громадами повноважень щодо володіння, користування та розпорядження землею.
Список використаної літератури
Про власність: Закон України від 7 лютого 1991 року //ВВР України. – 1991. - №20. – ст.245; ВВР України. – 1992. - №38. – ст. 562; ВВР України. – 1992. - №48. – ст. 660; ВВР України. – 1994. - №38. – ст. 353; ВВР України. – 1995. - №3. – ст. 22; ВВР України. – 1995. - №13. – ст. 85.
Конституція України від 28 червня 1996 р. //ВВР України. – 1996. - №30. – ст. 141.
Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 р. //ВВР України. – 2002. - №3-4. ст. 92.
Про місцеве самоврядування в Україні: Закон України від 21 травня 1997 р.// ВВР України. – 1997. - №24. –ст. 170.
Про розмежування земель державної та комунальної власності: Закон України від 5 лютого 2004 р.
Куменич П.Ф. Яе розмежувати землі державної і комунальної власності? //Юридичний Вісник України. – 2003. - №5. – с.8.
Про затвердження Тимчасового порядку розмежування земель права державної і комунальної власності: постанова Кабінету Міністрів України //Офіційний вісник України. – 2002. - №31. – с. 232.
Титова Н.І. Новий Земельний Кодекс України: позитивні і негативні аспекти. // Право України. – 2002. - №4. – с. 70-76.
Андрейцев В.І. Конституційно правові імперативи використання власності на землю. // Вісник Київського національного університету ім. Т. Шевченка. – 2004. - №59. – с. 141-143
Здійснення земельної реформи в Україні, одним із головних завдань якої є створення умов для розвитку різноманітних форм власності на землю, зумовило формування в системі земельного права України нового правового інституту – інституту права комунальної власності на землю. Це, в свою чергу відобразилося й на розвитку земельного законодавства України.
Аналізуючи Закон України “Про власність” від 7 лютого 1991 року [1] можна побачити, що до державної власності в Україні належала загальнодержавна або ж республіканська власність і власність адміністративно-територіальних одиниць. А суб’єктами права державної власності на землю виступали: Верховна Рада України – не землі загальнодержавної власності і області, районні, міські, селищні, сільські ради – на землі в межах їх територій окрім земель загальнодержавної власності. Тобто, комунальна власність тоді розглядалася як різновид державної власності.
А вже Конституція України від 28 червня 1996 року визнала комунальна власність самостійною формою власності, на рівні із державною і приватною власність. Так, у ч. 1 ст. 142 Основного Закону України зазначається, що земля може перебувати у власності територіальних громад сіл, селищ і міст, районів у містах, а також у їх спільний власності, і є матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування разом з іншим майном та коштами. [2]
У Земельному Кодексі Україні від 25 жовтня 2001 року [3] закріплюються ці з форми власності на землю і визначено для кожної з них спеціальний правовий режим.
Для реального існування комунальної власності на землю в Україні визначальним фактором було введення в дію ЗК України від 1 січня 2002 року. Адже в ньому містяться положення, які регулюють відносини виникнення, здійснення і припинення права комунальної власності на землю, визначено які землі належать територіальним громадам і не можуть передаватися у комунальну власність, і землі державної власності, які не можуть передаватися у комунальну власність.
Отже, об’єктом комунальної власності на землю є усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об’єкти комунальної власності. А суб’єктами права власності на землі комунальної власності є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування.
Територіальна громада, відповідно до ст. 1 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” [4] – це жителі, об’єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одинцями, або добровільне об’єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр. Також, в даному законі, а саме у п.8 ст. 60 зазначається, що право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правом власності інших суб’єктів.
Відповідно до п.4 ст. 83 ЗК України територіальні громади набувають землю у комунальну власність у таких випадках: передача їм земель державної власності, примусового відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності і для суспільних потреб; прийняття спадщини; придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами користують для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук; земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов’язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи. Закон України “Про розмежування земель державної та комунальної власності” [5] відносить до цих земель ще й землі лісового фонду за межами населених пунктів і землі лісового під казенними підприємствами.
Оскільки частина земель державної власності переходить у власність територіальних громад сіл, селищ та міст чи у їх спільну власність, то відповідно змінився власник цих земель та порядок управління ними. І тому, як зазначає П.Ф. Кулинич, проблема відмежування земель, які належать державі, від земель, які перейшли у власність територіальних громад, набула гостроти і потребує нагального вирішення. [6,с. 8]
Слід зазначити, що передача у власність територіальним громадам та у їх спільну власність об’єктів, що належать до державної власності здійснювалася відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 1 серпня 2002 року “Про затвердження Тимчасового порядку розмежування земель права державної і комунальної власності” [8]
І тільки 5 лютого 2004 року був прийнятий Закон України “Про розмежування земель державної та комунальної власності” [5] Він визначив правові засади розмежування земель державної влади та органів місцевого самоврядування щодо регулювання земельних відносин з метою створення умов для реалізації ними конституційних прав власності на землю, забезпечення національного суверенітету, розвитку матеріально-фінансової бази місцевого самоврядування.
Також даний Закон у ст. 1 дає визначення розмежування земель державної та комунальної власності, яке полягає у здійсненні організаційно-правових заходів щодо розподілу земель державної власності на землі територіальних громад і землі держави, а також щодо визначення і встановлення в натурі (на місцевості) меж земельних ділянок державної і комунальної власності.
Розмежування земель державної та комунальної власності здійснюється за такими принципами: забезпечення безпеки держави; поєднання державних і місцевих інтересів; забезпечення рівності права власності на землю територіальних громад і держави; безоплатності; обґрунтованості; досягнення збалансованого співвідношення економічних та екологічних інтересів суспільства, забезпечення раціонального використання та охорони земель.
У літературі містяться певні думки з приводу уточнення законодавства, яке тією чи іншою мірою пов’язане із регулюванням комунальної власності на землю в Україні.
Так Н.І. Титова зазначає, що розпорядження землями, як головна функція власника має належати місцевим радам, а не місцевим державним адміністраціям, як це зазначено у ст. 17 ЗК України, і це положення вона вважає одним із багатьох недоліків нового ЗК [8, с.75]
В.І. Андрейцев наголошує, що Конституція України не обумовлює реалізацію повноваження розпорядження органами місцевого самоврядування від імені Українського народу, оскільки їх повноваження узагальнені як щодо об’єктів права власності, так і стосовно функцій управління. Отже, чітких розпорядчих функцій щодо здійснення праву власника від імені українського народу, оскільки їх повноваження узагальнені як щодо об’єктів права власності, так і стосовно функцій управління. Отже, чітких розпорядчих функцій щодо здійснення праву власника від імені Українського народу органів влади і місцевого самоврядування Конституцією не передбачено, тому будь-які повноваження, які випливають із змісту ЗК, інших законів у цій частині, не можна вважати такими, що базуються на нормах і вимогах Конституцій України. [9, с.142-143]
Також слід відмітити, що згідно з п.10 Прикінцевих та Перехідних положень Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” [4] питання комунальної власності територіальних громад мають становити предмет окремого Закону України “Про комунальну власність”, який ще не прийнятий і досі.
Слід зазначати, що у ЗК питання визначення земель комунальної власності з приводу віднесення їх до комунальної чи державної власності належним чином не вирішені. Повно і всебічно вони відображені і в Законі України “Про розмежування земель державної та комунальної власності” [5], адже в ньому тільки 15 статей.
Таким чином, на сьогодні існує потреба в подальшому вдосконаленні законодавчого регулювання права комунальної власності на землю. Йдеться, зокрема про необхідність історичного доповнення Закону України “Про розмежування земель державної та комунальної власності” [5], ЗК України та прийняття відповідних підзаконних нормативно-правових актів з метою чіткого визначення правового режиму земель комунальної власності, вдосконалення механізму їх розмежування із землями державної власності та врегулювання особливостей реалізації територіальними громадами повноважень щодо володіння, користування та розпорядження землею.
Список використаної літератури
Про власність: Закон України від 7 лютого 1991 року //ВВР України. – 1991. - №20. – ст.245; ВВР України. – 1992. - №38. – ст. 562; ВВР України. – 1992. - №48. – ст. 660; ВВР України. – 1994. - №38. – ст. 353; ВВР України. – 1995. - №3. – ст. 22; ВВР України. – 1995. - №13. – ст. 85.
Конституція України від 28 червня 1996 р. //ВВР України. – 1996. - №30. – ст. 141.
Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 р. //ВВР України. – 2002. - №3-4. ст. 92.
Про місцеве самоврядування в Україні: Закон України від 21 травня 1997 р.// ВВР України. – 1997. - №24. –ст. 170.
Про розмежування земель державної та комунальної власності: Закон України від 5 лютого 2004 р.
Куменич П.Ф. Яе розмежувати землі державної і комунальної власності? //Юридичний Вісник України. – 2003. - №5. – с.8.
Про затвердження Тимчасового порядку розмежування земель права державної і комунальної власності: постанова Кабінету Міністрів України //Офіційний вісник України. – 2002. - №31. – с. 232.
Титова Н.І. Новий Земельний Кодекс України: позитивні і негативні аспекти. // Право України. – 2002. - №4. – с. 70-76.
Андрейцев В.І. Конституційно правові імперативи використання власності на землю. // Вісник Київського національного університету ім. Т. Шевченка. – 2004. - №59. – с. 141-143
