Визнання агресії, резолюція генеральної асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року
Визнання агресії, резолюція генеральної асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року
План
Вступ
Гіркий досвід обох світових війн, що відбулися у ХХ сторіччі, особливо досвід другої світової війни, що принесла всьому людству небачені раніше страхітливості й охопила практично всю нашу планету, безсумнівно, прискорив усвідомлення кожною людиною того факту, що проблема війни і миру набула відтепер глобального характеру, вона хвилює все міжнародне співтовариство, а не тільки держави, безпосередньо зайняті в тому або іншому збройному конфлікті. Інакше кажучи, процес глобалізації проблеми війни і миру та інших проблем сучасних міжнародних відносин, об'єктивна залежність вирішення цих проблем від спільних зусиль усіх суверенних держав - це ті основні чинники, що у першу чергу призвели до створення Організації Об'єднаних Націй, головним призначенням якої, як це підкреслюється в її Статуті, є «позбавити прийдешні покоління від бідувань війни».
Статут ООН не тільки регулює діяльність цієї організації, але і закріплює такі найважливіші прогресивні демократичні принципи відносин між державами, як принцип суверенної рівності держав, заборони застосування сили і погрози силою, мирного вирішення міжнародних суперечок, мирного співіснування держав, виконання міжнародних зобов'язань і ін. Статут ООН став основою міжнародного правопорядку, своєрідним кодексом поведінки держав у їхніх взаємовідносинах.
I. Про право війни та миру
Проблема розв'язання міжнародних спорів мирними засобами здавна привертала і нині привертає до себе увагу світової міжнародно-правової доктрини через її величезне значення для людства.
Ще в Цицерона знаходимо висловлювання про те, що "існують два способи розв'язання спорів: один — шляхом переговорів, другий — шляхом застосування сили; оскільки перший спосіб властивий людям, а другий — тваринам, то слід вдаватися до другого лише в тому разі, коли не можна скористатися першим".
Не обминув цієї проблеми і Гуго Гроцій у своїй відомій праці "Про право війни і миру". Він обґрунтував висновок про те, що "війни можна уникнути шляхом конференції", тобто шляхом мирних переговорів. Ще одним способом запобігання війні він вважав "шлях третейського суду". Г. Гроцій підкреслював, що шлях третейського суду, яким переважно нехтують наймогутніші володарі, — це, однак, найдостойніший шлях, на якому наполягають прихильники справедливості й миру. Наприклад, третейські посередники були обрані Матнусом, королем Норвегії, і Канутом, королем Данії, у спорі між ними про обидва королівства. А у стародавніх греків, як випливає з життєписів Фукідіда, застосовував лося правило: "Якщо одна із союзних держав вступить у спір із іншою союзною державою, то нехай спір буде переданий на розгляд державі, яку обидві визнають посередницею". Як відомо з історії античності, багато народів за межами Римської імперії на роль такого третейського судді обирали Марка Антонія у своїх спорах, щоб уникнути війни.
Ці та багато інших джерел, а також спеціальні дослідження свідчать про те, що в міждержавних відносинах із давніх часів застосовувалися як засоби мирного розв'язання спорів переговори, добрі послуги, посередництво, міжнародний арбітраж. Наприкінці XIX — на початку XX ст. у практиці держав поширилося підписання багатосторонніх угод щодо врегулювання цих питань, наприклад, Гаазькі конвенції 1899 і 1907 pp. про мирне розв'язання міжнародних спорів. З цією метою Гаазькі конвенції передбачали, зокрема, створення Постійної палати третейського суду. Після Другої світової війни у нашій країні, та в інших країнах чимало досліджень й окремих статей було присвячено різним аспектам проблеми мирних засобів розв'язання міжнародних спорів.
На універсальному рівні якісні зміни у погляді на розв'язання міжнародних спорів мирними засобами закріплено у Статуті ООН. Принциповою основою сучасної системи мирних засобів розв'язання міжнародних спорів є міжнародно-правовий принцип мирного врегулювання спорів, розвинутий у Декларації про принципи міжнародного права 1970 p. та наступних міжнародно-правових актах.
Створення ООН і прийняття її Статуту заклали основу для подальшого підвищення ефективності і поглиблення змісту принципу мирного врегулювання спорів – цього одного з ключових принципів сучасного міжнародного права.
Статут ООН може слугувати доброю основою для мирного розв’язання спорів, запобігання міжнародним конфліктам. Роль ООН в цій галузі визначається насамперед тією головною метою, заради якої була створена сама Організація, а саме – позбавлення прийдешніх поколінь від наслідків війни, підтримання міжнародного миру і безпеки.
Згідно Статуту ООН покликана “проводити мирними засобами, у відповідності з принципами справедливості і міжнародного права, улагодження або розв’язання міжнародних суперечок і ситуацій, котрі можуть призвести до порушення миру (п. 1, ст. 1).
II. Підтримання міжнародного миру і безпеки. Визначення агресії
Принцип незастосування сили або погрози силою у міжнародних відносинах має свою історію становлення, яка пройшла шлях від морального осуду застосування сили у працях передових мислителів різних епох до правових актів внутрішньодержавного рівня і до часткового правового обмеження застосування сили в Статуті Ліги Націй, до перших багатосторонніх договорів, що забороняють агресивну війну, і, нарешті, до повної заборони в Статуті ООН. До перших внутрішньодержавних актів, які оголосили агресивну війну поза законом, належить Декрет про мир, прийнятий ІІ Всеросійським з'їздом рад 8 листопада 1917 p. У ньому загарбницька війна оголошувалася найбільшим злочином проти людства і пропонувався мир без анексій і контрибуцій.
У Статуті Ліги Націй містилися правові обмеження застосування сили і зобов'язання не вдаватися до війни:*
до звернення до арбітражу або посередництва Ради чи Асамблеї Ліги і до закінчення 3-місячного строку після рішення третейського суду або доповіді Ради чи Асамблеї (ст. 12);*
за наявності третейського рішення — проти члена Ліги Націй, що виконуватиме це рішення (ст. 13);*
за наявності одноголосної доповіді Ради або доповіді, прийнятої Радою чи більшістю Асамблеї, проти будь-якої сторони, що узгоджується з висновками доповіді (ст. 15).
Першим багатостороннім міжнародним договором, що забороняє агресивну війну, став Паризький договір (відомий також як Пакт Бріана—Келлога) від 27 серпня 1928 p. про відмову від війни як знаряддя національної політики. Як відомо, у квітні 1927 p. міністр закордонних справ Франції Бріан звернувся до уряду США з пропозицією укласти спеціальний договір "вічної дружби" між Францією і США. У відповідь на це державний секретар США Келлог 28 грудня 1927 p. запропонував укласти не двосторонній, а багатосторонній договір, що забороняє вдаватися до війни як засобу національної політики. США звернулися з цією пропозицією також до урядів Великобританії, Німеччини, Італії і Японії. Державами, що підписали 27 серпня 1928 p. цей договір, стали Бельгія, Великобританія, Німеччина, Італія, Польща, США, Франція, Чехословаччина і Японія.
У ст. 1 цього договору сказано: "Високі Договірні Сторони урочисто заявляють від імені своїх народів за належністю, що вони засуджують вдавання до війни для врегулювання міжнародних спорів і відмовляються від неї як знаряддя національної політики у своїх взаємних відносинах". Стаття 2 договору уточнювала цю заяву тим, що "врегулювання або розв'язання усіх, що можуть виникнути між ними, спорів чи конфліктів, якого б характеру або походження вони не були, має завжди вишукуватися тільки в мирних засобах".
У Статуті ООН нормативний зміст принципу незастосування сили або погрози силою у міжнародних відносинах повною мірою не розгорнутий. Це було зроблено в наступних резолюціях Генеральної Асамблеї ООН — Декларації про принципи міжнародного права 1970 p. і Визначенні агресії 1974 p.
Підтримка міжнародного миру і безпеки, запобігання й усунення погрози миру та попередження актів агресії проголошуються в Статуті в якості основної мети ООН, досягнення якої зобов'язалися добиватися усі без винятку держави, її члени. Відповідно до прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН у 1974 р. Визначення агресії (рез. 3314). агресією є застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної недоторканності або політичної незалежності іншої держави або яким-небудь іншим чином, несумісним із Статутом ООН (ст. 1). У ст. 3 “Визначення агресії” в якості агресії кваліфікуються: вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не носила, що є результатом вторгнення або нападу (п. а), бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави.
У визначенні агресії указується, що ніякі міркування, політичного, економічного, військового або іншого характеру, не можуть слугувати виправданням агресії і що агресивна війна є злочином проти міжнародного мира (ст. 5).
З документів, що конкретизують розглянутий принцип, випливають такі основні зобов'язання для держав, а також для інших суб'єктів міжнародного права.
1. Зобов'язання утримуватися у своїх міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави.
2. Не спонукати, не заохочувати інших держав і не сприяти їм у застосуванні сили або погрози силою.
3. Виконувати покладені на них відповідно до міжнародного права зобов'язання утримуватися від організації, підбурювання, пособництва або участі в напіввоєнних, терористичних чи підривних діях.4. Утримуватися від збройного втручання і всіх інших форм втручання або спроб погрози, спрямованих проти правосуб'єктності держави або проти її політичних, економічних і культурних основ.
5. Утримуватися від пропаганди агресивних війн.
Література
Баймуратов М. О. Міжнародне право. – Харків, 2001.
Дмитрієв А. І., Муравйов В. І. Міжнародне публічне право. Навчальний посібник. – К., 2000.
Ефимов Г. К. Устав ООН – инструмент мира. – М., 1986.
Жан Туском. Міжнародне право. – Будапешт; К., 1998.
Международная жизнь / Юбилей объединённых наций. – М., 1995.
План
Вступ
Гіркий досвід обох світових війн, що відбулися у ХХ сторіччі, особливо досвід другої світової війни, що принесла всьому людству небачені раніше страхітливості й охопила практично всю нашу планету, безсумнівно, прискорив усвідомлення кожною людиною того факту, що проблема війни і миру набула відтепер глобального характеру, вона хвилює все міжнародне співтовариство, а не тільки держави, безпосередньо зайняті в тому або іншому збройному конфлікті. Інакше кажучи, процес глобалізації проблеми війни і миру та інших проблем сучасних міжнародних відносин, об'єктивна залежність вирішення цих проблем від спільних зусиль усіх суверенних держав - це ті основні чинники, що у першу чергу призвели до створення Організації Об'єднаних Націй, головним призначенням якої, як це підкреслюється в її Статуті, є «позбавити прийдешні покоління від бідувань війни».
Статут ООН не тільки регулює діяльність цієї організації, але і закріплює такі найважливіші прогресивні демократичні принципи відносин між державами, як принцип суверенної рівності держав, заборони застосування сили і погрози силою, мирного вирішення міжнародних суперечок, мирного співіснування держав, виконання міжнародних зобов'язань і ін. Статут ООН став основою міжнародного правопорядку, своєрідним кодексом поведінки держав у їхніх взаємовідносинах.
I. Про право війни та миру
Проблема розв'язання міжнародних спорів мирними засобами здавна привертала і нині привертає до себе увагу світової міжнародно-правової доктрини через її величезне значення для людства.
Ще в Цицерона знаходимо висловлювання про те, що "існують два способи розв'язання спорів: один — шляхом переговорів, другий — шляхом застосування сили; оскільки перший спосіб властивий людям, а другий — тваринам, то слід вдаватися до другого лише в тому разі, коли не можна скористатися першим".
Не обминув цієї проблеми і Гуго Гроцій у своїй відомій праці "Про право війни і миру". Він обґрунтував висновок про те, що "війни можна уникнути шляхом конференції", тобто шляхом мирних переговорів. Ще одним способом запобігання війні він вважав "шлях третейського суду". Г. Гроцій підкреслював, що шлях третейського суду, яким переважно нехтують наймогутніші володарі, — це, однак, найдостойніший шлях, на якому наполягають прихильники справедливості й миру. Наприклад, третейські посередники були обрані Матнусом, королем Норвегії, і Канутом, королем Данії, у спорі між ними про обидва королівства. А у стародавніх греків, як випливає з життєписів Фукідіда, застосовував лося правило: "Якщо одна із союзних держав вступить у спір із іншою союзною державою, то нехай спір буде переданий на розгляд державі, яку обидві визнають посередницею". Як відомо з історії античності, багато народів за межами Римської імперії на роль такого третейського судді обирали Марка Антонія у своїх спорах, щоб уникнути війни.
Ці та багато інших джерел, а також спеціальні дослідження свідчать про те, що в міждержавних відносинах із давніх часів застосовувалися як засоби мирного розв'язання спорів переговори, добрі послуги, посередництво, міжнародний арбітраж. Наприкінці XIX — на початку XX ст. у практиці держав поширилося підписання багатосторонніх угод щодо врегулювання цих питань, наприклад, Гаазькі конвенції 1899 і 1907 pp. про мирне розв'язання міжнародних спорів. З цією метою Гаазькі конвенції передбачали, зокрема, створення Постійної палати третейського суду. Після Другої світової війни у нашій країні, та в інших країнах чимало досліджень й окремих статей було присвячено різним аспектам проблеми мирних засобів розв'язання міжнародних спорів.
На універсальному рівні якісні зміни у погляді на розв'язання міжнародних спорів мирними засобами закріплено у Статуті ООН. Принциповою основою сучасної системи мирних засобів розв'язання міжнародних спорів є міжнародно-правовий принцип мирного врегулювання спорів, розвинутий у Декларації про принципи міжнародного права 1970 p. та наступних міжнародно-правових актах.
Створення ООН і прийняття її Статуту заклали основу для подальшого підвищення ефективності і поглиблення змісту принципу мирного врегулювання спорів – цього одного з ключових принципів сучасного міжнародного права.
Статут ООН може слугувати доброю основою для мирного розв’язання спорів, запобігання міжнародним конфліктам. Роль ООН в цій галузі визначається насамперед тією головною метою, заради якої була створена сама Організація, а саме – позбавлення прийдешніх поколінь від наслідків війни, підтримання міжнародного миру і безпеки.
Згідно Статуту ООН покликана “проводити мирними засобами, у відповідності з принципами справедливості і міжнародного права, улагодження або розв’язання міжнародних суперечок і ситуацій, котрі можуть призвести до порушення миру (п. 1, ст. 1).
II. Підтримання міжнародного миру і безпеки. Визначення агресії
Принцип незастосування сили або погрози силою у міжнародних відносинах має свою історію становлення, яка пройшла шлях від морального осуду застосування сили у працях передових мислителів різних епох до правових актів внутрішньодержавного рівня і до часткового правового обмеження застосування сили в Статуті Ліги Націй, до перших багатосторонніх договорів, що забороняють агресивну війну, і, нарешті, до повної заборони в Статуті ООН. До перших внутрішньодержавних актів, які оголосили агресивну війну поза законом, належить Декрет про мир, прийнятий ІІ Всеросійським з'їздом рад 8 листопада 1917 p. У ньому загарбницька війна оголошувалася найбільшим злочином проти людства і пропонувався мир без анексій і контрибуцій.
У Статуті Ліги Націй містилися правові обмеження застосування сили і зобов'язання не вдаватися до війни:*
до звернення до арбітражу або посередництва Ради чи Асамблеї Ліги і до закінчення 3-місячного строку після рішення третейського суду або доповіді Ради чи Асамблеї (ст. 12);*
за наявності третейського рішення — проти члена Ліги Націй, що виконуватиме це рішення (ст. 13);*
за наявності одноголосної доповіді Ради або доповіді, прийнятої Радою чи більшістю Асамблеї, проти будь-якої сторони, що узгоджується з висновками доповіді (ст. 15).
Першим багатостороннім міжнародним договором, що забороняє агресивну війну, став Паризький договір (відомий також як Пакт Бріана—Келлога) від 27 серпня 1928 p. про відмову від війни як знаряддя національної політики. Як відомо, у квітні 1927 p. міністр закордонних справ Франції Бріан звернувся до уряду США з пропозицією укласти спеціальний договір "вічної дружби" між Францією і США. У відповідь на це державний секретар США Келлог 28 грудня 1927 p. запропонував укласти не двосторонній, а багатосторонній договір, що забороняє вдаватися до війни як засобу національної політики. США звернулися з цією пропозицією також до урядів Великобританії, Німеччини, Італії і Японії. Державами, що підписали 27 серпня 1928 p. цей договір, стали Бельгія, Великобританія, Німеччина, Італія, Польща, США, Франція, Чехословаччина і Японія.
У ст. 1 цього договору сказано: "Високі Договірні Сторони урочисто заявляють від імені своїх народів за належністю, що вони засуджують вдавання до війни для врегулювання міжнародних спорів і відмовляються від неї як знаряддя національної політики у своїх взаємних відносинах". Стаття 2 договору уточнювала цю заяву тим, що "врегулювання або розв'язання усіх, що можуть виникнути між ними, спорів чи конфліктів, якого б характеру або походження вони не були, має завжди вишукуватися тільки в мирних засобах".
У Статуті ООН нормативний зміст принципу незастосування сили або погрози силою у міжнародних відносинах повною мірою не розгорнутий. Це було зроблено в наступних резолюціях Генеральної Асамблеї ООН — Декларації про принципи міжнародного права 1970 p. і Визначенні агресії 1974 p.
Підтримка міжнародного миру і безпеки, запобігання й усунення погрози миру та попередження актів агресії проголошуються в Статуті в якості основної мети ООН, досягнення якої зобов'язалися добиватися усі без винятку держави, її члени. Відповідно до прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН у 1974 р. Визначення агресії (рез. 3314). агресією є застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної недоторканності або політичної незалежності іншої держави або яким-небудь іншим чином, несумісним із Статутом ООН (ст. 1). У ст. 3 “Визначення агресії” в якості агресії кваліфікуються: вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не носила, що є результатом вторгнення або нападу (п. а), бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави.
У визначенні агресії указується, що ніякі міркування, політичного, економічного, військового або іншого характеру, не можуть слугувати виправданням агресії і що агресивна війна є злочином проти міжнародного мира (ст. 5).
З документів, що конкретизують розглянутий принцип, випливають такі основні зобов'язання для держав, а також для інших суб'єктів міжнародного права.
1. Зобов'язання утримуватися у своїх міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави.
2. Не спонукати, не заохочувати інших держав і не сприяти їм у застосуванні сили або погрози силою.
3. Виконувати покладені на них відповідно до міжнародного права зобов'язання утримуватися від організації, підбурювання, пособництва або участі в напіввоєнних, терористичних чи підривних діях.4. Утримуватися від збройного втручання і всіх інших форм втручання або спроб погрози, спрямованих проти правосуб'єктності держави або проти її політичних, економічних і культурних основ.
5. Утримуватися від пропаганди агресивних війн.
Література
Баймуратов М. О. Міжнародне право. – Харків, 2001.
Дмитрієв А. І., Муравйов В. І. Міжнародне публічне право. Навчальний посібник. – К., 2000.
Ефимов Г. К. Устав ООН – инструмент мира. – М., 1986.
Жан Туском. Міжнародне право. – Будапешт; К., 1998.
Международная жизнь / Юбилей объединённых наций. – М., 1995.
