Історія держави та права України. Державний лад на українських землях литовсько-польського періоду
Історія держави та права України. Державний лад на українських землях литовсько-польського періоду
План
стор.
Вступ
Захищаючи свої землі від домагань з боку феодальної Угорщини, Польщі і Литви галицько-волинські князі наполегливо добивалися об’єднання підлеглих їм територій. Однак сил для цього було не досить, і у середині ХIV ст. Галицько-Волинське князівство було загарбане і поділене між Польщею, Литвою і Молдавією.
Так, здобиччю Польського королівства у 1349 р. стала Галичина, а у 1377 р. – частина Західної Волині.
Основна ж частина політично роз’єднаних південно-західних земель опинилась під владою Великого князівства Литовського.
Опинившись у складі Литви, українські князівства лише деякий час мали сприятливі умови для свого соціально-економічного і культурного розвитку. Але з моменту укладення польсько-литовської унії 1385 р. усі негативні наслідки насильницького включення українських земель до складу Великого князівства Литовського стали очевидними. Внаслідок Кревської унії 1385 р. було сформовано союз двох держав – Литви і Польського королівства.
Тим самим Кревська унія означала поступову ліквідації самостійності південно-західних князівств, забезпечувала панування польських феодалів над населенням українських земель.
Наступна унія була укладена в 1413 р. в місті Городні. Спираючись на цю угоду, польські феодали посилили свій натиск на підлеглі Литві Волинь і Поділля.
І нарешті, Люблінська унія 1569 р. об’єднала Польське королівство і Велике князівство Литовське, утворивши єдину державу – Річ Посполиту із спільними органами влади і управління, єдиною грошовою системою.
Загарбання і утримання польсько-литовськими феодалами значної частини українських земель виключало можливість виникнення української державності, хоча окремі її елементи зароджувались в цей час у Запорізькій Січі.
Через те, розглядаючи державний лад України в даний період, слід детально проаналізувати польсько-литовські державні структури, чинність яких поширювалася на українські землі.
1. Найвищі органи державної влади і управління
Найвища влада на території українських земель, які фактично входили до складу Польського королівства і Великого князівства Литовського, належала центральним органам державної влади і управління цих держав, а після Люблінської унії 1569 р. – центральним органам Речі Посполитої.
У Польському королівстві найвищими органами державної влади і управління були король, королівська рада і сейм. У 1386 р. великий литовський князь Ягайло був обраний королем Польщі. З цього часу затвердився принцип обрання глави держави.
Королівська рада як постійно діючий орган влади сформувалася приблизно у середині ХIV ст. Д складу ради виходили: королівський (коронний) канцлер та його заступник – підканцлер; коронний маршал, який керував королівським двором, здійснював нагляд і чинив суд над придворними, та його заступник – надвірний маршал; коронний підскарбій – охоронець королівської скарбниці та його заступник – надвірний підскарбій. Крім них, до складу королівської ради входили воєводи, каштеляни, католицькі єпископи. У ХV ст. рада набула назву великої.
Починаючи з ХIV ст., більш або менш регулярними стають наради глави держави з представниками пануючих верств – панами і шляхтою. На цій основі у ХV ст. сформувався загальний (вальний) сейм, до складу якого входили члени великої ради і депутати від шляхти. Це обумовило в подальшому поділ вального сейму на дві палати: сенат, який виріс з королівської ради, і посольську Ізу, до складу якої входили представники земської шляхти. Вальний сейм Польського королівства збирався щорічно. Він вирішував питання про податки, а також приймав законодавчі акти. Вальний сейм міг засідати і при відсутності короля. З часом головною функцією вального сейму стає обрання глави Польського королівства.
Аналогічно будувалася система найвищих органів влади Великого князівства Литовського. Главою тут був великий князь – господар.
Наприкінці ХV ст. влада господаря в значній мірі обмежується “пани – Радою” і сеймом, без ухвали яких господар не мав права вирішувати основні питання державної політики.
До складу “пани – Ради” входили найвпливовіші службові особи князівства – маршалок, канцлер, підскарбій, гетьман, воєвода, каштеляни, окремі старости, а також верхівка пануючих станів – католицькі єпископи і великі феодали. Виникнувши як допоміжний орган при господарі, “пани – Рада” незабаром набула значної самостійності, перетворившись в орган, який обмежував владу господаря.
“Пани – Рада” була постійно діючим законодавчим, виконавчо-розпорядчим, контролюючим і судовим органом. Найважливіші державні справи рада вирішувала спільно з великим князем, а в разі його відсутності – самостійно. У випадках, коли думка “пани – Ради” і думка великого князя не збігалися, останній повинен був підкоритися Раді.
До компетенції “пани – Ради” входили обрання великого князя, оборона держави, міжнародні справи, видання законів, розгляд найважливіших судових справ.
З часом все більш впливовим загальнодержавним органом Великого князівства Литовського стає сейм. На загальний (вальний) сейм збиралися великий князь, “пани – Рада”, католицькі і православні єпископи і по два делегати від кожного повіту, обрані шляхтою на вальному сеймі. Певних строків скликання сейму на існувало. Збиралися сейми у разі потреби, наприклад у випадку війни. Такі питання, як оборона великого князя, об’ява про скликання ополчення (рушіння) належали до виключної компетенції сейму. Ні великий князь, ні його Рада не мали права починати війну і встановлювати податки без згоди на те вального сейму. Це свідчило про зростання ролі великого сейму в державному механізмі Великого князівства Литовського.
Великий вплив на характер державного ладу, в тому числі на структуру найвищих органів державної влади і управління Литви і Польщі, мав союз цих держав, що ставав все більш міцним. Основу цього союзу було закладено в 1385 р. Кревською унією, у відповідності з якою великий литовський князь Ягайло став і королем польським. Подальше зміцнення зв’язків між Литвою і Польщею відбулося у 1413 р. завдяки унії, законодавчо оформленої Городельським привілеєм. Городельська унія передбачала можливість спільних засідань польсько-литовських сеймів і з’їздів. Таким чином, перші кроки зближення Литви і Польщі мали характер особистої унії. Обидві самостійні держави об’єднувала особа спільного монарха.
Проте після Люблінської унії 1569 р. становище держав змінилося. У відповідності з цією унією до складу Польського королівства увійшли українські землі (Волинь, Поділля, Київщина), Польща і Литва були об’єднані в єдину державу – Річ Посполиту. Великий князь Литовський ставав одночасно і королем польським.
Державний лад Речі Посполитої в основному сформувався у перші роки її існування. Велике значення в цьому процесі мали так звані “Генрікові артикули”, прийняті в 1572 р. в зв’язку з обранням королем речі Посполитої французького принца Генріха Валуа. Згідно з артикулами Річ Посполита проголошувалася дворянською республікою з королем, що обирався на чолі. Король визнавав “вільну елекцію”, тобто вільні вибори глави держави, відмовлявся від принципу успадкування трону, зобов’язувався не вирішувати питань війни і миру без урахування думки сенату, не скликати посполитого рушіння без згоди з сенатом, мати при собі 16 сенаторів, кожні два роки скликати сейм.
Король також зобов’язувався зберігати територіальну цілісність Речі Посполитої і добиватися повернення втрачених ним та його попередниками провінцій. Артикули передбачали, якщо король буде порушувати права і привілеї шляхти, остання має право відмовитися від покори королю.
За Люблінською унією 1569 р. законодавча влада передавалася вальному сейму Речі Посполитої. Вважалося, що сейм складається з трьох станів: короля, сенату і посольської ізби.
“Король у сеймі”, таким чином ставав частиною шляхетського сейму і під час його засідань був тільки головою сенату.
Роль сенату у складі вального сейму була більш значною, тому що сенат об’єднував усіх вищих посадових осіб Речі Посполитої. Сенатори в сеймі не голосували, а по черзі оголошували свою думку з того чи іншого питання. На цій підставі король або від його імені канцлер формулювали загальну думку сенаторів – “конклюзію” (закінчення).
Найбільш важливою частиною вального сейму була посольська ізба. Скликалася посольська ізба королівськими універсалами за кілька тижнів до відкриття сейму. До складу посольської ізби входили 170 делегатів – послів від земської шляхти. Серед них було 48 послів від Литви. Обрання послів у сейм здійснювалося на шляхетських сеймиках. Тут же депутатам надавалися накази, які відбивали вимоги шляхти. Отже, депутати посольської ізби були уповноваженими шляхти відповідного воєводства.
Компетенція сейму була досить широкою. Він мав право приймати закони, запроваджувати нові податки, давати згоду на скликання посполитого рушіння, приймати послів іноземних держав, визначати основні напрямки зовнішньої політики.
Постанови сейму називалися конституціями. Оголошувалися вони від імені короля, але з обов’язковим нагадуванням про те, що прийняті вони у згоді з сенатом.
Центральне управління у Речі Посполитої здійснювали король і вищі службові особи, причому Литва (князівство) і Польща (корона) в деяких випадках мали своїх власних сановників. Королівським двором відав коронний, або великий маршалок. Його заступником був надвірний маршалок. Другою після маршалка службовою особою вважався коронний (польський) канцлер, який відав разом з під канцлером королівською канцелярією. Поруч з ними діяв литовський канцлер князівства. Коронний підскарбій відав скарбницею корони, литовський – скарбницею князівства. Важливе місце у державному механізмі Речі Посполитої займав коронний гетьман, який очолював коронне військо. Ця посада завжди знаходилась в руках магнатів, які були володарями великих земельних маєтків, переважно в українських землях. На чолі литовського війська стояв великий литовський гетьман.
2. Місцеве управління
Система місцевих органів державного управління українськими землями будувалася у відповідності до адміністративно-територіального поділу. Адміністративна, судова і військова влада знаходилися в руках панства і шляхти, які мали широкі повноваження і майже не залежали від центральної влади. У своїй діяльності місцева адміністрація керувалася загальнодержавними актами, звичаєвим правом, а також рішенням місцевих органів влади.
Істотною рисою системи місцевих органів влади в Україні була значна розбіжність в організації її окремих ланок. Це було зумовлено тим, що адміністративно-територіальний поділ і система місцевого управління в українських землях здійснювалася в міру загарбання сусідніми державами тих чи інших територій України. Крім того, окремі воєводства і навіть повіти отримували від центральної влади привілеї, які закріплювали за ними особливі права, зокрема в галузі місцевого управління.
Так, після приєднання у ХIV ст. до Польщі Галичини тут перший час залишалася обмежена автономія і навіть карбувалася своя монета. Однак польські королі незабаром починають проводити політику інкорпорації Галичини, призначаючи на ці землі своїх старост. Врешті-решт Галицькою землею став керувати особливий генеральний староста. Пізніше була введена посада подільського генерального старости.
У ХV ст. в Польщі розпочався процес скасування удільних князівств і перетворення їх в воєводства, які, в свою чергу, поділялися на повіти. Цей процес захопив і Галичину, яка в 1434 р. стала Руським воєводством.
На Галичину було поширено структуру місцевого апарату, яка існувала на той час у Польщі. На чолі місцевого управління стояв воєвода. Він наділявся широкими адміністративними та судовими повноваженнями.
Приєднання наприкінці ХIV ст. більшої частини українських земель до складу Великого князівства Литовського не внесло спочатку будь-яких істотних змін в їх політико-адміністративний устрій. Продовжували існувати великі феодальні об’єднання – Київська і Волинська землі, кордони яких співпадали з політичними кордонами удільних князівств.
Усі українські землі, що були приєднані до Литви, вважалися власністю великокнязівської династії. У той же час ці землі зберігали певні риси автономії, а також старі місцеві звичаї. Включаючи такі землі до складу Великого князівства Литовського великий князь у своїх грамотах обіцяв дотримуватися колишніх прав і звичаїв, що існували на цих землях.
У більшості українських князівств і земель у ХIV – ХV ст. продовжувала існувати власна система адміністративно-територіального поділу. Наприкінці ХIV ст. в південних частинах Київського і Подільського князівств виникли нові судово-адміністративні одиниці – повіти. Декілька волостей складали повіт. Наприкінці ХV ст. повіти і волості стали основними адміністративно-територіальними одиницями в українських землях.
Низовою ланкою були органи самоврядування сільських общин. Головна їх функція зводилася до своєчасного і повного збирання податків до князівської скарбниці.
У другій половині ХV ст. уряд Великого князівства Литовського взяв курс на остаточне скасування державної автономії українських земель і ліквідацію удільних князівств.
На початку ХVI ст. уряд Великого князівства Литовського здійснив реформу, якою було введено однаковій адміністративно-територіальний поділ в українських землях, що входили до складу князівства. Основною територіальною одиницею визнавалося воєводство, яке поділялося на повіти і волості.
Від цього часу головною фігурою в системі місцевого управління стає воєвода. Він призначається великим князем практично на необмежений строк. Воєвода очолював місцеву адміністрацію, стежив за своєчасним стягненням державних і великокнязівських податків, відав питанням організації війська, вирішував судові справи. Впливовою службовою особою в місцевій адміністрації був староста. Він очолював повіт і був наділений широкими адміністративними та судовими повноваженнями. До міської адміністрації належали також повітовий маршалок, стальник, хорунжий.
Віленський сейм 1564 – 1566 рр. здійснив суттєву реорганізацію місцевого управління в українських землях, наблизив його до системи, яка існувала в Польському королівстві. Уся територія Великого князівства Литовського (в тому числі українські землі) була поділена на 13 воєводств, у складі яких утворювалися 30 повітів.
Внаслідок цих реформ у Литві виникли повітові сеймики за зразком польських. У роботі таких сеймиків брали участь усі шляхтичі, які мали земельні маєтки в цьому повіті. Повітові сеймики обирали кандидатів у судді в земські підкоморські суди, а також на вальний сейм Великого князівства Литовського.
Згідно з Люблінською унією 1569 р. була утворена єдина держава – Річ Посполита. Це потребувало внесення деяких змін до структури місцевого управління.
В адміністративному відношенні Річ Посполита поділялася на три провінції – Велику Польщу, Малу Польщу, до складу якої входила більша частина загарбаних польськими феодалами українських земель, і Литву. Провінції поділялися на воєводства і повіти.
У складі Речі Посполитої Литва зберегла деяку автономію в галузі законодавства, державного апарату, судочинства, хоч і понесла значні втрати. Так за згодою литовської шляхти Київське, Волинське і Брацлавське воєводства були вилучені зі складу Литви і передані Польщі. Це призвело до того, що чисельність воєводств у Литві скоротилася до 9, а повітів – до 22.
Внаслідок Люблінської унії під владою Польщі опинилася майже вся Україна. Українські землі у складі Польщі остаточно втратили свою автономію і адміністративно були поділені на шість воєводств за польським зразком: 1) Руське воєводство; 2) Белзьке воєводство; 3) Волинське воєводство; 4) Подільське воєводство; 5) Брацлавське воєводство; 6) Київське воєводство.
Кожне воєводство мало свої сеймики й посилало своїх депутатів до Варшави на сейм. Для Волинського, Брацлавського, Київського воєводств було залишено Литовський статут і українську мову у діловодстві. Як найвищу судову установу для цих земель засновано Трибунал у Луцьку, перенесений в 1589 р. до Любліна.
Як і раніше, місцеве управління зосереджувалося в руках воєвод, каштелянів, старост та інших громадських і земських службових осіб.
Незважаючи на чисельний штат службових осіб, місцевий апарат Речі Посполитої був недостатньо розвинутий. Справа в тому, що зростанню ролі цього апарату в державному механізмі Речі Посполитої всіляко перешкоджала шляхта. Шляхетські сеймики зберегли своє значення та вплив і після Люблінської унії.
Низовою ланкою адміністрації Речі Посполитої були волості і сільські органи. Справами волості відав королівський волосний староста, якому був підпорядкований волосний писар. На селі всі питання вирішував сільський схід. Він же обирав сільського старосту. З часом ці органи втратили свій вплив, і на їх місце стали призначатися управителі. На землях, які знаходилися у приватному володінні, управителів призначав сам власник.
У зв’язку з бурхливим розвитком ремесел і торгівлі в українських землях зростали міста і міське населення.
Міста в Україні були самостійними територіальними одиницями. Багато з них набули самоврядування на засадах Магдебурзького права.
За своїм правовим становищем міста і містечка поділялися на королівські, великокнязівські (належали феодальній державі), приватновласницькі і церковні.
Система управління будувалася у відповідності з тим, до якої категорії належало місто. У королівських та великокнязівських містах органи управління формувалися польським королем або великим князем Литовським. Представниками державної адміністрації в містах були воєводи, старости і войти. Воєводи і старости на свій розсуд призначали інших дрібних службових осіб міської адміністрації, які відали певними галузями управління і суду. Стосовно великих королівських міст допускалися окремі елементи самоврядування. Верхівка міщанства мала право обирати “радовців”, які були помічниками войта, що призначався центральною владою практично на необмежений строк.
У приватновласницьких містах і містечках управління цілком знаходилося в руках власників – магнатів, шляхти, церкви. Останні призначалися в містах адміністрацією, до складу якої входили старости, войти, каштеляни.
Значного розповсюдження в українських землях дістало міське самоврядування, засноване на магдебурзькому праві. Магдебурзьке право в українських містах застосовувалося поступово. Його поява тут обумовлена тим, що залежність міст України від феодальної держави і окремих феодалів негативно впливала на становище українського міщанства. Зрозуміло, що міщани українських міст боролися проти утисків з боку держави, магнатів і церкви, добиваючись права на самоврядування. І, як наслідок цієї боротьби, наприкінці ХV ст. польський і литовський уряди за певну винагороду стали надавати окремим українським містам грамоти на “вільність”, тобто переводити на самоврядування на основі магдебурзького права.
Жалувані грамоти на самоврядування проголошували три основні принципи: відміну звичаїв литовського, польського та руського права, що діяло раніше, скасування влади і суду державців у відношенні міщан; утворення органу самоврядування – ради, що обиралася міщанами. При одержанні права на самоврядування міста виходили з-під юрисдикції королівських та великокнязівських державців.
Мешканці міст з магдебурзьким правом обирали магістрат – адміністративний і судовий орган самоврядування. В українських містах магістрат складався з двох колегій – міської ради і лави.
До складу міської ради щорічно обиралися радці. Це були, як правило, багаті міщани. Із свого складу радці обирали бурмистра, який головував на засіданнях ради. У королівських містах підсумки виборів затверджував староста, а в приватновласницьких – пан міста. Нерідко ці службові особи, а також власники міст самі призначали радців і бурмистрів.
Міська рада була головним органом самоврядування. Вона виконувала функції міської влади і суду у цивільних справах. Рада обирала або призначала лавників і судового войта.
Лава була судовим органом. До її складу входили лавники. Очолювалася вона войтом. Засідання лави інколи відбувалися під головуванням помічника войта – лентвойта. Суд лавників розглядав кримінальні ситуації міщан, а також претензії міщан до феодалів.
У містах України, що мали самоврядування на засадах магдебурзького права, склалася певна процедура формування органів міського самоврядування. Вибори, здійснювалися щорічно у заздалегідь визначений день. У виборах брали участь всі міщани міста. Для членів міського самоврядування в різних містах встановлювався віковий ценз від 25 до 90 років. (Див.: О. Субтельний Історія України С. 82). Обов’язковою умовою для кандидатів до ради було володіння нерухомим майном у місті, інакше кажучи “осілість”. До влади в містах приходили, як правило, заможні міщани.
На жаль, один з головних принципів магдебурзького права про річний термін перебування у складі ради в українських містах не дотримувався. Мали місце випадки перебування у складі ради одних і тих же осіб протягом 10 років. Такі порушення вели до зловживання владою, що викликало обурення з боку міщан і дуже часто призводило до бунтів. В таких випадках, щоб заспокоїти “поспільство”, в окремих містах утворювалися контрольні установи, які мали право розглядати міські рахунки. Наприклад, у Львові була утворена “комісія 40 мужів”, куди входили 20 чоловік від купецтва і 20 – від ремісників (Див.: І. П. Крип’якевич Історія України С. 133).
Магдебурзьке право в Україні надавало раді широких повноважень. Рада забезпечувала оборону міста і порядок в ньому, розглядала цивільні справи. Важливим за напрямком діяльності міського самоврядування було вирішення ним питань господарського життя міста. Рада займалася розподілом податків між міщанами і стежила за їх своєчасним збором, регулювала торговельні операції. В українських містах рада стежила за дотриманням правил оренди промислових закладів та ін.
Адміністративному устрою українських міст на основі магдебурзького права був притаманний один важливий елемент – так звані юридики, тобто відокремлені міські території, які цілком або частково контролювалися феодальними власниками. На юридики не поширювалася судово-адміністративна влада міського самоврядування. Управління населенням юридик здійснювалося від імені феодала особливими службовими особами – войтами і тіунами.
У міру зростання феодальних міст поширювалися юридики, зростала чисельність їх мешканців, збільшувалися доходи з них.
Більшість міст в українських землях належала феодалам і церкві. Так, у Київському воєводстві з 206 міст королівськими були 46, приватновласницькими – 150, церковними – 10. (Див.: О. Субтельний Історія України С. 84). Окремі магнати мали по декілька міст і містечок.
У 80-х рр. ХV ст. в українських землях з’являються і поширюються громадські організації православного міщанства – так звані братства. Їх поява пов’язана з прагненням українського міщанства об’єднати зусилля для захисту своїх соціально-економічних інтересів в боротьбі проти насильницького окатоличення і ополячення.
Особливо важливими були економічні завдання братств. Вони видавали грошові позики своїм членам, не дозволяли продавати будинки в чужі руки, а для збіднілих братників і старців влаштовували притулки. Ці матеріальні заходи обумовлювали особливу популярність братств і єднали їх членів.
У ХVI ст. братства розповсюдили свою діяльність на ширше політичне і культурне поле. Найбільш впливовими в Україні були Львівське братство при церкві Успенія. До нього входило небагато членів – від 20 до 30, але це були доволі заможні люди (Див.: І. П. Крип’якевич Історія України С. 135).
Львівське братство виступило ініціатором заснування братства по всіх містах і містечках України.
Важливою обставиною в діяльності українських братств була наявність статутів, які ретельно регулювали їхню організацію і діяльність. Усі братські книги і рахунки ретельно контролювалися. Перші братства мали міщанський характер, але пізніше до братств почали входити шляхта і духовенство. Таким чином братства ставали загальнонаціональними установами.
Отже, найбільш активні братства намагалися утворити самостійні органи місцевого самоврядування і протиставити їх органам державної влади. Така діяльність братства була для них важливою шкалою політичної боротьби. Природно, що вона зустрічала опір міської влади та уніатського духовенства.
3. Військова організація
Основою збройних сил як Польського королівства, так і Великого князівства Литовського було посполите рушіння, тобто шляхетське ополчення, яке складалося у межах однієї держави або окремих воєводств і земель. Організаційними одиницями шляхетського війська були хоругви родові або земські. Участь в ополченні вважалася, з одного боку, обов’язком, а з другого – привілеєм, почесним правом шляхти.
Ухилення від участі у посполитому рушінні каралося конфіскацією майна. Незважаючи на це, відмова від участі у військових походах приймає масовий характер. Шляхта дуже неохоче береться за зброю і навіть не з’являється на військові огляди.
Монопольне право шляхти на військову службу підривалося вимогою поголовної участі в рушінні усіх чоловіків, здатних тримати в руках зброю. Але в більш значній мірі військові привілеї шляхти підривалися появою найманого війська.
Поступово наймане військо повністю витісняє рушіння і стає основною частиною збройних сил. У 1578 р. з метою збільшення війська сеймом було прийнято закон про так званих вибранців. На підставі цього закону королівські селяни від 20 ланів землі виставляли одного жовніра (рекрута). Він звільнявся від усіх податків, але був зобов’язаний з’являтися на військову службу з придбаними за свій кошт зброєю і амуніцією.
Основною частиною коронного (королівського) війська були шляхетська кіннота (гусари, легка кавалерія), іноземна піхота (спочатку угорська, потім німецька), кіннота (драгуни) і артилерія. На чолі коронного війська стояв великий коронний гетьман, який посідав у Речі Посполитій важливе, незалежне місце. Польні гетьмани командували прикордонними військами.
Дисципліна у найманому війську підтримувалася завдяки суворим покаранням.
Складову частину коронного війська Речі Посполитої являло реєстрове козацтво. Королівським універсалом 1572 р. був сформований “певний почет” з низових козаків у кількості 300 чол. Ці козаки були прийняті на державну службу і внесені до особливого списку – реєстру. Остаточно реєстрове козацьке військо сформувалося у 1578 р. Усі реєстрові козаки отримували грошову винагороду і право на освоєнні ними землі.
При застосуванні реєстрового війська уряд Речі Посполитої намагався використовувати його передусім для боротьби з народними масами України, а вже потім, для охорони кордонів. Тому це військо стало офіційно зватися “Військом його королівської милості Запорізьким” (Див.: І. П. Крип’якевич Історія України С. 140).
Реєстр у кількісному відношенні не був однаковим і змінювався в залежності від політичної ситуації, яка складалася на той час.
З метою зменшити чисельність реєстру і скасувати здобуті реєстровими козаками права та привілеї у 1638 р. була видана “Ординація війська Запорізького реєстрового”. У відповідності з нею військова організація реєстрового козацтва прийняла такий вигляд. Верховне керівництво належало коронному гетьману. Військова і судова влада над реєстровими козаками зосереджувалася в руках старшого комісара, замість гетьмана, що обирався раніше. Комісар обирався сеймом за пропозицією коронних гетьманів і обов’язково повинен бути шляхтичем. Комісару були підпорядковані осавули, полковники і сотники. Військові осавули і полковники не обиралися козаками, а призначалися польськими властями з шляхтичів, які мали досвід у військовій справі. Сотники і отамани обиралися з числа козаків, які мали заслуги перед урядом Речі Посполитої.
4. Козацьке самоврядування
Запорізька Січ у своєму складі мала поділи – військовий і територіальний, у відповідності з якими і відбувалося управління нею.
Найвищим органом козацького самоврядування, який вирішував найважливіші питання, були загальні, або, які їх частіше називали, військові ради. Збиралися вони регулярно у точно визначені строки – 1 січня і 1 жовтня кожного року. Козацька рада збиралася і в інші строки, коли на те була воля товариства.
На Запоріжжі склалася своя адміністрація. Найважливішими її ланками у другій половині ХVI – на початку ХVII ст. були: військові начальники – кошовий отаман, військовий суддя, військовий отаман, військовий писар, курінний отаман; військові чиновники – булавничий, хорунжий, довбиш, пушкар, гармаш, тлумач, шафар, канцеляристи; похідні і паланкові начальники – полковник, писар, осавул (М. С. Грушевський Історія України С. 81).
Кошовий отаман зосереджував у своїх руках вищу військову, адміністративну, судову і духовну владу. У воєнний час кошовий отаман був “головним командиром” і діяв як необмежений диктатор. У мирний час він був лише володарем Запоріжжя і в своїх діях керувався звичаями і традиціями козацтва.
Кошовий отаман, військовий суддя і військовий писар складали так звану військову старшину. Вони обиралися військовою радою 1 січня і перебували на посаді один рік. У мирний час військова старшина займалася адміністративними і судовими справами, а під час війни очолювала козаків, передаючи свої повноваження наказній старшині.
Військовий суддя був другою після отамана службовою особою на Запоріжжі. Його основний обов’язок – здійснення суду над козаками.
Військовий писар завідував канцелярією і вів усі письмові справи війська.
Військовий осавул пильнував за дотриманням козаками порядку в Січі, а під час військових дій у військових таборах стежив за виконанням судових рішень кожного отамана і військової ради.
Після запорізької військової старшини йшли курінні отамани. Посада курінного отамана також була виборною. Курінний виконував у Січі роль інтенданта: його прямим обов’язком було забезпечення козаків усім необхідним (продовольством, паливом тощо), збереження грошей і майна козаків в курінній скарбниці.
За військовою частиною йшли військові чиновники, головною метою яких було надання допомоги службовим особам військової старшини у виконанні їх обов’язків.
Безпосередньо за військовою старшиною стояла старшина похідна і паланкова. Вона вважалася вище за рангом від військових чиновників, але на відміну від них діяла за межами Січі в своїх паланках. Похідна старшина діяла під час війни, а влада паланкової старшини поширювалася на козаків, які мешкали за межами Січі.
Військова старшина, спираючись на багате козацтво, намагалася використати цю суспільно-політичну організацію у власних інтересах. Вона досить часто не звітувала перед козаками про свою політичну діяльність, всупереч звичаям, що склалися, утримувала у своїх руках виборні посади на протязі декількох років. У знаряддя класового впливу старшина перетворила також військовий суд. Однак засилля старшини було не в змозі зруйнувати основні демократичні принципи побудови органів військово-адміністративної влади.
5. Судові установи
Судова система в українських землях безпосередньо залежала від класового і станового ладу суспільства. В її основу були покладені залежність суду від адміністрації, становий принцип побудови судових установ тощо.
Представники пануючих станів користувалися “судом рівних”. Магнати і панство судилося у сеймовому та королівському судах. Шляхта підпадала під юрисдикцію повітових шляхетських судових органів – земських судів, які сама і утворювала.
Апеляційною інстанцією для земських судів були Коронний або Литовський трибунали.
Важливу роль у здійсненні правосуддя відігравали призначені воєводою за пропозицією земського суду й шляхти возні. За дорученням земського суду або за проханням зацікавлених осіб возний здійснював огляд місця злочину, визначав розміри шкоди і т. ін. У разі необхідності він забезпечував явку відповідача до суду.
Повітовими судами для шляхти і простих людей були так звані городські суди, в яких головними суддями звичайно виступали воєводи і старости. Городські суди поділялися на вищі і нижчі. До вищого суду входили головні судді і представники місцевих феодалів. Нижчий суд складався з намісника головного судді, шляхтича і писаря.
Городські суди розглядали справи, що стосувалися найбільш тяжких злочинів, коли злочинець був затриманий на місці злочину, справи про повернення невірної челяді і залежних селян. Важливою функцією городських судів було виконання вироків і рішень інших судів.
Значними на той час були судові функції церкви. В українських землях існували два види церковних судів: духовні, які розглядали справи про порушення догматів християнської віри і церковних обрядів та ін., і церковний доменіальний суд, що виступав, як і суд феодала, яким була церква, у відношенні залежних від неї людей. Аналогічними правами у відношенні ченців і підлеглого монастирям населення користувалися монастирські суди. Судові функції у церковних судах виконували протопопи, єпископи і консисторський суд митрополита.
У відношенні міщан королівських і приватновласницьких міст судові функції виконували судді, які призначалися власниками цих міст, що було по суті різновидом доменіального суду.
Основними видами судів у містах України з самоврядуванням були поточний і виложений суди. Поточний суд збирався у міру необхідності, але не пізніше як на третій день після подання позивачем скарги. Виложений суд працював під головуванням войта. Він збирався тричі на рік, і кожна сесія тривала до двох тижнів.
В Україні переважно на королівських землях, тривалий час продовжували існувати общинні, так звані копні суди. Вони були судами сільської громади. Копні суди в Україні були досить поширені, бо виступали носіями віковічних традицій звичаєвого права. Копний суд територіально об’єднував декілька сіл. Його засідання проходили на заздалегідь визначеному місці, куди збиралися представники селянських дворів. Право належати до копи мали тільки глави сімей, які постійно проживали в даному місті.
Своєрідна судова система існувала у запорізьких козаків. Судові функції тут виконували усі представники козацької старшини. Кошовий отаман вважався найвищою судовою інстанцією.
Основні функції щодо здійснення правосуддя у запорізьких козаків покладалися на військового суддю. У своїй діяльності він керувався звичаєвим козацьким правом і традиціями, занесеними на Запоріжжя з усієї України. Військовий суддя розглядав кримінальні і цивільні справи. Однак не по всіх справах він виносив остаточно рішення. Найбільш складні справи він передавав кошовому отаману або військовій раді.
Висновок
Великий вплив на характер державного ладу, в том числі на структуру найвищих органів державної влади і управління Литви і Польщі, мав союз цих держав, що ставав все більш міцним. Основу цього союзу було закладено у 1385 р. Кревською унією у відповідності з якою великий литовський князь Ягайло став і королем польським. Подальше зміцнення зв’язків між Литвою і Польщею відбулося у 1413 р. завдяки унії, законодавчо оформленої Городельським привілеєм. Таким чином, перші кроки зближення Литви і Польщі мали характер особистої унії. Обидві самостійні держави об’єднувала особа спільного монарха.
Проте після Люблінської унії 1569 р. становище держав змінилося. У відповідності з цією унією до складу Польського королівства увійшли українські землі, Польща і Литва були об’єднані в єдину державу – Річ Посполиту. Великий князь Литовський став одночасно і королем польським.
Державний лад Речі Посполитої в основному сформувався у перші роки її існування. Велике значення в цьому процесі мали “Генрікові артикули”, прийняті у 1572 р. в зв’язку з обранням королем Речі Посполитої французького принца Генріха Валуа. Згідно з артикулами Річ Посполита проголошувалася дворянською республікою з королем, що обирався, на чолі.
Міста в Україні були самостійними територіальними одиницями. Багато з них набули самоврядування на засадах магдебурзького права.
Магдебурзьке право в українських мстах застосовувалося поступово. Його поява тут обумовлена тим, що залежність міст України від феодальної держави і окремих феодалів негативно впливала на становище українського міщанства. Наприкінці ХV ст. польський і литовський уряди за певну винагороду стали надавати окремим українським містам грамоти на “вільність” тобто переводити їх на самоврядування на основі магдебурзького права.
Основою збройних сил було військо. Складову частину коронного війська Речі Посполитої являло реєстрове козацтво. У 1638 р. була видана “Ординація війська Запорізького реєстрового” , тобто була утворена Запорізька Січ.
Не дивлячись на те, що українські землі знаходилися під владою Литви та Польщі українському народу всеж таки була притаманна національна свідомість, відчуття рідної землі, нерозривності зв’язку поколінь, історичного обов’язку зберегти духовні здобутки свого народу – культуру, мистецтво, мову, звичаї і все те, без чого неможливе існування нації.
Список використаних джерел
М. Грушевський Історія України. – Київ: Жовтень 1990
І. П. Крип’якевич Історія України – Київ: Україна 1989
А. Й. Рогожин Історія держави і права України – Харків: Основа 1993 Ч. 1.
О. Субтельний Історія України. – Київ: Либідь 1993
План
стор.
Вступ
Захищаючи свої землі від домагань з боку феодальної Угорщини, Польщі і Литви галицько-волинські князі наполегливо добивалися об’єднання підлеглих їм територій. Однак сил для цього було не досить, і у середині ХIV ст. Галицько-Волинське князівство було загарбане і поділене між Польщею, Литвою і Молдавією.
Так, здобиччю Польського королівства у 1349 р. стала Галичина, а у 1377 р. – частина Західної Волині.
Основна ж частина політично роз’єднаних південно-західних земель опинилась під владою Великого князівства Литовського.
Опинившись у складі Литви, українські князівства лише деякий час мали сприятливі умови для свого соціально-економічного і культурного розвитку. Але з моменту укладення польсько-литовської унії 1385 р. усі негативні наслідки насильницького включення українських земель до складу Великого князівства Литовського стали очевидними. Внаслідок Кревської унії 1385 р. було сформовано союз двох держав – Литви і Польського королівства.
Тим самим Кревська унія означала поступову ліквідації самостійності південно-західних князівств, забезпечувала панування польських феодалів над населенням українських земель.
Наступна унія була укладена в 1413 р. в місті Городні. Спираючись на цю угоду, польські феодали посилили свій натиск на підлеглі Литві Волинь і Поділля.
І нарешті, Люблінська унія 1569 р. об’єднала Польське королівство і Велике князівство Литовське, утворивши єдину державу – Річ Посполиту із спільними органами влади і управління, єдиною грошовою системою.
Загарбання і утримання польсько-литовськими феодалами значної частини українських земель виключало можливість виникнення української державності, хоча окремі її елементи зароджувались в цей час у Запорізькій Січі.
Через те, розглядаючи державний лад України в даний період, слід детально проаналізувати польсько-литовські державні структури, чинність яких поширювалася на українські землі.
1. Найвищі органи державної влади і управління
Найвища влада на території українських земель, які фактично входили до складу Польського королівства і Великого князівства Литовського, належала центральним органам державної влади і управління цих держав, а після Люблінської унії 1569 р. – центральним органам Речі Посполитої.
У Польському королівстві найвищими органами державної влади і управління були король, королівська рада і сейм. У 1386 р. великий литовський князь Ягайло був обраний королем Польщі. З цього часу затвердився принцип обрання глави держави.
Королівська рада як постійно діючий орган влади сформувалася приблизно у середині ХIV ст. Д складу ради виходили: королівський (коронний) канцлер та його заступник – підканцлер; коронний маршал, який керував королівським двором, здійснював нагляд і чинив суд над придворними, та його заступник – надвірний маршал; коронний підскарбій – охоронець королівської скарбниці та його заступник – надвірний підскарбій. Крім них, до складу королівської ради входили воєводи, каштеляни, католицькі єпископи. У ХV ст. рада набула назву великої.
Починаючи з ХIV ст., більш або менш регулярними стають наради глави держави з представниками пануючих верств – панами і шляхтою. На цій основі у ХV ст. сформувався загальний (вальний) сейм, до складу якого входили члени великої ради і депутати від шляхти. Це обумовило в подальшому поділ вального сейму на дві палати: сенат, який виріс з королівської ради, і посольську Ізу, до складу якої входили представники земської шляхти. Вальний сейм Польського королівства збирався щорічно. Він вирішував питання про податки, а також приймав законодавчі акти. Вальний сейм міг засідати і при відсутності короля. З часом головною функцією вального сейму стає обрання глави Польського королівства.
Аналогічно будувалася система найвищих органів влади Великого князівства Литовського. Главою тут був великий князь – господар.
Наприкінці ХV ст. влада господаря в значній мірі обмежується “пани – Радою” і сеймом, без ухвали яких господар не мав права вирішувати основні питання державної політики.
До складу “пани – Ради” входили найвпливовіші службові особи князівства – маршалок, канцлер, підскарбій, гетьман, воєвода, каштеляни, окремі старости, а також верхівка пануючих станів – католицькі єпископи і великі феодали. Виникнувши як допоміжний орган при господарі, “пани – Рада” незабаром набула значної самостійності, перетворившись в орган, який обмежував владу господаря.
“Пани – Рада” була постійно діючим законодавчим, виконавчо-розпорядчим, контролюючим і судовим органом. Найважливіші державні справи рада вирішувала спільно з великим князем, а в разі його відсутності – самостійно. У випадках, коли думка “пани – Ради” і думка великого князя не збігалися, останній повинен був підкоритися Раді.
До компетенції “пани – Ради” входили обрання великого князя, оборона держави, міжнародні справи, видання законів, розгляд найважливіших судових справ.
З часом все більш впливовим загальнодержавним органом Великого князівства Литовського стає сейм. На загальний (вальний) сейм збиралися великий князь, “пани – Рада”, католицькі і православні єпископи і по два делегати від кожного повіту, обрані шляхтою на вальному сеймі. Певних строків скликання сейму на існувало. Збиралися сейми у разі потреби, наприклад у випадку війни. Такі питання, як оборона великого князя, об’ява про скликання ополчення (рушіння) належали до виключної компетенції сейму. Ні великий князь, ні його Рада не мали права починати війну і встановлювати податки без згоди на те вального сейму. Це свідчило про зростання ролі великого сейму в державному механізмі Великого князівства Литовського.
Великий вплив на характер державного ладу, в тому числі на структуру найвищих органів державної влади і управління Литви і Польщі, мав союз цих держав, що ставав все більш міцним. Основу цього союзу було закладено в 1385 р. Кревською унією, у відповідності з якою великий литовський князь Ягайло став і королем польським. Подальше зміцнення зв’язків між Литвою і Польщею відбулося у 1413 р. завдяки унії, законодавчо оформленої Городельським привілеєм. Городельська унія передбачала можливість спільних засідань польсько-литовських сеймів і з’їздів. Таким чином, перші кроки зближення Литви і Польщі мали характер особистої унії. Обидві самостійні держави об’єднувала особа спільного монарха.
Проте після Люблінської унії 1569 р. становище держав змінилося. У відповідності з цією унією до складу Польського королівства увійшли українські землі (Волинь, Поділля, Київщина), Польща і Литва були об’єднані в єдину державу – Річ Посполиту. Великий князь Литовський ставав одночасно і королем польським.
Державний лад Речі Посполитої в основному сформувався у перші роки її існування. Велике значення в цьому процесі мали так звані “Генрікові артикули”, прийняті в 1572 р. в зв’язку з обранням королем речі Посполитої французького принца Генріха Валуа. Згідно з артикулами Річ Посполита проголошувалася дворянською республікою з королем, що обирався на чолі. Король визнавав “вільну елекцію”, тобто вільні вибори глави держави, відмовлявся від принципу успадкування трону, зобов’язувався не вирішувати питань війни і миру без урахування думки сенату, не скликати посполитого рушіння без згоди з сенатом, мати при собі 16 сенаторів, кожні два роки скликати сейм.
Король також зобов’язувався зберігати територіальну цілісність Речі Посполитої і добиватися повернення втрачених ним та його попередниками провінцій. Артикули передбачали, якщо король буде порушувати права і привілеї шляхти, остання має право відмовитися від покори королю.
За Люблінською унією 1569 р. законодавча влада передавалася вальному сейму Речі Посполитої. Вважалося, що сейм складається з трьох станів: короля, сенату і посольської ізби.
“Король у сеймі”, таким чином ставав частиною шляхетського сейму і під час його засідань був тільки головою сенату.
Роль сенату у складі вального сейму була більш значною, тому що сенат об’єднував усіх вищих посадових осіб Речі Посполитої. Сенатори в сеймі не голосували, а по черзі оголошували свою думку з того чи іншого питання. На цій підставі король або від його імені канцлер формулювали загальну думку сенаторів – “конклюзію” (закінчення).
Найбільш важливою частиною вального сейму була посольська ізба. Скликалася посольська ізба королівськими універсалами за кілька тижнів до відкриття сейму. До складу посольської ізби входили 170 делегатів – послів від земської шляхти. Серед них було 48 послів від Литви. Обрання послів у сейм здійснювалося на шляхетських сеймиках. Тут же депутатам надавалися накази, які відбивали вимоги шляхти. Отже, депутати посольської ізби були уповноваженими шляхти відповідного воєводства.
Компетенція сейму була досить широкою. Він мав право приймати закони, запроваджувати нові податки, давати згоду на скликання посполитого рушіння, приймати послів іноземних держав, визначати основні напрямки зовнішньої політики.
Постанови сейму називалися конституціями. Оголошувалися вони від імені короля, але з обов’язковим нагадуванням про те, що прийняті вони у згоді з сенатом.
Центральне управління у Речі Посполитої здійснювали король і вищі службові особи, причому Литва (князівство) і Польща (корона) в деяких випадках мали своїх власних сановників. Королівським двором відав коронний, або великий маршалок. Його заступником був надвірний маршалок. Другою після маршалка службовою особою вважався коронний (польський) канцлер, який відав разом з під канцлером королівською канцелярією. Поруч з ними діяв литовський канцлер князівства. Коронний підскарбій відав скарбницею корони, литовський – скарбницею князівства. Важливе місце у державному механізмі Речі Посполитої займав коронний гетьман, який очолював коронне військо. Ця посада завжди знаходилась в руках магнатів, які були володарями великих земельних маєтків, переважно в українських землях. На чолі литовського війська стояв великий литовський гетьман.
2. Місцеве управління
Система місцевих органів державного управління українськими землями будувалася у відповідності до адміністративно-територіального поділу. Адміністративна, судова і військова влада знаходилися в руках панства і шляхти, які мали широкі повноваження і майже не залежали від центральної влади. У своїй діяльності місцева адміністрація керувалася загальнодержавними актами, звичаєвим правом, а також рішенням місцевих органів влади.
Істотною рисою системи місцевих органів влади в Україні була значна розбіжність в організації її окремих ланок. Це було зумовлено тим, що адміністративно-територіальний поділ і система місцевого управління в українських землях здійснювалася в міру загарбання сусідніми державами тих чи інших територій України. Крім того, окремі воєводства і навіть повіти отримували від центральної влади привілеї, які закріплювали за ними особливі права, зокрема в галузі місцевого управління.
Так, після приєднання у ХIV ст. до Польщі Галичини тут перший час залишалася обмежена автономія і навіть карбувалася своя монета. Однак польські королі незабаром починають проводити політику інкорпорації Галичини, призначаючи на ці землі своїх старост. Врешті-решт Галицькою землею став керувати особливий генеральний староста. Пізніше була введена посада подільського генерального старости.
У ХV ст. в Польщі розпочався процес скасування удільних князівств і перетворення їх в воєводства, які, в свою чергу, поділялися на повіти. Цей процес захопив і Галичину, яка в 1434 р. стала Руським воєводством.
На Галичину було поширено структуру місцевого апарату, яка існувала на той час у Польщі. На чолі місцевого управління стояв воєвода. Він наділявся широкими адміністративними та судовими повноваженнями.
Приєднання наприкінці ХIV ст. більшої частини українських земель до складу Великого князівства Литовського не внесло спочатку будь-яких істотних змін в їх політико-адміністративний устрій. Продовжували існувати великі феодальні об’єднання – Київська і Волинська землі, кордони яких співпадали з політичними кордонами удільних князівств.
Усі українські землі, що були приєднані до Литви, вважалися власністю великокнязівської династії. У той же час ці землі зберігали певні риси автономії, а також старі місцеві звичаї. Включаючи такі землі до складу Великого князівства Литовського великий князь у своїх грамотах обіцяв дотримуватися колишніх прав і звичаїв, що існували на цих землях.
У більшості українських князівств і земель у ХIV – ХV ст. продовжувала існувати власна система адміністративно-територіального поділу. Наприкінці ХIV ст. в південних частинах Київського і Подільського князівств виникли нові судово-адміністративні одиниці – повіти. Декілька волостей складали повіт. Наприкінці ХV ст. повіти і волості стали основними адміністративно-територіальними одиницями в українських землях.
Низовою ланкою були органи самоврядування сільських общин. Головна їх функція зводилася до своєчасного і повного збирання податків до князівської скарбниці.
У другій половині ХV ст. уряд Великого князівства Литовського взяв курс на остаточне скасування державної автономії українських земель і ліквідацію удільних князівств.
На початку ХVI ст. уряд Великого князівства Литовського здійснив реформу, якою було введено однаковій адміністративно-територіальний поділ в українських землях, що входили до складу князівства. Основною територіальною одиницею визнавалося воєводство, яке поділялося на повіти і волості.
Від цього часу головною фігурою в системі місцевого управління стає воєвода. Він призначається великим князем практично на необмежений строк. Воєвода очолював місцеву адміністрацію, стежив за своєчасним стягненням державних і великокнязівських податків, відав питанням організації війська, вирішував судові справи. Впливовою службовою особою в місцевій адміністрації був староста. Він очолював повіт і був наділений широкими адміністративними та судовими повноваженнями. До міської адміністрації належали також повітовий маршалок, стальник, хорунжий.
Віленський сейм 1564 – 1566 рр. здійснив суттєву реорганізацію місцевого управління в українських землях, наблизив його до системи, яка існувала в Польському королівстві. Уся територія Великого князівства Литовського (в тому числі українські землі) була поділена на 13 воєводств, у складі яких утворювалися 30 повітів.
Внаслідок цих реформ у Литві виникли повітові сеймики за зразком польських. У роботі таких сеймиків брали участь усі шляхтичі, які мали земельні маєтки в цьому повіті. Повітові сеймики обирали кандидатів у судді в земські підкоморські суди, а також на вальний сейм Великого князівства Литовського.
Згідно з Люблінською унією 1569 р. була утворена єдина держава – Річ Посполита. Це потребувало внесення деяких змін до структури місцевого управління.
В адміністративному відношенні Річ Посполита поділялася на три провінції – Велику Польщу, Малу Польщу, до складу якої входила більша частина загарбаних польськими феодалами українських земель, і Литву. Провінції поділялися на воєводства і повіти.
У складі Речі Посполитої Литва зберегла деяку автономію в галузі законодавства, державного апарату, судочинства, хоч і понесла значні втрати. Так за згодою литовської шляхти Київське, Волинське і Брацлавське воєводства були вилучені зі складу Литви і передані Польщі. Це призвело до того, що чисельність воєводств у Литві скоротилася до 9, а повітів – до 22.
Внаслідок Люблінської унії під владою Польщі опинилася майже вся Україна. Українські землі у складі Польщі остаточно втратили свою автономію і адміністративно були поділені на шість воєводств за польським зразком: 1) Руське воєводство; 2) Белзьке воєводство; 3) Волинське воєводство; 4) Подільське воєводство; 5) Брацлавське воєводство; 6) Київське воєводство.
Кожне воєводство мало свої сеймики й посилало своїх депутатів до Варшави на сейм. Для Волинського, Брацлавського, Київського воєводств було залишено Литовський статут і українську мову у діловодстві. Як найвищу судову установу для цих земель засновано Трибунал у Луцьку, перенесений в 1589 р. до Любліна.
Як і раніше, місцеве управління зосереджувалося в руках воєвод, каштелянів, старост та інших громадських і земських службових осіб.
Незважаючи на чисельний штат службових осіб, місцевий апарат Речі Посполитої був недостатньо розвинутий. Справа в тому, що зростанню ролі цього апарату в державному механізмі Речі Посполитої всіляко перешкоджала шляхта. Шляхетські сеймики зберегли своє значення та вплив і після Люблінської унії.
Низовою ланкою адміністрації Речі Посполитої були волості і сільські органи. Справами волості відав королівський волосний староста, якому був підпорядкований волосний писар. На селі всі питання вирішував сільський схід. Він же обирав сільського старосту. З часом ці органи втратили свій вплив, і на їх місце стали призначатися управителі. На землях, які знаходилися у приватному володінні, управителів призначав сам власник.
У зв’язку з бурхливим розвитком ремесел і торгівлі в українських землях зростали міста і міське населення.
Міста в Україні були самостійними територіальними одиницями. Багато з них набули самоврядування на засадах Магдебурзького права.
За своїм правовим становищем міста і містечка поділялися на королівські, великокнязівські (належали феодальній державі), приватновласницькі і церковні.
Система управління будувалася у відповідності з тим, до якої категорії належало місто. У королівських та великокнязівських містах органи управління формувалися польським королем або великим князем Литовським. Представниками державної адміністрації в містах були воєводи, старости і войти. Воєводи і старости на свій розсуд призначали інших дрібних службових осіб міської адміністрації, які відали певними галузями управління і суду. Стосовно великих королівських міст допускалися окремі елементи самоврядування. Верхівка міщанства мала право обирати “радовців”, які були помічниками войта, що призначався центральною владою практично на необмежений строк.
У приватновласницьких містах і містечках управління цілком знаходилося в руках власників – магнатів, шляхти, церкви. Останні призначалися в містах адміністрацією, до складу якої входили старости, войти, каштеляни.
Значного розповсюдження в українських землях дістало міське самоврядування, засноване на магдебурзькому праві. Магдебурзьке право в українських містах застосовувалося поступово. Його поява тут обумовлена тим, що залежність міст України від феодальної держави і окремих феодалів негативно впливала на становище українського міщанства. Зрозуміло, що міщани українських міст боролися проти утисків з боку держави, магнатів і церкви, добиваючись права на самоврядування. І, як наслідок цієї боротьби, наприкінці ХV ст. польський і литовський уряди за певну винагороду стали надавати окремим українським містам грамоти на “вільність”, тобто переводити на самоврядування на основі магдебурзького права.
Жалувані грамоти на самоврядування проголошували три основні принципи: відміну звичаїв литовського, польського та руського права, що діяло раніше, скасування влади і суду державців у відношенні міщан; утворення органу самоврядування – ради, що обиралася міщанами. При одержанні права на самоврядування міста виходили з-під юрисдикції королівських та великокнязівських державців.
Мешканці міст з магдебурзьким правом обирали магістрат – адміністративний і судовий орган самоврядування. В українських містах магістрат складався з двох колегій – міської ради і лави.
До складу міської ради щорічно обиралися радці. Це були, як правило, багаті міщани. Із свого складу радці обирали бурмистра, який головував на засіданнях ради. У королівських містах підсумки виборів затверджував староста, а в приватновласницьких – пан міста. Нерідко ці службові особи, а також власники міст самі призначали радців і бурмистрів.
Міська рада була головним органом самоврядування. Вона виконувала функції міської влади і суду у цивільних справах. Рада обирала або призначала лавників і судового войта.
Лава була судовим органом. До її складу входили лавники. Очолювалася вона войтом. Засідання лави інколи відбувалися під головуванням помічника войта – лентвойта. Суд лавників розглядав кримінальні ситуації міщан, а також претензії міщан до феодалів.
У містах України, що мали самоврядування на засадах магдебурзького права, склалася певна процедура формування органів міського самоврядування. Вибори, здійснювалися щорічно у заздалегідь визначений день. У виборах брали участь всі міщани міста. Для членів міського самоврядування в різних містах встановлювався віковий ценз від 25 до 90 років. (Див.: О. Субтельний Історія України С. 82). Обов’язковою умовою для кандидатів до ради було володіння нерухомим майном у місті, інакше кажучи “осілість”. До влади в містах приходили, як правило, заможні міщани.
На жаль, один з головних принципів магдебурзького права про річний термін перебування у складі ради в українських містах не дотримувався. Мали місце випадки перебування у складі ради одних і тих же осіб протягом 10 років. Такі порушення вели до зловживання владою, що викликало обурення з боку міщан і дуже часто призводило до бунтів. В таких випадках, щоб заспокоїти “поспільство”, в окремих містах утворювалися контрольні установи, які мали право розглядати міські рахунки. Наприклад, у Львові була утворена “комісія 40 мужів”, куди входили 20 чоловік від купецтва і 20 – від ремісників (Див.: І. П. Крип’якевич Історія України С. 133).
Магдебурзьке право в Україні надавало раді широких повноважень. Рада забезпечувала оборону міста і порядок в ньому, розглядала цивільні справи. Важливим за напрямком діяльності міського самоврядування було вирішення ним питань господарського життя міста. Рада займалася розподілом податків між міщанами і стежила за їх своєчасним збором, регулювала торговельні операції. В українських містах рада стежила за дотриманням правил оренди промислових закладів та ін.
Адміністративному устрою українських міст на основі магдебурзького права був притаманний один важливий елемент – так звані юридики, тобто відокремлені міські території, які цілком або частково контролювалися феодальними власниками. На юридики не поширювалася судово-адміністративна влада міського самоврядування. Управління населенням юридик здійснювалося від імені феодала особливими службовими особами – войтами і тіунами.
У міру зростання феодальних міст поширювалися юридики, зростала чисельність їх мешканців, збільшувалися доходи з них.
Більшість міст в українських землях належала феодалам і церкві. Так, у Київському воєводстві з 206 міст королівськими були 46, приватновласницькими – 150, церковними – 10. (Див.: О. Субтельний Історія України С. 84). Окремі магнати мали по декілька міст і містечок.
У 80-х рр. ХV ст. в українських землях з’являються і поширюються громадські організації православного міщанства – так звані братства. Їх поява пов’язана з прагненням українського міщанства об’єднати зусилля для захисту своїх соціально-економічних інтересів в боротьбі проти насильницького окатоличення і ополячення.
Особливо важливими були економічні завдання братств. Вони видавали грошові позики своїм членам, не дозволяли продавати будинки в чужі руки, а для збіднілих братників і старців влаштовували притулки. Ці матеріальні заходи обумовлювали особливу популярність братств і єднали їх членів.
У ХVI ст. братства розповсюдили свою діяльність на ширше політичне і культурне поле. Найбільш впливовими в Україні були Львівське братство при церкві Успенія. До нього входило небагато членів – від 20 до 30, але це були доволі заможні люди (Див.: І. П. Крип’якевич Історія України С. 135).
Львівське братство виступило ініціатором заснування братства по всіх містах і містечках України.
Важливою обставиною в діяльності українських братств була наявність статутів, які ретельно регулювали їхню організацію і діяльність. Усі братські книги і рахунки ретельно контролювалися. Перші братства мали міщанський характер, але пізніше до братств почали входити шляхта і духовенство. Таким чином братства ставали загальнонаціональними установами.
Отже, найбільш активні братства намагалися утворити самостійні органи місцевого самоврядування і протиставити їх органам державної влади. Така діяльність братства була для них важливою шкалою політичної боротьби. Природно, що вона зустрічала опір міської влади та уніатського духовенства.
3. Військова організація
Основою збройних сил як Польського королівства, так і Великого князівства Литовського було посполите рушіння, тобто шляхетське ополчення, яке складалося у межах однієї держави або окремих воєводств і земель. Організаційними одиницями шляхетського війська були хоругви родові або земські. Участь в ополченні вважалася, з одного боку, обов’язком, а з другого – привілеєм, почесним правом шляхти.
Ухилення від участі у посполитому рушінні каралося конфіскацією майна. Незважаючи на це, відмова від участі у військових походах приймає масовий характер. Шляхта дуже неохоче береться за зброю і навіть не з’являється на військові огляди.
Монопольне право шляхти на військову службу підривалося вимогою поголовної участі в рушінні усіх чоловіків, здатних тримати в руках зброю. Але в більш значній мірі військові привілеї шляхти підривалися появою найманого війська.
Поступово наймане військо повністю витісняє рушіння і стає основною частиною збройних сил. У 1578 р. з метою збільшення війська сеймом було прийнято закон про так званих вибранців. На підставі цього закону королівські селяни від 20 ланів землі виставляли одного жовніра (рекрута). Він звільнявся від усіх податків, але був зобов’язаний з’являтися на військову службу з придбаними за свій кошт зброєю і амуніцією.
Основною частиною коронного (королівського) війська були шляхетська кіннота (гусари, легка кавалерія), іноземна піхота (спочатку угорська, потім німецька), кіннота (драгуни) і артилерія. На чолі коронного війська стояв великий коронний гетьман, який посідав у Речі Посполитій важливе, незалежне місце. Польні гетьмани командували прикордонними військами.
Дисципліна у найманому війську підтримувалася завдяки суворим покаранням.
Складову частину коронного війська Речі Посполитої являло реєстрове козацтво. Королівським універсалом 1572 р. був сформований “певний почет” з низових козаків у кількості 300 чол. Ці козаки були прийняті на державну службу і внесені до особливого списку – реєстру. Остаточно реєстрове козацьке військо сформувалося у 1578 р. Усі реєстрові козаки отримували грошову винагороду і право на освоєнні ними землі.
При застосуванні реєстрового війська уряд Речі Посполитої намагався використовувати його передусім для боротьби з народними масами України, а вже потім, для охорони кордонів. Тому це військо стало офіційно зватися “Військом його королівської милості Запорізьким” (Див.: І. П. Крип’якевич Історія України С. 140).
Реєстр у кількісному відношенні не був однаковим і змінювався в залежності від політичної ситуації, яка складалася на той час.
З метою зменшити чисельність реєстру і скасувати здобуті реєстровими козаками права та привілеї у 1638 р. була видана “Ординація війська Запорізького реєстрового”. У відповідності з нею військова організація реєстрового козацтва прийняла такий вигляд. Верховне керівництво належало коронному гетьману. Військова і судова влада над реєстровими козаками зосереджувалася в руках старшого комісара, замість гетьмана, що обирався раніше. Комісар обирався сеймом за пропозицією коронних гетьманів і обов’язково повинен бути шляхтичем. Комісару були підпорядковані осавули, полковники і сотники. Військові осавули і полковники не обиралися козаками, а призначалися польськими властями з шляхтичів, які мали досвід у військовій справі. Сотники і отамани обиралися з числа козаків, які мали заслуги перед урядом Речі Посполитої.
4. Козацьке самоврядування
Запорізька Січ у своєму складі мала поділи – військовий і територіальний, у відповідності з якими і відбувалося управління нею.
Найвищим органом козацького самоврядування, який вирішував найважливіші питання, були загальні, або, які їх частіше називали, військові ради. Збиралися вони регулярно у точно визначені строки – 1 січня і 1 жовтня кожного року. Козацька рада збиралася і в інші строки, коли на те була воля товариства.
На Запоріжжі склалася своя адміністрація. Найважливішими її ланками у другій половині ХVI – на початку ХVII ст. були: військові начальники – кошовий отаман, військовий суддя, військовий отаман, військовий писар, курінний отаман; військові чиновники – булавничий, хорунжий, довбиш, пушкар, гармаш, тлумач, шафар, канцеляристи; похідні і паланкові начальники – полковник, писар, осавул (М. С. Грушевський Історія України С. 81).
Кошовий отаман зосереджував у своїх руках вищу військову, адміністративну, судову і духовну владу. У воєнний час кошовий отаман був “головним командиром” і діяв як необмежений диктатор. У мирний час він був лише володарем Запоріжжя і в своїх діях керувався звичаями і традиціями козацтва.
Кошовий отаман, військовий суддя і військовий писар складали так звану військову старшину. Вони обиралися військовою радою 1 січня і перебували на посаді один рік. У мирний час військова старшина займалася адміністративними і судовими справами, а під час війни очолювала козаків, передаючи свої повноваження наказній старшині.
Військовий суддя був другою після отамана службовою особою на Запоріжжі. Його основний обов’язок – здійснення суду над козаками.
Військовий писар завідував канцелярією і вів усі письмові справи війська.
Військовий осавул пильнував за дотриманням козаками порядку в Січі, а під час військових дій у військових таборах стежив за виконанням судових рішень кожного отамана і військової ради.
Після запорізької військової старшини йшли курінні отамани. Посада курінного отамана також була виборною. Курінний виконував у Січі роль інтенданта: його прямим обов’язком було забезпечення козаків усім необхідним (продовольством, паливом тощо), збереження грошей і майна козаків в курінній скарбниці.
За військовою частиною йшли військові чиновники, головною метою яких було надання допомоги службовим особам військової старшини у виконанні їх обов’язків.
Безпосередньо за військовою старшиною стояла старшина похідна і паланкова. Вона вважалася вище за рангом від військових чиновників, але на відміну від них діяла за межами Січі в своїх паланках. Похідна старшина діяла під час війни, а влада паланкової старшини поширювалася на козаків, які мешкали за межами Січі.
Військова старшина, спираючись на багате козацтво, намагалася використати цю суспільно-політичну організацію у власних інтересах. Вона досить часто не звітувала перед козаками про свою політичну діяльність, всупереч звичаям, що склалися, утримувала у своїх руках виборні посади на протязі декількох років. У знаряддя класового впливу старшина перетворила також військовий суд. Однак засилля старшини було не в змозі зруйнувати основні демократичні принципи побудови органів військово-адміністративної влади.
5. Судові установи
Судова система в українських землях безпосередньо залежала від класового і станового ладу суспільства. В її основу були покладені залежність суду від адміністрації, становий принцип побудови судових установ тощо.
Представники пануючих станів користувалися “судом рівних”. Магнати і панство судилося у сеймовому та королівському судах. Шляхта підпадала під юрисдикцію повітових шляхетських судових органів – земських судів, які сама і утворювала.
Апеляційною інстанцією для земських судів були Коронний або Литовський трибунали.
Важливу роль у здійсненні правосуддя відігравали призначені воєводою за пропозицією земського суду й шляхти возні. За дорученням земського суду або за проханням зацікавлених осіб возний здійснював огляд місця злочину, визначав розміри шкоди і т. ін. У разі необхідності він забезпечував явку відповідача до суду.
Повітовими судами для шляхти і простих людей були так звані городські суди, в яких головними суддями звичайно виступали воєводи і старости. Городські суди поділялися на вищі і нижчі. До вищого суду входили головні судді і представники місцевих феодалів. Нижчий суд складався з намісника головного судді, шляхтича і писаря.
Городські суди розглядали справи, що стосувалися найбільш тяжких злочинів, коли злочинець був затриманий на місці злочину, справи про повернення невірної челяді і залежних селян. Важливою функцією городських судів було виконання вироків і рішень інших судів.
Значними на той час були судові функції церкви. В українських землях існували два види церковних судів: духовні, які розглядали справи про порушення догматів християнської віри і церковних обрядів та ін., і церковний доменіальний суд, що виступав, як і суд феодала, яким була церква, у відношенні залежних від неї людей. Аналогічними правами у відношенні ченців і підлеглого монастирям населення користувалися монастирські суди. Судові функції у церковних судах виконували протопопи, єпископи і консисторський суд митрополита.
У відношенні міщан королівських і приватновласницьких міст судові функції виконували судді, які призначалися власниками цих міст, що було по суті різновидом доменіального суду.
Основними видами судів у містах України з самоврядуванням були поточний і виложений суди. Поточний суд збирався у міру необхідності, але не пізніше як на третій день після подання позивачем скарги. Виложений суд працював під головуванням войта. Він збирався тричі на рік, і кожна сесія тривала до двох тижнів.
В Україні переважно на королівських землях, тривалий час продовжували існувати общинні, так звані копні суди. Вони були судами сільської громади. Копні суди в Україні були досить поширені, бо виступали носіями віковічних традицій звичаєвого права. Копний суд територіально об’єднував декілька сіл. Його засідання проходили на заздалегідь визначеному місці, куди збиралися представники селянських дворів. Право належати до копи мали тільки глави сімей, які постійно проживали в даному місті.
Своєрідна судова система існувала у запорізьких козаків. Судові функції тут виконували усі представники козацької старшини. Кошовий отаман вважався найвищою судовою інстанцією.
Основні функції щодо здійснення правосуддя у запорізьких козаків покладалися на військового суддю. У своїй діяльності він керувався звичаєвим козацьким правом і традиціями, занесеними на Запоріжжя з усієї України. Військовий суддя розглядав кримінальні і цивільні справи. Однак не по всіх справах він виносив остаточно рішення. Найбільш складні справи він передавав кошовому отаману або військовій раді.
Висновок
Великий вплив на характер державного ладу, в том числі на структуру найвищих органів державної влади і управління Литви і Польщі, мав союз цих держав, що ставав все більш міцним. Основу цього союзу було закладено у 1385 р. Кревською унією у відповідності з якою великий литовський князь Ягайло став і королем польським. Подальше зміцнення зв’язків між Литвою і Польщею відбулося у 1413 р. завдяки унії, законодавчо оформленої Городельським привілеєм. Таким чином, перші кроки зближення Литви і Польщі мали характер особистої унії. Обидві самостійні держави об’єднувала особа спільного монарха.
Проте після Люблінської унії 1569 р. становище держав змінилося. У відповідності з цією унією до складу Польського королівства увійшли українські землі, Польща і Литва були об’єднані в єдину державу – Річ Посполиту. Великий князь Литовський став одночасно і королем польським.
Державний лад Речі Посполитої в основному сформувався у перші роки її існування. Велике значення в цьому процесі мали “Генрікові артикули”, прийняті у 1572 р. в зв’язку з обранням королем Речі Посполитої французького принца Генріха Валуа. Згідно з артикулами Річ Посполита проголошувалася дворянською республікою з королем, що обирався, на чолі.
Міста в Україні були самостійними територіальними одиницями. Багато з них набули самоврядування на засадах магдебурзького права.
Магдебурзьке право в українських мстах застосовувалося поступово. Його поява тут обумовлена тим, що залежність міст України від феодальної держави і окремих феодалів негативно впливала на становище українського міщанства. Наприкінці ХV ст. польський і литовський уряди за певну винагороду стали надавати окремим українським містам грамоти на “вільність” тобто переводити їх на самоврядування на основі магдебурзького права.
Основою збройних сил було військо. Складову частину коронного війська Речі Посполитої являло реєстрове козацтво. У 1638 р. була видана “Ординація війська Запорізького реєстрового” , тобто була утворена Запорізька Січ.
Не дивлячись на те, що українські землі знаходилися під владою Литви та Польщі українському народу всеж таки була притаманна національна свідомість, відчуття рідної землі, нерозривності зв’язку поколінь, історичного обов’язку зберегти духовні здобутки свого народу – культуру, мистецтво, мову, звичаї і все те, без чого неможливе існування нації.
Список використаних джерел
М. Грушевський Історія України. – Київ: Жовтень 1990
І. П. Крип’якевич Історія України – Київ: Україна 1989
А. Й. Рогожин Історія держави і права України – Харків: Основа 1993 Ч. 1.
О. Субтельний Історія України. – Київ: Либідь 1993
